"Я 11–17… Небезпечний маршрут" - читать интересную книгу автора (Ардаматскнй Василий Иванович)

Розділ третій

Професор Вольський вів депутатський прийом у приміщенні райвиконкому. Виборці, що прийшли до нього, сиділи в коридорі і неквапно розмовляли про свої справи.

Окайомов сидів коло дверей першим. Сусідкою його була літня жінка з орденом «Знак Пошани» на лацкані синього бостонового костюма. Вона раз у раз поглядала на ручний годинник і зітхала. Уже давно в кабінет до депутата зайшов старенький біленький дідусь, що займав чергу перед Окайомовим.

— Щось дід застряв там… — промовив хтось із черги.

— Мабуть, складна, справа, — відгукнулась сусідка Окайомова. — А наш депутат такий — поки до правди не докопається, справи не облишить. Ось у мене таке вже складне питання було, сам прокурор міста несправедливість допустив. А депутат і до прокурора добрався, підправив його як треба. Я спеціально прийшла подякувати йому. Хоч і часу немає, а діждусь.

— І я до нього вдруге йду, та тільки не за тим… — втрутився в розмову юнак у червоній футболці. — Він написав про мене прохання у міністерство, а там ніякої уваги.

— Ох, він не любить цього! — вигукнула жінка. — По моїй справі він прокуророві спочатку подзвонив. Той, як і ведеться, пообіцяв, а потім і пальцем не повів. Я знову до товариша Вольського: так, мовляв, і так — справа моя не посувається. У нього аж обличчя посіріло. І такий він папірець прокуророві одписав, що той миттю справу мою вирішив.

Двері розчинилися, у коридор вийшов сивенький дідусь, якого проводжав Вольський.

— Будь ласка, хто ще, — звернувся Вольський до присутніх.

І ось вони сиділи один проти одного: Вольський і той, хто хотів його знищити. Але робити це сьогодні Окайомов не збирався — він прийшов сюди зовсім з іншою метою.

Окайомову треба було будь-що наблизитися до інституту Вольського і до нього самого. Довідавшись, що Вольський як депутат регулярно приймає відвідувачів, Окайомов вирішив насамперед використати цю можливість. Під час відвідання Вольського він розраховував або вкрасти його депутатський бланк, або домогтися, щоб Вольський написав на бланку яку-небудь записку. Одним словом, іменний бланк Вольського, його особистий підпис, його почерк Окайомову могли дуже знадобиться…

Вольський вибачився перед Окайомовим і почав дзвонити по телефону:

— Завідуючий міськвідділом соцзабезпечення? З вами говорить депутат Верховної Ради Вольський… Здрастуйте. Зараз до вас з моєю запискою прийде персональний пенсіонер товариш Сугробов (Окайомов відзначив про себе: «З моєю запискою»). Прийміть його, будь ласка, без черги і уважно вислухайте — ваші люди неуважно поставилися до старого… Ну от і добре. До побачення. — Вольський поклав трубку і повернувся до Окайомова — Я слухаю вас.

Ідучи на прийом до Вольського, Окайомов до найменших дрібниць продумав, як і про що буде з ним розмовляти. Він вирішив по можливості не називати жодного прізвища, але на випадок, якщо це доведеться зробити, узнав із старих газет округ, де балотувався Вольський, в списку мешканців одного з будинків вибрав собі звичайне прізвище — Єгоров — і запам'ятав адресу цього Єгорова. Коли б Вольський почав перевіряти, він переконався б, що така людина справді існує. До того ж, Окайомов придумав хитрий привід для відвідання депутата…

Поклавши зціплені руки на стіл і розглядаючи їх, Окайомов заговорив із стриманим хвилюванням і чарівливою щирістю:

