"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)

Олег Авраменко

У співавторстві з Валентином Авраменком.

Напередодні Армагедону

Розділ 12

Попросивши хазяїна негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина й три чистих келихи, що після всього пережитого було для нас зовсім не зайвим. Ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я запалив сигарету, а Штепан — з дозволу Інни — розкурив свою люльку.

— Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і зовсім нічого не тямимо в багатьох речах, які видаються вам очевидними. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола нас відбувається. Я це кажу для того, аби ви не дивувалися нашим запитанням, якими б дурними вони вам не здавались.

Перше ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб прояснити один момент, який надзвичайно цікавив його:

— І все ж таки, монсеньоре, ви з пані графинею маги чи ні?

— Ну-у... — невпевнено протягнув я і кинув на Інну швидкий погляд. — Це залежить від того, що розуміти під словом "маг". Так, ми володіємо магічними здібностями, проте мало що знаємо і ще менше вміємо. Часто-густо ми не контролюємо свою силу, і це нас лякає. Бачте, так склалося... — Я замовк, зрозумівши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого в даний момент робити не збирався. Спершу я хотів прояснити ситуацію з "монахом". — Але про це згодом. Передусім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?

— Він уже був тут, коли ми приїхали, — розпочав свою оповідь Штепан. — Мені здалося, що він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а "монах" тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він стане вмовляти мене навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав'язливі.

— Однак цей проповідник говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.

— Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір'ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з цілком певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами... Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди мені ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча аргументи лже-монаха щодо вас були досить хисткі, я попервах не знайшов у них жодного ґанджу і замалим не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.

— Невже у вас в Загір'ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.

— У нас така ж ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то стає гірше. Поклонників диявола розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір'ї траплялися Прориви, і на світ Божий з'являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин пекла. Щоправда, на власні очі я цього не бачив, але розмовляв з багатьма очевидцями, і вони одностайно стверджували, що нічого жахливішого в їхньому житті ще не було. Під час останнього, найдужчого Прориву, що стався в Кралеві, на півдні Загір'я, загинуло понад три сотні людей і майже стільки ж отримали тяжкі поранення. Та й два попередні завдали чимало лиха. — Штепан важко зітхнув. — А це ж були лише локальні, власне, незначні Прориви.

— Нівроку! — розгублено промовив я. — Триста загиблих, і ви називаєте Прорив незначним! Що ж тоді буває при значних Проривах?

— Буває, що нечисть захоплює Грані цілком, — з цими словами Штепан квапливо перехрестився. — Вбережи нас Боже від такого Прориву.

— І давно почалися ці неподобства?

— Як і годиться, з початком Нічийного Сторіччя, — відповів барон з таким виглядом, ніби говорив про щось загальновідоме. Та, либонь, помітивши спантеличений вираз наших облич пояснив: — Цебто від кінця шістдесят сьомого року; саме тоді почався відлік Нічиїх Літ на межі двох тисячоліть. Невже ви нічого про це не знаєте?

— Ні, дещо знаємо, — сказала Інна. — У нас теж багато говорять про активізацію темних сил на межі тисячоліть. Проте ситуація з нечистю на Основі, видно, не така критична, як на Гранях. В усякому разі, ми не чули, щоб десь траплялися Прориви, а Чорні Емісари у нас така велика рідкість, що до сьогодні ми навіть уявлення не мали про їхнє існування.

Штепан трохи подумав, потім невпевнено кивнув:

— Все може бути. Судячи з усього, інквізитори старанно боронять Основу, і даремно деякі гарячі голови звинувачують їх у бездіяльності.

— А хіба Аґріс вони не охороняють?

Наш співрозмовник знов зітхнув і похитав головою:

— Таких окраїнних Граней, як наша, сила-силенна. А Основа одна, і її треба оберігати. Якщо згине Аґріс, то світ втратить лише одну незначну Грань. Якщо ж нечисть захопить Основу, то це буде кінець людської цивілізації, зрештою, кінець усього людства, Кінець Світу... Всі це чудово розуміють, та від розуміння легше не стає. Як не верти, а все ж своя сорочка ближче до тіла. Ніхто не хоче вмирати, а поготів — потрапляти під владу Сатани. Тому зараз так багато нарікань на Інквізицію.

