"Кобзар 2000. Soft" - читать интересную книгу автора (Капранови Брати)

Розділ 4 ПЕТРУСЬ

Оксана згадала це обличчя - худорляве, вилицювате, очі чорні, наче два шматки антрациту, а брови щільною дугою зрослися на переніссі - пишні такі брови, козацькі. Але при тому загальне враження безпорадності лишалося від виразу очей, від усієї постаті та м’якої ходи - хлопець здавався навіть трохи боязким. Це був син Ярослави, що працювала в бухгалтерії. І навіть ім’я Оксана згадала - Петрусь, саме так кликала його мати, коли приходив до неї на роботу. Власне, зустрічалися з ним всього кілька разів, але чомусь запам’ятався - і ці очі, і брови, і дитяче ім’я, хоча хлопцеві було років зо двадцять, і якщо він не тягнув ще на Петра Батьковича, то вже на Петра - точно. Але матері часто продовжують звати синів по-дитячому, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб хоч на один зайвий день утримають їх біля себе.

Оксана згадала все це миттєво, коли побачила його біля залізничної станції. Але, Господи, в якому ж він був вигляді! Обличчя, й без того худе, скидалось на череп, обтягнутий синюватою шкірою, під очима залягли темні кола, волосся давно не мите, скуйовджене, наче повсть, стирчало в різні боки. Одяг, явно з чужого плеча, старий та брудний висів лантухом. І як міліція не зупинила таке опудало?

- Петрусю! - гукнула Оксана.

Хлопець зупинився. Очі його шукали в натовпі знайому постать, але не знаходили. Оксану він, очевидно, не впізнав, та й де там - мало на маминій роботі тітоньок?

- Петрусь! - вона підійшла і взяла його за руку. Рука була гаряча й ледь тремтіла.

- Здрастуйте, - сказав хлопець про всяк випадок.

Вона не стала його мучити непевністю і зразу ж призналася:

- Мене кличуть Оксана, я з мамою працюю разом. А ти що тут робиш?

- Я?.. - він явно не знав, що сказати, - я оце тут… додому я…

Оксана ще раз уважно зазирнула йому в обличчя і тут відчула, що від хлопця пашить жаром, немов з духовки. У Петруся явно була температура - саме тому рука тремтіла, і ці круги під очами… Люди йшли від станції у село, піднімаючи комірці та куцьорблячись під напором осіннього вітру. В Оксані прокинулась мати. Вона міцніше стиснула хлопцеву гарячу долоню:

- Слухай, Петрусю, я тут недалечко дачу наймаю. Ти зараз хворий, у тебе температура, куди тобі в електричку? Ходімо до мене, я тебе чаєм напою, з малиною, а останнім рейсом поїдеш, добре?

Хлопець зробив мляву спробу опиратись, але йому просто забракло сил, і Оксана, так само тримаючи за руку, наче малу дитину, повела його за собою, вулицею до того самого будинку, який наймала разом з донькою.

Проте це надто гучно сказано “наймала”, все це Христа ради, просто давня шкільна подруга не жила на своїй дачі з вересня, тому Оксана з малою на кожні вихідні та на канікули оселялися тут, начебто доглядали. Та ви самі розумієте, як це буває між старими подругами, одна з яких прилаштувалась за добрим чоловіком, а друга розлучена, з дитиною, на службу ходить щодня… Фактично це було чистим благодійництвом, але Оксана не просто в приймачках була - що в садочку виросло, все закручувала, варення варила й подрузі возила, так би мовити, в розрахунок.

Христинка чекала маму біля віконця. Закінчувались осінні канікули, а в канікули Оксана їздила звідси просто на роботу, слава Богу, недалечко, за сорок хвилин добиралася. Дарма що незручно - треба ж дитині хоч колись свіжим повітрям подихати, а то все в місті та в місті.

- Донечко! - вона на порозі розцілувала малу, що кинулась в обійми, а тоді провела Петруся до вітальні та ретельно зачинила двері, ховаючись від осіннього холоду.

Христинка, побачивши незнайому людину, знічено забилась у куточок - вона була саме в тому віці, коли всього нітяться. Гість стояв серед кімнати не рухаючись - чи то від ніяковості, чи від високої температури. Оксана почала знімати з нього брудну та смердючу штормовку, помацала бліде чоло і жахнулася - тридцять дев’ять, не менше.

- Так, - сказала вона, - тобі треба лягти. І не сперечайся.

Петрусь не сперечався. Оксана зарядила малу допомагати, і в чотири руки вони швидко влаштували на канапі такий собі лазарет - чиста білизна, чай з малиною, коняча мірка аспірину й рушник, намочений в оцті. Потім Христинку було відправлено геть, і Оксана роздягла та вклала пацієнта, дивуючись про себе, в якому дранті Ярослава випускає свого сина з дому, ще й за місто.

