"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)
Олег Авраменко
У співавторстві з Валентином Авраменком.
Напередодні Армагедону
Розділ 13
Проминувши містечко, ми через двійко миль заглибились у ліс. Обабіч дороги височіли стрункі молоді сосни, повітря було свіже та чисте, сповнене густого аромату хвої та трав з легкою домішкою духу ягід і грибів. Рівна, досить широка стежка йшла трохи вгору і зникала десь за обрієм. У мене складалося таке враження, ніби наш шлях пролягав прямісінько на небо. Просто неймовірно, як я тоді помилявся. Швидше, ми в'їжджали в ворота пекла.
Дорогою ми неквапно розмовляли із Штепаном і потроху заповнювали численні прогалини в наших уявленнях про світ Граней. Хоча його знання не вирізнялися глибиною й систематичністю, а кругозір здебільшого обмежувався рідним Аґрісом та ще кількома прилеглими Гранями, з якими Аґріс підтримував тісні економічні зв'язки, ми все ж отримали від нього багато корисної інформації, зокрема остаточно з'ясували питання з Інквізицією. Як і випливало зі слів Шако та його дядька Ервіна, це була організація могутніх магів, що не мала ніякого відношення до жодної з існуючих релігій. Її назва виникла в давні часи, якщо вірити Штепанові, ще до Різдва Христового. Інквізиція була головною опорою влади верховного короля Граней, домінуючою політичною силою в Імперії і дуже впливовою — за її межами. Оскільки Штепан народився вже після настання Нічиїх Літ і все його свідоме життя припало на період активізації темних сил, він ставився до Інквізиції однозначно позитивно і вважав, що її основна функція — боротьба з нечистю та чор ними магами, захист світу людського від підступів Сатани. А про те, чим займалися інквізитори в проміжку між Нічийними Сторіччями, барон мав дуже туманне уявлення.
Принагідно я сказав Штепанові, що на Основі більше відомо про іншу Інквізицію — ту, яка підпорядковувалася римо-католицькій церкві і боролася не так з нечистю, як з єретиками.
У відповідь наш співрозмовник знизав плечима і недбало відповів:
— А що з католиків візьмеш! Вічно вони щось мудрують.
Втім, мовлено це було зовсім незлобливо, швидше з добродушною іронією. Окрім усього іншого, мене вразила гармонія міжконфесійних відносин на Аґрісі. Тут мирно і майже безконфліктно співіснували не лише різні гілки християнства, а й християнство з ісламом, іудаїзмом, буддизмом, зороастрізмом та ще кількома релігіями, про які я раніше не чув. Наприклад, християни східного обряду, до яких належали й загоряни, на відміну від багатьох своїх земних єдиновірців, вважали католицькі храми такими ж святими місцями, як і православні церкви, і, перебуваючи на чужині, вільно ходили туди молитися. Штепан з жалем зауважив, що, поспіхом залишаючи містечко, ми забули замовити в тамтешній церкві подячний молебень з нагоди перемоги над слугою Нечистого.
— А в Хасседот ми приїдемо надто пізно, — додав він. — Службу було б бажано відправити сьогодні.
— Хіба дорогою нам не зустрінеться жодного людського поселення? — спитав я. Зі слів барона я знав, що протягом останніх десяти років він уже разів зо п'ять бував у Альбіні і добре знав цю місцевість.
— Чому ж, зустрінеться, — відповів Штепан. — Невеличке село на півдюжини хатин, проте церкви там немає. А зовсім незабаром, десь за півтори години, ми проминемо родовий замок герцогів Бокерських. Та туди краще не потикатися.
— Чому? — поцікавилась Інна, з істинно жіночою інтуїцією відчувши, що за цим криється незвичайна історія. — Ви з герцогом вороги?
— Ні, мадам, в жодному разі. Я навіть ніколи не зустрічався з ним. Проте всьому Аґрісові відомо, що Ґарена де Бресі, нинішнього герцога Бокерського, ліпше не турбувати. Він і раніше був людиною замкненою й нетовариською, а як утратив обох синів, то взагалі став відлюдником. Відтоді герцог цілком усунувся від державних справ, передав управління князівством найближчому родичеві, а сам переїхав з Хасседота до свого родового замку Шато-Бокер. Вже четвертий рік він сидить там безвиїзно, майже ні з ким не спілкуючись і нікого не бажаючи бачити.
