"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

Автомобіль, що розмовляє

До самого вечора він лежав долічерева і дивився у шпарку, але будинок був тихий, в саду не ворушилося навіть листя, і Невірко не помітив, як заснув. Коли він прокинувся, було вже зовсім темно. Десь дуже далеко дзиґарі пробемкали північ. «Вже друга година ночі», — тривожно подумав Невірко. Він уявив, як черепаха, вибравшись із басейну, повертається до халабуди, і йому стало дуже страшно. Ех, чому він не пішов звідси одразу! Швидше, швидше додому, хай ці кляті злочинці роблять, що хочуть!

Шарахаючись кожної травинки, Невірко прокрався до воріт. І треба ж! У цю мить у глибині саду рикнув автомобільний мотор. «Лев!» — вирішив Невіртомущочуєш і, не розбираючи дороги, помчав по шосе. Він біг і бачив величезного кібернетичного лева, збудованого Тракатаном спеціально для того, щоб розтерзати одинокого сміливця. «Вмирати, так з музикою!» — подумав Невірко, але тут же згадав, що його улюблена волинка лишилася в місті. Раптом морок розступився, і з втікачем порівнялось щось довге, чорне. О щастя, це був автомобіль!

— Врятуйте, підвезіть! — закричав Невірко, тарабанячи в скло автомобіля. Хтось із тих, що сиділи всередині, відчинив дверцята, і Невірко гепнувся на сидіння.

— Ви врятували мені найдорожче… — урочисто почав він, але тут великий твердий кулак звалився йому на голову.

Отямився Невірко на тому ж задньому сидінні. Машина була порожня. Сонце, що підіймалося прямо з моря, освітлювало безлюдний кам'янистий берег. «Попливли», — подумав з утіхою. Обережно обмацав голову і, переконавшись, що вона ціла, все ж таки перев'язав її двома носовиками.

А в місті в цей час закінчувалися приготування до суду. Звинувачуваним виділили чотирьох захисників і двох напівзахисників. Сурдинка, призначений суддею, купив у «Кібермазі» дзвоника та свисток. Усі кібертонці одержали повістки із запрошенням на суд, який мав відбутися на Центральному майдані за будь-якої погоди.

Вже за дві години до початку всі місця на майдані були зайняті. Ще через годину глядачі обліпили ніжки будинку-рояля. Хтось із запізнілих намагався сісти на лаву підсудних, доводячи, що злочинець може й постояти. О пів на дванадцяту пронеслася тривожна звістка: Невіртомущочуєш, призначений прокурором, не ночував удома і взагалі як у воду впав. «Нічого, випустять запасного», — заспокоювали одне одного глядачі.

Коли до дванадцятої зосталося п'ять хвилин, на майдан в'їхав чорний Тракатанів лімузин. Кібертонці зустріли його дружним художнім свистом. Кореспондент газети «Вечірній Кібер» підняв фотоапарат та так і завмер від подиву: з машини вийшов Невірко. Блідий, з перев'язаною головою, він підійшов до столу Сурдинки і забрав у нього мікрофон.

— Я уявляю, — сказав він, — як ви тут через мене перехвилювалися. Але тепер найстрашніше позаду: я, як бачите, живий. Хоч не приховаю, були хвилини, коли моє життя висіло на волосині. А почалося все з того, що я сказав собі:

«Невіртомущочуєш, не вір тому, що чуєш!» І став вести невсипущий нагляд. Пізньої ночі злочинці під прикриттям кібернетичного лева кинулися навтьоки. Але я вчасно ліг посеред дороги, по якій мчав їхній автомобіль. Налякані бандити слізно благали пропустити їх, пропонували великі суми грошей, та я твердо сказав: «Лише через мій труп». Втративши останню надію, лиходії дали газу, і коли б я зі швидкістю блискавки не розвернувся уздовж, сталося б непоправне… Не буду зараз розповідати, як я наздоганяв їх, як вони відстрілювалися, як зав'язалася рукопашна, — жінки й діти не витримають цих жахливих подробиць. Чуб стає дибки, коли я згадую…

«Динги-дон, динги-дон, бум!» — заглушили Невірка куранти Весняного Палацу. Ледве затих останній, дванадцятий удар, як у чорному лімузині щось клацнуло і заціпенілі кібертонці почули голос Тракатана:

— Ви хочете, щоб я прийшов. Я прийду слідом за чорним снігом. І тоді, присягаюсь вакуумом, ваша країна стане найтихішою в світі!