Петрусь уже навіть не намагався опиратися. І в такому стані він ще збирався сідати в електричку! Оксані було не вперше лікувати хворих дітей, тому за десять хвилин на канапі під товстою ковдрою лежав зразковий хворий - намалинений, нааспіринений, з термометром під пахвою та компресом на лобі. Самодіяльна лікарка з почуттям виконаного обов’язку роздивилася результати своїх піклувань. Петрусь розплющив антрацитові очі, що заволоклися вже туманом страждання, спробував вичавити з себе якісь слова, але Оксана приклала йому пальця до вуст:

- Тс-с-с. Тобі треба спати. А я от зараз телевізор тихенько ввімкну, щоб муркотів, і буду до тебе заходити, добре?

Він заплющився.

Телевізор заговорив щось про духовність, і Оксана пішла до кухні годувати малу.

- Хто це, мамо? - спитала Христинка.

- Та нашої Ярослави з бухгалтерії син. Я його на станції зустріла, а він, бачиш, який хворий.

Оксана гріла на плиті пізній обід, бо в п’ятницю, короткий день, мала без неї не їла - тільки перекушувала - а обідали вже разом.

- Давай, Христинко, не сиди, нарізай хліб.

- А чого він так одягнений?

- Ну що ти, доню, справді? Кожен одягається як може. Негар-но так питати. Він, мабуть, у ліс ходив, чи що.

Христинка, закусивши губу, взялася акуратненько краяти паляницю.

Оксана розставила тарілки, потім витерла фартухом руки і зазирнула до вітальні. Петрусь спав, рівно дихаючи. Тепер, уві сні, вираз безпорадності зник з його обличчя, і він здавався навіть гарним - тонко окреслені риси, і ці пишні брови, такі мужні насправді, прямий ніс, великий рот із пухкими чесними губами. Оксана впіймала себе на тому, що навіть замилувалась хворим - аж сама на себе тюкнула. Тоді помацала Петрусеве чоло, відчувши оксамитовість шкіри - температура трохи впала - потім зібрала шмаття і віднесла його до ванної, щоб увечері випрати. А що - хлопцеві все одно до ранку відлежуватись, не менше.

За обідом вони з Христинкою обговорили всі робочі проблеми, а заодно і те, що дочка прочитала із заданого на канікули.

- Чому ти не читаєш? - питала Оксана. - Все одно весь день нема чого робити.

- Ну, ма-а-мо, - канючила та.

Насправді Оксана сердилась задля годиться, в душі вважаючи, що доньці справді треба колись відпочити - і так навантаження у школі стало не дай Боже.

У свої тридцять два роки Оксана мала неабиякий життєвий та педагогічний досвід, доньку виховувала фактично сама, бо з мамою, звичайно, мала категоричні розбіжності стосовно того, що дозволяти дитині, а що - ні. А чоловік, батько Христинки, до процесу не допускався за визначенням - своєю волею з родини пішов, хай тепер як хоче. Оксана навіть грошей у нього не просила - все сама, вдень на фірмі у відділі реалізації, а ввечері ще трошки плела на замовлення, словом, не бідували.

От і зараз, прибравши посуд, вона взялася за спиці, а малу посадила поруч читати вголос.

- Ніхтовженепам’ятає, відколистоїтьпосередстепуотой Курінь…

- Не тринди, читай розбірливо. -…отой Курінь - хатка не хатка…

Цікаво, як це Ярослава відпустила хлопця хворого та ще й у такому вигляді? Взагалі вона була охайна і про сина наче дбала. А може, він наркоман? Ця думка несподівано злякала Оксану - ото ще бракувало привести в хату наркомана, а тут дитина мала. -…ГасаютьпобіляКуреня йіншівітрийвітерці…

- Кому кажу, не тринди!

А чому, власне, зразу наркоман? Може, він просто в дорозі десь застудився, та оце на станції звалило. Ну а коли навіть і наркоман, так це зараз лікують, він ще хлопець молодий.

Оксана за вечір двічі відкладала плетиво, щоб підійти до хворого, і, обидва рази підтикаючи ковдру та мацаючи вологе чоло, уважно вивчала Петрусеве обличчя. Гарний хлопець. У такого навіть закохатись можна - була б молодша. Он які брови. І чого це він раптом наркоман? Надумала на людину чортзна-що.

Петрусь прокинувся тільки о десятій, бо спітнів і впала температура. Оксана перестелила йому білизну, причому хлопець спробував було зазбиратися додому, але це тільки насмішило. Тим більше, одяг вона вже замочила.

- Я вже цеє… я тут… скоро електричка.

- Господи, яка там електричка? Ти на себе подивися. Поспиш ніч, оклигаєш трошки, а завтра поїдеш.

- Та ну… незручно якось… я ж…

Але вона не поділяла цієї думки.