— Його сини загинули?
Штепан якось непевно похитав головою:
— Це складне питання, мадам. Одним словом — "так" чи "ні" — на нього не відповісти. Те, що сталося з дітьми герцога, дуже заплутана історія, і...
— Будь ласка, розкажіть її, — втрутився я, з виразу обличчя барона зрозумівши, що він хоче змінити тему розмови. — Ми з дружиною любимо всілякі загадкові історії.
— Гм... Чого-чого, а загадок тут не бракує. — Штепан прокашлявся і став розповідати: — Мабуть, варто почати з того, що Ґарен де Бресі отримав свій герцогський титул у дванадцять років. Його батько, Олаф, загинув на полюванні за дуже підозрілих обставин, і ця загадкова смерть привернула до себе пильну увагу найвищих кіл. Кажуть, що за місяць по тій події до Хасседота завітав сам верховний король. Відтоді при юному Ґарені завжди перебував інквізитор — а це вже не іграшки. Певно, обставини смерті старого герцога вельми стривожили Метра та Інквізицію.
— А можна про це докладніше? — попросив я.
Барон знов прокашлявся.
— Про це ходить багато різних, часто-густо суперечливих історій. Найвірогіднішою мені видається версія, що її я почув від провідника, який супроводжував мене під час моєї першої поїздки до Альбіни. Він був одним із загоничів на тому злощасному полюванні і розповідав, що всьому виною був здоровенний кабан, якого ще напередодні вистежили ловчі герцога Олафа. Коли собаки загнали кабана, а герцог спішився і вже замахнувся, аби кинути списа, кабанисько раптом звівся на задні лапи, а між його передніми ратицями промайнула блискавка. Наступної миті кабан зник, а натомість з'явився чоловік у чорній сутані з накинутим на голову каптуром. За словами загонича, тоді всі були налякані — ще б пак, їх можна зрозуміти. Проте герцог був не просто наляканий, його аж затіпало від страху. Наче пізнавши ту людину, він мертвотно зблід, упустив списа і, вигукнувши "Ні, ні, тільки не це!", відсахнувся. А чоловік у чорному підняв руки і щось тихо промовив. На досі ясне небо зненацька набігли важкі свинцеві хмари, разом спал ахнули десятки, а може й сотні, блискавиць — і одночасно вдарили у герцога. Від такого яскравого спалаху присутні на кілька секунд осліпли, а коли в їхніх очах розвиднілося, то незнайомця в чорному вже не було. Герцог стояв на тому ж самому місці, та тепер він був більше схожий на привида, ніж на живу людину. Дехто стверджує, що крізь нього було видно дерева; наш загонич теж їх бачив, проте чесно визнає, що йому могло й привидітися. Вражені люди завмерли, не в змозі бодай ворухнутися. А привид герцога повернувся до них і сказав: "Я залишаю вас. Хай простить мене Господь милосердний. Куди б я не потрапив, я буду благати Його, аби Він захистив моїх нащадків від кари за мої гріхи". Після цих слів герцог розтанув у повітрі, а на тому місці, де він стояв, лишилася тільки пляма випаленої землі. Отак загинув герцог Олаф Ґабріель де Бресі... І хтозна, чи він справді загинув, чи, може, з ним сталося щось набагато гірше за смерть.
Штепан замовк і видобув з кишені люльку та кисета з тютюном.
"Далебі, Владику," подумки озвалася Інна. "Мене не перестає дивувати, як швидко ми з тобою приймаємо нові правила гри."
"А саме?"
"Слухаючи розповідь барона, я ловила себе на тому, що не відкидаю її відразу як явну нісенітницю, а старанно розбираю кожну окрему деталь у намаганні відтворити цілісну картину тих подій. Наприклад, чи був кабан просто ілюзією, чи людина в чорному перекинулася в кабана, аби заманити герцога в пастку. І взагалі, ким був той незнайомець, як він зник звідти, щo зробив з герцогом і навіщо він це зробив... Цікаво, як би ми поставилися до такої історії кілька місяців тому?"
"Зрозуміло як. Назвали б її маячнею," відповів я. "Але зараз... Що вдієш, сонечку. Нiчого було смикати кота за хвіст, надто коли він балакучий. Щоразу це призводить до нових пригод. От і зараз на обрії маячіє чергова історія, в яку ми, судячи з усього, починаємо встрявати."
"Ти так гадаєш?"
