"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга шоста

1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила 2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий. 3] Далі подумала: «Мало хвалити — хай нас тепер хвалять! 4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим». 5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни. 6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння. 7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим, 8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець 9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту. 10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду, 11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням 12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що 13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах. 14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї 15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались. 16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий. 17] Любо дивитись було не лише на готову тканину, 18] А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало: 19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну, 20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила 21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі; 22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори 23] Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади. 24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити, 25] Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!» 26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні, 27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору, 28] И так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна, 29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком. 30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави 31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни. 32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале 33] Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо». [100] 34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши, 35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву, 36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить: 37] «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила. 38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови 39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки. 40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням 41] Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці. 42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?» 43] їй же богиня: «Прийшла!» — відмовляє,— і вже не бабуся — 44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи 45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі, 46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись, 47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку 48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця, 49] й стане блідавим нараз, коли сонце з—за обрію зрине. 50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави 51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно 52] Не витрачаючи слів,— розпочати змагання готова. 53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині. 54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули. 55] Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл. 56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо 57] Перебирають його, а коли між нитками основи 58] Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим. 59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг, 60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми. 61] Тканка з—під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала 62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні. 63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься, 64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком. 65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків, 66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим 67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні. 68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку. 69] Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині. 70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта 71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню. 72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера—батька 73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко 74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд. 75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору 76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі 77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити. 78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом; 79] Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда. 80] Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці, [101] 81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива. 82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу. 83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави, 84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,— 85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання 86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали. 87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні — 88] Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли 89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних. 90] В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну 91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула 92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати. 93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий 94] Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала 95] З волі Юнони—владарки, тож ні Іліон, ані батько 96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім 97] Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще. 98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра: 99] Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось, 100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці. 101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка: 102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада. 103] Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу 104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє. 105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег, 106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться 107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги. 108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче. 109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим. 110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця—сатира 111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку, 112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне, 113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями, 114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією. 115] Далі, Нептуне,— й тебе, як Еолову діву здобув ти 116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком 117] Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду. 118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви 119] Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса 120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта: 121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну 122] Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же 123] То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву; 124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу. 125] Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону. 126] Далі — й Сатурн—жеребець, Хірона двотілого батько. 127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102] 128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим. 129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби 130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява: 131] Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує 132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну, 133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири. 134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась: 135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада 136] Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже 137] Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,— 138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам». 139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї 140] Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся 141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа, 142] Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло, 143] Вже по боках замість ніг—мов карлючки якісь гачкуваті. 144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає 145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння—тканину. 146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка 147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола. 148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування, 149] Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі. 150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе: 151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась. 152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом, 153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства 154] Так не втішалась,— хоча й похвалялась усім цим,— як дітьми, 155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя 156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала. 157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала 158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі, 159] Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди! 160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона! 161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши! 162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами». 163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні, 164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють. 165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає, 166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим, 167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою, 168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах, 169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,— 170] «Ну чи не шал,— почала,— щоб богам, про яких тільки чули, 171] Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні 172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько, 173] Тантал,— єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу. 174] Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — [103] 175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї. 176] Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь. 177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою — 178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими 179] Струнами, з людом її — у моєму й його володінні. 180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці — 181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того, 182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок, 183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток, 184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині? 185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні, 186] Кея—титана дочці? Чи забули, що й місця малого, 187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна? 188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,— 189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос. 190] «Ти суходолом,— їй каже,— блукаєш, а я ось — морями»,— 191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила 192] Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина. 193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду, 194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне. 195] Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може: 196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все—таки більше. 197] Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо, 198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства — 199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать, 200] Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна. 201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте—но лавр і забудьте 202] Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято, 203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону. 204] Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта 205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба: 206] «Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати, 207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні 208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно 209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти! 210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась 211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить 212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала 213] Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!» 214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові: 215] «Досить!—сказав,— нарікання твої лиш затягують кару». 216] «Досить!» — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє, 217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма. 218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста. 219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці; 220] Де яка брила була — під копитом дробилась у порох. 221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104] 222] На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних 223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять. 224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба 225] В лоні своєму колись,— завертаючи круто по колу, 226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила, 227] Скрикує: «Горе мені!» — й зі стрілою під серцем ще їде 228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки. 229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо. 230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли 231] В сагайдаку,— за повіддя сіпнув. Так обачний керманич, 232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила 233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший. 234] Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна, 235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває 236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла. 237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій 238] Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує. 239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення — 240] Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно, 241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі. 242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах, 243] Щільно грудьми до грудей,— як стріла, тятивою підбита, 244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила. 245] Зойкнули разом вони, й, од раптового —болю скрутившись, 246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали, 247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши. 248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди, 249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі — 250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць 251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє. 252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені 253] Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря. 254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон 255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок, 256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили. 257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо, 258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я. 259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла 260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір. 261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши 262] Руки до неба,— «Всевишні боги, о всі ви сукупно! — 263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,— 264] Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути, 265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною 266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся. 267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання 268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105] 269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика 270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі? 271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди 272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно. 273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби, 274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали, 275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість 276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав. 277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує 278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає. 279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі: 280] «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь! 281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю, 282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши, 283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража! 284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми 285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!» 286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута, 287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби: 288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли 289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри. 290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з—під серця, припала 291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому. 292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну, 293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої. 294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом. 295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла, 296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає. 297] Врешті, по—різному вражені, шість її дочок упало; 298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба, 299] В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу 300] З—поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» — 301] Гине ж і ця, за котру вона просить так… Сіла самотня 302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя 303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся, 304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі — 305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ. 306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого 307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили, 308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки, 309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї. 310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній 311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає 312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні. 313] Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки 314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають 315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106] 316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось. 317] Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни 318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі. 319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома, 320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо, 321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу 322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати 323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця, 324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища, 325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім — 326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий. 327] «Ласку яви свою!» — мій супроводжувач пошепки мовив. 328] «Ласку яви!» — зупинившись, і я за ним пошепки мовив. 329] «Чий він,— питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може, 330] Німф, які в водах живуть?» — І таке розповів супровідник: 331] «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе. 332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина 333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку, 334] Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів. 335] Там, під Палладине дерево й пальму—красуню прилігши, 336] Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню. 337] Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати, 338] Новонароджених — два божества — притуливши до лона. 339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо. 340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка—богиня, 341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати. 342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали. 343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково 344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові 345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною. 346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши, 347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи. 348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня: 349] «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку? 350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність 351] Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь. 352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці 353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,— 354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті, 355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі. 356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь, 357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити! 358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть 359] Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята. 360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині? 361] Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють, 362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107] 363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду — 364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають, 365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни. 366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних 367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно 368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба, 369] «Вічно живіть,— їм веліла вона,— в тій воді каламутній». 370] Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути 371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають, 372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні. 373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну 374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором, 375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись, 376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою. 377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута. 378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки. 379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну; 380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,— 381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають». 382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший 383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом 384] Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари. 385] «Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав.— О, якби—то 386] Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко, 387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. 388] Ось він вже— рана одна, вже потоками крові стікає. 389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті 390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі 391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях. 392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять 393] Села, й сатири—брати, й Олімп, що тоді вже був славний, 394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах 395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали. 396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно 397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. 398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. 399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, 400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків. 401] Після таких от сумних оповідок недавню подію 402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми, 403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею, 404] Кажуть, ридав,— і на лівім плечі, коли в тузі великій 405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова. 406] Та від народження він не такий був: плече його ліве 407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою 408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали, 409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108] 410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову 411] Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим. 412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі, 413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви. 414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени, 415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані: 416] Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний, 417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони, 418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився, 419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний, 420] З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму. 421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни! 422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря, 423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні. 424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши, 425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив. 426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний, 427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),— 428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе, 429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,— 430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні, 431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний — 432] Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні. 433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками 434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала 435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами: 436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона 437] В дім привели й коли І тіс родився,— до свят прилучили. 438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий 439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому. 440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна: 441] «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді 442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро, 443] Свекору пообіцяй,— чималим мені буде дарунком 444] Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море 445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні, 446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір. 447] Щойно зустрілись,— правицею тесть свого зятя правицю 448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова. 449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила, 450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго. 451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше — 452] Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм — 453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади, 454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси. 455] Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе 456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109] 457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна. 458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть 459] Палить. Населення краю того до Венери охоче, 460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою. 461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу, 462] Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу 463] Звабити хоче будь—що, хоч би мав поплатитися цілим 464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї 465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу. 466] Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає. 467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз 468] Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання. 469] Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал 470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла. 471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла. 472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої 473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається 474] Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає. 475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво 476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив. 477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає. 478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує; 479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї — 480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну 481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,— він хоче 482] Стільки ж разів бути батьком,— чеснішим не став би, одначе. 