"Райський сад" - читать интересную книгу автора (Хемінгуей Ернест)

Розділ сьомий

Уранці він встав, коли Кетрін ще спала, і вийшов з готелю на свіже ясне вранішнє нагірне повітря. Тоді рушив угору вулицею, що вела схилом пагорба до площі Санта-Ана, й поснідав у кафе, читаючи місцеві газети. Кетрін хотіла потрапити в Прадо на десяту годину, до відкриття, і він, ідучи з готелю, накрутив будильник, щоб збудив її о дев'ятій. Потім, простуючи вгору вулицею, він пригадав, як вона спить, відсунувши подушку й поклавши скуйовджену, гарну, мов зі старовинної монети, голову просто на біле простирадло, і як вимальовуються під легким укривалом вигини її тіла. Все було гаразд у перший місяць подорожі, думав він, чи близько того. А ця переміна, від Гро-дю-Руа до Андая, триває вже два місяці. Ні, менше, бо вона замислила це в Німі. Два місяці ще не минуло. Ми одружені три з половиною місяці, і я начебто завжди вдовольняв її, але в цій ситуації навряд чи можна чимось зарадити. Цілком досить терпіти її. Цього разу різниця була тільки в тому, що вона попрохала, подумав Девід. Атож, попрохала.

Прочитавши газети й заплативши за сніданок, він вийшов на спеку, що знов повернулася на плоскогір'я, коли змінився вітер, і подавсь до прохолодного, просякнутого сумовитим духом офіційної чемності банку, де отримав пошту, яка надійшла з Парижа. Йому довелося довгенько чекати, поки в різних віконцях, з багатьма формальнощами провадили виплату грошей за чеком, якого переслав сюди, на мадрідське відділення, його паризький банк, і він тим часом розпечатав і прочитав листи.

Нарешті, з важкою пачкою банкнот у застебнутій на ґудзик внутрішній кишені, він знову вийшов на гаряче осоння й спинився біля кіоска купити англійські й американські газети, що їх привозили ранковим Південним експресом. Прихопивши кілька тижневиків, присвячених бою биків, щоб загорнути куплені англомовні газети, він рушив вулицею Сан-Херонімо, а тоді поринув у приязну й свіжу ранкову сутінь «Італійського буфету». Там було ще безлюдно, і раптом він пригадав, що не призначив побачення Кетрін.

— Що будете пити? — запитав буфетник.

— Пиво,— сказав Девід.

— Тут пива не п'ють.

— У вас немає пива?

— Є. Але тут пива не п'ють.

— К бісу ваш заклад,— сказав Девід, згорнув свої газети і подався через вулицю й трохи назад, а там завернув на Калле-Вітторіа до пивного бару «Альварес». Сів за столик під тентом при вході й випив великий кухоль холодного, націдженого з барила пива.

«Мабуть, той буфетник просто хотів побалакати,— подумав він,— і сказав щиру правду. В цій країні пива не п'ють. Я надто буквально його зрозумів. Він і не думав мене образити. А я облаяв його, і він не мав чим мені відповісти. Паскудно вийшло...»

Він випив ще кухоль пива й підкликав офіціанта, щоб розплатитися.

— Y la Señora?[9] — спитав той.

— У музеї Прадо. Оце йду зустріти її.

— Ну, тоді до побачення,— сказав офіціант.

До готелю Девід спустився навпростець схилом пагорба. Ключ від їхнього номера висів на дошці за конторкою портьє, отож він піднявся ліфтом на свій поверх, залишив газети з листами на столі в кімнаті й замкнув у валізу більшу частину грошей. У номері було вже прибрано, жалюзі спущено, щоб не пекло сонце, і в кімнаті стояв присмерк. Девід умився, а тоді перебрав пошту і, відклавши чотири листи, сховав їх у кишеню штанів. Ідучи до готельного бару, він узяв із собою паризькі випуски «Нью-Йорк геральд», «Чікаго трібюн» та «Лондон дейлі мейл» і, спинившись біля конторки залишити ключ, попросив портьє сказати мадам, коли вона повернеться, що він у барі.

Він сів на високий табурет біля стойки, замовив марісменьйо і взявся читати листи, жуючи присмачені часником маслини з блюдечка, яке поставив перед ним бармен разом із склянкою. В одному з листів було дві вирізки з рецензіями на його роман, уміщеними в щомісячних журналах, і Девід прочитав їх з таким відчуттям, наче там ішлося зовсім не про нього й не про те, що він написав.