"Я цього певен. Останнім часом з нами нічого не відбувається просто так. Нас спеціально відбирають, з допомогою кота знайомлять, підсвідомо до чогось готують, потім в належний момент переправляють на Ланс-Оелі, де у нас починають пробуджуватися наші магічні здібності — і це відбувається так стрімко й безконтрольно, що ми, як люди відповідальні, кидаємося на пошуки виходу з цього небезпечного становища. Можеш назвати це параноєю, та я підозрюю, що ми зовсім не випадково опинилися на Аґрісі."
"По-твоєму, це було запрограмовано?"
"Боюся, що так... А ще я боюся, що нам не вдасться просто проїхати повз замок герцога Бокерського і без перешкод дістатися до Альбіни."
"Це справді схоже на параною," зауважила Інна. "Але я, в свою чергу, боюся, що твої побоювання можуть справдитися. Параноя — заразна хвороба." І вже вголос, звертаючись до барона, промовила:
— Продовжуйте, пане Сіміч. Нас дуже зацікавила ваша розповідь. Тільки не обминайте жодної подробиці.
— Постараюсь не обминути. — Штепан якраз закінчив набивати люльку, розкурив її і продовжив: — Так от. Про загадкову смерть герцога Олафа з часом призабули і в товаристві згадували про неї лише зрідка, коли більш свіжі теми в розмовах вичерпувалися. В двадцятирічному віці герцог Ґарен одружився з онукою тодішнього короля Ліону, діда нині правлячого Ґуннара Сьомого. Перша їхня дитина, дівчинка, народилася мертвою; потім, один за другим, з'явилися на світ двоє міцних, здорових синів, Сіґурд та Ґійом; а от при четвертих пологах дружина герцога вмерла разом з дитиною. Багатьом це здалося підозрілим, адже пологи приймав сам інквізитор — і все ж не зміг урятувати її життя. Проте обізнані люди стверджують, що у герцогині було слабке серце, і тричі інквізитор буквально витягав її з могили, а на четвертий раз уже не зміг нічого вдіяти. Хоч там як, але в тридцять років герцог лишився удівцем з двома дітьми на руках. Удруге він так і не одружився, а цілком присвятив себе вихованню синів. Він душі в ні й не чув, задовольняв кожну їхню забаганку, ні в чому не відмовляв їм — словом, балував їх понад усяку міру. Аж раптом, за сім років по смерті дружини, він несподівано повідомив родичів, що відсилає обох своїх синів до Вічного Міста. Всі були спантеличені таким рішенням, однак питати про його причини ніхто не наважився. От тоді і сталося те, про що досі розповідають найрізноманітніші історії. Одні кажуть, що того ж дня надвечір у Хасседот в'їхала розкішна карета, зупинилася перед герцоговим палацом, і з неї вийшов чоловік в чорній сутані з каптуром. Інші ж стверджують, що він просто вийшов із сусіднього провулка, перетнув майдан перед палацом, постукав у ворота і став вимагати зустрічі з герцогом. Так воно було чи інакше, та одно певно: Ґарен де Бресі відмовився прийняти його. Почувши таку відповідь з уст вартового, незнайомець заявив, що герцог дуже помиляється, відтак підняв руки — і ворота завалилися, поховавши під собою вартового. Чоловік у чорному попрямував через широке подвір'я до парадного ґ анку.
Штепан ненадовго замовк, мов би зважуючи подальші слова. Його замислений погляд ковзнув уздовж дороги перед нами і на мить затримався на підводі з сіном, що саме виїхала з-за пагорба. Підводу тягла квола й старезна шкапа, яку раз за разом оперіщував батогом кремезний бородань у темній полотняній одежі. Другий селянин лежав горілиць на сіні й дивився в небо.
— Отож, — знову заговорив Штепан. — Коли незнайомець проминув середину подвір'я, парадні двері розчинилися і на ґанок вийшов інквізитор. Чоловік у чорному зупинився й голосно промовив:
"Забирайся з моєї дороги, Рівале. Не заважай мені взяти те, що належить мені по праву. Ти все одно не зупиниш мене, а під час нашої сутички можуть постраждати смертні".
"У палаці нікого немає, крім мене, герцога та його дітей, — незворушно відповів інквізитор. — Єдиного вартового ти вже убив, герцогові з синами втрачати нічого, а я тут для того, аби захистити їх".
