Розділ одинадцятий

Ніч була холодна й туманна. Над горами нависла важка імла. З моря дув пронизливий вітер. Десь вдалині підвивали й гавкали шакали, їх хрипкий гавкіт нагадував півнячий спів.

Друзі просувалися зі всіма необхідними пересторогами: попереду розвідником виступав Вітя, за ним, кроків за п'ятнадцять, Восьмьоркін з Штейнгардтом, а трохи позаду, замикаючим, ішов Чижеєв. Автомати у всіх були на зводі.

Вітя час від часу подавав сигнали збавити крок Він сам тінню прослизав наперед, перевіряв шлях, потім вертався, і друзі в тім же порядку вели Штейнгардта все далі й далі від моря.

Випещений зондерфюрер, підштовхуваний Восьмьоркіним, змокрів від незвичної ходьби гірськими стежками. Правда, спочатку він був відносно спокійний, та коли вони проминули приморську шосейну дорогу, Штейнгардт почав боязко озиратися.

«Вони ведуть мене в ліс, — догадувався він, — і там зроблять, що схочуть. Адже не важко доповісти: вбитий при спробі втекти. Вони, звичайно, перекинуті з Кавказу розвідники. Їм вигідно знищити мене, в глухому місці заховати труп і видати мої відомості за свою роботу. Це кар'єра. Ні, я повинен жити, хоч пораненим, але жити. Мені втрачати нічого. Біля лісу і на дорогах повинні бути наші секрети… Треба притишити хід, скоро світанок…»

Штейнгардт вміло вдавав, що задихається на підйомах. Ноги в нього то ковзались, то запліталися. Він кілька разів навмисне падав і робив вигляд, що із зв'язаними руками не може звестися. Він відтягав час, але в своїх хитрощах переборщив. Восьмьоркіну нарешті остогидло підводити і підпихати ледачого полоненого, і він відважив зондерфюрерові такого штурхана, що той під гору помчав риссю.

В цей час Вітя гарячково замахав гнилючком, що блідо світився в темряві. Сигнал означав: «Негайно зупиніться, небезпека». Восьмьоркін сіпнув до себе не до речі зраділого гітлерівця, нагнув його до землі й сам присів.

Шлях за чагарником пересікала польова дорога. Спочатку Вітя вловив хрускіт гравію під чиїмись важкими чобітьми. Але як тільки Штейнгардт побіг, шум кроків і шурхіт припинилися. Настала тривожна тиша. Якісь люди причаїлись на дорозі і прислухалися.

Вітя, пересунувшись на кілька кроків уперед, почув стриману розмову, нетерпеливе собаче повискування і дзенькіт ланцюжка. «Вівчарки», догадався хлопчина і поквапливо витяг ганчір'я, одержане від Калузького.

Восьмьоркін кілька секунд просидів без руху. Не бачачи піде товаришів, він підвівся і почав вдивлятися в передранкову білясту імлу. Раптом зліва до його слуху донеслося щось ніби пофиркування і сопіння. Моряк раптово повернув голову на звук і помітив здоровенного пса, схожого на вовка.

Обнюхуючи землю, пес підіймався під гору прямо на Восьмьоркіна. Він уже був біля найближчого куща.

«Стріляти не можна, — прикинув у думці моряк, — поблизу можуть бути гітлерівці… Вдарю прикладом». Восьмьоркін зробив лише стрімкий рух, щоб зняти автомат, як пес насторожено підняв голову і, глухо загарчавши, припав до землі, готовий до стрибка.

Людина й собака застигли одне перед одним у напружених позах.

«Не встигну зняти автомат, — подумав Восьмьоркін. — Доведеться ножем».

Він обережно дотягся пальцями до костяної колодочки, і цього руху було досить, щоб пес із гарчанням кинувся на нього.

Лише блискавична боксерська реакція і кмітливість допомогли Восьмьоркіну вивернутися від собачої пащі, що аж клацнула зубами. Відхиляючись, боксер звично садонув кулаком знизу догори, і це був такий удар, що собака, заскавучавши, покотився по землі. Не даючи вовкодаву отямитися, Восьмьоркін навалився на нього всім своїм тілом, вхопився за шерсть під горлом і почав душити.

Дужий пес гарчав, огризався, рвав одяг лапами, але не міг вирватися з могучих рук моряка.

Тим часом Штейнгардт схопився і кинувся по схилу в кущі. Він уже збирався закричати, покликати земляків на підмогу, але в цю мить звідкись узявся другий, ще більший пес. Штейнгардт не встиг відхилитись — пес з розгону кинувся йому на груди, збив з ніг і придавив пазурастими лапами до землі…

Вологий звірячий подих вдарив корветтен-капітану в обличчя, перед очима блиснули гострі ікла. Божеволіючи від страху, гітлерівець, замість того щоб підкоритися собаці і не ворушитися, з переляку закричав, почав звиватися, дриґати ногами, його верещання раптом перейшло в хрип.

