"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)
Книга третя
1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,4] Кадм будь—що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням5] Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.10] «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова,11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,13] Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.14] Тільки—но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;16] Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;29] В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.31] Били дж«рела довкіл. У глибинах тієї печери32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]34] Три язики миготять, три ряди зубів—частоколів.35] Тільки—но вихідці з роду тірійського в той непроглядний36] Ліс нещасливо заглибились, тільки—но дзбан, задзвенівши,37] Хвилю прозору черпнув,— у цю ж мить із лігва кам'яного38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,44] Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,47] Інші —тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних49] Губить обіймах, отрутою чорною—інших вбиває.50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали54] Вістрям залізним, але його дух — над усяке' залізо.55] Тільки—но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,56] Велета—змія над ними, що все ще лизав страхітливі57] Рани на жертвах своїх язиком криваво—червоним,—58] «Я відомщу за вас, друзі,— сказав,— а якщо не судилось —59] То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:63] Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,64] Темно—синява твердь удар небувалий відбила.65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він73] Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку97] Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.104] Тільки—но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби105] Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,107] Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,110] Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,113] Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.116] «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.—117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,127] „Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб—ясновидець.131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.140] Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.141] Втім, коли зважиш усе,— не злочин у цьому побачиш:142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.146] Друзів—мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:148] «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім150] Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».154] Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,156] Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани.157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга167] Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає.168] Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,169] Донька Ісмена—ріки, хвилясте волосся Діани170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,172] Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,182] Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,187] Боком вона повернулась—таки й озирнулась за плечі,188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:192] «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,193] Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,195] Шию видовжує, над головою — загострює вуха,196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,—201] «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,202] Лиш застогнав,— це й була його мова,— й сльози обличчям,203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє207] Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.208] Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.209] Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:210] Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —213] Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;223] Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,224] Батько — діктеєць, а далі —лункоголосий Гілактор.225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —227] Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:230] «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,233] Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.244] «Гей, АктеонеІ — навперебій, що є сили, гукають245] (Той на їх поклик щораз озирається).— Гей, Актеоне!»246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!247] Він, проте,— поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!249] Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня254] Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво255] Слід саме так берегти, і по—своєму кожен мав слушність.256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця261] Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю.262] «Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась,— на неї263] Мушу я впасти, на неї саму,— якщо величаве264] ймення Юнони не марно ношу,— й погубить, якщо маю265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка266] Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).267] Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись! [56]268] Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,277] Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,—281] Каже,— це в дійсності він, а то всяке бува: не один же282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.283] Мало сказати: «Я — батько богів», якщо є ним насправді,—284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.289] Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом,291] Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє».292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе293] Послухом бога—коханця: «Яким тебе брати в обійми294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,295] Будь і зі мною таким». їй хотів він уста затулити,296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,301] Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці.302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву304] Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня.305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі —307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила —314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,320] Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша,— їй каже,—321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,— він—бо обидві324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге328] Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні330] Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю335] Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.336] Батько всесильний зате — бо ж того, що зроблене богом,337] Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,—344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.346] Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —347] Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.348] Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились350] Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих357] Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:364] Поки словами володарку гаяла, німфи—пустунки365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:366] «Я вкорочу,— пригрозила,— язик твій зухвалий, що досі367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.372] Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,380] «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась.381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили,382] Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик.383] Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» —384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,386] «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.390] Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»392] Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,401] Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими403] Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,—405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» —406] Мовив,— і це справедливе прохання Рамнусія вчула.407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.411] Трави— м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!430] Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?433] Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе435] Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,436] Й піде з тобою, якщо куди—небудь піти звідси можеш.437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї447] Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:458] Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,459] Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово462] Мовиш в одвіт, та його з—під води я не можу вловити.463] Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?466] Те, чого прагну,— я сам. Од багатства я вбогим зробився.467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!468] Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці477] Зойкнув юнак.— Зупинись! Не лишай тут того самотою,478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,—479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле;484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.486] Тільки—но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець;492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.493] Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!497] Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.499] Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» —500] Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу.501] «Хлопче коханий, прощай!»—І «Прощай!» — Ехо повторила. [61]502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,—506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі512] Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало.513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:517] «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.519] День—бо настане колись (я вже бачу його), коли юний520] Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,—522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.524] Бути тому! Божества не вшануєш—таки; з гіркотою525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!»526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.527] Скоро підтвердились віщі слова—що сказав, те стається:528] Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.529] Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.531] «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,532] Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить:— Невже ж то533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг—ці марниці,534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців—пенатів,—540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні541] В розквіті сил, мої друзі—ровесники,— спис, а не.тирс вам542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62]549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.553] Нині ж—о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,—555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки—плітки.559] Мав же сміливість Акрісій—владар: над оманливим богом560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?562] Гей же! — Велить він рабам.— До мене того верховода,563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай—но570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу573] Вакха»,— нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його,— ті відмовляють.—574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,—579] «Ти, що сконаєш за мить,— проказав,— у науку для інших,580] Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»582] «Звуть Акетом мене,— відповів йому той незворушно,—583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,585] Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,—589] «Все, чим багатий я,— каже,— наступнику мій, спадкоємцю,590] Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63]595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег…599] Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.605] «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.611] От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,612] В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!613] Хто б ти, одначе, не був,— не гнівися, сприяй нам у всьому!614] Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» —615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.617] «Справді!» — підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі620] їх бадьорить,— геть усіх одурманив до здобичі потяг.621] «Не потерплю,— я гукнув,— щоб у нас на судні коли—небудь622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,—632] «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»634] «Ти не хвилюйсь,— йому каже Прорей,— назви тільки гавань,635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».636] «В Наксос,— їм Лібер на те,— судна свого біг завертайте!637] Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно».638] «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати.640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.641] Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» [64]642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,643] Дехто й на вухо шепнув,— завертай, мов, негайно ліворуч!644] Я остовпів. «Якщо так, хай судном,— відмовляю,— керує645] Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене…647] Втрутивсь . тут Еталіон: «Виходить,— всміхнувся злобливо,—648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море652] Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика655] Слава —стільком юнакам одного підманути хлопчину?»656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають663] Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.673] «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!»674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками678] Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:690] «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».692] «Довго ти гаяв нас,— каже Пентей,— балачками пустими,693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,695] Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!»696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея698] Все, що потрібне для мук,— і залізо, й вогонь,— та зненацька699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики—співи.704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея713] Мати. «Сюди! —зазиває,— сюди, мої сестри обидві!714] Гляньте—но, що за кабан походжає по нашому полю!715] Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі716] Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,—717] Вже—бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.719] «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув,— о сестро моєї720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,725] Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї728] Вп'явшись: «Іо! — кричить.— Таки вклали ми, подруги, звіра!»729] Навіть морозом побитих листків, що ось—ось облетіти730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.