"Я 11–17… Небезпечний маршрут" - читать интересную книгу автора (Ардаматскнй Василий Иванович)

Розділ четвертий

Полковник Астангов проводив нараду з оперативною групою Потапова. Всі сиділи навколо стола, перед кожним — аркуш паперу. Можна було подумати, що ці люди сидять на тихому і спокійному занятті. Тим часом тут аналізували бойову операцію, до кінця якої ще було далеко. Кожний увесь час пам'ятав, що ворог зник, і де він тепер, у цю хвилину, — невідомо. Весь сенс наради зводився до одного: як випереити ворога і завдати йому удару раніше, ніж він зробить свій злочин.

На фотографії, взятій Потаповим у Адалії Петрівни, Вольський і його шофер одразу впізнали того чоловіка, що приходив на прийом. Тепер Потапов був певний, що Окайомов саме той, кого скинули над Чорним бором і кого він повинен знайти. І його дратувало, що полковник Астангов і досі дотримується, як він каже, «двох версій, при можливості ще й третьої». От і зараз полковник знову заговорив про це.

— Проаналізуємо, товариші, першу з цих версій, для нас найвигіднішу. — Полковник навіть не глянув на Потапова, але всі зрозуміли, що наголошене слово «найвигіднішу» адресоване саме Потапову. — За цією версією, скинутий у Чорному бору агент — убивця тракториста Любченка і пожилець Гурко. І що цей самий чоловік на прийомі у Вольського намагався одержати іменний бланк професора. Переляканий відвідинами майстра Горбильова, він зник. Прізвище його Окайомов. Це той самий Окайомов, якого у сорок першому році призвали в діючу армію, а зараз він лічиться у списку загиблих.

— Це саме так, — тихо промовив Потапов.

— Можливо, можливо, — миролюбно згодився Астангов. — Підкреслюю — можливо. Та хіба ви маєте хоч один доказ, що скинутий у Чорному бору диверсант і Окайомов це одна й та ж сама особа?

— А те, що Окайомов з'явився у Гурко тієї ж неділі, коли був скинутий диверсант! — гарячкуючи, відповів Потапов. — Нарешті, мотоцикл, що опинився в місті тієї ж самої неділі?

Слухаючи Потапова, Астангов на згоду кивав головою, а потім сказав:

— А давайте уявимо собі таку ситуацію: ворожа розвідка задумала диверсію проти інституту Вольського. Ми знаємо, що цей об'єкт для них дуже важливий. І ми знаємо, що саме тут вони вже із скандалом провалились. І ось тепер вони вирішили успіх диверсії застрахувати всіма можливими засобами. Послали, наприклад, не одного виконавця, а двох, трьох. І скинули у Чорному бору — одного, а Окайомов — це другий. Прибули вони в наше місто різними шляхами, але в один призначений їм час. Ви можете, Потапов, спростувати цю версію?

Потапов посміхнувся:

— Звичайно, ні. Але з таким самим успіхом можна припустити, що в місто прибуло двадцять виконавців.

— Це не спростування. Двадцять — абсурд! А два, три — варіант допустимий. Хіба не могли вони скинути в Чорний бір не одного, а двох або навіть трьох чоловік?

— Але ж парашут знайшли один, — зауважив Гончаров.

— Знаю, товаришу Гончаров. А може, другий і третій парашути ви не змогли знайти, як не знайшли ще таємної бази? Хіба таке припущення не має підстав?

Гончаров опустив голову і вмить почервонів. Викликаний на цю розмову з Лісного, він уже давно чекав докору полковника за безрезультатні розшуки бази. І ось маєш, сам нарвався…

— Ні, товариші, — вів далі Астангов, — ми просто не маємо права все зводити до однієї гіпотези і не передбачити всього, що треба передбачити… Ось вам, наприклад, ще одна версія — скинутий або скинуті в Чорному бору діють самі по собі, а Окайомов — окремо, і один з одним вони не зв'язані. Хіба не може бути і такої ситуації?

— Це малоймовірно, якщо їх випустили з одного барлога, — ніяковіючи, промовив молодий співробітник із групи Потапова. — Ви ж самі сказали, товаришу полковник, що їм треба застрахувати свій успіх, отже, всі вони повинні діяти організовано.

— За логікою, це так, згоден. Ну, а коли барлоги різні? Хіба інститут Вольського може непокоїти тільки один барліг? Крім того, може бути і таке: до нас у місто прибули, скажімо, два виконавці, один з них займається інститутом Вольського, а другий… Наприклад, артилерійським полігоном. Ми повинні думати і про таку гіпотезу…

Астангов дуже любив такі аналізи операцій. Він розумів, що це важливо для всіх співробітників. Проводячи такий аналіз, він, звичайно, добре розумів, що потаповська версія — найнадійніша. Однак він невтомно пропонував нові й нові гіпотези, висловлював сумніви, ставив питання, бо знав, що в цій суперечці кристалізується і відточується думка людей, і вони привчаються робити свої припущення на основі найбільш точних, старанно відібраних даних. Нарешті, повністю підтримати версію Потапова полковник Астангов просто не мав права, бо він відповідав не тільки за охорону інституту Вольського, а повинен був передбачити будь-який крок ворога.

Потапов, у свою чергу, добре розумів полковника Астангова, розумів його сумніви. Зараз його турбувало інше — напередодні полковник сказав йому, що має намір забрати в нього двох співробітників для зміцнення іншої оперативної групи, а от з цим він ніяк не міг погодитись.

Перехопивши погляд полковника, Потапов сказав:

— А чи не вийде так: ми почнемо розробляти кілька версій, розпорошимо на це сили і загубимо те, що вже досить ясно визначилось? Я маю на увазі реального Окайомова.

