"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга восьма

1] Тільки—но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця 2] Темряву,— втишився Евр; набубнявіли в небі вологі 3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись 4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше, 5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди. 6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів, 7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті, 8] Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього 9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим, 10] Волос виднівся один — запорука великої влади. 11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався, 12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата 13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла. 14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала, 15] Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони 16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї. 17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась, 18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури, 19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто 20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила. 21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно, 22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські. 23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обличчя 24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався 25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне 26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю 27] Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці 28] Ратище довге розгойдував,— діва й тоді вихваляла 29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний 30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,— присягалась, що тільки 31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя, 32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім 33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135] 34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,— 35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала 36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю 37] Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях. 38] Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути 39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова 40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський 41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,— 42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа 43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе 44] Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,— не знаю: 45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,— ворог; 46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала. 47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б 48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно. 49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї, 50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді. 51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши 52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась. 53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною 54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще 55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду, 56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись — 57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий. 58] Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина, 59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду. 60] Нас переможуть—таки. То чому ж, коли місто повинно 61] Впасти,— крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти 62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства 63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї: 64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди, 65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд, 66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе! 67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій 68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною. 69] Задум, однак,— ще не все: біля входів усіх — охорона; 70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька 71] Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї. 72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті, 73] Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля. 74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу 75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові. 76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу 77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться, 78] Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,— 79] Він—бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний 80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,— здійснити». [136] 81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих — 82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість. 83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло 84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає 85] В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього 86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда, 87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота, 88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!) 89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову: 90] «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька, 91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати. 92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний 93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос — 94] Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка 95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся 96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий: 97] «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба, 98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море! 99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога, 100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!» 101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони, 102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати 103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна. 104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті, 105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин, 106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає. 107] Руки простягши, кричить,— розлючена, простоволоса: 108] «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї, 109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить? 110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин 111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили 112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою, 113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись? 114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний, 115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька? 116] Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають, 117] Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу 118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити. 119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,— 120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі, 121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця. 122] Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав 123] Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був, 124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові, 125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву, 126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137] 127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна. 128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло 129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу, 130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни 131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина, 132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши, 133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає 134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний 135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний? 136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла 137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті. 138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую, 139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає. 140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство, 141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись, 142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море, 143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили), 144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється. 145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха, 146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),— 147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом. 148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море — 149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі: 150] Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку 151] Про волосок, по—злочинному зрізаний, зветься «Кіріда». 152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів, 153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку 154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату. 155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради 156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора. 157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї, 158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши. 159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі, 160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним 161] Плетивом різних ходів будь—кому міг там око змилити. 162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі 163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно, 164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий, 165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне 166] Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає 167] Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте 168] Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли! 169] Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем. 170] Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє, 171] З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився: 172] Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив 173] Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. [138] 174] Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея 175] Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий, 176] Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню 177] Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками 178] Славою діва втішалась,— вінок із чола її знявши, 179] В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори, 180] Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти. 181] Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси: 182] Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією. 183] Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання; 184] Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,— 185] «Хай собі,— мовив якось,— перекриє моря й суходоли,— 186] Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому. 187] Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря». 