"Напередодні Армагедону" - читать интересную книгу автора (Авраменко Олег)
Олег Авраменко
У співавторстві з Валентином Авраменком.
Напередодні Армагедону
Розділ 10
Вже через два з половиною місяці після нашої появи на Ланс-Оелі ми з Інною їхали по широкій дорозі під небом Грані Аґріс. Крім запасу харчів, зміни одягу та чистої білизни, у великих шкіряних сумках на крупах наших коней, Леопольда й Лаури, було також кілька книжок з бібліотеки Кер-Маґні, зокрема довідник "Головні трактові шляхи за станом на 1 січня 1999 року".
До пошуків швидкого виходу з замкнутого світу Контр-Основи нас спонукало кілька обставин, і далеко не останньою з них була елементарна цікавість. Серед численних наукових монографій, підручників та довідників ми не знайшли жодної (за винятком украй лаконічного "Реєстру") книги на соціальну тематику — з історії, економіки та політичного устрою світів Граней. Ми мусили вдовольнятися художніми книжками, яких у бібліотеці налічувалось понад двісті томів, проте знання, що їх ми отримували з цього джерела, були доволі непевні, плутані, а подеколи й суперечливі. Що далі, то частіше ми губилися серед цієї купи розрізнених фактів, і вже не знали, чому з прочитаного вірити, а чому — ні. В умовах Граней звична земна логіка раз по раз відмовлялася спрацьовувати.
По-друге, нам не давали спокою думки про рідних. Поза будь-яким сумнівом, вони дуже переживають через наше зникнення, а може, навіть вважають нас загиблими.
Третьою причиною було наше побоювання за своє життя і здоров'я. Відколи ми потрапили на Ланс-Оелі, у нас почалося лавиноподібне пробудження магічних здібностей. Ми не повною мірою контролювали їх, і це могло зле скінчитися.
Так, одного разу я, поринувши в роздуми, не помітив зачинених дверей і пройшов крізь них. Власне, в цьому й полягала хитрість — уявити, що ніякої перешкоди немає. Однак тоді це сталося зі мною вперше, я запанікував і замалим не застряг у дверях. На щастя, все обійшлося легким переляком та зіпсованим халатом, який намертво вріс у деревину. А могло бути й гірше.
Іншим разом Інна спробувала розпалити вогнище в каміні методом пірокінезу [9], але спрямований нею вогненний імпульс виявився надто сильним і частково зрикошетив від чавунних ґрат. Згусток енергії ледь не зачепив Інну, пролетів лише кількома сантиметрами правіше і влучив в увішану гобеленами стіну. Добре, що я був поряд, і спільними зусиллями нам вдалося згасити вогонь, перше ніж він перекинувся на сусідні кімнати.
Можна було б навести ще безліч подібних прикладів, та гадаю, і цих двох досить, аби переконатися, що наші побоювання за своє життя та здоров'я були небезпідставні.
Також ми побоювалися, що в результаті наших невмілих дослідів могли постраждати інші люди — і це непокоїло нас найбільше. Мимохіть завдаючи собі шкоди, ми все ж мали що протиставити своїм власним чарам. Наприклад, Інна була впевнена, що вогненний згусток летів їй прямісінько в обличчя, проте останньої миті вона спромоглася відхилити його вбік. А що було б, якби в той час за її спиною стояла Суальда?.. Чи якби тоді я пройшов не крізь двері, а крізь Шако, лишивши в його тілі частину свого халату?.. І що, як з необережності ми, чого доброго, викличемо якогось злого демона з потойбіччя?..
— Так діла не буде, — врешті не стерпіла Інна. — Нам потрібен учитель, і то негайно.
— Не заперечую, — сказав я. — Але найперше ми мусимо знайти вихід на інші Грані.
— Про це я й кажу.
— Маєш якусь ідею?
— Так. Правда, божевільну.
— Ну?
— Звернутися за допомогою до Леопольда.
Я аж онімів від подиву й утупився в дружину недовірливим поглядом. Спершу я подумав, що це вона так невдало пожартувала, підкреслюючи безнадійність нашого становища. Проте ні, вона говорила цілком серйозно — і це вразило мене ще дужче.
— Одного разу кіт телепортував нас, — тим часом продовжувала Інна. — То чом би не спробувати ще раз.
— Як? — спитав я, коли до мене повернулася здатність говорити. — Адже ми, здається, зійшлися на тому, що Леопольд просто виконував закладену в нього програму. Чи тепер ти думаєш інакше?
— Ні, я досі так вважаю.
— Тоді я не втямлю...
— А тут і тямити нічого. Програма програмою, але щоб виконати її, кіт мусить мати певні магічні здібності. Хіба ні?
— Ну... Мабуть, так, — змушений був погодитись я.
— От тобі й відповідь, — сказала Інна. — Кіт не усвідомлює своїх можливостей, та для нас це не проблема. Ми звернемося до його підсвідомості і змусимо робити те, що нам потрібно. Гадаю, нам це вдасться. В усякому разі, спробувати не завадить. Якщо діяти обережно, нічого лихого не станеться.
— І який оберемо спосіб? Часом, не "колодязь"?
— Звісно, його. Навряд чи Леопольд спроможеться на щось складніше... Та й нам це поки не до снаги. Отож лишається "колодязь".
Я мерзлякувато пощулився, згадавши нашу моторошну подорож з Землі на Ланс-Оелі. Читаючи посібник з міжпросторового сполучення, ми переконалися, що кіт переніс нас у Кер-Маґні саме "колодязем" — ця назва дуже вдало характеризувала наші тодішні відчуття. Об'єктивно "колодязь" не був найшвидшим з усіх способів переміщення між Гранями, проте в суб'єктивному сприйнятті мандрівника його "падіння" займало лічені хвилини. (Коли ми з Інною прочитали про це, то спершу злякалися, що пробули в "колодязі" бозна скільки часу. Але згодом ми зробили підрахунки і трохи заспокоїлися: завдяки тому, що Земля і Ланс-Оелі перебували на одній осі симетрії Кристалу, наша подорож тривала не дуже довго — від десяти до п'ятнадцяти днів.)
— Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу у нас немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв'язуватися з Леопольдом.
— Я теж не радію з цього, — сказала Інна. — Але у нас справді нема іншого виходу. Доведеться ризикнути...
Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також наш твердий намір будь-що здійснити його. Лишалось тільки сподіватись, що Леопольд, перенісши нас у Ланс-Оелі й виконавши таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.
Попервах ми планували повернутися на Землю, проте згодом, добряче подумавши, відмовились від цієї, загалом привабливої для нас, ідеї. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, та навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А давати в газети оголошення на зразок: "Граф та графиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і хазяї кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакт з керівництвом Інквізиціі", — така перспектива нас не надихала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас загиблими чи зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані — де магія є цілком звичним явищем і де про Інквізицію знають усі, від старого до молодого.
Кінцевою метою нашої спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не була прилегла до Контр-Основи, мала зоряне небо, схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати як орієнтири. По-друге, відповідно до наших розрахунків, подорож до Аґріса мала тривати не більше трьох тижнів. А по-третє, Аґріс був досить цивілізованим світом, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому "всього лиш" за місяць можна було дістатися до Грані Лемос, де, за твердженням "Реєстру", знаходилось найближче командорство Інквізиції.
Між іншим завважу, що ми цілих п'ять днів перебирали різні Грані, бракуючи їх одну за одною, аж поки не натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна знаходяться майже поряд, в якихось п'ятистах кілометрах одне від одного. Це було дуже важливо для нас, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з "колодязя" — її широта й довгота мусили відповідати нашим, на Ланс-Оелі. З цієї причини нам довелося відхилити кандидатури двох інших Граней, де кінцевий пункт телепортації знаходився за багато тисяч миль від найближчого тракту.
Наступного дня за сніданком я звелів Суальді спакувати нам речі на дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривала буде подорож. На її перше питання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, на кілька місяців, а може, вже завтра ми повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Отримавши відповідь, Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.
Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління графством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що я не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми достойним і мудрим чоловіком).
І ще один епізод мого перебування в Кер-Маґні. Я зважив, що, вирушаючи в далеку путь, варто взяти з собою справжню бойову зброю. Придворна шпага, що висіла у моїй спальні і яку я іноді чіпляв собі до пояса, аби покрасуватися перед підданими, явно не годилася для подорожі, отож, в пошуках чогось кращого, я в супроводі Шако спустився у зброярню, що знаходилася в підземеллі будинку.
Там зберігалося багацько мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи, принаймні, мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатен підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку, що робило носіння вогнепальної зброї надто ризикованим зайняттям.
Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви були оздоблені скромно, проте майстерно і з неабияким смаком.
— Краще не треба, пане графе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.
— А тепер він належить мені, — сухо відповів я і взявся за руків'я...
Певніше, тільки торкнувся його. Враз мене ніби пронизало електричним струмом високої напруги; я весь здригнувся і рвучко відсмикнув руку.
