"Кобзар 2000. Soft" - читать интересную книгу автора (Капранови Брати)

Розділ 5 ВІДЬМА

Вона пливла, незважаючи навіть на сплутані руки. Ну що ж, так воно і повинно бути. В теорії.

Я підняв з берега величеньку каменюку і намірився. Перший кидок пройшов поруч з плечем, здійнявши цілу купу бризок. Другий влучив у груди з глухим звуком, наче вдарили оркестрові литаври. І тільки третій поцілив у голову. Запопадлива хвиля підняла її, щоб зручніше було цілитись. Під місячним світлом почала розпливатись темна пляма, ще темніша за нічний океан.

Я жбурляв та жбурляв, наче заведений, камені з глухим чваканням зустрічали плоть і тихо ковзали на дно. Пляма розпливлася завбільшки з ковдру, і тоді я вирішив, що досить - решту зроблять хвилі. Вони понесуть її на скелі, туди, де білі буруни вистрілюють залпами бризок. А тоді акули… Але тут, здається, немає акул. Дарма.

Я піднявся крутою стежкою до машини та ввімкнув радіо. В колонках радісно зацвірінькали іноземні голоси, потім заграла музика. Двигун загарчав в унісон, і я поїхав, спочатку повільно, а тоді все швидше й швидше, туди, де на мене чекала пляшка доброго вина та прохолодні від кондиційованого повітря простирадла, хрумкі на вигляд і оксамитові на доторк. Туди, де озонована блакитна вода басейну радісно зустріне моє гаряче тіло, а тоді дбайливо віддасть його до м’яких обіймів халата. Туди, де я живу.

Будильник затьохкав канаркою рівно о восьмій. Хоча тут, на острові, можна було нікуди не поспішати, я все одно суворо дотримувався режиму.

- Буенос діас! - привітався до мене двійник у люстрі над раковиною та почав намилювати щоку. Свято гоління, мать його так. Під очима набрякли мішки - чи то від вечірніх пригод, чи від акліматизації, бо я ж тільки вчора прилетів. У голові вистрілило - дійсно, я ж тільки вчора прилетів, і в перший день одразу оце вляпався в халепу… Добре починається відпочинок, нема чого сказати.

Я засвистів, як отой бевзь із реклами, зішкрябуючи піну з підборіддя.

Сонце ще ледь-ледь піднялося над обрієм, тому в повітрі відчувалася справжня прохолода. Так, щось вона казала про особливості місцевого клімату. Вчора я не відчув їх із цілком зрозумілих причин, а втім - які б не були особливості, а в Києві зараз плюс шість і дощ. Є з чим порівнювати.

Я зварив собі чорної як дьоготь кави та всівся на терасі під пальмою, ще раз, кадр за кадром прокручуючи в голові вчорашній день.

Це, звичайно, був чистий авантюризм та безвідпові-дальність. Виправдати мене міг тільки виснажливий переліт і здивування, коли раптом за тисячі кілометрів, за шість годин у повітрі, за лінією кордону із ввічливими військовими у білих сорочках, за скляними дверима аеропорту я побачив її. А далі все робилося автоматично. У провулку було темно. Машина… Лампочки, що освітлюють номер, я викрутив. Коли відкрилися дверцята, щоб її впустити, на стелі мав спалахнути ліхтарик, але й це було передбачено. Серед тропічної ночі ніхто мене пізнати не міг. “Опель” темного кольору - я навмисне взяв найпопулярнішу марку, тут таких “опелів” сотні, якщо не тисячі, тим більше що я його сьогодні ж таки віддам і візьму інший… Чорт! Треба було розв’язати їй руки, тоді б подумали, що сама - запливла далеко, вдарилась об скелю… От йолоп. Не вірив. Хотів пересвідчитись, а потім забило памороки й забувся про все. Ну, добре. А вдень? Разом нас ніхто не бачив, тому що я до неї не підходив. Тільки подивився один раз значуще, щоби звернула увагу і запам’ятала. Де ще міг проколотися?

За роздумами я не помітив, як допив усю каву, сьорбнувши гущу з дна.

- Хай тобі всячина! - я лайнувся та почав ретельно відпльовуватись. Найбільше в світі не люблю сьорбати гущу від кави.

Тим часом сонце залізло ще на два щаблі своєї щоденної драбини, а з сусідніх апартаментів почали виповзати від-почиваючі. Хтось хлюпнувся в басейн, здійнявши купу бризок, радісно зафоркав і забив руками. Починався перший справжній день відпочинку.

Через майданчик повз басейн до мене прямувала дівчина у білій короткій спідниці та темних окулярах. Тобто не подумайте, що на ній була тільки спідниця та окуляри - звичайно, і сорочка була на місці, і босоніжки, і, як з’ясувалося пізніше, білизна під сподом, але передусім на себе звертали увагу саме згадані деталі. Примружившись від сонця, я розглядав свою ранішню гостю. Впевнена швидка хода виказувала працівника готелю, а синя тека в руці наводила на висновок, що це менеджер.

Цікаво. Та, вчорашня, теж була менеджером. Чи багато їх тут лишилося?

Ця думка примусила мене внутрішньо підібратися.

- Добрий ранок!

Вона професійно посміхнулася. Я кивнув головою і жестом запросив дівчину сісти. Гострі колінця випнулися вгору на незручному пластиковому фотелі. Як на мене, цей менеджер, а точніше, ця менеджер була захуда, я полюбляю жінок з більш примітними ознаками статі.

- Кави?

На жаль, вона погодилась, і мені довелося починати ритуал варіння з самого початку, з миття турки.

- Ви варите справжню каву? - здивувалася вона, побачивши мої вправи біля мийки.

- А ви маєте щось проти? - невеличкий номер дозволяв перемовлятися не форсуючи горла.

- Ні, просто тут здебільшого п’ють розчинну.

- Дарма, - я додав порцію ще й для себе та ввімкнув плиту. - А поки кава буде варитись, ви можете мені розповісти все, що хотіли.

- Ой, точно, - вона скочила з місця, підхопивши свою теку. - Що ж це я сидю, справді?

Це “сидю” мене дуже потішило. Чимось дуже рідним віяло від нього, і я став уважніше придив-лятись до своєї гості.

Дівчині було років з двадцять п’ять, і те, що можна було роздивитися за межами окулярів, здавалося приємним. Біле фарбоване волосся зібране двома заколками, як у першокласниць. Тіло хоча й захуде, але не позбавлене привабливості. Щоправда та, вчорашня, більше була схожа на справжню жінку, з нею я б навіть міг… якби хотів, звичайно. Та й з цією б, зрозуміло, міг - он як у викоті екзерцициться - певно-таки є за що потри-матись.

- Я хочу розповісти вам про наш острів, щоби ви зразу зорієнтувалися, куди їхати в першу чергу, бо не будете ж цілий день лежати на пляжі, справді? - завчено забубоніла вона.

- Справді, - згодився я. Ранішня кава у компанії молодої привабливої жінки налаштувала на елегійний лад. - Тільки я сподіваюсь, що ви не тільки розкажете, а й покажете мені острів?

Як і всі туристи, я розраховував на особисту увагу, а вона, як і всі менеджери, вміла цим користуватися.

- Розумієте, в наші службові обов’язки не входять індиві-дуальні екскурсії… - тоненький пальчик почав малювати на столі непевний узор, погляд був надійно схований за тонованими скельцями.

От у чім, виявляється, сенс темних окулярів - вони дозволяють не позичати очі в Сірка на час таких розмов. Я значуще знизив голос:

- Ні, ну звичайно, приватним чином, між нами.

Вона посміхнулась ще зніченіше та пробурмотіла:

- Від двадцяти до п’ятдесяти доларів за екскурсію, - і поспішила додати. - Дешевше ви не знайдете. Слово честі!

Ну це ж треба - слово честі! У цей момент кава закипіла, і я погодився - все-таки завжди краще мати провідника, особливо зі знанням тубільської.

- Абле іспаньол? - спитав я, беручи філіжанку.

- Аякже! - засміялась у відповідь дівчина.

Тепер, коли відпала необхідність ховати погляд, вона зняла окуляри, зачепила їх за викот сорочки та підвела на мене свої чорні очі. І тут я впустив філіжанку. Тонка порцеляна з брязкотом розвалилась на нерівні частини, рясно поливши стіл брунатною рідиною.

В кімнаті запала несподівана й напружена тиша.

Я впізнав ці очі.

Вона була одною з них. Одною з багатьох. Так само, як і та, що я вбив вчора ввечері. Її очі світилися таємничою потойбічною енергією, яку не бачить пересічний погляд, але ясно розрізняю я, вони випромінювали вогонь, сяяли пекельним сяйвом, від якого самі собою підбиралися м’язи на моїх руках та холонув живіт у передчутті смертельного двобою.

- Що з вами?

Звичайно, вона не зрозуміла, що сталося, вони взагалі не пізнавали мене, зате я пізнавав їх - за поглядом, за цими нелюдськими очима. І це було моєю рішучою перевагою.

- Га? - отямився я та оглянув неподобство, зчинене розбитою філіжанкою. - Не звертайте уваги, це я згадав, що ми з вами так і не познайомилися.

- Ні фіга собі! - витріщилась вона. - Ви, я бачу, оригінал.

- Точно. І ім’я у мене оригінальне - Михайло, - я відірвав від рулону з півкілометра одноразових рушників та став ретельно квацати ними по калюжі.

Вона посміхнулася дещо силувано:

- А мене звати Тетяною.

Я намагався не дивитися дівчині в обличчя, щоб не виказати себе. Саме так сталося і вчора - я побачив ці очі та втратив пильність. До речі, й досі не здав машину, і не взяв нову… Зачекайте, а може, вони переслідують мене? Чорт забирай, може, мене викрили? Скільки я їх убив - п’ятнадцять, двадцять? Вони врешті-решт могли вистежити…

Не мели дурниць, обірвав мене внутрішній голос. Ніхто тебе не вистежив, це просто неможливо. Для цього потрібна організація, сильна сучасна організація, а такої в них нема, ти сам чудово знаєш. Вони всі поодинці, що б там не казали. Вони просто не здатні на таке.

