"Метаморфози" - читать интересную книгу автора (Овідій Публій)

Книга десята

1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї 2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський 3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає. 4] Все—таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів, 5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень. 6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався — 7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі. 8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина, 9] Серед супутниць—наяд по зеленім гуляючи лузі, 10] Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила. 11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський 12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути. 13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись. 14] Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду, 15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу 16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах, 17] Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми 18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились! 19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних 20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти 21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи, 22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,— 23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила 24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі. 25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові 26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі, 27] В вашому ж— мабуть, не так. А проте в його силу я вірю 28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню 29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку, 30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки 31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю! 32] Всі—бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем, 33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю. 34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173] 35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм. 36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією 37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди. 38] Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі 39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!» 40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри, 41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі, 42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло. 43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну 44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе. 45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом, 46] Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина. 47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея. 48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх 49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним. 50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи: 51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом 52] Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину. 53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині, 54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою. 55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,— 56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові, 57] Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля. 58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,— 59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся. 60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка, 61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає? 62] Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув 63] Шепіт,— і знову, сумна, подалась у похмурі глибини. 64] Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини, 65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник 66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху. 67] Ніж од природного стану свого—перевтілився в камінь. 68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем 69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє, 70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе 71] Пристрасно,— скелі тепер на раменах вологої Іди. 72] Як не благав, як не рвавсь він назад,— перевізник на той бік 73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно 74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба. 75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами. 76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи, 77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони. 78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий 79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові, 80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий, 81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174] 82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула. 83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена, 84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих, 85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають. 86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик, 87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий. 88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний 89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,— 90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало 91] Дерево, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний; 92] Липи м які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні, 93] З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен. 94] Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний 95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви. 96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна. 97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого, 98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина, 99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами — 100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи. 101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних 102] Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода. 103] Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся. 104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник, 105] Тільки—но вигляд утратив людський,— затвердів у цій сосні. 106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний; 107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога. 108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом. 109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський 110] Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті 111] Роги, що сам собі створював затінок над головою. 112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї 113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто. 114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка—булла, 115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього 116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини. 117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень 118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче 119] