"Я 11–17… Небезпечний маршрут" - читать интересную книгу автора (Ардаматскнй Василий Иванович)

Розділ другий

Майор Потапов хотів у суботу повернутись додому трохи раніше, щоб разом з дружиною поїхати на дачу. Обіцяв їй прийти в чверть на сьому, а прийшов о дев'ятій. На столі знайшов записку:

На дачу Потапов приїхав о десятій. На нічному столику лежала нова записка:

Вітька вже спав, розкинувшись упоперек ліжка. Потапов поклав його на подушку — хлопчина незадоволено побурчав, але не прокинувся.

«До дідька рибальство!» — вирішив Потапов і пішов на веранду. На столі лежав згорток з провіантом і коробка з гачками. Під шпагатом, яким був перев'язаний згорток, стирчала ще одна записка:

«Що ж, по рибу, мабуть, не поїду», — подумав Потапов і пішов на кухню вечеряти.

У відкрите вікно долинав сміх і уривчасті вигуки: «пас!», «беру!», «ходжу!..» Кожної суботи на веранді сусідньої дачі різалися в карти. І як тільки не набридне їм це заняття! По шосе промчала машина; від її фар у гущавині саду метнулися швидкі тіні. Десь далеко-далеко протягло крикнув паровоз і долинув, швидко стихнувши, розмірений гуркіт поїзда.

Потапов задумався. Сьогоднішня розмова з полковником Астанговим настільки стривожила його, що, повернувшись од полковника у свій кабінет, він забув про все на світі, і про обіцянку дружині бути дома трохи раніше. Майже дві години він міряв кроками кабінет. Полковник говорив з ним у своїй звичайній манері — різко і з іронією. «Деякі чекісти, — говорив він, — хотіли б уподібнитись рибалкам, які до вудлища чіпляють дзвіночок, вважаючи, що риба сама збудить їх, якщо вони задрімають. Ви, Потапов, рибальську справу знаєте краще за мене, але я переконаний, що рибу треба шукати. Треба шукати і вивчати заводі, які любить риба. І тоді можна обійтися без дзвіночків…»

Ця неприємна розмова почалася з того, що полковник Астангов запитав: «Як справи? Що нового?», а Потапов відповів: «Нічого. Повне затишшя». Полковник, примружившись, подивився на Потапова і попросив сісти. Потапов зрозумів, що зараз буде прочуханка. Ні, ні, полковник голосу не підвищить, та легше від цього не буде…

Так і сталось. Полковник розказав притчу про попа, до якого люди перестали ходити на сповідь, і через це піп вирішив, що в його парафії більше нема грішників. Він повідомив начальство, що віднині його парафію слід називати раєм. Начальство послало ревізію, але поки ревізори їхали, попа-оптиміста вбили розбійники.

— Ви розумієте мене, Потапов? — спитав полковник, продовжуючи насмішкувато мружитись. — Це до питання про ваше «повне затишшя…»

Уся розмова зводилась до того, що пильний чекіст має не оборонятись, а нападати.

— На-па-да-ти! — роздільно промовив полковник і стукнув по столу долонею.

Задумавшись, Потапов не помітив, що його друг, старший лейтенант Павло Гончаров, уже давно стоїть під вікном. Побачивши його, Потапов мимохіть відхитнувся.

— Нерви, товаришу майор! — засміявся Гончаров. — І здається мені, що від розмови з полковником Астанговим ви не дістали великого задоволення…

— Та ну тебе!.. Шастаєш по саду, як примара.

— Та у вас усі двері навстіж, можна всю дачу забрати. Ну як, ідемо?

— Я, мабуть, не піду.

— Та ти що — серйозно? Хіба так можна? Братуха цілий день ловив для нас живців, а тепер їх на смітник?

— Кого це на смітник? — із-за спини Гончарова несподівано виглянула дружина Потапова.

— Олено Романівно, — звернувся до неї Гончаров, — це не ви часом поламали наше рибальство!

— Я? І не думала. Я все зібрала. Колю, що з тобою? Ти не захворів?

— Здоровий, як завжди.

— Тоді слухай начальство. На веранді згорток з провіантом. Бери ватник — і марш на озеро. Завтра ти мені потрібний на цілий день, приїдуть родичі. А сьогодні ти однаково до світанку сперечатимешся з Гончаровим. То сперечайтеся краще не в тютюновому диму, а на лоні природи. Словом, марш, і ніяких розмов!..

Друзі йшли до озера молодим сосновим ліском, наповненим пряним ароматом хвої. Навкруги стояла така спокійна тиша, що її не хотілося порушувати розмовою.

Над заснулим озером клубочився туман. У його білому молоці полоскала свої тонкі віти верба, що схилилася над озером. Вода вкрадливо хлюпала під корчем; здавалося, що там обережно ворушиться величезна рибина.

— Спершу кружки поставимо, — тихо сказав Гончаров і витрусив з рюкзака цілу купу дерев'яних дисків.

