"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга друга

1] Сонця палац осяйний, на колони високі опертий, 2] Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом. 3] Верх його так і сліпив білиною слонової кості; 4] Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво. 5] Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер 6] Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі, 7] Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння. 8] В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий. 9] Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий 10] Велет, що стискує спини китів непомірно широкі. 11] Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють, 12] Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся, 13] Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні, 14] Все—таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває. 15] На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі, 16] Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті. 17] Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба. 18] В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч. 19] Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени, 20] Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має), 21] Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька 22] Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва, 23] Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів 24] Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши. 25] Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу, 26] Й рівно віддалені поміж собою Години стояли. 27] Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту, 28] Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям, 29] Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава, 30] Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса. 31] Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком 32] Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,— 33] «Що привело тебе, — каже, — сюди, до моєї палати, [32] 34] Люба дитино моя,— ти ж бо син таки мій, Фаетоне?» 35] Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу, 36] Батьку мій, Фебе,— якщо дозволяєш себе йменувати 37] Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,— 38] Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався 39] Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!» 40] Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння, 41] Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону. 42] Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався 43] Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена. 44] Та, щоб і ти не вагавсь,— я твоє найпалкіше бажання 45] Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою, 46] Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!» 47] Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька, 48] Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми. 49] Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно. 50] «Сину мій,— каже,— слова мої після такого прохання — 51] Це нерозважність сама. О, якби—то присягу зламати 52] Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив! 53] Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне, 54] Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще не зрілі, 55] Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний. 56] Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях 57] Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне, 58] Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь—кому можна, 59] Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці 60] Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар, 61] Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече, 62] Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись? 63] Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні 64] Ледве долають її; посередині неба — найвища. 65] Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд 66] На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях. 67] Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно. 68] Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю, 69] В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню. 70] Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте 71] Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене. 72] Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній, 73] Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому. 74] Став ти на повіз, скажім… ну а далі? Чи зможеш промчати 75] Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання? 76] Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш, 77] Пишні оселі богів та святині, дарами багаті? 78] Там — небезпеки, там образи звірів на кожному кроці. 79] Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш, 80] Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, [33] 81] На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу; 82] На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно, 83] Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку. 84] Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко: 85] Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі, 86] В шалі на дибки стають — навіть я, напинаючи віжки, 87] Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають. 88] Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину, 89] Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу. 90] Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові, 91] Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ? 92] Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі, 93] Глянь на обличчя… А ще якби в груди мої ти на мить хоч 94] Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив. 95] Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті 96] Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину, 97] Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому. 98] Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше 99] Карою треба назвать… Хочеш кари собі, Фаетоне? 100] Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками: 101] Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські, 102] Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше». 103] Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму, 104] Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці. 105] Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина 106] До колісниці високої, витвору бога Вулкана. 107] Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя, 108] Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно. 109] На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво, 110] Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази. 111] Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає, 112] Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора 113] Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно, 114] Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі 115] Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну. 116] Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні 117] Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі, 118] Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно. 119] Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих 120] Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних 121] Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті. 122] Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя, 123] Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає 124] Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха, 125] Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови: 126] «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, ' 127] Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. [34] 128] Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко. 129] Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,— 130] Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами 131] Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний 132] Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує. 133] Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно. 134] Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,— 135] Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися: 136] Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі. 137] Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний. 138] Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком, 139] І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути. 140] Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю: 141] В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має. 142] Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських 143] Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію: 144] Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора. 145] Віжки візьми—но до рук, а коли завагаєшся раптом,— 146] Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім, 147] Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними 148] Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче, 149] Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!» 150] Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці 151] Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо 152] й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку. 153] Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням— 154] Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном; 155] Б ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі. 156] Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває 157] Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора. 158] Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря, 159] Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила, 160] Швидше біжать, аніж Еври—вітри, що війнули зі сходу. 161] Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця, 162] Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні. 163] Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу 164] Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє, 165] Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня, 166] Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця. 167] Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу, 168] Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть. 169] Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить, 170] Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає. 171] Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони, 172] До заборонених вод дотягтись намагаючись марно. 173] Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом [35] 174] Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого, 175] Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом. 176] Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром, 177] Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза. 178] Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі, 179] Що простяглися внизу, так далеко—далеко,— й од жаху 180] Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились, 181] І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного. 182] Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій 183] Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином 184] Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває, 185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич, 186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться. 187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба, 188] Перед очима ж .— іще його більш. Відміряючи в думці 189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути 190] Вже не судилось йому, то на схід,— та не бачить рятунку. 191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може, 192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней. 193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба 194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби. 195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою — 196] Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний, 197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я. 198] Тільки—но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті, 199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,— 200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки. 201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини, 202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму, 203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі 204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито 205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю. 206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,— 207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять. 208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней 209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться. 210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола 211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару. 212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя. 213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє. 214] Мало того: загибають міста, огороджені муром, 215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна 216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини: 217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета, 218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда; 219] Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів. 220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36] 221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій, 222] Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу; 223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли. 224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва. 225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними. 226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни. 227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий 228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти, 229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі, 230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу, 231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі. 232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим 233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає, 234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі. 235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово 236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло. 237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь 238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся, 239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею, 240] Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу. 241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило 242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся, 243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський, 244] І бистроплинний Ісмен, а за ним — Ерімант, що в Псофіді. 