— Я людина маленька. Всього-на-всього бухгалтер у промартілі. Але і в маленької людини можуть бути великі неприємності…. Все почалось майже рік тому, коли до нас в артіль прибув новий технорук. Людиною він виявився спритною, знає, як робити гроші і для держави, і для себе. Спершу все йшло нормально і нічого нечесного він не робив. Але потім почалося… І, правду кажучи, я не зразу в цьому розібрався. Все зрозумів тільки тоді, коли він вручив мені перший подарунок — п'ятсот карбованців. Сім'я в мене чимала — вісім душ. Один одного менший. Старший цього року ходитиме в десятий клас. Мишком його звати. І ось з ним і сталася вся драма… — Окайомов зітхнув і вів далі: — Одержавши перший подарунок, одержав і другий, і третій. Словом, у хаті з'явилися невеликі, але гроші. І от одного разу дружина причепилася до мене: звідкіля гроші? А я візьми та й скажи їй усю правду. А Мишко цю розмову випадково почув. Незабаром він спіймав мене сам на сам і каже: «Я комсомолець і не хочу, щоб батько в мене був злодієм. Одне з двох, каже: або ти підеш куди слід і все розкажеш, або я піду з дому…» Так, легко йому це сказати, а як мені таке зробити? Це ж, значить, суд і тюрма, а сім'я залишиться без годувальника. Отож син на минулому тижні пішов з дому і живе в товариша. Кажуть, шукає роботу. Я прийшов до вас, Сергію Дмитровичу, за порадою — що робити?..

Вольський слухав Окайомова, трохи розгубившись: вперше до нього прийшов виборець з такою несподіваною і складною справою. Він зовсім не уявляв собі, як можна допомогти цій людині.

— Не знаю, що вам і порадити, — сказав Вольський. — Я розумію і вашого сина, і вас. Тобто я, звичайно, не виправдую вас…

— Я й сам знаю, що винен, — вставив Окайомов. — І знаю, що покарання мені не уникнути. Але сім'я… четверо малих дітей…

— От-от, саме це… — Вольський подумав і запитав: — Багато ви так… заробили?

— Багато не багато, а тисячі три перепало.

— А якщо ви ці гроші внесете одночасно із заявою в прокуратуру.

— Ви так радите? — Окайомов дивився на Вольського з таким виразом обличчя, наче напружено обдумував цю пораду.

— По-моєму, це єдиний вихід. Тоді я зможу вам допомогти. Подзвоню прокуророві, попрошу його поставитися до цієї справи не формально, а по-людському. Адже ж і законники не повинні забувати вашу сім'ю.

— Саме так. Ви це зробите? Правда?

— Так, так. Твердо вам обіцяю.

Окайомов підвівся.

— Сергію Дмитровичу!.. — Очі його зволожилися. — От відчував я, що зустріну тут людину, якій можна все розповісти. Величезне вам спасибі. Я ще зайду до вас, як зроблю все, що ви порадили. Можна?

— Обов'язково. Я прямо при вас і подзвоню кому треба.

— До побачення, Сергію Дмитровичу… — Окайомов рушив до дверей і раптом зупинився. — Мало не забув. Тут ще така біда — прийшов я до вас в робочий час, можуть в артілі галас зчинити. Чи не дали б ви мені записочку, що я був у вас на прийомі. Дуже прошу.

— Це можна. — Вольський підсунув до себе депутатський блокнот і задумався, як писати. — Кому ж писати? Директорові?

— Так. Голові промартілі імені Першого травня…

— Так… Голові промартілі… Імені… Першого… травня, — повторював уголос Вольський, надписуючи адресу.

— А знаєте, чому я вирішив іти саме до вас? (Вольський перестав писати і слухав Окайомова). Пригадав, як ви, виступаючи перед виборцями, — він і це вичитав у старих газетах, — сказали, що в депутата не може бути справ великих і малих, усі — великі!

— Дурниці! — різко промовив Вольський і поклав ручку на стіл. — Я цього ніколи не говорив.

— Як не говорили? Що ви, Сергію Дмитровичу? Я ж сам чув. — Окайомов усміхався.