Вони пішли вздовж берега. Потапов ніс кружки і відро з живцями. Зробивши кроків десять, Гончаров брав новий кружок, чіпляв на гачок живця і зникав у прибережних кущах, що спускались до самої води. Потім вони йшли далі. Поставивши останній кружок, друзі повернулися назад.

— Хоча б не забути, дев'ятнадцять штук закинули, — сказав Гончаров і знову зник у кущах.

Незабаром він з'явився з оберемком хмизу і почав розкладати багаття. Він усе робив швидко, вміло і з задоволенням. Коли багаття розгорілося і його веселе полум'я розпливлося по озеру оранжевою плямою, Гончаров ліг навзнак і підклав під голову руки.

— І чого я став чекістом, сам не розумію, — усміхаючись чорному небу у зірках, сказав він. — До дванадцяти років, знаєш, про що я мріяв? — Він подивився на Потапова, що сидів перед багаттям. — Побачив одного разу у кіно, як сибірські мисливці стріляють білок, і просто захворів. Кожного дня казав матері, що в Сибір поїду. Може, я і в педагогічний пішов, думаючи, що в Сибіру потрібні вчителі. Та раптом викликають у райком партії… І — маєте! — ми мобілізуємо вас в органи безпеки. І всі мої мрії про сибірську білку полетіли геть. Ось тільки біля річки і відпочиває душа… — Гончаров зітхнув з удаваним сумом.

Потапов мовчав. Він і зараз думав про розмову з полковником Астанговим, і те, що говорив Гончаров, його дратувало. «Сказав би ти про свою мрію полковникові, — подумав Потапов, — він розповів би тобі казку про білочок».

Гончаров, немов підслухавши його думки, спитав:

— Полковник лаявся?

— Він ніколи не лається… — неохоче відповів Потапов.

— Знаю. А краще б лаявся.

Потапов замовк. Гончаров зрозумів, що майор про справи говорити не хоче, і більше ні про що не питав.

Багаття догоріло, жар вкрився сірим попелом, і одразу відчутною стала холодна волога, що поповзла з озера на берег. Потапов розстелив ватник, і вони лягли на нього, щільно притулившись один до одного. Зверху накрилися плащем Гончарова. І одразу денна втома немов притиснула їх до землі. Вони заснули.

Готуючись до операції, Окайомов зробив чотирнадцять нічних стрибків з парашутом, його скидали над лісними масивами. Приземлення було досить просте, і Окайомов страшенно лаяв тих, хто насадив цей рівненький, підстрижений ліс, такий не схожий на ті бурхливі лісові океани, в які він мав спуститися там, у Радянському Союзі.

… Парашут розкрився вмить. Окайомова труснуло і відкинуло повітряною течією від літака. Рев моторів швидко стих, і Окайомов поринув у суцільну темряву і тишу. Він подивився вниз — глибоко, немов на дні темного колодязя, він побачив ланцюжок вогників, що повільно відпливав убік. «Скинули точно, — відзначив Окайомов. — Залізниця повинна бути саме там». В далині стояла бліда заграва над якимось великим містом. Окайомов знав, над яким: саме це місто і було його метою.

Але зараз він думав про те, що внизу під ним на десятки кілометрів розкинулось кошлате море дикого лісу, що зветься Чорний бір, — це вам не підстрижений німецький лісок. Окайомов перевірив, чи міцно тримаються окуляри, які повинні захистити очі від гілок. І в цю мить над самою його головою промчали чорні тіні, його обдало гарячим повітрям, замотало, закружляло, оглушило ревінням і свистом. Окайомов від страху зіщулився, не розуміючи, що сталося. Напружене ревіння через секунду стихло і перетворилося в характерний звук реактивних літаків. Окайомов усе зрозумів і полегшено зітхнув: «Добре, що я встиг вистрибнути». Про долю свого пілота він навіть не подумав.

Знову Окайомова з усіх боків обступила глуха тиша…

Перш ніж побачити Чорний бір, Окайомов його почув — знизу швидко насувався рівний шум. Поруч промайнула, злітаючи вгору, верхівка височенної ялини, і одразу ноги Окайомова загрузли у пружну масу гілля. Тріск обламаних гілок. Удар об міцний сучок відкинув Окайомова вбік, але в цей час купол парашута ліг на крони дерев — падіння припинилось. Окайомов повис на стропах. Побачивши поблизу стовбур дерева, він розгойдався і схопився за нього. Вилізши на міцну гілляку, Окайомов обрізав стропи і стягнув парашут з верхівки дерева. Потім по стовбуру він обережно спустився на землю. Прислухався — ліс гудів рівно, спокійно, жодного небезпечного звуку.

