"Кобзар 2000. Soft" - читать интересную книгу автора (Капранови Брати)Розділ 3 ЯК УМРУ, ТО…- Темно, - сказала Ліка й глибоко затягнулася цигаркою. - Як ти щось розрізняєш? Вона почала мене дратувати ще тоді, коли ми вирушили у “подорож”. Не знаю чому. Раніш наче все було гаразд, та й став би я з нею заводитись інакше. А сьогодні… По-перше, вона палила в салоні, чого я терпіти не можу. По-друге, вона розпитувала мене про дружину - це вже просто збочення. По-третє… по-третє, чого це взагалі пертися у вихідні невідомо куди? Їй набрид “флірт удома”, як вона це називала, мені ж - навпаки, бо післязавтра мала повернутися моя законна. Ну та врешті байдуже. Роздратування моє зростало з кожним кілометром. - Може, зупинимось все-таки? - спитав я. Ліка посміхнулася: - Серед поля? Сипав дощ. Двірники старанно проганяли з вітрового скла рясні крапельки, але ті вперто поверталися на місця. “Як я щось розрізняю”. І чого було не послати її до дідька з цією поїздкою? Ми вже лишили за спиною понад п’ятдесят кілометрів, а я так і не зрозумів, чого хоче моя супутниця. Секс на природі, в машині - це чудово, але ж задля цього не треба їхати так далеко. Бабські примхи, одне слово. - Давай заночуємо в селі, - раптом запропонувала Ліка, припалюючи нову цигарку. Я був згоден на все. - В якому? - У будь-якому. Я хочу в просте ліжко, під рушники, під ікону, розумієш? Я хочу в сіно. - Під ікону, - гмикнув я. Баби - вони баби і є. Як це можна одночасно хотіти в ліжко і в сіно? От я, наприклад, хочу додому. І все. Але у першому ж селі, що трапилось на дорозі, я пригальмував. - Добрі люди, не скажете, де тут у вас можна заночувати? - гукнув я двом постатям, що стійко мокли на автобусній зупинці. - Га? - відгукнулася одна з них чоловічим голосом, а друга спитала: - Закурити не буде? Я видобув з кишені почату пачку “Космосу” і кинув у пітьму. Там впіймали, не подякували, але порадили: - У фізика спитайте. За клубом третя хата. Я теж не подякував, здається, навіть не вилаявся. Просто хряснув дверцятами і натиснув на газ. Ліка запалила нову цигарку. В машині вже сміливо можна було вішати колінвал. Третя хата за клубом світилася вогниками вікон. Фізик там хазяїн, чи хімік - аби ночувати пустив. - Агов! Є хто живий? Сіра мжичка на вулиці дратувала мене не менш ніж дим у салоні. Собака у дворі не забрехав - або його не було, або це був лінивий собака. Рипнули двері. Хтось з’явився на ґанку. - Добрий чоловіче, не пустите переночувати? - Я? - перепитали з пітьми. Ідіотське питання, чи не так? - Ми б хотіли трохи відпочити, бо пізно вже і дощ! - гукнув я. Той, на ґанку замислився. - А чом до мене? - спитав він. - Нам сказали, - пояснив я. - Порадили на зупинці. Ми заплатимо. Здається, останній аргумент його переконав. - Скільки вас? - Двоє. Він щось бовкнув і зник у хаті. Чи то була згода, я не присягнуся, але нітитись не годилося. Я витяг з машини Ліку та сумку. Зараз будуть і рушники, і ікона. - Можна? - я прочинив двері і зупинився, заглядаючи до кімнати. Хазяїн стояв біля вікна. Це був досить молодий, за тридцять, чолов’яга з невеликою, на професорський лад борідкою, що дуже кон-трастувала зо всім його виглядом - з сірою куфайкою, незграбними штанами та битими чоботами, з виразом його обличчя - похмуро-селянським, без жодної живої іскорки в очах. - Ви з міста? - спитав він. - Ага, - підтвердив я і пройшов уперед, ведучи за собою Ліку. Хазяїн ковзнув по ній байдужим поглядом. Більш він не сказав жодного слова. Мовчки провів нас до кімнати з ліжком, дійсно з рушниками та іконою в кутку, мовчки приніс білизну. Ми здивовано стояли, не знаючи, що робити, а хазяїн так само мовчки вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. - Тю-у, - сказала Ліка, покрутивши пальцем біля скроні. - Він з якимось прибабахом. Може, він не фізик, а шизик? Її жарт не здався мені дуже вдалим, хоча поведінка хазяїна справді здавалася дивною. Ліка заходилась розбирати речі, витягла банки з пивом, витягла рушники. - Цікаво, в нього можна десь помитися? - Сама спитай, - знизав я плечима. - І спитаю, - вона взяла рушника і вийшла услід за хазяїном. Я лишився у кімнаті сам. Тут було помітно занедбано. Наче все стояло на своїх місцях, та ладу не було. І рушники висіли, і завіси, і чисто все, але знаєте, не відчувалося хазяйчиної руки. Складно це пояснити. Мабуть, чоловік за природою своєю не здатен зробити в хаті затишок. Я зняв куртку і заходився розстеляти білизну. Цей фізик-шизик