Розділ тринадцятий

Ніна виходила вночі. Частину дороги пройшли на катері. Було туманно й холодно.

Батько з Миколою Дементійовичем обережно опустили на воду тузика — крихітну шлюпку, поцілували дівчину на прощання, допомогли їй вмоститися і подали весла.

— Прийдемо завтра опівночі, — сказав батько. — Твого сигналу будемо ждати дві-три години. Не діждемося — прийдемо через добу знову. Не зможеш сюди вернутися, іди в ліс… Чого мовчиш? Страшно самій?

— Ні, я стараюся запам'ятати. — Дівчина бачила, що старому важко розлучатися з нею.

— Візьми про всяк випадок «вальтер», тільки не входь з ним у місто. Сховай де-небудь на березі.

Батько віддав їй трофейний пістолет і ще щось тверде, загорнуте в папірець. Ніна навпомацки визначила, що це шоколад.

— Все буде гаразд, — сказав Калузький. — Це місце в гітлерівців вважається незручним для десанту. Вони спостерігають за ним лише з мису, в темряві нас ніхто не помітить. Запам'ятайте: пройти можна лише вздовж струмка і правим боком. Щасливого повернення!

Ніна відіпхнулась від катера і обережно налягла на весла.

Дівчині не хотілося думати про небезпеку, але наче хтось шепотів їй на вухо: «Там у темряві можуть з'явитися спалахи… Ти пострілу не почуєш, але все це побачить батько… А в нього серце старе, хворе».

Ніна завжди чомусь більше турбувалась не за себе, а за близьких. Вона боялася смерті лише тому, що це спричинить горе батькові, осиротить друзів.

Ось уже вона переплила відпливну хвилю. Шлюпка занурилася в піну, під кілем зашаруділо. Дівчина кинула весла, вистрибнула на берег і, підтягнувши легке суденце, присіла навпочіпки. Так їй було зручніше вдивлятися в темряву.

— Здається, нікого нема, — тихо сказала вона. Коли Ніна говорила вголос, їй здавалося, що поряд є дуже близький і сміливий друг. — Куди ж ми сховаємо шлюпку?

Вона знайшла серед каменів вільну місцинку, витягла суденце на сушу, перевернула його днищем догори. Потім міцно прив'язала його до весел, засунутих у щілини між двома каменями, і замаскувала оберемком морської трави.

— Тепер відпустимо катер.

Ніна примостилася так, щоб світло було видно лише з моря, тричі натиснула кнопку сигнального ліхтарика і стала ждати.

Зразу ж від темних скель, що стирчали в морі, відділився катер. Він безшумно розвернувся, набираючи хід, потім фиркнув і, розкинувши білі крила піни, помчав у зеленасту імлу.

Дівчина залишилася сама між скелями і морем. Вона підтягнула лямки рюкзака і, обережно ступаючи, вирушила шукати русло струмка.

Дзюрчання і тонкий дзвін води було чути ще здалеку. Струмок після недавніх дощів широко розлився при впаданні в море.

— Треба правим боком, — згадала Ніна.

Вона роззулася і ввійшла у воду.

По той бік струмка теж не було ніякої стежки. Ніна почала здиратися по вологих виступах скелі. Коли камені виривалися з-під ніг, вона завмирала на місці і з завмираючим серцем озиралася на всі боки.

— Бачиш же, нікого… Звичайно, нікого нема, — підбадьорювала вона себе і прямувала далі.

Струмок уже був глибоко внизу. Дівчина обдерла коліна об гостре каміння і скривавила пальці, але добратися до верхів'я скелі не могла: далі була гладенька стіна.

— Тут має бути спуск… Як темно і холодно! Хоч би скоріше розвиднялося!

Чіпко вхопившись за виступ, дівчина сповзла із скелі на животі і повисла на витягнутих руках. Намацавши ногами опору, вона звільнила руки. Перепочивши трохи, вона таким же чином сповзла нижче.

Далі спускатися було легше: скеля стала пологою, місцями попадалася земля. Ніна підвелася на весь зріст, струснула плаття, заправила під хустку розтріпане волосся і раптом побачила попереду рухливу тінь. Ноги в неї підкосилися. Вона опустилася на коліна, зняла з плечей торбину і поквапливо дістала пістолет. «Буду стріляти без попередження», вирішила вона.

В темряві, там, де почулося шарудіння, вона спочатку побачила дві, потім чотири зеленасті, ледве блимаючі цятки.