"Інночко," подумки озвався я. "Схоже, ми припустилися великої помилки."

"Що залишили Ланс-Оелі?" миттєво збагнула вона.

"Атож. Не знаю, з якої причини, та Контр-Основа, на відміну від решти Граней, виявилася неприступна для не дуже люб'язних створінь, на зразок того лже-монаха..."

"Кажи прямо: для нечисті. Чи ти боїшся цього слова?"

"Ну... гаразд. Нечисть, так нечисть," неохоче поступився я. (Інна мала рацію: слово "нечисть" мене бентежило. По моїй логіці, визнати Чорного Емісара та йому подібних істот не просто лихими, ворожими людям створіннями, а пекельними вилупками, значило визнати існування диявола, а отже й Бога; я ж у душі залишався людиною невіруючою... в кожнім разі, не релігійною.) "Так от. Тепер я вважаю, що у Метра був вагомі підстави помістити нас у замкнений світ Контр-Основи, де ми могли вільно розвивати свої здібності, не ризикуючи натрапити на всіляку нечисть."

"А тут вона аж кишить."

"Отож-бо. За цих обставин наші неконтрольовані магічні здібності стають ще небезпечніші, аніж раніше. Не візьмусь передбачити, як це може вплинути на тутешню напружену ситуацію, та підозрюю, що не найкращим чином. А якщо Штепан не помилився в своїх здогадах, і Чорний Емісар з'явився тут не випадково, а через нас, то виходить, що з перших же наших кроків на Аґрісі ми привернули до себе увагу нечисті."

"Цікаво, чому?"

"Хтозна. Може, тому що ми поки ненавчені маги і з нами легко впоратися. Очевидячки ці злобні сили, якої б природи вони не були, вважають нас своїми потенційними ворогами і не хочуть допустити, щоб ми опанували свою могутність і влилися в лави Інквізиції, яка перешкоджає їхньому проникненню на Основу... Втім, це тільки моє припущення, проте я боюся, що воно дуже близьке до істини. Так чи інакше, а Метр знав, що робив, коли запрограмував Леопольда перенести нас на Ланс-Оелі."

"А ми були такі дурні й нетерплячі, що втекли звідти," резюмувала Інна. "З райських кущів у самісіньке пекло. Адам та Єва позбулися місця в Едемі з необачності, вони навіть подумати не могли, що їх чекає така страшна кара за одну-єдину ніч кохання. Ми ж з тобою залишили наш Едем з власної волі — хоча, звісно, не здогадувалися, що потрапимо до пекла... Ти пропонуєш повернутися?"

"З допомогою Леопольда? Ні, красно дякую! Краще пошукаємо інквізиторів. Після всього почутого від барона, я починаю схилятись до думки, що вони не дуже зрадіють нашій появі. У них і так клопотів вистачає, і для повного щастя їм ще бракувало двох магів-недоуків. Найпевніше, вони просто повернуть нас на Ланс-Оелі. Можливо, вище керівництво Інквізиції від самого початку знало про нас і вважало, що все йде нормально. Можливо, так було задумано давно: в ці скрутні часи використовувати Контр-Основу як дитячий садок для підростаючих магів."

"Якщо навіть так," зауважила Інна, "то нас все одно не можна звинуватити в тому, що ми виявилися неслухняними і невдячними вихованцями. І Метр, і Ференц Карой, і решта, хто мав стосунок до цього задуму, самі винні. Треба було відразу нам все пояснити, дати змогу попрощатися з рідними... Словом, Владику, не журись. Ми не даремно здійснимо цю подорож. Хоч там як, а ми доб'ємося свого і змусимо цих добродіїв улаштувати нам зустріч з батьками, чи, в крайньому разі, передати їм від нас звістку."

"Певна річ," погодився я.

"І між іншим," додала Інна. "Нарешті я починаю розуміти, чому так склалося, що на Гранях усі знають про Основу, а на Землі майже ніхто не чув про Грані."