— Я повинен думати про всі версії, — сухо відповів Астангов. — А щодо вашої групи, то ви займетесь лише Окайомовим. І забирати у вас людей я передумав.

Потапов не стримався і полегшено зітхнув. Астангов засміявся:

— Камінь з серця звалився?

Посміхнулись і всі, хто сидів за столом.

Тільки Гончаров сидів, опустивши голову.

— Але повернемось до версії з Окайомовим. Ваші міркування, Потапов! — Астангов підсунув до себе папір.

— Отже, етап перший — висадка, — упевнено заговорив Потапов. — Записуємо відомі нам дані на цьому етапі. Час висадки. Це ми знаємо більш-менш точно. Далі — місце висадки. Знаємо. Це нам Гончаров знайшов. Відзначаємо перший випадок такої далекої від кордону висадки. Враховуючи те, що літак збитий, вони навряд чи зроблять таке вдруге. Мета такої глибокої висадки одна — швидше дістатися до міста, в якому працює інститут Вольського. Все в ім'я цього, аж до вбивства власника мотоцикла. Вбивство здійснене з глушителем. База схована добре. Словом, перший етап подій свідчить, що ворог досвідчений, сміливий і енергійний. Що ми не знаємо? Де він обладнав свою базу. Але розшуки бази тривають… Етап другий — Окайомов у місті. Поява його в Гурко…

— А як ви розцінюєте, що він з'явився під своїм справжнім прізвищем? — перебив Потапова полковник.

— Я вважаю це за серйозну помилку ворога, — відповів Потапов, — адже йдеться про розкриття не тільки прізвища, але й зовнішності.

— Я думаю інакше, — сказав полковник Астангов. — Такий досвідчений диверсант не міг не знати, до чого приведе розкриття прізвища. Пригадайте, який хитрий ключ знайшов він до серця Гурко. Абсолютно безпомилковий і тонкий хід! Щоб він не продумав питання з прізвищем?! Неправдоподібно! Ні, товариші, він жертвував розкриттям прізвища. Заради надійної явки на перший, найважчий для нього час. Все це розраховано з початку до кінця, і з усіх точок зору нам краще думати саме так, а не тішити себе його помилками… Продовжуйте, Потапов.

Потапов помовчав, обдумуючи те, що сказав Астангов, і вів далі:

— І все-таки на цьому етапі він припустився безперечних помилок. Усвідомлення цих помилок, очевидно, і примусило його так швидко зникнути. Тепер я хочу викласти план дальших дій своєї оперативної групи…

— Заждіть хвилинку, — знову перебив Потапова полковник. — Мені хочеться звернути вашу увагу на дві повчальні деталі в операції. Чи завдяки звичайній випадковості знайшли ми майстра Горбильова і Адалію Петрівну Гурко? Ні, товариші, тут ми повинні віддати належне майору Потапову. Це він наполіг на перевірці артілей і натрапив на Горбильова. І далі він проявив справді чекістську увагу до дрібниць. Він запам'ятав фразу шофера Вольського про костюм незнайомця і не пропустив її повз увагу в розмові з Горбильовим. Те, що могло здатися випадковістю, насправді стало результатом розумної роботи. Запам'ятайте це, товариші. Але поки ми розмовляємо, Окайомов діє, і йото треба шукати кожної години, кожної хвилини. Займемося тим, що нам слід робити. Прошу вас, Потапов, викласти ваш план…

В обговоренні плану взяли участь усі, крім Астангова і Гончарова. Полковник слухав, що говорили інші, щось записував і непомітно поглядав на похмурого Гончарова, який, здавалося, взагалі нічого не чув.

— План хороший, — сказав, нарешті, Астангов. — Були і розумні зауваження товаришів.

Він замовк, і Потапов занепокоєно помітив, що на обличчі полковника з'явився вираз, з яким він звичайно говорить дошкульні зауваження.

— Шкода тільки, що ми не можемо погодити цього плану з Окайомовим, а він якраз і може порушити його чіткість. Інакше кажучи, в плані я бачу істотний недолік — в ньому все обгрунтоване, але не визначено тото головного, що ми повинні робити завтра. Ні, не завтра, а сьогодні… — Астангов подивився на годинника. — Товаришу Гончаров, мене непокоїть ваш настрій. (Гончаров здригнувся і хотів підвестися). Сидіть, сидіть. Справа в тому, що ваша ділянка, товаришу Гончаров, сьогодні, саме сьогодні, головна. Ви встигли відмінити відпочинок групи розшуку на неділю?

— Не зовсім: мене пізно повідомили про ваш наказ. Але чоловік двадцять працюватимуть.

— Двадцять… — Полковник помовчав. — Ось що, Потапов: одразу з усією групою їдьте в Чорний бір. Справа у тому, товариші, що, за всіма об'єктивними даними, Окайомов зараз кинеться до своєї бази. Ми ж пам'ятаємо, що в нього з собою був тільки портфель з паперами. Це означає, що без бази він обійтися не може. Погано, що зараз літо, — воно дає Окайомову можливість обходитись без житла і маневрувати часом. Словом, або тепер, або трохи згодом він піде до своєї бази, і тому Чорний бір — для нас найголовніший об'єкт. Це безперечно, і це треба підкреслити в плані операції.

— Знімемо нагляд і за інститутом? — схвильовано запитав Потапов.

— Ці дні за інститутом наглядатиме група капітана Орлова. Товаришу Гончаров, карта Чорного бору у вас з собою.

— Завжди.

— Тоді зробимо так: усі, крім Потапова і Гончарова, вільні. Годину на збори…

Коли співробітники опергрупи вийшли, Астангов узяв у Гончарова карту і розгорнув її на столі:

— Давайте подумаємо, як перекрити всі підходи до Чорного бору. Ваші пропозиції, товаришу Гончаров.

