"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга третя

1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши, 2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився. 3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього, 4] Кадм будь—що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням 5] Тут же скарає його — злочинний і благочестивий. 6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця 7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши, 8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба 9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти. 10] «В полі, — Феб одповів, — тобі стрінеться біла корова, 11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого. 12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже, 13] Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься. 14] Тільки—но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери, 15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця; 16] Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила. 17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки 18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу. 19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули; 20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба 21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко. 22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши, 23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту. 24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує 25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам. 26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він 27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших. 28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири; 29] В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили, 30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє. 31] Били дж«рела довкіл. У глибинах тієї печери 32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь, 33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51] 34] Три язики миготять, три ряди зубів—частоколів. 35] Тільки—но вихідці з роду тірійського в той непроглядний 36] Ліс нещасливо заглибились, тільки—но дзбан, задзвенівши, 37] Хвилю прозору черпнув,— у цю ж мить із лігва кам'яного 38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням. 39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен, 40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом. 41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате, 42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає. 43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину, 44] Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший, 45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш). 46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли, 47] Інші —тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку) 48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних 49] Губить обіймах, отрутою чорною—інших вбиває. 50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні. 51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі? 52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева 53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали 54] Вістрям залізним, але його дух — над усяке' залізо. 55] Тільки—но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні, 56] Велета—змія над ними, що все ще лизав страхітливі 57] Рани на жертвах своїх язиком криваво—червоним,— 58] «Я відомщу за вас, друзі,— сказав,— а якщо не судилось — 59] То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну, 60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія. 61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі 62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани: 63] Панцир його захистив — луска невразлива блискуча, 64] Темно—синява твердь удар небувалий відбила. 65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним: 66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився, 67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія. 68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю, 69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами, 70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини 71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався. 72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він 73] Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия, 74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо; 75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний 76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі. 77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло 78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться. 79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя, 80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52] 81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває 82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу, 83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті, 84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами. 85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати 86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола. 87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару 88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив, 89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо. 90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло, 91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті, 92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно. 93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія, 94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою. 95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте, 96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку 97] Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде, 98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм». 99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив, 100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху. 101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба, 102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї 103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий. 104] Тільки—но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби 105] Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду. 106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби, 107] Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку, 108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні, 109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя, 110] Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду. 111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса, 112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя, 113] Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає, 114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане. 115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива. 116] «Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.— 117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!» 118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата, 119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа. 120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку 121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря. 122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім. 123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти. 124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю, 125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється. 126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон, 127] „Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53] 128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру. 129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський, 130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб—ясновидець. 131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні, 132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом 133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини, 134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду — 135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати 136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі, 137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний. 138] Та серед щастя й удач причиною першого болю, 139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим. 140] Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки. 141] Втім, коли зважиш усе,— не злочин у цьому побачиш: 142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння. 143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах. 144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола. 145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній. 146] Друзів—мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах 147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе: 148] «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі! 149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім 150] Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши, 151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу 152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки. 153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета». 154] Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра. 155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом, 156] Звався «Гаргафія» він — заповідна діброва Діани. 157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера, 158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила 159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери 160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала. 161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає. 162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком. 163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто 164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила. 165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій, 166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга 167] Руки мерщій простягла — від богині одежу приймає. 168] Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала, 169] Донька Ісмена—ріки, хвилясте волосся Діани 170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах. 171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда, 172] Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі. 173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає, 174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54] 175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком 176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний. 177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились, 178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя, 179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною 180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою, 181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе, 182] Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші. 183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце 184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця, 185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана. 186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг, 187] Боком вона повернулась—таки й озирнулась за плечі, 188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось 189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі, 190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся, 191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе: 192] «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш, 193] Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова, 194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає, 195] Шию видовжує, над головою — загострює вуха, 196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі 197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю, 198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної 199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться? 200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,— 201] «Горе!» — зойкнути мав, але так і не вимовив слова, 202] Лиш застогнав,— це й була його мова,— й сльози обличчям, 203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився. 204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі 205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно. 206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє 207] Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом. 208] Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові. 209] Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду: 210] Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські — 211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий, 212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними — 213] Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив; 214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка, 215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом, 216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе, 217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея 218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол, 219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому, 220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском, 221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55] 222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно; 223] Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати, 224] Батько — діктеєць, а далі —лункоголосий Гілактор. 225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові, 226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі — 227] Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор. 228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра. 229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче: 230] «Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!» 231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший. 232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами, 233] Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф. 234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе, 235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана, 236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися. 237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути, 238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне. 239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі. 240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно 241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні. 242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю 243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном. 244] «Гей, АктеонеІ — навперебій, що є сили, гукають 245] (Той на їх поклик щораз озирається).— Гей, Актеоне!» 246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич! 247] Він, проте,— поруч, а як би хотів бути й справді відсутній! 