Олег Авраменко

У співавторстві з Валентином Авраменком.

Напередодні Армагедону

Частина четверта. ДЕНЬ ГНІВУ

Розділ 14

За півгодини ми знову вирушили в путь, однак тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хасседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцогів Бокерських. Кінь Йожефа тягнув обгорілу підводу, де на м'якій трав'яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім'я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, що втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поряд з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.

За пару миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін з трьох, а то й чотирьох десятків людей. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. За сотню кроків від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.

— Здається, це люди герцога, — промовив Штепан, відповідаючи на наше невисловлене запитання. — І, якщо не помиляюся, до нас їде сам пан де Каерден. Отож боятися нічого... А втім, я не зовсім певен. Зачекаймо.

Чільник загону зупинився за кілька кроків від нас. Зблизька його одіж виявилася не чорною, а швидше сірою, з металічним полиском. На його ногах були високі шкіряні чоботи з острогами, а на широкому поясі висів важкий бойовий меч. На вигляд йому було не більше п'ятдесяти років, але уважний, зосереджений погляд широко поставлених синіх очей виказував усі шістдесят, якщо не сімдесят. Від нього віяло силою, впевненістю та надійністю.

— Я барон де Каерден, мажодорм герцога Бокерського, — представився він, супроводивши свої слова легким кивком голови. — Ми помітили над лісом дим та спалахи блискавок і вирішили з'ясувати, що тут відбувається.

У відповідь Штепан назвав себе і відрекомендував нас. На наші титули де Каерден прореагував досить дивно. Спочатку на його обличчі промайнула розгубленість з відтінком недовіри та настороженості. Проте наступної миті він поглянув на мого коня, і в його синіх очах відбилося розуміння, а по міцно стуленим губам ковзнула ледь помітна усмішка. Все це тривало заледве секунду, і якби не цілковита ідентичність наших з Інною спостережень, я б, мабуть, вирішив, що в мене просто розгулялась уява.

У подальшому наш новий знайомий поводився стримано і розповідь про сутичку з розбійниками вислухав спокійно і незворушно. Лише насамкінець витримка зрадила його, він раптом прикипів поглядом до Інни, а на його обличчі з'явився такий вираз, мовби він силувався пригадати, де зустрічав її раніше.

Коли Штепан скінчив, де Каерден ще трохи помовчав, пильно дивлячись на мою дружину, потім кинув швидкий погляд назад і звелів своїм людям під'їхати ближче.

— Пані, панове, — звернувся він до нас. — Від імені герцога Бокерського запрошую вас скористатися його гостинністю й завернути до замку Шато-Бокер. Ваш поранений товариш потребує догляду.

— Дякуємо за люб'язне запрошення, пане де Каерден, — відповіла за всіх нас Інна. — Власне, ми й самі хотіли просити пана герцога про притулок на цю ніч. Але ми чули, що він... — Вона зам'ялась, добираючи потрібні слова.

— Вас це не стосується, мадам, — сказав де Каерден. — Ви зазнали нападу розбійників на землях пана герцога, і це накладає на нього певні зобов'язання. — Він хмикнув. — До того ж на вас напали не зовсім звичайні розбійники.

— Ви знаєте їхнього ватажка?

— Щодо цього в мене є певні здогади. Та спершу я маю оглянути місце сутички, щоб мої твердження не були голослівними. А ви поки їдьте до Шато-Бокер, пан Нікоран супроводжуватиме вас. — З цими словами він виразно поглянув на молодого вершника, що вирізнявся серед решти своїм багатим вбранням. — Найпевніше, герцог не вийде зустрічати вас, та ви вже даруйте. Нікоран має всі необхідні повноваження, аби подбати про ваше влаштування. До побачення, панове.

Недбало відсалютувавши нам, де Каерден приострожив коня й помчав далі, до місця нашої зустрічі з розбійниками. Слідом за ним рушила більша частина загону. З Нікораном лишилося близько десятка людей, що мали супроводжувати нас до замку герцога Бокерського.

— У нього кицька, — сказав Леопольд, повернувши до мене голову.

— У кого? — не зрозумів я.

— Ну, у начальника. — Леопольд кивнув у бік основного загону, що швидко віддалявся від нас. — Він їде на кішці.

— Ага...

— І острожить її, а це погано. Правда, вона кицька, а не кіт, та все одно це неправильно.

До нас наблизився Нікоран.

— Монсеньоре, мадам, — поштиво промовив він. — Нам час вирушати. Ви готові їхати далі?

