"Райський сад" - читать интересную книгу автора (Хемінгуей Ернест)

Розділ шостий

Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні — старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками jamón serrano — тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями salchichón[6], темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з'їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.

На столі, напохваті в Кетрін, лежав самовчитель іспанської мови в зеленій оправі, а перед Девідом — пачка ранкових газет. День був гарячий, але стіни старої харчівні зберігали прохолоду. Подавальник запитав:

— Хочете гаспачо?

То був старий чоловік, і він саме підійшов знову наповнити їхні склянки.

— Ви думаєте, сеньйориті сподобається?

— То випробуйте її,— серйозно відказав подавальник, так наче йшлося про лошицю.

Він приніс велику миску, де в щедро притрушеній меленим перцем рідині, що мала присмак олії та оцту, плавали грудочки льоду й дрібно покришені огірки, помідори, хліб з часником, зелений і червоний перець.

— Такий собі суп-салат,— сказала Кетрін.— Яка смакота!

— Es gaspacho[7],— докинув подавальник.

Тепер вони пили вальдепеньяс із великого глечика, і вино лягало на вже закладені підвалини марісмаської мансанільї, лише на деякий час розріджені гострим гаспачо, і тепер упевнено вмуровувало його в будову. Будова виходила солідна.

— Що це за вино? — спитала Кетрін.

— Африканське вино,— відказав Девід.

— Завжди кажуть, ніби Африка починається на Піренеях,— мовила вона.— Пригадую, як я була вражена, коли вперше це почула.

— То всього лише розхожа фраза,— сказав Девід.— Насправді все куди складніше. Ти пий, пий.

— А як же тоді я можу судити, де починається Африка, коли сама там не була? Люди багато чого наговорять.

— Звісно, що можеш.

— Країна басків, де ми були, зовсім не схожа на Африку, ні на те, що я будь-коли чула про Африку.

— І Астурія, і Галісія не схожі, та коли вирушити від узбережжя в глиб країни, досить скоро стають наче Африка.

— А чому ніхто не малював цієї країни? — спитала Кетрін.— Тут же скрізь на задньому плані такі гарні гори.

— Сієрра, гірські кряжі,— сказав Девід.— Ніхто не купив би картин з краєвидами Кастілії, які ти бачила. Тим-то серед іспанців ніколи не було художників-пейзажистів. Художники малювали те, що їм замовлялося.

— Крім «Краєвиду Толедо» Ель-Греко,— зауважила вона.— Страх як прикро, що ця дивовижна країна не змальована видатними художниками.

— Що їстимеш після гаспачо? — запитав Девід, бо до них підійшов сам власник харчівні, кремезний чолов'яга середніх літ, з квадратним обличчям.— Він вважає, що нам треба з'їсти щось м'ясне.

— Hay solomillo muy bueno[8],— переконливо сказав хазяїн.

— Ой ні,— мовила Кетрін.— Тільки якийсь салат.

— Ну гаразд, то хоч пийте вино,— сказав хазяїн і знов наповнив їхній глечик із барильця за прилавком.

— Не треба б мені пити,— сказала Кетрін.— Я й так надто розбалакалась, ти вже пробач. Та ще й, мабуть, плету дурниці. Як завжди.

— Ти говориш дуже цікаво й страшенно доладно, як на такий спекотний день. Це вино робить тебе балакучою?

— Але це не така балакучість, як після абсенту,— відповіла вона.— В ній не вчувається небезпеки. Я ж почала жити новим життям, і тепер багато читаю, роздивляюся навколо, намагаюсь менше думати про себе, і отак триматиму й далі, тільки не слід нам о цій порі року жити в місті. Може, поїдемо вже звідси? На кожному кроці я бачу тут дива, що їх так і хочеться намалювати, а малювати я не вмію і ніколи не вміла. Але ж я знаю і чимало дивовижних речей, про які варто б написати, а сама не годна написати й листа, щоб там не було дурниць. Поки не опинилася в цій країні, мені зроду не хотілось бути ні художницею, ні письменницею. А тепер я весь час неначе голодна, і нічим цього голоду не вситити.

— Країна ось вона, тут. І нічого не треба з нею робити. Вона завжди тут. І музей Прадо тут,— мовив Девід.

— Ніщо не існує, поки не перепустиш його крізь себе,— заперечила вона.— А я не хочу, щоб мої враження вмерли разом зі мною.

— Тобі належить кожна миля з тих, що ми проїхали. Вся ця жовтава країна, і її білі пагорби, і довгі ряди тополь при дорозі. Ти ж знаєш, що ти бачила й що відчувала, і все воно твоє. Хіба не твої і Гро-дю-Руа, і Ег-Морт, і весь Камарг, що його ми виїздили вздовж і впоперек на велосипедах? Це ж однаково залишиться в тобі.

— А що буде, коли я помру?

— То будеш мертва.

— Мені ненависна сама думка про смерть.

