"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)
Олег Авраменко
У співавторстві з Валентином Авраменком.
Напередодні Армагедону
Розділ 11
Звіряючися з картою, ми за півтори години, вже коли почало світати, дісталися до першого людського поселення на нашому шляху — маленького містечка, на околиці якого знаходився гостинний двір з трактиром. Останнє було нам дуже до речі: після перебування в "колодязі" ми почувалися смертельно стомленими і розбитими.
Хазяїн гостинного двору виявився напрочуд приязною й запопадливою людиною. Його запопадливість ще більше зросла, коли я перекинув коней на котів і назвав наші імена для запису в книзі постояльців: граф та графиня Ланс-Оелі — у нас не було підстав подорожувати інкогніто.
Жодних проблем із спілкуванням у нас не виникло. Мешканці королівства Ліон розмовляли мовою, що мала в своїй основі французьку, вірніше, старофранцузьку, зі значною домішкою слів та фонем скандинавського походження. Ця мова називалася ґаллійською й була дуже поширена в усьому Лемоському архіпелазі — окраїнної населеної області, до складу якої входив Аґріс. Вирушаючи в подорож, ми з Інною розраховували обійтися в дорозі коруальською й латиною, а також моїм непоганим знанням спорідненої з ґаллійською французької мови. Одначе, при в'їзді до містечка, коли я звернувся по-латині до вартового на міській заставі, ми з подивом виявили, що не лише розуміємо його відповідь ґаллійською, а й самі можемо вільно розмовляти цією мовою. Втім, особливих емоцій це відкриття у нас не викликало, ми вже втомилися дивуватись усьому, що відбувалося з нами, і без довгих обговорень списали це на чергові витівки Леопольда. У нас були всі підстави так вважати — адже саме після першої подорожі "колодязем" ми заговорили коруаль ською й латиною...
Від запропонованого нам раннього сніданку ми ввічливо відмовилися. Трактирник провів нас до найкращої в його закладі кімнати на горішньому поверсі, а слуга швиденько переніс туди всі наші речі. Вже засинаючи на ходу, я попросив хазяїна подбати про котів і звелів розбудити нас рівно ополудні. Коли трактирник, побажавши нам приємних снів, пішов, ми з Інною недбало поскидали з себе одіж і негайно вклалися в ліжко. Щойно наші голови торкнулися м'яких пухових подушок, ми тут-таки заснули мертвим сном.
Трактирник, крім того, що був приязний і запопадливий, виявив надзвичайну пунктуальність — він розбудив нас рівно ополудні й відразу поцікавився, що ми замовимо на обід.
— Що є смачного, — сказала Інна. — На ваш розсуд.
— Обід буде готовий за півгодини, ваші світлості. Принести його сюди, чи ви зійдете в обідню залу?
— Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там не забагато людей.
— Ні, монсеньоре, не забагато. Семеро загірських лицарів та ще мандрівний монах — оце й усі мої клієнти.
— Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?
— О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостинний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном... Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, що навів би стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджусь, аби для вас нагріли воду на вогнищі.
— Не варто, — відмахнувся я. — Ми с цим швидше впораємось.
Трактирник розуміюче кивнув, згадавши либонь, як я без будь-яких заклинань обернув коней на котів.
— До речі, хазяїне, — обізвалась Інна. — Що з нашими котами?
— З ними все гаразд, мадам. Поспали, потім попоїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.
— Добре, — кивнув я. — За чверть... ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.
— Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.
Не гаючи часу, ми вибралися з ліжка і ввійшли до купальні. Я наповнив водою велику, схожу на продовгуватий чан, ванну і застосував один із 73 способів зменшення ентропії, наведених у довіднику "Демони Максвела". А Інна тим часом виймала з ванни й кидала в унітаз шматки криги, за рахунок утворення яких розігрівалася решта води.
Приготувавши таким чином теплу купіль, ми добряче помилися і рівно о першій, посвіжілі, збадьорені й одягнені як лялечки, в усе новеньке, зійшли вниз, де на нас чекав обід. Про всяк випадок я пристебнув до пояса меч, хоча й не думав, що він мені знадобиться. Просто мені сподобалося носити при собі зброю.
За годину, що минула після нашого пробудження, контингент відвідувачів трактиру не змінився.
У кутку, за продовгуватим столом, влаштувалося шестеро молодих людей у повному воїнському спорядженні. Найстаршому з них було років двадцять шість, решті — від вісімнадцяти до двадцяти двох. Вони вже скінчили обідати і зараз мовчки пили вино; обличчя у них були похмурі, а погляди — стомлені й невеселі.