Разом із тямою до хлопця стала повертатись його боязкість, тому, зустрівши активний опір, він просто замовк і зачаївся під захистом ковдри, тільки очима виблискував, наче вовченя. Смішний, їй-богу. Теж мені наркоман.

Христинка раптом посміливішала настільки, що взялася напувати хворого чаєм з малиною. Еге, їй аби не читати. Хитрюща, зараза, росте.

- Дякую, я сам… - промимрив Петрусь.

Але мала не збиралася вертатися до книжки.

- Вам не можна, ви хворий. Отак, я зараз потримаю…

Оксана перебралася з плетивом до крісла і щиро сміялася, дивлячись на цю картину.

Але згодом вона відправила Христинку спати і ввімкнула торшер. Хворий задрімав, знесилений доньчиним піклуванням. Навіть добре, що він зустрівся на станції - і Ярославі приємне зробити, і доньці наука, і собі розвага - все ж не самій за пле-тивом, чоловік у хаті… Оксана сама посміхнулася таким думкам - ну який там чоловік, цуценя, даруйте на слові, справжнє цуценя. Але все одно живіт сам собою підбирається - Господи, стара вже баба, а туди ж. Тьху.

Вона доплела сьогоднішню норму, вимкнула телевізор і пішла митися. На ніч ще раз зазирнула до хлопця - він дихав рівно, перша ознака відсутності температури.

Оксана довго крутилася, не можучи заснути і думаючи про всякі дурниці. Потім задрімала, але швидко прокинулась, наче спрацював рефлекс - вдома хвора дитина. Босоніж, в самій сорочці вона обережно пройшла до вітальні.

Петрусь уві сні розкрився, і примарне світло торшера падало на худорляві порослі рідкими кучериками груди. Оксана підійшла ближче, нахилилась, поклала руку під ребра, перевіряючи, як б’ється серце. Температура знову починала підніматися, і серце тріпотіло, наче пташка: тьох-тьох. Оксана в якусь мить відчула його калатання аж у своєму серці, воно теж почало тьохкати, намагаючись трапити в унісон. Треба було накрити хворого ковдрою, що її краєчок зсунувся аж на підлогу, а для цього нахилитися, взяти той краєчок… І тут раптом долоня Петруся накрила її руку. Вона здригнулась, наче впіймана на гарячому. Хлопець розплющив свої антрацитові очі і дивився, не відпускаючи руки.

Як це сталося, вона і сама собі не могла пояснити. Тільки насправді Петрусь виявився не таким вже і боязким. Його худі руки були досить сильними, а вуста пашіли чи то пристрастю, чи то хворобою, а чи то й тим, і другим одночасно. Оксана пестила його гаряче тіло, і її не полишало враження, що таким чином вона проганяє хворобу - а чого, за давніх часів жінки саме так лікували своїх воїнів, і у чукчів, здається, це заведено…

- Обережно, хлопчику, обережно…

Він не міг себе контролювати, тому вона трошки побоювалась, але зрештою виявилось, що даремно - тіло скучило за чоловічою ласкою, і ці хлоп’ячі трошки хворобливі пестощі, і це почуття участі у стародавньому лікувальному ритуалі настільки захопили дух, що отямилась уже на плечі у сплячого Петруся. Температура впала. Серце вистукувало рівно і неквапливо: так-так, так-так.

Оксана вислизнула з ліжка, підіткнула ковдру й повернулась до своєї кімнати, де миттєво заснула, обійнявши подушку та посміхаючись, як людина, що виконала свій обов’язок.

Прокинулась вранці у чудовому настрої і, ніжачись спросоння під теплою ковдрою, довго не могла згадати, що ж такого доброго сталося у її житті, поки підступна пам’ять не підказала: “Петрусь”. І одразу настрій зіпсувався.

Господи, це ж вона вчора звабила хлопця, який годиться їй у сини… Ні, обірвала себе, не бреши, в сини не годиться, у нас різниця всього років десять-дванадцять. Але все одно. Сором який!

Щоправда, поки розум обурювався та протестував, неслухняне тіло не хотіло йому коритися і співало, кожна клітинка голосила про те, який сьогодні чудовий день і яка була ніч… Це ж виходить, що вона його заманила. Хтива ідіотка. Як же тепер дивитися йому в очі? Боже мій, як же тепер дивитися в очі Ярославі?! Ні, ну це ж треба таке утнуть. Добре, він хворий, голова не варила, але ж вона - вона повинна була про щось думати, га? Хоча зачекайте - а може, він нічого не запам’ятав?

Але він запам’ятав.

Оксана накинула халат і боязко, наче завинивша піонерка, зазирнула до вітальні. Петрусь ще спав, чи, скоріше, вдавав, що спить, бо коли підійшла ближче, знову впіймав її за руку й розплющив свої антрацитові очі. Очі дивилися, не моргаючи, і в них вона прочитала німе запитання, нагадування про те, що було вночі, та ще щось, що до кінця читати не наважилась, а відвела погляд і спробувала висмикнути свою долоню з хлопцевої. Він не пускав. І тільки коли смикнула втретє, обережно підніс її руку до вуст, поцілував - ледь-ледь торкнувся м’якими губами - та нарешті розпустив пальці.

