Розділ дванадцятий

Розбитою грунтовою дорогою, зав'язаючи по кісточки в глиняній тванюці, прямувало двоє німецьких солдатів, закутаних у плащі з гостроверхими капюшонами.

Дощ припускав. Грязюка шматками налипала до підошов важких чобіт, прорезинені плащі потемніли і лисніли від вологи, а двоє німців, ледачкувато позираючи на всі боки, йшли розвальцем, немов погода була найкращою для прогулянок.

Так вони відмахали кілометрів з п'ять, не зустрівши ні пішоходів, ні підвід, ні машин. І раптом попереду почулося побахкування вихлопної труби і гудіння мотора. Солдати опустили плечі і глибоченько ввібрали голови в капюшони.

Як тільки з-за повороту вискочила півторатонка, навантажена якимись ящиками, вони благально підняли руки з-під плащів. Чудернацьких німців не бентежило те, що машина мчала в протилежний бік. Але шофер зробив вигляд, що не помітив своїх земляків. Він наддав газу і пролетів мимо.

— От бандитська пика! — по-російськи вилаявся дебелий солдат і зняв було автомат, але менший придержав його.

— Облиш. Тактика в нас неправильна. Їх нахабством треба брати.

— Так я ж і казав, а тобі все хитріше треба.

З почуттям досади вони побрели далі.

Низькі, кошлаті хмари нависали над балками і горами. Дощ не переставав.

— Чуєш?.. Ніби наздоганяють, — сказав Восьмьоркін.

Внизу на підйомі справді почулось нокання та скрип коліс.

— Обоз, мабуть… Сховаймося.

Друзі зійшли з дороги, пробралися крізь мокрі кущі і присіли, поглядаючи на дорогу.

Незабаром вони побачили пару великих артилерійських коней, запряжених в чотириколісний віз, накритий тентом на циганський манір. На передку сидів самотній румун у високій смушковій шапці.

— Ось і карета для пас, — весело сказав Чижеєв. — Їдьмо, Стьопо: кращої не буде.

Коні, що спокійно бігли під гору, шарахнулися вбік від несподіваної появи німців. Візник, догадуючись, що панам гітлерівцям не до смаку в дощ іти пішки, натягнув віжки, придержуючи коней, і, про всяк випадок, боязко козирнув.

Вдавані німці, не відповівши на привітання, мовчки заглянули у віз. Менший, побачивши суху солому і мішки, промимрив щось на зразок «гут», першим видерся і ліг на м'яку підстилку під тентом. Те ж саме зробив і другий. Тоді якийсь із них ляснув румунського солдата по плечу: «Рушай, мовляв, чого стовбичиш?» І віз покотив далі.

Візник весь час смикав віжки і погукував на ледачих коней, бажаючи догодити непроханим пасажирам. Віз трясло, лежати в ньому було незручно.

— Що далі будемо робити? — нахилившись до Сениного вуха, спитав Восьмьоркін.

— Доїдемо до якогось перехрестя і виліземо. На сьогоднішній вечір непогано було б коней роздобути. Ти можеш верхи?

— Спробую. Тільки боюсь, що без сідла за гриву зубами вчеплюся та й буду висіти на хребті, як собака на перелазі.

— Ти спритний, швидко навчишся. Хіба от корму наб'єш, зате сліду не знайдуть.

Дощ ущухав. Вдалині, на рівнинах, звивалося людне шосе: проносились легкові машини, рухалися військові двоколки, татарські прольотки і пішоходи. На перехресті доріг видно було контрольну будку і строгу фігуру регулювальника.

— Стьопо, а чого б нам не зробитися регулювальниками? І будка в них добряча є. Тепло там.

— Еге, погрітись не завадило б.

Друзі штурханом у спину наказали румунові зупинитися і стрибнули з воза.

Залишившись удвох, вони озирнулися на всі боки, перевірили автомати і вмостилися в кущах перекусити.

Захопившись їжею, моряки і не помічали, що за ними невідступно стежать три пари насторожених очей.

Як пішли Чижеєв, Восьмьоркін і Вітя, Ніна почала мучитись у передчутті якогось неясного ще лиха. Іноді їй здавалося, що нещастя вже скоїлося, що воно непоправне. Але в чому воно полягало, вона не могла сказати.

В Ніниній уяві виникали собаки, що біжать по сліду, їх роззявлені пащі з вовчими іклами… Спалахи пострілів… Скривавлене обличчя Чижеєва…

«Фу, які дурні думки! — тут же картала вона себе. — Треба розвіятися».

Ніна бралася за прибирання. Але робота не радилася: віник випадав із рук, речі перекидалися.

Вечеряти сіли пізно, бо з хвилини на хвилину ждали повернення Віті з моряками. Їли мовчки і неохоче. Задзвеніла, впавши, на камені чайна ложечка, і всі насторожено підвели голови: «Чи не ввійшли в прохід печери?»