Вважаючи, що з тривожної ситуації він вийшов вчасно, Окайомов діяв досить сміливо. Кілька днів після зникнення з будинку Гурко він прожив у дачній місцевості, ночуючи під відкритим небом, потім повернувся до міста, купив на вокзалі квиток до станції, першої після Лісної, і сів у поїзд. Він вирішив, що найбезпечніше дістатися до Чорного бору саме поїздом, у якому завжди багато людей.

У поїзді йому одразу ж пощастило — він опинився у вагоні з бригадою естрадних артистів. Окайомов умить збагнув, що ця весела компанія може йому стати в пригоді. Враз він швидко перезнайомився з усією бригадою, привабивши всіх своїм наївним захопленням з приводу того, що уперше в житті розмовляє з артистами. Ще один вдалий момент — з'ясувалося, що бригада їде з концертом саме на станцію Лісну. Поважна естрадна дама, життя якої почалося явно на світанку нашого століття, закочуючи очі під лоба, пояснила Окайомову, що вона — ілюзіонний номер.

— Що це означає? — з дитячою зацікавленістю спитав Окайомов.

— Я можу зробити все, що захочу, — пустотливо відповіла дама.

— Як же це так?

— Апаратура… — таємниче промовила дама і показала на засунутий під лавку великий обдертий чемодан.

«Знадобиться й мені ця апаратура», — зауважив сам собі Окайомов і заговорив з керівником бригади — маленьким вухатим чоловічком у шкіряній курточці на «блискавці». Дізнавшись, що Окайомов теж їде в бік Лісної, вухатий чоловічок по секрету взяв Окайомова за руку і, злодійкувато озирнувшись, швидко промовив:

— Можемо обслужити.

— Як — обслужити? — не зрозумів Окайомов.

— Блискуче. Ви в якій установі працюєте?

— У школі, — без запинки відповів Окайомов.

— Чудово! — пискнув чоловічок. — Шкільний коридор — це ж прекрасна площадка! Парти виносяться в коридор, і публіка сидить, як на уроці. Хе-хе-хе! Ви, як тільки приїдете, шепніть своїм людям — є, мовляв, концерт. Прекрасний, веселий естрадний концерт. Квитки по десять карбованців — дешевше дірки з бублика. Одержите свою сотнягу. Розумієте? Шукайте нас в клубі селища Лісне. У нас там плановий концерт. А вам ми дамо гала-виставу на три відділи. А після концерту посидимо, пісень поспіваємо… — Вухатий чоловік потер ручками. — Розумієте?

Окайомов розсміявся:

— Он як це робиться. Ну що ж, я обов'язково скажу. Шукати вас, значить, у клубі? Чудово… — Окайомов умить зміркував, що він далі робитиме. — А можна мені подивитися ваш концерт? Я ж повинен знати, що радити. Правда?

— Про що розмова? — підстрибнув вухатий. — Ви наш почесний гість, і все. Не хвилюйтесь — концерт перший сорт!..

Поруч із залізницею простягалося шосе. Поїзд раз у раз обганяв уквітчані стрічками підводи і грузовики з святково вдягнутими людьми. У відкриті вікна вагона долинали пісні, переливи гармошок — у селах святкували старовинне народне свято на честь літа.

Окайомов і на це розраховував — чим більше людей на дорогах і стежках, тим легше буде йому ховатись. У артистів естради на свято був свій, вузькопрофесійний погляд. Дама-ілюзіон, провівши жадібним поглядом низку переповнених людьми грузовиків, сплеснула пухкими руками:

— Що робиться. У таке свято їхати з одним тільки плановим концертом. Це ж неподобство! — Вона презирливо подивилася на вухатого чоловічка.

Той, мабуть, відчував себе винним і, наче відмахуючись од погляду дами, крутив вухатою головою…

Поїзд підходив до станції Лісної. Артисти з чемоданами товпилися коло виходу. Серед них був і Окайомов. Він тримав у руках найважчий чемодан дами-ілюзіон, яка стояла поруч, багатозначно заглядаючи в очі Окайомову.

На пероні артистів зустрів завклубом, який повів їх повз вокзал прямо у селище.

На станції Лісній, крім артистів, ніхто не зійшов. Гончаров зачекав, поки поїзд рушить, і на машині поїхав до Потапова, який ждав його в лісниковій хатинці на узліссі Чорного бору.

Потапов зустрів його там, де дорога повертала у ліс. Вони відпустили машину і сіли на лузі під кроною могутнього дуба.

— Ну що?

— Нічого. Концерт приїхав.

— Який концерт?

— Бригада естрадників. Сьогодні в Лісному концерт.

— Розумієш, Павле… — Потапов поклав руку на коліно Гончарову, — мені оця доба здається найвідповідальнішою. А завтра, коли в бору знову діятиме твоя група розшуку, нам буде легше.

— А я, як на лихо, групу розшуку послабив саме в цей день, — засмучено сказав Гончаров. — Полковник мені цього не пробачить…

— Ну що ж, люди повинні відпочити. — Потапов вийняв з кишені карту Чорного бору і розгорнув її на колінах. — А тут підходу до лісу нема? — Він указав на зелену смужку зі сходу.

— Я ж говорив: тут майже непрохідні болота. Тутешні мисливці і ті обходять це місце. Крім того, тут починаються ділянки лісозаводу, де завжди є люди, яких я попередив. Ти що, не віриш мені?

Потапов подивився на друга:

— Даремно нервуєш, Павле.

— Спокійним мені нема чого бути. Я ж знаю, що думає Астангов про мене: довірив, мовляв, таку відповідальну справу тюхтієві…

— Полковник прекрасно розуміє, як важко вести пошуки в такому лісі. Мене хвилює зовсім інше. От ми розставимо пости навколо бору. Вважаємо, що підходи до нього перекриті. Але ж від поста до поста відстань он яка! Отут, наприклад, кілометрів п'ять — не менше. А Окайомов не дурень — він може намацати наші пости і пройти між ними.

