"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга п'ята

1] Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн 2] Розповідає герой, залунав по владичих палатах 3] Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли, 4] Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник. 5] Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала. 6] Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві 7] Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє. 8] Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища, 9] З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим, — 10] «Ось, — каже, — ось я за кражу дружини прибув сюди, месник! 11] Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився, 12] Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! — 13] Тут йому крикнув Кефей, — що за думка тебе підбиває, 14] Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею 15] Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний? 16] Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,— 17] Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне, 18] Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове 19] Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,— 20] Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала 21] Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком? 22] Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували, 23] Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений? 24] Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього 25] Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш, 26] Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї? 27] Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся, 28] Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я. 29] Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю». 30] Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея, 31] Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим. 32] Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом, 33] Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея. [85] 34] В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала, 35] Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би 36] Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник 37] Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце! 38] Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря. 39] От він упав, і з кістки йому наконечник добуто; 40] Б ється вже він на землі і столи заплямовує кров ю. 41] Вмить роз ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли 42] Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто 43] Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому 44] Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши 45] В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства. 46] Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата прикривши, 47] Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого 48] Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея, 49] Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах, 50] Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще. 51] З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу 52] Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї, 53] А діадема— на вогкім од пахощів цінних волоссі. 54] Списом легеньким на будь—якій віддалі він непохибно 55] Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати. 56] Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину 57] Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув 58] Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим. 59] Тільки—но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним, 60] Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий 61] Друг і супутник його, що з любов ю до нього не крився, 62] Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши, 63] Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав, 64] Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся! 65] Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги 66] Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея, 67] Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита. 68] Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі. 69] Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи, 70] Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же, 71] Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну 72] Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього, 73] Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний. 74] Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць 75] Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі 76] Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали 77] Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив: 78] Амфімедонтові — в бік, Форбантові — в горло встромився. 79] На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний 80] Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: [86] 81] Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока 82] Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну, 83] Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши, 84] Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю. 85] Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди, 86] Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі, 87] Кліт, Флегіат, а за ними — й Гелік буйноволосий,— 88] Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою. 89] Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч—на—віч: 90] Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в їда, 91] Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно. 92] Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея. 93] «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе 94] Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!» 95] Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея, 96] Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові. 97] Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим, 98] Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора, 99] Ну а Гіпсея — Аінкід. Серед них був похилий вже віком 100] Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний. 101] Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій 102] Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну. 103] Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець, 104] Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась 105] По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття 106] Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець. 107] Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім 108] Непереможні — коли б то кулак міг мечам дорівняти! — 109] Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери 110] Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку. 111] Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі 112] Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри, 113] Піснею свято й гостину покликаний був прославляти. 114] Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром, 115] Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» — 116] Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним. 117] Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся, 118] І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра. 119] Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари: 120] Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом 121] Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю, 122] Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом. 123] Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати 124] Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю 125] Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка. 126] Абат ще спис йому в бік устромив, але той не.звалився, 127] Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно. [87] 128] Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі — 129] Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські, 130] Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись 131] Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних. 132] Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну: 133] Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць 134] Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає, 135] Й водить очима, повітря хапаючи,— «Ось під тобою,— 136] Каже,— й земля твоя вся!» — і знекровлене тіло покинув. 137] Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим 138] Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо 139] Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом. 140] Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї 141] Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть: 142] Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні, 143] Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався. 144] Впав Келадо'н, що із Мендеса, впав палестинської неньки 145] Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий. 146] І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом 147] Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець, 148] Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством. 149] Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш 150] Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно, 151] Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця. 152] Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина, 153] Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої, 154] Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки. 155] Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона 156] Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку. 157] Тільки його одного оточили — Фіней і не менше 158] Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно 159] Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають. 160] До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,— 161] Ззаду щоб хто не напав,— до напасників ставши обличчям, 162] Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою 163] Зліва загін; Ехемон—набатієць—правий очолив. 164] Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує 165] Мукання стад на одній водночас і на другій долині, 166] Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові; 167] Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво. 168] Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити 169] Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий, 170] Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию, 171] Та промахнувся — такої був сили удар, що н* кусні 172] Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши. 173] Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився. 174] Та не такою була його рана, щоб тут же від неї [88] 175] Згинути,— весь він тремтів, простягаючи руки безсило, 176] Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда. 177] Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,— 178] «Що ж,— завагався Персей,— через вас буду змушений, видно, 179] Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя, 180] Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм. 181] «Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо 182] Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя 183] Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать. 184] Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим 185] Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши, 186] Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись. 187] Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом 188] Зроджений,— в доказ того й на своєму щиті позначив він 189] Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,— 190] «Глянь—но,— щитом він потряс,— од якого я батька, Персею! 191] Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних, 192] Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова 193] Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть, 194] Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги. 195] «Страх,— їх соромить Ерікс,— а не сила Медузи Горгони 196] Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось 197] І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!» 198] Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли, 199] Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн. 200] Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними, 201] Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою 202] Глянув Горгоні в лице — і на камінь — перемінився. 203] Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого, 204] Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя. 205] Щойно той здивувавсь — а вже й сам став такої ж природи, 206] На мармуровім обличчі здивований вираз лишився. 207] Довго б мені довелося мужів із незнатного роду 208] Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось; 209] Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло! 210] Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник, 211] Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить, 212] І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе, 213] Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче,— не вірить 214] Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись, 215] Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,— 216] «Перемагаєш, Персею,— сказав,— забери це жахливе, 217] Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи, 218] Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади 219] Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я! 220] Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше. 221] Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки [89] 222] Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!» 223] Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі. 224] Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею: 225] Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може,^ 226] Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо, 227] Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі 228] Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний: 229] Хай звеселяє дружину мою нареченого образ». 230] Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко 231] Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся. 232] Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла 233] Шия, і навіть текуча сльоза його — закам'яніла. 234] Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі — 235] Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились. 236] А переможець Персей із дружиною гордо вступає 237] В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду 238] Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата, 239] Вежі Акріс^я Прет до свого приєднав володіння. 240] Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно, 241] Грізних очей змієносного чуда не міг подолати. 242] Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю, 243] Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність, 244] Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним 245] Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри. 246] Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею 247] Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду. 248] Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи 249] В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя. 250] Золотородного брата свого Трітонія досі 251] Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату, 252] Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч, 253] Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви, 254] До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини, 255] Стала й словом таким обізвалась до сестер учених: 256] «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї 257] Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом. 258] Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть. 259] Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він». 260] Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине, 261] Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю. 262] Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно 263] Вибив оте джерело»,— й повела за собою Палладу. 264] Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно, 265] Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає, 266] Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом, 267] І_ Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло, 268] Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: [90] 269] «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе, 270] Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло? 271] По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш. 272] Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці! 273] Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває). 274] З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі 275] Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху. 276] Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши, 277] Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався. 278] В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі 279] Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,— 280] «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас).— Постійте! 281] Поки дощить — (а дощ таки йшов),— під мою завітайте 282] Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало, 283] Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись, 284] Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю. 285] Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра. 286] Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари. 287] Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє 288] В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули. 289] Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі: 290] «Цим же шляхом і я,— прокричав,— полечу вслід за вами». 291] З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі, 292] Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши 293] Голову, й кров ю злочинною злив, умираючи, землю». 294] Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло 295] Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний. 296] Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти 297] Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця, 298] Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо 299] Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю. 300] Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно 301] Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши. 302] Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські; 303] Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну 304] Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів. 305] От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі. 306] В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських; 307] Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку: 308] «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману 309] Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне 310] Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом 311] Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу, 312] Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши 313] Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, [91] 314] Люду, що серед снігів,— хай нас німфи в тій справі розсудять». 315] Сором було нам вести суперечку, але й відступати — 316] Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши 317] Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся. 318] Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала 319] Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів 320] Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних. 321] Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх 322] Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього 323] Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту 324] Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили. 325] Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний, 326] Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись: 327] «За вожака череди,— каже,— був там Юпітер. Тому—то 328] Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим. 329] В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели, 330] В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона, 331] Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом—птахом». 332] Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари. 333] «Треба вже й— нам, Аонідам, почать,— але в тебе, можливо, 334] Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші». 335] «Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!» — 336] Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада. 337] Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання». 