Але дзвінка не було ні вночі, ні вранці, ні ввечері.

Нінина тривога передалася й решті мешканців печери. Старики ходили похмурі і придумували собі всяку роботу, аби тільки не розмовляти з дівчатами. Навіть Чупчуренко підвівся з постелі і ні з того ні з сього почав примірятися: чи зуміє він, володіючи лише одною рукою, стріляти з автомата.

Тільки Кльоцко лежав байдужий і нерухомий. І це лякало Катю.

Вночі Тремихач з Калузьким виходили на розвідку. Вернулися вони ще більш заклопотаними й похмурими. Ніна нарешті не витримала і заявила:

— З ними щось скоїлося. Я піду в селище. Чутки швидко ширяться. Там знають.

— Як же ти пройдеш, коли такі орли не зуміли? В наших місцях, очевидно, засада за засадою. І на дорозі фари так і світяться. В селищі не можна появлятися новій людині.

— Але ж не можна сидіти склавши руки і ждати! Може, нам вдасться щось зробити.

— Для цього треба добиратися до штабу, іти тими самими стежками в ліс. Наш район, мабуть, під наглядом. Есесівці тепер винюхують кожен кілометр. Хоч би нам не довелося завалювати прохід у печеру з суші.

— Тоді тим більше треба попередити наших. Переправте мене вночі до скель. Пам'ятаєте, де торік ховали катер? Я на тузику до берега доберусь, витягну й замаскую…

— Але як же ти сама вночі? — вагався батько.

— Так, як і всі. Не думайте, що я боязкіша за вас, я ні разу не підводила. В неділю буде товкучка, господині й дівчата з виноградників підуть на базар, і я до них по дорозі пристану. Ніхто й не здумає перевіряти.

— Припустімо, що тобі це вдасться. А назад як же?

— Ви мене підождете, поки стемніє, або краще знов морем підійдете. Я буду вже біля скель на тузику з сигнальним ліхтариком.

— Е-е, дитино моя, не все ти додумала. Не можна ж залишати саму Катю з хворими. Тепер тут тільки дивись.

Чупчуренко підвівся, уважно прислухаючися до розмови батька з дочкою.

— Вважайте й мене у строю, — заявив він раптом. — Годі хворіти. Я можу нести вахту. Як трапиться біда — одною рукою відіб'юся.

— А ви не хвастаєтесь? — недовірливо спитав Тремихач.

— Стріляти йому, звичайно, ранувато, — сказала дівчина, — але спостерігати Чупчуренко зможе. Температури нема, рани гояться нормально.

— Від нього більшого й не вимагається, — сказав Калузький. — Я все підготував до вибуху. В разі небезпеки Чупчуренкові доведеться тільки підпалити запалювальний шнур — і вхід із суші буде засипано.

— Бачу, що ви всі в змові з дочкою, — підозріло і разом з тим хитрувато поглядаючи на своє нечисленне військо, сказав Тремихач. — Гаразд, готовся, Їжачок. Завтра вночі, якщо вони не вернуться, вийдемо в море.

Молодий кароокий і кучерявий партизан Тарас Пунчонок із своєю диверсійною групою на світанку вів спостереження за німецьким пропускним пунктом на перехресті трьох доріг.

Партизанам стало відомо, що на підмогу гарнізону в їх район прибуває нова військова частина гітлерівців. Але якою дорогою вона пройде, ніхто не знав, а «новачків» треба було зустріти таким громом, щоб вони з перших же днів навчилися боятися лісових мешканців.

Пунчонок про всяк випадок замінував обидві польові дороги і зоставив чергових запалювальників, які за його сигналом мали з'єднати проводи із схованим у кюветах^[16] контактом. З обережності вони не залишили зверху проводів, щоб гітлерівці передчасно не помітили їх. Але на головному шляху підривники ніяк не могли закласти вибухівку, по шосе весь час снували мотоцикли» жандармів і частенько проходили патрулі з собаками.

«Як обробити шосе? — лежачи в кущах, думав Пунчонок. — Автоколона може звернути з шосе біля самого селища. Тоді пропала вибухівка і робота протягом двох безсонних ночей. Якби захопити контрольний пункт і направити машини на заміновану дорогу… Але як це зробиш?»

Пунчонок здалека помітив румунську халабуду, яка наближалася.

Халабуда несподівано зупинилася проти партизана, що причаївся в кущах. З неї зіскочили на землю два німецьких солдати і пішли в кущі.