188] Мовив і думку свою скерував на нечуване діло, 189] Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни, 190] Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали; 191] Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни 192] Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку. 193] Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском 194] При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає, 195] Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька 196] Хлопець І кар; що торкається згуби своєї — не відав. 197] То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу 198] Бавився вітер—блукач, то розм якшував пальцем жовтавий 199] Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,— 200] Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець 201] Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши, 202] Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі. 203] Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю, 204] Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими 205] Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш. 206] Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота, 207] Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона. 208] В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту 209] Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале. 210] Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця 211] Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив І кара,— 212] Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах, 213] Першим летить, боячись за супутника—сина, мов птиця, 214] Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше. 215] Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва, 216] Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить. 217] Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає 218] Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий — 219] Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі [139] 220] Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя, 221] Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули, 222] Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом. 223] Тут захопився польотом І кар і, налігши на крила, 224] Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе 225] Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця 226] Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило. 227] Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі 228] Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись. 229] Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове 230] Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем. 231] Батько нещасний — уже ж і не батько,— «Ікаре мій! — кличе,— 232] Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?» 233] Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір я на хвилі, 234] Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло 235] Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі. 236] Те, як безрадісний батько тужив над останками сина, 237] Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу 238] Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи. 239] В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця, 240] Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале. 241] Сина в науку сестра віддала йому,— хто ж бо то може 242] Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв 243] Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний. 244] Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби, 245] Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі 246] Густо нарізав — і вийшла пила з—під руки його вперше. 247] Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні 248] Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,— 249] Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить. 250] Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мі нерви 251] Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина 252] Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада, 253] Здібних людей опікунка,— і в пір я в повітрі вдягнула. 254] Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні 255] В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним. 256] Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда 257] Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,— 258] Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце; 259] Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння. 260] Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій 261] Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї, 262] Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни 263] Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею. 264] Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву, 265] Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно 266] Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. [140] 267] Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка 268] По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї 269] Став допомоги благать, опинившись у скруті великій. 270] По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра, 271] Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби 272] Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної. 273] Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний 274] Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея, 275] Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву. 276] Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських 277] Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони 278] Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли. 279] Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари! 280] В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!» 281] Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея 282] Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний, 283] Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних. 284] Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия, 285] Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині — 286] Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні. 287] Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди 288] Піна, скипаючи; ікла ж у нього—мов бивні слонові. 289] Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя. 290] То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь, 291] То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні. 292] Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно 293] Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно. 294] Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю, 295] З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка. 296] Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки, 297] Ні круторогі бики не були порятунком худобі. 298] Люд утікає з полів і безпечним себе почуває 299] Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних 300] Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави: 301] Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник, 302] Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний, 303] Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм; 304] Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий 305] Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва, 306] Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати, 307] Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс, 308] Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди. 309] Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько, 310] З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом, 311] Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу, 312] З Наріка — жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий 313] Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, [141] 314] Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів. 315] Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний 316] Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини, 317] Врешті,— й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська. 318] Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко; 319] Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала. 320] Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості, 321] Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий. 322] З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати — 323] Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп'яча. 324] Тільки—но вгледів її калідонський герой — і любов'ю 325] Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний 326] Пал,— «О щасливим,— сказав,— буде той з юнаків, кого мужем 327] Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив, 328] Ні соромливість, бо вже починались небачені лови. 329] Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись, 330] Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся. 331] Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці: 332] Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають, 333] Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать. 334] Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно 335] Води пливли дощові. По вологому дні того долу 336] Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий, 337] Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра. 338] Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців 339] Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний. 340] Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола 341] Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці 342] В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке. 343] Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса, 344] Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих. 345] Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно: 346] Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій. 347] Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям, 348] Певно, в хребет кабанові б уп явсь, а не в землю, далеко 349] Спереду; списом метнув так потужно Ясон—пагасеєць. 350] «Фебе! — шепнув Ампікід,— я ж тебе шанував і шаную, 351] Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!» 352] Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив 353] Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила 354] Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко. 355] Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду: 356] Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає. 357] Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно 358] Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі 359] Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону [142] 360] Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли: 361] Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі. 362] Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись, 363] Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі, 364] Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли. 365] Може б, і Нестор—пілосець, троянських часів не діждавшись 366] Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині, 367] Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба — 368] Звідти, врятований чудом, на ворога—вепра дивився. 369] Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий, 370] Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий, 371] Зранює іклом кривим Еврітідові—велетню литку. 372] Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом 373] На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні, 374] З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали 375] Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові. 376] Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий, 377] В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне. 378] Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь, 379] Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, —необачний. 380] Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну, 381] Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва—тегейка. 382] Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши 383] Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно. 384] Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась, 385] Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині, 386] Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,— 387] «Честь і хвала за цей постріл,— сказав,— тобі буде по праву!» 388] Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком 389] Духу собі додають і списи безуспішно метають: 390] Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо. 391] Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний, 392] Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам,— гукає,— 393] Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча! 394] Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони, 395] Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!» 396] Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче 397] Над головою підняв, її в руки обидві узявши. 398] Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим 399] Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні 400] Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.— 401] Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього 402] Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола. 403] Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок, 404] Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці. 405] «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне, 406] Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід,— бо й хоробрим [143] 407] Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!» 408] Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним. 409] Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,— 410] Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі. 411] Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь 412] Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра 413] Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь. 414] Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю, 415] Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився. 416] Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю, 417] Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно, 418] Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну, 419] Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку. 420] Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно 421] Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю. 422] Аж. заніміли на вид хижака: на землі розпростертий, 423] Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє 424] Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі. 425] А переможець, ногою притиснувши голову звіра,— 426] «Здобич ця,— каже,— по праву твоя, нонакрійська красуне, 427] По справедливості й славу та честь розділю я з тобою». 428] Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту 429] Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра. 430] Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок. 431] Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін. 432] Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати 433] Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу, 434] Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся, 435] Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!» 436] В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього. 437] Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,— 438] «Знайте ж ви,— кинув,— усі, хто до слави чужої охочий, 439] Як од погрози до діла далеко!» — й злочинне залізо 440] В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки. 441] Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата, 442] Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся. 443] Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства 444] Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю. 445] Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами, 446] Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних. 447] Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто 448] Повнить і не в золотім — у жалобнім іде Одіянні. 449] Щойно дізналась, хто вбивця,— і вмить забуває про тугу, 450] Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти. 451] Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала, 452] Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали [144] 453] І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено, 454] Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили, 455] Новонароджений, і деревині тій». Тільки—но сестри, 456] Долю звістивши йому, відступили,— з вогню те поліно 457] Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває. 458] Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок. 459] Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче. 460] Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла 461] Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої. 462] Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась, 463] Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою. 464] Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу. 465] То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний, 466] То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі. 467] Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось, 468] Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому. 469] Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна—звідки 470] Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю 471] Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,— 472] В другий,— ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,— 473] Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних, 474] Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває. 475] Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово: 476] Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні, 477] Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву 478] Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій,— сказала,— 479] Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно, 480] З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши: 481] «О Евменіди,— звернулася,— помсти богині суворі! 482] Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних! 483] Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю. 484] Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати. 485] Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий! 486] Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій 487] Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє! 488] Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих, 489] Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні 490] Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя! 491] Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір! 492] Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті 493] Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати? 494] Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий 495] Матиме весь Калі доні ї край під своєю рукою? 496] Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати? 497] Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом 498] Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!.. 499] Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? [145] 500] Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі? 501] О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком, 502] Я ще могла б це знести! Те, що жив ти,— моя в тім заслуга. 503] Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане 504] Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна — 505] Нині верни або дай і мені до братів приєднатись. 506] Прагну"—й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима 507] Рани братів постають і видіння жахливого вбивства. 508] Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає. 509] Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога. 510] Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами 511] Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла. 512] Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно. 513] й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе 514] Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним. 515] Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе — 516] Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує 517] Полум я; болі великі приборкує силою духу. 518] Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю 519] Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани. 520] Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих 521] Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє; 522] Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають; 523] Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє. 524] Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно. 525] Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини. 526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці; 527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси 528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські. 529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких, 530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість. 531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись, 532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила. 533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким. 534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова. 535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри; 536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі. 537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло, 538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують. 539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця 540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами 541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають. 542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям, 543] Що навалилось на дім Партаона,— крім Торги й невістки 544] Славної родом Алкмени,— сестер оперила й у небо 545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки. 546] Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає. [146] 547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши, 548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків. 549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий 550] Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,— 551] Просить він,— деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся: 552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками, 553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив, 554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня 555] Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням. 556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу, 557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі. 558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,— 559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля». 560] Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою,— мовив,— 561] Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними. 562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого 563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє. 564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором. 565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв, 566] І розмістились на ложах Тесей та супутники—друзі: 567] Син Іксіона— по цій стороні, а по тій, проти нього,— 568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною. 569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий 570] Виявив шану однакову, гостю високому радий. 571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти 572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості, 573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь, 574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий: 575] «Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву 576] Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну». 577] Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів: 578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі. 579] Тож не одна лиш Діана—мисливиця мстить за зневагу; 580] Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву 581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши, 582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене. 583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі, 584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву, 585] Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю. 586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали, 587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському 588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався, 589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш. 590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів, 591] Любий мені; Перімелою нині його називають. 592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши. 593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147] 594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море. 595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне, 596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба. 597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,— 598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне! 599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим, 600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним. 601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину. 602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого. 603] Дай їп притулок якийсь,— чи сама нехай стане притулком,— 604] Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою 605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись. 606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона, 607] Поки пливла,— і тремтіло воно під моєю рукою. 608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче 609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися. 610] Я щось кажу,— а земля поступово їй сковує рухи: 611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає». 612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала 613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона, 614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь; 615] «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика 616] Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати». 617] Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом, 618] Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий. 619] Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри 620] Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же. 621] Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба 622] Аипа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька. 623] Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я 624] З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько. 625] Побіч там є низина, нещодавно заселені землі, 626] Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають. 627] В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же — 628] Син його, крила відклавши та різку,— потомок Атланта. 629] В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились — 630] Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились, 631] Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи. 632] В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда. 633] Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні 634] Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість—сусідку: 635] Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі. 636] Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги: 637] Двоє їх — ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє. 638] Тільки—но жителі неба торкнулися скромних пенатів, 639] І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,— 640] Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, [148] 641] А господиня заслала її полотном груботканим. 642] Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні 643] Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою 644] Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває. 645] Кілька полінець і в язанку хмизу приносить у хату 646] І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик. 647] З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх. 648] Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши, 649] Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно 650] Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась, 651] У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла. 652] Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім 653] Час непомітно спливав. Там, у закутку,—з бука цеберко 654] Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло. 655] Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили 656] Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові 657] Поручні й ніжки. М який очерет—постіль заміняє. 658] Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято 659] Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке. 660] Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку. 661] Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо 662] Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу. 663] Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку 664] Хутко підклала. Зеленою м ятою столик натерши, 665] Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду — 666] Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім; 667] Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала 668] Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі. 669] В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором, 670] Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера — 671] Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі. 672] Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі; 673] Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина. 674] Далі й вони поступилися місцем новій переміні: 675] Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви, 676] й свіжі, V широких кошах, запахущі плоди яблуневі, 677] й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі, 678] Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі 679] Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність. 680] Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно, 681] Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває. 682] Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні 683] Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда. 684] Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину. 685] Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож. 686] От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. [149] 687] Він не давався, однак: виривався з—під рук їм і довго 688] Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши, 689] Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці: 690] «Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів 691] Кара,— промовили,— ви ж не страшіться обоє: це лихо, 692] Праведні, вас омине, лиш виходьте з—під крівлі своєї 693] І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами 694] Разом рушайте!» Старенькі — не проти: з ціпком у правиці 695] Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу. 696] Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла 697] Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать: 698] Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина. 699] Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів, 700] Хата стара, що й для двох затісна була,— їхня оселя,— 701] Храмом величним стає: де підпорки були, там колони, 702] Де була стріха гнила,— вже вилискує золото щире. 703] В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері. 704] Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній: 705] «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино, 706] Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою, 707] І сповіщає богам Філемон обопільне бажання: 708] «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати 709] Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,— 710] Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив 711] Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась». 