— Так, пане, — відповів я. — Їдьмо.

Дорoгою ми намагалися схилити Нікорана до відвертої розмови, проте він дуже неохоче відповідав на наші запитання про герцога, а про його синів взагалі відмовився говорити. А от коли мова зайшла про розбійників, наш новий попутник видимо пожвавішав і розповів, що не далі як учора всього лише в десяти милях на захід від Шато-Бокер був здійснений напад на загін королівських гвардійців, що їхали з Руана в Альбіну. З усього загін вцілів лише один вояк — він був поранений на самому початку сутички і сховався в заростях чагарнику, де його ніхто не помітив. Він зовсім стратився розуму, спостерігаючи за тим, як розбійники виривали в його вбитих товаришів серце та печінку і там-таки, не сходячи з місця, з'їдали їх.

І якщо раніше ми з Інною вважали, що трохи погарячкували, спрямувавши на супротивника вогненний смерч, то після розповіді Нікорана перестали відчувати з цього приводу найменші докори сумління. Поза будь-яким сумнівом, розбійники, що напали на нас, були ті ж самі канібали чи, в крайньому разі, їхні товариші з тієї ж ватаги. А таким нелюдам була пряма дорога в пекло...

Дізнавшись про те, що сталося з гвардійцями, герцог спорядив до Хасседота гінця за підмогою, а воїни із замкової залоги під орудою де Каердена з самого ранку прочісували довколишні ліси. Коли вони побачили на сході блискавиці та дим від пожежі, то зразу збагнули, що це неспроста, і вирішили поглянути, що відбувається. От так ми й зустрілися.

Дорога до замку була рівна, без великих грудoк та глибоких вибоїн. Ми їхали досить швидко, як на людей, що везуть пораненого, і години за півтори попереду нас на обрії замаячило громаддя Шато-Бокер.

Це була одна з тих древніх твердинь, що з плином часу опинилися осторонь головних шляхів і втратили своє колишнє стратегічне значення, проте досі використовувалися господарями як надійне сховище, а ще частіше — як надійна в'язниця. Шато-Бокер складався з чотирьох башт, сполучених між собою галереями, і просторого внутрішнього двору; замок стояв на вершині пагорба й був оточений потрійним фортечним муром. Ліворуч і праворуч насипу, по якому проходила дорога до замку, починалася драговина. Я подумав, що господар Шато-Бокер, за наявності повного гарнізону та достатньої кількості продовольства й питної води, міг оборонятися тут роками.

Наш загін проїхав по підйомному мосту і, проминувши розчинену браму, опинився на внутрішньому дворі. Заздалегідь попереджені надісланим уперед вершником слуги негайно поклали пораненого Йожефа на носилки й віднесли його до північної башти, де згодом розмістилися й інші загоряни. До наших котів тут поставилися з тією ж увагою, що й до людей. Нікоран миттю зреагував на бідкання зголоднілого Леопольда і, перше ніж піти зі звітом до герцога, особисто відвів вередливого кота на кухню, аби там його нагодували. Ми зрозуміли, що в Шато-Бокер надмірна пиха кота аніскільки не постраждає, радше навпаки — ще більше зросте.

Двоє слуг, чоловік та жінка середніх років, яких звали Бедаліс та Ніколета, провели нас до східної башти, де знаходилися гостьові покої. Наші апартаменти складалися з передпокою, вітальні, спальні та ванної. Вітальня виявилася доволі просторою кімнатою з м'якими кріслами, столом та комодом; її підлога була встелена килимами з витіюватими візерунками, а на стінах висіли гобелени з зображенням мисливських та батальних сцен. У спальні стояло широчезне ліжко з шовковими простирадлами й оксамитовим балдахіном, а над каміном у кутку висіли дві кабанячі голови. Поруч із каміном були невеличкі дверцята, що вели до ванної. Коли покоївка відчинила їх, ми побачили яскраво освітлену кімнату, стіни, підлога і стеля якої були облицьовані мармуровою плиткою. Посеред кімнати була витесана з граніту ванна вражаючих розмірів, до неї був підведений кран з двома позолоченими вентилями.

— Ви, певно, хочете помитися з дороги, — промовила служниця зі ствердною інтонацією.

Від цих слів я зразу відчув себе дуже брудним. Власне, я й був брудний. Ми обидва були брудні — що й не дивно після такої прогулянки.

Інна поглянула на себе в дзеркало й гидливо поморщилася.