"І чому?"

"Річ в особливому статусі Основи. Втім, ми й раніше знали, що вона злютовує весь Кристал, однак у світлі розповіді Штепана цей суто науковий факт набуває загрозливого звучання. Як видно, ті сили, що прагнуть знищити світ людський, теж про це знають. А тому стають зрозумілими причини, з яких контакти Землі з рештою світу зведені до самого мінімуму. Це не чиясь забаганка, а сувора необхідність, це справа всесвітньої безпеки. Але якщо мешканцям Граней можна сказати: "Бувайте де завгодно, тільки не потикайтеся на Основу", — то стосовно наших "земляків", це було б чистісіньким садизмом: "Атож, у всесвіті є багато населених світів, декотрі з них зовсім поряд, і потрапити туди неважко. Проте, для власного ж добра, ви, мешканці Основи, мусите сидіти в своєму рідному світі й нікуди не рипатися, бо інакше ми не зможемо догледіти за ордами нечисті, що прагнуть потрапити на Землю..." Аргумент загалом переконливий, та я не думаю, що він утішив би мільярди людей, змушених тіснитися на одній, по суті, маленькій планеті . За нинішніх обставин це призвело б до такого потужного соціального вибуху, в порівнянні з яким всі світові й регіональні війни вкупі з усіма революціями видалися б дитячими пустощами. Втім, це зовсім не заперечує мого попереднього припущення, що через природну ізольованість Основи кількість "землян", яким вдалося побувати на Гранях, мізерно мала, і їхнім розповідям про інші світи ніхто всерйоз не вірить. Гадаю, обидва пояснення справедливі — і очевидцям мало хто вірить, і Інквізиція робить усе від неї залежне, аби таких очевидців було якомога менше."

"А чом би тоді взагалі не переселити всіх мешканців Основи на Грані?" спитав я. "Чому це не зробили давно?"

"Гарне питання. Справді — чому? Можливо, річ в унікальності земної цивілізації. Технологічної цивілізації! Ніде на Гранях така цивілізація не могла б розвинутися, і якби Основа була незаселена, уявлення людства про світобудову було б неповне, однобоке..."

Поки ми з Інною обмінювалися цими думками, Штепан заходився розповідати про мету своєї подорожі. Від нього ми дізналися, що після смерті Метра ситуація з нечистю на Аґрісі різко погіршилася, і кілька місяців тому молодий король Ліону Ґуннар VII закликав інших володарів Грані взяти посильну участь в охороні трактового шляху. На цей заклик відгукнулися геть усі правителі, ніхто з них не ризикнув проігнорувати звернення Ґуннара, під чиїм цілковитим контролем перебував єдиний тракт, що сполучав цю Грань з рештою світу. Сюзерен Штепана, король Загірський, окрім того, що надав у розпорядження Ґуннара загін з півсотні людей, ще й дозволив тим своїм васалам, яким не сиділось на місці, вступити на тимчасову службу до ліонської армії — за умови, що ця служба буде пов'язана лише з охороною трактового шляху. Барон і його шестеро воїнів були вже третім загоном добровольців, що їхав із Загір'я в столицю Ліону.

Позаяк ми теж прямували до Альбіни, Штепан люб'язно запропонував нам їхати далі разом. Власне, ми були б тільки раді пристати до товариства, але в зв'язку з останніми подіями у нас виникла серйозна підозра, що ми можемо виявитись надто небезпечним супутниками для тих, хто погодиться скласти нам компанію в дорозі. Коли Інна виклала баронові наші міркування з цього приводу, він відповів:

— Я й мої люди не з боязких, мадам, і ми звичні до небезпеки. До того ж боротьба з нечистю — наш обов'язок як християн і просто як чесних людей. А ще нагадаю вам ваші ж слова про те, що ви зовсім нічого не тямите в багатьох очевидних речах. Через це ви можете мати великі неприємності не лише від нечисті, а й від усіляких фанатиків, які в кожному підозрілому незнайомцеві вбачають слугу Сатани.

