"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга четверта

1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята 2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна, 3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць 4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає 5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити 6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся 7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси 8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві 9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці: 10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну, 11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха, 12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився. 13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий, 14] Також Леней—жартівник, сівач винограду п'янкого, 15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій, 16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні, 17] Лібере, греки тобі! Нема-ж твоїй юності краю, 18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі 19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду 20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю, 21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий. 22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо 23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців. 24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться 25] Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки, 26] Й старець, Сілен,— то в руці з посошком він бреде напідпитку, 27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде. 28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,— і юнацькі, й жіночі 29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни, 30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка. 31] «З миром, ласкавий, прийди!» — до обряду, як велено, ставши, 32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались 33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67] 34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем, 35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці. 36] Легко пускаючи нитку з—під пальця, сказала одна з них: 37] «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують, 38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині, 39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна 40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні 41] Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній». 42] Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» — пожвавились сестри. 43] Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке; 44] «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу, 45] Як Палестинського озера хвилі —в те вірять усюди — 46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили. 47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись, 48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах. 49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда 50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати, 51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові 52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить». 53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану, 54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась: 55] «Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва, 56] Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив, 57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли 58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда. 59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило. 60] Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву, 61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони: 62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним. 63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками. 64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче. 65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній, 66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали, 67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив. 68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши, 69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький 70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло! 71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти, 72] Й тільки—но подих палкий з—за стіни переловлять обоє — 73] «Заздрісна,— шепчуть,— стіно! Чому заважаєш коханню? 74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим — 75] Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розетупися. 76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим 77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним». 78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись, 79] На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами, 80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68] 81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора; 82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави. 83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули, 84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола, 85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,— 86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови, 87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,— 88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню 89] Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами 90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний. 91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось, 92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала. 93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула 94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя, 95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла. 96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері 97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі 98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити. 99] Тільки—но Тісба її запримітила в місячнім сяйві, 100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі 101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась. 102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця, 103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало, 104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину. 105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив 106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі. 107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих, 108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине, 109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку. 110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу! 111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше 112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні 113] Рвіть, по—хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне, 114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви! 115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись, 116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву. 117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши, 118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!» 119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди 120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани. 121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна 122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться, 123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї 124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря. 125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі, 126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю, 127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69] 128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався, 129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,— 130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті. 131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний; 132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» — зупинилась непевна. 133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить, 134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно, 135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю 136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє. 137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши, 138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває, 139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала, 140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою 141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя. 142] «Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме? 143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча 144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!» 145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю 146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки. 147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю, 148] й піхви самі, без меча,— «Рука твоя,— каже,— й кохання, 149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене 150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану! 151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина, 152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене 153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати! 154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання 155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно: 156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година, 157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі! 158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш 159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно, 160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі: 161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!» 162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши, 163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові. 164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання: 165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє, 166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині». 167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя 168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки. 169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий, 170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога! 171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера 172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає. 173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа 174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70] 175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний 176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті 177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо, 178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина, 179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись. 180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку 181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе. 182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем, 183] Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі 184] Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє. 185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє, 186] Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали… 187] Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти 188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго 189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі. 190] Та Кітерея в боргу не—лишилась: того, хто таємну 191] Викрити пристрасть посмів,— сама покарала такою ж 192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона, 193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий? 194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно 195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,— 196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї 197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі 198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,— 199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш. 200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться 201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям. 202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис 203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець. 204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену, 205] Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки. 206] Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,— 207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула 208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя, 209] Гожа дочка Евріноми—красуні, чия батьківщина — 210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку 211] Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших. 212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам. 213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела. 214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней, 215] Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили 216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці. 217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю, 218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному, 219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою 220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок 221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71] 222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок: 223] «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,— велить їм,— 224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!» 225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч—на—віч лишився: 226] «Я — отой самий,— сказав,— хто, керуючи порами року, 227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,— 228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої 229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено. 230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею 231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску. 232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява, 233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася. 234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога 235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши, 236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила. 237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки 238] До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той 239] Честі насильно позбавив мене!» — закопав, безсердечний, 240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний. 241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона 242] Дав тобі змогу підняти лице з—під могили — до світла. 243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо, 244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне. 245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих 246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну. 247] Все—таки пробує він, чи прониклива сила проміння 248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої. 249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля, 250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром, 251] Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш—таки неба!» 252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося, 253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили. 254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння, 255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця. 256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу 257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво — тугою; більше 258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди. 259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє, 260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба 261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся. 262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи, 263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила, 264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала, 265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного. 266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла 267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя, 268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72] 269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає, 270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить». 