— А що коли пости весь час рухатимуться? — запропонував Гончаров.

— Я вже думав про це. Є серйозне «але». Тоді Окайомову легше буде виявити наших людей. Прислухається, визначить, що пост пройшов, зачекає і ввійде в ліс.

— Я особисто весь час ходитиму.

— До речі, про твою дільницю. Всі дані свідчать, що після висадки Окайомов вийшов із Чорного бору в напрямку на селище Лісне. Мотоцикліста місцеві жителі бачили, коли він вранці в'їжджав у селище сам. А Окайомову заблудити в такому лісі так само легко, як і нам. Отже, якщо він хоче добратися до бази, то зробить усе, щоб піти тим самим шляхом, яким він уже один раз ішов. Отже, я думаю, що селище і станція — найвідповідальніша зона. Дивись, Павле, пильно. З усієї групи я поставив сюди тебе, бо покладаюсь на тебе, як на самого себе

Гончаров вдячно подивився на друга…

Сонце швидко спускалося за темне громаддя лісу, з якого вже виповзали сині тіні і поступово заливали рівний луг перед лісом. Неначе прийнявши вахту від заснулих птахів, у лузі заскрипів самітний деркач.

Друзі ще кілька хвилин посиділи мовчки, Потапов підвівся:

— Пора, Павле… Бажаю тобі успіху. — Він за руку притягнув до себе Гончарова і ніяково обняв: — На все добре…

У клубі вже готувалися до концерту. Артисти розпаковували свої чемодани, розвішували на стінах убиральні яскраві костюми Завклубом сам сидів у касі, радіючи, що люди так жваво розкуповують квитки.

Окайомов підійшов до керівника бригади артистів:

— От що я вирішив: чим сидіти мені тут склавши руки, я краще піду і домовлюся з ким треба у школі про ваш концерт.

— Оце добре! — Вухатий чоловічок потер руки. — Тільки нікому, звичайно, про це ні слова. Справа ліва, розумієте? Про концерт повинні знати я, ви і та людина, яка дасть приміщення.

— Розумію. Можете не турбуватись…

Окайомов вийшов з клубу чорним ходом, пробрався в глиб садка і ліг у густому малиннику.

Завклубом, продавши всі квитки, радісно прибіг за куліси:

— Повний збір! Можна починати!

— Де ми — там завжди повний збір! — поважно промовив вухатий.

— А ви, я бачу, ще не всі зібралися?

— Як не всі? — Вухатий придивився до артистів, що товпилися коло сцени. — Всі, як один. А! — Він, нарешті, догадався, про кого питає завклубом. — Він не виступає. Просто так приїхав з нами, повітрям подихати.

Концерт почався о дев'ятій годині. Завклубом провів Гончарова в зал, і вони стали коло дверей. Виступала співачка. Притиснувши руки до грудей, вона млосно співала про побачення з коханим, про місяць, про зорі… Гончаров просто не міг цього слухати.

— Сторонніх серед них нема? — роздратовано спитав він у завклубом.

— Де? — не зрозумів той.

— Серед артистів.

— А! — завклубом засміявся. — Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…

Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.

Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.

— І ніч, як на лихо, безмісячна, — вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.

Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.

— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.

— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.

— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…

— Куди вони пішли?

— Он туди, за водокачку…

Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.

Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.

— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..

— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.

— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?

— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?

— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.

— А коли м-мати не пустить?

— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».

— Сп-правді? Так і сказала?

— Еге… У кіно завтра підемо?

— Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.

Гончаров усміхнувся — він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»

Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.

Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.

— Все гаразд, — сказав він вухатому. — Влаштувати можна завтра. Але не в школі, а на лісозаводі. Це звідси кілометрів п'ять.

— На лісозаводі? — Вухатий здивовано знизав вузенькими плечима. — Там же нема де виступати. Я цю точку знаю.

— Коли ви були там востаннє?

— На травневі свята. Я вів переговори з директором заводу.

— Ех, ви! — засміявся Окайомов. — Там уже готовий літній клуб на п'ятсот чоловік.

— П'ятсот?.. — Вухатий підстрибнув. — Красота!

— Домовляємося так: завтра о дванадцятій приходьте на станцію, я познайомлю вас із представником заводу. Ясно?

— Цілком. Завтра о дванадцятій.

— А зараз я піду спати до приятеля. Голова розболілася.

— А ми ж збиралися після концерту того… — Вухатий ляснув себе по горлу.

— Не можу. Отже, завтра о дванадцятій. На все добре…

Окайомов догадувався, звичайно, що Чорний бір під наглядом. Це лякало його так само, як думка, що тайник знайдений, ліквідований і що там чекає засада. Він підбирався до лісу з максимальною обережністю. Перш ніж переповзти через залізничну колію, він майже годину пролежав за насипом. Добравшись до чагарника, він повз далі і підвівся тільки тоді, коли до лісу залишилося не більше п'яти кроків.

Темрявою, рівним гомоном дерев ліс обступив Окайомова з усіх боків. У перші хвилини дерева здавалися йому живими істотами, що йдуть по його слідах, і він раз по раз оглядався і слухав. Але поступово він звик до лісної темряви і рухався дедалі впевненіше і швидше. Ішов він, майже інстинктивно вгадуючи знайомі місця, точно тим самим маршрутом, яким після приземлення вибирався з лісу до залізниці. Ось повна канава води і навислий над нею гриб — коріння величезної ялини — саме тут він перестрибнув тоді через канаву. Ось зламана бурею сосна—стовбур, мов самітна колона, і зависла на ялинах засохла крона. Ось струмочок, що оббігає величезний замшілий камінь.

