"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга дев'ята

1] Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався, 2] Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський 3] Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся: 4] «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями 5] Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці. 6] Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою. 7] Що переможець такий — це велика для мене розрада. 8] Може, до слуху твого донеслась хоч яка—небудь чутка 9] Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню? 10] Навперебій домагались її женихів цілі юрми. 11] З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя. 12] «Зятем,— кажу,— ти назви мене, сину ясний Партаона!» 13] Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились. 14] Вабить Алкід його сватом — Юпітером, славою грізних' 15] Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити. 16] Я ж на те: «Сором,— кажу,— коли смертному бог уступає 17] (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря 18] Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються. 19] Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,— 20] Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка. 21] Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу, 22] Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди. 23] Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени: 24] Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону. 25] Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду 26] Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця». 27] Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене 28] Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився. 29] Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука — моя сила. 30] Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!» 31] І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно. 32] Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений. 33] Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, [155] 34] Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою. 35] Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі — 36] Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав. 37] То він за шию хапає мене, то за ноги проворні. 38] То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити. 39] Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала. 40] Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі 41] Б'ють раз у раз,— не схитнеться вона, тягарем своїм горда. 42] То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем, 43] Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові 44] Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись, 45] Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь. 46] Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої, 47] Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу, 48] Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо: 49] Хто, перемігши, тепер вожаком буде,— годі вгадати. 50] Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався 51] Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий 52] Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши. 53] Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду) 54] Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте, 55] Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову, . 56] Щоб похвалитися) наче горою мене придавило. 57] Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу 58] Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів, 59] Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись 60] З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном 61] Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути. 62] М язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся: 63] Змієм роблюся в юнким, висковзаю із рук йому спритно. 64] Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло, 65] Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю. 66] Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа: 67] «Зміїв бороти,— сказав,— це забава моя ще з колиски! 68] Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській 69] Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка. 70] Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї — 71] Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці 72] Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия. 73] Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала 74] Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша. 75] Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою 76] Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям». 77] Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув 78] Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах. 79] Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити. 80] Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, [156] 81] Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю. 82] Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене. 83] Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю 84] Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись. 85] Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці, 86] Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив. 87] Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами, 88] Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили». 89] Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана, 90] Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала 91] Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки 92] Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину. 93] Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею 94] День,— розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки 95] Стали спокійними знов, —щоб, опавши, розбурхані води 96] Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя 97] І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив. 98] Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба, 99] Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко 100] То комишевим вінком, то вербовим приховував листям. 101] Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе! 102] Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила. 103] Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця, 104] В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном, 105] Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе, 106] Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу. 107] Поки вагався Геракл (за жону— не за себе боявся), 108] Несе підійшов,, що не тільки був дужий, а й знав усі броди. 109] «Я вже подбаю,— сказав,— щоб вона на тім березі стала. 110] Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!» 111] Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра, 112] Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив. 113] Сам же, як був,— сагайдак мав на плечах і лев ячу шкуру. 114] Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,— 115] «Вже як почав я плисти — течію подолаю!» — промовив. 116] І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше 117] Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією. 118] Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає; 119] Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею 120] Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість 121] Ніг своїх! — грізно гукає Алкід.— Я до тебе звертаюсь, 122] Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся! 123] Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона, 124] Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних. 125] 1 не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу: 126] Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом [157] 127] Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою 128] Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо. 129] Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками 130] Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю. 131] Несе, підхопивши цю кров,— «Не помру я, одначе, без помсти»,— 132] Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю, 133] Тій, котру викрав, дає: «Ти любов,— каже,— нею привернеш». 134] Часу чимало спливло, і Геракла великого слава 135] Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу. 136] Жертву Кенейцю—Юпітеру скласти збиравсь переможець, 137] Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась 138] Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду 139] Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває. 140] Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли 141] Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової, 142] Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла 143] Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо 144] Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже,— на втіху. 145] Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти, 146] Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія. 147] Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись? 148] Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір ^чинити? 149] Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!), 150] Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу, 151] Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка». 152] Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе: 153] Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю 154] Несса,— як засіб, що може роздмухать кохання пригасле. 155] Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить, 156] Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше 157] Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку, 158] Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває. 159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні 160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші. 161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута 162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло. 163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати. 164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши, 165] Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті. 166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку — 167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! — 168] То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо, 169] То, відділившись, оголює виразки, де—не—де — й кості. 170] Вже й сама кров,— як розпечене лезо, бува, в прохолодну 171] Воду занурити,— і закипає, й шипить на отруті. 172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя, 173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158] 174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока 175] В мозок пробивсь кістковий,— тоді, знявши до неба долоні.— 176] «Болем моїм,— закричав,— упивайся, Сатурнова донько! 177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку. 178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене 179] Ворог тяжкий, тобто ти,— то зболілу в стражданнях, немилу 180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла! 181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити. 182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців 183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав 184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський 185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий? 186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я? 187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських, 188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки, 189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс. 190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий. 191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель 192] Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась 193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили. 194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі 195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,— 196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней. 197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась. 198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази 199] Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі. 200] Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі 201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю, 202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло. 203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині 204] В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети, 205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці 206] Списом бреде, хто ж метнув,— порятунку шукає у втечі. 