- Мамо! - закричала Христинка з кухні. - Я поставлю чайник?

- Так-так, став. Я зараз іду.

Вона вийшла з кімнати, не піднімаючи очей.

Але тіло, яке відчуло те, що відмовились читати очі, тіло, що зранку співало на весь голос забуту вже пісню, і зараз зраджувало її. І коли подавала хлопцеві сніданок, несамохіть пригорнула до себе його зкуйовджену голову та притисла до грудей. А він знову ледь торкнувся її шиї у викоті сорочки, і тіло забриніло, немов струна.

Петрусь лишився у неї на всі вихідні, і поїхав понеділковою ранішньою електричкою, бо по-перше, зовсім одужав тільки тоді, а по-друге, не відпускати ж його у такому дранті. Довелося позашивати штани, а сорочці вже нічого не могло допомогти, то вона тайкома на станції купила нову, пообдирала лейбаки та збрехала, що то братова. Хлопець удень чесно хворів, а ввечері, коли засинала Христинка, Оксану невідомим магнітом тягло у вітальню, і вона, наче дружина стародавнього воїна, своєю енергією допомагала аспірину та малині, віддаючись лікувальному процесу з усією силою й енергією тридцятирічної самотньої жінки.

Дивно, але вони майже не розмовляли про свої почуття, тільки один раз Петрусь сказав:

- Ти дарма зі мною зв’язалась.

Але то було звичайне кокетування закомплексованого юнака, і Оксана не звернула на нього уваги. Петрусь не розповідав, чому опинився на станції у такому стані, а вона й не розпитувала, боячись сполохати таке випадкове щастя. Вона гладила його по голові, немов маленьку дитину, та годувала борщем.

Христинка теж брала участь у догляді за хворим - вона читала йому вголос. Спочатку, звичайно, пручалася, а потім якось призвичаїлась і за два дні перечитала все, що задавали на канікули.

Ранішня понеділкова електричка везла їх до міста, вони сиділи на лаві біля вікна, тримаючись за руки. Люди у вагоні додивлялися недобачені сни, тому ніхто не звертав уваги на цю химерну пару - жінка та зовсім молодий хлопець, ще й у досить-таки зачуханому вигляді - наче, не син, та й на чоловіка не тягне. Тільки рознощик газет довго вивчав їх очима. І тут Оксана нахилилася до Петрусевого вуха та вперше спитала:

- Ти мене любиш?

Він у відповідь тільки міцніше стиснув її пальці і ледь почервонів.

На роботі Оксана весь день мурмотіла собі під ніс, так що подруга Вірка тільки зацікавлено зиркала. Єдине, що ніяк не вдавалося, - зважитись на похід до бухгалтерії: як уявляла, що зайде, а там Ярослава за столом у кутку… і що їй сказати? І що та знає - а чи знає? - ну і взагалі… Так що коли вже стало непереливки без сьогодняшніх платіжок, Оксана звернулася до Вірки. Та у відповідь гмикнула, але пішла. А коли повернулася і застала подругу за малюванням фасонів чоловічого светра, то просто й відверто взяла її за горло:

- Так, коротше, колися, і край. І Оксана розкололася.

- Ну ти даєш! - здивувалася Вірка, озираючись у бік бухгалтерії. А потім подумала і додала. - А що він на станції робив?.. Слухай, а він часом не наркоман?

Оксана засміялася вголос, ловлячи на собі здивовані погляди клієнтів. Задзвонив телефон.

- Ти?

Це був Петрусь.

Вона тільки тепер зметикувала, що не лишила хлопцеві своїх координат - ані домашньої адреси, ані телефону. А за два дні канікули закінчуються, вона з Христинкою перебирається до міської квартири, шукай потім вітра - не в Ярослави ж, справді, питати. І от він зателефонував їй на роботу - який розумний хлопчик! У Вірки очі зробилися квадратними, а Оксана ретельно продиктувала свою адресу, як доїхати і таке інше, а потім записала те, що почула у відповідь.

- Ти що, навіть координат йому не дала?

- Ти ж бачиш, що дала.

- Ну, подруго, ти артистка! Зовсім з глузду з’їхала!

В середу вони переїхали з дачі у свою однокімнатну квартиру на першому поверсі, а в четвер Петрусь прийшов у гості, вдягнений уже цілком пристойно, і вони до півночі просиділи на кухні, цілуючись, як десятикласники. У перервах хлопець наминав вареники, а вона підкладала та захоплено спостерігала, як він їсть.

