"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга сьома

1] Море судном пагасейським уже борознили мінійці. 2] Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній 3] Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона 4] Птиць—півжінок відігнати вдалось од злощасного старця. 5] Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились, 6] Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег. 7] До владаря приступили відразу по Фріксове руно, 8] Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні. 9] В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання. 10] Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити 11] Розум жаги не здолав, — «Опираєшся марно, Медеє, — 12] Мовила,— певно, вмішався тут бог, і було б мені справді 13] Дивно, якби це не був саме той, що керує любов ю. 14] Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим. 15] (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув 16] Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій? 17] Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця, 18] О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала? 19] Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить, 20] Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю, 21] Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко, 22] Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне? 23] Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо, 24] Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх 25] Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець. 26] Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду, 27] Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив 28] Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу. 29] Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні, 30] Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті, 31] Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона. 32] Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця — 33] Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо. [116] 34] Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням 35] Не осквернити очей і биків не нагнати на нього, 36] й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія? 37] Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати — 38] Ділом зайнятись пора… Маю зрадити батькове царство, 39] Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу, 40] Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене, 41] Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила? 42] Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,— 43] Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця, 44] Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась 45] Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу. 46] Поки що хай присягається він, хай боги те почують — 47] їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі 48] Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане. 49] Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських 50] Будуть тебе,—їх мужів рятівницю, жінки прославляти. 51] Значить, і брата, й сестру, й свого баЧька, й богів свого краю 52] Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину? 53] Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна. 54] Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання. 55] Бог над богами — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж — 56] Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані, 57] Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула 58] Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї. 59] Стане моїм Есонід — і нікому нізащо на світі 60] Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива 61] За чоловіком таким!» — і зірок головою торкнуся. 62] Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть 63] Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду, 64] То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами 65] Скілла—напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,— 66] Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши, 67] Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду 68] В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа. 69] Вже й про заміжжя згадала… Красиві слова, та за ними 70] Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя 71] Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!».; 72] Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність, 73] І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону. 74] Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати. 75] В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу. 76] Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає. 77] Та, лиш зустрівсь Есонід,— і вогонь палахкоче у грудях. 78] Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову 79] Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом, 80] Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла, [117] 81] Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню, 82] Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,— 83] Щойно Ясон появивсь,— на сам вид його знов запалала. 84] Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі, 85] Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього. 86] Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні 87] Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді — 88] Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може. 89] Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво 90] По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати 91] Мужем її,— у сльозах йому ось що сказала Медея: 92] «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди, 93] Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю, 94] Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому 95] Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя 96] Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми, 97] Й тим, задля чого життям своїм важиш».— Ясон присягає. 98] Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля, 99] Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся. 100] Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила, 101] Став напливати народ на священне Мавортове поле, 102] Пагорби всі обліпив. Посередині — владар на троні 103] Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості. 104] Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі 105] Струменем вирвавсь вогонь — і зелені, в росинках ще, трави 106] Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись, 107] Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим 108] Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою. 109] Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані 110] Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона 111] Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього 112] Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги. 113] Землю копитом роздвоєним б ють, підійнявши пилюку. 114] Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле. 115] Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно 116] До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!). 117] Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло 118] Гонить биків під ярмо—вони тягнуть, покірні, важкого 119] Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють. 120] Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають, 121] Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома 122] Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле. 123] М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться 124] Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби. 125] Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає 126] Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи, 127] Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря, [118] 128] Так і вони, коли в лоні земному засів поступово 129] Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали, 130] Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю! 131] Тільки—но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі 132] В бік юнака гемонійського, серце прошити готові, 133] Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги. 134] Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла: 135] Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило! 136] Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола. 137] Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах, 138] Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне. 139] В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом, 140] Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе. 141] Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні, 142] Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці, 143] Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона. 144] Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє, 145] Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала. 146] Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором. 147] Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо, 148] Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття. 149] Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія. 150] Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами, 151] Жах розсівав навкруги—злотосяйного дерева сторож. 152] Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши, 153] Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту, 154] Втишують буйні моря та стрімливі потоки,— й на вічі 155] Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом 156] Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий, 157] Ще одну здобич,— призвідницю першої,— взяв і невдовзі 158] В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину. 159] Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі 160] Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся 161] Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву 162] Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно: 163] Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він. 164] Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку 165] Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю,— від тебе, 166] Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства, 167] Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?) 168] Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!» 169] Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина — 170] Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність. 171] Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово,— жахнулась,— 172] Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку 173] Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката 174] Згоди не дасть: незвичайне—бо в тебе прохання. Одначе, [119] 175] Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне. 176] Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років 177] Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика 178] Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!» 179] Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши, 180] Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі 181] Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,— 182] З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах 183] Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці 184] Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну 185] Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів 186] Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі, 187] Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе. 188] Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні, 189] Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши, 190] Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув 191] Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче, 192] Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним 193] Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато, 194] Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш 195] На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське! 196] Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш! 197] Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера! 198] Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться. 199] З вашої ласки до витоків можу річки повертати, 200] Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою, 201] В тихому — хвилю зіб ю заклинаннями. Небо й очищу, 202] Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу. 203] Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю. 204] Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу 205] З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори, 206] Стогне земля, а з—під плит надмогильних привиддя зринають. 207] Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю 208] Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця 209] Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця. 210] Ви полум яних биків усмирили і зігнутим плугом 211] Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули. 212] З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні. 213] Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно, 214] Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі. 215] Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість 216] Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши. 217] Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я 218] І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони 219] Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба. 220] Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою 221] Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши, [120] 222] Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе, 223] Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів. 224] Там і на Отрію, й Оссі—горі, на стрімкім Пеліоні, 225] Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає 226] Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням, 227] Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді. 228] Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана, 229] Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився. 230] Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо 231] Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий. 232] На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала — 233] Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка. 234] Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить, 235] Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки 236] Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,— 237] Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе. 238] Після повернення — все за порогом вона й за дверима; 239] Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа, 240] З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч — 241] Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва. 242] Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо 243] Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий 244] Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє 245] Ніж і гарячою кров ю широкі заповнює ями. 246] Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші, 247] Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші. 248] Шепче й закляття слова; божества закликає підземні: 249] Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,— 250] Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла. 251] Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням, 252] Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього 253] Чарами сон непробудно—міцний насилає відразу, 254] Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави. 255] Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі, 256] Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли. 257] Всі, хто там був, оді йшли. Розпустивши волосся, Медея, 258] Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні; 259] В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши, 260] В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі, 261] Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона. 262] В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом, 263] Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву. 264] Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, 265] Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки. 266] Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, 267] Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. 268] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. [121] 269] Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом, 270] Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини 271] Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку 272] Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка 273] Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею 274] Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала. 275] Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають, 276] Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш, 277] Все це від самого дна заколочує аж до блідої 278] Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. 279] Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, 280] Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася 281] Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. 282] Тільки—но через краї казана мовби виплюне піну 283] Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі, 284] Трави ростуть соковиті, м які, розсипаються квіти. 285] Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає 286] Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові 287] Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе 288] Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна 289] Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово; 290] Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча, 291] Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі. 292] Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона, 293] Що сорок років тому відбулось, те на пам ять спливає. 294] З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову, 295] Лібер—отець зміркував, що й його годувальницям юні 296] Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав. 297] Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала 298] З мужем. І ось припадає благальницею до порогів 299] Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали 300] Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди 301] Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману. 302] Про добродійства свої почала; зупинилась на тому, 303] Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати. 304] Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька, 305] Можна так само з похилого віку в юнацький вернути. 306] Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату. 307] Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко 308] Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава. 309] Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка 310] Мала вагу, барана—вожака приженіть, що найстарший 311] З—посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям». 312] Бачить, уже барана, що років йому годі злічити, 313] Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши. 314] Тільки—но в горло худе йому ніж гемонійський встромила, 315] Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою, [122] 316] Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу 317] Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють, 318] Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні. 319] Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді. 320] Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти 321] Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає. 322] Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку 323] Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати. 324] Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали, 325] Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли 326] Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь 327] Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить. 328] Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло. 329] Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький 330] Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали. 331] В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли, 332] Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,— 333] З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові, 334] Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах. 335] Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю. 336] Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,— 337] Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте, 338] Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла! 339] Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша. 340] Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька, 341] Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього, 342] Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп. 343] Він, хоча кров ю підплив, та, насилу опершись на лікоть, 344] Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні 345] Серед мечів піднімаючи,— «Що ви,— звернувся благально, —. 346] Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька 347] Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки. 348] Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла 349] Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила… 350] Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих 351] Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном 352] Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею — 353] Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб їх уславив: 354] Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе 355] Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув 356] Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі. 357] Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана 358] В ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі; 359] й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку — 360] Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лі бер. 361] Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта, 362] Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши. Мера; [123] 363] Й Кос, Евріпілове місто міцне, де рогатими стали 364] Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла. 365] Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів 366] Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,— 367] В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер. 368] Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду, 369] Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,— 370] Батько,— як донька його переміниться в тиху голубку. 371] Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе, 372] З явою лебедя вславлені: подарував юнакові 373] Філій пернатих приручених і велетенського звіра — 374] Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати — 375] Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок, 376] Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем. 377] «Ще пожалкуєш!» — обурився Кікн, і з високої скелі 378] Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився, 379] Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних. 380] Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином, 381] Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала. 382] З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих 383] Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба. 384] Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони; 385] Там володар із дружиною злинули в небо птахами. 386] Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра, 387] З рідною матір ю ложе своє мав Менефрон ділити. 388] Бачить Кефіса здаля, що оплакував долю невтішну 389] Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого; 390] Бачить домівку Евмела, який побивався за сином. 391] Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею—чаклунку 392] Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку 393] Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами. 394] Потім, коли наречену спалила колхідська отрута, 395] Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге, 396] Й кров ю дітей обагрилось залізо,— тікає злочинна 397] Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону. 398] Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває 399] В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі 400] Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе; 401] Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка. 402] Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив: 403] їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі. 404] Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька, 405] Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний. 406] Щоб подолати його, аконіт заварила Медея — 407] Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала. 408] Кажуть, з—під зуба собаки, котру народила Ехідна, 409] Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє, [124] 410] В ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець 411] Кербера—пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих 412] Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши, 413] Вивів—таки з—під землі. Тоді Кербер у люті скаженій, 414] Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши, 415] Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене. 416] Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних 417] Соків тієї землі, набула смертоносної сили. 418] Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом 419] Назване серед селян. Із намови хитрунки—дружини 420] Батько Егей подає його синові (думав — що ворог). 421] Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха, 422] й тут на руків ї меча запримітив здивований батько 423] Знак свого роду — й злочинний напій з—перед уст йому вибив. 424] Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула. 425] Батько, хоч як ізрадів, що живим його син залишився, 426] Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі 427] Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває, 428] Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири 429] Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні. 430] Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів, 431] Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі 432] Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу 433] Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею, 434] Весь Марафон, зачудований кров ю бика — Мінотавра. 435] Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,— 436] Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра 437] Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана. 438] Бачили мертвим Прокруста жорстокого хвилі Кефіса. 439] Як поваливсь Керкіон,— Елевсін це побачив Церерин. 440] Впав і Сі ніс, що для зла застосовував рук своїх силу: 441] Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів я 442] Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини. 443] До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить 444] Шлях, коли згинув Скірон. Лиходія розсіяні кості 445] Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти. 446] Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали 447] Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі. 448] Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,— 449] Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній, 450] Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!» 451] Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці 452] Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті. 453] Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває: 454] Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши 455] Рідного сина сЬбі, безтурботно не міг веселитись: 456] Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші [125] 457] Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя: 458] За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити. 459] Та перед тим він союзні війська до війни залучає. 460] Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті. 461] Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея: 462] Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі. 463] Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий; 464] Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини, 465] Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка 466] Арна колись продала: пожадане отримавши злото, 467] Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна; 468] Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням,— галка. 469] Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос, 470] І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий. 471] Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила 472] Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна. 473] Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу 474] Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила. 475] Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа 476] Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший 477] Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними. 478] Повагом, не поспішаючи,— все—таки вік за плечима,— 479] Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну. 480] Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель 481] Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами: 482] «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході 483] Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну». 484] Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може 485] Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа 486] Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами». 487] Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» — 488] Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом, 489] Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили. 490] Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі 491] В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний 492] З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю. 493] На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни. 494] Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала, 495] Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши, 496] В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком 497] Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди, 498] Входить, оливкову гілку тримаючи,— знак свого краю. 499] Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч — 500] Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили. 501] Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч, 502] Волю Егея Кефал переказує, просить подати 503] Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їхіоддавна, згадавши. [126] 504] Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос. 505] Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку 506] Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,— 507] «Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив,— Афіни! 508] Сили всього мого острова, все, що мені постачає 509] Нинішня влада моя,— ви своїм без вагання вважайте. 510] Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне. 511] Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве». 512] «Хай буде й далі так,— мовив Кефал,— громадян хай прибуде 513] В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь 514] Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті, 515] Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе, 516] З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше». 517] Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито: 518] «Кращою долею, друже, змінився печальний початок. 