245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий, 246] Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою. 247] Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім. 248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє, 249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись. 250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає, 251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить. 252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса: 253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру. 254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя 255] Хтозна—де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку 256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих. 257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали. 258] З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім; 259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом. 260] Тріщини—рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий 261] Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний. 262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля, 263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя, 264] Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають. 265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни 266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі. 267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37] 268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах, 269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала. 270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з—під хвилі 271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу. 272] Мати—Земля, годувальниця, морем довкіл оповита, 273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій 274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні, 275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні 276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко, 277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі, 278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами: 279] «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий, 280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю 281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки! 282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово, 283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє. 284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі. 285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність, 286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною 287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь, 288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського 289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами… 290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився 291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали 292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба. 293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,— 294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися: 295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине — 296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу 297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає. 298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати — 299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось, 300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!» 301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше 302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала 303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів. 304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого 305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання 306] Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу, 307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку, 308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі. 309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю, 310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи, 311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом, 312] У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці, 313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім. 314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38] 315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають, 316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,— 317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці. 318] Скрізь, куди зором сягнеш,— загибелі слід якийсь видно. 319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся), 320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі 321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі, 322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось—ось може впасти. 323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий 324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя. 325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий 326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис: 327] «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці, 328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув». 329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином, 330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям, 331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа 332] Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь. 333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті 334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу, 335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі — 336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості… 337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого. 338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення, 339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього. 340] Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару 341] Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками, 342] Тужать—сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує, 343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям. 344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши, 345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало). 346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже 347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? — 348] Зойкнула враз.— Наче з дерева стали». До неї русява 349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння. 350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього — 351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю 352] Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились. 353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом 354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки — 355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть. 356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом, 357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує. 358] Мало того: з—під кори їх тіла вона вихопить хоче, 359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! — 360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю. 361] «Матінко, зглянься,— поранена скрикує,— зглянься над нами! [39] 362] В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую! 363] Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою. 364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях, 365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій 366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути. 367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем. 368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові, 369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади 370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі), 371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана 372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом 373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся — 374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия, 375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали. 376] Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий. 377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий: 378] Кривдницю—блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає. 379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє 380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому. 381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба. 382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати. 383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину, 384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги. 385] Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,— 386] Каже він,— випала доля мені. Я жалію сьогодні 387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі! 388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну! 389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,— 390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко, 391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину. 392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він 393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними». 394] Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба 395] Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми, 396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер 397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар. 398] Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі — 399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!), 400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина. 401] Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські 402] Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх, 403] Що завалитись могли б, та не видно такої загрози: 404] ілі и несхитні вони. Суходоли окинувши зором, 405] Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає, 406] Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли, 407] Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, [40] 408] Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти. 409] Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська 410] Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням. 411] Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого, 412] Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй, 413] Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся. 414] То вона лук у руці, то спис легенький тримала; 415] Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана 416] Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!.. 417] Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху, 418] Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири. 419] Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши 420] Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки 421] Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала. 422] Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер 423] Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь—таки від дружини, 424] Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!» 425] Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані 426] Й каже: «О діво—мисливице, перша з моїх супровідниць, 427] Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине, 428] Вища — я певна того — й від Юпітера. Я Ь і йому те 429] В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється, 430] Рад, що над ним перевагу йому ж віддала во.на, й спрагло, 431] Не по—дівочому, став цілувать її. Та намагалась 432] Про полювання своє, про місця, де була, розказати — 433] Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав. 434] Не піддається йому, але скільки—бо сил є у жінки? 435] (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!) 436] Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти? 437] Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець 438] Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той — 439] Свідок,— і гай, де мало що сагайдака не забула, 440] Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась. 441] Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала, 442] Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання. 443] Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає: 444] Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї 445] Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись 446] Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась. 447] О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї! 448] Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало, 449] Побіч богині не йде, не очолює німф у поході. 450] Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду. 451] Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй 452] Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались. 453] Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий, 454] Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, [41] 455] В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо 456] Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим. 457] Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою — 458] Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко — 459] Всі ми тут,— каже,— поніжимось голими в хвилі прозорій!» 460] Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг, 461] Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі. 462] Одягом досі прихований гріх очевидним зробився. 463] Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити, — 464] «Геть! — каже Кінтія їй.— Не забруднюй священних потоків!» 465] Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала. 466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе, 467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала. 468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні 469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці—німфи. 470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона: 471] «Ще бракувало того,— проказала,— щоб ти, потіпахо, 472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна 473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога! 474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш, 475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!» 476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху 477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні 478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю, 479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті, 480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер 481] Намилуватись не міг,— роззявилось вищиром хижим. 482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця, 483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю, 484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла. 485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились. 486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті 487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій, 488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може. 489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі, 490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала! 491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив, 492] Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем! 493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась, 494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця, 495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько. 496] Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати, 497] Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори 498] На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті, 499] Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських, 500] Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала. 501] З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає: [42] 502] Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі? 503] Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! — 504] Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди; 505] Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька, 506] З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі 507] Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали. 508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла 509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс, 510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням 511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить: 512] «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу 513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує! 514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо: 515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель, 516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну 517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває. 518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть 519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь! 520] От чого я домоглась! Отака—то могутність у мене! 521] Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала! 522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику! 523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя 524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській! 525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею 526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона? 527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій: 528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю, 529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками. 530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!» 531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же 532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї 533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите. 534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий, 535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила. 536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця, 537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись. 538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували 539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони. 540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний 541] В тім, що з білого він смолянисто—чорний зробився. 542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні 543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю, 544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею. 545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною 546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же 547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього 548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43] 549] З чим поспішає, довідавшись,— «Не до добра,— йому каже,— 550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй! 551] Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш, 552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись—то Паллада 553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала, 554] Що народився з землі — дитя, яке мами не мало. 555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок, 556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй\ 557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого, 558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса — 559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає 560] Третя, Аглавра,— вузли всі розв'язує, ось вони й бачать: 561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому. 562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду 563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви, 564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні 565] Мають науку птахи: язикатий—бо — сам собі ворог. 566] Не на прохання моє — я й на думці такого не мала — 567] Перемінила мене! Запитай—но в самої Паллади — 568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом. 569] Бо ж у фокейськім краю Короней—володар, як відомо, 570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою 571] Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні. 572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,— 573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти. 574] Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся. 575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили 576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю, 577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому. 578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з—поміж смертних 579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва 580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба — 581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти. 582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього 583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру. 584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди, 585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих. 586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами — 587] Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі, 588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала. 589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією 590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена. 591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім 592] Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила 593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить, 594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі 595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». [44] 596] «Хай та наука,— їй ворон в одвіт,— тобі йде на користь, 597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням». 598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду — 599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає. 600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий 601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла. 602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого — 603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи 604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався, 605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває. 606] Дівчина зойкнула враз і, з—під серця вирвавши вістря, 607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю. 608] «Фебе,— встигла шепнуть,— я могла б, народивши спочатку, 609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш». 610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно. 611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло. 612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає, 613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився. 614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем 615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю 616] Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були,— відкидає. 617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі 618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля. 619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний 620] Дров, на яких її тіло ось—ось переміниться в попіл, 621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою 622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу 623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить, 624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно, 625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот. 626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди, 627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім, 628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло 629] Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона 630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить. 631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе, 632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати. 633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю, 634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало. 635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши, 636] Донька Хірона,— її народила колись миловида 637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала 638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши 639] В батька—провидця науку його — провіщала майбутнє. 640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись 641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось, 642] Тільки—но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту,— каже,— [45] 643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть 644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право. 645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге 646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить. 647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого — 648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш. 649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати 650] Вічним на світ привела тебе,— сам же бажатимеш палко 651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне 652] Змія жахливого кров,— невимовного болю причина. 653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба. 654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині». 655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї 656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились. 