Через спільну для всіх житлову проблему по-справжньому зустрітися можна було тільки на дачі, але й без того було так приємно відчувати, що він тут, поруч, такий молодий, худорлявий, палкий, і так захоплено розповідає про свої комп’ютери…

А в п’ятницю він приїхав на дачу, і всі вихідні вони фактично не розтуляли обіймів - звичайно, коли Христинка не бачила.

Оксана відчула, що по-справжньому закохалася. Вона вже себе і лаяла, і умовляла, і Вірка моралі читала, але вдіяти нічого не могла. Це було над її волю. Тому на роботі доводилось десятою дорогою обходити бухгалтерію, щоб не зустрітися бува з Ярославою.

- Чого ти ховаєшся? - філософствувала Вірка. - Все одно рано чи пізно доведеться розбиратись.

Та їй добре філософствувать, вона філософський факультет закінчила, а як подумаєш, що треба дивитися Ярославі в очі, як уявиш, що вона скаже… ні, краще вже так.

Цей дачний роман тривав три тижні. Оксана за цей час випле-ла Петрусеві моднячий светр, і він такий красивий в ньому став - просто закачаєшся. А на четвертий тиждень Оксанина мати випросила таки собі на кілька днів Христинку. Таке бувало кілька разів на рік, коли Оксані вже ставало непереливки і вона погоджувалась ненадовго віддати доньку на бабин догляд. Щоправда, потім довго доводилось вибивати з неї хибне виховання, але що поробиш - іноді треба подумати і про себе. Цього разу Оксана, зрозуміло, довго не пручалася і тільки-но скінчила збирати Христинчині речі, як зателефонував Петрусь. Він сам завжди телефонував, бо жив із мамою, а від неї навіть “Альо” Оксана боялась почути.

- Петрусю! А в мене для тебе сюрприз, - вона щасливо засміялась. - Ти на цей тиждень переїздиш до мене.

- Але… - почав він, та вона не збиралася слухати.

- Ніяких “але”. Старших треба слухати.

- Я не можу, - сказав Петрусь несподівано.

Вона образилася і поклала трубку. Потім цілих десять хвилин лаяла за це себе останніми словами, боячись, що не перетелефонує. Але він перетелефонував.

- Добре, - згодився він. - Я приїду. Я тебе люблю. Все одно ти повинна знати.

- А я і так знаю, - щасливим голосом промурмотіла вона. - І ти повинен знати, що я тебе люблю.

Він чомусь сумно розсміявся.

Поживіть в однокімнатній квартирі з малою дочкою, і ви зрозумієте, яка настає воля, коли її на тиждень забирає бабуся. У двері подзвонили. На порозі стояв Петрусь. У руці він тримав букет жоржин. Оксана взяла квіти, скуйовдила йому чуба і поцілувала.

Він все-таки був смішний, її Петрусь. Абсолютно дорослі погляди і знання уживалися в ньому з якоюсь дитячою беззахисністю, вразливістю - іноді навіть здавалося, що цей світ за короткий вік встиг завдати йому богато прикрощів, і вони назавжди викарбувалися в підсвідомості. Він легко ображався на все, але так само легко відходив, варто було тільки поцілувати, а чи просто посміятися. Він був усього-на-всього великою двадцятирічною дитиною, і Оксані це подобалось над усе - вона любила про нього піклуватися, гамувати його комплекси, смачно годувати. Сидячи за столом, він збуджено доводив щось украй важливе для прогресу та людства, а вона милувалась, як файно рухаються ці пухкі губи і як смішно бурмосяться над переніссям зрослі брови, аж бровинки стають сторч.

- Ти мене не слухаєш?

- Що ти, котику, звичайно, слухаю.

Ввечері вони пішли гуляти, не зважаючи на те, що було досить прохолодно, а з неба сипалась паскудна холодна мжичка, трапляючи за комір плаща. Надворі настав “собачий” час, і господарі повиводили своїх чотириногих на прогулянку. Петрусь тримав Оксану за руку, і всі собаки оглядалися, заздрячи їхньому щастю. Так добре було йти вулицею без мети, без сенсу, відчувати долонею тепло його долоні і знати, що так буде і завтра, і позавтра, і до кінця тижня. Коли до них наблизився, аби обнюхати, величезний чорний різеншнауцер, Оксана раптом помітила, як напружилась хлопцева долоня, і це її чомусь насмішило. Ти ба, її Петрусь боїться собак! Ну точно, як мала Христинка! І вона почала його злегка піддражнювати, показуючи на найбільш помітні екземпляри.

- А диви, який резин! Давай його погладимо, - а сама зазирала хлопцеві в очі. - Ти боїшся, чи що?

Він не відповідав, а вона продовжувала своє, тягнучись до страхіть на поводках і без.