— То жени її від себе, поки живеш. Дивись на все навколо, слухай, відчувай.

— А що, як я всього не запам'ятаю?

Девід сказав про смерть так, наче вона нічого не важила. Кетрін пила вино й дивилася на грубезні кам'яні стіни, в яких високо вгорі зяяли тільки маленькі заґратовані віконця, що виходили на вузьку вуличку, куди не сягало сонячне світло. Зате за дверима відкривалась аркада й залиті ясним сонцем вичовгані кам'яні плити старовинної площі.

— Коли починаєш перейматися навколишнім життям,— промовила Кетрін,— тебе скрізь чигає небезпека. Може, мені краще б повернутись у наш світ, твій і мій, що його я собі створила, цебто ми створили. Мені так чудово жилося в тому світі. Це було лише місяць тому. Гадаю, мені знову житиметься в ньому так само.

Принесли салат, і його зелень заясніла на темному столі, а на площі за аркадою сяяло сонце.

— Тобі відлягло від серця? — спитав Девід.

— Так,— відказала вона.— Я знов забагато думала про себе, так що стала нестерпною, наче я художниця і водночас — картина власного пензля. Це жахливо. Тепер уже зі мною все гаразд, і, сподіваюся, так буде й надалі.

Пройшла злива, і спека стухла. Вони лежали в прохолодному присмерку затіненої сонцезахисними жалюзі великої кімнати в «Паласі», а перед тим скупалися разом у довгій і глибокій ванні, тоді розкрутили кран до відпору й підставили тіла під потужний струмінь води, що хлюпотіла й переливалася через них і, вируючи, ринула в отвір на дні ванни. Потім обтерли одне одного величезними рушниками й подалися до ліжка. І тепер спочивали, овіювані свіжим вітерцем, що долинав крізь щілини між планочками жалюзі. Кетрін лежала, звівшись на лікті й підперши руками голову.

— Ти не проти, якщо я знов задля потіхи обернуся на хлопця? Шкоди від того не буде.

— Мені більш до вподоби; коли ти така, яка є оце тепер.

— А мене наче щось під'юджує. Та, мабуть, в Іспанії цього робити не варто. Тут така сувора моральність.

— Залишмося самі собою.

— Чому в тебе змінюється голос, коли ти це кажеш? А може, мені все-таки обернутися?

— Ні. Не тепер.

— Дякую за «не тепер». А хочеш, я спершу побуду дівчиною, а потім навпаки?

— Ти дівчина. Дівчина. Моя люба дівчина Кетрін.

— Атож, я твоя дівчина, і я кохаю тебе, кохаю тебе, кохаю...

— Не треба говорити.

— Ні, я хочу. Я твоя дівчина Кетрін, і я кохаю тебе, я кохаю тебе, завжди, завжди, завжди...

— Ні до чого отак повторювати. Я знаю.

— А мені так подобається, і я повторюватиму, і я весь час була хорошою дівчинкою, слухняною дівчинкою, і знов буду нею. Обіцяю, що буду.

— Тільки не треба цього казати.

— Ні, треба. Я казала й кажу це, і ти сам це казав. І тепер скажи, прошу тебе. Ну будь ласка...

Вони довго лежали мовчки, потім вона промовила:

— Я тебе так кохаю, і ти такий хороший чоловіченько.

— Ти моя радість.

— Я була така, як ти хотів?

— А ти як гадаєш?

— Сподіваюся, що була.

— Була, була.

— Я ж тобі щиро обіцяла, і я дотримуватиму своєї обіцянки. А тепер можна, я трохи побуду хлопцем?

— Навіщо?

— Ну хоч трішечки.

— Навіщо?

— Я мала втіху, і не те щоб мені тепер цього бракувало, а просто хотілося б знов побути отак уночі в ліжку, якщо це тобі не шкодить. Можна? Якщо тобі не шкодить...

— Чого б то в біса воно мені шкодило?

— То можна?

— Ти справді так хочеш цього?

Він не сказав «не можеш обійтися без цього», але вона відповіла:

— Я можу обійтися, але прошу тебе, якщо ти не проти. Ну можна?

— Гаразд.— Він поцілував її і пригорнув до себе.

— Ніхто ж, крім нас, не знає, коли я яка. А хлопцем я буду тільки вночі й не бентежитиму тебе. Не турбуйся про це, прошу тебе.

— Гаразд, хлопче.

— Я сказала неправду, що можу обійтися. Сьогодні воно якось раптом наринуло.

Він заплющив очі й лежав, ні про що не думаючи, а вона цілувала його і вже робила своє, і він виразно відчував, як його охоплює розпач...

Потім вона довго лежала тихо, і Девід уже подумав був, що вона заснула. Аж раптом вона повільно відсунулась, трохи звелася на лікті й промовила:

— Я придумала собі на завтра чудовий сюрприз. Зранку піду в Прадо й погляну на всі картини хлоп'ячими очима.

— Без мене,— сказав Девід.