657] «Доля змагає мене,— проказала,— не можу я більше 658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає. 659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене 660] Він божество скерував — будущини краще б не знати! 661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю, 662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути, 663] Вже в кобилицю я, батька—кентавра дочка, обертаюсь, 664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина». 665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно 666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти. 667] Далі — вже й не словами були: видавались іржанням, 668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця, 669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками. 670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають — 671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя, 672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа — 673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї, 674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос 675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна. 676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю, 677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити 678] Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би: 679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських. 680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала, 681] В лівій руці в тебе посох — кийок лісовий — був, а в правій — 682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку. 683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю, 684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть, 685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо 686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі. 687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї 688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали. 689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46] 690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних. 691] Щоб не доніс він, бува,— на плече йому руку поклавши, 692] Каже по—доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,— 693] Може, биків тут шукатиме хтось,— ти нічого не бачив. 694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку». 695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши: 696] «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,— 697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись, 698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі. 699] «Чи по межі цій,— питає,— бики не проходили щойно? 700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку. 701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари». 702] Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,— 703] Каже,— віднайдеш биків». І справді були під горою. 704] Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний, 705] Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду 706] В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься: 707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний. 708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно, 709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві 710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні. 711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади 712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна 713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним. 714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого 715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши. 716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні 717] Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі — 718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти, 719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола, 720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським 721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує. 722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця, 723] Як побіч Феби—красуні й Зірниця маліє та меркне, 724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала 725] Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса. 726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши, 727] Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі, 728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету, 729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши. 730] З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій 731] І не таїться, настільки поставі своїй довіряє; 732] Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби: 733] От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду, 734] Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно; 735] В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє 736] І розганяє, до блиску начищує чудо—сандалі. [47] 737] Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю 738] Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій—Пандроса, 739] В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса. 740] Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла, 741] Як увіходив. «Ти хто,— відізвалася, страх подолавши,— 742] З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони 743] Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом 744] Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий. 745] Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці 746] Не підведи,— й мої діти тебе будуть тіткою звати: 747] Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає». 748] Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно 749] На таємниці Мі нерви русявої очі косила. 750] За допомогу свою вимагає від нього чимало 751] Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому. 752] Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру, 753] Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди, 754] Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала, 755] Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра 756] На таємницю її посяглася — присягу зламавши, 757] Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла. 758] Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка — 759] Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна. 760] З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе 761] Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині, 762] Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає; 763] Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим, 764] Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи. 765] Щойно прибувши туди, Воївниця—діва сувора 766] Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало 767] Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа. 768] Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить, 769] М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу — 770] Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає. 771] Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні,— 772] Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує. 773] Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну, 774] Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду. 775] В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість, 776] Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби, 777] В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті. 778] Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється. 779] Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи: 780] От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща, 781] Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить, 782] Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна, 783] Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48] 784] «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок, 785] Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла 786] В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа. 787] Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком, 788] Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже 789] Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку 790] Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту, 791] Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне, 792] Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває, 793] Духом трійливим поганить народи, міста і домівки. 794] Врешті, побачивши місто високе Трітонії—діви, 795] Славне хистом людей, багатствами й миром святковим, 796] Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала. 797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася 798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву 799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце. 800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь 801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені. 802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,— 803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, . 804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві 805] Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку 806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі, 807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій, 808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця. 809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям 810] Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя: 811] Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє. 812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла, 813] Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись. 814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі 815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє, 816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі! 817] Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!» 818] «Згода. Станем на тім»,— усміхнувся проворний Кілленій 819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла 820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може 821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись. 822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину, 823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом 824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть. 825] Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно 826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові, 827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле, 828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди. 829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась — 830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49] 831] Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа. 832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився. 833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві, 834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила, 835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає. 836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом 837] Йде про кохання,— «Велінь моїх,— каже,— сповнителю вірний, 838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши, 839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі 840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці. 841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш 842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче». 843] Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря 844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька 845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила. 846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити 847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий, 848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає — 849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути, 850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок, 851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає. 852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала 853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий. 854] Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне; 855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно, 856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють. 857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре, 858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку 859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами. 860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться. 861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає. 862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже 863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує. 864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами, 865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться. 866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє 867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних 868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва 869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала. 870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно 871] Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря, 872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю, 873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла, 874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою, 875] Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.