— Звісно, що помиємося, — сказала вона. — І чимшвидше. Бажано в гарячій воді... якщо вона є.

Ніколета мовчки ввійшла до ванної, повернула один з вентилів і підставила руку під струмінь. Лише тоді вона впевнено відповіла:

— В нашому замку завжди є гаряча вода.

Ми з дружиною також пройшли до ванної, лишивши Бедаліса у спальні розбирати наші речі. Тим часом покоївка відрегулювала обидва вентилі й попросила перевірити, чи влаштовує нас така температура води. Я перевірив і додав ще трохи гарячої.

— А чи не надто сильний напір? — спиталася Інна, занепокоєно слідкуючи за тим, як швидко наповнюється ванна. — Може піти іржа.

— Іржі в нас ніколи не буває, — запевнила її Ніколета, насипаючи у ванну якихось пахучих порошків. — Чари на водогін накладав сам пан де Каерден.

— Так він маг? — запитав я, а подумки додав: "От тепер все ясно."

"Ти про його кішку-перевертня чи про дивну реакцію на наші титули?"

"І про те, і про інше. Ми мусили відразу збагнути, що барон де Каерден — маг. І не просто маг, а..."

— Він не просто маг, — немов відгукуючись на мої думки, промовила покоївка. — Велебний Рівал де Каерден — лицар Інквізиції. Ось уже двадцять сім років він знаходиться при особі його світлості пана герцога за повелінням його величності милостивого пана верховного короля. Хіба ви не чули про це?

— Дещо чули, — відповів я. — Нам розповідали історію про синів пана герцога, та до кінця її не доказали. А ми б дуже хотіли дізнатися, чим усе це скінчилося.

Покоївка аж на виду змінилася. Рум'янця на її щоках мовби й не було.

— Ви вже даруйте, ласкаві панове, — тремтливим голосом відказала вона, злякано роззирнувшись довкола. — Його світлість не схвалює таких розмов. Якось Бедаліс надміру розпустив язика, так пан герцог замкнув його в підземеллі і протримав там два тижні на хлібі та воді. — Ніколета кинула швидкий погляд крізь розчинені двері в спальню, де Бедаліс мовчки займався своєю справою. Відтоді, як нам його представили, він ще не зронив жодного слова. — Отож вибачайте, панове. Якщо вас це так цікавить, зверніться до пана де Каердена. Лише він у цьому замку може говорити про синів його світлості.

— Що ж, добре, — сказав я і побачив, як обличчя покоївки миттю проясніло. — Дякуємо за попередження. Ми матимемо це на увазі, аби не потрапити в незручне становище.

— Завжди рада прислужити вашим світлостям, — уклонившись, відповіла Ніколета. Вона підійшла до дверей, щільно зачинила їх, відтак поспіхом повернулася до крана й закрутила обидва вентилі. — Ванна готова, панове. Якщо не заперечуєте, я зараз же займуся вашим вбранням, простежу, щоб його негайно випрали. До завтрашнього ранку воно буде висушене й випрасуване.

Інна подякувала покоївці, з її допомогою швиденько роздяглася і влізла до ванни. Я ж лише заздрісно дивився, як дружина, повискуючи від задоволення, плескалася в теплій воді, і чекав, коли піде служниця. А вона в свою чергу терпляче очікувала, коли я роздягнуся й віддам їй свою брудну одіж. Очевидячки, їй навіть на думку не спадало, що я можу соромитися її.

"Владику, не манірся," під'юджувала мене Інна. "Ти ж не соромився Суальди."

"Так то ж Суальди," заперечив я. "Вона нам як бабуся... Чесне слово, ці феодальні звичаї мене скоро доконають!"

Врешті-решт я не витримав, роздягся лише до білизни і в такому вигляді поліз у воду. Покоївка зрозуміла цей прозорий натяк і, прихопивши мій верхній одяг, вийшла з ванної, нагадавши насамкінець, що вечеря почнеться в головній башті за півтори години.

Щойно ми з Інною лишилися на самоті, я з полегшенням стягнув з себе мокру білизну і по шию занурився в мильну воду, що духмяніла пахощами хвої та лугових квітів. Якийсь час ми мовчки ніжилися в ванні, мліючи від насолоди, нарешті Інна присунулася до мене, набрала в ківш води й вилила її на себе. Я взяв шматок рожевого мила і став намилювати її волосся. Я полюбляв мити Інну, а їй подобалось, як я її мию, і зазвичай вона нічого не робила у ванні сама, дозволяючи мені прислуговувати їй.