Але у виразі його обличчя Вольський бачив незрозумілий переляк.

— Та отак — не говорив, і все. Це в газеті таку нісенітницю написали! Я говорив зовсім інше: що для депутата не може бути поділу виборців на людей великих і маленьких. Людей — розумієте? — Вольський розсердився. Він раптом пригадав цю історію, як лаявся з газетою, як редактор обіцяв вмістити поправку і не вмістив. Одночасно йому раптом і цей відвідувач став чомусь неприємним, а його справа якоюсь достоєвщиною для бідних. — Отак… І якщо у вас там в артілі заговорять з приводу вашої тимчасової відсутності сьогодні, хай мені подзвонять по телефону, я скажу все, що треба. Писати не обов'язково.

— Добре, добре, — швидко згодився Окайомов. — До побачення.

Окайомов вийшов з кабінету злий і розгублений. Ідучи сюди, він передбачив багато що, але ніяк не чекав, що його план зірветься через несумлінну роботу якогось газетного репортера. Він утішав себе тим, що все-таки користь від цього візиту є — він побачився і поговорив з людиною, заради якої його сюди послали. Адже це все знадобиться.

Окайомов вийшов на вулицю. Біля під'їзду, виблискуючи на сонці лаком, стояв темно-синій ЗІМ. «Мабуть, його машина, — вирішив Окайомов. — Треба перевірити».

— Дорогий товаришу, — звернувся він до шофера, — ви, часом, не з нашим депутатом їздите?

— А що таке? — насторожився шофер.

— Та от був зараз у нього на прийомі. Горе в мене — сина втратив. Звелів мені в суботу заяву принести. Що Вольський і що Сергій, це я пам'ятаю, а як по-батькові — не знаю. Спитати не наважився. Незручно якось…

— Дмитрович.

— От спасибі, дорогий. Авжеж, Дмитрович. Як вибирав його — пам'ятав, а тут враз вилетіло.

— Буває…

«Так. Машина — його, — думав Окайомов, повільно йдучи вулицею. — Номер десять сорок сім… десять сорок сім. Водієві років тридцять. Коло правого ока маленький шрам. На розмову йде…»

Потапов уже давно думав про депутатські прийоми Вольського і зараз поспішав у райраду, щоб подивитися, в якій обстановці вони відбуваються і чи не може тут ворог знайти якусь щілину.

— Товаришу начальник, можна вас на хвилинку?

Потапов удав, що нічого не чує, і обернувся, тільки відкриваючи двері райради, — його кликав шофер Вольського, який сидів у машині.

— А, товариш Ільїн! — Потапов підійшов до машини. — Здрастуйте. Що нового?

— Зараз підходив до мене громадянин — цікавився, як по батькові професора. Сказав, що був на прийомі, мовляв, син у нього пропав, і що йому треба заяву професорові писати.

— Так, так. І давно це було?

— Ну, хвилин п'ять тому.

— Куди він пішов?

— От туди. Ви саме звідти йшли.

— А який на вигляд?

— Та звичайний собі. В сірому піджаку, штани заправлені в чоботи.

— Так… так… — Виробивши в собі звичку запам'ятовувати все, що потрапляє на очі, Потапов пригадав, що на перехресті він тільки що зустрів високого на зріст чоловіка в сірому піджаку і звернув увагу на те, що був цей чоловік у чоботах. Правда, обличчя він не запам'ятав. — Дякую, товаришу Ільїн. Подумаємо…

У черзі до Вольського залишалось чотири чоловіки. Потапов підсів п'ятим. Приблизно через годину надійшла його черга, і він увійшов до кабінету. Побачивши його, Вольський нахмурився:

— Ну, а ви що проситимете?

— Те ж саме, Сергію Дмитровичу, — усміхнувся Потапов. — Пильності.

— Може, поставимо сюди вартового з гвинтівкою?

— Хай краще вартовий цей буде у вас всередині, — сухо промовив Потапов і, помовчавши, спитав: — Хто ж із цікавих людей у вас сьогодні на прийомі?

