"У нас в Кібертонії" - читать интересную книгу автора (Сапожников Леонид Александрович)

Полон

А Невірко тим часом щодуху гнав по дну ущелини. Колюче галуззя стьобало його по обличчю, та болю він не відчував. Далі, далі від цієї клятої печери! Ніяка в світі сила не примусить його повернути назад!..

Прибігши до моря, Невірко важко опустився на камінь. Ех, як він шкодував, що ракетниця лишилася у професорському портфелі. Він ніжно погладив по шерсті свою волинку, і над пустельним узбережжям полинули журливі звуки.

З чудового світу музики його вирвав чийсь грубий дотик. Невірко озирнувся, і волинка випала з його рук. Над ним, як вежа, що стриміла в небо, височіла металева істота з богатирськими грудьми і головою, що виростала просто з плечей. Прана рука істоти закінчувалася п'ятьма сталевими пальцями, а ліва — важким чавунним молотом.

— Встати! — стиха наказала істота, і оскільки Невірко все ще сидів, підняла його лівою рукою за комір. Похитуючись на ватяних ногах, Невірко побачив другу істоту, що зовні нічим не відрізнялася від першої. «Двоє проти одного! — подумав він. — Забагато. Не впораюсь. Та й кожен із них — башта проти мене».

— Даруйте ласкаво, — мовив він стиха, — ви роботи?

— Не роботи, а дроботи! — відрубали в один голос. — Дроботи Його Логічної Бездоганності Тракатана!

— Чи не будете ви такі люб'язні поінформувати мене про дорогоцінне здоров'ячко вашого володаря? — улесливо посміхнувся Невірко, але дроботи замість відповіді спритно накинули йому на голову цупкий лантух.

— За що? — із жахом закричав Невірко. — Я нічого не зробив! Це не я!

— Вперед! — скомандували дроботи, і Невірко рушив туди, куди його підштовхували сталеві руки.

Всю дорогу конвоїри мовчали. Навіть ступали вони нечутно, — певно, їхні сталеві підошви були підклеєні гумою. Нещасного бранця довго гнали крутою кам'янистою стежкою. Відтак потягли вгору по сходах і штовхнули в двері.

— П'ять-дріб-Сім прибув! Три-дріб-Чотири прибув! — приглушено доповіли дроботи.

— Вільно! — скомандував хтось хрипким шепотом. — Що це за суб'єкт?

— Підозріла особа, пане Головний Нашіптувач!

— Чи є цей волохатий предмет його власністю?

— Так точно!

— Що робив суб'єкт у мить затримання?

— Порушував Параграф Перший!

— Скинути з нього лантух!

За великим письмовим столом сидів, скрививши безбарвні губи, Грауен. Перед ним лежали високий чорний кашкет і пістоль. На кашкеті тьмяно поблискував герб — гадюка, що обвивалась навколо Місяця.

— О, яка зустріч! — здивовано прошепотів Грауен. — Як це у вас говорилося: старий друг кращий за нового друга. Ви добре встигли: завтра ми вирушаємо на Кібертонію… Але як ви сюди потрапили і чому галасували на цій жахливій штуковині? — колишній власник балагана обридливо показав на волинку.

— Я став жертвою кібертонського терору, — трагічно прошепотів Невірко.

— Бром і валеріанка, це дуже цікаво! Сідайте, будь ласка, на стілець! То як же воно було?

— Як було? — сумно перепитав Невірко. — Погано мені було. Пам'ятаєте ту ніч, коли ви люб'язно підвезли мене в автомобілі? Наступного ранку мене схопили головорізи професора Сурдинки. Мене звинуватили в зрадництві. Суд засудив мене до найвищої міри покарання — все життя переглядати науково-популярний фільм про вирощування кроликів. Мені показували цей фільм з ранку й до вечора з перервами на сон і їжу. Скоро я знав усіх кроликів, як то кажуть, в обличчя. Через тиждень мені здалося, що я божеволію. Якось я скористався з того, що варта від нудьги заснула, і втік. На вулиці, на щастя, було темно. Пробираючись пустищем, я побачив там дирижабль. Кібертонці мають звичку кататися на ньому у свята. Я заліз у кабіну, запустив двигуна і злетів. Через хвилину піді мною було море. Найстрашніше почалося пізніше, коли я переконався, що пального вистачить ненадовго. До того ж дирижабль чомусь перестав мене слухатися. Раптом я помітив унизу якийсь острів. Роздумувати було ніколи. З волинкою в руках я ступив за борт і приземлився завдяки їй, немов на парашуті. Я гадав, що острів безлюдний, і дозволив собі за старою звичкою дещо зіграти. Та невдовзі прийшли дроботи і принесли радісну звістку, що я потрапив у володіння глибокошанованого мною доктора Тракатана. Все інше, пане Грауен, вам відоме.

Головний Нашіптувач підвівся з-за столу і запропонував Невіркові пройти до сусідньої кімнати. На чорній стіні горів електричний транспарант:

Цс-с-с-с! (Тракатан)

— Ви зачекаєте мене тут, — сказав пошепки Грауен. — Я йду до Його Бездоганності.

І несподівано гаркнув з натхненням:

— Хай панує на шляхах Володаря безгоміння!

Невірко розгублено глянув на нього:

— Даруйте, мені здавалося…

— Такі речі не забороняється вимовляти вголос, — суворо прошепотів Грауен. — Навпаки, рекомендується.

Зоставшись на самоті, Невірко намацав у кишені коробку сірників. Кажуть, у їхніх коричневих головках міститься отрута. Ну, що ж, коли так звелить доля, він помре, як справжній мужчина. Від цієї думки йому трохи полегшало.

Міряючи кімнату нервовими кроками, Невірко наткнувся на клітку з папугою. Якийсь час він і птаха уважно розглядали одне одного. «Дай відповідь, створіння мудре, чи ранок бачити мені?» — з слізьми в очах подумав Невірко.

— Попка дур-рний! — прошепотів папуга.