Сьомий лицар, вусатий, але безбородий чоловік, трохи старше тридцяти, судячи з багатого наряду та владного вигляду — чільник цього нечисленного загону, сидів окремо від своїх підлеглих, за одним столом з худорлявим, середнього зросту чоловіком років шістдесяти, у чернецькій сутані з відкинутим за спину каптуром. Монах перебирав чотки і тихо щось втлумачував своєму молодому співрозмовникові. Той уважно слухав його і згідно кивав.
Трактирник провів нас до сусіднього з ними столу, уставленого різними стравами, смачний дух яких ще дужче розбурхав мій і без того вовчий апетит.
— Прошу пригощатися, ласкаві панове, — сказав хазяїн. — Як буде вам щось потрібно, покличте мене.
З цими словами він відійшов, а ми влаштувалися за столом і поважно, як це й личить знатним вельможам, узялися до їжі.
Якийсь час наші сусіди мовчали, зацікавлено поглядаючи на нас. Зрештою їхня розмова поновилася.
— Та вже ж, бароне, — повів монах рівним, безбарвним голосом, — скрутні часи нині настали. Тепер і на землях Імперії справи стали кепські. Проривів, утім, ще не було, Бог милував, та останнім часом все більше нечисті стало проникати через тракти, незважаючи на посилення їхньої охорони. А про сатанистів і говорити нічого. Навіть у Вічному Місті можна стріти горе-пророків, що провіщають близький Кінець Світу... І якби ж то вони сповідували якусь нову єресь чи, хоча б, камуфлювали свої погляди під єресь. Де ж пак! Вони прямо кажуть: скоро буде Кінець Світу, а по тому настане царство Сатани — отож шануйте свого майбутнього володаря.
— А що Інквізиція? — запитав той, кого називали бароном. Як і монах, він говорив з виразним акцентом, з чого я зрозумів, що вони обидва чужоземці.
— А що Інквізиція, — повторив монах, проте з іншою інтонацією, ніби кажучи: "А що вона може, та Інквізиція?" — Спалювати їй диявольських прихвоснів, як у старі добрі часи, чи що?.. А втім, якби це давало якусь раду, вона б таки відродила практику аутодафе.
— Наш король, — зауважив барон, — ухвалив едикт про негайний арешт і допит запідозрених у чорнокнижництві та поклонінні дияволу. У нас, в Загір'ї, з прислужниками Сатани не панькаються — саджають на кіл або четвертують. А от у вас, в Імперії, надто вже ліберальні порядки.
— Це у вас, пане бароне, вони надто жорстокі, — заперечив монах. — Страчувати винних — це правильно, тут я цілком згоден з вами; мені також не до вподоби благодушність імперського уряду. Але допит — не найкращий спосіб встановлення істини. Під тортурами й невинний зізнається в злочині.
Барон видимо зніяковів.
— А ще у нас регулярно влаштовуються нічні облави, — додав він, ніби виправдовуючись. — Виловлюємо розстриг-ченців, що справляють чорні меси, та їхню "паству". От з ними нічого церемонитися — зразу ж усіх на шибеницю. А під час однієї з облав, у яких я брав участь, ми заскочили сатанистів якраз тоді, коли їм явився Чорний Емісар. Ми порубали цього пекельного вилупка срібними мечами, і на наших очах його мерзенна плоть спалахнула й перетворилася на попіл.
— Оце ви правильно вчинили, бароне, — схвально мовив монах. — У простих людей є лише один спосіб протистояти Нечистому — істинна віра, і лише один засіб боротьби з його слугами — срібна зброя.
— Ну, щодо зброї, то з цим у нас ніяких проблем. — Барон поплескав рукою по ефесу свого меча. — Хоча шестеро моїх людей та я — це все, що я можу запропонувати до послуг короля Ґуннара, усі ми споряджені як годиться.
Монах кивнув:
— Нехай вам щастить, бароне. Хай перебуде з вами Господь у вашій боротьбі за Правду і проти Кривди. Хоча ми з вами трохи по-різному віримо в Бога, та Він у нас один і Він — на нашому боці. Він не зоставить вірних чад своїх на поталу Нечистому... Так, воістину, скрутні часи нині настали — але не тому, що багато людей потрапило в обійми Сатани, радше якраз навпаки: слуги диявола вкрай знахабніли саме через те, що настали скрутні часи. Тут ви плутаєте причину з наслідком. Ну, а скрутні часи... Та що й казати, ви ж бо все знаєте. Хто зараз займає трон верховного короля? Ференц Карой, великий інквізитор — звичайна людина, хай він і наймогутніший з нині сущих магів. А торік верховним королем іще був Метр — Великий. За часів моєї молодості великим інквізитором також був Великий, а триста літ тому семеро найвищих командорів Інквізиції були Великі. Тепер немає жодного Великого, нікому боронити нас у Нічиї Літа — тому й настали скрутні часи.