Вольський здивовано підняв брови:

— Ну, голубе мій, додумались. Як завжди, багато різних людей. А що таке?

— Та… дрібниці. Один відвідувач вияснив у вашого шофера, як вас по батькові. Син у нього пропав, чи що?

— Не пропав, а пішов від нього… Дивно — тут він увесь час звертався до мене на ім'я і по батькові.

— Він був у сірому піджаку і в чоботах? — швидко спитав Потапов.

— Так, так.

— Ваш виборець?

— Так. Бухгалтер з промартілі… — Вольський заглянув у блокнот. — З промартілі імені Першого травня.

— А як його прізвище?

— Прізвище? Він не назвав. Не встиг назвати. А мені питати було незручно — міг подумати не те, що треба. Я хотів написати йому записку, потім передумав.

— Яку записку?

— Що він був у мене на прийомі. Він прийшов до мене в робочий час.

— Він у вас довідку просив?

— Так.

— А чому ж ви передумали?

— А так. Розгнівався… Зовсім з іншого приводу.

— Можна знати, з якого?

Вольський розсердився:

— Ну, це вже не стосується того, чим ви займаєтесь! — уже сердито промовив Вольський.

Адалія Петрівна зустріла Окайомова несподіваною і страшною новиною:

— Вас тут цілу годину один чоловік чекав…

Окайомов повільно обернувся до хазяйки будинку. Вираз на його обличчі був такий, що вона розгубилась.

— Не турбуйтеся, дорогий Григорію Максимовичу, — забелькотіла вона. — Він у вас багато часу не забере. Це наш сусід. Тут я у всьому винна. Ненароком сказала йому, що ви пишете, і він хоче розказати вам щось дуже важливе…

Окайомов полегшено зітхнув, облизнув пересохлі губи.

— Адаліє Петрівно, — заговорив він хрипким від люті голосом, — я просив би вас і найкатегоричніше — не робити мені базарної реклами! Я ж ясно вам сказав — мені тихий куточок для роботи потрібен. Інакше б я зупинився в готелі. Мені треба працювати, а не патякати з вашими сусідами. Ну як ви могли…

Окайомова перервав рішучий стукіт у двері..

— Це він, — пошепки сказала Адалія Петрівна. — Григорію Максимовичу, рідний мій, ну, лайте мене, стару дурепу. Але не виганяти ж людину. Сусід. Поговоріть з ним хоч кілька хвилин.

Двері відчинилися, і увійшов кремезний чоловік років п'ятдесяти з жовтими, обкуреними вусами.

— Ласкаво прошу! — сказав він самому собі і церемонно, в пояс уклонився Окайомову. — Пробачте, звичайно, але не знаю, як вас звати-величати.

— Заходьте, заходьте. — Окайомов подружньому взяв сусіда під руку і провів до стола. — Сідайте.

Від захожого відгонило вином, і це трохи заспокоїло Окайомова. Адалія Петрівна навшпиньки вийшла з кімнати.

— Спасибі вам, знову ж, не знаю, як вас звати-величати. А я буду, значить, Горбильов. Кирило Євгенович Горбильов. Сусід вашої хазяйки, Адалії Петрівни. А до вас справу маю. Можна сказати, секретну справу.

— Слухаю вас, товаришу Горбильов. — Окайомов пильно дивився на гостя, думаючи: «А раптом цей чоловік підісланий чекістами?»

— Ви, значить, письменник і можете прописати в газеті про наші неподобства.

— Цікаво, які ж це неподобства? — механічно спитав Окайомов.

— Які? А ось послухайте, товаришу письменник. Вони хочуть проценти з пальця висмоктувати і за це преміальні одержувати, а я їм заважаю.

— Нічого не розумію. Які проценти? Хто вони?