207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю. 208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати. 209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі 210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба. 211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері, 212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,— 213] «Ліхасе! — крикнув йому.— Чи не ти мені дав цей смертельний 214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку 215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні. 216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця. 217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські 218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі; 219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово. 220] Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі [159] 221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко, 222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом. 223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув, 224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, 225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився. 226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає 227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна. 228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться, 229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку, 230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе 231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні 232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою, 233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває 234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину, 235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева 236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши, 237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі 238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях. 239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того, 240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний 241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине 242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці 243] Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба, 244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю 245] З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько, 246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму. 247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами, 248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху 249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно: 250] Все подолавши,— й вогонь, котрий бачите, він подолає. 251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує; 252] Що ж є у ньому від мене,— те вічне, позбавлене смерті, 253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може. 254] Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі 255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять 256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами 257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,— 258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги». 259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця 260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову, 261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно. 262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,— 263] В попіл »Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі 264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,— спопелівши, 265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,— лишилось. 266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає, 267] Свіжій радіє лусці, що вилискує—грає під сонцем, [160] 268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла. 269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався 270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити. 271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний 272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті. 273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву 274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий, 275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені 276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу, 277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі, 278] їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла 279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись, 280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена 281] Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать 282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію 283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє, 284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись. 285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий — 286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце. 287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша 288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера—батька 289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти 290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю, 291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина. 292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті, 293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба — 294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах. 295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна: 296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова. 297] Тільки—но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар 298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу, 299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна, 300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала — 301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи. 302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна, 303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь, 304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене — й жони кадмейські 305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках. 306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя, 307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині 308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона 309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому, 310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа, 311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна. 312] «Хто б не була ти,— їй каже,— вітай цього дому хазяйку: 313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!» 314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161] 315] З дива, й таки народила я, тільки—но вузол розплівся. 316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись. 317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня 318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу 319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила. 320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина 321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе. 322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,— 323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає». 324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання 325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка: 326] «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина 327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну 328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда, 329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала — 330] Я народилась од другої — вродою перша Дріопа 331] 3—між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва, 332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи, 333] Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця. 334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже 335] На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє. 336] Стала над озером тим — бо ж не відала долі — Дріопа, 337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі; 338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині 339] Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле. 340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий, 341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід. 342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині, 343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку 344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз 345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху. 346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду 347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа, 348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає. 349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла 350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі: 351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може, 352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі 353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає. 354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені — 355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило. 356] Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта 357] Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди 358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може. 359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати, 360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили, 361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162] 362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою. 363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько 364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу, 365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу, 366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають. 367] Тільки обличчя одне, моя сестро—голубонько, в тебе 368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно 369] Тілом були,— наче сльози пливуть. Поки слово ще може 370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями: 371] «Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра — 372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими! 373] Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну, 374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь. 375] Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати! 376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто 377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю. 378] А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився 379] й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою». 380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває 381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається. 382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте! 383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба, 384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби. 385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано, 386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна, 387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина! 388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну 389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся. 390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки 391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне». 392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися; 393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла». 