519] О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати! 520] Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу. 521] Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам ятаєш. 522] З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив! 523] Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала 524] В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення. 525] Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки 526] Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали. 527] Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво. 528] Темною млою в цей день над землею нависло понуре 529] Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари. 530] Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте 531] І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте,— та все ще 532] Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу: 533] В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера. 534] А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке 535] Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки. 536] Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари, 537] На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу. 538] З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга, 539] Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши. 540] Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала 541] Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло. 542] Чистої крові рисак, володар бігової доріжки, 543] Пальми не гідний тепер: забуваючи елаву колишню, 544] Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті. 545] Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна 546] Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде. 547] Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах 548] Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря. 549] Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк—сіроманець 550] Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять [127] 551] Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола. 552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись, 553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався. 554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий 555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий, 556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом 557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки. 558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть: 559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим 560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла. 561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч, 562] Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду. 563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,— 564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії 565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати, 566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому 567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму 568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах; 569] Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше. 570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись, 571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити. 572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні, 573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,— 574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі 575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається. 576] Всяк винуватить куток свій—не знає, де корінь нещастя. 577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять; 578] Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби 579] Вже через силу запалими глибоко водять очима, 580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають. 581] І видихають життя свого залишок, де доведеться. 582] Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті, 583] Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий? 584] Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці, 585] Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі 586] Яблука, тільки—но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя. 587] Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний 588] З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно 589] Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа, 590] Батько за сина молилися палко, й самі при молитві, 591] На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались, 592] І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні! 593] Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму, 594] Тільки—но жрець помоливсь і вино почав лити між роги, 595] Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю. 596] Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе 597] І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька [128] 598] Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару, 599] Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо. 600] Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба 601] Людям боги подають: перетлила недуга утробу. 602] Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму, 603] Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась. 604] Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю 605] Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель. 606] Не хоронили, а просто виносили скошених мором: 607] Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними. 608] То на землі залишали тіла, то на вогнища клали, 609] Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала 610] Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник. 611] Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні 612] Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали. 613] Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало. 614] Вражений вихором бід і смертей,— «О Юпітере—батьку! — 615] Вигукнув я,— коли й справді колись поспішав ти в обійми 616] Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян, 617] О всемогутній, не соромно бути,— тоді мені, батьку, 618] Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!» 619] Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно. 620] «Знак цей приймаю,— сказав я, — і хай він потвердженням добрим 621] Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!» 622] Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця 623] Дерево недоторканне — насіння додонського парость. 624] Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши 625] Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим 626] Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій. 627] Подивувавшись їх кількістю,— «Дай громадян мені стільки ж, 628] Батьку ласкавий,— кажу,— щоб залюднити вимерле місто!» 629] Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово 630] Шелест по ньому пройшов. Переляк оді йняв мені мову, 631] Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю 632] З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати, 633] Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні. 634] Злинула ніч* і турботами денними зморене тіло 635] Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих 636] Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому. 637] Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати 638] Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались. 639] Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали; 640] Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо, 641] Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику 642] Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив. 643] Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю: 644] Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях [129] 645] Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору 646] Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю 647] Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері, 648] Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі! 649] Вийди ж!» Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно 650] Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку 651] Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають. 652] Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом 653] Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало. 654] Щоб пам ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я. 655] Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього — 656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я. 657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє 658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою 659] Вирушить, тільки—но Евр, що тебе супроводив щасливо,— 660] З Евром ти справді приплив,— ходовим переміниться Австром». 661] Так—то розмовами тими, що справ усіляких торкались, 662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю, 663] Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве, 664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому. 665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком 666] Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта — 667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору. 668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі, 669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони. 670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить 671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився. 672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці 673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям. 674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню, 675] Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,— 676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав 677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б 678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця. 679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду 680] І між найкращих списів ось такого метального списа». 681] «Ще якби ти його в дії побачив,— на те Еакіду 682] Мовив один із актейських братів,— ще б не так дивувався! 683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість—бо ним не керує. 684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим». 