Натренований пес спочатку люто вчепився зубами в кадик, але боячись, що непокірна здобич вирветься від нього, коротким рухом щелеп міцно затис людське горло.

Штейнгардт не міг дихнути. Непритомніючи, він уже не чув ні скреготу автоматів, ні галасу рідною мовою.

Чижеєв, причаївшись за каменем позад усіх, бачив, як полонений схопився і побіг, але вирішив не стріляти в нього. Він дав довгу чергу лише тоді, коли побачив двох патрулів, що поспішали до собак.

Гітлерівці впали. Сеня, не роздумуючи, вбиті вони чи ні, підбіг до Восьмьоркіна.

Степанові допомога вже була не потрібна. Напівзадушеного собаку він прикінчив ножем. Чижеєв присів поряд з ним і дав коротку чергу по псові, що шматував неживого Штейнгардта.

— Собак, здається, більше нема, — сказав Чижеєв. — Тебе не дуже порвав пес?

— Дурниця, пошкрябав. Де Вітя?

— Я тут, — обізвався хлопчина, виглядаючи з кущів.

Над його головою пролетіло дві траси. Вітя знов присів. Було ясно, що з дороги стежать за косогором.

— Зараз ми їх викуримо, — сказав Чижеєв. — Відверни їх увагу, Вітю, стріляй одиночними.

Він махнув Восьмьоркіну, щоб той обходив патрулів справа, і поповз у кущі.

Хлопчик хоча й боявся підвести голову, але точно виконав наказ: припавши до землі, він посилав кулю за кулею в купу придорожного каміння.

Гітлерівці відповідали на його постріли трасами. Дрібні грудочки землі і зрізані кулями гілки дощем сипалися на юного партизана. А він тримався на своєму місці і все відстрілювався до того часу, аж поки не шугнуло полум'я від вибуху гранат біля дороги.

Побачивши, що дим заволікає чагарник, Вітя перебіг на нове місце і заліг, тримаючи автомат напоготові.

— Виходь! — гукнув через якусь мить Чижеєв. — Все в порядку: ще двох нема.

Друзі оглянули дорогу. Кругом було безлюдно й тихо. Розвиднялося.

— Вроді можна йти далі, — сказав Восьмьоркін. — Ти, Сеню, поглянь, щоб хто не вискочив, а ми з Вітею сходимо по Штейнгардта. Боюсь, що нести його доведеться.

Але Штейнгардта вже не треба було нести: він лежав нерухомо поряд з конаючим псом.

— Ех, не дотягли «язика»! — з жалем сказав Восьмьоркін і раптом розізлився: — Ну й чорт з ним! Собаці — собача смерть! Добре, що люди об нього рук не забруднили.

Восьмьоркін ногою перевернув Штейнгардта лицем вниз і відійшов до інших убитих німців.

— Давай, Вітюню, хоч зброю та плащі, які не в крові, заберемо. І документи всі треба вигребти.

Він і не помітив, як Вітя тимчасом витяг з кишені аркушик із зошита, похапцем написав на ньому вугіллям: «Всім так буде», підписався таємничими літерами «Ч. М.» і пришпилив папірець до погона корветтен-капітаиа.

Спекавшись полоненого, друзі попрямували швидше. Тепер вони не розтягувалися, а йшли разом, один за одним, закутані в трофейні дощові плащі. Туман осідав на їхні обличчя та одяг дрібними крапельками. Увійшовши в густий буковий ліс, вони спинилися під химерно переплетеним гіллям дуплистих дерев.

Кружляючи, падало на землю жовте листя. Попереду видно було колонаду таких самих гладеньких сірих букових стовбурів, кам'яні брили, оброслі кошлатим мохом, і коріння буків, яке горбами й клубками виповзло на поверхню землі, подібне до товстих полозів.

— Далі нам ні для чого йти, — сказав Чижеєв. — Ступай, Вітю, сам, а ми спустимося на дорогу і спробуємо продуктів розжитися. Зустрінемося десь уночі. Сигнал: свист. Ану, попробуй.

Вітя тричі тонко й м'яко свиснув.

— Добре! — похвалив його Чижеєв: — Якщо партизани захочуть говорити з нами, хай кого-небудь пришлють.

Моряки віддали Віті пакет з донесенням і зайву зброю. Почав накрапати дрібний дощ. Вони підняли капюшони і пішли до дороги.