712] Так усе й склалося їм: проживали вони при святині, 713] Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі, 714] Стали вони перед східцями храму, й про давні події 715] Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда — 716] Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано 717] Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею 718] Листя рясне. «Прощавай!» — він їй шепче. «Прощай!» — одночасно 719] Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою, 720] Тихнуть обом їм уста… Ще й нині вам житель тамтешній 721] Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже. 722] Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?), 723] Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті 724] Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я: 725] «Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані». 726] Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач. 727] Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння 728] Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе, 729] Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий, 730] Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши. 731] Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею, 732] Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. [150] 733] То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким 734] Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї 735] Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись; 736] Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим, 737] Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою 738] Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою. 739] Так і жона Автоліка. донька Ерісіхтона може 740] Постаті різні приймать. її батько, великий безбожник, 741] Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням. 742] Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець; 743] Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом. 744] Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний, 745] Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола 746] Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних. 747] Часто дріади кружляли під ним у святковому танці, 748] Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити 749] Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п ятнадцять, 750] Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся 751] Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави. 752] Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього 753] Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали 754] Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,— 755] «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,— 756] Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!» 757] Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині. 758] Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же 759] Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені, 760] Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли. 761] А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши, 762] Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом 763] Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири, 764] Що розсікла йому шию могутню,— струмком пурпуровим. 765] Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі, 766] Зважився лютий топір одвести від священного дуба. 767] Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!» 768] Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,— 769] Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати. 770] Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся: 771] «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери, 772] й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару, 773] Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю». 774] Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте 775] Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю 776] Падає —широко ліс під його тягарем вилягає. 777] Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись, 778] Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися [151] 779] Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити. 780] Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула — 781] Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите. 782] Кару, що гідна була б співчуття,— якщо грішник у когось 783] На співчуття заслужив,— підшукала для нього Церера: 784] Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині 785] Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі 786] Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї 787] З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської: 788] «Єсть,— каже їй,— на околицях Скіфії сніжної місце, 789] Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки. 790] Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там, 791] І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні 792] Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива 793] Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить. 794] Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю. 795] Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними». 796] Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо, 797] В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної, 798] Що називають Кавказом її, зупинила драконів. 799] Поле було кам яне, де й побачила німфа Голодну: 800] Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала. 801] Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці, 802] Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз їло їй зуби; 803] Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї; 804] Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали. 805] Там, де мав бути живіт,— тільки місце лишилось для нього; 806] Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі; 807] Від худини їй суглоби побільшали; повипинались 808] Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти. 809] Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче — 810] Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там, 811] Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,— 812] Голод відчула—таки,— й колісницю назад повертає, 813] В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі. 814] А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї — 815] Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу 816] До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця 817] Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,— 818] Пізня була, тоді ніч,— обома обнімає руками; 819] В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло, 820] В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх. 821] Діло звершивши своє, покидає багатий плодами 822] Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери. 823] Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще 824] Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, [152] 825] Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті, 826] Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? — 827] Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря. 828] Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти 829] В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало. 830] Тут же б із їв усе те, чим багаті повітря, і землі, 831] Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало: 832] їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити 833] Багатолюдні міста,— тих наїдків одній лиш людині 834] Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає. 835] Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає 836] Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки, 837] Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму: 838] Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,— 839] Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу, 840] Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом 841] їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову 842] й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно,— порожній. 843] Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно 844] Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,— 845] Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним 846] Полум ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась 847] Тільки єдина дочка,— не такий би належавсь їй батько! 848] Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі 849] Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала: 850] «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне 851] В мене дівоцтво відняв!» — це Нептун був, кого закликала. 852] Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею 853] Пан її вже поспішав,— їй поставу і вид чоловічий 854] Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне. 855] Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи 856] Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку,— промовив,— 857] Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку 858] Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить! 859] Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті, 860] На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла. 861] Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались». 862] Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї 863] В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє: 864] «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку, 865] Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом. 866] Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,— 867] Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому, 868] Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла». 869] Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні — 870] Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою. 871] Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: [153] 872] Знову й знову її продавав, а вона замінялась 873] То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.— 874] Так постачала весь час ненаситному батькові їжу. 875] Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі 876] Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу: 877] Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти, 878] Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом. 879] Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе, 880] До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю. 881] Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів юся змією. 882] То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,— 883] Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене. 884] Бачиш — нема на чолі…» — й за цим словом зітхання почулись.