"В такому разі, — насмішкувато мовив чоловік у чорному, — я зроблю тобі велику честь. Ти приймеш смерть від моєї руки".
"Це ми ще побачимо, — сказав інквізитор. — Я давно прагнув зустрічі з тобою, Женесе. Все своє життя я готувався до цього дня. Покоління моїх предків, чия пам'ять живе в мені, закликають зараз до помсти. Отож не сподівайся на легку здобич".
"Я прийшов не за здобиччю, — заперечив той, кого звали Женесом. — Я хочу забрати свою законну власність. І ніхто з вашої білої зграї не зможе зупинити мене".
З цими словами Женес підкинув догори руки з розчепіреними пальцями. Тут-таки небо затягло важкими хмарами, оглушливо загримів грім, і десяток потужних гіллястих блискавок вдарили туди, де стояв інквізитор. Над головою інквізитора миттю засяяла смарагдова півсфера, і блискавки розлетілися врізнобіч, руйнуючи все на своєму шляху. Стіни палацу потріскалися, а арка воріт почала обвалюватися на голови роззяв, що спостерігали на віддалі за сутичкою двох магів. Люди стали розбігатися...
Штепан раптом осікся і, рвучко натягнувши поводи, підняв дибки свого коня. Його гучний окрик злився з наляканим кінським іржанням:
— Zahroza! K zbroje!
Дві стріли встромилися в груди коня, а ще одна подряпала мою щоку і зачепила мочку вуха. Наш загін майже порівнявся з підводою, коли з сіна вискочили троє людей і з близької відстані вистрілили в нас з арбалетів. На щастя, Штепан вчасно відчув небезпеку і, поставивши дибки коня, прикрив себе та Інну, що їхала справа від нього. А мене врятував Леопольд, який різко загальмував, щоб не зштовхнутися з конем барона, і присів на задні ноги.
Бородань, що правив підводою, швидко сплигнув на землю і вдарив палашем по ногах коня загорянина, який їхав попереду нас. Кінь спіткнувся і впав, підім'явши під себе вершника. Один з баронових воїнів був знешкоджений ще на самому початку сутички.
А от Штепан встиг вчасно звільнитися від падаючого коня і уникнув незавидної долі свого підлеглого. Швидко виплутавшись із стремен, він вихопив з піхов меча і кинувся до підводи. Шлях йому перегородив ще один розбійник з мечем наголо, і вони зійшлися в двобої. Тепер, в усякому разі, барон був прикритий від арбалетників, які поспіхом перезаряджали свою зброю.
Не обертаючись, я відчув, що Інна вже спішилась і сховалася від стрільців за корпусом Лаури. Вона пробувала підпалити сіно на підводі, проте якась таємнича сила, немов губка, поглинала майже всю енергію пірокінетичних імпульсів. Лише подекуди сіно почало трохи тліти.
А я зосередив свою увагу на розбійниках з арбалетами, намагаючись паралізувати їх. Та знову ж таки, все та сама таємнича сила нейтралізовувала мою магію; щонайбільше мені вдавалося трохи уповільнити їх рухи. Троє загорян поспішали до підводи, але вони явно не встигали до пострілу. У розбійників були не примітивні середньовічні арбалети, а сучасні, вдосконалені, перезарядити які було справою кількох секунд.
На якусь мить я розгубився, не знаючи, що робити. Я також міг зістрибнути на землю і прикритися корпусом Леопольда. Одначе в цьому разі розбійники могли вистрілити в нього. А я не хотів жертвувати ним задля порятунку власного життя. Для мене Леопольд був не просто котом, навіть не просто балакучим котом; він був моїм другом, моїм молодшим братом, моїм вихованцем...
Арбалети вже були заряджені, підняті і спрямовані в мій бік. Я негайно перекинув Леопольда на кота і, виставивши вперед напівзігнуті руки, полетів униз.
А наступної секунди клацнули спускові гачки арбалетів. Дві стріли, зі свистом розтинаючи повітря, пролетіли над моєю головою. Третій же розбійник, певно, цілив у Леопольда; його стріла майнула перед моїм лицем.
При контакті з землею я спружинив руками, пом'якшуючи удар, перекотився через правий бік і вскочив на ноги. Чисто автоматично, майже не усвідомлюючи, що роблю, я схопив Леопольда за загривок і пожбурив його в найближчий кущ на узбіччі.