Але чому? Чому вона тут? І та, вчорашня?

Мені захотілося її вбити. Просто тут, у номері. Проте я стримався.

- Ви не слухаєте мене? - дівчина з брязкотом відсунула порожній посуд.

- Слухаю, - широка посмішка сховала за собою мою розгуб-леність. - Я тут подумав… Слухайте, а чого б нам просто зараз не почати, га?

- Що, пробачте?

- Як це що? Екскурсію. Зробіть мені першу екскурсію… наприклад, оглядову, по околицях міста. Сьогодні. Просто зараз.

Вона явно не чекала на такий поворот.

- Тю, - плечі її смикнулись догори. - Я зовсім не про те говорила. Якийсь ви дивний.

- Я не дивний. Я хочу негайно почати відпочинок.

Гаманець знайшовся швидко, і п’ятдесят доларів у ньому виявились найменшою купюрою. Та й дідько з ними - врешті-решт невелика платня за спокій.

- Осьо аванс на сьогодні.

Треба її вбити. Негайно вбити, щоб не псувати відпустку. І тоді вже чесно відпочивати два тижні, як планувалося.

Папірець з підписом скарбничого США виявився пере-конливим аргументом і швидко зник у надрах синьої теки. Дівчина виглядала трішечки розгубленою, але розгубленість ця скоріш мала радісний відтінок - воно й зрозуміло, отак просто з неба отримати грубі гроші, хто б не зрадів!

- Ми вирушаємо?

- Тільки у начальства відпросюся, - підводячись, вона рефлекторно смикнула донизу коротку спідницю. - Але за розбиту чашку вам доведеться заплатити окремо.

- Без базару, - запевнив я на останнє.

Мене просто трусило від нетерплячки, тому рівно за дві хвилини, вдягнутий у непримітні сині труси та футболку, я вже стояв біля машини, чекаючи на свого гіда.

Чекав довго, а чи то так здалося від збудження. І тільки коли терпець остаточно урвався, дівчина нарешті з’явилася в кінці алеї. Вона нікуди не квапилась. Очі знову сховалися під темними окулярами, але тепер це підманути мене вже не могло. Її вирок був викарбуваний у мене в серці, і у батька мого батька, і у його батька, і так аж до славетного предка, полковника Війська Запорізького, від якого йде мій рід. Зараз я її вб’ю, і ніхто мене не засудить - ані людський суд, бо все буде зроблено обережно, як і з попередницями, ані Божий - Бог-бо й поклав на мене цей хрест, і я - тільки зброя у всевишніх руках.

Вона йшла між пальмами, схожими на велетенську розлогу моркву, і, здавалося, випромінювала навколо себе спокій та розважливість. Ніхто не бачив її очей, ніхто, крім мене, не розумів небезпеки, що вони несуть у собі.

Свою першу відьму я вбив ще в школі. Це було нескладно, бо стара, а вона була дуже стара, трошки зомліла під теплим весняним сонечком. Я йшов якраз на комуністичний суботник, тому сховався за гострий гребінець грабель і підкрався непоміченим. Батько потім признався мені, що давно полював на цю бабу, але все не міг захопити зненацька. А я захопив - початківцям щастить. Я вдарив її залізними зубцями, а потім добив осиковим руків’ям. Слава Богу, круча була недалеко, і тіло я зіпхав під ухил, так що ніхто не здивувався - стара баба навесні по слизоті злетіла зі стежки та забилася. Таке трапляється. У неї не було родичів, а міліція вже тоді боролася за показники.

- Ви тут? Бо я думала вам дати час на збори.

- Прошу, - я по-діловому розчахнув темні гарячі дверцята, і з салону війнуло, наче з духовки.

Дівчина всілася на переднє сидіння, продемонструвавши мені краєчок бездоганної білизни.

Це добре, що вона не в купальнику, більше буде схоже на нещасний випадок.

- Куди їдемо? - я завів слухняний двигун та обережно, щоб нікого не зачепити, виїхав зі стоянки. Мене не полишало легке почуття нереальності навко-лишнього пейзажу - бо ж іще вчора зранку я стояв у плащі під паскудним осіннім дощиком, а сьогодні голими ногами тисну на педалі, а за вікном пальми та океан.

- Праворуч, - підказала моя проводирка, вовтузячись з паском безпеки. - А ви б теж пристебнулись, бо за ремені тут такі штрафи, що мало не буде.

Слушно. Лівою рукою я намацав вгорі біля дверцят язичок паска та через груди протягнув його донизу. Потім, не полишаючи керма, перехопив правицею і спробував навпомацки всунути до замка, але незвичний механізм з першого разу не схотів коритися.

- Я допоможу! - дівчина схилила голову, придивляючись, і раптом здивовано підвела на мене обличчя. - Ой, а що це?

На її долоньці лежала довгаста сережка з камінцем.

Я рефлекторно натиснув на гальма. Ззаду обурено засигналили - кляті буржуї добре попрацювали над механікою: машина колом стала посеред дороги, аж на передні колеса присіла. Я ледь не вдарився грудьми об кермо, а прив’язана дівчина смикнулась, наче лялька. Від різкого руху знахідка злетіла з її руки на підлогу.

В наступну мить ми одночасно нахилилися за нею та, цілком зрозуміло, зіткнулися головами.

- Ой! - моя супутниця схопилася за лоба і раптом захихотіла, немов і справді трапилося щось цікаве.

Посміхнувся і я, чухаючи скроню, але очі нишпорили по підлозі. Де ж ця біда закотилась? Мабуть, я сказав це вголос, бо дівчина, все ще хихочучи, підняла ноги. Спідниця задерлася аж до пупа, і якби не обставини, я б обов’язково звернув на це увагу. Проте сережки ніде не було, тому очі мої займалися головним чином зазиранням у шпаринки за чорним килимком.

- Нема? - спитала дівчина відсміявшись, хоча й не відпускаючи забитого лоба.

- Нема, - розгублено погодився я.

- А це ваше? - спитала вона, опускаючи ноги. Спідниця лишилася на пупі, відкриваючи для огляду мінімалістичні трусики.

- Ні.

- А чого ж ми тоді шукаємо? - І правда, - я скосив око на трусики і знизав плечима. -Хай їй грець.

- Хай. Це, здається, навіть не золото.

Спочатку мені здалося, що сережку загубила та, вчорашня, але зараз, хоч убий, не згадувалось, чи такі були у її вухах, та й чи були взагалі. Це тільки жінки з їхньою маніакальною пам’яттю на дрібниці здатні помічати подібні речі. Але, здається, моя супутниця не впізнала знахідку, тому можна сподіватися, що та не входила до арсеналу її колеги. Принаймні дев’ять шансів з десяти. Машина це прокатна, до мене її брали інші, можливо, жінки… Та й взагалі, мало тут туристів, чи що?

Я знову оглянув свою супутницю, але на обличчі не прочитав нічого небезпечного для себе, жодного натяку згадки, жодного осяяння. Вона, вочевидь, витлумачила мій погляд по-своєму, бо негайно почала обсмикувати спідницю. Господи, ці вічні бабські штучки! А втім, навіть якщо й впізнала, все одно їй не жити.

Машина ображено гарчала, пропускаючи повз себе барвисті туристичні авта. Я відпустив зчеплення та рушив уперед.

- Пристебніться, - подала голос моя гід.

Цього разу маневр із паском вдався без помилок.

- Якийсь ви дивний справді, - додала вона, коли замок задоволено клацнув.

- Це тому, що ви нічого не розповідаєте. За що я вам плачу гроші, га?

Я навіть посміхнувся, досить кривенько, але задовільно. Треба зосередитись, попри все треба зосередитись. Де ж усе-таки поділася ця клята сережка? Обшукаю машину як слід, щойно скінчу сьогоднішню справу.

- А про що ж вам розповідати?

- Як це про що? Про все. От що бачите, про те й розказуйте.

Так, що далі? Далі від’їдемо від міста і зорієнтуємося. Певно, тут є тихі місця, принаймні вчора знайшлося одне.

Вона замислилась, вивчаючи гладенькі круглі схили місцевих гір, що виростали з землі край дороги і за формою нагадували прищі, тільки великі, під саме небо.

Треба триматися ближче до берега. Океанські хвилі та дикий берег - от що зараз потрібно. Я вдивлявся в дорогу, шукаючи невимушеного з’їзду на путівець, але ми, певно, не досить віддалилися від міста.

- Альо! Ви заснули?

- Га? - стрепенулася вона. - Про що я вам розповідала? - Іще ні про що.

- Пробачте. Так от, наш острів має вулканічне походження, і ці гори теж. Колись давно лава виверглася з дна океану і утворила сушу. Вся земля у нас - суцільна лава, тому і колір такий, схожий на золу.

Вона щось підозрює? Навряд чи. Хоча все може бути, краще підтримувати розмову, щоби менше думалося.

- А вулкани у вас є?

- Аякже! - навіть обурилася вона, очі звузились і втратили свій уважний вираз. - Ви що ж, не знаєте?

- Не знаю. Я тут у вас вперше.

Вдалині з’явилися та почали швидко наближатися біленькі будиночки.

- Це що?

- Сусіднє місто.

Звичайно, містом цей десяток садиб можна було назвати тільки з великою натяжкою, але хай буде так.

Охайні будиночки оточували величенькі городи із зеленими соковитими хащами на них.

- А що то таке зелене вирощують у ваших містах?

- Кактуси, - стинула плечима моя гід, наче всі нормальні люди вирощують на городах кактуси.

- Навіщо?

- Навіщо? - вона замислилась, немовби згадуючи щось. - Ось, точно! На цих кактусах розводять якусь місцеву блоху, що з неї потім роблять пурпур.

- Але ж пурпур, здається, роблять з черепашок. Ми в школі, пам’ятаю, вчили.

- Справді? Ну, значить, щось інше роблять, якусь фарбу, чи що.