І ось Окайомов зробив перший крок по землі, яку він зрадив. І земля немов розверзлась під ним. Він клубком скотився в глибоку яму і на її дні вдарився головою об камінь. Окайомов злісно вилаявся. Хотів спертися на руку — з-під долоні з писком рвонулася шершава жаба. Окайомов схопився на ноги і бридливо витер руку парашутом. «Спокійно, спокійно, — сказав він сам собі. — Знадобиться нам і ця яма». Він затоптав ногами парашут присипав його землею і вийняв карту, освітивши її тоненьким променем електричного ліхтарика. «Я приблизно тут», — промінь ліхтарика, немов кінчик указки, зупинився в центрі кучеряво-зеленої плями на карті. «Місто з професором Вольським прямо на південь», — промінчик світла вперся в місце на карті, де недалеко від коліна морської затоки було нарисоване велике чорне коло. «Але я піду на північ, прямо осюди», — промінчик підповз туди, де Чорний бір звужувався і під гострим кутом перетинав шосе і залізницю. Місце ідеальне: близько і шосе, і залізниця. Тут я сховаю спорядження, а потім зникну. Вперед!..»

Окайомов енергійно вибрався з ями. Вийнявши з кишені плисковатий металевий флакон, він сів на землю і рідиною з флакона змочив підметки чобіт. Потім ще раз зорієнтувався по компасу і попрямував у густу темряву лісу.

Він ішов, виставивши вперед руку, щоб не натикатися на дерева. Спочатку дуже часто зупинявся і напружено слухав, але мирний шум лісу дедалі більше заспокоював його, і він зупинявся рідше і рідше. Пройшовши кілометрів з п'ять, він потрапив у смугу дикого бурелому. Дерева, падаючи, валилися одне на одне і тепер лежали криво й косо. Окайомов раз у раз натикався на брили землі, вивернуті кореневищами звалених велетнів, йому доводилося то перелізати через напівзогнилі слизькі стовбури, то проповзати попід ними, притискаючись до мокрої землі, задихаючись од затхлого повітря. Спина в нього змокла, солоний піт біг по обличчю і щипав очі. «Вперед! Вперед! Все йде чудово».

Раптом коло самого обличчя Окайомова метнулося щось біле. Він долілиць упав на землю, наче краб, — боком, боком — відповз убік і завмер. Серце часто і судорожно калатало. Від страху миттю висох піт. А те невідоме прошурхотіло в гілках, затихло і раптом закричало майже людським голосом: «Гу-гу-у-у-у!..» Окайомов тихо засміявся — сова, чорт би її забрав! Він підвівся і пішов далі.

Коли над верховіттями дерев ледь проглянув світанок, Окайомов прийшов до наміченого місця. На маленькій галявині з надійною прикметою — тристовбурна ялина — він швидко зарив у землю свої речі, залишивши тільки старий портфель, чисту пару білизни і папку з папером. Востаннє він уважно роздивився карту і потім спалив її. Лопату і компас кинув у яму з водою. Коло цієї ж ями він умився, почистив одяг і швидко пішов до залізниці.

Рано-вранці з протилежного лісові боку, в селище при станції Лісній увійшов високий чоловік у сірому піджаку. Весело помахуючи портфелем і висвистуючи бадьору мелодію, він попрямував до базару, де вже зібралися люди.

На довгі дощані столи наче лягла райдуга: яскраво-зелена цибуля, червоні помідори, оранжево-гаряча морква, жовта ріпа, сині баклажани. Пахло свіжим сіном і молоком. Уздовж столів снували домогосподарки із зосередженими обличчями.

Окайомов просто з глечика випив молока і закусив теплим житнім хлібом. Відійшовши вбік, він сів на колоду й задумався. Поява винищувачів, які погналися за літаком, порушила чіткість задуманого плану. Це означало, що його висадку вже розкрили і з хвилини на хвилину тут почнуться розшуки. Не можна було й думати, щоб скористатися залізницею. Зараз треба як завгодно вибратися звідси, йти в будь-якому напрямку і якомога далі, а вже звідти пробиратися в місто. Окайомов вийшов з базару на вулицю, сподіваючись сісти на якусь попутну машину. Попутна машина для нього будь-яка — аби тільки вона їхала подалі звідси.

До базару на мотоциклі під'їхав юнак у запорошеній лижній куртці. Залишивши мотоцикл, він підбіг до базарних столів, за одним духом випив кухоль молока і повернувся до машини.

— Куди їдемо? — привітно спитав його Окайомов.

— У Островськ. А що?

— Може, підвезеш? Не скривджу.

— Мене й чорт не скривдить! — Хлопець засміявся, завів мотоцикл і крикнув: — Сідай! Та держись міцніше… — Окайомов швидко заліз на заднє сидіння. — Хочеш за скобу держись, хочеш — за мене!

Мотоцикл рвонув з місця і, здійнявши хмару пилу, помчав вулицею. Окайомов уявив собі вивчену напам'ять карту місцевості. «Островськ… Островськ… — трясучись на жорсткому сидінні, пригадував він. — Так. Це на північний захід. Кілометрів п'ятдесят. Чудово…»

Юнак гнав машину на граничній швидкості, не думаючи про свого пасажира, який підскакував на кожній ямці.

— Куди так поспішаєш? — заблагав Окайомов.