— Вони — це, значить, Пириков — голова нашої промартілі. А я там, знову ж таки, майстер. Так от, значить, артіль плану не тягне. Тоді Пириков винайшов, значить, обман — як роздути проценти з нічого, перевиконати, мовляв, план і загребти преміальні. А я йому заважаю, оскільки я людина чесна. Він, значить, почав мене улещувати — так, мовляв, і так, хороший мій, підпиши дуту рапортичку, і я тебе не забуду. Ну, а я…

— Послухайте, товаришу Горбильов! Я письменник. У газетах не співробітничаю, і такі факти мене зовсім не цікавлять.

— Як це — не цікавлять? — Горбильов від здивування навіть підвівся. — Тут ми маємо шахрайство, і, знову ж, за рахунок держави. А вам, значить, не цікаво? Не розумію — як це так?

— Дуже просто. Я пишу про війну, і мені…

— А це хіба, знову ж, не війна? Тільки тут ворог, значить, внутрішній. Може, ви ще не розібрали, в чому тут сіль? То слухайте… Артіль за квартал повинна дати три тисячі двісті штук жерстяної посуди по чотирьох артикулах. Так? А дає, значить, щонайбільше дві тисячі з гаком. А якщо взяти і один артикул викинути, наче, значить, його й не було…

— Досить, товаришу Горбильов! Мене це зовсім не цікавить! Розумієте?

— Ну гаразд, — несподівано згодився Горбильов. — Про бідони і каструлі нецікаво. Але ж він вирішив зжерти живу людину! Лю-ди-ну! Мене тобто. Раз я, знову-таки, на його комбінацію не йду, значить, мене треба витурити на вулицю — та й кінець. Це вас теж не цікавить?

— Послухайте, Горбильов! — Окайомов підвівся. — У мене нема часу слухати ваші історії. Розумієте? Нема часу. Прошу вас — дайте мені спокій.

— Виганяєте, значить? — сумним голосом запитав Горбильов.

— Розумійте як хочете. До побачення.

Горбильов насунув картуза.

— Ех ви, письменник! Спільно із злодіями думаєте! — він махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.

Окайомов ледве затамував гнів, викликаний цим безглуздим візитом, і задумався.

Дурна історія! Якийсь Пириков… артикули… бідони. А через цю дурницю притулок Адалії Петрівни перестає бути надійним. Про існування тут письменника вже знає цей тип. Завтра він скаже ще кому-небудь. Шкода, звичайно, але рискувати не можна — треба зникати. Треба пробиратися до бази, взяти там усе, що потрібно, і змінити шкуру. О, чорт!.. І все зіпсувала оця балакуча баба! Окайомов знову розгнівався.

— Пробачте мені, Григорію Максимовичу… — у дверях стала Адалія Петрівна.

— Що ж вам пробачати… Можу вас тільки ще раз попросити про те ж саме — не робити мені базарної реклами, — ледве стримуючи себе, сказав Окайомов.

— Ніколи і нікому! — урочисто промовила Адалія Петрівна.

— От і чудово! — Окайомов подивився на годинника. — Через годину я їду в Борськ. Днів на два. Треба побачитися там з однополчанином. Ви вже, якщо можна, нікому мій диван не здавайте.

— Ох, Григорію Максимовичу, навіщо ви так говорите?!

— Ну добре, добре, мир. — Окайомов простягнув хазяйці руку. — Пробачте, Адаліє Петрівно, якщо я зопалу сказав що-небудь різке. І до побачення.

— Я чекатиму вас, Григорію Максимовичу.

— У вівторок над вечір повернусь, дасть бог.

— А втім, добре, — згоден. Пошукайте цього бухгалтера. Скільки в місті артілей імені Першого травня?

— Одинадцять.

— Скільки це забере часу?

— Думаю, до вечора вправлюсь.

— Гончаров дзвонив? Що в нього?

— Нічого. Нервує він, товаришу полковник.

— Я теж нервую… Скільки людей беруть зараз участь в розшуках?