Втретє арбалетники вистрілити не встигли. Інна нарешті добилася свого, сіно спалахнуло. Розбійники в палаючій одежі повистрибували з підводи й кинулися в хащі ліворуч дороги. Слідом за ними побіг і бородань. А останній, п'ятий, що бився на мечах із Штепаном, уже лежав на землі з розкроєним черепом.
Тоді з лісу в нас полетіли стріли. Добре що вони були пущені здалеку, і нам з Інною вдавалося відхиляти їх убік. Проте ми не змогли вберегти молодшого брата барона, вісімнадцятирічного Йожефа, який перебував надто близько до лісу. Стріла влучила юнакові в груди, і він замертво впав на узбіччя. Штепан кинувся до брата, підхопив його на руки і поніс до нас. Двоє загорян допомагали своєму товаришеві вибратися з-під туші скаліченого коня. А впряжена в підводу шкапа дико заіржала і, здичавівши від жаху, помчала вперед, розкидаючи по всій дорозі палаюче сіно.
"Владику," звернулася до мене Інна. "У лісі праворуч нікого немає."
Я перевірив. З правого боку дороги не відчувалося присутності тієї сили, що прикривала розбійників на підводі та їхніх спільників у лісі. Вочевидь, маг, що влаштував на нас засідку, не ризикнув розміщувати своїх людей обабіч дороги, побоюючись передчасно сполохнути нас.
Я гукнув Штепанові, що ліс за нашими спинами "чистий". Барон негайно наказав своїм людям відходити з кіньми в хащі. Ми з Інною прикривали наш відступ. Стріли з протилежного боку вже сипалися градом, нам ставало все важче відхиляти їх.
На щастя, скоро ми опинилися під захистом дерев. Загоряни видобули з сумок на крупах коней арбалети і стали навмання відстрілюватися.
"Кепські справи, Владику," обізвалась Інна. Вона ховалася за стовбуром сусіднього дерева і тримала на руках Лауру, знов обернену на кішку. "Цього разу ми зустріли серйозного супротивника."
"Ти теж не відчуваєш розбійників?" запитав я.
"Ні. Відчуваю лише силу, що прикриває їх. Нам протистоїть дуже сильний маг. Він надійно екранує своїх людей. Ми мусили відчути небезпеку задовго до того, як наблизилися до підводи, а вийшло так, що Штепан перший виявив засідку."
"І врятував наші життя," додав я. "Треба з ним переговорити."
Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.
— Що будемо робити, бароне?
— Все залежить від чисельності розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, нам слід негайно відходити вглиб лісу, аби вони не обійшли нас з флангів.
— На жаль, проблема не лише в їхній кількості, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною швидко паралізувати б усіх розбійників. Проте їх прикриває досить сильний маг. Можна було б спробувати зруйнувати його захист потужним магічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.
— То що ви пропонуєте? — спохмурнівши, запитав Штепан.
— Найперше треба провести розвідку. Та це завдання не для людини.
— А для кого?
Замість відповіді я гукнув Леопольда.
— Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — пролунав біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я себе почуваю, чи не хочу я пити, чи не болить мій хвіст, що на нього, до речі, ти наступив...
— Не розслаблюйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми все ще в небезпеці. — З цими словами я погладив Леопольда і, склавши долоню "човником", налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується маг, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з'ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в змозі провести розвідку. Наша доля у твоїх руках... певніше, в лапах. Допоможеш нам?
— Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?
— Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти ти побачиш усе, що нам треба. Згоден?
— Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.
"Будь обережний, котику, але нічого не бійся," подумки звернулася до нього Інна. "Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо."
— Отже, вперед, — сказав я. — З Богом!
Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся до дороги, стрілою перемахнув через неї й зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги і продовжували стріляти в нас. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-маг невдовзі розгадає цей маневр і впритул займеться котом. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.
Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали слідкувати за стрілами, і в результаті ще один з наших був поранений — щоправда не смертельно, в плече. З деяким запізненням я попередив Штепана, аби його люди не дуже висовувалися.
Наш супротивник, врешті, почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар'єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енергії, яку маг негайно поглинув. Наш супротивник володів колосальними ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає проти нас рішучих заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана...
"Мабуть, він побоюється, що ми можемо відбити удар і спрямувати всю енергію проти нього," припустила Інна. "Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. Тим-то й небезпечний поєдинок голих сил. А цей маг, при всій своїй могутності, не дуже вправний і зовсім невпевнений у своїх силах."