— На весілля. Дружок мій в Островську жениться. Теж тракторист, — не обертаючись, прокричав юнак.

Швидко пролітали мимо кущі, стовпи, вітер бив в обличчя, викликаючи на очах сльози… «Добре б на цьому мотоциклі добратися й до самого міста», — подумав Окайомов, і думка його запрацювала в цьому напрямку. Спитати в хлопця — чи не довезе до міста?

Ні, куди там, весілля у дружка для нього значно дорожче від усяких грошей. Окайомов виглянув з-за плеча хлопця і побачив, що попереду дорога зникала в лісному масиві. Треба захопити мотоцикл! І хоча в це рішення входило вбивство хлопця, про це Окайомов думав найменше. Це само собою зрозуміло — залишати живого свідка не можна. Окайомов думав про інше: чи вистачить в мотоциклі бензину, щоб добратися до міста? І що зробити з мотоциклом потім?

— Далеко ти від дому їдеш! — прокричав Окайомов на вухо юнакові. — А як бензину не вистачить?

— А шофери навіщо? — сміючись, відповів той.

Вони в'їхали в ліс, і зразу довелося зменшити швидкість. Розбита ще з весни лісна дорога була вся в ямах. Стукіт мотора відгукувався в лісі тріскучою луною.

Коло маленького поламаного місточка юнак зупинив мотоцикл:

— Злазь. Міст форсуємо пішки.

Окайомов зліз і оглянувся — навкруги ні душі. Юнак взявся за руль і покотив машину через міст. Окайомов, що ішов трохи ззаду, швидко вийняв пістолет і вистрілив у голову юнакові. Пістолет був з глушителем, і постріл прозвучав зовсім тихо, наче хтось плеснув у долоні. Окайомов підхопив юнака на руки, стягнув його з дороги і запхнув під міст.

У Островськ Окайомов не заїхав. Не доїжджаючи до нього кілометрів зо три, він прямо полями перебрався на іншу дорогу, яка вела до потрібного йому міста. Ця дорога була краща, і він дав максимальну швидкість.

Опівдні Окайомов в'їхав у місто. На околиці, де трамвай робив круг, він зупинився коло поштового відділення, приставив мотоцикл до стіни і зайшов усередину. Кілька хвилин поштовхавшись там, він вийшов і, наче забувши про мотоцикл, перейшов вулицю і сів на трамвай, що їхав у центр міста.

Рано-вранці черговий по управлінню, чекаючи зміни, сидів у кріслі, спершись руками об край стола, очі його були заплющені, але мозок фіксував кожен звук, що долинав з відчиненого вікна. Черговий почув ритмічне шарудіння мітли по асфальту. «Двірники вже вийшли на роботу, — подумав він, — незабаром змінять».

Задзвонив один з телефонів. Черговий безпомилково схопив потрібну трубку.

— Черговий по управлінню слухає!.. Так-так… Одну хвилинку… — Він підсунув аркуш паперу, затиснув плечем телефонну трубку і почав записувати. — Так… так… — В цей час задзвонив другий телефон. Черговий схопив другу трубку: — Заждіть хвилинку… — Він поспіхом закінчив розмову по першому телефону. — Черговий слухає! Так… так… Все ясно. Поздоровляю… Добре. Ясно. Дякую! — Черговий зняв трубку третього телефону: — Дайте квартиру полковника Астангова… Товаришу полковник, доповідає черговий по управлінню. Тільки що дзвонили з Лісного району. Один колгоспник, що повернувся з нічного, повідомив: приблизно в дві години ночі над Чорним бором кружляв літак, який потім полетів на захід. І водночас подзвонили з авіації — за сімдесят кілометрів од Чорного бору збито невідомий літак. З'ясовують — чий. За всіма даними, з цього літака скинули… Слухаю вас… Так-так-так… — Черговий знову записував. — Усе ясно… — Настала черга четвертого апарата: — Гараж?.. Говорять з управління. Терміново машину полковника Астангова до нього на квартиру. Чергову машину на дачу за Потаповим і Гончаровим. Негайно. Алло! Комутатор? Спите?.. Стежте за з'єднанням! Експедицію!.. Говорить черговий. Посильного — до мене і приготуйте йому мотоцикл. Швидше!

Залишивши на хвилинку телефони в спокої, черговий написав записку і вклав її в конверт. Увійшов посильний.

— Оце — майору Потапову. Особисто. У власні руки. Знаєте, де його дача?

— Знаю… не вперше.

— Полковник Астангов думає, що Потапов і Гончаров рибалять. Озеро знаєте?

— Знаю.

— От і добре. Швидше!..

Потапов і Гончаров з вудочками в руках сиділи на березі невеличкої затоки, серед густих верб. Перед ними лежало рожеве від світанку озеро.

— Зараз тільки і клює, — пошепки сказав Потапов, щулячись од ранкової прохолоди.

Гончаров засміявся:

— Чув про це не раз, а переконатися ніяк не можу. Вся надія на кружки!