394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена 395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта, 396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом 397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина, 398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних, 399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом. 400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба, 401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова, 402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе. 403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах 404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера—батька 405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні, 406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить, 407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься, 408] Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька. [163] 409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому, 410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні, 411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить, 412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці. 413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя, 414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям 415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти. 416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку 417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить». 418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню, 419] Віща Феміда,— гуртом почали гомоніти всевишні: 420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись 421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий, 422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера, 423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий 424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче, 425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити. 426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті 427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою, 428] Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага, 429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі 430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула 431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли 432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї. 433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились — 434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити, 435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі, 436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався 437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість, 438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало». 439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді 440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком, 441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці, 442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи, 443] Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета, 444] Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним, 445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу. 446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати. 447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним 448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських 449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням. 450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра, 451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я, 452] Стрілась тобі й віддалась,— незрівнянна вродою німфа. 453] Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна. 454] Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука. 455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164] 456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила. 457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне, 458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком 459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию: 460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково. 461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом, 462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати. 463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може. 464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання 465] Не пробивалось іще з—під вогню, хоч душею палала. 466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати, 467] Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба». 468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє 469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно 470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму 471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем. 472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще 473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе: 474] «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі? 475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться! 476] Він, проте,— що не кажи,— мене вродою вабить; такого 477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь. 478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою! 479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,— 480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює. 481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха. 482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро, 483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду 484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала! 485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші: 486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій. 487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,— 488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку, 489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя. 490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш 491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий! 492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш, 493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась, 494] Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина! 495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось 496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння? 497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили: 498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею; 499] Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону. 500] В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти 501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя? 502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165] 503] Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне 504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує. 505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди: 506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне. 507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер? 508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала? 509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене! 510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата. 511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене, 512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно. 513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався, 514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись? 515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою 516] Сором,— прихований жар у рядках спалахне потаємних». 517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну. 518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись, 519] Мовила: «Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь. 520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?» 521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє; 522] Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву. 523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання. 524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить. 525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,— відкине. 526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити — 527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість. 528] Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово, 529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску: 530] «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя, 531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись! 532] Певно, спитаєш, який в мене намір,— я спершу б хотіла. 533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась 534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить. 535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце: 536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі 537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні, 538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив — 539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні. 540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани, 541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! — 542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи. 543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній 544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна, 545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу: 546] Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю; 547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити. 548] Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку — 549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166] 550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись. 551] Приписи — діло старих; що законне, що проти закону, 552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами. 553] Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні 554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам — 555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад. 556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори? 557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах — 558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи. 559] Можна з тобою віч—на—віч мені розмовлять, коли схочу, 560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах. 561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому 562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем 563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис». 564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами 565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку. 566] Й тут же падіння своє вона—стверджує відтиском персня, 567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила. 568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала 569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму…— 570] І зупинилась; а зважившись,— братові»,— ледве шепнула. 571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила. 572] «Не до добра це»,— подумала. Лист одіслала, одначе. 573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання. 574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра 575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе, 576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь. 577] «Геть,— прокричав,— поки цілий, пособнику блуду гидкого! 578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно 579] Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!» 580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині 581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла; 582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло. 583] Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї, 584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече: 585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти 586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись, 587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо? 588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши, 589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус 590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям 591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині: 592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило, 593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє 594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього. 595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета 596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167] 597] Дощечку з рук — ось.тоді й сподівання мої занепали. 