Усе ближче заповітне місце коло тристовбурної ялини. Окайомов просувався з величезною обережністю. Крок, зупинка, і весь він перетворюється на слух. Ще крок, зупинка… Потім він поповз далі…

Побачивши тристовбурну ялину, він завмер і довго лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кожного шурхоту.

Нічого підозрілого. Окайомов швидко підповз до ялини і великим мисливським ножем розрив землю. Він узяв згорток з рацією і одягом, вибухівку, документи, а решту знову загорнув. Встав і пішов далі — до шосе.

Іти тепер було важче. Втомлював досить важкий згорток, і дорога була нова, невідома — весь час треба було думати про те, щоб не збитися з потрібного напрямку. Доводилося часто зупинятись, шукати просвіти в кронах дерев і перевіряти шлях на Полярній зірці.

Ось він знову зупинився, і в ту ж мить, коли затихли його кроки, позаду почувся хрускіт зламаної гілки. Окайомов завмер — цей несподіваний, ледве чутний звук сказав йому все: його переслідують!

Стиснувши в кишені піджака пістолет, Окайомов пішов далі, весь перетворившись на слух, — так, там позаду йшов чоловік… Чоловік, який не вміє безшумно ходити лісом. Як він не помітив його раніше? Так, абсолютно точно — його переслідують.

Трапилось це так… Гончаров пройшов до сусіднього поста за поворотом залізничної колії, поговорив із співробітником, який там чергував, і пішов назад до станції, ідучи тепер уже узліссям. Коли, за його розрахунком, до водокачки лишалося кілометрів зо два, він зупинився під старою ялиною і почав прислухатися до тихого й рівного гомону лісу. І раптом кроків за десять від нього з кущів до лісу метнулась чорна тінь, а потім з лісу долинув шурхіт, який швидко віддалявся. Гончаров уже вийняв пістолет, щоб подати умовний сигнал пострілом, але одразу передумав: «Візьму сам». Гончаров обережно почав заглиблюватися в ліс. Він тепер увесь час чув шелест попереду і його все дужче охоплювало пекуче відчуття близькості ворога і радісний трепет від думки, що він його спіймає.

Зрозумівши по звуках, що ворог вовтузиться коло своєї бази, Гончаров вирішив атакувати його після того, як той візьме свої речі. Але Окайомов порушив його план, коли, залишивши базу, пішов уперед, а не назад, і пішов дуже швидко.

Окайомов ішов, гарячково обдумуючи, що робити.

Вирішено. На ходу Окайомов вийняв з потайної кишені папірець із записом шифру, порвав його на дрібні клаптики і розкидав — за будь-якої ситуації це не повинно потрапити до чужих рук. Потім Окайомов круто повернув і пішов назустріч своєму переслідувачеві.

Гончаров притулився до дерева. Окайомов ішов прямо на нього.

— Стій, стріляю! — крикнув Гончаров, зовсім не уявляючи собі, що зробити наступної секунди, і думаючи тільки про те, що повинен узяти ворога живим.

— Що значить стій? Хто це кричить? В чому справа? — спокійно обізвався Окайомов, ідучи прямо на Гончарова.

У цю мить Окайомов зробив кілька майже беззвучних пострілів на голос і почув, як глухо упало на землю тіло.

Гончаров лежав лицем до землі, викинувши вперед руку, що стискувала пістолет…

Окайомов вийшов до шосе, коли ніч ще панувала у притихлому бору. Аромат лісу змішувався з гірким запахом розігрітого за день гудрону. Чорна стрічка шосе була схожа на річку, що витікала з лісу. І знову Окайомову страшенно пощастило — він вийшов до шосе за п'ятсот метрів лівіше від поста, що стежив за дорогою.

Не виходячи на шосе, Окайомов пішов уздовж нього в напрямку міста. Позаду почувся наростаючий гул. Окайомов ліг у кювет і почав чекати. В далині, в лісовій гущавині, загойдалася жовта пляма світла; вона ставала дедалі яскравішою і, нарешті, з-за повороту випливло двоє очей автомобільних фар. Машина одразу зупинилася і коло неї замиготіли тіні. Окайомов зрозумів — машину зупинив патруль. Справді, це так і було. Співробітник, який там чергував, причепливо оглянув увесь грузовик, зазирнув навіть у залізну бочку, що качалася по кузову. Перевіривши документи, він відпустив машину, зробивши при цьому серйозну помилку: він не сказав шоферові, що шукає людину, і шофер поїхав, переконаний, що на дорозі шукають якесь украдене добро.

По шосе до Окайомова наближався, гуркочучи порожньою бочкою, грузовик. Коли машина була вже зовсім близько, Окайомов побачив, що шофер у кабіні сам. Він швидко вийшов на шосе і підняв руку. Розрахунок його був сміливий і рискований: якщо в машині будуть чекісти, він стріляє і знову тікає в ліс; зате, якщо все складеться благополучно, він матиме надійний і швидкий спосіб добратися до міста. Варто було рискувати. — Знову перевірка? — крикнув шофер.

Окайомов, не відповідаючи, підійшов до машини, відчинив дверцята кабіни і виліз на сидіння поруч із шофером.

— Швидко… в місто.

— У місто — можна, а швидко — ні, — пробурчав шофер, включаючи швидкість, — Машину на утиль пора.

Проїхавши кілометрів п'ять, шофер спитав:

— Що шукаєте?

— Що потрібно, те й шукаємо. Балакай менше, краще буде.

Мовчки вони доїхали до міста.

— Куди вам треба?

— На Східний вокзал…

До третьої години ночі на ноги підняли усе селище Лісне.

Потапов переговорив по телефону з трьома сусідніми районами і подзвонив у місто полковникові Астангову:

— Що трапилося, я ще не знаю. Годину тому я послав зв'язкового на пост Гончарова, але той його не знайшов. Слід веде в ліс.