Потім він сховав вирізки назад у конверт. Рецензії були розумні й доброзичливі, але ні про що йому не говорили. З таким самим почуттям відчуження прочитав він і листа від видавця. Книжка розходиться добре, і вони гадають, що попит на неї збережеться й восени, хоч загалом такі речі ніхто не може завбачити наперед. Поки що вона здобула надзвичайно сприятливу оцінку критики, і це, звичайно, відкриває широку дорогу його наступній книжці. Дуже добре, що це вже не перший, а другий його роман. На превеликий жаль, надто часто перші романи американських письменників залишаються єдиними добрими романами. Але його друга книжка, провадив видавець, цілком виправдала всі надії, що їх покладали на нього після виходу першої. У Нью-Йорку цього року випало незвичайно холодне й мокре літо... О боже! — подумав Девід. Чорти його бери, що там у Нью-Йорку, разом з отим тонкогубим негідником Куліджем[10], що, не знімаючи твердого стоячого комірця, вудить форель у рибному розпліднику в Скелястих горах, які ми загарбали в індіанців сіу й шайєнів, і з її просмерділими підпільним джином письменниками, чиї інтереси зводяться до того, чи вміє їхня крихітка витинати чарльстон. І чорти їх бери, всі ті надії, які цілком виправдав він сам. Які надії, чиї? «Дайєла», «Букмена», «Нью ріпаблік»? Їх, бачте, покладали на нього! Покладіть на мене надії, і я їх виправдаю... Яке лайно!..

— Привіт, юначе,— почув він чийсь голос.— Чого це ви так обурено блимаєте очима?

— А-а, полковнику, привіт,— відказав Девід і раптом відчув радість.— Що це в біса ви тут робите?

Полковник, що мав глибоко посаджені темно-голубі очі, рудувату чуприну й смагляве обличчя, немовби витесане з кременю знесиленим скульптором, що зламав на ньому свого різця, взяв зі столика Девідову склянку й покуштував марісменьйо.

— Подайте мені отуди на столик пляшку того самого, що п'є цей хлопчина,— сказав він барменові.— Тільки холодну. На лід ставити не треба. Несіть зараз же.

— Слухаюсь, сер,— озвався бармен.— Гаразд, сер.

— Ходімо,— мовив полковник до Девіда й повів його до столика в кутку приміщення.— Вигляд у вас дуже добрий.

— У вас також.

Полковник Джон Бойл був у синьому костюмі з цупкої, але видимо непаркої тканини та блакитній сорочці з чорною краваткою.

— У мене завжди добрий,— сказав він.— Робота потрібна?

— Ні,— відказав Девід.

— Отак зразу. Не питаєте навіть, що за робота.— Голос полковника звучав так, наче він відхаркував слова із запорошеної горлянки.

Принесли вино, і бармен налив дві склянки й поставив на столик блюдечка з маслинами та з горіхами.

— А анчоусів нема? — запитав полковник.— Що це мені за пивничка?

Бармен усміхнувся й пішов по анчоуси.

— Чудове вино,— похвалив полковник.— Першокласне. Я завжди сподівався, що ваш смак поліпшиться. Ну, а чому вам не потрібна робота? Ви тільки-но видали книжку.

— В мене медовий місяць.

— Безглуздий вислів,— сказав полковник.— Він мені завжди не подобався. Щось таке в ньому липке. Чом не сказати просто: «щойно одружився»? Різниці ніякої. Але так чи так, а ви мені не помічник.

— А що за робота?

— Не варто зараз про це балакати. То з ким ви одружились? Я її знаю?

— З Кетрін Хілл.

— Знав її батька. Дуже дивний був суб'єкт. Розбився в машині. Разом із дружиною.

— Я їх ніколи не знав.

— Не знали?

— Ні.

— Дивно. Але цілком зрозуміло. Як тесть він для вас не велика втрата. Мати, кажуть, була дуже самотня. Дурний спосіб заподіяти собі смерть, як на дорослих людей. Де ви познайомилися з цією дівчиною?

— У Парижі.

— Вона має дурнуватого дядечка, що там живе. Сущий нікчема. Ви його знаєте?

— Бачив на іподромах.

— У Лоншані й Отейлі. Як же уникли знайомства?

— Я одружувався не з її родичами.

— Та звісно, що ні. Але завжди одружуєшся і з ними. Живими чи мертвими.

— Ну, не з дядьками ж і тітками.

— Так чи так, а дай вам боже. А знаєте, мені сподобалася ваша книжка. Вона має успіх?

— І досить значний.

— Вона дійняла мене до живого,— сказав полковник.— Ви облудний сучий син.

— Ви також, Джоне.

— Сподіваюся,— сказав полковник.

Девід побачив у дверях Кетрін і підвівся. Вона підійшла до них, і Девід сказав:

— Познайомся, це полковник Бойл.

— Вітаю вас, люба.

Кетрін поглянула на нього, всміхнулась і підсіла до столика. Девід дивився на неї, і йому здавалося, що вона стримує подих.

— Стомилася? — запитав він.

— Та начебто.

— Випийте скляночку цього вина.