— Чоловік двадцять. Решту довелося відпустити — людей зірвали з роботи, думали, на два-три дні… Гончаров сказав, що в неділю дасть відпочинок усім. Адже там багато хто вже по тижню в лісі живе, обросли, як партизани…

— А сам він хоч спить?

— Я думаю, що він спати взагалі розучився, товаришу полковник.

— Ну, добре. Ідіть…

Побувавши в чотирьох артілях, Потапов почав думати, що полковник Астангов мав рацію, коли сумнівався в необхідності цього розшуку. Адже на прийомі у Вольського міг бути і справжній бухгалтер. І якщо він цього бухгалтера знайде, то це нічого не дасть. А якщо бухгалтером назвався хтось інший, то його не буде в артілях. Тільки дві деталі кінець кінцем схилили Астангова до рішення провести розшук: а раптом диверсант справді переховується в артілі? І, друге, чому він розпитував шофера, як по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.

І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.

Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.

— Що у вас? — крикнув йому Пириков.

Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.

— Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, — схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.

— Він на бюлетені, — запинаючись, відповів Пириков.

— Давно?

— Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…

— Дайте мені його домашню адресу, — перебив голову артілі Потапов.

— Зараз! — Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. — Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. — Пириков встав: — Мені йти з вами?

— Спочатку я поїду до товариша Кучина, — ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.

Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.

— До кого ходив майстер Горбильов?

— Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».

— Горбильов зараз в артілі?

— Як — в артілі? Пириков його звільнив…

Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.

Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:

— Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.

— Мовчи, кажу! — відповів чоловічий голос. — Не твоє, знову ж таки, бабське діло.

— Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?

— З голоду не помремо…

Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:

— Заходьте. Хто там?

Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:

— Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?

— Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?

— У четвер? У депутата? — Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. — Значить, він ще й депутат?

— Хто?

— Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. — Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. — Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.

— Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?

— Професор! — посміхнувся Горбильов. — Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли — з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!

— А як прізвище цього вашого письменника?

Горбильов махнув рукою.

— А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..

— Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?

— Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?

— Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. — Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. — Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.

— Зроблять? — недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. — Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.

Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.

— Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. — Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, — якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається».

— Колю, я зайду ще ось у цей будинок.

Потапов виліз із машини і пішов до будинку Адалії Петрівни Гурко, на ходу придумуючи привід для виправдання свого візиту.

Адалія Петрівна у дворі розвішувала білизну. Побачивши Потапова, що зайшов у хвіртку, вона вирішила, то це прийшов ще один візитер до Окайомова, і рішуче пішла йому назустріч.

— Ви до кого? — сердито спитала вона.

— Чи можу я побачити письменника, який живе у вас?

— Григорія Максимовича?

— Так.

— Ви його знайомий?

— З письменниками, можна сказати, знайомі всі його читачі, — привітно посміхнувся Потапов.

— Він поїхав, — помовчавши, непривітно промовила Адалія Петрівна.

— Коли?

— Вчора.

— Куди?

— А навіщо вам знати. Поїхав, і все. — Адалія Петрівна демонстративно повернулася до білизни.

Але саме це її небажання сказати, куди поїхав письменник, здалося Потапову підозрілим, і він попросив Адалію Петрівну зайти в кімнату.

— Нам треба поговорити…

Спочатку розмова в них не клеїлась, але поступово питання Потапова і відповіді жінки почали проясняти досить дивну історію.

— Отже, його прізвище Окайомов? Григорій Максимович Окайомов? Щось я такого письменника не знаю. Одну хвилинку, пробачте… — Потапов підійшов до вікна і покликав шофера: — Колю, миттю злітай у Спілку письменників і хай по всесоюзному списку перевірять, чи є такий письменник — Окайомов Григорій Максимович! Запиши. Тільки швидше! І повертайся сюди… Так, Адаліє Петрівно. І ви давно його знаєте?

— Що він — письменник, я узнала тільки тепер, коли він до мене приїхав. До війни був інженером-будівельником. Він пише зараз книгу про мого загиблого на війні сина.