- Дивися, сенбернар! Як я люблю сенбернарів! Ой, а оно, дивися, дивися - собака в комбінезоні! Який сміш-ний! Диви, просто як дитина! І справді, дбайлива бабуся вела пуделя, затягнутого у вовняну одежину з блискавкою на спині. Це була кумедна картина - кошлата біла голова визирала з товстого синього комірця, а ноги обтягували штанці з манжетами. Тут уже не витримав і засміявся сам Петрусь. А пудель чеберяв собі, буцімто цей сміх його не обходить, такий поважний у своїй одежині, наче собачий прем’єр-міністр.

- Не смійтеся з нас, - зупинилася поруч бабуся, прем’єрова хазяйка. - Ми просто пострижені недавно, тому боїмося застудитись. Так, Джою?

Оксана пирснула, як дівча, а Петрусь зробив серйозне обличчя, покусуючи краєчки губів. Пудель несхвально вимахував куценьким хвостом.

Потім вони цілувалися в парку під липами, і дощик шарудів листям над головами.

А вночі Петрусь був невимовно ніжним, зовсім не таким, як на дачі. Він наче подорослішав, і пестив Оксану, наче старий досвідчений коханець - де й поділася хлоп’яча нетерплячість та похапливість. Оксана злітала під небеса і поверталась назад, щоби знову злетіти. Вона навіть не зрозуміла, чи заснули вони, врешті-решт, чи ні.

На другий день вони поверталися з роботи разом, і знову гуляли, і знову кохалися, як несамовиті. А на третій він не пішов до своїх комп’ютерів, і вона лічила хвилини, підганяючи клятий годинник, який уперто не хотів доходити шостої. А коли нарешті дійшов, вона зірвалася з місця, ловлячи на собі здивовані погляди колег та іронічну посмішку подруги Вірки. Вірка вважала, що Оксана просто з’їхала з глузду, і певно-таки мала рацію.

Оксана на крилах прилетіла додому, поцілувала Петруся і заходилась готувати вечерю, розповідаючи про робочі новини, коли раптом помітила, що хлопець чимось пригнічений.

- Що з тобою, котику?

Але він не відповів, тільки зітхнув важко. Оксана помацала йому чоло - ні, температури немає. Що ж сталося? Вона пригорнула хлопця до себе, намагаючись заспокоїти, почала гладити жорстке волосся. Петрусь поцілував її у викот халата, потім владно обхопив руками стан.

- Що ти робиш? - промурмотіла вона, падаючи спиною на стіл та відкидаючи голову, так щоби не трапити у хлібницю.

Він взяв її коротко та гостро, а вона пестила його волосся, накручувала на пальці пасма, судомно стискаючи долоні та припадаючи до губів у похапливих поцілунках.

Весь вечір вони пролежали на канапі, дивлячись телевізора, а коли вкладалися спати, Оксана обійняла свого Петруся і притулилася до порослих рідкими кучериками грудей.

- Пробач мені, - сказав хлопець, відкидаючись на подушку.

- За що, дурнику? Мені було добре.

Вона так і заснула у нього на плечі, і до неї прийшов дивний сон - що начебто стоїть вона в лісі гола, а поруч ходять різні звірі та облизують її своїми язиками, облизують безсоромно, і вона не може від них оборонитися. Їхні язики гарячі та шорсткі, вона кличе Петруся, але його нема, вона безпорадно озирається, а навкруги тільки ліс, ліс, який поглинає звуки.

- Петрусю! - закричала на весь голос Оксана і прокинулась.

Петруся поруч не було.

- Петрусю! - покликала знову Оксана та сіла в ліжку, намагаючись роздивитися, куди дівся її хлопчик. Але відповіді не дочекалася.

Тоді вона спустила ноги на землю і, як була боса, почалапала до кухні, сподіваючись, що він пішов попити води. Але ні там, ні у ванній Петруся не було. Звідкись дув холодний протяг просто по ногах. Господи, де ж він дівся? Оксана повернулася до кімнати та клацнула вимикачем. Під стелею спалахнула жовта люстра. Оксана зіщулилась від яскравого світла, потерла очі долонями і тут завмерла, навіть не можучи опустити рук.

Велика шибка вікна була розбита, і дрібні друзки валялися на підвіконні та підлозі. Осінній вітерець коливав тюлеву завісу. Оксана знов заплющила очі, потім розплющилась - картина не змінилася. Петруся в кімнаті не було. Оксана обережно, щоб не порізатись, зробила кілька кроків вперед. Великі гострі краї розбитої шибки були забризкані кров’ю, наче той, хто її розбивав, добряче порізався. На підвіконні чітко вирізнявся кривавий слід великої лапи з пазурами, схожий на слід собаки. Оксана обережно визирнула на вулицю. Такі самі сліди виднілися і на вогкому грунті клумби. Люстра під стелею кидала на вулицю жовте півколо, за яким сліди зникали. Оксана притулилася до одвірка, щоб не впасти. Тут були сліди собаки, кров, але тут не було слідів її Петруся, не могла ж собака його… Оксана обернула голову, і раптом помітила, що до уламка скла разом з кров’ю приліпилося пасмо собачої шерсті, короткої, сіро-чорного кольору. На дотик вона була жорстка і нагадувала… Господи, та це було Петрусеве волосся! Оксана ладна була заприсягтися, що це було його волосся, тільки коротше і сіре.

