"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

У Печері Жахів

Катерок не зміг підійти до самого берега, і розвідникам довелося брести по коліна в холодній воді. Найліпше було Айї: її ніс на руках загартований Тирляль. «Черствий, бездушний хлопчисько, — з гіркотою подумав Невіртомущочуєш. — З його здоров'ям можна було б нести двох».

Та ось під ногами зашурхотіла рінь. Розвідники зробили кілька гімнастичних вправ, щоб зігрітися, і вервечкою рушили в глибину острова. Попереду нечутно крокував Дон Кібертон зі шпагою, за ним дріботів навшпиньках нерозлучний з товстим портфелем Сурдинка, за професором легко ступала Айя зі своїм улюбленцем Покі на шкіряному пояску. Позаду всіх, щохвилини озираючись і міцно притискаючи до грудей пузату волинку, крався Невірко.

Небо швидко світлішало. Над морем уже, певно, підіймалося сонце, але тут, на дні глибокої ущелини, все ще тримався напівморок. Згори звисали колючі гілки невідомих рослин.

— Будьте уважні, колеги, може, в них отрута, — стиха застеріг професор.

І тут раптом Невірко відчув сильний протяг. Це вже було занадто.

— Дідько його зна, що таке! — прошипів він, наздоганяючи професора. — Я не можу працювати за таких умов! Невже не можна було вибрати путньої дороги?

— Всі дороги ведуть до Тракатана, — філософськи зауважила позаду Айя.

— Жартувати зволите! А мене ось-ось звалить ангіна. Мені шкідливо дихати холодним повітрям!

— Протяги нікому не корисні, колего, — м'яко заперечив Сурдинка. — І взагалі, не хвилюйтеся: у мене в портфелі мас бути аспірин.

— Що ви тямите в моєму організмі! — ревниво пробурчав Невірко, і тут його волинка, писнувши, уперлася в міцну спину Тирляля.

— Цс-с-с! — прошепотів Дон Кібертон. — Подивіться!

Попереду зяяла чорна діра.

— Печера! — прошепотіла Айя.

«Пастка!» — гарячково подумав Невірко.

— Дозвольте не погодитися з вами, Синьйорино, — ґречно вклонився Айї професор. — Наявність протягу свідчить про те, що це швидше тунель.

— Яка різниця, тунель чи печера, — зауважив Невірко. — Все одно йти далі…

— …є сенс! — швидко скінчила за нього Айя.

Тирляль обережно витяг шпагу із піхов, і розвідники, намагаючись триматися ближче одне одного, рушили вперед.

У печері було темно й тихо. Тирляль пробував намацати стіни, але це йому не вдалося. З кожним кроком на душі в кібертонців ставало все тривожніше. Невідома небезпека загрожувала звідусіль, нею, здавалося, було просякнуте й повітря цього похмурого підземелля.

— Ні, друзі, ви як хочете, а я пішов геть, — рішуче виголосив Невірко і повернув назад. Професор простяг руку, намагаючись затримати його, та долоню йому зненацька потисли чиїсь холодні пальці.

— Щ-що це? — затинаючись спитав Сурдинка, і в цю мить перед його очима з'явився мерехтливий кістяк.

— Виробництво кіностудії «Тракатан-фільм»! — загробним голосом сказав привид і, дрібно затремтівши, розсипався на порох.

Замість нього в глибині печери виник велетенський фосфоруючий пес. Він наблизився до скам'янілих від жаху розвідників і, огидно дихаючи на них часником, став люто поводити очима.

— Коліть, Доне, коліть! — закричав Сурдинка, прикриваючись портфелем, мов щитом, але Тирляль несилий був підняти обважнілу шпагу. Раптом над їхніми головами почувся страхітливий зойк, і під склепінням спалахнули дві червонясті плями. Вони мирно пурхали над кібертонцями — все нижче й нижче, все нижче й нижче. Айя, Тирляль і Сурдинка одразу забули про існування пса: це були людські вуха.

— Назад! — скомандував Сурдинка не своїм голосом. — Швидше назад!

— Хе-хе-хе-хе-е-е! — почувся позаду глузливий регіт.

Відступати було нікуди: ззаду на них ішла, широко розмахуючи косою, зморшкувата баба в білому.

— Смерть! — облизав пересохлі губи Тирляль і сам не стямився, як рушив їй назустріч. «До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!», — вистукувало на високих нотах серце.

Коли їх розділяло кілька кроків, баба несподівано захиталася. Незграбно махнувши косою, вона вдарила нею по власній нозі і з жалібним стогоном пострибала геть.

— Знай Дона Кібертона! — крикнув їй навздогінці Тирляль.

Він знову відчув себе великим і дужим. Що йому тепер пес? Що йому якісь там вуха? Відступи, Айю! Відійдіть, професоре!

Але що це? Червонясті плями спустилися псові на шию і перетворились на невинний бантик. Чудовисько, млосно заплющивши очі, взялося вишукувати бліх і зразу стало схоже на добродушного дворнягу. На його тлі проплив знизу вгору тремтливий напис: «Перерва з технічних причин».

Тирляль розгублено опустив шпагу. Отже, то не від нього тікала бридка баба? І раптом радісний здогад осяяв його обличчя:

— Айю, Айєчко, невже? Так, професоре? Це вона?!

— Це Покі, — усміхнулася Айя, клацаючи замком футляра. — Дорога вільна, колеги розвідники