сам живе - зі всього видно. Ну та дідько з ним. Ліка повернулася хвилин за десять, кинула мокрого рушника у куток і стала повільно роздягатись. - Помилася? - спитав я. - Ти уявляєш, у нього навіть є гаряча вода. Вона скинула білизну та жбурнула її до рушника, потім вляглася на ліжку горілиць і закинула руки за голову. Очі її сяяли. - Знаєш, тут все зовсім як я хотіла, - вона лежала, хизуючись своїм тілом. - Колись, після дев’ятого класу мене послали до баби, в село, от там у неї була точнісінько така кімната, ну і… - вона посміхнулася. Зрозуміло, колись там її вперше відпердолили, і от через це я повинен був у мряку їхати бозна-куди. Бабські примхи. А втім, роздратування моє потрошку зникало. Ліка лежала на ліжку під іконою, призовно виставивши свої принади. Одна рука її лишилася під головою, а друга наче самохіть погладжувала молоде гнучке тіло, чіпляючи перса з рожевими сосками, блукаючи животом, крутими стегнами. Я гмикнув. Ні, смак у мене таки є. І дружина, і оця, і ще там, скільки їх було - як на підбір. Це відчувати треба, панове, бо коли знайомишся з жінкою, ніколи не знаєш насправді, що там під одежею є. - Ну, - сказала Ліка. А, дідько з нею, хай палить у салоні, хай розпитує про дружину - врешті-решт нічого страшного. Я загарчав, як кіт, і став роздягатись. Зараз буде щось. Коли на жінку находять романтичні спогади, вона здатна на все… Живіт мій сам собою підтягнувся, плечі розправилися. - Не знаєш, котра година? - спитав я, аби щось спитати. - Пів на першу. І тут я стрибнув до неї в ліжко. Металева сітка загойдалася, наче гамак. Лічині пальці торкнулися мого обличчя. - Тоді все було як зараз, - сказала вона. Кров у моїх жилах починала закипати. Я торкався теплої шкіри, і вона починала пашіти мені назустріч. Ось уже… - Що це? - спитала раптом Ліка. - Га? - не зрозумів я. Вона злякано дивилася кудись у бік вікна. - Лі-ко, - я був знову взявся до справи, але Ліка сахнулася. - Там хтось дивиться, - пробурмотіла вона. Я роздратовано обернувся. Завіса на вікні трохи відсунулась, хоч не пам’ятаю, щоб чіпав її. Проте більш нічого підозрілого помітно не було. Я вилаявся під ніс і підвівся з ліжка. Навкруги панувала тиша. За вікном накрапав дощ. Я визирнув крізь шибку, і тут мені здалося, що там дійсно хтось є. Хтось щойно зник за рогом хати, і повітря коливнулося слід за ним. - Хто там? - стурбовано спитала Ліка. - Нікого, - збрехав я. - Тобі треба звернутись до сексо-патолога. - Сам такий, - вона з полегшенням посміхнулася. - Зараз побачимо! - я підморгнув оком і знову стрибнув до ліжка. Треба було починати все спочатку. І щойно я… - Ой! - вигукнула злякано Ліка. - Хто це? Я миттю обернувся. У вікні нікого не було. - Ти можеш зосередитися на тому, що робиш? - роздра-товано спитав я. - Там… вона дивиться, - прошепотіла Ліка. - Хто? - Не знаю… біла… Я подумки плюнув і знову визирнув крізь шибку. На дворі знову нікого не було, і тільки дощ шурхотів. - Хочеш пива? - запропонував я, закриваючи завісу. Мені й самому треба було трохи заспокоїтись, щоби принаймні не дати Ліці у вухо. - Давай. Ми сиділи голі на ліжку і пили пиво з бляшанок. - Ти вибач, - попрохала Ліка. - Я й справді її бачила. - Може, просто поспимо? - Ні, - вона пригорнулася до мене. - Я зараз заспокоюсь. Кілька хвилин у кімнаті чути було тільки її подих, але потім мені здалося, що до нього приєднався тихесенький брязкіт скла. Що це? Я сторожко підвів голову. За шибкою хтось був. Це відчувалося у звуці, у забарвленні ночі. Але хто? І тут я помітив, що завіса на вікні знову відсунута. Трошки, самий краєчок, але ж я сам щойно… Ліка нічого не чула, а мені не хотілося її лякати. - Ще пива хочу, - сказав я удавано бадьоро, звільняючись від її обіймів. Спиною поповзли противні мурашки. Обережно я дістався до столу і визирнув у вікно. Біла незрозуміла постать зникала за сараєм. Я не встиг добре роздивитися, але мені здалося, що то була жінка. Темна хмарна ніч ніяк не додавала певності, тому я підбадьорював сам себе. - Хтось із місцевих розважається, - я знову закрив завісу і обернувся до Ліки. - Що за ідіотство підглядати попід вікна? Але настрою вже не було. - Погладь мене, - сказала вона. Я пестив її рукою, коли знову почувся тихесенький брязкіт. Я підвів очі. Завіса… І знову біла непевна постать зникла за хатою. - Так, - вирішив я. - Зараз буде щось страшне, - і взявся одягати штани, хизуючись власною сміливістю. - Що там? - спитала Ліка. - Нічого. Просто треба