Хмари розвіялись, і над землею засяяла у всій красі жовта тарілка повного місяця.

Раптом Оксані стало по-справжньому лячно. Ноги підігнулися, і вона впала на фотель. У голові все перемішалося - дача, ліс, дивний сон, Петрусь у пошарпаній штормовці, гарячі шорсткі язики звірів. Боже мій, що ж це робиться!

Холодний вітер віяв з розбитої шибки, але Оксана не відчувала його. В голові проносилися думки одна неймовірніша за іншу. Ця кров, і сліди. Двері! Вхідні двері! Вона прожогом вискочила в коридор. Вхідні двері були зачинені зсередини, ключ стирчав у замку. Як це може бути?! Якщо собака застрибнув іззовні, то його сліди та кров повинні бути скрізь, але їх нема. Значить… значить, собака вистрибував з кімнати? Значить… Що це значить? І звідки це волосся на склі? І де Петрусь?

Оксана так і просиділа біля вікна до сходу сонця, намагаючись стулити докупи те, що бачила, але голова вперто відмовлялася розуміти все це. Відчуття часу зникло.

Ранок давно вже зазирав у розбите вікно, і жовта лампа під стелею даремно намагалась змагатися з ним у силі.

- Длінь-длінь! - пролунав дзвінок над дверима.

В Оксаниному серці спалахнула безумна надія. Вона миттю зірвалася з місця. Ключ не хотів коритися тремтячим рукам. Нарешті замок клацнув.

На порозі стояла Ярослава, Петрусева мати.

Вона не промовила ані слова. І тут Оксана, як була, розпатлана, в нічній сорочці, кинулась їй в обійми і заплакала, заридала вголос, тулячись мокрим обличчям до Ярославиного плеча, а та, в свою чергу, теж заплакала, і сльози краплями потекли на Оксанину сорочку. Так вони плакали, стоячи на порозі кілька хвилин, а потім Оксана отямилася, провела гостю до кімнати, і вони поплакали там, а потім стали збирати скалки скла з підлоги, і Ярослава розказувала, розказувала, а потім Оксана завішала вікно ковдрою, щоб не дуло, вдягла халата, і вони сіли на кухні, Ярослава знову розказувала, і вони плакали на плечі одна в одної, запиваючи свої сльози міцною і чомусь солонкуватою кавою.

Це почалося, коли Петрусеві виповнилося чотирнадцять. Одного ранку Ярослава не застала його в дитячій кімнаті, а побачила сліди і дуже злякалася, навіть міліцію кликала, але ті, звичайно, нічого не знайшли. Всі синові речі були на місці, а сам він наче випарувався. Петрусь повернувся тільки на четвертий день, загорнутий у якесь подерте простирадло, і те, що розповів, змусило Ярославу збліднути, і тільки величезним зусиллям волі вона втрималася на ногах. Він сказав, що перекинувся на вовка і три дні ходив лісом, лякаючи виттям лісників та туристів.

Звичайно, вона не повірила, проте й зовсім не вірити не могла. Дитину повели до психіатра, але, крім особливостей пубертантного періоду, той нічого не знайшов. А за місяць все сталося знову - і зникнення, і сліди, і повернення, і розповідь. Далі це почало повторюватись щоразу, коли повний місяць сходив над землею. Спочатку це лякало і сина, і матір, вона в паніці кидалася від лікарів до знахарів та шарлатанів, але всі тільки розводили руками. На розповідь про вовка фахівці починали уважніше придивлятися до матері, а у сина все одно ніякої патології не бачили. Ярослава впала у відчай, а лікарі у кращому разі виписували заспокійливе обом, у гіршому - тільки їй.

Петрусь замкнувся в собі, став відлюдником. Раніш він був щирим, привітним, мав багато друзів. Тепер друзі зникли, і єдиною розрадою став комп’ютер. Ярослава проплакала не одну ніч. До того ж восени та взимку хлопець дуже застуджувався, бігаючи лісом, його постійно переслідували ангіни та пневмонії, він схуд і змарнів, став погано вчитися.

До війська його не взяли через кволе здоров’я, а знайти роботу довго не вдавалося, поки нарешті в одній комп’ютерній фірмі згодилися на вільний графік. І з дівчатами у нього не виходило ніяких стосунків, тобто іноді якісь ходили, але щоб женитися та завести діточок, то самі розумієте. Тому, коли узнала про Оксану, довго не могла повірити, боялась, а як зійшов повний місяць, побігла сюди…

Так жінки гомоніли на кухні, плачучи та заспокоюючи одна одну по черзі, а вогкий осінній день ішов собі своєю дорогою. На роботу, звичайно, не пішли, довелося дзвонити та відпрошуватись. Вони випили безліч кави і ще більше валер’янки. В кімнаті вітер ворушив картату ковдру на вікні і хижо шкірились уламки шибки, вкриті засохлою кров’ю.