У неї була своєрідна манера вести екскурсію.

Я пригальмував. За невисокими кам’яними мурами і справді височіли зарості кактусів, тих, що в нас звуться тещиним язиком. Тільки місцеві язики вражали своїми розмірами та циганськими голками на листі. Бліх я не побачив. До речі… Між городами нагору вела доволі пристойна дорога, присипана вулканічною брунатною жорствою. Здається, те, що треба.

- Що там, як ви гадаєте?

Вона знову кинула задумливий погляд на звичний для себе пейзаж та звела брови вгору.

- Я гадаю, берег. Тут у нас всюди берег. Весь острів двадцять кілометрів упоперек.

Я обережно завернув на путівець, шини гучно зашурхотіли, підминаючи дрібні камінці. Шлях плів складні візерунки поміж городів, вщерть зарослих соковитими кактусами. Ото вже блошиний рай! Але скоро дорога вирвалась на простір звичайного острівного степу. Моя супутниця дивилася в далечінь, обличчя її виражало крайній ступінь байдужості.

- Даремно ми сюди поїхали, - нарешті мовила дівчина. -Там далі по шосе Сад кактусів, всі туристи їдуть туди.

- Встигнемо, - запевнив я. - І в Сад кактусів встигнемо, і всюди. Ваш острів усього двадцять кілометрів, а у нас цілих два тижні.

- Упоперек двадцять, а вздовж - шістдесят.

- Це кардинально міняє справу!

Дорога наближалася до узбережжя, але не ставала гіршою. Назустріч нам не трапилося жодної машини, і це додавало впевненості. Сюди принаймні туристи не вчащають, напевно, не те що в той рекламований Сад кактусів. Незабаром шлях вивів нас до великої піщаної галявини та завернув ліворуч. Я пригальмував. Океану не було видно, зате добре чувся гуркіт прибою. Здається, приїхали.

- Прогуляємося? - запропонував я.

Навкруги було спокійно та порожньо. Де-не-де росли високі густі кущі якоїсь місцевої націо-нальності. Містечко з кактусами та блохами лишилося позаду, не зовсім далеко, але достатньо, щоби ніхто нічого не побачив і не почув.

Здається, дівчині було все одно. Я виліз назовні та відкрив пасажирські дверцята. Вона терпляче чекала, доки я обійду навкруги, не рушаючи з місця. Ти ба, попривикала тут до європейських штучок. Кросівки вгрузали в білий пісок. Океан гуркотів за якихось сто метрів, і я пішов туди, до примхливо порізаного краю. Дівчина крокувала поруч, не озиваючись жодним словом. У звуки океану впліталося гелготіння чайок. За двадцять метрів галявина обривалася вниз двадцятиметровим урвищем, і там внизу гострі уламки вулканічної породи зустрічали грудьми білі отари хвиль. В обличчя нам війнуло солоним мокрим вітерцем. Саме те, що треба. От що значить стихія - з такої кручі впасти дуже просто, навіть молодій дівчині, а там її зустріне не залізний мотлох, і навіть не граблі з осиковим руків’ям, а справжні, нагострені тектонічними зламами вістря породи. Це значно краще. Я набрав повні груди прозорого мокрого повітря. Тут не треба грабель - тільки підвести до краю, трішечки, саме трішечки, підштовхнути - і вона не випливе, хоч із сплутаними руками, хоч з вільними.

Я зупинився біля самого урвища, милуючись краєвидом, бо тут і справді було чим милуватись. На обрії у легкому серпанку вгадувались обриси сусіднього острова, а далі був тільки океан, безмежний, на тисячі кілометрів океан, що ніс до наших ніг свою шалену енергію та розбивав її на друзки з гуркотом і стовпами бризок. Дівчина підійшла та стала поруч, немовби прочитавши мої думки.

Це буде найвеличнішим вбивством з усіх, що я здійснив. І найпростішим.

- Бачите, яка краса?! - сказав я, опускаючи руку їй на плече та напружуючи м’язи для останнього поштовху - Так, - згодилася вона. - А осьо, дивіться! - голова її обернулася назад, наче там теж було щось цікаве.

Я впіймався на цей примітивний рух, теж обернув голову і тут закляк на місці, і рука моя завмерла на плечі супутниці.

Стежкою до нас наближалася жінка. Гола. Тобто зовсім гола, тільки на плечі висів невеличкий рушничок. Жінка була немолода, але тіло мала підтягнуте, доглянуте і вкрите рівною-рівнесенькою смагою. Вона йшла настільки просто, вільно та спокійно, наче так і треба, а порівнявшись з нами, тільки привіталась по-німецькому: - Ґутен таґ!

- Гутен таг, - автоматично відповів я, супроводжуючи жінку очима. - Що це?

- Нудисти, - буденно сказала моя супутниця. - Це містечко нудистів. І тут мені наче полуда з очей спала. Звідси, з берега, стало видно, що пишні кущі обабіч дороги ховали собою невеличкі будиночки з доглянутими чистенькими подвір’ями, на яких засмагали, грали в теніс та сиділи на лавах голі люди різного віку і статі, а трохи далі ліворуч на невисокій скелі був влаштований пляж із залізними сходами до води, і там, наче морські котики, лежали голі-таки люди, безліч людей.

Здавалося, всі вони спостерігали за нами з неприхованою цікавістю.

Обережно, щоб не дай Боже не штовхнути, я відвів дівчину від краю урвища та попрямував до машини.

Лежачи ввечері в ліжку, я зрозумів свою помилку.

Плечі та шия пекли неймовірно. Я таки попалився на сонці, хоча воно здавалося й не дуже гарячим. Так завжди буває в перший день - хочеться швидше й більше, тому не встигаєш подумати.

А думати треба. Хлопчисько. Бевзь. Очі засліпило - від сонця, від тої першої, від другої… Та й скажіть, кому б не засліпило? Добре хоч я її з берега не штовхнув серед цих нудистів - ото була б картина. Хотілося швидше впоратися, щоби потім відпочивати спокійно? От і відпочив би. Господи, де ж вони взялися на мою голову, га? Тисячі кілометрів, острів, океан, і перша ж стрічна землячка виявляється… і друга теж. А може, у них і справді організація, тільки я ще не в курсі?

Я, звичайно, на ніч помастив плечі кремом, проте вони все одно пекли. А в голові свербіли думки і брутальна лайка на самого себе. Боже, який же ж ідіот! Коли вже порозумнішаю? Я ж мало не загинув через власну необережність. І з першою вчора, обов’язково треба було розплутати руки. А так - що це виходить? Виходить, що хтось її зв’язав, а значить, зумисне вбивство, а значить, почнуть шукати. Тільки дзуськи знайдуть, тим більше що у мене нема мотивів, я з нею навіть не був знайомий. А сережка? Цікаво, чи це й справді її сережка? Я ввечері перевернув догори дном весь салон, але так і не знайшов нічого, і це теж дратувало. Лишалися сліди, шанси. Ні, цю, другу, обов’язково треба вбити, тільки не так по-ідіотському, а серйозно, підготуватися як слід. Бажано, щоб це сталося ввечері, або вночі, бажано мати алібі. Нічого, зорієнтуємося. Буває, що й помилишся. Але головне - це вміння аналізувати власні помилки, і поки я це вмію, я не переможний.

Ранок підтвердив мої вечірні висновки.

Крем виявився цілющим, і плечі майже не турбували. А сон під подихом кондиціонера так само зцілив мої думки. Розгубленість і метушня першого дня минули. Треба було поміркувати як слід.

Скінчивши ритуал гоління та ранкової кави, я вирішив купнутися в океані і, захопивши рушника, як був у плавках, подибав до берега. Тут, біля готелю, він був положистий, ще й де-не-де посипаний дрібним пісочком. Пісок, як пояснила мені вчора моя супутниця, привозили сюди з пустель Марокко, і океанські хвилі весь час намагалися змити його з вулканічних скель та відправити назад до Африки. Обіг піску, одне слово. Дно виявилося жорстким та кам’янистим. Немає в світі раю, брешуть туристичні проспекти. Я намучився, поки нарешті пірнув та по-жаб’ячому поплив від берега. От, виявляється, чому тут у кожному готелі великий басейн.

Ранішні думки мене зовсім не тішили, і я вирішив, що годі отруювати собі життя. Сьогоднішній день треба присвятити відпочинку та вивченню місцевих умов, а вбити її - вистачить часу ввечері, у крайньому разі завтра або післязавтра, де вона дінеться?

Наплававшись досхочу, я виліз на берег та загорнувся в рушник. До всіх чеснот тут ще й постійно дув досить цупкий вітерець.

Розумні сусіди-англійці воліли краще відпочивати біля басейну в затишку. Оце варто було їхати за тисячі кілометрів.

Чесно кажучи, у глибині душі я сподівався, що сьогодні вранці вона знову прийде, тому досить довго сидів на ґанку під пальмою та читав недочитану в літаку книжку. Але дівчина так і не з’явилася, тому, щоби не гаяти часу, я вирішив проїхатися містечком, купити їжі та познайомитися з місцевою географією.

- Грасіас, сеньйора! - дякував я дівці в обмінному пункті та касирці в супермаркеті і посміхався з усією щирістю.

Цікаве це було містечко. Воно складалося практично тільки з крамниць, ресторанів та автопрокатних фірм. Крамниці я швидко осягнув розумом та гаманцем. Машину після зрілих роздумів вирішив не міняти - врешті-решт уже пізно, а тачка зручна. Навіщо зайві підозри? Навпаки, якщо почнуть шукати за слідами на березі, останнє, що будуть перевіряти - це машини, які на руках, у них тут туристи - як священні корови в Індії. Лишилися ресторани - я видивився кілька затишних місць з прицілом на довгі осінні вечори. Ви ж не забули, що зараз осінь, кінець жовтня, а я вчора плечі попалив - цирк! І коли, завантажившись на тиждень харчем та згаявши чотири години, я повертався до готелю, на сходах головного корпусу побачив її. Вона була без окулярів, тому чорні очі світилися, неначе блискавки під час грози.

- Фа-фа! - посигналив я та висунувся у розчинене вікно, вимахуючи рукою.

Вона помітила мої вихиляси і теж замахала рукою у відповідь.

Ні, я був приречений на неї і не міг почати нову гру, поки не закінчу старої.

- Пообідаємо десь? - я під’їхав під самі сходи.

- Драстуйте, - чемно привіталась вона і тут-таки швиденько згодилась. - Пообідаємо. Із задоволенням.

Як я зрозумів, зарплатня менеджерів була не настільки високою, щоби відмовлятись від дармового обіду. Не встигла вона вмоститися на сидінні, як вже керувала:

- Тут недалечко, кілометрів вісім, є чудовий ресторан. Зветься “Ла Перла Атлантика”. “Ага, - подумав я собі, - і там тобі дають бакшиш за кожного клієнта”. Але вголос спитав:

- Ла Перла - це по-нашому черепашка?

- Ні, - засміялась вона. - Перла - це перлина.

- Точно! - стукнув я себе по лобі. - От йолоп! Ну, давайте подивимось вашу перлину.

Ресторан виявився і справді непоганим, особливо біле вино, їй-бо як на батьківщині - трохи кислувате, повне, свіже, прохолодне, із запахом степу. Ми таке пили з юності, спочатку крадькома, в льоху, а потім і разом з батьками. Якби не ці очі навпроти, я б зробився майже щасливим.

- Як вам сподобалась вчорашня екскурсія? - вона дивилася на мене з прихованою іронією. - У нас всі дивуються, коли вперше бачать нудистів.

Я якраз воював із печеними мідіями, стукотячи порожніми їхніми стулками, тому заховав за цим звуком свої справжні почуття.

- Ні, нудисти мене не дивують. Я сам старий нудист.

- Та ну!

- Точно. А пляжі у вас паскудні. Абсолютно неможливо купатися!

Вона з великим апетитом наминала смажену рибу, тому від обурення замахала на мене хвостом.

- Та що ви! У нас пляжі на тому боці острова. Вам туди треба їхати.

- Брешете. Як і туристичні проспекти.

- Та ні! - продовжувала вона вимахувати хвостом. - Там у нас справжні океанічні пляжі. Пісок, прибій, серфінг - повний кайф.

- Правда?

- Правда-правда, хочете, я вас відвезу?

- Там багато людей, - закинув вудку я.

- Та ні, - вона розходилась не на жарт. - Там величезний пляж, там кожен сам по собі. Знаєте, як я люблю купатись!

Такою вона мені більш подобалась, якщо це слово можна вжити у нашій ситуації. Принаймні щиро.

Ми сиділи на терасі, і свіжий вітер приємно обдував нашу розпечену шкіру. Насправді на пляж треба було вибиратися ближче до вечора. З усіх міркувань.

Я вилив собі залишки вина і відставив порожню карафку.

- Ще вип’єте? - спитала вона заохочуюче.

Я не відмовився, і офіціант, схожий на сільського вчителя, приніс додаткову літру. Поспішати не було куди. Під ногами повільно коливалися човники та баркаси місцевих жителів. Ні, це таки нагадувало дитинство - і море, і човни, і вино, і відьми. Все як у нас.

- Що ви робите по обіді?

Вона витерла губи серветкою, сьорбнула вина і повела бровами:

- Працюю. А взагалі по обіді у нас сієста.

- Може, поїдемо на екскурсію?

- Поїхали, - згодилася вона, - але сьогодні я з вас грошей не візьму. По-перше, ви мене пригостили обідом, а по-друге, я ще вчорашні не відпрацювала.

На десерт я замовив місцевий різновид мамалиги, солодкуватої і дещо засухої, тому ретельно запивав її вином. - І куди ж ми поїдемо?

- А тут недалечко оглядовий майданчик. Там видно сусідній острів, і взагалі це найвища точка наших гір. - І це все, чим він знаменитий?

- Там цікаво, от побачите. А далі за ним якраз той пляж, що я вам казала. Гайда?

Я подивився на дві літрові карафки, що вижлуктав самотужки, хіба тільки з невеликою допомогою, і філософськи відгукнувся:

- Гайда.

Ми їхали вузькою дорогою, що піднімалася досить круто вгору, заплутуючись у власних поворотах. Рахунок у ресторані був досить поміркованим - напевно, господар, що ним врешті виявився той схожий на вчителя офіціант, не балував екскурсоводів великим бакшишем. Але вино діяло незалежно від цін, тому я міцно тримався за кермо двома руками. Гладка асфальтова стрічка піднімалась брунатним схилом, і найбільше мене дивувало те, що вона ніяк не була відгороджена від урвища, тобто зовсім ніяк - ані відбійника, ні навіть стовпців. З водійського сидіння було добре видно, як земля обривається різко вниз за якийсь метр від узбіччя. Зрештою це почало навіть дратувати. Зустрічні авта їхали повільно, і на водійських обличчях читалося напруження. А поводирка моя як на гріх розцвірінькалася - щось про місцевого художнього генія, про Долину Тисячі Пальм, і тільки питала весь час:

- Ви мене не слухаєте?

- Слухаю, - кивав я, і дорога пливла перед очима.

Я боявся зупинитися, бо не був певним, що зрушу машину на п’яні очі ще й під таким кутом, але і їхати було неможливо - мені весь час здавалося, що праве колесо ковзає вниз, і я несамохіть вирулював на середину дороги під нервові сигнали зустрічних авто. Ці гірські тортури здавалися просто нестерпними, особливо враховуючи те, що я виріс у степу, а додаткове напруження створювала безупинна розповідь супутниці.

- Ви слухаєте?

- Еге.

У найбільш крутому місці, де дорога робила віраж майже на сто вісімдесят градусів, будівельники зглянулися над водіями та нарешті побудували величенький кам’яний мур. Під його захистом мені вдалося відпочити хвилини з півтори - інакше б не доїхали.

Коли ми нарешті досягли найвищої точки острова, я майже протверезів. Ноги, щоправда, зробилися ватяними, і руки тремтіли, як з похмілля, але машина трималася рівно.

- Сусідній острів, Ісла Граціоза звідси видно як на долоні. А тут встановлено оптичні труби, через які можна спостерігати за життям рибалок…

Щоб ти була здорова!

Найкраще було, звичайно, з півгодини посидіти, відпочити від дорожнього жаху, але дівчина наполегливо тягнула мене кудись. Заплативши врешті-решт десять доларів за два квитки, я вийшов на терасу, і тут побачив, точніше зметикував, що земля просто під ногами уривається кількасотметровим проваллям. Чорт забирай! Від несподіванки я мало не перекинувся через поручі.

Ні, екскурсії мені не вдаються - певно, причина в екскур-соводі. З нею треба кінчати. Якнайшвидше. А тоді - вниз, на пляж, відлежуватись.

Дівчина підійшла до синього постаменту із складним прила-дом і вже заклично махала рукою. Мене ще раз вразили її очі - вони горіли, просто палали, і я відчув силу їхнього тяжіння, і ступив два кроки до поручів, корячись цій невідомій силі. Я не розумів, що роблю, і зупинився тільки, коли обличчя моє просто наштовхнулося на окуляр синьої труби. В голові щось зашуміло, і через шум я почув:

- Зазирайте сюди. Зазирайте.

Я схопився за постамент, немов механічна лялька. Зі мною щось діялось, щось незрозуміле й небезпечне, і я припав до тьмяної пащі труби. Внизу клацнуло, наче в автоматі з газировкою, і темрява перед очима розступилася. Я дивився на невеличкий острів далеко внизу і бачив будинки, човни та людей, що поралися біля них. Ця картинка так несподівано напливла на мене, що запаморочилося в голові. Шлунок підскочив кудись під горло і затріпотів, наче пташка у сильці. Спершись головою на окуляр, я намагався опустити шлунок на місце. І тільки-но став опановувати себе, як темрява перед очима знову зійшлася чорними шторками - хитра труба дозволяла дивитися рівно дві хвилини за кожні сто песет.

- Ну як? - почув я ззаду голос та відхилився від синьої стійки.

В цей момент я прокляв себе, ресторан і вино, що з таким смаком пив. Від різкої зміни перспективи шлунок з новою силою атакував горло, і воно нарешті не витримало. Забув-ши про карколомну висоту, я перехилився через поручі і вивернув у кількасотметрове урвище салат, мідії та мамалигу на десерт. Це, напевно, було грандіозне видо-висько, бо туристи, які юрмилися поблизу, си-понули врозтіч.

Мідії летіли донизу, і я відмітив про себе, наскільки швидко вони зменшуються у розмірі та губляться на тлі брунатних схилів. Тут було таки височенько, хоча поки що мене це не турбувало. І щойно почало турбувати, я з полегшенням підняв голову.

Вона стояла поруч і дивилася на мене з неприхованою іронією.

- Ви звернули увагу на кольорові фігури там внизу, на піску? Це ландшафтна скульптура, типовий зразок творчості автора комплексу.

Хай йому грець.

Я відпився водою там-таки в ресторані з великими вікнами, до яких про всяк випадок близько не підходив. Пити все-таки треба менше. Або вже більше.

Донизу ми спускалися, помінявшись місцями. Я сидів під розчиненим вікном на пасажирському місці, так щоби вітер віяв в обличчя, а моя супутниця впевнено крутила кермо.

Обабіч дороги пропливали біленькі будиночки чергового міста, нагадуючи мені пору щасливого дитинства, і якби не було так зле, я б із задоволенням поринув у спогади.