— Не знаю, як би ти стріляв білок у Сибіру, а до риби твій характер не пристосований. Риба не любить неврастеніків. Ну чого ти щохвилини вудочку витягаєш?

— Черв'яка перевіряю, — а раптом зжерли?

— Закинь і сиди тихо.

— Єсть сидіти тихо, товаришу майор.

Хвилин десять вони мовчки дивилися на свої поплавки, але ті були нерухомі, мов забиті в стіну цвяхи.

У прозорій тиші ранку почулося тріскотіння мотоцикла. Гончаров прислухався і підморгнув Потапову:

— Б'юсь об заклад на місячну зарплату — це за нами.

— Невже за одне літо нас втретє з озера знімуть? — Потапов поклав вудочку і піднявся на горбок.

Мотоцикл вилетів із соснового переліска і, притишивши хід, котився вздовж озера. Побачивши Потапова, мотоцикліст збільшив швидкість і вихором домчав до затоки. Потапов прочитав записку чергового:

— Змотуй вудочки, Павле. Треба їхати в місто.

— Машина чекає вас на дачі. — Посильний козирнув, скочив на сідло, круто розвернувся і швидко зник у сосняку.

З кожною хвилиною мимохіть прискорюючи ходу, майор Потапов і старший лейтенант Гончаров мовчки йшли до дачі, забувши, що, на радість дітям, вони залишили в озері дев'ятнадцять запущених кружків.

Розшуки в Чорному бору почалися вранці і тривали цілий день. Попереду повільно рухались прибулі з міста провідники з собаками За ними, розтягнувшись на цілий кілометр, шеренгою йшли понад сто чоловік. Старший лейтенант Гончаров, який керував розшуком, весь час ходив вздовж цепу, йому здавалося, що розшуки провадяться неуважно і тільки тому протягом усього дня немає ніяких результатів.

Ліс шумів рівно і спокійно, наче хотів ошукати пильність людей, вдаючи, що нічого тут не трапилось, — усе, мовляв, тут, як і сто років тому, і даремно ви там щось шукаєте, погляньте, який я спокійний. Гончаров сердився. Чекіст він був молодий і ще не навчився хоча б зовні зберігати спокій.

Першим помітив щось підозріле мобілізований для участі в розшуках місцевий учитель. Він гукнув Гончарова і показав на верхівку високої осики, де серед зеленої крони видно було зламану гілляку з зів'ялим листям.

— Передайте по цепу — зупинитись! — крикнув Гончаров.

І одразу одна з собак загарчала, зупинившись на краю ями.

Це була та сама яма, колись вирита мисливцями на вовків, у яку впав Окайомов.

Гончаров кілька разів сфотографував місцевість, потім обережно спустився і виміряв сліди, що виднілися на дні ями. Земля під ногами м'яко пружинила. Гончаров поворушив землю носком чобота і одразу відкрився ледь присипаний білий парашут. Гончаров обережно витяг зібганий шовк, передав його нагору і почав ретельно оглядати кожен сантиметр землі. Але більш він нічого не знайшов, тільки жаба безперестану кидалася на стінку ями і скочувалася під ноги Гончарову. Лейтенант люто поглядав на неї: «Ця потвора знає все, що тут сталося, а я — нічого…»

Гончаров виліз із ями і наказав провідникам шукати слід. Собаки знову заметушились по лісовій гущавині, але, покружлявши, поверталися назад до ями. Незабаром до Гончарова підійшов один провідник і мовчки подав плискавий металевий флакон, знайдений собакою.

— Добре, — кладучи флакон у кишеню, несвідомо промовив Гончаров.

Він у цей час уже думав про те, що лише щойно найбільшою радістю здавалося йому знайти місце висадки диверсанта, і ось це місце знайдене, а замість радості його мучить розуміння того, що найважливіше і найважче — розшуки таємної бази диверсанта — попереду. Спробуй знайди її! Диверсант звідси міг піти в напрямку будь-якого з трьохсот шістдесяти градусів. З досвіду Гончаров знав, що база схована не менше як за десять-п'ятнадцять кілометрів від місця висадки, а вже за п'ять кілометрів звідси градуси кола розійдуться на сотні метрів. А база — це лише квадратний метр старанно замаскованої землі, точка в безбережному лісі. І знайти цю точку він зобов'язаний!

Гончаров розбив загін на чотири групи; вони будуть рухатись в чотирьох напрямках, а потім повернуться до ями і підуть по нових. І тільки тепер Гончаров помітив, що швидко темніє. Провадити розшуки вночі було нерозумно. Наказавши людям розташуватись на нічліг, Гончаров узяв парашут і рушив до дороги, де його чекала машина. Він вирішив побачитися з Потаповим, який мав бути на найближчій до бору станції Лісній.

Потапова на станції не було. Співробітник оперативної групи, який там чергував, сказав, що Потапов поїхав у місто — треба було обстежити поїзд. Обіцяв до ранку повернутися на станцію.