«Секрети, видно, розставляють. Значить, автоколона скоро пройде, — здогадувався Пунчонок. — Ну, звичайно. Он вони розсілися перезутись… Харчі достають… Надовго застрянуть…»

Партизан відповз до двох своїх товаришів, які сиділи поблизу, і пошепки сказав:

— Треба тихенько приколоти. Їх автомати і плащі згодяться. Ви вдвох навалюйтесь на високого, а я справлюся з другим. Тільки дивіться, щоб писнути не встиг.

Партизани повитягали важкенькі, виточені з напильників стальні ножі, запхнули їх за халяви чобіт і, підкрадаючись, обережно ставлячи ногу з п'яти на носок, почали наближатися до прибулих, які нічого й не підозрівали.

Пунчонок, як більш спритний, раніше від товаришів опинився за спиною своєї жертви. Перепоною був лише невеличкий кущ. Вичікуючи, коли наблизяться з другого боку партизани, Пунчонок підняв руку, щоб подати знак товаришам для одночасного нападу. І раптом почув російську мову:

— Ганчір'я, що дав тобі Калузький, у тебе? — спитав менший.

— Тут ось, — відповів стриманим басом другий.

«Хто такі?.. Чого по-російськи говорять? Чи бува не «чееми»? — занімівши в напруженій позі, міркував здивований Пунчонок.

До партизанів доходили чутки про появу якихось хоробрих і невловимих месників, що мітили свої жертви двома незрозумілими буквами, але вони не дуже-то вірили фашистським вигадкам і приписували всі слухи страхові солдатів, переляканих таємничим зникненням зондерфюрера. А тепер Пунчонок на власні очі побачив чудних хлопців, що говорять по-російськи. «Може, дійсно є такі «чееми»? Люди кажуть, вони мастаки переодягатися. Хоч би своїх не прирізати…»

Про всяк випадок Пунчонок просигналив товаришам, щоб ті зупинилися там, на місці, і ще більше напружив слух.

В цей момент у когось із партизанів під ногою хруснула гілка. Чудні незнайомці підвели голови.

— Чув? — спитав пошепки менший і поквапливо засунув руки під плащ.

— Не хапайтесь за зброю, нас тут багато, — сказав Пунчонок.

Він випростався з занесеною над головою гранатою.

— Руки вгору!

— А ноги куди подіти? — побачивши перед собою грізного парубка в цивільному одязі, якомога наївніше спитав Чижеєв.

Пунчонок помітив, як з-під плаща глузівника виглядає наведене на нього дуло автомата.

— Зважте: ваші голови взяті на мушку. Один необережний рух — і в них будуть дірки, — попередив партизан. — Витягайте руки з-під плащів.

— Не можемо, погода сира… Нежитю боїмося, — продовжував так само глумливо Чижеєв.

Бачачи, що супротивників не залякаєш і що вони тільки одягом скидаються на німецьких солдатів, Пунчонок вирішив поставити питання в лоб:

— Ви чееми?

— А ви хто?

— Кримські партизани.

— Тоді ми — кримські чееми.

— Звідки знаєте Калузького? — задав перевірне запитання Пунчонок.

Сеня збагнув, що Калузького міг знати лише хтось із партизанського штабу. Кучерявий парубок на штабіста не був схожий, він більше нагадував зв'язкового, про якого розповідали в печері.

— Звідтіля ж, звідки знаємо, що тебе звати Тарас Пунчонок, — сказав Чижеєв.

Це так вразило партизана, що він мимоволі опустив у кишеню гранату і вже розгублено запитав:

— Хіба ми знайомі?

— Атож! Через Вітю, якщо знаєте такого.

— Значить, свої? — зрадів партизан. — Тоді руку, товариші.

— Ось тепер можна й нам не остерігатися простуди, а то друг мій кволий, — сказав Чижеєв, киваючи на Восьмьоркіна. Він по-дружньому простяг руку і запитав: — Де ж решта ваших?

— Тут вони. Ми прирізати вас хотіли.

— Даремно, могли на боксерський удар нарватися. Будьте знайомі — чемпіон боксу Степан Восьмьоркін, флотський важковаг і важкодум.

Із кущів вийшло ще двоє.

— Тихіше, нас можуть помітити, — занепокоївся Пунчонок. — Зірвемо всю музику. Ви теж автоколону підстерігаєте?

— Ні, ми продуктами більше цікавимося, але й автоколоною можемо зайнятись.

— А скільки вас всього?

— Поки що ось тут все наше військо — я і Стьопа,

— Тоді давайте разом діяти, за спільним планом.

Пунчонок поспішно виклав свої плани і висловив побажання захопити контрольний пункт.

— Гаразд, регулювання руху ми з Степаном на себе візьмемо, — сказав Чижеєв. — Направимо, куди треба. А ви побільше мін закладайте і людей з гранатами ведіть, щоб жаркіше було.

Моряки домовилися про сигнали, разом з двома партизанами пересікли біля балки шосе і, зробивши велике півколо, підібралися з другого боку до контрольної будки. Тут вони знайшли окопчик, залягли в ньому і почали спостерігати.