На самому краю нашого міста в лісосмузі стояв дзот, напевно, ще з часів війни. Він був точно такий, як будинки цього чортового острова - біленький, маленький та квадратненький. Туди не сягали пильні очі вчителів, і ми з хлопцями, зрозуміло, користалися цим, організувавши у дзоті свій штаб. Ми відсиджувалися в ньому, втікаючи з уроків, вчилися курити і зберігали спільне майно, нажите в процесі дитячих пригод. І саме там я спалив свою четверту відьму. А може, й третю чи п’яту - врешті, я ж не боксер, щоб вести облік перемог. Я вже був десятикласником, а вона якраз досягла віку, коли молоді хлопчики знову здаються особливо привабливими. Я довго не пручався, і вона позбавила мене невинності там-таки у лісосмузі. Але треба зауважити, що це не забило мені памороків. Як був голий, я заліз у дзот і видобув звідти довгеньку мотузку. Вона спостерігала за мною широко відкритими від здивування очима. Неземні радощі, що пообіцяв я, намотуючи мотуза на руку, викликали жваву цікавість. Вона була жінкою темпераментною, хоча й цнотливою, і відео вже посіяло в її серці схильність до пошуків та експериментів. Стара осика стирчала поруч із дзотом, а в штабі якраз знайшлася каністра з бензином. Я відчував себе Великим Інквізитором, коли всовував кляпа їй до рота та плутав морські вузли на потрісканому сухому стовбурі. Вона отримала те, що хотіла - неземні радощі спалили її до кінця, а головне, що у вогні згоріла мотузка і кляп. Тепер я розумію, що Бог був на моєму боці, бо якби на цю справу трапився хоча б посередній слідчий, а не те лайно, що сиділо в районній прокуратурі… Та що там говорити, Бог завжди допомагав мені, бо врешті-решт саме на нього я і працюю, якщо можна так висловитись. Але з віком прийшла й необхідна обережність.

- Як ваше здоров’я? - через удавану турботу мого водія та гіда проглядала глумлива посмішка.

- Дякую, вже краще.

А воно і дійсно було краще, тому що за перевалом дорога різко пішла донизу, і я знову відчув під ногами землю.

Свіже океанське повітря гуляло в салоні, колеса негучно шепотіли на асфальті. Але хвилин за двадцять добра дорога скінчилася і ми в’їхали на запилюжений путівець, досить паскудний навіть як на мою невибагливість. Попереду коливався великими зибинами океан і тяглася довжелезна смуга жовтого піску.

Ми приїхали на пляж, хоча, чесно сказати, з більшим задоволенням я повернувся б до готелю. Машина зупинилася перед купою гальки, яка тільки формою нагадувала нашу, чорноморську гальку, тому що за розмірами переважала її разів у п’ятдесят. З цієї гігантської гальки на піску було збудовано таку собі фортецю, що колом оточувала невелику галявинку зі слідами перебування людини на ній.

Моя супутниця вже вийшла назовні, і мені теж довелося вилазити під гаряче пообіднє сонце.

- Ну як? - вона показала руками навкруги з таким виглядом, наче сама була автором цього чудового пейзажу.

Пейзаж дійсно був чудовим. Широка смуга чудового піску тяглася вздовж високих скель на кілька кілометрів. Океан набігав на неї величезними, наче в кіно, хвилями і де-не-де виднілися невеличкі фігурки серфінгістів. Скраю пісок був всіяний величезною галькою, і з неї вздовж всього пляжу споруджені круглі гнізда - такі самі, як ото наше. Біля гнізд стояли машини та виднілися люди. Їх було багато, але через велетенські розміри пляжу до найближчих сусідів лишалося метрів зо двадцять. Все разом дійсно справляло враження, особливо після звичного українського узбережжя, і я в захваті вигукнув:

- Оце-то так!

Моя супутниця задоволено посміхалася.

Напевно всі новоприбулі поводилися так, але навіть усвідомлення цього не могло погіршити насправді захоплюючого видовища.

А дівчина розстібала блузку.

- Будете купатися?

- Аякже! - я нахилився, розв’язуючи кросівки. А коли, упоравшись із шнурками, підвів голову, побачив, що моя гід вже зняла спідницю і лишилася у трусиках та ліфчику, мінімалістичних з точки зору конструкції і аж ніяк не призначених для купання. Решту одягу вона акуратно склала на пісок та привалила каменем. Я розстібав сорочку та спостерігав, що буде далі. А далі вона одним рухом спустила трусики донизу. Мої рухи уповільнились. Переступивши ногами, дівчина краєчком стопи підкинула свою одежину вгору і впіймала на льоту. Немов завзятий футболіст, чесне слово. Успішно продемонструвавши такий складний технічний прийом, вона закинула руку далеко за спину і в наступну мить позбулася останньої деталі туалету. Потім прилаштувала зняте під тим-таки каменем і запитально подивилася на мене. Я ковтнув слину. - Ідете?

Я кивнув, трохи очманілий від такої безпосередності. А вона обернулася та пішла, похитуючи стегнами, до велетенського прибою. Стегна у неї були саме такі, як я люблю, тільки трохи менші за розміром. Я супроводжував її поглядом і думав, що робити. І собі роздягатися голим - наче незручно, біс його знає, як тут заведено, наче нудистів ми бачили зовсім в іншому місці. Не роздягатися - вийде, що знітився і не прийняв виклику, так би мовити, програв. Я поміркував і врешті скинув з себе все, крім хрестика. Озирнувшись навкруги - чи не бачить хто - я прожогом кинувся до води. Дівчина вже боролася з білою піною хвиль далеко попереду. Я поспішав зануритися в воду, але зрадливий океан довго лишався мілким, нижче коліна, тому пірнути не вдавалося. Далеченько, метрів за п’ятдесят з води виходили люди, і, придивившись, я розрізнив, що їх об’єднує зі мною відсутність купальних костюмів. Значить, тут так заведено. Ну що ж - це вже краще.

Якесь дивне почуття не полишало мене. Все навкруги, і океан, і пляж, і скелі, були такими великими, чи, краще сказати, дикими та незбагненними, що на їх тлі я здався собі дрібнесенькою піщинкою, що дарма намагається втриматися на місці. Хвилі піднімали і штовхали мене з такою непереборною енергією, що ставало неприємно. Всі морські пляжі, що я їх знав донедавна, виявилися не більше як кишеньковими, а всі моря претендували хіба що на роль ставка, чи отого басейну в готелі. Це було зовсім незатишно, якщо чесно зізнатися, навіть лячно, але це затягувало і вабило до себе, розбурхуючи потаємні інстинкти. Здавалося, солона кров у моїх жилах заграла, відчуваючи близькість солоної ж таки стихії. Я спочатку спробував опиратися цьому почуттю, але врешті зрозумів, що марно. Це було більшим за мене.

- Ви любите стрибати у баранці? Бо я люблю.

Вона підпливла до мене легко, немовби й не відчувала сили океану. Очі її горіли, і мені раптом здалося, що вони з океаном заодно. Мокре волосся пасмами падало на обличчя, але затулити очей не могло.

- Гайда?

Чесно скажу, що втратив волю, тому, коли перша ж таки хвиля підхопила мене та, вдаривши об пісок, понесла на мілке, просто підкорився її напору. Я не сподівався, що випливу, але врешті виплив і сів на дно, немов корабель на мілину. Дівчина випірнула недалечко. На обличчі її читався захват. На моєму, напевно, ні.

- Ух ти! - вигукнула вона, прибираючи пасма за вуха.

В наступну хвилину вона вже знову попливла туди, де народжувалися пінні буруни, а я лишився на місці, відходячи від першого разу. Це було занадто. Тут взагалі все було занадто: острів надто маленький, океан надто великий, пляжі - з одного боку надто погані, а з другого - надто добрі, вино - надто п’янке. Так не повинно бути. Найзавзятіші хвилі діставали мене навіть тут, і я почалапав на берег. Ні, тут все було дивним - люди надто зменшувались у розмірах, коли відходили від тебе, та й люди були дивні - поки я сидів, берегом пройшло, весело розмовляючи, трійко дівчат, причому одна з них була вдягнута у закритий купальник, друга - тільки у плавки, а третя - геть гола, як я та моя супутниця. Казна-що.

Мені не подобалось тут. Тут було небезпечно.

З цією думкою я повернувся до одягу і став обсихати під цупким вітерцем, почуваючи себе страшенно незатишно. Компанія, що відпочивала недалечко, майже вся була вдягнута у купальні костюми і тільки підкреслювала моє незручне становище. Сіль кристалізувалася на шкірі і стягувала її, наче гумка. Ще й до того вода трапила у вухо і не хотіла виливатися, як її не вмовляв. Стрибати ж на одній нозі я не став, щоб не трусити своїм чоловічим причандаллям на сміх сусідам.

Моя супутниця явно отримувала від купання значно більше задоволення, бо коли виходила з води, обличчя її виражало найвищий ступінь кайфу, а очі палали, немов два вогники. Я мимохіть замилувався її стрункою фігуркою. З волосся текла вода, струмуючи по грудях, уриваючись з них двома водоспадами та скочуючись гладеньким животом, щоби загубитися у рудуватих хащах внизу. Вона була захуда, але, чорт забирай, приємна. Від пильного споглядання дівочих принад я відчув збудження і, щоби не привертати до себе додаткової уваги, сів на пісок. Вона підійшла до мене, кинула оком і, здається, побачила причину мого маневру, від чого я збудився ще більше.

- Ви не любите купатися? - спитала вона, хитро посміха-ючись.

Я почервонів і промимрив щось незрозуміле.

Вона потрусила головою, при чому бризки полетіли на всі боки.

- Тут фантастично, правда? Я завжди сюди їздю, коли є машина, але це так рідко буває… А вам не сподобалось?

- Чого ж… - під її пильним поглядом я ладен був крізь землю провалитися.

- Тоді ще покупаємося, добре? - дівчина нахилилася, від чого я гикнув, видобула із своїх речей гребінець та заходилась розчісувати блискуче волосся. Слава Богу, погляд її при цьому сховався, і я зітхнув з полегкістю.

- А ви ніколи не думали, чому океан - він, а море - воно?

- Чесно кажучи, ні.

- А я зараз зрозуміла. Океан - він, тому що не просто тримає мене, коли купаюсь, він обіймає, сильно, як чоловік, притискає, здається, навіть мацає. Вам так не здається? І знову погляд з-під волосся.

Я розсміявся.

- Ні, мене він не мацає.