598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити. 599] Краще, мабуть,— таки день. Чи ж мене очевидним знаменням 600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла! 601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску, 602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись. 603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд. 604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось. 605] Хоч не бажав би,— могла б його шию обняти любовно, 606] А відштовхнув би мене,— йому ноги обвивши руками, 607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку. 608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці 609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом. 610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова: 611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу 612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний. 613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці, 614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього — 615] Все—таки серце людське, й не левиця його згодувала. 616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо 617] В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла! 618] Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути. 619] Не починала б того,— та, почавши, закінчувать мушу! 620] Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,— 621] Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи. 622] Може подумати він, що сестра захопилася легко, 623] Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба. 624] Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу 625] Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна. 626] Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала — 627] Вже ж не вернути того— і якої зазнала зневаги! 628] Хай поступлюся —вини все одно вже не знімуть із мене; 629] Спроба ж якась не применшить гріха, та надію—примножить». 630] Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!) 631] Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила 632] Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги. 633] Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу 634] Кидає він і в чужому краю закладає оселю. 635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне 636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі 637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти. 638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись, 639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле 640] Вогнище дому свого й подається за братом—вигнанцем. 641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють 642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само 643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168] 644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців, 645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів. 646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі, 647] Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера — 648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора. 649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю, 650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся, 651] Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя. 652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу, 653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній 654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум: 655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені, 656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу. 657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне, 658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити? 659] Зразу ж, неначе живиця—сльоза, що сочиться з надрізу, 660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту, 661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону, 662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою, 663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка, 664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення 665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба. 666] Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту, 667] Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно 668] Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс. 669] Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом, 670] Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний, 671] Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше, 672] , Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих — 673] Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі 674] Мала родити, він якось звернувся такими словами: 675] «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче 676] Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі. 677] Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!) 678] Станеться так, що народиться дівчинка,— я, мимоволі 679] Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине». 680] Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця, 681] В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли. 682] Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка, 683] Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно. 684] Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса 685] Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні. 686] От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї • 687] Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа 688] Стала,— чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині — 689] Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився. 690] І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, [169] 691] Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола 692] Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем. 693] Сестри були там і той, кого й досі шукають,— Осі ріс, 694] І чужоземна змія, на снодійну отруту багата. 695] Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула 696] Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць! 697] Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка. 698] Тільки—но звільнить Люціна тебе,— повивай без вагання, 699] Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня, 700] Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,— 701] Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню. 702] Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба 703] Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою. 704] Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона 705] Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько: 706] Доню — запевнивши всіх, що то син,— віддала вона няні, 707] Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши. 708] Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько: 709] Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення 710] Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде. 711] Так у невинній неправді обман приховавсь початковий. 712] Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко: 713] Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше. 714] Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав 715] Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту. 716] Серед фестійських дівчат вирізняв' її чистої вроди 717] Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась. 718] Віком і вродою рівні були. Початкову освіту — 719] Раннього віку знання — здобували в наставників тих же. 720] Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану 721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні! 722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні, 723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта. 724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням? 725] Жар не вщухає, однак,— і вже дівчина дівчини прагне. 726] Сльози насилу тамуючи,— «Що маю діяти,— каже,— 727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди 728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували — 729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,— 730] Будь—яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять! 731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці, 732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень. 733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого, 734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця. 735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда 736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,— 737] Все—таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170] 738] Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати 739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши, 740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути! 741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене, 742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,— 743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви 744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти. 745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись, 746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну? 747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману, 748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо! 749] Тільки надія і живить любов, і її викликає, 750] В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож, 751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість 752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама— вона рада — 753] Та недосяжна—таки! Не доможешся щастя, хоч цілий 754] Світ сколихни,— хоч би люди й боги потрудились для тебе. 755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови: 756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували: 757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній, 758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,— проти. 759] На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана: 760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту, 761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу. 762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно, 763] Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?» 764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта 765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув. 766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,— 767] Як тут весілля справлять? —то знамення якесь лиховісне 768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні: 769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав—таки термін 770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса, 771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе, 772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо, 773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла 774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами, 775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху! 776] В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні, 777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні 778] Систрів, усе, що ти мовила,— все береже моя пам ять. 779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій 780] Не поплатилась,— у цьому твоя і заслуга, й порада. 781] Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози. 782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня 783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли 784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171] 785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе, 786] Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс. 787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало 788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь 789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся. 790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно 791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми, 792] Радістю серце сповніть,— і вони обдаровують храми, 793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився: 794] «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс». 795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо, 796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера 797] Стали — й Іфіс—юнак пригорнувсь до своєї Іанти.