комусь намняти вуха. Ти лежи. Я вирішив випередити події. Визирнув у вікно - там було тихо. Ну добре. Я сів коло Ліки і поклав їй руку на стегно. Чекати довелося недовго. І щойно почувся знайомий брязкіт скла, я миттю зірвався до вікна. Біла постать віддалялася. Я відчинив двері і стрімголов кинувся надвір. Та це тільки так сказати - “стрімголов”, бо насправді у темряві у незнайомій хаті особливо не розженешся. Щось полетіло шкереберть, поки я знайшов вихід і вискочив на ганок. На ганку сидів хазяїн. Біла постать повільно віддалялася до сараїв. І тут я завмер, бо зрозумів, що постать не торкається ногами землі. Хазяїн ніяк не зреагував на мою появу. Я стояв, витріщивши очі, і мовчки дивився. Постать обернула голову, і стало помітно, що це жінка, молода, але чомусь з білим, прозорим, наче восковим обличчям, і у білому вбранні, як наречена на весіллі. Так, це дуже нагадувало весільне вбрання. Я спантеличено кліпав очима, поки дивна жінка розчинилася у темряві, а потім спитав: - Хто це? - Марійка, - відповів хазяїн, не обертаючись. - А чого в білому? - Так поховали, - сказав він. Я вдихнув повні груди повітря, потім обережно видихнув і зрозумів, що вже нічого не розумію. - Хочеш пива? - спитав я і, не чекаючи на відповідь, пішов до кімнати. Я сам зараз більш за все потребував пива. За хвилину повернувся з двома бляшанками і тицьнув одну хазяїнові: - Пий. Потім я зметикував, що фізик, певно, не вміє відкривати такі бляшанки, але він, на диво, вже упорався. Я одним духом вихилив половину і тільки тоді почав трохи отямлюватись. - Добре пиво, - похвалив хазяїн. - Ага, - погодився я. - “Хайнекен”, жінкам дуже подоба-ється. Кілька хвилин ми сиділи мовчки, і нарешті я спитав: - Хто вона? - Марійка? - перепитав хазяїн. - Моя дружина. Так, зрозуміло. Треба було заходити з іншого боку. - А чого тебе фізиком звуть? - на “ти” цієї ночі було легше розмовляти. Хазяїн посміхнувся: - Бо я і є фізик. Я скінчив фізтех за фахом “Ядерний магнітний резонанс”. Так от звідки в нього професорська борідка. Я придивився до хазяїна, і погляд його вже не здався мені таким похмуро-затюканим, як раніш. - А тут чого? - Нічого, - він знизав плечима. Чи то не зрозумів запитання, а чи то я не зрозумів відповіді. - Ти місцевий? - Угу, - гмикнув хазяїн. - Одружився тут? - Одружився ж. Більш за все мені, звичайно, кортіло запитати, чом вона не торкається ногами землі, але щось заважало. А може, я і знав відповідь. Дощ лінькувато тьохкав по калюжах. - Палити будеш? Він заперечно похитав головою. Здоров’я береже, добре. А я б, здається, запалив, якби по цигарки знову не йти до кімнати. - Чого ж ти лишився, дружину до міста не забрав? Він стусонув бляшанку і спокійно відповів: - Померла вона. Так, зрозуміло. Я ж одразу здогадався, що він сам хазяйнує. - Довго прожили? Він підвів очі, міряючи мене своїм важким поглядом, і раптом сказав, наче відповідаючи на моє запитання: - Звичай у нас. Коли дівчина померла незайманою, то на похороні її парубка вінчають з нею. - Нема такого звичаю, - вихопилось у мене. - У вас нема, - відповів хазяїн. - У нас є. Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав. - Я якраз після диплома приїхав. На канікули. Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…? - почав я і зразу пожалів про це. - З домовини, - продовжив хазяїн. - Не знаю. Я за нею не ходив. - Від чого вона померла? - Сказали: серце. - Ти її любив? Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка. - Ти чо-го? - капризно протягнула вона. - Мене-е ки-инув, а сам… Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав. - Принеси цигарки, - попрохав я. - Ну-у, - вона вередливо стулила губки. - Іди-іди. - А ти прийдеш? - Аякже! - я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася. - Іди, я зараз прийду. Вона нарешті зникла за дверима. Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій. - А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає? Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся. - Цікаво. - Що цікаво? - Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла. Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося. - Ліко, - попрохав я, - поглянь на табличку. Як зветься село? - Що? - Визирни, кажу… - Га?.. А там уже не видно… Тьху на тебе. Я обернувся. Таблички дійсно видно не було. Але на в’їзді до села стояла прикмета - старий трактор на постаменті, і під ним чітко вирізнялося велике, намальоване вапном непристойне слово. |
||
|