— Ну ось! — сказав хлопець. — Я ж вас попереджав. Цей меч належав Метрові. Лише він міг тримати його в руках.
— І більше ніхто?
— Ну, одного разу я бачив, як його брав до рук великий інквізитор. Однак спершу він щось із ним робив, здається, накладав захисні чари. Тож візьміть іншого меча.
Та я був упертий і відступати не хотів. Я перепробував усі відомі мені захисні чари, навіть проти порчі, але меч, незважаючи на всі мої намагання, вперто відмовлявся визнавати мене своїм новим господарем.
Зрештою я все ж визнав свою поразку і підшукав собі інший меч — легкий есток [10] зі зручним руків'ям та срібним клинком (особливі магічні домішки робили цей м'який метал твердим і міцним як сталь). Зовні він нічим не поступався мечеві Метра, навіть був багатше оздоблений, проте не викликав у мене такого святобливого захвату і пристрасного, нездоланного бажання володіти ним.
Також я взяв двійко кинджалів для себе й дружини, півдюжини метальних ножів та арбалет з запасом стріл — мало що може трапитись у дорозі, а зайва зброя ніколи не зашкодить.
Перед самим від'їздом я зробив останню спробу вмовити Інну пересісти в чоловіче сідло, але, як і перше, зазнав цілковитого фіаско. Моя дружина не визнавала штанів ні під яким соусом — буцімто з естетичних міркувань. Чомусь вона забрала собі в голову, що вони їй не пасують, і стояла на своєму, хоч ти лусни. (А втім, може вони й справді не пасують; нічого напевно я стверджувати не міг, бо за час нашого знайомства жодного разу не бачив Інну в штанях.) На Землі її улюбленим нарядом була куца спідничка з чорними колготками, а на Ланс-Оелі вона приохотилася до розкішних довгих суконь з пишними спідницями і навіть в дорозі не хотіла розлучатися з таким милим її серцю образом феодальної принцеси. Коли ж я спробував наголосити на суто утилітарному аспекті зміни вбрання, переконуючи її, що так буде швидше й зручніше, Інна розсердилась і категорично заявила, що ні за які скарби світу не надягне штани, а про те, щоб сісти в чоловіче сідло, й мови бути не може. На цьому суперечка скінчилася. Мені довелося змиритися з тим, що через безглузду забаганку моєї дружини, яка корчила з себе поважну даму, наша подорож триматиме довше, ніж заплановано.
Об одинадцятій вечора ми виїхали з Кер-Маґні й попрямували на захід, аж поки садиба та ліс не зникли за обрієм; тепер ніщо не затуляло нам небосхилу. Зупинившись, ми посходили з коней, зняли з них поклажу й обернули їх на котів. Я взяв Леопольда на руки й повернувся в напрямку, протилежному до того, куди дивилась Інна. Ми повідкидали назад голови, щоб охопити поглядами якомога більшу ділянку неба.
"Ти готовий, Владику?" подумки спитала Інна.
"Так."
Ми встановили між собою тісний ментальний контакт; тепер я бачив не лише своїми очима, а й жінчиними.
"Починаємо!"
Значну частку своєї уваги я зосередив на магічному камені, вправленому в мій перстень, "витяг" звідти точне зображення зоряного неба Аґріса на довготі й широті, що відповідали нашим, наклав його на видиму ділянку неба Ланс-Оелі і сполучив зорі-аналоги тонкими прямими лініями червоного кольору.
Тим часом Інна обережно доторкнулася до свідомості Леопольда і стала легенько підштовхувати його до дії. Ми вже знали, як відкривати "колодязь", проте одного знання для нас було мало. Здатність керувати силами такого високого рівня в нас ще не прокинулася; єдина наша надія була на закладену в підсвідомість кота програму...
— Вперед! — гукнула Інна і подумки, і вголос.
Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні поворухнутися, ні озватись ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
Втім, цього разу ми були готові до таких неприємних відчуттів і протягом усієї подорожі лишалися при тямі, хоч це було зовсім нелегко. Нарешті спливли довгі, мов вічність, хвилини пітьми й тиші, і наш політ раптово припинився. "Приземлення" вийшло навдивовижу м'яким: ми просто відчули ґрунт під ногами, і нам навіть не довелося докладати зусиль, аби втримати рівновагу. Тієї ж таки миті ми почули злякане нявчання Лаури і плаксиві докори Леопольда, який розпікав нас за чергові, за його висловом, "коники". Ми знову могли розплющити очі — і розплющили їх...