Після розмови з Ярославою Оксана довго не могла отямитись, а зранку раптом щось вирішила, поїхала на роботу, нічого не пояснюючи, написала заяву на відпустку своїм коштом, попе-редила матір, що від’їздить, і рвонула на дачу. Наступні два дні вона провела на станції, там, де зустріла його вперше, вдивляючись у кожну постать на лісовій стежці. Вночі вона довго плакала й засинала на мокрій подушці.

Петрусь прийшов тільки на четвертий ранок. Він постукав у вікно, і Оксана підхопилася з ліжка. Серце її стріпонулося, як пташка. Хлопець був загорнутий у якусь ряднину і часто та глибоко кашляв.

Оксана завела його до кімнати, цілуючи та поливаючи сльозами, вклала в ліжко. На Петрусевих плечах червоніли глибокі подряпини, одна перетинала обличчя поперек.

У холодильнику стояла банка з гусячим салом, у шафі -малина та парацетамол. Вона ні про що не розпитувала, а він і не розповідав. Вона мастила подряпини самогонкою для дезинфекції, потім розтирала його салом, примушувала дихати над картоплею, годувала парацетамолом, сподіваючись у душі, що пневмонія ще не почалась. А він дивився страдницькими очима, немовби за щось вибачаючись, і вона цілувала ці очі, примовляючи:

- Ну що ж ти? Ну ти ж не винен. Ну так сталося. Я тебе все одно люблю. Все одно ти мій, і я тебе нікому не віддам.

Петрусь намагався щось сказати, але вона тільки приставляла пальця до його губів та хитала головою:

- Не треба. Я все знаю, - і пестила його жорстке волосся. - Бідолашний мій Петрусик.

За вікном лютувала пізня осінь, дерева схилялися та шаруділи довгими вітами під напором холодного вітру. В лісі було холодно і незатишно, вогка земля, вкрита палим листям, не могла дати притулку нікому - ні людині, ні звірині.

Оксана весь тиждень провела біля хворого, і виходила таки його, тому до міста в неділю вони повернулися разом - якраз вчасно, щоби забрати у мами Христинку.

Повечеряли вони разом. Оксана зігріла велику каструлю молока, яке завбачливо купила зранку на фермі, і слідкувала, щоб діти пили його, поки тепле. Христинка розповідала про шкільні події і про те, як з бабою робила уроки. Петрусь уважно слухав, позираючи іноді на Оксану, немов зважуючись на щось. Подряпина на лобі вже зовсім загоїлась, і з-під струпів вилущувалась ніжно-рожева шкіра.

А пізно ввечері Оксана провела хлопця на автобус.

- Знаєш, - сказав він, коли вийшли з під’їзду. - Я хочу тобі сказати…

Але вона затулила йому рота поцілунком.

- Я ще не готова до розмови, - сказала вона згодом, дивлячись просто в очі. - Дай мені ще трошки часу, добре?

- Добре.

Він стояв біля автобусного вікна, прихилившись до поручів, і дивився на неї, поки автобус пшикнув дверима та зрушив з місця.

Оксана підняла комір і рушила додому холодною незатишною вулицею. Назустріч траплялися тільки хазяї з собаками, і Оксана почала придивлятися до них, немов шукаючи щось, а потім засміялася та стала пришіптувати собі під ніс, але що - ніхто не чув.

У неділю вона весь день зосереджено малювала, потім розраховувала на папірці, загинаючи пальці, і знову малювала. Потім видобула спиці, спробувала набрати кілька рядків, але розпустила, і почала спочатку. А в понеділок увечері відклала решту замовлень й почала плести нове. За нього, щоправда, ніхто не обіцяв грошей.

Вона плела з сірої товстої вовни щось чудернацьке - наче комбінезон з чотирма рукавами і блискавкою на спині. Вона розтягувала його, приміряючи до когось в уяві, і продовжувала плести далі. Петлі лягали щільно одна до одної, на грудях та біля манжетів вони утворювали вибагливий візерунок. За два тижні чудернацький виріб був готовий. Товста вовна добре захищала од вітру. В такому, мабуть, і на снігу не змерзнеш.

Так що коли раптом, гуляючи лісом під повним місяцем, ви побачите вовка у сірому комбінезоні з блискавкою на спині, не лякайтесь і не лякайте його. Він вас не зачепить.

Зовсім недалеко, в селі, на затишній дачі на нього чекає жінка. Вона прасує сорочку та час від часу визирає у вікно. На стільці поруч висять джинси й теплий светр, а у шафі про всяк випадок приготовані малина, гусяче сало та парацетамол.