Маленька, глуха станція здавалася зовсім безлюдною. Світло горіло тільки у вікнах будиночка за станцією. Тісний зал для пасажирів був тьмяно освітлений ліхтарем зі свічкою, що висів над дверима.

— Ну й глушина, ніби всі повмирали. Хто ж тут поїзди зустрічає? — спитав Гончаров, сідаючи на твердий диван. Він вирішив дочекатися Потапова.

— А тут на добу один поїзд проходить, — відповів співробітник. — Це ж дорога не наскрізна, вітка до лісозаводу, і все. Ну, а як ваші справи?

— Під кінець дня знайшли місце приземлення. Тепер треба знайти голку в стогу сіна, — роздратовано відповів Гончаров.

— Знайдемо, — упевнено промовив співробітник.

— «Знайдемо»! Шапками закидаємо! — розсердився Гончаров.

Співробітник замовк і за хвилину вийшов на перон.

У цей час Потапов входив до кабінету полковника Астангова.

— Доповідаю — поїзд обстежили ретельно. Нічого…

— Нічого не знайшли, знаю, — перебив його Астангов. — І не могли знайти. Той, хто вас цікавить, уже на місці. Ось читайте…

Потапов прочитав запис двох телефонограм. У одній повідомлялось, що на околиці міста, поблизу сто першого почтового відділення, знайдено мотоцикл іжевської марки. У другій говорилось, що за двадцять кілометрів від Островська колгоспний пастух знайшов у лісі під містком тіло юнака — тракториста з Понизов'я.

— Я вже говорив з Понизов'ям, — вів далі Астангов. — Тракторист Сергій Любченко на світанку виїхав у Островськ на власному мотоциклі марки ІЖ. Півгодини тому повернулися з Островська люди, яких я туди посилав. Нічого істотного не привезли. Любченка вбито пострілом у потилицю. Пастух чув тільки шум мотоцикла. Загалом ясно — прибув агент кмітливий і добре споряджений. І невипадково стрибав він проти неділі — розраховував на те, що ми в цей день не працюємо. Ясно, що він поставив перед собою завдання — за всяку ціну протягом дня дістатися до нашого міста. Тут йому і сховатися легше, місто велике… Що там у Гончарова?

— Не знаю. Я його не бачив.

— Їдьте зараз на станцію Лісну, знайдіть Гончарова, хай продовжує розшуки і двічі на день дзвонить мені. Подивіться, як він там все організував, і повертайтесь. Я жду вас не пізніше десятої години ранку…

Майже в цей самий час Окайомов зупинився коло маленького будиночка на околиці міста. Оглянувшись на всі боки, він підійшов до воріт і взявся за кільце кособокої хвіртки, над якою висіла табличка: «Першотравнева вул., б. № 6, А. П. Гурко».

Хазяйка цього будинку Адалія Петрівна Гурко крізь вікно здивовано дивилася на незнайомого, що зайшов у двір і впевнено прямував до ґанку.

Окайомов переступив поріг і зупинився, з посмішкою дивлячись на Адалію Петрівну:

— Не впізнаєте?

— Пробачте… ні… — розгублено промовила вона.

— Окайомов. Григорій Максимович Окайомов.

— Григорій Максимович? — вигукнула Адалія Петрівна і, немов перелякавшись своїх слів, затулила уста рукою.

— Я, я, Адаліє Петрівно, я — власною персоною, — добродушно сміявся Окайомов.

Адалія Петрівна підійшла до нього впритул, пильно подивилася йому в обличчя:

— Не вірю… Не може бути… — прошепотіла вона, і враз її очі округлились: — Він! Він! Григорій Максимович!.. — Вона заплакала і ткнулася обличчям у плече Окайомова.

О, він прекрасно знав, чого ця стара жінка плаче, і терпляче ждав, поки вона заспокоїться!..

І ось вони сидять за столом один проти одного, і Адалія Петрівна, ніби ще не вірячи, не спускає з Окайомова сяючих очей.

— Дивлюся, дивлюся на вас, Григорію Максимовичу, і все не можу зрозуміти — уві сні це чи наяву?

— Ні, ні, Адаліє Петрівно, я не привид…

— Ви зрозумійте мене. Мій Саня через місяць, як поїхав на війну, прислав листа, що ви з ним в одній частині. А ще через місяць пише — Окайомов загинув під час відступу. А більше листів від нього і не було… — Ладна заплакати, Адалія Петрівна піднесла до очей хусточку.

— Війна, Адаліє Петрівно, війна… — Окайомов замовк, тривожно думаючи про те, що, виявляється, частина його саперів тоді коло річки все-таки врятувалась. — Кращі сини народу гинули першими. Санею ви можете пишатись. Про його хоробрість говорив увесь батальйон, його любили, і хто лишився живий — ніколи його не забуде.

— Дякую, рідний, — крізь сльози бурмотіла Адалія Петрівна. — Кожне слово про Саню — моя єдина втіха… — Заспокоївшись, Адалія Петрівна ніяково спитала: — А як же це ви?