— А нічого, як я вип'ю абсенту?

— Ну звісно,— сказав Девід.— І я з тобою за компанію.

— Мені не треба,— мовив полковник до бармена.— Ця пляшка уже втратила свіжість. Поставте її на холод, а мені принесіть склянку з іншої.— Тоді звернувся до Кетрін: — Вам смакує справжній «Перно»?

— Так,— відказала вона.— Я сором'язлива на людях, а він додає мені сміливості.

— Чудовий напій,— сказав полковник.— Я б і сам до вас пристав, але маю по обіді роботу.

— Даруй, що я не призначив тобі побачення,— мовив Девід.

— Це дуже мило.

— Я заходив у банк по пошту. Там тобі купа листів. Я залишив їх у готелі.

— То байдуже,— сказала вона.

— Я бачив вас у Прадо перед картинами Ель-Греко,— промовив полковник.

— І я вас бачила,— відказала Кетрін.— Ви завжди дивитесь на картини так, наче вони ваша власність і ви міркуєте, як їх краще перевісити?

— Мабуть, так,— сказав полковник.— А ви завжди роздивляєтесь їх з виглядом юного вождя войовничого племені, що дав тягу від своїх наставників і витріщається на мармурову «Леду з лебедем»?

Кетрін почервоніла під засмагою і поглянула на Девіда, а тоді на полковника.

— Ви мені подобаєтесь,— мовила вона.— Скажіть мені ще щось.

— Ви мені теж подобаєтесь,— сказав він.— І я заздрю Девідові. Вам більш ніхто, крім нього, не потрібен?

— А ви не знаєте?

— Я бачу те, що бачать мої очі,— відказав полковник.— А тепер випийте ще ковток своєї полинової сироватки істини.

— Тепер вона мені не потрібна.

— Ви вже не соромитесь? Усе одно випийте. Вам це на користь. Ви найтемніша біла дівчина, яку я будь-коли бачив. Щоправда, ваш батько теж був дуже темний.

— Мабуть, я успадкувала його шкіру. Мати була дуже білява.

— Я її не знав.

— А батька знали добре?

— Доволі добре.

— Який він був?

— Він був чоловік дуже важкої вдачі, а загалом чарівний. Ви й справді сором'язлива?

— Щира правда. Спитайте в Девіда.

— Ви на диво швидко здолали свою сором'язливість.

— Це ви її порішили. То який був мій батько?

— Він був найсором'язливіший з усіх, кого я знав, і міг зачарувати кого завгодно.

— Він також уживав «Перно»?

— Він уживав усе.

— Я нагадую вам його?

— Анітрохи.

— Це добре. А Девід?

— Нічого спільного.

— Це ще краще. А як ви дізналися, що я була в Прадо хлопцем?

— А чого б вам ним не бути?

— Я тільки вчора ввечері почала. Майже місяць я була дівчиною. Спитайте в Девіда.

— Не треба відсилати мене із запитаннями до Девіда. Хто ви тепер, у цю мить?

— Хлопець, якщо ви не проти.

— Аж ніяк не проти. Але ви тепер не хлопець.

— Я саме хотіла про це сказати,— мовила Кетрін.— Тепер, коли я відкрилася, мені вже ні до чого ним бути. Але в Прадо було чудово. Ось чому я хотіла розповісти про це Девідові.

— Ви ще матимете силу часу, щоб розповісти про це Девідові.

— Атож,— погодилась вона.— Час ми маємо.

— Скажіть мені краще, де ви так засмагли,— мовив полковник.— Ви знаєте, яка ви темношкіра?

— Почали з Гро-дю-Руа, а потім були на Ла-Напулі. Там є така бухточка, куди веде стежка серед сосон. З дороги її не видно.

— А скільки часу пішло на те, щоб отак засмагнути?

— Близько трьох місяців.

— І що ви робитимете тепер із своєю засмагою?

— Носитиму її,— відказала Кетрін.— Вона дуже пасує до ліжка.

— Мабуть, вам шкода марнувати її на місто.

— У Прадо я її не марнувала. Та насправді я й не ношу її. Вона — моє єство. Я справді така темна. Сонце тільки проявляє мій колір. Я хотіла б бути ще темніша.

— То, певно, й будете,— сказав полковник.— А ще чогось такого ви чекаєте від життя?

— Ще — кожного дня,— відповіла Кетрін.— Просто чекаю кожного нового дня.

— А сьогодні випав добрий день?

— Так. Ви ж самі знаєте. В ньому були ви.

— Ви з Девідом не відмовитесь пообідати зі мною?

— Гаразд,— сказала Кетрін.— Тільки я сходжу нагору перевдягнуся. Ви почекаєте мене?

— Ти не хочеш допити свій абсент? — спитав Девід.