— Атпрусь! — закричала дівчина.

У відповідь почулось люте гарчання і вискливий гавкіт. Це були шакали. Дівчина зраділа: «Значить, людей немає поблизу».

Вона шпурнула каменюкою в бік боягузливих звірів, і мерехтливі очі погасли. Знову стало тихо, так тихо, що чутно було, як шарудить і перекочується по камінню вода.

На дні урвища пітьма була ще густіша.

Ніна з затиснутим у руці пістолетом повільно пробиралася вздовж струмка. Лише на світанку вибралася вона до місточка на дорозі.

Міст був невеликий, і німці його не охороняли.

Ніна обполоснула в струмку обличчя, змила кров з колін, причепурилася.

Спідниця була розідрана на крижах. Ніна дістала з торбини голку і сяк-так зашила дірку. Потім зав'язала хустину так, як носять дівчата з виноградників, і сховала в торбину пістолет.

В цей час на горі показалося кілька жінок з мішками і кошиками. За ними плентався ослик із візком, а далі, розтягнувшись вздовж дороги, похмуро прямували ще якісь люди.

Вигляд цього натовпу не викликав побоювань: жінки йшли на базар або ж на виноградники. Ніна, не ховаючись і не звертаючи уваги на кримчанок, що наближалися, почала взуватися не кваплячися. Не одразу вона помітила, що серед тих, що йшли, немає майже жодної літньої жінки. Дорогою брели молоденькі, змучені дівчата і підлітки, а позад них двоє гітлерівських конвоїрів з автоматами.

«Женуть в Німеччину», зрозуміла Ніна, але ховатися вже було пізно. Не підводячи очей, вона й далі зашнуровувала черевики.

Гітлерівці, які конвоювали основну групу, пройшли мимо, лише глянувши скоса на неї. Ця дівчина, що перезувалась край дороги, навряд щоб збиралася передавати їх бранкам зброю або вибухівку.

Проте сутулому в окулярах конвоїрові, що підганяв ззаду колону змучених, стомлених дівчат, здалося, що Ніна відстала від головної партії. Він грубим штурханом примусив її встати.

— Я не ваша, — запротестувала Ніна. — Я на базар іду.

Гітлерівець, замість відповіді, ще раз штурхнув її автоматом у бік і зарепетував:

— Шнель, шнель!

Він не хотів і слухати пояснення росіянки.

Ніна завмерла. Треба було стільки страху витерпіти за ніч, щоб на ранок отак по-дурному потрапити до рук ідіота?

Вона догнала передніх конвоїрів. Пояснила, просила розібратись у помилці. Адже ж вони бачили її, як вона сиділа край дороги. Але гітлерівці з досадою відпихали від себе росіянку і тупо товкли:

— Ми не є знать… Команда обер-лейтенанта… Шнель!.. Швидко ідіть компанія!

Ніна заплакала. Вона йшла, спотикаючись, не бачачи ні дороги, ні тих, хто йшов поряд.

Якась дівчина взяла її за лікоть і суворо сказала:

— Не плач, що їм наші сльози? Бачиш, як вони регочуться?

— Куди нас женуть?

— Не знаю. Мене вночі схопили. П'ять хвилин на збирання… Матуся схопила, не пускає, а отой, очкастий, її в груди. Убила б його.

«І я уб'ю, — подумала Ніна. — Тепер не побоюсь».

— Чеемів би зустріти, — шепнула дівчина.

Ніна здригнулася і насторожилась.

— Яких чеемів?

— Не знаєш?.. Про чеемів не знаєш? Про них у нас усі говорять. Вони навіть зондерфюрера викрали. Десь заховали його, а потім віддали німецьким собакам і собак побили.

— Чого німецьким собакам? Вигадка якась!

— Зовсім не вигадка, — образилася оповідачка. — Зондерфюрера вчора знайшли біля дороги з перегризеним горлом. Сам начальник поліцаїв розказував.

— Не може бути, дурниця! Не віддали б вони собакам! — мимоволі вимовила вголос свої думки Ніна, — А чеемів не спіймали?

— Де там! Самі всіх фриців перестріляли. А позавчора, — зашепотіла дівчина, — під лісом стільки гітлерівців набили, що вони цілу ніч і ранок поранених возили…

«Легенди вигадують, — вирішила Ніна. — Не могло троє чоловік стільки гітлерівців убити. А може, вони до партизанів добралися? Разом діяли? Як же мені їм повідомити, що я отак по-дурному попалася?»