— Як я воскрес? — допоміг їй Окайомов. — Досить звичайна історія. Тоді в серпні мене тяжко поранило. Фронт відкотився. Мене підібрали і сховали колгоспники. Вони мене й виходили. Потім — партизанський загін, армія і з нею похід до Берліна. А там, на колоні рейхстагу, поряд із своїм прізвищем я написав і прізвище вашого Сані: сержант Олександр Гурко…

— Ви кажете правду? — очі Адалії Петрівни знову наповнилися слізьми.

— Адаліє Петрівно, в таких справах…

— Не ображайтеся на мене, дуриу. Можна мені вас поцілувати? — Адалія Петрівна поривчасто обняла Окайомова і поцілувала його в лоб. — А я думала, що про Саню тільки я пам'ятаю…

— Як вам не соромно!.. — Окайомов трохи помовчав, як личить для такого моменту. — Ну ось… А знаєте, ким я став? Книжки пишу.

— Книжки? Та що ви? Як же це?

— Війна, Адаліє Петрівно, багатьох зробила письменниками. Ми стільки пережили там… на війні. Дуже багато пережили. Важко мовчати. Народ мусить знати, чого варта наша перемога. Знати і завжди про це пам'ятати. А книжку, над якою я зараз почав працювати, я хочу присвятити світлій пам'яті вашого Сані.

— Я просто не знаю, що й сказати вам… — Адалія Петрівна задихнулась від хвилювання. — Я — мати, що втратила єдиного сина. А ви така людина, така людина!..

— Та облиште ви, їй-богу. Я звичайнісінький чоловік, котрий не забуває дорогих і близьких людей. І все. От, скажімо, їхав я у ваше місто збирати матеріал для книжки, а думав: чи зумію сказати те, що зобов'язаний сказати про вашого славного сина? А тепер мов камінь з душі звалився…

— Спасибі, рідний. Материнське спасибі. А де ж ви зупинились? Мабуть, у готелі?

— Ні. Якраз я і хотів запитати вас: чи не можете ви дати мені притулок хоча б на тиждень?

— Як ви можете сумніватись?

— Я не хочу жити в готелі. Мені треба небагато — тихий і скромний куточок, щоб спокійно попрацювати.

— Мій будиночок, Григорію Максимовичу, у вашому розпорядженні.

— І ви розкажете мені про Саню. Я ж його дитинства зовсім не знаю. Коли до війни бував у вас, бігав тут такий… білявенький. І все.

— Так, бігав… — Адалія Петрівна схлипнула. — І нема його.

— Ні, Адаліє Петрівно, він… Є! Він живе в серцях усіх, хто його знав, він житиме в моїй книзі.

— Я вам усе-усе розкажу про нього. Він і в дитинстві був надзвичайним хлопчиком. Коли помер мій чоловік, ви в нашому місті вже не жили?

— Я виїхав раніше.

— Отож Саня залишився без батька в п'ятнадцять років. Повернулися ми з кладовища, а він і каже мені: «Мамо, не хвилюйся, тепер про тебе я піклуватимусь, і все буде добре, ось побачиш». Я йому сказала…

— Адаліє Петрівно, — обережно перебив жінку Окайомов, — все це ви розкажете мені по порядку. Ми присвятимо цьому всі вечори.

— Гаразд… Боже мій, чого ж це я не спитаю вас, ви ж, мабуть, з дороги не їли нічого?

— Не відмовлюсь, Адаліє Петрівно.

— Я зараз, зараз.

— Дайте мені поки що почитати Санині фронтові листи. Можна?

— Звичайно! Вони отут. — Адалія Петрівна поставила на стіл дерев'яну шкатулку і пішла на кухню.

Окайомов відкрив шкатулку. Зверху в ній лежали паспорт і пенсійна книжка Адалії Петрівни. Він швидко проглянув їх і з задоволенням відзначив, що штамп прописки в паспорті був точнісінько такий, як і в його паспортах, виготовлених у розвідувальному центрі.

«Все йде чудово, — думав він. — І, головне, я на перший час уже маю надійний захисток».

Коли Адалія Петрівна повернулась, Окайомов читав Санині листи, зігнутим пальцем змахуючи непрошені сльози.

На столі була розгорнута велика карта міста і його околиць. Косий промінь вранішнього сонця падав на карту і, відбиваючись од її глянцевої поверхні, сліпив очі Астангову і Потапову, що схилилися над картою.

Астангов випростався і потер пальцями втомлені від сонця очі.

— На жаль, карта не відповідає на питання: чого він сюди прибув? І чим довше я дивлюсь на карту, тим більше бачу об'єктів, які можуть його цікавити. Так, чого він прибув?

Це питання, поки на нього немає ясної відповіді, і визначає перший етап нашої роботи.

— А можливо, наше місто — це тільки обманний маневр, і він перебереться кудись інде? — висловив припущення Потапов.