— То байдуже,— мовила вона.— Не турбуйся за мене. Я не буду сором'язлива.

Вона пішла до дверей, і обидва чоловіки дивились їй услід.

— Я був з нею не надто запросто? — спитав полковник.— Гадаю, що ні. Вона дуже мила дівчина.

— Сподіваюся, я їй добра пара.

— Та звісно. Як вам ведеться?

— Начебто гаразд.

— Ви щасливі?

— Дуже.

— Не забувайте: все йде добре, поки не поверне на зле. Ви знатимете, коли воно поверне.

— Ви так думаєте?

— Я цілком певен цього. А якщо не знатимете, той поворот не матиме значення. Тоді нічого не матиме значення.

— Як швидко це відбуватиметься?

— Щодо швидкості я нічого не казав. Про що це ви?

— Пробачте.

— Ви багато маєте, отож тіштеся життям.

— Так ми й робимо.

— Я бачу. Тільки одне застереження.

— А саме?

— Добре приглядайте за нею.

— Це все, що ви маєте мені сказати?

— І ще одна дрібниця: стережіться потомства — добра з того не буде.

— Поки що ніякого потомства не передбачається.

— Гуманніше позбутись його.

— Гуманніше?

— Краще.

Вони трохи побалакали про спільних знайомих, і полковник висловлювався безжально, а потім Девід побачив, як у дверях з'явилася Кетрін у сріблясто-білому вбранні, що мало відтінювати її напрочуд темну смагу.

— Ви просто неймовірна красуня,— сказав їй полковник.— Але вам треба стати ще темнішою.

— Дякую, я постараюся,— відказала вона.— А чи доконче нам кудись іти в таку спеку? Чом не посидіти тут у холодку? Тут-таки можна й пообідати, гриль у них є.

— Ви обідаєте зі мною,— нагадав полковник.

— Ні, прошу вас. Пообідайте ви з нами.

Девід невпевнено підвівся. У барі були вже й інші люди. Поглянувши на столик, він тільки тепер побачив, що випив і свій, і дружинин абсент. Він навіть не пам'ятав, щоб пив із тієї чи тієї склянки.

Була година сієсти[11], обоє лягли спочити, і Девід читав при світлі, що йшло з вікна ліворуч ліжка, де він на третину підняв одне з дерев'яних жалюзі. Світло відбивалося від будинку навпроти, по той бік вулиці. Неба з-під нижнього краю штори не було видно.

— Полковникові сподобалося, що я така темношкіра,— мовила Кетрін.— Треба б нам знов поїхати до моря. Я маю підтримувати свою засмагу.

— То й поїдемо як тільки захочеш.

— Це буде чудово. А можна, я скажу тобі щось? Мені треба про це сказати.

— Про що?

— Я до обіду не оберталася назад дівчиною. Поводилась я добре?

— А хіба ні?

— Ні. Ти невдоволений? Але тепер я тільки твій хлопець і робитиму для тебе все, що ти хочеш.

Девід і далі читав.

— Ти розсердився?

— Ні. «Протверезів»,— подумав він.

— Тепер усе воно простіше.

— Я б не сказав.

— То я буду обережна. А сьогодні вранці все, що я робила, здавалося при денному світлі таким невинним і радісним, чистим і гарним. Можна, я спробую зараз?..

— Краще не треба.

— Ну можна, я тільки поцілую тебе і спробую?

— Ні, коли й ти хлопець, і я хлопець.— Щось тисло йому в грудях, неначе на них наклали зсередини залізний обруч.— Даремно ти розказала про це полковникові.

— Але ж він бачив мене, Девіде. Він сам про це заговорив, бо знає про ці речі й усе зрозумів. Я не зробила дурниці, розказавши йому. Так краще. Він же наш друг. Тепер, коли я розказала, він не стане говорити зайвого. А коли б не розказала, він мав би на це право.

— Не можна отак довірятися всім і кожному.

— Мені байдуже до всіх. Тільки до тебе не байдуже. Я ніколи не заводилася з іншими людьми.

— Мені стискає груди, мов залізним обручем.

— Пробач. А в мене так радісно на серці.

— Кохана моя Кетрін...

— Оце добре. Зви мене Кетрін завжди коли хочеш. Бо я ж і твоя Кетрін. Я завжди Кетрін, коли вона тобі потрібна. А тепер добре б поспати, чи, може, все-таки спробуймо оте інше й побачимо, як воно буде?

— Спершу полежмо тихенько потемки,— відказав Девід і спустив жалюзі, і вони лежали поруч на ліжку у великій кімнаті готелю «Палас» у Мадріді, де за ясного дня Кетрін, перевтілившись у хлопця, ходила по музею Прадо, а тепер хотіла за ясного дня вдатися й до тих своїх темних нічних штук, і Девідові здавалося, що цій її переміні ніколи не буде кінця.