— Дійте блискавично! — наказав полковник. — Я виїжджаю.

Собаки-шукачі взяли слід дуже швидко, але, заглибившись у ліс, почали поводитися менш упевнено, кидалися на всі боки, кружляли на одному місці. Потапов зрозумів: в лісі два сліди. Однак собаки вели людей далі і далі в гущавину бору.

… Павло Гончаров лежав навзнак — його перевернув Окайомов. По мертвотно-білому обличчю повзали мурашки. Потапов насамперед побачив цих мурашок і, опустившись на коліно, змахнув їх з обличчя друга. Потім він трохи підняв і акуратно опустив на землю важку руку, що вже не згиналася, і трохи підняв повіку над скляним оком… І все ще не хотів повірити, що Гончаров мертвий. Розстібнув йому сорочку, хотів послухати серце і відхитнувся: на нього чорними очицями глянули дві кульові рани з лівого боку.

До Потапова підійшов міліціонер:

— Товаришу майор, ось папірці якісь…

Потапов, узявши на долоню дрібні клаптики паперу, одразу зрозумів, що це таке, і наказав двом співробітникам ретельно обшукати місцевість.

До Потапова підбіг один з провідників:

— Товаришу майор, собаки взяли слід, ведуть до шосе.

Потапов востаннє подивився на мертве обличчя друга. Дивна річ: трагічне, непоправне сприймалося немов якоюсь другою свідомістю, і біль у серці був тупий, невиразний. Потапов повільно йшов від мертвого друга, не розуміючи в ту хвилину, що нестерпний біль від цієї втрати ще прийде до нього, але значно пізніше, коли на могилі вже засохнуть квіти і коли і ці події завершаться папкою з шістьма літерами «Справа», впоперек якої полковник Астангов розгонисто напише синім олівцем: «В архів…»

На шосе вже стояли машини, що примчали з міста і з сусідніх районів. Потапов побачив полковника Астангова. Він сидів на краю кювету і, здавалося, милувався картиною раннього лісу, пронизаного косими променями ранішнього сонця. Потапов підійшов до полковника.

— Убитий Гончаров!

— Загинув Гончаров?! А той знову втік…

У цей час Астангов стежив за собакою, який, покружлявши на шосе, почав рватися назад до лісу, не розуміючи, що знайшов саме той слід, який привів його з лісу на шосе.

— Заспокойте собаку! — гукнув Астангов.

Помовчавши, він повернувся до Потапова:

— Все питання в тому, куди він зник: туди? — Він махнув рукою у бік моста. — Чи туди?

— Я думаю, після того, що трапилось, він не наважиться йти в місто.

— Думаєте? Ех, Потапов, Потапов!.. Ви розумієте, що, поставивши нервового і малодосвідченого Гончарова на найвідповідальнішу ділянку, ви допомогли йому загинути? — сказавши ці жорстокі слова, від яких у Потапова потемніло в очах, полковник Астангов устав і пішов од Потапова. Зробивши кілька кроків, він обернувся і, майже підбігши до Потапова, заговорив швидко і гаряче:

— Та зрозумійте мене, Гончаров! Сильний і хитрий звір у хвилину небезпеки йде на мисливця, і це однаково небезпечно і для звіра, і для мисливця! Невже ви цього не знали?..

Не помічена полковником обмовка з прізвищем сказала Потапову все — Астангов теж увесь час думав про загиблого.

— Я майже переконаний, — помовчавши, вже спокійно говорив Астангов, — що він уже в місті. Постовий, який чергував тут на шосе, доповідає, що вночі пройшла тільки одна машина — грузовик з автобази «Сільгосппостачання». От що: беріть мою машину — і блискавкою в місто. Найдіть цей грузовик. О чотирнадцятій ноль-ноль доповісте результат. Я поки що залишуся тут…

«Победа» мчала в місто на граничній швидкості. Але якби вона навіть відірвалась од землі і полетіла, Потапов не помітив би цього.

… Автобаза «Сільгосппостачання». Диспетчер спить на вузенькій лавці, поклавши руку на телефон. Спросоння він довго не може зрозуміти, що від нього вимагають.

— Ваші машини сьогодні вночі працювали? — підвищивши голос, наче розмовляючи з глухим, втретє запитує в нього Потапов.

— Он що! — зрозумів, нарешті, диспетчер. — Тільки Кисляков був у рейсі. У Савелово їздив. Он його машина — коло паркану. Він її ремонтує.

Потапов підійшов до грузовика. Шофер сидів на підніжці і сумно дивився на розібраний карбюратор, що лежав перед ним на газеті.

— Що з карбюратором, товаришу Кисляков? — вдавано весело спитав Потапов, вдивляючись у землисте після безсонної ночі обличчя шофера.

— Що, що!.. — з досадою промовив шофер, навіть не глянувши на того, хто питав. — Замість пального дають дьоготь, а потім питають.

— Ви їздили в Савелово?

— Авжеж, не в любимчиках ходжу — як у Савелово, так мене женуть.

— Ви їхали вночі через Чорний бір?

Аж тепер, нарешті, шофер підвів очі на Потапова.

— Їхав. А що?

— От що, товаришу Кисляков: я — з держбезпеки.

— Розумію. Ваші в мене на шосе щось шукали. Тільки…

— Стривайте, товаришу Кисляков… — Потапов сів поруч з ним на підніжок. — Ми ловимо небезпечного злочинця, ворога нашої Батьківщини. 1 ми гадаємо, що він сьогодні вночі в районі Чорного бору скористався попутною машиною.

Шофер широко відкрив очі:

— Та що ви, їй-богу! Я ж віз вашого, — не дуже впевнено сказав він.

— Як нашого? Кого?

— А що він мені — документ чи що показував? Наказав везти, я й віз.