До речі, може, і справді океан - чоловік, тому мені його обійми не сподобалися.

Я, щоправда, примусив себе ще раз зануритись у ці обійми, але це було пізніше, коли сонце стало хилитися долу. Я трохи призвичаївся до свого оголеного становища і навіть збудження, що виникало при кожному наближенні моєї супутниці, вдавалося тамувати.

У голові достиг чудовий план.

Треба затриматися тут якнайдовше, а дорогою назад, чи прямо тут, в її улюбленому океані, скінчити справу. Скільки можна воловодитись? Я повинен її вбити, як би там не вихилялися стегна і не дражнили солоні від води груди.

Вона лежала собі, заховавшись за стінкою з гальки від противного вітру, і засмагала в косих сонячних променях, а я стояв та думав думу.

Сусіди наші почали збиратися додому. Від компанії відокремилась молода дівчина та пішла до океану, на ходу розв’язуючи купальника. Біля самої води вона зняла його зовсім і заходилась полоскати у хвилях, низько схилившись.

- Підглядаєте? - моя супутниця підвелася на лікті.

- Чому зразу підглядаю? Дивуюсь.

- Та я жартую.

- А я не жартую. Я дивуюсь. От зараз вона прополоще одяг і повернеться до своїх гола. Питається, а чого ж вона раніш у купальнику засмагала?

- Біс її знає, - моя супутниця сіла, гойднувши грудьми. - Це місцеві. Вони тут взагалі до одягу дивно ставляться. Хоча й католики. Туристи - ці або вдягнуті, або ні, а місцеві… А чого ви під вітром? Сідайте до мене, тут затишок, - вона поплескала по піску поруч із собою.

Я послухався. За стінкою дійсно було затишно, мабуть, тому їх тут і понабудували.

- Ми вдома теж голі купалися, - сказав я, - тільки вночі. Ви вночі купаєтесь?

Вона здвигнула плечима.

- Давайте лишимось до ночі, - запропонував я. Моя супутниця не відповіла, і я витлумачив це як згоду. Принаймі не спротив. Проте не обов’язково чекати ночі - головне, щоб сусіди пороз’їздились. Он як ці, до яких повернулася гола дівчина з випраним купальником, за кілька хвилин повдягали штани та гайнули геть у своєму мікроавтобусі. Згадають вони мене потім. Звичайно, згадають. А я і не буду критися. Зараз, коли всі роз’їдуться, я її просто втоплю, а тоді побіжу, тобто поїду до найближчого селища по допомогу. І приїду з людьми, і ми її довго шукатимемо, але знайдемо, скоріш за все, тільки вранці, бо в пітьмі нічого не розбереш. Ночі тут темні.

- Що з вами?

- Га? - отямився я від думок, коли супутниця штурхонула мене за плече.

- Я вам говорю, а ви не відповідаєте. Ви про щось таке думали?.. Боже, які у вас очі! Що ви на мене так дивитесь?

Я заплющився і потрусив головою, потім посміхнувся:

- Нічого, це я просто замислився. Ходімо купатися?

- Ходімо. Але ви на мене так подивилися, що я злякалась.

- То нічого, - я перший підскочив та подав їй руку. На обрії виднілося ще кілька компаній, тому лишався час скупатись та обсохнути перед нічним, останнім разом.

Я грайливо поплескав дівчину по стегнах. Вона посміхнулась. Вона явно була не проти, та і я був не проти, не виключено, що таки зважуся трохи пізніше, перед купанням. Тоді легше піде, вона буде мені більше довіряти. Я знаю. У мене вже був досвід.

Ми з розгону шубовснули у хвилі і почали гратися там, як у дитинстві. Я притискався до неї, а вона дражнила і вислизала з обіймів. Так буде і потім, тільки це буде насправді, і коли я її впіймаю, то вже не випущу. Я ганявся за нею, здіймаючи купу бризок, а вона не давала себе схопити та сміялася, перекриваючи звук океанського прибою. Але от нарешті я її впіймав, схопив за шию і несподівано для себе занурив з головою у воду. Вона заборсалась, немов риба у сітці, але я тільки міцніше стискував обійми. Її опір слабшав під моїми руками. Отак буде і потім вночі, тільки тоді вже я її не відпущу, а тепер… Дівчина все слабше рухалась. Я підвів голову, озираючись навкруги. Ні, ще не час. Оно компанія збирається, і оно ще хтось у воді. А шкода. Із невимовним жалем я пустив її, і в наступну мить вона випірнула з води з величезними, як блюдця, очима, хапаючи широко відкритим ротом повітря. Це була настільки кумедна картина, що я не витримав і засміявся вголос.

- Ви… ви… здуріли? - вона відпльовувалась та віддихувалась, а я сміявся і нічого не міг з собою поробити.

Вона навіть вдарила мене кілька разів в груди своїми кволими кулачками.

Нічого, дівчинко, нічого. Наступного разу я тебе вже не відпущу.

- Ви… ненормальний, так? - спитала вона на березі, все ще відпльовуючись.

- Ні, я просто пожартував.

- У вас невдалі жарти.

Я розвів руками.

- Я ж могла захлинутися.

Наступного разу…

Щоби якось спокутувати свою провину, я раптом схопив її в обійми і припав губами до солоних від океанської води грудей.

Вона заборсалась, і я її відпустив.

- Не чіпайте мене, чуєте!

- Не буду, не буду.

Вона схопилась за груди, немов стираючи з них мої доторки.

- Пробачте, - попрохав я. - Це був справді невдалий жарт.

- Не чіпайте мене, - вона відійшла ще на крок.

Я зупинився на місці.

- Вже не чіпаю. Ходімо разом.

- Не хочу. Мені треба заспокоїтись.

- Так я і заспокою.

- Не треба. Ідіть. Я сама заспокоюсь. Пройдуся берегом, прогуляюсь.

В її голосі та постаті було стільки рішучості, що я вирішив не сперечатися і неквапом повернувся до нашого бівуаку. І, лягаючи за прикриття стін, озирнувся. Дівчина стояла в червоних променях заходу та проводжала мене поглядом, тоді обернулася та дійсно пішла вздовж океанської кромки, гола і досконала, одна серед величезного простору.

Заспокоїться і прийде. Нічого, нікуди не дінеться. Одяг же тут, у мене. Я ліг долілиць та став сумлінно ловити білою шкірою останні краплини сонця.

Темніє тут дуже швидко. Наче світло вимикають. З точки зору географії це пояснити можна, а от звикнути важко. Коли я за короткий час підвів голову, вже споночіло. Океан шурхотів у пітьмі, накочуючи свої величезні хвилі на наш маленький острівець. Навколо не було жодної душі. Лише далеко світилися кволі вогники селища. Туди я і побіжу по допомогу. От зараз ця навіжена прийде, скупаємося. Я вдивлявся у сутінки, намагаючись розгледіти там свою супутницю, але марно, вона не з’являлась. Швидко темніло. Чесно кажучи, я починав хвилюватися. А може, я заснув, і вона повернулася, вдяглася… Ні, весь одяг, до ниточки, був на місці. А без одягу куди вона могла піти? Нікуди. Я звівся та пішов у темряву, назустріч їй. Дійшов до прибою. Океан лоскотав ноги.

- Тетяно! - обережно погукав я.

Нічичирк.

- Тетяночко! Те-тя-но!

Я гукав все голосніше, але з тим самим результатом.

Чорт забирай, це вже занадто.

- Те-тя-но! І тільки гуркіт прибою.

Куди вона могла дітися? Без одягу. Вночі.

- Тетяно!

Нема відповіді.

Я бігав, немов божевільний, вздовж берега і несамовито горлав. Далеко відходити боявся, щоби не дай Боже не заблукати, але крики мої, напевно, було чути аж на тому березі океану.

- Те-тя-но!

А може, вона втопилася? Оце був би номер. Тоді треба було б бігти по допомогу, кликати людей. Якби знати. Бо такий фокус вдруге не повториш, а якщо вона зараз просто загуляла, другого шансу у мене не буде. Де ж вона заділася, скотина?

Ні, навряд чи втопилася, тому що після того як захлинешся, у воду не тягне. Це фізіологія. І тут у мене промайнула здогадка - вона дочекалася, поки я побіжу її шукати, а сама тихенько прослизнула, забрала одяг та дала чосу. От я йолоп! Як хлопчиська обдурила! Я прожогом кинувся до машини, почав мацати, намацав свій одяг, а її… От зараза! Ну нічого, я її в дорозі наздожену. Схопивши одяг, я кинув його на сидіння, витяг ключі, ввімкнув фари і тут побачив білу пляму прямо перед машиною. Це лежала її білизна, придавлена каменем. І блузка, і спідниця. Я просто їх не помітив. Вона не поверталася.

Лишивши фари ввімкнутими, я повернувся до берега. Тепер у мене був рятівний вогник фар, і я міг збільшити коло пошуків. Я побіг у той бік, де пішла вона. Потім в інший. Я горлав, як несамовитий, і у відповідь чув лише стогони нічного океану. Кілька разів мені здавалося, що я бачу її серед хвиль, але то були лише відблиски від вогнів машини. Так минула година, а може, і всі дві. Я заморився та сів на пісок, потім зіскочив, обдурений черговим відблиском, та повернувся на місце. Більш ідіотську ситуацію і уявити собі годі.

- Те-тя-но!

Що робити - їхати, лишатися, ночувати тут, кликати людей? Жива вона? Ні? Я маявся, немовби і справді загубив близьку людину, і остаточно втратив надію лише глибокої ночі. Закинув її одяг до кабіни та поїхав обережно між гальки, марно мацаючи очима простір та все ще сподіваючись побачити в пітьмі її оголену постать.

Так потрошку я викотився на шосе, і тільки там зрозумів, що нічого не знайду, надавив на газ та помчав до готелю неправдоподібно доброю та сяючою під фарами, наче ялинка, дорогою. Мені ще марилися постаті на узбіччі, але скоро й це минулося. Я був один серед острова і навіть серед всесвіту, і куди ділася моя супутниця, не знав ніхто.