Вони ясно бачили, як у німців відбулася зміна постів. Біля контрольного пункту лишилося всього четверо чоловік. Один регулювальник стояв напроти покажчика з німецькими написами на перехресті доріг, а решта — двоє солдатів і єфрейтор — пішли в будку. Регулювальники мінялися щогодини.

До вечора рух на дорозі різко скоротився: за годину промчалося лише три вантажних машини і один мотоцикл. Почало сутеніти. Моряки й партизани підповзли ще ближче до будки і причаїлися за стосом дрібно нарубаних дров.

Незабаром на шосе показався невеликий загін мотоциклістів.

Забризкані грязюкою мотоциклісти зупинилися біля контрольного пункту, викликали єфрейтора, про щось поговорили з ним і покотили далі. Єфрейтор більше не вертався в будку, він зостався на дорозі з регулювальником.

— Видно, їх квартирмейстери або передова охорона, — шепнув один з партизанів. — Вірна ознака, що незабаром прибуде автоколона з військами. Треба швидше захопити будку, інакше проскочить мимо.

— Зараз ми їм зміну влаштуємо, — сказав Чижеєв.

Він підкрався до будки і обережно заглянув у вікно.

Тісне приміщення освітлювалося лише мерехтливим світлом залізної пічки, біля якої сидів навпочіпки рудий німець і ворушив дрова. Другий регулювальник спав на лавці, закривши обличчя шапкою.

Момент був зручний. Чижеєв махнув рукою партизанам і Восьмьоркіну: виходьте, мовляв, пора діяти.

Степан, як було домовлено з Чижеєвим, підвівся, набрав добрий оберемок дров і діловою ходою попрямував до дверей сторожки. З дороги на нього ніхто не звернув уваги. Восьмьоркін витер біля порога ноги, штовхнув легкі дощані двері і, зігнувшись, протиснувся в приміщення.

Солдат, який сидів біля пічки, вирішив, що вернувся єфрейтор, і, не повертаючи голови, про щось заговорив.

Восьмьоркін мовчки кинув дрова в куток і випростався, затиснувши замашне поліно в правій руці.

Принесені дрова, видно, здивували солдата: його начальник не мав звички носити паливо для підлеглих. Гітлерівець здивовано обернувся і раптом побачив освітлену червонастими бліками полум'я величезну постать незнайомця. Він відскочив убік, але важкий удар по голові звалив його навзнак.

Від метушні прокинувся й регулювальник, який спав на лавці. Восьмьоркін підскочив до нього, і фашистський солдат так і не зрозумів спросонку, що скоїлося. Із лави він уже не встав.

Захопивши сторожку, Восьмьоркін видавив шибку у вікні і, важко дихаючи, шепнув Чижеєву:

— Обоє готові… Противна робота… Розізлився я дуже. Кажи, що далі робити?

— Треба якимсь чином заманити в будку єфрейтора.

— Але ж як?

— Давай загаласуємо або заспіваємо, ніби шнапсу ми напилися, — запропонував один з партизанів. — Може, він і прибіжить.

— Гарно придумали, — схвалив цю пропозицію Чижеєв. — Давайте спробуємо.

Через деякий час до перехрестя донісся безладний спів. Тільки п'яні могли так горлати, і єфрейтор деякий час прислухався до цього дикого ревища, а тоді вилаявся і бігцем поспішив до будки.

Лютий єфрейтор біг з твердим наміром заткнути пельки гулякам-солдатам, бо ж з хвилини на хвилину могло над'їхати начальство. Веселенька буде зустріч! Він різко рвонув двері і зарепетував:

— Руіх! Штіль!.. Швайне!

Але тут чиясь дужа рука згребла його за груди і ривком втягла всередину. Потім немов стеля обвалилася на голову єфрейторові. Обм'якле тіло мішком осіло на землю…

— І цьому кінець, — сказав Восьмьоркін.

Зміняти регулювальника на дорозі пішов Чижеєв з партизаном, переодягнутим у єфрейторів дощовик. На зріст партизан був приблизно такий, як покійний фашист. Він не викликав підозри у регулювальника.

Дорога була темна й безлюдна. Задублий на вітрі, змоклий регулювальник з радістю передав переодягнутому Чижеєву ліхтар і указку з фосфоресціюючим кружком. Козирнувши мнимому єфрейторові, він побіг грітися в будку. Незабаром звідти почувся глухий окрик, а через хвилину все затихло.

— Все, більше жодного не лишилося, — сказав Чижеєв.

Поправивши вогонь у ліхтарі, він став з ним на перехресті. Пора було братися за виконання обов'язків регулювальника. Вдалині показалося синювате сяйво автомобільних фар.