— Вони були знайомі?

— Разом воювали… — Адалія Петрівна розказала всю історію знайомства їхньої сім'ї з Окайомовим, і як він, воскреснувши, з'явився тепер у її вдовиній хаті.

— Коли він до вас приїхав? — спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.

— В передостанню неділю.

— Вранці? Ввечері?

— Над вечір.

— Так… — Потапова від хвилювання почало морозити.

В цей час у вікні з'явився шофер:

— Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.

— Звичайно, немає і не могло бути, — відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.

Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала — трапилося щось тривожне.

— Не хвилюйтеся, Адаліє Петрівно, — заспокоював її Потапов, сам хвилюючись від того, що майже впевнився у своїх здогадах. — Значить, він поїхав учора?

— Так, так… Сказав: «Іду днів на два у Борськ побачитися з однополчанином». З ним щось трапилося? Чи він…

— Заспокойтесь. Скажіть, живучи у вас, він багато бував дома?

— Так, більше дома сидів. Газети читав. Писав.

— Ніяких своїх речей чи паперів він, звичайно, не залишив?

— Навіть газети і ті забрав з собою.

— А які в нього були речі?

— Все, що на ньому, і портфель. Більше нічого. Він казав, що речі його йдуть багажем з Ленінграда.

— Ясно. Опишіть мені його зовнішність.

— Боже мій, ну як це зробити? Я не вмію…

— Як він був одягнутий?

— Дай, боже, пригадати. Значить, піджак… сірий. Штани в чоботи. Українська сорочка, така… з тасьмочками на комірі…

— Ясно. А яке в нього обличчя, очі, волосся?

— Ой! — Адалія Петрівна схопилася, побігла в сусідню кімнату і повернулася з товстим родинним альбомом. — Тут є його фото. З моїм чоловіком. Це давно ще фотографувалися. На курорті, де познайомились. Ще до війни. Ось…

Потапов вп'явся очима у фотографію. Адалія Петрівна хотіла показати, де на фотографії Окайомов, а де — її чоловік, але Потапов зупинив її.

— Окайомов оце? — спитав він голосом, що урвався від хвилювання.

Фотографія точно підказала обличчя людини, яку він зустрів на перехресті, коли йшов на прийом до Вольського.

— Так, це він.

— Проти цієї фотографії він дуже змінився?

— Ні. Тільки сивина в волоссі з'явилася.

Потапов заспокоївся і встав.

— Ну от і все, Адаліє Петрівно. Я візьму у вас до завтра цю фотографію. Вранці ви одержите її цілісіньку.

— Будь ласка, будь ласка. Але що ж все-таки трапилось?

Обдумуючи відповідь, Потапов пильно подивився на стривожену жінку. І він вирішив сказати їй усе.

— Хоч як вам це буде прикро, Адаліє Петрівно, але ви повинні знати, що дали притулок небезпечній людині. І, звичайно, він ніякий не письменник і не друг вашого сина. Він хитро і підло обдурив вас, спекулюючи вашим материнським почуттям, йому потрібний був ваш будинок, щоб на деякий час сховатись. Оце і все…

Адалія Петрівна слухала Потапова із закам'янілим обличчям. У її спрямованому мимо Потапова погляді світилися подив і страждання.

— Навіщо? Боже мій!.. Я ж мати… — тихо промовила вона.

— Для таких людей, Адаліє Петрівно, нічого святого не існує.

— Що ж тепер робити? — розгублено спитала Адалія Петрівна, і враз у її очах спалахнув гнів. — Він же має повернутись!

— Цього, Адаліє Петрівно, не буде. Сюди він не повернеться. Ну, а якщо повернеться, то ви повинні, і це ваш обов'язок, не показати, що ви щось знаєте. А всіх необхідних заходів уживемо ми. І взагалі, прошу вас: нікому ні слова про те, що я у вас був, і про те, що ви сьогодні довідалися. — Звичайно, звичайно…