— Так, так… — квапився Потапов. — Розкажіть, який на вигляд цей чоловік.

Шофер почав розповідати. Око в нього виявилося пильне, і з кожною фразою перед Потаповим усе ясніше поставав образ Окайомова.

— На цього схожий? — Потапов показав шоферові фотографію.

— Він! Точна копія!

— Куди ви його відвезли?

— На Східний вокзал. Підвіз прямо до під'їзду.

— Він пішов у приміщення вокзалу?

— Ще при мені покликав носія і дав йому гроші на квиток.

— Куди?

— Не чув. Я вже розвертався.

— Що в нього було з собою?

— Згорток. Видно, важкий і цінний, бо жодного разу з рук не випустив.

— Дякую, товаришу Кисляков.

Розшукати на Східному вокзалі носія, який купував Окайомову квитка, було не дуже важко. І ось Потапов уже знав, що квиток куплено в купірований вагон до міста Борська і що клієнт подякував носієві не щедро, а в руках у клієнта був той самий згорток, і ніс він його сам.

— В управління, швидше! — крикнув Потапов, сідаючи в машину.

Шофер, який вже давно звик до таких наказів, глянув на площу і, всупереч усім правилам, перетнув її по прямій. Регулювальник уже підніс до рота свисток, але побачив номер машини і швидко перекрив в'їзд на площу.

За двадцять хвилин до другої Потапов доповідав про все полковнику Астангову.

— Чому в Борськ? Чому в Борськ? — нетерпляче, немов підганяючи власні думки, повторював полковник. — Так… Поїзд ще в дорозі. У Борську він буде через годину і сорок хвилин. Негайно зв'яжіться з Борськом, повідомте прикмети, хай пильно перевірять увесь поїзд. Вокзал оточити.

— Може, мені вилетіти туди літаком? Я ще встигну.

— Не треба. Я не дуже вірю, що він доїде до Борська.

Подзвонивши по селектору в Борськ і на всі проміжні станції, Потапов зайшов у свій кабінет і втомлено сів за стіл.

У розчинені вікна вривався шум вулиці. Ось почувся гучний сигнал піонерського горна. «Піонери їдуть у табори». Потапов виразно уявив собі, як мчать вулицею грузовики з веселою дітворою і на передній машині — горніст із сяючою на сонці сурмою. Він і сам колись їхав цією ж вулицею і теж сурмив у горн, і міліціонер на перехресті, посміхаючись, віддавав йому честь. Невже в його житті справді був цей безтурботний час? А зараз… Зараз десь недалеко перебуває людина, про яку він знає тільки одне — це ворог. Ворог його особистий, ворог усього його життя, ворог усього, що входить у святе слово Батьківщина. І одразу немов дикий вихор розкидав усе пережите ним за останню добу: перед очима Потапова безладно замиготіли люди, пейзажі, біле обличчя Гончарова…

Втричі важче зносити горе одному, коли не тільки близьким своїм про те горе не розповіси, коли навіть полковникові не скажеш того, що ти зараз переживаєш. Але Лена ніби відчула недобре. Півгодини тому Потапов подзвонив їй, щоб не чекала його вечеряти.

— Гаразд, — відповіла вона спокійно і, помовчавши, запитала: — У тебе неприємності?

— Ніяких. Просто дуже складна справа.

— Не хвилюйся, Колю. Ти ж знаєш себе. І я тебе знаю. 1 твої товариші знають. Ну, а неприємностей не буває тільки у тих, хто нічого не робить.

— Та звідки ти взяла? Завела: «Неприємності, неприємності»! — Потапов не міг приховати роздратування.

— Добре, добре! — засміялася Лена. — Неприємностей нема. А ночувати прийдеш?

— Не знаю.

На цьому розмова й кінчилась.

Скрипнули двері, і до кабінету увійшов полковник Астангов. Він сів на диван і, ніби продовжуючи перервану розмову, сказав:

— Ми, Потапов, складаємо зараз дуже серйозний іспит. Може, найсерйозніший за останні роки. І справи у нас складаються зовсім не так, як у книжках і фільмах на цю тему. Поки що в цьому поєдинку перевага на боці ворога. І це, незважаючи на те, що ми досить швидко натрапили на його слід. Він зробив кілька тактичних помилок, але й ми в боргу перед ним не залишились. От Гончаров!.. Непробачна помилка!

— А може, в Гончарова не було можливості зв'язатись з іншими людьми, і він змушений був піти за ним сам?

— Я допускаю це, Потапов, хоча думаю, що трапилося інакше. Але перед нами простий факт — убитий Гончаров, а той живий і знов зумів утекти.

Полковник Астангов устав, підійшов до Потапова і поклав йому на плече руку:

— Я знаю, Потапов, що він був вашим другом. Я теж любив його… — Полковник різко одвернувся і пройшов до стола. — Сідайте, прошу. Давайте ще раз проглянемо хід операції. — Поклавши перед собою аркуш паперу, полковник узяв олівця. — Що в нас зараз нового? Ми знайшли рештки його бази. Це послуга Гончарова. Рацію він, звичайно, забрав… — Полковник зняв телефонну трубку і назвав номер: — Весьолов? Це Астангов. Попередьте контрольний радіопункт — в ефірі мають з'явитися нові позивні. Розумієте? Стежити цілу добу. Доповідати мені негайно… Далі, Потапов. Ми маємо, нарешті, кілька клаптиків паперу з записом його шифру. — Полковник стукнув долонею по бильцях крісла: — Бачте, який хитрий тип? Ідучи назустріч Гончарову, він передбачив буквально все, встиг навіть знищити шифр. Якщо наші шифрувальники по цих клаптиках прочитають хоч що-небудь, їм треба за життя пам'ятник поставити! Так… А в Борськ я не вірю! Не вірю, і все. Адже ж він відчув нас у себе за плечима! Відчуває, сволота! І розуміє, що йому треба поспішати. А для цього йому не можна їхати від об'єкта так далеко. Не можна! Ось де логіка його поведінки… На всякий випадок, зробимо так: за сьогоднішній вечір і ніч перевіримо в місті всі вокзали, готелі, бульвари, ресторани, пивнички — словом, усі місця, де він може знайти притулок на ніч або хоча б на частину ночі, щоб не тинятися по вулицях. Він, мерзотник, не спить, і ми з вами теж не маємо права спати!