Обережно припаркувавшись на стоянці, я згріб речі та навшпиньки прокрався до свого будинку. І тільки там, увімкнувши світло та побачивши себе у дзеркалі, я зрозумів, що так і не вдягнувся. Я через весь острів проїхав голим, а потім через весь готель… Добре, хоч ніч надворі і всі сплять.

Я налив собі віскі, одним духом вихилив, а потім плюнув подумки і, як був голий, пішов до басейну, де довго плавав, змиваючи з себе океанську сіль, розгубленість та страх.

Грошей мені завжди вистачало. Якось так вже склалося, хоча не скажу, щоби я заради них всім жертвував, скоріш навпаки. Мабуть, вони тому до мене і пливли, що ніколи на них не зосереджувався, а сприймав тільки як засіб досягнення мети. Бо мета, якщо вона висока, виправдає все. А може, мені просто Бог допомагає, все-таки у нього на службі, а працівникам треба платити. Зате скільки успіхів я досягнув за допомогою цього проклятого всіма металу. Жінка, вона ж, по-перше, завжди жінка, а відьма - по-друге, і блиск золота захоплює її понад усе, і втрачає обережність вона тільки під шурхіт купюр. Я завжди гроші лишав при них, щоб не було схоже на пограбування, бо при пограбуванні передусім шукають випадкових знайомих, а я завжди буваю саме випадковим знайомим, з цією породою довго спілкуватися небезпечно - раз і все, бо потім хто його зна - і розкусити можуть, а сила в них є, що б там не казали, і єдиний надійний засіб, це задурити голову, щоб вона все-таки, по-перше, лишалася жінкою. Тоді їй гаплик. Жаль, не веду обліку перемог, але напевне там вже давно двозначна цифра. Чорт забирай, а з цією хирлею я вовтузився три дні! Це не просто сором, а справжня ганьба.

Я відкрив очі під тьохкання будильника і тут-таки заплющив їх. Тому що хирля стояла просто наді мною, схиливши голову, як мати, що будить зранку сина-школяра. Очі її обпекли справжнім вогнем.

Тут я згадав вчорашні події, і на душі стало кепсько, наче з величезного похмілля.

Вона мовчки стояла, обпікаючи до болю своїм поглядом. Я не зміг довго витримувати цього вогню, тому рвучко сів у ліжку та заходився спросоння терти очі двома руками. Ні, там, удома, ні в кого не було такого пекучого погляду, а ця просто як лазером ріже.

- Доброго ранку, - кволо промимрив я, визираючи з-під примружених повік.

Вона стояла біля ліжка, вдягнута у ту саму спідницю та кофтину, що ми вчора їздили на пляж… Зачекайте, як це так? Вона ж лишилася там, геть без одягу, одяг повинен лежати в кріслі, як учора поклав. Швидко роззирнувшись по кімнаті, я не побачив нічого, крім своїх речей. Ні, вона, значить, прийшла сюди раніше і вдяглася, а… а зачекайте, у чому вона прийшла, хіба гола? І через весь острів сюди діставалася теж так? Я уявив собі цю картину і відчув, що збуджуюсь. Вона не відривала від мене погляду. Мабуть-таки, я справляв кумедне враження. Сфокусувавши погляд у великому дзеркалі навпроти, я зрозумів, що насправді враження повинно бути ще кумеднішим, тому що уві сні я розкрився і от тепер сидів перед нею так, як виліз вчора з басейну, тобто абсолютно голим, разом із своїм збудженням. Що було робити? І я зробив єдине, що лишалося - поклав руку на її стегно та посунув угору, під спідницю.

Потім ми лежали в ліжку і пили каву, яку я зварив, щоби запити повну розгубленість, яка опанувала душу.

Треба сказати, що після сексу вогонь в її очах дещо згас, я і раніше це помічав, все-таки відьми мають дуже велику сексуальну складову, і виходить все це у них непогано, принаймні рідко таке зустрінеш серед звичайних жінок. Якби не те, що вони відьми, з ними можна було б мати справу. Але що поробиш - нечисть вона і є нечисть, і від неї треба звільнити світ. Тільки тоді настане всеохоплююча гармонія, а може, і не настане, але їх все одно треба знищити, і цю в першу чергу.

Так я вже думав, коли висьорбав півчашки кави. В голові трохи прочистилося, в душі теж. Дівчина мовчки смакувала каву, і раптом я зрозумів, що вона не сказала мені жодного слова - ні до того, ні після, ні під час. Щоправда, я теж, крім “доброго ранку” та кількох стогонів, нічого путнього не сформулював, але я чоловік, а для жінки така поведінка не є природною.

- Ти чого мовчиш?

- Так, - здвигнула плечима вона і, відставивши філіжанку, підвелася та почала повільно вдягатися, неначе зробила все, для чого приходила.

Я спостерігав за нею, не відводячи очей. І тільки осмикнувши спідницю та одягнувши свої чорні окуляри, вона раптом замислилась на хвилинку і сказала:

- У мене напарниця загинула. Вночі знайшли в океані. Руки зв’язані. Нам сказали не повідомляти туристів, але тобі не сказати я не змогла.

Вона дивилася на мене, і навіть крізь окуляри відчувався пекельний вогонь. Щоби не виказати себе, довелося знову упустити чашку на підлогу, тільки цього разу вона не розбилася.

- Ви… були подруги? - спитав я, лазячи рачки попід ліжком і ховаючись там від пекучого погляду.

- А куди діватися? Нас тут усього тільки двоє було.

- Жаль.

Я обережно визирнув з-за своєї схованки. Тетяна стояла на порозі. Мабуть, мій “жаль” справив не те враження, тому що, постоявши ще хвилинку, наче думаючи про щось, дівчина мовчки вийшла з номера.

Чесно кажучи, мені попустило. Ну уявіть собі - лишаю вчора саму на березі за двадцять кілометрів, без одягу, так мало того, що вона дістається до готелю, так ще й до мого номера, пече мене своїми очима і на солодке заявляє, що її подругу, яку я задавив три дні тому, знайшли. Господи, це ж дійсно лише три дні минуло, а таке враження, що два роки - стільки встиг передумати та пережити за цей час. Я довго сидів на ліжку з порожньою чашкою в руках, намагаючись до ладу вкласти цю купу думок у своїй маленькій голові. Скільки живу, вперше така історія, щоби вовтузитись з відьмою кілька днів, і вперше є небезпека справжнього провалу. Не вистачало тільки, щоби мене взяли. Бо ж поліції не поясниш, що вона відьма, у них тут хоч і була інквізиція, але дуже давно. І тому єдиний вихід - вбити її, і вбити так, щоб ніхто не дочепився, щоб нещасний випадок, і бажано при свідках, а тоді вже з полегкістю зітхати, хоч яка там, в біса, полегкість, звідсіля б п’ятами накивати якнайшвидше - ото була б полегкість. Я так просидів не одну годину, поки нарешті в голові почав складатися план, але тут раптом двері відчинилися, впускаючи добрячий оберемок денного світла, а з ним разом увійшла Тетяна, перевдягнута у свіжий одяг і навіть з усмішкою на обличчі. Я теж посміхнувся їй назустріч, відверто радіючи, бо план мій в одну мить склався, наче пазл, в одну картинку. І в центрі її стояла машина, я ховав одним ударом всі кінці, позбувався головного доказу, і головного свідка, і взагалі все це було геніально.

- Ви ще не вдяглися? - сплеснула руками дівчина. - Ми їдемо на вулкани, а туди голих не пускають.

- Ми їдемо на вулкани? - вона начебто читала мої думки.

- Вдягайтеся, - владно наказала Тетяна, кидаючи в мене шортами.

Від радощів я навіть не зразу помітив, що вона знову перейшла зі мною на “ви”.

- У нас в місті була лікарка, то вона прохала пацієнтів: “Кажіть на мене, як на двох”. А чого це ти мені викаєш?

- Нам не дозволяють з туристами цеє… тикати.

Конспірація, значить. Що ж. Звичайно, було б краще, якби всі знали, що ми одне одного цеє… “тикаємо”, і щоб цілуватися прилюдно, а потім грати вбитого горем коханця. Але нічого, обійдемося якось. Проте диви, як дівчина швидко відійшла від горя. Просто індіанець. Правду кажуть, що у відьом немає душі - все-таки єдина подруга загинула, могла б і поплакати для порядку.

- Далеко ці твої вулкани?

- У нас тут все близько. Вдяглися?

- А чого саме на вулкани, може, краще на пляж?

- Я гід, мені і вирішувати, куди краще. Вам все одно доведеться колись на вулкани їхати, це у нас найбільша пам’ятка.

Хай будуть вулкани. Залишки шкільної географії підказували, що вулкани повинні розташовуватись у горах, а мені для здійснення плану потрібен був крутий спуск, такий, як біля оглядового майданчика, без огорожі та відбійників. Досвід підказував, що у місцевих горах знайти такий спуск - раз плюнути, а там уже справа техніки, там якось зорієнтуюся.

Я спробував обійняти дівчину на порозі, але вона рішуче випручалась. “Ну і дідько з тобою, - подумав я. - Так могла б наостанок хоч іще одне задоволення отримати, а не хочеш - помирай без задоволення”.

Ми сіли в розпечене під південним сонцем авто і впевнено вирулили зі стоянки.

- Пристебніться, - нагадала мені дівчина.

Я слухняно клацнув паском.

- А пам’ятаєте сережку, що ми знайшли в перший день?

Я з цікавістю обернувся.

Дівчина тримала щось на відкритій долоні.

- Вона тоді завалилася мені за викот. Ввечері випала. Я її не стала викидати, знаєте чому?

- Чому?

- Тому що вона схожа на ті, що носила моя подруга. Може, навіть та сама.

Я несамохіть пригальмував, але за мить взяв себе у руки і знову мовчки помчав трасою. Так, можливо, вона про щось і здогадується - то й хай собі. Доказів у неї нема, а сьогодні я її за будь-яких обставин не відпущу. Навіть краще, що здогадується, легше помирати буде. Хоча які там в біса здогади! Не знають вони про моє існування. Не знають! Вони гадають, що в наш освічений час можуть почуватися у безпеці і робити свої чорні справи безкарно. А дзуськи!