— Не думаю, — помовчавши, сказав Астангов. — Якщо вже вони вирішили скидати його так далеко від кордону, то їм не було потреби рискувати тільки заради того, щоб нас обдурити, їхній розрахунок, по-моєму, такий: висадка в глибині нашої території з метою якнайшвидшого наближення до об'єкта. І до великого міста, де можна легше сховатись. Так чи інакше, ми повинні за вихідну точку взяти те, що він прибув саме до нас. Не забувайте Потапов, що в нашому місті інститут Вольського, а для них це дуже ласий шматочок. Може, інститут Вольського. — Астангов синім олівцем обвів на карті кілька кварталів міста. — Це зона діяльності вашої оперативної групи. Але згадаємо й інші об'єкти. — Астангов зробив на карті ще кілька кружечків. — Залізничний вузол… Військовий аеродром… Артилерійський полігон… Тут працюватимуть інші групи. Але інститут Вольського — це головне. Переконаний. Організуйте найпильніший нагляд за інститутом і його заміським філіалом. Проведіть бесіди з людьми: з шофером Вольського, з його секретарем — всі повинні бути напоготові. Подивіться його дачу. Встановіть нагляд і там. Поговоріть і з самим Вольським. Його теж треба попередити.

Довідавшись, що Вольський приїздить в інститут об одинадцятій годині, Потапов вирішив побачитися з ним і одночасно оглянути його дачу.

Дача Вольського була за містом, у виселку, і прямо перед воротами починався сосновий ліс. Дача була обгороджена високим, глухим парканом, з колючим дротом угорі — це Потапову сподобалось. Але зовсім не сподобалося те, що хвіртка була навстіж розчинена. Потапов пройшов через увесь садок до майданчика перед будинком і тут побачив Сергія Дмитровича Вольського. Професор учив сина їздити на двоколісному велосипеді. З мокрою спиною він бігав слідом за вихляючим велосипедом, щось кричав, сміявся. Потапов зупинився за кущем жоржини. Він не хотів заважати професорові. «Моєму ще й триколісний не під силу», — подумав Потапов про свого сина і, ніби засоромившись від цієї непотрібної думки, рішуче вийшов з-за куща.

— Дурненький, ти їдь сміливіше! Отак! — Професор Вольський поставив ногу на педаль і хотів уже відштовхнутись, але в цей час побачив Потапова. — Ви до мене?

— Так, професоре. Пробачте, розмова термінова…

Вольський здивовано подивився на Потапова і знизав плечима:

— Ну що ж, проходьте на веранду, я тільки руки помию.

Потапов зійшов на веранду. В цей час професорів син з веселим відчаєм на обличчі промчав на вихляючому велосипеді повз веранду і у хвіртку виїхав на вулицю. Вийнявши блокнот, Потапов записав: «Хвіртка. Хлопчик».

— Я слухаю вас. — Професор Вольський стояв на дверях, непривітно розглядаючи Потапова, який незграбно засовував блокнот у кишеню. — Ми можемо розмовляти тут?

Вони сіли за круглий стіл. Потапов назвав себе, Вольський здивовано підняв брови.

— Виникла необхідність, Сергію Дмитровичу, негайно посилити вашу охорону, — сухо сказав Потапов.

— По-моєму, інститут охороняється досить добре, — сказав Вольський.

— Йдеться і про охорону вас особисто. І коли б не було для того підстав, ми б не дозволили собі вас турбувати. — Потапова трохи сердило, що професор слухає його підкреслено байдуже.

— Ну, гаразд, що я маю робити? — уже люб'язніше промовив Вольський.

— Ми повинні заздалегідь знати про те, де ви будете протягом дня. Хай про це дзвонить нам ваш секретар. Це — перше. Потім ми просимо вас на цей період дещо обмежити свої стосунки із сторонніми людьми. І, в усякому разі, бути завжди насторожі.

Вольський посміхнувся:

— Добре. Далі!

— Поки що все, Сергію Дмитровичу.

— І як довго триватиме цей ваш… період?

— Точно не знаю.

— Чорт забирай! — щиро вирвалося у Вольського.

Потапов розсміявся:

— Не треба було вам робити винаходів, які дуже турбують різних панів за кордоном.

— Гаразд, підкоряюсь. Чаю хочете?

— Дякую. У мене ще безліч справ. Пробачте за турботу. До побачення. — Потапов зійшов з веранди і обернувся: — Між іншим ваш хлопчик виїхав на вулицю. Краще було б туди його не пускати. І хвіртку замикати.

Професор Вольський промовчав.

Потапов у машині повертався в місто. По обидва боки, наче кольорова кінострічка, милувала око різнокольорова картина дачного передмістя. Майнули, підстрибуючи коло сітки, волейболісти, дама в строкатому халаті з рушником на плечі, велосипедист (чи не син Вольського? Ні…), шеренга піонерів перед щоглою з прапором, дівчина і юнак коло ганку тримаються за руки, сонце хлюпнуло полум'ям у кольорове скло веранди… Потапов усе це бачив і не бачив. У його мозку невідступно і тривожно билася одна думка: де зараз той поки що не відомий йому чоловік, якого він повинен знайти?