271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна. 272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався 273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть. 274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри. 275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник, 276] Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди: 277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула 278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає! 279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи 280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком. 281] Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же 282] Другом Юпітера—хлопця колись,— ні про вас, о курети, 283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако, 284] Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною. 285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди, 286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,— 287] Слухайте. Знана—бо міць його хвилі, незнана — причина. 288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна, 289] й діви—наяди в печерах ідейських його згодували. 290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька 291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він. 292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори 293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався. 294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився 295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола. 296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав 297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому 298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний, 299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий. 300] Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег; 301] Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи. 302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла 303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи. 304] З—поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана. 305] Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо, 306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся 307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись». 308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби, 309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі. 310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся 311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі, 312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась? 313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом, 314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине. 315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73] 316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла. 317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг, 318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою. 319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього, 320] Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе, 321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних, 322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили, 323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе, 324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно, 325] Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки 326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів! 327] Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую 328] Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!» 329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо, 330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець. 331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем, 332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити, 333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно. 334] Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» — каже. 335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї. 336] «Годі! —він їй,— а ні, то тебе й цю місцевість покину!» 337] «Що ти! — злякалась вона,— ці місця я тобі відступаю, 338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить. 339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши, 340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець, 341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає, 342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі; 343] Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава 344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою. 345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає… 346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше 347] Голу красу юнака — запалали їй очі жагою. 348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня 349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший. 350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує, 351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься. 352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону 353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі, 354] Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше 355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею. 356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда. 357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає. 358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує, 359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться — 360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього. 361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався, 362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74] 363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила 364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті. 365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється, 366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово 367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву. 368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду 369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього 370] Тілом усім: «Хоч—не—хоч,— йому шепче,— моїм таки будеш, 371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині 372] Я при ньому була, а він — при мені був навіки!» 373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє 374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя. 375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією, 376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть. 377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє: 378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати, 379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно. 380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши 381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно, 382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає 383] Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку, 384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте: 385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде. 386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!» 387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний, 388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям». 389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці 390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться. 391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька 392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали, 393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном. 394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти 395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг. 396] Ось уже де—не—де й грона звисають; де нитка снувалась — 397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає. 398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском. 399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати: 400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,— 401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство. 402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні 403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши. 404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання. 405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку, 406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі. 407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває 408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки. 409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75] 410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям, 411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих. 412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний 413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють. 414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця, 415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають. 416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно 417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність 418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала 419] Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили. 420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком, 421] Дітьми своїми та плеканцем—богом гордиться, Юнона, 422] Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських 423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне; 424] Міг домогтися, щоб си«а свого рвала мати на кусні; 425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок! 426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти? 427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому? 428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором), 429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея — 430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала 431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?» 432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом: 433] До підземельних осель серед тиші німої веде він. 434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих 435] Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні. 436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі 437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають, 438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя. 439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне, 440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки, 441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може 442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі. 443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому. 444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто 445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся. 446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває. 447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона, 448] Донька Сатурна,— таку вона лють, таку ненависть чує. 449] Щойно туди увійшла,— подавшись під кроком богині, 450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно 451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю 452] Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання. 453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши, 454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати. 455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню, 456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76] 457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять' 458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале, 459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати. 460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе. 461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає. 462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди, 463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять. 464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе, 465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа, 466] Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну 467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім 468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали — 469] Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину, 470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий 471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта. 472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може, 473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,— 474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно 475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота, 476] Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити: 477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий 478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити». 479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба 480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою. 481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю, 482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила 483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією, 484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток, 485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма. 486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки, 487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли, 488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно, 489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати, 490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала: 491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними, 492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії, 493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто 494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками, 495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся 496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні, 497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і—думи 498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе, 499] Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси. 500] Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту, 501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни, 502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,— 503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77] 504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила 505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути. 506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту 507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу. 508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі, 509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив. 510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний 511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий. 512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої: 513] «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета! 514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!» 515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий, 516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався, 517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі 518] Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим 519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати: 520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,— 521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся, 522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте. 523] «Вакху—Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно — 524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий! 525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля, 526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає. 527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море. 528] Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили — 529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню 530] Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля. 531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера 532] Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря, 533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне! 534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми, 535] Що в іонійську пірнули безодняву,— зволь їх прийняти 536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким 537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я 538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке». 