Я гучно розсміявся.

- Ви чого? - здивувалася вона.

- Повір, мені дуже прикро, що твоя колега загинула, але я не маю до цього відношення. Я навіть не знав її.

- Вона вас зустрічала в аеропорту. - І що з того? Я тебе розумію, тебе вразила сумна звістка, але припини гратися в Агату Крісті. Тобі не личить. Агата Крісті була старою недограною англійкою, а ти молода, щойно вграта українка.

Дівчина подивилася на мене уважно.

Я не відривав погляду від дороги.

- Краще розкажи мені про вулкани. Вони справжні? Не такі, як пісок?

- Справжні. Щоправда, давно не вивергалися і вже майже згасли.

- Ну от, і тут брехня для туристів. Пісок у вас привізний, дно паскудне, пам’ятки штучні, вулкани - і ті дохлі.

- Що ви таке говорите? До нас з усіх сусідніх островів приїздять подивитись. Навіть з тих, де є діючі вулкани!

Вона, здається, образилась. Тим краще.

- Дурні, тому й приїздять.

- Нічого не дурні! У нас можна просто в кратер зазир-нути, і ще там такий гриль є, на ньому смажать курчат. Ви їли колись курча засмажене на вулкані?

Треба зізнатися, що такого я ще не їв.

- От бачите!

Я знову засміявся. Ні, досвід дається взнаки. Завів-таки я дівчину, он як розчервонілася. Можна було б навіть десь на узбіччі зупинитися на десять хвилин…

Але вона витлумачила мій сміх по-своєму і взялася гучно доводити, що їхні вулкани найкращі, наче сама їх робила.

Ми заглиблювалися в гори. Дорога вихляла між схилів і ставала дедалі небезпечнішою, але сьогодні я цьому тільки радів. Я виглядав зручний віраж, і навіть намітив кілька таких, щоби на зворотному шляху докінчити справу. Це буде виглядати так. Я пристукну її чим-небудь по голові і зупинюся на початку спуску, начебто поміняти колесо. Дочекаюсь, поки з’явиться зустрічний, свідок, і тут раптом машина зірветься з гальм та полетить дорогою вниз, а я за нею з криками та воланням. Машина, набираючи швидкість, долетить до повороту і з розгону шугоне у прірву на очах здивованої публіки. Непогано було б, щоб вона зустрічне авто з собою захопила, для переконливості, але краще не ризикувати, бо хто його зна - ще зупиниться. А так - у проваллі зникають всі докази, підозри, сумніви, а я лишаюся на дорозі, невтішний коханець, і ніколи собі не пробачу, що неуважно затягнув ручне гальмо. От на цьому повороті буде ідеально. Машини попереду здалека видно, буде час під-готуватися, і виступ осьо примітний, не пропустиш дорогою назад. І все-таки, Господи, але ж тут і страшно, коліна трусяться, навіть на тверезу голову. Як тут люди їздять?!

Дівчина продовжувала гаряче агітувати за переваги свого острова, так що врешті-решт заагітувала.

- Добре-добре, - погодився я. - У вас найгеніальніший острів у світі.

- Отак уже краще, - засміялась вона.

Злагоду було відновлено.

Але ж, чорт забирай, хто вигадав ці гори? Наче у степу мало місця для життя. Я насправді почувався дедалі незатишніше. І навіть уже не тільки через урвища край дороги. В повітрі відчувалася якась прихована ворожість, далека загроза, її випромінювали гори, каміння, і навіть у супутниці моєї очі почали розгорятися все більше. Я намагався уникати її погляду, тому що навіть крізь темні окуляри від нього пекло вогнем.

- Скоро доїдемо? - спитав я, щоб розрядити напругу.

- Та вже майже приїхали. Оно дивіться.

На вивісці край дороги великий чорт тримав над головою вогняного тризуба. Оце вже краще не вигадаєш. І сіркою у повітрі відгонило.

Ми проїхали крізь касу і залізли на самісіньку гору, де й припаркувалися серед зграї барвистих туристичних авто.

Я вийшов на дорогу і сів, притулившись до капоту.

Мені стало зле.

По-перше, тут було дуже високо, а у мене з висотою давні проблеми. По-друге, тут просто було небезпечно, тут кожен грам повітря дихав небезпекою, і я не знав, чим це викликано, можливо, висотою, а може, й не тільки.

Тетяна підійшла до мене і зняла окуляри.

Я заплющився, немов від електрозварення.

- Заморився? - спитала вона, владно беручи мене попідруку.

Я тільки похитав головою. Мені треба було звідси тікати, і якнайшвидше. Але вона потягнула мене кудись уперед, до юрми туристів, дорогою розповідаючи всіляку маячню. А мені кожен крок давався з превеликим зусиллям, і кожна клітинка тіла волала про небезпеку. Тетяна виштовхала мене на вільне місце і раптом лишила самого. Я почав озиратися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і раптом:

- Шшшш-уух!

З-під самих моїх ніг щось з шумом злетіло угору, і наступної миті я зробився мокрим, як миша. Враження було таке, немовби трапив під холодний душ.

Навкруги голосно засміялися.

- Що це?

Тетяна вже знов була поруч і теж посміхалася.

- Що це було?

- Гейзер. Штучний гейзер. Бачите, служник зали-ває у ямку відро води, воно з дна миттєво закипає і стріляє вгору. А тут ви якраз.

Сказати чесно, мені від цього гейзерного душу полегшало. Тобто не сказати, щоб зникло почуття тривоги, але принаймні можна було роздивитися все навкруги. І я вирішив, що в мене банальний перегрів. Напекло в гарячому авті. Щоправда на Тетяну я все одно дивитися не міг, так палали її очі.

- Посушитесь?

- Ні, - активно замотав головою я. - Навпаки. Мені б іще раз.

- Ну це вже як вийде.

Я спробував взяти себе у руки, і, треба сказати, це майже вдалося. Лише в глибині душі лишився неспокій, гризучи зсередини, наче хробак. - І гейзери у вас штучні, - розтягнув губи у посмішці я.

- Я б на вас подивилася після справжнього.

Далі ми поїхали автобусом і під’їздили під самі кратери. Гід у динаміку трьома мовами розповідав подробиці з вулканічного життя, Тетяна перекладала, але я не слухав. Я дивився у вікно і уявляв собі, як дорогою назад зупинюся на повороті, як пристукну її, до речі, треба буде камінь звідси захопити, не гайковим же ключем бити. А потім дочекаюсь зустрічної і легенько підштовхну…

- Ми їдемо лавовим ходом, тут кілька сотень років тому текла лава, знищуючи все на своєму шляху.

Чесно кажучи, пейзаж за вікном нагадував мандрівку у пальнику старої пічки. Зола, зола і ще раз зола. Стіни з золи, терикони з золи. В моєму дитинстві золою посипали дорогу, щоб закидати багнюку - тут багнюки не було б ніколи. Неприємна це була картинка, але стіни автобуса і голоси гідів додавали впевненості.

- Ви обіцяли смажених курчат?

- Будуть курчата, от тільки повернемося.

Автобус зависнув над черговою долиною з попелу. Оце і є пекло, подумалось мені. Тільки загасле.

- Тут під землею гаряче, якщо видлубати ямку, то можна просто борщ варити.

- Так до курчат іще борщ буде?

Вона засміялась.

Ми поверталися назад, до парковки та штучних гейзерів. Екскурсія до прогорілої пічки. Надихала тільки дорога до готелю, вниз, і те, що повинно там статися.

Я зістрибнув з підніжки автобуса і на мить відчув, що під ногами пекло, відчув це всіма клітиночками своєї шкіри, і знову почуття тривоги піднялося в мені.

Тетяна зупинилася поруч. - Ідемо їсти курчат?

Я автоматично кивнув, хоча насправді мені не хотілося курчат, а хотілося просто дременути звідси, лишивши дівчину, плани і все інше. Але велетенським зусиллям я стримав себе і запропонував супутниці руку. Кожен крок давався мені дорогою ціною. Тетяна дивилася, не вимовляючи жодного слова, немовби розуміла мою внутрішню боротьбу. До ресторану ми дісталися мовчки.

- Подивимось на гриль? “Ні!!” - закричало все у мене всередині, але ноги вже ступали, корячись невидимому наказу.

Серед двору стояла споруда з каменю на кшталт криниці, тільки замість ворота та відер на неї надягалася решітка, і на ній справді лежали курчата та риба.

Тетяна зняла окуляри.

- Не треба, - прошепотів я.

- Підійди до краю, - лагідно промовила вона, обпікаючи своїми очима. Це неможливо було витримати, я прикрився рукою. Тетяна посміхнулась і підштовхнула мене у бік.

Груди мої торкнулися кам’яної стінки.

- Звідти іде справжній вогонь. Вогонь землі. Ти не любиш вогню землі?

Я не розумів, чи це питає дівчина, а чи голос лунає звідти, з колодязя.

- Зазирни, - наказав голос.

- Не треба, - знову попрохав я, але вже зазирав туди, туди…

На мене дивилося вогняне провалля. Вогняні очі, десятки очей тих відьом, що убив я, що знищив наш рід, сотні, тисячі очей інших відьом, всі вони були тут, дивилися на мене, палили своїм вогнем і тягли, тягли до себе, як тягне безодня.

- Ти вбив мою Наталку, - сказав голос.

- Не треба, - заскиглив я.

- Ти вбив її, і хотів вбити мене. А скількох ти іще вбив? Всі вони там, вони чекають на тебе.

- Не тре-е-ба-а-а-а! - закричав я, намагаючись випручатись, відірватись від згубного вогню, але в наступну мить якась сила підняла мене вгору і легенько так підштовхнула вперед, у провалля, назустріч пекельній сутності землі, і я полетів, згораючи на лету і шепочучи обпеченими губами:

- Не тре-ба. Не тре…