"Ти так гадаєш?"
"Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на свою силу, аніж на майстерність. Узяти хоча б той бар'єр — скільки енергії він витратив на його спорудження!.."
Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я полишив кота під доглядом Інни, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що маг, зайнятий Леопольдом, викаже себе.
І таки виказав...
"Що він робить з котом?" запитав я в Інни.
"Намагається обплутати його якимись в'язкими магічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність."
"Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якомога ближче підступитися до нього. Починаймо!"
Дочекавшись, коли маг зосередиться на відбитті Інниних ударів, я протягнув до нього ментальний щуп і "краєм ока" зазирнув у його розум. На свій подив, я виявив, що наш супротивник — ще зовсім юний хлопець, йому навряд чи було більше шістнадцяти років. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко...
"Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!.."
У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім маг знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдало йому ані найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено залопотів, розповідаючи про все, що сталося з ним на тому боці.
А я тим часом атакував нашого супротивника-мага, скориставшися з того, що він надто захопився полюванням на Леопольда і забув про мою присутність. Я нагадав йому про себе потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з допомогою Інни, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, убити.
Проте маг виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частину своєї магічної сили, що над нею я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я перегруповувався для наступної атаки, він кинувся навтікача, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних ментальних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.
Маг відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої магічної підтримки, становили для нас серйозну загрозу.
Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх, але я безцеремонно перепинив його:
— Скільки там розбійників?
— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево...
Я перестав його слухати й повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність супротивника і про його намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.
— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, нам пізно відступати.
Я підбадьорливо всміхнувся до нього:
— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, отож ми можемо застосувати проти них магію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.
Штепан кивнув, погоджуючись з моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно "прощупав" ліс за дорогою і визначив розташування основної групи розбійників. Присутності мага я не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там затаївся.
Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енергію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж таки миті маг кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два нокаутуючі удари, вщент зруйнувавши всі його захисні порядки. Рятуючи життя, наш супротивник знов поступився частиною своєї магічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — маг утікав світ за очі, полишивши своїх людей напризволяще.
А наступної секунди ліс, де перебували розбійники, вибухнув, немовби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як обличчя Штепана видовжилося від подиву, а в його погляді, поряд з повагою, промайнув переляк.
"Тепер він ставитиметься до нас інакше," подумки сказав я Інні.
"Атож," погодилась вона. "Ти явно переборщив."
Спільними зусиллями ми згасили пожежу в лісі, після чого зайнялися розбійниками, що намагалися зайти до нас з тилу. Цього разу ми не застосовували "важкої артилерії", а вирішили обмежитися м'якшими засобами впливу. Виявивши розбійників, ми надіслали туди двійко блискавок, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули від гріха далі.
Штепан та ще двоє його людей обережно перейшли дорогу і розвідали обстановку в районі згарища. Повернувшись, вони повідомили, що крім обгорілих трупів там більше нікого немає. Бій скінчився, ми перемогли; тепер настав час порахувати втрати й зайнятися пораненими.
Загорянин, якому стріла пробила плече, зламав наконечник і витяг її з рани. Перше ніж ми встигли втрутитися, його товариш розжарив лезо кинджала над нашвидкуруч розпаленим вогнищем і по черзі припік вхідний та вихідний отвори. Він уже збирався перев'язати плече, та Інна спинила його й наклала на рану знеболюючі та бактерицидні чари. Поранений зразу відчув полегкість.
А я тим часом оглянув Йожефа, що більше за інших постраждав у сутичці. Спливаючи кров'ю, він лежав на траві під високою сосною, з його грудей стирчало древко стріли, обламане в десяти сантиметрах від рани.
— Стріла застрягла в легенях поряд із серцем, — тихо промовив Штепан. — Якщо ми спробуємо витягти її, він помре в муках. Я вже бачив такі рани і знаю, що Йожеф приречений. Краще дозволити йому спокійно померти, аніж завдавати зайвих страждань.
— Однак ми спробуємо, — сказала Інна, присівши навпочіпки поруч мене. — Стан вашого брата ще не безнадійний. Якщо почати негайно, то його ще можна врятувати.
— Так, бароне, — підтримав я дружину, пригадавши, що в Кер-Маґні вона, крім усього іншого, вивчала основи магічної медицини. — У Йожефа ще є шанс, не можна його втрачати.