Восьмьоркін, Чижеєв і Вітя в супроводі Пунчонка лише на шосту ніч вирушили назад до печери. Кожен з них вів за собою нав'юченого коня. В тюках були консерви, борошно, шоколад, гранати і патрони.

Після вдалого розгрому фашистської автоколони та кінного обозу до рук партизанів потрапили багаті трофеї. Гітлерівці, що зразу порозбігалися по кущах, на ранок почали скупчуватися під лісом. Здобич довелося переправити поглибше в гори. Необхідна була стійка заслона. З групами заслони зосталися і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вони разом з партизанами то несподівано нападали на переслідувачів, то з боєм відходили, затягуючи фашистів убік, до вузької щілини, де вже ждала засада. Там партизани дали останній бій і, відірвавшись від переслідувачів, що залягли, заплутали сліди і козиними стежками пішли в гори.

Після п'ятдесятигодинних дій без сну та незвичного лазіння по гірських кручах Чижеєв з Восьмьоркіним майже цілу добу відсипалися в лісовій землянці. Партизанам сподобалися відчайдушні здоровані-чорноморці. Бажаючи хоч чим-небудь віддячити їм, лісові мешканці придумали замінити ватянки моряків флотською формою. Для Сені вони без труднощів підібрали чорні штани й бушлат, а для Восьмьоркіна все довелося шити наново.

Кравчихи-партизанки сяк-так зняли мірку із сонного моряка, покроїли йому з чорного трофейного сукна щось на зразок бушлата, величезні штани і в вісім рук почали шити.

Коли друзі прокинулися, то перед їх постелями вже лежали старанно випрасувані штани а під зрубом стелі висіли на палицях замість вішалок бушлати. Начищені товченою цеглою мідні ґудзики так сяяли, що від них, здавалось, можна було прикурити.

— Невже для нас? — здивувався Восьмьоркін, побачивши свого розміру бушлат.

— В нагороду за прекрасне регулювання, — відповів задоволений справленим ефектом Пунчонок.

Повеселілі друзі одяглися і одразу немов стали ставніші і красивіші.

— Оце коли б ще безкозирку та фланельку з гюйсом — прямо на парад тебе, Стьопо! — сказав Чижеєв.

— А бодай тебе… про безкозирку я й забув! — з прикрістю ляснув себе по лобі командир загону, що прийшов полюбуватися на моряків. — Є в нас безкозирки! Разом з документами вбитих зберігаються. Від ваших же севастопольських моряків зосталися. Хоробрі хлопці були, на весь зріст на фашистів ішли.

Він сам сходив у штаб і скоро повернувся з трьома безкозирками. На стрічках Сеня прочитав назви міноносців: «Бойкий», «Способный», «Бдительный». Від безкозирок ніби повіяло морем і чимось ще до болю рідним. Зринули в уяві красені-кораблі, Севастопольський рейд, чайки в висоті та бірюзове небо.

— Наша ескадра! — з гордістю заявив Чижеєв.

Він прикинув на свою голову всі три безкозирки — найбільшу, з золотим написом «Бдительный», Сеня віддав Восьмьоркіну, собі взяв безкозирку комендора з есмінця «Способный», а третю — простягнув Віті.

— Носи і тримайся сміливіше! — урочисто сказав він. — Юнгою будеш нашим.

Отож поверталися друзі не в стареньких ватянках, а в чорній, навіваючій на гітлерівців жах формі моряків. Випрасувані штани були заправлені в добрячі чоботи, безкозирки молодцювато зсунуті на брову, з-під бушлатів виглядали ножі та гранати, а поверх бушлатів висіли автомати і сумки з запасними дисками.

Підходячи до небезпечних місць, хлопці обмотали копита коням ганчірками, натертими отрутою Калузького, і, посідавши верхи, розтяглися в «кільватерну колону». Поперед усіх їхав Вітя на невеличкому кошлатому коникові, за ним Пунчонок із Сенею, а замикаючим сидів на товстоногому артилерійському битюзі Восьмьоркін. Автомати у всіх були напоготові.

Вони спокійною риссю пройшлися по вузькій ґрунтовій дорозі, вибралися на косогір, де недавно воювали з собаками, проминули балку, з ходу пересікли сіру стрічку приморської дороги. Тут, не помітивши нічого підозрілого, вони почали підійматися на гору…

І раптом, на перевалі, де стежка звертала наліво, почувся тріск, а потім шипіння.