338] З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши, 339] Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому, 340] Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними: 341] «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера, 342] Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям, 343] Першою — різні закони дала, найщедріша Церера. 344] Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині 345] Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні. 346] Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши, 347] Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея, 348] Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий. 349] Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне, 350] Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку, 351] Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився. 352] Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею, 353] Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає. 354] Часто цю темну вагу розметать намагається велет, 355] Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити. 356] Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних, 357] Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався 358] Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні. 359] Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає 360] Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, [92] 361] Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати. 362] Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів 363] Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї 364] Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши,— 365] «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,— 366] Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне, 367] Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому 368] Третя, остання за жеребом випала світу частина! 369] Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі, 370] Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі. 371] Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї 372] Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться! 373] Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! — м 374] Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила. 375] Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана, 376] Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери, 377] Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає. 378] Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну: 379] З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же 380] Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла, 381] З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше 382] Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна. 383] Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою 384] Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце. 385] Неподалік од геннейських стін є глибоководне 386] Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше 387] Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо. 388] Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця 389] Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись. 390] Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти. 391] Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна 392] Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні, 393] Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято, 394] Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь—яка з подруг, 395] Владар підземний побачив її, закохався і викрав — 396] Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня 397] Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо 398] Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг, 399] Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою 400] В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним, 401] Що й за квітками вона по—дівочому стала тужити. 402] А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней, 403] Кожного з них називає по імені й часто шмагає 404] Темно—багряними віжками їх і по шиї, й по гривах. 405] Повз болота Палікійські Сірчані й глибокі озера 406] Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води, 407] Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, [93] 408] Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто. 409] Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським 410] Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок. 411] Там і жила — бо й саме джерело взяло назву від неї — 412] Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея. 413] Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі 414] Й тут же, впізнавши богиню,— «Не пройдете далі! — гукнула,— 415] Зятем Церери не бути тобі проти волі богині! 416] Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике 417] Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс, 418] Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно». 419] Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі 420] Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним 421] Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись, 422] Кручене берло владиче правицею, що було сили, 423] Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила 424] Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця. 425] А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву, 426] Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе, 427] Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами: 428] В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно, 429] Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м якне, 430] Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті. 431] Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає: 432] Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи; 433] Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки 434] Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди — 435] Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками. 436] Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої — 437] Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись. 438] Ось уже мати журна побивається в пошуках доні: 439] Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає. 440] Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить, 441] Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи, 442] В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо 443] Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна. 444] Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки,— ненастанно 445] Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу. 446] Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок 447] Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу: 448] Крівля солом яна, двері низькі… Постукала. Звідти 449] Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй 450] Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну 451] Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею 452] Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна! 453] Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши, 454] Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. [94] 455] Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно — 456] Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени. 457] Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди, 458] Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився. 459] З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова 460] Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку; 461] Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі. 462] Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня, 463] Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався. 464] От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща, 465] До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала, 466] Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова 467] Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити. 468] Знак очевидний, проте, подала: показала Церері 469] Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній 470] Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком. 471] Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню 472] Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати, 473] Бити долонями в груди свої почала раз од разу. 474] Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі: 475] Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні! 476] Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні 477] Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі, 478] Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом 479] На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла 480] Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння. 481] Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість, 482] Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає. 483] То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє. 484] Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають 485] Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям 486] Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий. 487] Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда. 488] Мокре волосся з—перед очей відгорнувши до скроні, 489] Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім 490] Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко, 491] Гніву свого не скеровуй на землю— вона ж тобі вірна 492] й не заслужила того: крадію помогла проти волі. 493] Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя. 494] Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди. 495] Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся, 496] Ніж до всіх інших країв: тут—бо я, Аретуса, пенатів 497] Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею! 498] Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря 499] В край Ортігійський прийшла,— колись у доґіднішу пору 500] Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже 501] І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно [95] 502] Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу, 503] Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся. 504] Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська, 505] Там Просерпіну твою я на власні побачила очі. 506] Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі, 507] Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала, 508] Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина». 509] Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла, 510] Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого 511] Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний 512] На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла, 513] Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся. 514] «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні 515] Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш 516] Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше, 517] Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні. 518] От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше 519] Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба — 520] Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню, 521] Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,— 522] Хай вже вона не моя,— щоб крадій її взяв за дружину?» 523] Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас — 524] Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати 525] Назви правдиві речам,— то не кривдою, тільки любов ю 526] Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде, 527] Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій, 528] Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало, 529] Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти 530] їх розлучити будь—що,— нехай вийде з імли Просерпіна, 531] Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами 532] Жодного плоду, такий—бо закон їй накреслили Парки». 533] Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера. 534] Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва 535] Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям, 536] Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала, 537] Сім пурпурових зернин добула з—під жовтавої шкірки 538] І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив, 539] Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила 540] Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою 541] Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,— 542] Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши. 543] Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха 544] Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила 545] Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі. 546] Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві, 547] Більшою в нього стає голова, загинаються кігті, 548] Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. [96] 549] В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького — 550] Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних. 551] Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару 552] Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки, 553] Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу? 554] Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала 555] Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? . 556] Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі, 557] Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули, 558] Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись, 559] Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло 560] (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям. 561] Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос, 562] Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі — 563] Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили. 564] А посередник між братом своїм і сумною сестрою, 565] Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець: 566] Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна 567] З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить. 568] Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла. 569] Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати, 570] Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно 571] В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне. 572] Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась: 573] «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?» 574] Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею 575] Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши, 576] Ось що про давню любов Алфея—ріки розказала. 577] «Німфою,— каже,— росла серед німф багатьох я в Ахайї, 578] Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла, 579] Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось. 580] Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою 581] (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали. 582] Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли. 583] Те, чим пишались усі, того я, по—селянському скромна, 584] Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала. 585] От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських. 586] Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала. 587] Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому 588] Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик 589] Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався. 590] Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі 591] Схили його берегів огорнули природною тінню. 592] От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась. 593] Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись, 594] Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю 595] Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, [97] 596] Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками. 597] Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало. 598] Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки. 599] «Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,— 600] Гей, Аретусо, куди ти, куди?» — перепитує хрипло. 601] Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився 602] На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея: 603] Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає. 604] Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий,— за мною. 605] Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка, 606] Так от шуліка—хижак на тремтливу голубку спадає. 607] Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена, 608] Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда… 609] Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене. 610] Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні 611] Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись. 612] Через долини, поля, через гори, лісами порослі, 613] Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала. 614] Сонце в спину світило мені, отже, перед собою 615] Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив? 616] Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих 617] Мов буревій, лопотів—забавлявся моїми стьожками. 618] Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй,— кажу,— поки ще змога, 619] Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало, 620] Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!» 621] Зглянулась Діва прудка: з—поміж хмар узяла найгустішу 622] Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола, 623] Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить, 624] Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі, 625] Двічі він «Гей, Аретусо!» — гукнув мені,— «гей, Аретусо!» 626] Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка 627] Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний 628] Виє, або як той заєць—русак під кущем, коли бачить 629] Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє. 630] Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався, 631] Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця. 632] Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю: 633] Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові. 634] Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки 635] Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю, 636] Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши, 637] Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає 638] Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись. 639] Делія землю пробила, однак,— і в імлі, крізь печери, 640] Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця 641] Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря». 642] Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних [98] 643] До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя, 644] Вже між землею і небом летить, а тоді завертає 645] Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто, 646] До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати 647] На переліг, а частину — на землі, не орані здавна. 648] Ось над Європою вже, над полями азійського краю 649] Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі. 650] Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього. 651] Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали. 652] «Славні Афіни — вітчизна моя,— відмовляє прибулий,— 653] Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі, 654] Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром—умію. 655] Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах, 656] Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу». 657] Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати 658] Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі 659] Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера 660] В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський 661] Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря». 662] Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша. 663] Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням 664] Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі 665] Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу, 666] Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні, 667] От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання 668] Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе». 669] Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди, 670] Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти, 671] Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись 672] Пір'я з—під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі, 673] А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє, 674] Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі. 675] Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками, 676] Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки. 677] Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня: 678] До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.