Окайомов зійшов з поїзда на глухому полустанку, який пам'ятав ще по своїй довоєнній роботі — їздив сюди колись за будівельним матеріалом.

Усі служби полустанка містилися в знятому з коліс товарному вагоні. Вздовж колії височіли чорні штабелі приготованого для вантаження торфу. Зразу за полустанком починалося торф'яне болото, заросле густим вільшняком. Окайомов знав, що кілометрів за три болото перетинає шосейна дорога. Саме тут він і вирішив влаштувати свою нову оперативну базу.

Зайшовши в кущі, Окайомов сів на суху, оброслу мохом купину. Втома вмить скувала його, страшенно захотілося спати. Він швидко зжував плитку шоколаду з сильним тонізуючим засобом і за кілька хвилин відчув наростаюче збудження: в голові зашуміло, мов після горілки. Окайомов устав і пішов крізь кущі, вишукуючи місце для бази.

Приблизно через годину з кущів на шосейну дорогу вийшов високий чоловік у темно-синьому костюмі і штанях навипуск. На руці він ніс уже не новенький плащ. Він озирнувся навкруги і поважно попрямував до стовпа з табличкою, де, чекаючи автобуса, стояло кілька чоловік.

— На автобус, товариші?

— На автобус.

— Скоро він буде?

— А хтозна. Це ж стихія!.. Ха! Дивіться — йде!

Старенький, запорошений автобус забрав пасажирів і, присідаючи на вибоїнах, покотив далі — до міста.

Окайомов сів на переднє місце і, поклавши плащ на коліна, дивився у вікно. «Все йде чудово, — думав він. — Якщо вони знову натрапили на мій слід, то кинулися в Борськ. Але навіщо ж, дорогі добродії? Я ж їду назад — до вас. І оселюся я у вас під самим носом. Де? Вам і на думку не спаде…»

У надвечірній час, коли присмерк уже спустився на місто, але світло на вулицях ще не засвітили, Окайомов увійшов у вестибюль готелю «Центральний» і звернувся до портьє:

— Вільний номер є?

— Нема і не буде. Он бачите? — Лисяча фізіономія портьє повернулася в бік темного кутка вестибюля, де в кріслах дрімали претенденти на номери.

— А сподіватись можна? — усміхаючись, спитав Окайомов.

— Будь ласка, це ваше право, — байдуже кинув портьє, уткнувши хитру мордочку в товсту реєстраційну книгу.

— Але якщо я можу сподіватись, — тихо промовив Окайомов, — то можете сподіватись і ви. Давайте сподіватись разом. Га?

— Залиште ваші документи! — наказав портьє.

Окайомов поклав на конторку свій паспорт.

— І сядьте отам. — Портьє показав на окремий стілець, що стояв коло самого входу.

Портьє розгорнув паспорт Окайомова — всю його першу сторінку закривала складена навпіл сторублівка. Портьє зсунув її рівно настільки, щоб прочитати прізвище власника паспорта, і крикнув:

— Філатов по броні міністерства тут?

— Я — Філатов… — Окайомов підійшов до конторки.

— Чого ж ви не сказали, що по броні? Заповніть анкету.

«Філатов, Іван Ілліч, рік народження 1910-й, — писав Окайомов. — Уродженець міста Демидова, Смоленської області. Місце роботи — агент постачання Ярославського шинного заводу. Термін перебування — п'ять днів…»

… Окайомов прийняв ванну і ліг у ліжко. Шоколад ще діяв, і спати йому не хотілося. «Ну що ж, містер агент постачання, давайте поговоримо на дозвіллі. Підсумуємо. Наслідки поки що невеликі: на одного шпига поменшало. Це, звичайно, добре, але не за цим ми сюди їхали. Не за цим.

І хоча все у нас посувається досить вдало, ми мусимо визнати, що ні на крок не наблизилися до головного. Правда, перше знайомство з об'єктом відбулося. Але й це виявилося дуже небезпечною справою… Щось, містер агент постачання, ми думаємо з вами не так, як треба. Чи не боїмося ми, часом, коли передусім треба думати про Вольського. Так, час іти в атаку. Тепер можна виграти тільки швидкістю і точністю дій. Але для цього треба знати, що в тебе за плечима все спокійно… Так, треба влаштуватися на роботу. Легалізувати своє існування, і тоді прощавайте, панове чекісти. Шукайте вітру в полі! Так і вирішуємо. Насамперед трошки тут відлежимось. Хіба не міг агент постачання схопити грип на своїй неспокійній роботі? За цей час виросте в нас рятівна борідка. А потім ми пускаємо в хід документи номер три — шофер другого класу Сергій Михайлович Гудков шукає роботу! Точка. Можна спати…»

Коли Окайомов поринув у неміцний, тривожний сон, до готелю «Центральний» зайшов Потапов. Портьє, дізнавшись, з ким він має справу, закрутився в'юном, і його обличчя видовжилося ще дужче.

— Що ви, що ви? — белькотів він пересохлими губами. — Уже другий день у нас немає жодного вільного номера. Бачите, де сплять люди?

Потапов попросив запалити світло і пильно придивився до обличчя кожного бездомного командировочного.

Ні, ні, Окайомов міг спати спокійно: його сон оберігав мерзотник з лисячою фізіономією.