Знизу раптом злетіли три освітлювальних ракети. А з кущів, мов пневматичні молотки, висікаючи різнобарвні іскри, застукотіли автомати.

Коні схарапуджено метнулися за скелю, і це врятувало друзів. Лише Восьмьоркінів битюг захрипів, незграбно спробував здибитися, але не зміг і звалився на бік. Степан встиг зіскочити з коня.

Сеня швидко спішився і, віддавши повід Пунчонку, підповз до Восьмьоркіна, який припав за конем, що конав у конвульсіях.

— Куди поранений?

— Та нікуди. Коня покалічило. Ніяк не можу примітити, звідки б'ють.

В небо звилися нові ракети. Друзі, миттю припавши до землі, сховалися за тюками і крупом підстреленого коня. Вогняні траси з свистом пройшли над ними.

— Підмогу викликають, — збагнув Сеня і несподівано запропонував Восьмьоркіну: — Тікай на моєму білолобому, а я прикрию вас. А то печеру вислідять.

— Він прикриє! — обурився Восьмьоркін. — А я що, без рук, без ніг?

Він навів автомата на кущі, з яких вилітали ракети.

— Будь людиною, Степане, — умовляв далі Чижеєв, заготовляючи гранату. — В мене трудно поцілити, я втечу.

— Мій кінь упав, а не твій. Значить, мені зоставатися, — зі злісною упертістю заявив Восьмьоркін. — І не чіпляйся, іди геть! Через тебе всіх переб'ють. Швидше жени коня.

Восьмьоркін дав дві короткі черги по кущах. Відтіля відповіли затяжними трасами.

— Ага!.. Ось де ви! — пробурчав Степан і дав ще чергу.

Побачивши, що розізленого моряка не вмовити, Чижеєв спересердя підвівся на весь зріст і метнув гранату. В момент вибуху він пригнувся і перебіг за виступ скелі, де ховалися Пунчонок з Вітею.

— Їдьте мерщій самі, — підганяв він їх. — І мого коня прихопіть. Скоріше знімайтесь, бо оточать!

Не слухаючи заперечень Пунчонка, він зняв із сідла запасну сумку з гранатами і знову поповз до Восьмьоркіна. Пунчонку нічого не залишалося робити, як стьобнути неспокійних коней. Він один відповідав перед штабом за постачання печери й мусив довезти туди всі тюки.

Спустившися в видолинок, молодий партизан поскакав з Вітею щодуху. Він чув за спиною часту стрілянину, вибухи гранат і зовсім не думав про те, що в темряві може скрутити собі в'язи, його сповнювала тільки одна думка; швидше здати вантаж і повернутися до моряків на підмогу.

Біля лазівки в печеру, поки Вітя давав тривожні дзвінки, він швиденько відв'язав тюки, поскидав їх на одну купу і, прихопивши всіх коней, помчав назад.

Зворотний шлях Пунчонок проїхав ще швидше. Прив'язавши коней біля деревця у долині, партизан не вийшов на стежку, а почав підійматися нагору збоку від неї, щоб моряки не прийняли його за противника, що заходить з тилу.

На старому місці друзів не було, вони відбивалися десь за скелястим виступом. Звідти лунали поодинокі постріли.

«Нема гранат, а патрони кінчаються», зрозумів Пунчонок.

Він перебіг стежку, по-кошачому видряпався на виступ і оглянувся. Лівіше від нього нерівним ланцюгом пересувалися фашистські солдати. Вони строчили з автоматів на всі боки. При спалахах видно було їх обличчя, каски і білі цятки ґудзиків на шинелях. «Бояться темряви, — вирішив партизан. — Від страху стріляють. Од таких неважко втекти».

Намагаючись не шуміти, він сповз нижче і, глянувши направо, похолов від несподіванки. Метрів за сорок від нього, де стежка робила неповну петлю, оголену й вузьку галявину перебігали якісь поодинокі, згорблені постаті. Вони збиралися у виїмці біля чагарника.

«З тилу заходять, — збагнув партизан. — Ті дурною тріскотнявою увагу відвертають, а ці хочуть живцем схопити. Треба попередити».

Він зняв з себе автомат, витяг три гранати, намацав для ніг зручніше місце, звівся і, згадавши єдине морське слово, крикнув: «Полундра!» Тоді метнув одну за одною всі три гранати у виїмку біля чагарника.