— Мабуть, ваша правда, пане Сіміч, — погодився я. — Тільки не зрозумійте нас хибно, ми в жоднім разі не хотіли сказати, що вас чи ваших людей може злякати небезпека. Просто ми не хотіли б, аби через нас постраждали інші люди.

— Я все розумію, монсеньоре, — кивнув він. — І ще раз повторюю, що вважаю за свій обов'язок допомогти вам.

— Ви дуже люб'язні, бароне, — ввічливо відповіла Інна. — Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію. Коли ви збираєтеся вирушати?

— Якомога швидше. Я й мої люди готові виїхати негайно. Отож усе залежить від вас.

Цієї миті за дверима почулося голосне нявчання, а відтак пролунав стурбований голос Леопольда:

— Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?

Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.

— Ну, слава Богу! — мовив він полегшено. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга по дорозі такого наплів... Я дуже за вас хвилювався!

— Заспокойся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, беручи Леопольда на руки. — Завдяки баронові, все обійшлося.

Кіт зрозумів, що мова йде про нашого співрозмовника, і з цікавістю поглянув на Штепана.

— Дуже мило, бароне. Мене звуть Леопольд. А це, — він вказав лапою на кішку, — моя подруга Лаура. Дружина, можна сказати.

— Радий нашому знайомству, Леопольде, — чемно відповів Штепан. — Я ще жодного разу не спілкувався з котами-перевертнями. На моїй батьківщині, в Загір'ї, мешкає лише шість твоїх одноплемінників, і всі вони — кішки.

Ми з Інною не стали питати барона, чому він надає такої ваги статі котів. Ми вже знали, що лише перевертні-самці мають людський інтелект і вміють розмовляти, проте вони народжуються вкрай рідко — приблизно один раз на тридцять-сорок окотів. За словами Шако, нам неймовірно пощастило, що в першому ж виводку Леопольда й Лаури був "хлопчик".

— Так що ж врешті-решт трапилося? — запитав Леопольд. — Зі слів того телепня я зрозумів лише, що вам загрожувала небезпека.

Інна стисло розповіла йому про зустріч з Чорним Емісаром.

— Горе та й годі! — скрушно констатував кіт, вислухавши її. — Вас ні на мить не можна лишити без догляду, неодмінно вскочите в якусь халепу. Ну, що за лихо на мою голову!

Ми з дружиною мимохіть усміхнулися. Зарозумілість Леопольда, його звичка ставити себе в центр Всесвіту завжди потішала нас.

— Ви добре відпочили? — спитала у кота Інна.

— Чудово. Ми вволю поспали, а коли прокинулися, Ларс, хазяйський хлопчина, нагодував нас усілякими лагоминами. Я побалакав з ним трохи, потім ми побігли гуляти... А чому ти питаєш?

— Ми вже мусимо їхати, котику. Тож тобі й Лаурі доведеться знову стати кіньми.

Леопольд труснув головою.

— Не заперечую. Треба, так треба. Коли вирушаємо?

— Негайно, — сказав я і повернувся до Штепана: — За півгодини ми будемо готові. Вас це влаштовує?

— Цілком, — відповів барон. — Сподіваюсь, ми ще встигнемо прибути в Хасседот до закриття міської брами. Правда, з котом-перевертнем нас пропустять і посеред ночі, але краще уникнути зайвих суперечок з вартовими. — Він підвівся. — А зараз я, з вашого дозволу, піду. Треба попередити моїх людей про від'їзд, а також перевірити, чи добре нагодовані коні. Трактирник видається порядним чоловіком, та з людьми його професії слід буди насторожі. Зайва довірливість клієнтів розбещує їх.

За хвилину після того, як Штепан пішов, до нас піднявся трактирник. Він уже знав, що скоро ми від'їжджаємо, і розсипався в перепрошеннях за недавній прикрий інцидент. Розуміючи, що він побоюється за репутацію свого закладу, ми запевнили, що не маємо до нього жодних претензій, відтак розрахувалися з ним, замовили продукти й вино на дорогу і попросили прислати слугу, аби той зніс униз наші речі.

А менше ніж за півгодини наш невеличкий загін залишив гостинний двір і виїхав у напрямку Хасседота.