— Отже, ми знайшли, кого шукали, — заговорила Інна, коли я закінчив з її волоссям і перейшов до шиї та грудей. — Ми зустріли інквізитора, і то раніше, ніж сподівалися... До речі, Владику, тобі не здалося, що він звідкись знає мене?

— Здалося, — відповів я. — Він так дивився на тебе, ніби ви з ним уже зустрічалися. Ти не пригадуєш його?

— Ні. Я певна, що бачу його вперше. Пам'ять у мене гарна, а зовнішність де Каердена дуже примітна. Я б його не забула... Якщо тільки, — поквапилася додати Інна, — ми не зустрічалися років десять чи п'ятнадцять тому. — Вона зробила коротку паузу. — Тоді виходить, що я змалку була, як то кажуть, "під ковпаком" у Інквізиції. А може, не лише я одна, а ми удвох. Як ти гадаєш?

Я зітнув:

— Навіть не знаю, сонечку. Сподіваюся, незабаром ми отримаємо відповідь на всі наші запитання, зокрема й на це. А поки що я можу сказати лише одне: в усіх сьогоднішніх неприємностях є свій позитивний момент. Якби не Чорний Емісар, ми, можливо, не познайомилися б зі Штепаном і не продовжили б подорож разом. А тоді хтозна, чим скінчилась би наша зустріч з розбійниками та їхнім ватажком-магом. Та й цей напад нам прислужився — інакше ми не зустрілися б з Рівалом де Каерденом і втратили б ще щонайменше місяць, добираючись трактом до Лемоса.

— Гм... — Інна встала на повен зріст, аби я міг помити їй живіт та ноги. — З твоїм останнім твердженням я, мабуть, не погоджуся. Ще під час розповіді Штепана про зустріч чорного мага Женеса з інквізитором Рівалом, я думала про те, що коли останній вцілів після сутички, то, цілком можливо, що він і досі перебуває на Аґрісі. Я вирішила дослухати історію до кінця, а потім уже поділитися з тобою своїми міркуваннями — та цьому завадили розбійники. Отож у будь-якому разі ми завернули б до Шато-Бокер.

— Умгу, справді, — змушений був погодитися я. — А мені це навіть на думку не спадало. Я просто слухав Штепана, роззявивши рота, і ні про що таке не думав.

— Ай, не прибіднюйся, Владику! Адже ти зразу сказав, що нам не уникнути зустрічі з герцогом. Я певна, що до такого висновку ти дійшов, почувши про інквізитора. У тебе дуже розвинене асоціативне мислення, і через те ти часом міркуєш навиворіт. Наприклад, у цьому разі, замість побудови елементарного логічного ланцюжка: "при особі юного герцога перебував інквізитора — може, він досі тут — отже, треба завернути до Шато-Бокер і про все дізнатися", ти виходив з кінцевого результату: "Чомусь мені здається, що історія Ґарена де Бресі стосується і нас. З чого б це?.." Додумати це до кінця ти не встиг, бо нас атакували розбійники.

— По-моєму, ти спрощуєш ситуацію, — зауважив я, змиваючи з її гарненького животика і струнких ніжок мильну піну. — Я був би дуже радий, якби наша участь у цих подіях обмежилася лише зустріччю з інквізитором. Але... Боюся, що все не так просто.

— А я й не кажу, що все так просто. Я теж боюся, що ми влипли в цю історію по самі вуха. І боюся, що навіть зустріч з інквізитором не покладе край нашим подальшим пригодам...

Коли ми закінчували митися, повернулася Ніколета з цілою горою сухих і теплих рушників. Інна подякувала їй за турботу, проте наказала не чекати нас, а йти у своїх справах. Цього разу служниця відразу зрозуміла, що її присутність у наших покоях небажана, і, забравши мою мокру білизну, залишила нас удвох.

Вибравшися з ванни, я закутав Інну в теплі рушники, на руках відніс її до спальні і вклав у ліжко. До вечері в нас ще лишався час, і ми не стали марнувати його на розмови. Поруч зі мною була Інна — жінка, без якої моє життя втратило б сенс; поруч з Інною був я — перший і єдиний чоловік у її житті. Всі переживання останніх годин миттю відійшли на другий план, ми викинули з голови тривожні думки, на якийсь час забули про всі наші проблеми і цілком віддалися нашому коханню. Ми любилися так палко, так жадібно, з такою пристрастю, ніби робили це востаннє в своєму житті...