539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи 540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність 541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном, 542] Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня. 543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали, 544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток. 545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо, 546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг, 547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну 548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,— 549] «З вас я найбільший зроблю,— спалахнувши, сказала богиня,— 550] Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: [78] 551] Ось найвірніша з жінок: «За владаркою,— каже,— пірну я 552] В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину 553] Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі. 554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим 555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь. 556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря — 557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря. 558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся 559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці. 560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла. 561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря 562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди. 563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком 564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком, 565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає 566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку 567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські 568] Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина. 569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова 570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався 571] Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом 572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби, 573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв? 574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,— 575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся». 576] Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався; 577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться, 578] Бачить: цятки темно—сизі біжать по зчорнілому тілу. 579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались 580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий. 581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще, 582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,— 583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,— просить,— 584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку, 585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!» 586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє 587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,— слово 588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням 589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа. 590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина: 591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну! 592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги, 593] Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає? 594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?» 595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця. 596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми 597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79] 598] Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить 599] Шию лускату слизьку гребенястого велета—змія. 600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє 601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю. 602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому: 603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони. 604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив 605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась 606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми. 607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду 608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста 609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він — 610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином, 611] Хоч народила його від дощу золотого Даная. 612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!) 613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука 614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий, 615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши, 616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах. 617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно, 618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони. 619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила, 620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя. 621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу 622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні 623] Здавшись вітри,— і, з ефірних висот окидаючи зором 624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу. 625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив. 626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив. 627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі, 628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився, 629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку, 630] Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця. 631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним 632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори 633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір 634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило. 635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі, 636] Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла. 637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом, 638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало. 639] «Друже,— звернувся до нього Персей,— може, знатності роду 640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився; 641] Може, цінуєш діла,— то й мої поцінуєш, напевно. 642] В тебе притулку й спочинку прошу». Па м я тав той, одначе, 643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська: 644] «Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде [80] 645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить». 646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій 647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію; 648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого. 649] Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть 650] Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!» 651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього. 652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує. 653] Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись 654] Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу, 655] Дар мій,— каже,— прийми!» І криваве обличчя Медузи 656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись. 657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся 658] В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки. 659] Що головою було,— закруглилось верхом над хребтами; 660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя 661] Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому 662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо. 663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю. 664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці, 665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову 666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши, 667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря. 668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями, 669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив. 670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний 671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду. 672] Тільки—но вздрів її Абантіад — до суворої скелі 673] Міцно за руки прикуту,— й коли б вітерець їй волосся 674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі, 675] Певний би був, що це статуя з мармуру,— задивувавшись, 676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока, 677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила. 678] От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво, 679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають! 680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах 681] Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла 682] Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками 683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки. 684] Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами. 685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння, 686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала. 687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю 688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю 689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря, 690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі. 691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81] 692] Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче. 693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх 694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали. 695] Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли 6 ви за нею 696] Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається. 697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,— Персей, Громовержця 698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого, 699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши, 700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,— 701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств, 702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати. 703] Ваша дочка, як життя їй врятую,— моєю хай буде!» 704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння 705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця. 706] Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане, 707] Носом окованим води морські розтинає з розгону, 708] Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі 709] Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає 710] Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі. 711] Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами, 712] Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря 713] Тінь перебігла хистка,— вже на тінь нападає потвора. 714] Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі 715] Змія, що спину свою синювату до сонця наставив, 716] Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає 717] Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию, 718] Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй, 719] Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі 720] З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку. 721] Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря, 722] То під водою ховається звір, то метається люто, 723] Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі. 724] Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає. 725] Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита, 726] То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби, 727] Робиться тоншим,— усюди вганяє свій меч серповидний. 728] Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно 729] Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли, 730] Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше 731] Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді 732] Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля. 733] Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою, 734] Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія. 735] Оплески й радісний крик залунали на березі моря 736] Та між небесних осель".. Ніяк не натішаться зятем, 737] Доньки рятівником і захисником їхнього дому, 738] Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, [82] 739] Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина. 740] Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки, 741] Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив, 742] Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави 743] Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи. 744] Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим 745] Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї, 746] І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям. 747] Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити 748] Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння, 749] Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря. 750] Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість: 751] Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу; 752] Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь. 753] Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав: 754] Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво, 755] Третій, між ними,— Юпітеру. Вбито Мінерві теличку, 756] Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній. 757] Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду, 758] Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають 759] І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий. 760] З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри, 761] Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя 762] Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули 763] Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами, 764] На величаву гостину прямують кефенські вельможі. 765] Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха 766] Кожному в серце проник, і тут про людей того краю 767] Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність. 768] Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея: 769] «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу 770] Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!» 771] Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом 772] Місце захищене є посеред кам'яного громаддя. 773] Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході, 774] Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі. 775] Поки те око вони одна одній передавали, 776] Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому 777] Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті 778] Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі 779] Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди 780] В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились. 781] Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе 782] Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва, 783] Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний 784] Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові 785] Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. [83] 786] Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім 787] Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою, 788] Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся. 789] Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову 790] Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки 791] Тільки Медузі одній з—поміж сестер у коси вплелися. 792] Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто 793] Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна, 794] Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням. 795] Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим, 796] Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому. 797] Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви 798] Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись, 799] Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати 800] В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони. 801] Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня 802] Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».