Їхня розмова так зацікавила нас, що ми з Інною навіть забули про їжу. Врешті-решт я не стерпів, устав з-за столу й підійшов до наших сусідів.
— Перепрошую, панове, що турбую вас, та ми з дружиною випадково почули уривок з вашої бесіди. Ви розмовляєте про дуже цікаві, хоч і не надто веселі, речі.
— Ну то й що? — спитав барон, неприязно дивлячись на мене.
— Чи не дозволите нам приєднатися до вашого товариства?
Барон запитливо поглянув на монаха.
— Я не заперечую, — сказав той.
— Що ж, прошу, панове, — неохоче промовив барон.
Без видимих зусиль ми з Інною підняли наш важкий дубовий стіл і приставили його упритул до їхнього столу. Монах та барон здивовано перезирнулися, однак промовчали.
— У тому, про що ми розмовляємо, — сказав монах, коли ми повсідалися, — немає нічого цікавого, вельможні панове... Даруйте, я не знаю, як належить до вас звертатися.
Ми представилися. Назву Ланс-Оелі наші нові знайомі, мабуть, чули вперше, але графські титули справили на них неабияке враження.
— Так от, монсеньоре, мадам, — продовжив монах, — усе це зовсім нецікаво, це апокаліптично, що ви, гадаю, цілком усвідомлюєте.
— Можливо, — не стала заперечувати Інна. — В нашій країні також є люди, які поклоняються дияволові й відправляють чорні меси. Однак у нас це не набуло такого розмаху, аби драматизувати ситуацію й казати про скрутні часи в тому розумінні, що його ви вкладаєте в цей вислів.
— І до речі, — додав я. — Про які Нічиї Літа ви говорили?
Монах насторожився.
— Видно, ви з далеких країв, — обережно мовив він. — Ґаллійською ви розмовляєте правильно, та я певен, що ця мова для вас чужа.
— Ви не помиляєтесь, панотче, — відповів я.
"Владику," підказала Інна, "в ґаллійській мові є слово "склавон", що означає "слов'янин"."
"Атож, згадав... Гм, дивно виглядає оце "згадав", якщо ніколи не вчив."
— Tak, tak, jesm slovin, — енергійно закивав барон. — Slovin-zahorian zo vladarstva Zahorie. Stepan moje zvisko. Stepan Simic, gazda z Jablonicev. A hospodary, kakovi jeste sloviny? — барон-ґазда похопився, збагнувши, що монах не розуміє нас, і додав ґаллійською: — А ви, панове, які саме слов'яни?
— Я полька, — відповіла Інна. — А мій чоловік українець.
Барон Штепан Сіміч похитав головою:
— Ні, не чув про таких.
— Ми з Києва, — про всяк випадок додав я. В глибині душі я був певен, що коли навіть сноби-американці, які не бачать далі свого носа, чули про моє рідне місто (здебільшого через Чорнобиль та котлети по-київськи), то вже на Аґрісі й поготів мають про нього знати.
Очі барона зблиснули.
— Кийов? — перепитав він.
— Ага! — зрадів я. — Вам знайома ця назва?
— Так, знайома. У нас побутують легенди, бувальщизни, про кийовського князя Владесвята Красне Слончко і про князя Свентослава, що ходив з військом на грецький Владарград.
— Грецький Владарград? — пожвавився монах.
— Царгород, Візантій, Константинополь, — пояснив я. — Зараз це місто зветься Стамбул. Точніше, Істанбул.
— Але ж воно на Основі!
Я знизав плечима:
— Так, справді, на Основі. І Київ на Основі. І ми родом з Основи. А що тут такого?
З несподіваною для свого віку спритністю монах схопився на ноги, підвів розп'яття, що висіло у нього на грудях і спрямував на нас.
— Диявол хитрий, підступний, але дурний, — погрозливо-урочисто виголосив він. — Йому не ошукати чесних людей.
— Що це означає? — запитав Штепан, встаючи з-за столу. — Нічого не розумію.
— Бо ви тугодум, бароне! Чули, що він сказав? — Монах кивнув у мій бік. — Що вони з Основи. А з Основи на Грані можуть переходити лише справжні маги.
Барон пильно поглянув на мене.
— А що, як вони справді маги? Чи може...
— Що "може", дурню! Якби вони були маги, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.
В погляді Штепана майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він промовив:
— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцога Бокерського.
— Дурниці! — запально заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу, як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.
— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан граф та пані графиня не набагато старші, аніж здаються, то...