248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути! 249] Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши, 250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень! 251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила, 252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана. 253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня 254] Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво 255] Слід саме так берегти, і по—своєму кожен мав слушність. 256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати: 257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті, 258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій 259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої 260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця 261] Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю. 262] «Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась,— на неї 263] Мушу я впасти, на неї саму,— якщо величаве 264] ймення Юнони не марно ношу,— й погубить, якщо маю 265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка 266] Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно). 267] Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись! [56] 268] Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму 269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати 270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить! 271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро 272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!» 273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву, 274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї, 275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні, 276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним, 277] Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську 278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу. 279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також 280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,— 281] Каже,— це в дійсності він, а то всяке бува: не один же 282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу. 283] Мало сказати: «Я — батько богів», якщо є ним насправді,— 284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати 285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе 286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде». 287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає 288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку. 289] Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому: 290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом, 291] Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє». 292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе 293] Послухом бога—коханця: «Яким тебе брати в обійми 294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає, 295] Будь і зі мною таким». їй хотів він уста затулити, 296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе. 297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання, 298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі 299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися 300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами, 301] Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці. 302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може: 303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву 304] Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня. 305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи 306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі — 307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер 308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне 309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків. 310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте, 311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька. 312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні. 313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила — 314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57] 315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували. 316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі, 317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився, 318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер 319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши, 320] Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша,— їй каже,— 321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву». 322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати, 323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,— він—бо обидві 324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних 325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив 326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?) 327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге 328] Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно 329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні 330] Я вам удару завдам». І завдав їм удару — й колишній 331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову. 332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею, 333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась, 334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю 335] Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну. 336] Батько всесильний зате — бо ж того, що зроблене богом, 337] Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі 338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю. 339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій 340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє. 341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше 342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою 343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,— 344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна 345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові. 346] Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини — 347] Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали. 348] Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить». 349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились 350] Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса. 351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком, 352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно. 353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало! 354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним: 355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись. 356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих 357] Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною 358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить. 359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос; 360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили, 361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58] 362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала 363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись: 364] Поки словами володарку гаяла, німфи—пустунки 365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість: 366] «Я вкорочу,— пригрозила,— язик твій зухвалий, що досі 367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!» 368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову, 369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить. 370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши, 371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем. 372] Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає. 373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само, 374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово. 375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти, 376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа: 377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа, 378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись. 379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів, 380] «Гей, чи тут є хтось?» — гукає їм, «Є хтось!» — Ехо відгукнулась. 381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» — що мав сили, 382] Крикнув іще раз. «Сюди!» — залунав за тим закликом заклик. 383] Знову оглянувсь — нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» — 384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання. 385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння, 386] «Тут ось зійдімось!» — гукнув. Нічого так радісно досі 387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!» 388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає, 389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию. 390] Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки! 391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!» 392] Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!» 393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа 394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує. 395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага. 396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща. 397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе 398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос. 399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням. 400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить, 401] Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний. 402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими 403] Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками. 404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,— 405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» — 406] Мовив,— і це справедливе прохання Рамнусія вчула. 407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився. 408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59] 409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався, 410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий. 411] Трави— м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок. 412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця. 413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину, 414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши, 415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить. 416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався 417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна. 418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський, 419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може. 420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би 421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить; 422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию, 423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім. 424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний. 425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же. 426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає. 427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу! 428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти, 429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею! 430] Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе. 431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе. 432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш? 433] Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш! 434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе 435] Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою, 436] Й піде з тобою, якщо куди—небудь піти звідси можеш. 437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить, 438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо 439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду. 440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу 441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого: 442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні? 443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару. 444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте, 445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові? 446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї 447] Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може! 448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі, 449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами — 450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові: 451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі, 452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя. 453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить. 454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману! 455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60] 456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною! 457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє: 458] Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки, 459] Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе, 460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш, 461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово 462] Мовиш в одвіт, та його з—під води я не можу вловити. 463] Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить! 464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю. 465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати? 466] Те, чого прагну,— я сам. Од багатства я вбогим зробився. 467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла! 468] Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш! 469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі 470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю. 471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе 472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене. 473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній». 474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима. 475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись, 476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? — в розпуці 477] Зойкнув юнак.— Зупинись! Не лишай тут того самотою, 478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,— 479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!» 480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз 481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками. 482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість. 483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле; 484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь 485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні. 486] Тільки—но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля, 487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане 488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки 489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись, 490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно. 491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець; 492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні. 493] Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає. 494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу, 495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!» 