— Ну, не знаю, — з сумнівом протягнув Штепан. — Наші знахарі й відуни за такі рани не беруться.
— Ми не знахарі, — рішуче заперечила Інна. — І не відуни. Ми маги — хоч і початківці.
— В будь-якому разі, — промовив я, — ваш брат не страждатиме. Це ми вам гарантуємо.
— Гаразд, — зітхнув Штепан. — Починайте. А я молитиму Бога, щоб він допоміг вам здійснити це чудо. — І після короткої паузи додав: — Якщо Йожеф виживе, я буду вашим вічним боржником. Він мій єдиний брат.
Барон відійшов від нас, увіткнув у землю меча, став перед ним навколішки і ревно зашепотів молитву. Невдовзі до нього приєдналися й інші загоряни.
"Отже, Інно," звернувся я до неї подумки, щоб Штепан та його люди не чули нашої розмови. "Що ти пропонуєш?"
"Передусім," сказала вона, "треба провести загальну анестезію, вповільнити пульс та дихання, понизити тиск, аби запобігти подальшій втраті крові... Проте належить діяти вкрай обережно, в жодному разі не можна допустити кисневого голодування клітин мозку. Ми продезинфікуємо рану зовні і з середини, потім ти почнеш повільно руйнувати стрілу, а я тим часом буду зрощувати розірвані тканини й судини..."
"А як же капіляри? Їх там тисячі, десятки тисяч."
"Доведеться просто закупорити їх," відповіла Інна. "Та це не біда. За рахунок природної регенерації тканин "пробка" з часом розсмокчеться, і нормальний кровообіг в пошкодженій ділянці відновиться."
"Гаразд. Починаємо?"
"Починаємо."
І ми взялися до справи. На практиці все пройшло не так гладко, як це виглядало в теорії. Тканини були сильно пошкоджені, а кров з розірваних капілярів буквально заливала легені, і нам довелося очищати їх, штучно підтримуючи дихання юнака. Та зрештою, все скінчилось добре. Стріла була вийнята з грудей Йожефа, кровотеча припинилася, легені й серце працювали нормально. Не перестаючи стежити за станом рани, Інна поступово підвищила тиск майже до норми і прискорила пульс. Рана не кровоточила, Йожеф дихав глибоко й рівно, на його раніш блідому обличчі проступив слабкий рум'янець. Інна підвелася й підійшла до Штепана.
— Господь почув ваші молитви, бароне, — втомлено промовила вона. — Ваш брат житиме і за кілька днів одужає. Але йому потрібен спокій і пильний догляд. Він дуже заслаб від втрати крові та больового шоку.
Не тямлячи себе з радості, Штепан кинувся до брата. Попереджуючи його найперше питання, Інна додала:
— Зараз Йожеф спить і, швидше за все, до завтра не прокинеться. Він втратив надто багато крові.
Переконавшись, що брат живий, а стріли в його грудях більше немає, Штепан став палко дякувати нам і запевняти, що відтепер він наш боржник на все життя. Проте я рішуче обірвав його:
— Дозвольте з вами не погодитися, пане Сіміч. Адже це ми втягли вас у неприємності, через нас мало не загинув ваш брат; якби ми не їхали з вами, цієї сутички не було б. І коли мова зайшла про вдячність, то мушу нагадати, що ви врятували нас, першим відчувши небезпеку. А ми лише повернули вам невелику частку свого боргу.
Зрозумівши, що сперечатися з нами марно, Штепан знизав плечима, знову схилився над Йожефом і прислухався до його рівного дихання.
— Боюсь, нам не можна довго тут затримуватись, — озвалася Інна. — Я більше ніж певна, що той маг, хто б він не був, не збирається визнавати своєї поразки. Незважаючи на стан Йожефа, ми мусимо їхати далі. Вашому брату, бароне, потрібен спокій і догляд — але не посеред лісу, де за кожним деревом на нас чигає небезпека.
— Авжеж, мадам, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? — промовив він, ні до кого конкретно не звертаючись. — Хасседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.
Інна ствердно кивнула:
— Про це й мови буди не може. Хоча стан вашого брата не такий критичний, аби дорога вбила його, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.
Штепан знову замислився.
"Ну от," подумки промовив я. "Бачиш! Я не помилявся. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі."
"Здається, що так," відповіла Інна. "Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцога?"