"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

Чому схибив компас?

Коли найвищі будівлі Кібертонії розтанули в синяві гір, професор і Айя сіли грати в «хрестики-нулики», а Тирляль пішов у рульову рубку випробувати голубиний компас. Не гаяв часу і Невірко. Він уподобав великий рятувальний круг і непомітно вирізав на ньому свої ініціали. Покінчивши з цим, він заховався в затишний куточок і з почуттям виконав на волинці попурі з похоронних маршів. Ще ніколи Невірко не грав так натхненно й проникливо.

Після вечері професор увімкнув телевізор. Йшла вечірня кібертонська програма «На добраніч, громадяни!». Через увесь екран один за одним проходили барани. Їх треба було лічити. На трьохсотому барані Айїні очі стали злипатися. На триста сімдесятому заснули Тирляль і Невірко. Тут Сурдинка хитро посміхнувся, дістав коробочку з льодяниками, але відкрити її так і не встиг. Чотирьохсотий баран зробив своє діло: до рокоту мотора приєдналося могутнє професорове хропіння.

Вночі Сурдинку розбудив Румб Тромбон. Вони вийшли на палубу.

— Казна-що, адмірале, — тривожно блиснув очима моряк. — Компаси наче збожеволіли. Подивіться.

Справді, стрілка Тирлялевого компаса і магнітна стрілка корабельного були скеровані врізнобіч. Що це могло означати?

— Спокійно, Румбе, — мовив спантеличений професор. — Дайте карту і свистіть усіх нагору.

Тирляль, щулячись спросонку, довго роздивлявся обидві стрілки.

— Мій компас не хибує, — заявив він повагом. — Ставлю свою шпагу проти кравецької голки!

— Я завжди вірив у ваш винахід, Доне, — потис йому руку Сурдинка. — Збиває нас магнітний компас і робить це з лихим наміром. Він скеровує наш корабель до острова, назва якого промовляє сама за себе — Зміїний! Ось карта, прошу глянути.

— Капітане, а ви певні в своїх людях? — спитав, озираючись, Невірко. — Одного з них, довготелесого, я знаю: його покійна бабуся завжди більше любила малювання, а не музику…

Румб Тромбон гнівно видихнув дим:

— Слухай ти, модерато!..

— Попрошу вас добирати слова! — крізь зуби процідив Невірко і квапливо пішов з рубки.

Вночі, годині о третій, капітан наказав погасити всі вогні. «Наближаємось до острова», — попередив він. Але Тирляль із Айєю марно вдивлялися в темряву. Нічого не було видно.

— Погляньте краще сюди, — запропонував їм професор і розгорнув ілюстрований атлас. При бляклому світлі приладів на картинці можна було роздивитися похмурий силует острова.

— «І схожий він на зуб із пащі злого духа», — продекламував Сурдинка. — Знаєте, хто це написав? Одна стара бормашина. Коли їй встановили електронний мозок, вона кинула свою основну роботу і зробилася поетесою. Ви, певно, читали її вірші, — вона підписується псевдонімом П. Ломба.

Айя посміхнулася, і ця усмішка, мов у дзеркалі, відбилася на заклопотаному обличчі Дона Кібертона.

Незадовго до світанку мотор затих. Розвідники почули шум прибою.

— Нічого не забули? — спитав професор. — Зброя є?

– Є! — задзвенів шпагою Тирляль.

— Чудово. Зараз нас відвезуть на берег. А ви, Румбе, будьте завтра вночі напоготові. Побачите зелену ракету — висилайте по нас шлюпку, побачите червону — ідіть назад у море.

— А це нічого, адмірале, що я дальтонік і плутаю кольори? — сконфужено спитав моряк.