685] Все хоче знати Нереїв юнак,— випитує далі, 686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок. 687] Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною 688] Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши 689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози: 690] «Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? — 691] Плачу і довго ще плакати буду,— якщо мені доля [130] 692] Жити ще довго дала,— бо з дружиною милою спис цей 693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я! 694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію 695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна. 696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б, 697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею, 698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався — 699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі. 700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць. 701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами. 702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета 703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї 704] Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині — 705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем, 706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі, 707] Хоч споживає нектар,— я кохав тоді тільки Прокріду. 708] В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда. 709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь, 710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,— 711] Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! — сказала,— 712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,— 713] Ще пожалієш об тім!» — І дозволила йти мені, гнівна. 714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі 715] Чую богині грізьбу. «А чи там,— промайнула підозра,— 716] Жде, як належить, на мене жона?» її вік, її врода 717] Наче б шептали: «Не вір!» — «Можеш вірить їй!» — вдача казала. 718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї, 719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі. 720] Мучить підозра. «Візьми подарунками,— радить,— на пробу 721] Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора, 722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд. 723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу. 724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне: 725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує. 726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди. 727] Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу 728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись, 729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось. 730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись, 731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею 732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою 733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга! 734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо 735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я 736] Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього». 737] Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню 738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131] 739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату. 740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась. 741] Далі не втримавсь: «Піймалась—таки! — у долоні я сплеснув,— 742] Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!» 743] Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю, 744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа. 745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий, 746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані. 747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом 748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався 749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини, 750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі. 751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши, 752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій. 753] Ще й піднесла мені дар,— наче б мало того подарунка, 754] Що повернулась сама,— гончака, що його віддала їй 755] Кінтія, мовивши: «Скільки б не бігло з ним — він буде перший». 756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю. 757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка? 758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить. 759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших 760] Загадку—пісню—і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала 761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну. 762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда — 763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім 764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить 765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво, 766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких: 767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала, 768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину. 769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом 770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду. 771] Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись 772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково 773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі. 774] Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив, 775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились. 776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі 777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь, 778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука. 779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями. 780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню: 781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка 782] Псові з—під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне, 783] Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману 784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив. 785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132] 786] Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами. 787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці 788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну, 789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе 790] Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу: 791] Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає. 792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця 793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними». 794] Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» — 795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа. 796] «Радість була для нас, друже, початком великого болю. 797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде, 798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя, 799] Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка. 800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало.. 801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене, 802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера 803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували. 804] Тільки—но сонце, розвіявши млу, осявало вершини, 805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови. 806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра 807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней — 808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця 809] Хижого звіра вкладать,— я шукав собі тіні, спочинку. 810] Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди. 811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв. 812] Тільки її виглядав, коли зморений був,— охолоду. 813] «Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,— 814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві! 815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила». 816] Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! — 817] Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо! 818] Ти покріпляєш мене,— промовляв я звичайно,— ти пестиш, 819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя, 820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!» 821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу 822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши, 823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу. 824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий 825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі. 826] Тільки—но він закінчив і —така вже любов легковірна! — 827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши, 828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала. 829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради 830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась. 831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа. 832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133] 833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати 834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить. 835] Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови 836] Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу 837] Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!» 838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик 839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» — 840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула: 841] «Певно, хижак причаївсь»,— і метнув туди спис непохибний. 842] Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем, 843] Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї 844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху. 845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі 846] Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає. 847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне, 848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу, 849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку. 850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала. 851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася 852] Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа, 853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того, 854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові, 855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю, 856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди». 857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки 858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши? 859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили. 860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись, 861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає. 862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала». 863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору 864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим 865] Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.