— Ніякі вони не граф та графиня, — перебив його монах. — Вони не слов'яни і взагалі не люди. Це діти Сатани. Убийте їх, бароне!
Все ще вагаючись, Штепан узявся за меч і гукнув до своїх підлеглих:
— K zbroje!
Ми поквапно відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготов оточили нас півколом.
"Я можу підпалити їхній одяг," подумки озвалася Інна. "Але щось не хочеться."
"Я теж не хочу вбивати їх. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов'яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило..."
"Ми теж гарні. Нічого було розпускати язики... Утечемо через стіну?"
"Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів," невдало скаламбурив я. "Але перше..."
Я видобув з піхов свого меча і сказав:
— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося якесь прикре непорозуміння.
— Jeho mic zo srebla! — вражено промовив один з загорян.
— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!
До нас підбіг трактирник.
— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон заборонені поєдинки на гостинних дворах. Та й потім, дуелі в нас суворо регламентовані, дозволяються лише двобої у присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.
— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан граф та пані графиня — пекельні вилупки.
— Це істинна правда, — притакнув монах.
Трактирник аж очі вирячив з подиву.
— Та ж це несосвітенна дурниця! — вигукнув він, — Ви з глузду з'їхали, панотче, даруйте за відвертість. Мадам та монсеньор — шановні маги, вони мають справжніх котів-перевертнів, один з яких самець...
— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався нечистому! Zabijce ich! Trech vsestkich zabijce! Natymiesce!
Барон замахнувся мечем.
"Лишенько!" вигукнула Інна. "Владику, він же уб'є невинного чоловіка! Що робити?"
"Не знаю, Інно, не..." Я аж обімлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. "Боже мій! Невже..."
Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару напевно позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум'ям голова монаха перелетіла через сусідній стіл і покотилася по проходу, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й теж запалало зеленим вогнем.
Інна зойкнула й напівзомліла почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обняв її й пригорнув до себе.
Кілька секунд воїни барона простояли в повному заціпенінні, а потім, скоряючись наказові свого керівника, гуртом накинулися на "монаха" і стали завзято шматувати його палаюче тіло на дрібні клапті. Від цього видовища мене замлоїло.
Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, проте, не припиняли шматувати "монаха". З деяким запізненням я збагнув, що вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.
Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:
— Даруйте, вельможні панове. Цей слуга Сатани замалим не змусив мене убити вас.
— Пусте, — сказав я. — Однаково, вам би це не вдалося.
Інна підвела голову.
— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей... оце... бр-р! — Її пересмикнуло з огиди.
— "Диявол хитрий, підступний, але дурний", — з усмішкою процитував Штепан слова "монаха". — Та все ж не такий дурний, щоб з перших же своїх слів накликaти на себе підозру. Логічніше було б припустити, що ви кажете правду... чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.
Я схвально хмикнув.
— А проте, — вів далі барон, — лже-монах вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив хазяїна, що прийшов вам на виручку, сатанинським прислужником. Він аж оскаженів на одну згадку про котів-перевертнів.
— І це вам здалося підозрілим?
— Ще б пак. Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і лже-монах злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши по-загорянському без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже насправді: диявол хитрий, але дурний.
— Однак треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Монах міг би виявитися звичайнісіньким агресивним параноїком.
— Правда ваша, монсеньоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу в мене не було. Цієї ночі ми мало спали й вирушили в путь ще вдосвіта, аби надвечір бути в Хасседоті. Ми вже добряче стомилися з дороги, до того ж випили, і лже-монах міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би не перед чим не зупинився, виконуючи звоє завдання.
— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.
— Бо він був Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних пошкоджень, можуть з'явитися на світ або за викликом чорного мага, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому лже-монахові довелося шукати посередників.
— В такому разі, — зауважив я, — йому варто було зразу взяти вас під контроль.
Штепан кивнув:
— З погляду здорового глузду, це так. Та, на щастя, диявол дурний, і його слуги неухильно дотримуються інструкції: найперше спробувати занапастити душі людей, підбивши їх на лихі вчинки, і тільки в разі невдачі надломлювати їхню волю.
До нас сторожко підступив один з загорян, високий, кремезний юнак вісімнадцяти років, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав "монахові".
— Pohlan, brace.
Штепан узяв хреста й уважно оглянув його з обох боків.
— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті нема ніяких кабалістичних знаків, а проте його вільно носив слуга Сатани.
— Не думаю, що розп'яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — В усякому разі, в підручнику з ритуальної магії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише в сполученні з людською волею.
— Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких з себе вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простаками.
Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.
— По-моєму, — сказала вона, гидливо морщачи носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.
Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.