"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

Проводи розвідників

… Отже, чорний сніг справді випав. Правда, він одразу ж розтав, залишаючи після себе неприємний хімічний запах, але вражені кібертонці усе ще сиділи зачинившись. І лише після того, як автоцистерни почали розвозити по будинках валеріанові краплі, нервове вистукування барабанів почало ущухати.

Опівдні, коли хвилювання остаточно вляглося, радіо покликало кібертонців на пристань. Вони рушили туди з веселою піснею:

Вигляд у них був бадьорий і безтурботний, і лише очі дивилися тривожніше, ніж звичайно.

Біля причалу погойдувався катерок для прогулянок з гарною назвою «Мелодія бур». Над ним здіймався стовп диму. Це старий кібертонський моряк Румб Тромбон курив на палубі велетенську люльку. На капітанському мостику стояв професор Сурдинка. Вітер видирав у нього з рук карту й олівець.

— Колеги кібертонці! — урочисто почав Сурдинка. — Злісний авантурник Тракатан, що не має права називатися професором, почав здійснювати свої погрози. Переконливим доказом цього служить його остання антинаукова робота — чорний сніг. Як на мене, то її навіть критикувати принизливо.

Хмара, наслана Тракатаном, не лише остаточно викрила цього лжевченого, але й дала можливість визначити, де він переховується від справедливого суду. Я провів на карті лінію в той бік, звідки з'явилася хмара. Вона перетнула острів Тіней — так, так, той самий острів. Наші забобонні предки розповідали про це дике й безлюдне місце страшні легенди. В них ідеться про чудовиська, привиди та інші несерйозні речі. Але нас, кібертонців, нелегко залякати. Я запрошую двох чоловік негайно вирушити зі мною на розвідку. Колеги, не можна втрачати ні хвилини! Прошу добровольців вийти наперед.

Обличчя кібертонців зблідли від жаху, але тут же спалахнули від сорому, та так яскраво, що примчала пожежна машина з електронними пожежниками.

— Візьміть мене, професоре, — рішуче підняла руку Айя.

– І мене! — сказав Дон Кібертон.

– І нас! — дружно виступили вперед асистенти.

— Ну що ви, що ви! — замахав руками професор. — Я ж сказав, мені потрібні лише двоє. Ласкаво прошу на судно, Синьйорино! Люб'язно прошу, Доне!

— А мене, мене забули! — вискочив звідкись із-за спин Невіртомущочуєш. — Це несправедливо, що я не їду!

— Заспокойтеся, прошу вас, заспокойтеся! — знітився професор. — Колега єдиний серед нас має досвід боротьби з Тракатаном. Людині з такими заслугами неможливо відмовити. Ми беремо вас із собою, колего!

Тим часом Невірко уже встиг тричі пошкодувати про свій красивий порив. Та коли він безпорадно озирнувся навсібіч, то зрозумів, що відступати пізно. Звідусіль на нього дивилися захоплені обличчя. Невірко зітхнув і ступив па трап.

Румб Тромбон вибив люльку об борт катерка і віддав двом своїм помічникам довгу команду, в якій часто повторювалося незрозуміле іноземне слово. Ті забігали, як дідьки, запінилася за кормою вода, і «Мелодія бур» відійшла від причалу. Вслід їй линула неструнка музика — це кібертонці, гірко ридаючи, намагалися виконати хвацьку пісеньку «Не страшне море нам — всюди путь кораблям»…