496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»! 497] Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо 498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням. 499] Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» — 500] Мовив останні слова. «Нещаслива!» — долинуло з лісу. 501] «Хлопче коханий, прощай!»—І «Прощай!» — Ехо повторила. [61] 502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть 503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся. 504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі, 505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,— 506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали. 507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною. 508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали, 509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви 510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли. 511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі 512] Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало. 513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних, 514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим 515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору. 516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий: 517] «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось 518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати. 519] День—бо настане колись (я вже бачу його), коли юний 520] Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки 521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,— 522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю 523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева. 524] Бути тому! Божества не вшануєш—таки; з гіркотою 525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!» 526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого. 527] Скоро підтвердились віщі слова—що сказав, те стається: 528] Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде. 529] Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками, 530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить. 531] «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки, 532] Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить:— Невже ж то 533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг—ці марниці, 534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні 535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони, 536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий 537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани? 538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає, 539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців—пенатів,— 540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні 541] В розквіті сил, мої друзі—ровесники,— спис, а не.тирс вам 542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати! 543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли! 544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом 545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела 546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї! 547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши, 548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62] 549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні 550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо! 551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю, 552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив. 553] Нині ж—о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви, 554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,— 555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває; 556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати. 557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію 558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки—плітки. 559] Мав же сміливість Акрісій—владар: над оманливим богом 560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота. 561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає? 562] Гей же! — Велить він рабам.— До мене того верховода, 563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!» 564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє, 565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там — 566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше 567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь. 568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму, 569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай—но 570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же 571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши. 572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу 573] Вакха»,— нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його,— ті відмовляють.— 574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили 575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали. 576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю». 577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима 578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,— 579] «Ти, що сконаєш за мить,— проказав,— у науку для інших, 580] Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю, 581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?» 582] «Звуть Акетом мене,— відповів йому той незворушно,— 583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду: 584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати, 585] Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого: 586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно 587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу. 588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,— 589] «Все, чим багатий я,— каже,— наступнику мій, спадкоємцю, 590] Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними 591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним. 592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти, 593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно 594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63] 595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади, 596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна. 597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа, 598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег… 599] Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами. 600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці 601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну 602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу. 603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить 604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь. 605] «Ось ми!» — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо: 606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками. 607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко. 608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає, 609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи — 610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина. 611] От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю, 612] В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний! 613] Хто б ти, одначе, не був,— не гнівися, сприяй нам у всьому! 614] Вибач і друзям моїм!» — «За нас ти дарма не молися!» — 615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок 616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути. 617] «Справді!» — підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий 618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном, 619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі 620] їх бадьорить,— геть усіх одурманив до здобичі потяг. 621] «Не потерплю,— я гукнув,— щоб у нас на судні коли—небудь 622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!» 623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший 624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста, 625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару. 626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки) 627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути, 628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний. 629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді 630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув, 631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,— 632] «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці, 633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?» 634] «Ти не хвилюйсь,— йому каже Прорей,— назви тільки гавань, 635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану». 636] «В Наксос,— їм Лібер на те,— судна свого біг завертайте! 637] Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно». 638] «Згода!» — брехливі богами всіма присягаються й морем 639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати. 640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч. 641] Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» [64] 642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати, 643] Дехто й на вухо шепнув,— завертай, мов, негайно ліворуч! 644] Я остовпів. «Якщо так, хай судном,— відмовляю,— керує 645] Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла. 646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене… 647] Втрутивсь . тут Еталіон: «Виходить,— всміхнувся злобливо,— 648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене 649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає. 650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ, 651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море 652] Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці, 653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя. 654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика 655] Слава —стільком юнакам одного підманути хлопчину?» 656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози? 657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла. 658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний 659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться, 660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря 661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег. 662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають 663] Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер. 664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись, 665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі. 666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном, 667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий. 668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива 669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери. 670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля, 671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти 672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою. 673] «Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!» 674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали, 675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра. 676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього 677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками 678] Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна. 679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись, 680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно, 681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу 682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити. 683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них, 684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають, 685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо 686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі. 687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас) 688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65] 689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв: 690] «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же 691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився». 692] «Довго ти гаяв нас,— каже Пентей,— балачками пустими, 693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш? 694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза, 695] Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!» 696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць 697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея 698] Все, що потрібне для мук,— і залізо, й вогонь,— та зненацька 699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж, 700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали. 701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати, 702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає, 703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики—співи. 704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса 705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме, 706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне 707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає. 708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону, 709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом. 710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить, 711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього, 712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея 713] Мати. «Сюди! —зазиває,— сюди, мої сестри обидві! 714] Гляньте—но, що за кабан походжає по нашому полю! 715] Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі 716] Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,— 717] Вже—бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу, 718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається. 719] «Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув,— о сестро моєї 720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!» 721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку 722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу. 723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега, 724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати, 725] Глянь же!» — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила, 726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся, 727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї 728] Вп'явшись: «Іо! — кричить.— Таки вклали ми, подруги, звіра!» 729] Навіть морозом побитих листків, що ось—ось облетіти 730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода, 731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки. 732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди 733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.