"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)
Книга четверта
1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,14] Також Леней—жартівник, сівач винограду п'янкого,15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,17] Лібере, греки тобі! Нема-ж твоїй юності краю,18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться25] Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,26] Й старець, Сілен,— то в руці з посошком він бреде напідпитку,27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,— і юнацькі, й жіночі29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.31] «З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши,32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.36] Легко пускаючи нитку з—під пальця, сказала одна з них:37] «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні41] Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній».42] Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри.43] Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;44] «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,45] Як Палестинського озера хвилі —в те вірять усюди —46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:55] «Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,56] Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.60] Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,72] Й тільки—но подих палкий з—за стіни переловлять обоє —73] «Заздрісна,— шепчуть,— стіно! Чому заважаєш коханню?74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —75] Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розетупися.76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,79] На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,—86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,—88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню89] Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.99] Тільки—но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні113] Рвіть, по—хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,—130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна.133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.142] «Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме?143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,148] й піхви самі, без меча,— «Рука твоя,— каже,— й кохання,149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати!154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно:156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині».167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,183] Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі184] Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,186] Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали…187] Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.190] Та Кітерея в боргу не—лишилась: того, хто таємну191] Викрити пристрасть посмів,— сама покарала такою ж192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,—196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,—199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,205] Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки.206] Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,—207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,209] Гожа дочка Евріноми—красуні, чия батьківщина —210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку211] Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,215] Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:223] «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,— велить їм,—224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч—на—віч лишився:226] «Я — отой самий,— сказав,— хто, керуючи порами року,227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,—228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки238] До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той239] Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний,240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона242] Дав тобі змогу підняти лице з—під могили — до світла.243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.247] Все—таки пробує він, чи прониклива сила проміння248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,251] Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш—таки неба!»252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво — тугою; більше258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить».271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,276] Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.281] Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же282] Другом Юпітера—хлопця колись,— ні про вас, о курети,283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,284] Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,—287] Слухайте. Знана—бо міць його хвилі, незнана — причина.288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,289] й діви—наяди в печерах ідейських його згодували.290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.300] Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег;301] Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.304] З—поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.305] Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,320] Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,325] Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!327] Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую328] Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!»329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.334] Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» — каже.335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.336] «Годі! —він їй,— а ні, то тебе й цю місцевість покину!»337] «Що ти! — злякалась вона,— ці місця я тобі відступаю,338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;343] Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає…346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше347] Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,354] Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда.357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього370] Тілом усім: «Хоч—не—хоч,— йому шепче,— моїм таки будеш,371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині372] Я при ньому була, а він — при мені був навіки!»373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає383] Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.396] Ось уже де—не—де й грона звисають; де нитка снувалась —397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,—401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала419] Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,421] Дітьми своїми та плеканцем—богом гордиться, Юнона,422] Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;424] Міг домогтися, щоб си«а свого рвала мати на кусні;425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих435] Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,448] Донька Сатурна,— таку вона лють, таку ненависть чує.449] Щойно туди увійшла,— подавшись під кроком богині,450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю452] Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,466] Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали —469] Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,—474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,476] Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і—думи498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,499] Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.500] Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,—503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:513] «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі518] Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,—521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.523] «Вакху—Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.528] Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню530] Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера532] Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,535] Що в іонійську пірнули безодняву,— зволь їх прийняти536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,542] Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,—549] «З вас я найбільший зроблю,— спалахнувши, сказала богиня,—550] Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: [78]551] Ось найвірніша з жінок: «За владаркою,— каже,— пірну я552] В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину553] Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські568] Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався571] Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,—575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».576] Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,578] Бачить: цятки темно—сизі біжать по зчорнілому тілу.579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,—583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,— просить,—584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,— слово588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,593] Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]598] Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить599] Шию лускату слизьку гребенястого велета—змія.600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні623] Здавшись вітри,— і, з ефірних висот окидаючи зором624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,630] Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,636] Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.639] «Друже,— звернувся до нього Персей,— може, знатності роду640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;641] Може, цінуєш діла,— то й мої поцінуєш, напевно.642] В тебе притулку й спочинку прошу». Па м я тав той, одначе,643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:644] «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде [80]645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію;648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.649] Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть650] Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!»651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.653] Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись654] Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,655] Дар мій,— каже,— прийми!» І криваве обличчя Медузи656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся658] В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.659] Що головою було,— закруглилось верхом над хребтами;660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя661] Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю.664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду.672] Тільки—но вздрів її Абантіад — до суворої скелі673] Міцно за руки прикуту,— й коли б вітерець їй волосся674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,675] Певний би був, що це статуя з мармуру,— задивувавшись,676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.678] От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах681] Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла682] Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.684] Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81]692] Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.695] Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли 6 ви за нею696] Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається.697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,— Персей, Громовержця698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,—701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.703] Ваша дочка, як життя їй врятую,— моєю хай буде!»704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.706] Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,707] Носом окованим води морські розтинає з розгону,708] Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі709] Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає710] Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.711] Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,712] Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря713] Тінь перебігла хистка,— вже на тінь нападає потвора.714] Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі715] Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,716] Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає717] Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,718] Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,719] Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі720] З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.721] Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,722] То під водою ховається звір, то метається люто,723] Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.724] Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.725] Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита,726] То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,727] Робиться тоншим,— усюди вганяє свій меч серповидний.728] Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно729] Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,730] Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше731] Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді732] Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.733] Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,734] Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.735] Оплески й радісний крик залунали на березі моря736] Та між небесних осель".. Ніяк не натішаться зятем,737] Доньки рятівником і захисником їхнього дому,738] Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, [82]739] Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина.740] Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,741] Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,742] Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави743] Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.744] Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим745] Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,746] І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.747] Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити748] Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння,749] Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.750] Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:751] Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу;752] Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь.753] Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:754] Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,755] Третій, між ними,— Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,756] Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній.757] Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,758] Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають759] І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.760] З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,761] Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя762] Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули763] Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,764] На величаву гостину прямують кефенські вельможі.765] Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха766] Кожному в серце проник, і тут про людей того краю767] Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.768] Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:769] «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу770] Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»771] Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом772] Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.773] Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,774] Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.775] Поки те око вони одна одній передавали,776] Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому777] Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті778] Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі779] Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди780] В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.781] Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе782] Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,783] Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний784] Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові785] Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. [83]786] Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім787] Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою,788] Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.789] Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову790] Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки791] Тільки Медузі одній з—поміж сестер у коси вплелися.792] Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто793] Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,794] Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.795] Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,796] Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.797] Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви798] Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,799] Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати800] В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.801] Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня802] Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».