Вибухом засліпило Пунчонка. Нічого не бачачи перед собою, він скотився на стежку і, строчачи на всі боки з автомата, перебіг до каменів, де, на його думку, мали бути моряки. Тут він припав до землі і почав прислухатися.

Від скелястого виступу доносився стогін і хрипле завивання якогось пораненого, а з другого боку — галалакання і посилена стрілянина.

Партизан відповз ще далі і раптом почув приглушений голос Чижеєва:

— Стій!.. Хто тут?

— Свій… Я — Пунчонок!

— Якого ж біса ти вернувся? Тобі ж сказано було коней відігнати, а він полундру кричить.

— Не лайся. Вже відігнали. Я в два кінці встиг. Давай швидше в долину.

Пунчонок кинув ще дві гранати. Восьмьоркін з Чижеєвим випустили в тому ж напрямку решту куль і разом почали відступати.

В долину вони не збігли, а майже скотилися. Швидко розібравши коней, друзі припали до їхніх грив і помчали.

Мерехтливо світло ракет іноді вихоплювало їх з темряви. Траси звискували над головами. Але вершники не зупинялися, їм нічим було відбиватися.

Біля лазівки в печеру їх зустріли схвильовані Тремихач, Калузький і Кость Чупчуренко. Всі троє були озброєні автоматами.

— Усі цілі? — запитав Тремихач.

— Цілі, — відповів Чижеєв. А коли зіскочив на землю, то ледве не закричав: по всій нозі, немов струм, пройшов гострий біль. У гарячці бою він не помітив, як його поранили.

— Знімайте сідла і відганяйте якнайдальше коней, — наказав Тремихач. — Треба пожертвувати ними. Вас тепер по сліду знайдуть. Доведеться вхід привалити.

Він сам стьобнув дубцем розсідланого Сениного коня.

— Швидше дійте і приходьте сюди. Через три хвилини підірвемо. Тут лишається тільки Калузький.

Молодь, відігнавши коней далі, підібрала сідла і, оглянувши майданчик, чи не зосталося чогось підозрілого, сховалася в проході. Стрілянина наближалася. Світло ракет уже захопило кущі дикої шипшини.

— Кінчилось наше ходіння сушею, — сказав Калузький.

Тремихач зітхнув, підібрав білий папірець, який міг навести на думку, що тут десь є хід, і, по-старечому зігнувшись, зник у сирій імлі проходу. За ним пішов Калузький.

Засвітивши ліхтар, інженер перевірив закладку вибухівки, потім підпалив бікфордів шнур і поспішив по проходу вниз, до сховища за поворотом.

На нижньому майданчику печери друзів зустріла Катя.

— Ой, які прибрані!

— Приодяглися трошки, — не без самозадоволення сказав Восьмьоркін.

Кльоцко, почувши голоси, сів на ліжку. Він уже міг вставати без нічиєї допомоги.

— Де пропадали? — запитав він причіпливим боцманським голосом. Брови в мічмана смішно стовбурчилися, а обличчя було загадкове. Збагни: гнівається він чи жартує?

Восьмьоркін, зметикувавши, що Кльоцко з нагоди одужання має бути в веселому настрої, з підкресленим молодецтвом клацнув каблуками:

— Так що, товаришу мічман, за регулювальників були у фашистів. Гвардії матрос Чижеєв усім парадом командував. Кожній машині з начальством ніжкою човгав і ось так ручкою: «Будьте ласкаві, на міновану дорогу…»

— Чого штани не навипуск? — раптом присадив його Кльоцко. — Коменданта нема, то вже й форму порушувати можна?

— Та ми ж кавалеристи. Інакше незручно.

— Бачу, що не моряками стали, а ковбоями якимись. Живо привести себе в людський вигляд і доповісти як слід.

«Як завжди прискіпується, значить, діло пішло на поправку», подумав Восьмьоркін і відчеканив:

— Єсть доповісти по уставу.

Але не встиг він доповісти. Почувся глухий і протяжний тріск, так ніби хтось нагорі розідрав на шматки цупку матерію. В печеру ввірвався клубок густого й задушливого повітря. Вогні в лампах присіли, потім підскочили, в печері замиготіли фіолетові й червоні тіні.

— Кінчилося ходіння по суші! — повідомив з верхнього майданчика Тремихач. — Прохід завалено. Тепер у нас дорога — море.