483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає 484] Батькові дяку, сердешна,— приймає за спільний їх успіх 485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою. 486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні 487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба. 488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото 489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний. 490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня, 491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя; 492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє, 493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці. 494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання 495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає: 496] «Зятю мій, дівчину цю,— на похвальний зважаючи намір, 497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,— 498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні) 499] Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько 500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної 501] Старості, швидше в мій дім,— рахуватиму кожну хвилину. 502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина 503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» [110] 504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози, 505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали. 506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих, 507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука 508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно. 509] Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання 510] Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним. 511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила, 512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,— 513] «Я переміг! — він гукнув,— палка моя мрія — зі мною!» 514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься 515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає. 516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить 517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця. 518] Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник. 519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя 520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона 521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом. 522] Там він її зачинив—перелякану, зблідлу, тремтливу, 523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу 524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же 525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно 526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше. 527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі 528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна; 529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши, 530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши. 531] Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала 532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять. 533] «Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках 534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття 535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці, 536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони; 537] Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині, 538] Ти—нам обом чоловік, мені ж за суперницю—Прокна. 539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших 540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно 541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини. 542] Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу 543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,— 544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок, 545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді 546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню 547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі. 548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!» 549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся 550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1 551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова, 552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину 553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє, 554] Тільки—но вгледіла вістря меча: сподівається смерті. 555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась 556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши, 557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті, 558] Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче. 559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється, 560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає. 561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще 562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом. 563] Ще й повернутись посмів,— після вчинку такого! — до Прокни. 564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає, 565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка. 566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна 567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка. 568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї 569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні, 570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги! 571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні. 572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна 573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни. 574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває, 575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою. 576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу, 577] Нитку криваво—червону вплітає в канву білосніжну — 578] Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла, 579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку 580] Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала. 581] Ось розгортає цю тканку тирана—злочинця дружина, 582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає 583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла. 584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати 585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе 586] Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні домети. 587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали 588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить. 589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу. 590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний 591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю. 592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра — 593] Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці. 594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна, 595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало, 596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись. 597] Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері, [112] 598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї 599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим 600] І силоміць у палати свої перелякану тягне. 601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,— 602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно. 603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом, 604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває. 605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд, 606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала. 607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу, 608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство 609] Вчинено,— знаки лише подає. Розлютилася Прокна, 610] Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! — 611] Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом, 612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу 613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова 614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої 615] І винуватця біди — лиходія Терея— у пломінь 616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними 617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього 618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова, 619] Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна, 620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась, 621] Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий, 622] Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова: 623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому. 624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись, 625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе, 626] Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина — 627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув. 628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами. 629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське 630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить, 631] Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,— 632] Каже,— ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика! 633] «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!» 634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко! 635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин». 636] Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з—над Гангу — 637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі. 638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї 639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю, 640] «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна 641] Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя 642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати, 643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени, 644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113] 645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина, 646] Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка. 647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея. 648] «Є в нашім краю,— збрехала,— обряд, на якому, крім мужа, 649] Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу. 650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши, 651] Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу. 652] Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався! 653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи. 654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,— 655] «Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині». Той озирнувся, 656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,— 657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві, 658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця 659] Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи 660] Так не потрібен язик був,, щоб радість засвідчити словом. 661] Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер 662] Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці. 663] То він наїдки страшні з—під грудей (та хіба це можливо?) 664] Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко, 665] Плаче й себе називає живою могилою сина. 666] На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши, 667] Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли. 668] Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася, 669] Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї 670] Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство. 671] Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний, 672] Теж у пернатого перемінився: на маківці —гребінь, 673] Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає* 674] Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд. 675] Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти 676] Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней. 677] Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши, 678] Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати. 679] Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні 680] Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні. 681] Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола, 682] Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці. 683] Він Орітії коханої довго не мав побіч себе. 684] Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі. 685] Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті, 686] Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних. 687] «Так мені й треба!—скипів.— Чому, відкладаючи грізну 688] Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні, 689] Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать? 690] Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари, 691] Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, [114] 692] В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити; 693] В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону 694] Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь 695] Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі. 696] Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих. 697] І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину 698] В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі — 699] Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую. 700] Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись, 701] Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!» 702] Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею 703] Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом 704] Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води. 705] Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне 706] Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху 707] Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану. 708] Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті. 709] Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів, 710] Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши. 711] Владар північний актеянку взяв там собі за дружину, 712] Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила. 713] Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько. 714] Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились: 715] Поки русявого заросту їх підборідки не знали, 716] Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд. 717] Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір ям, 718] Як у птахів, поросли,— зажовтів тоді й заріст на лицях. 719] Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво, 720] Через незвідане море з мінійцями разом пустились 721] Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.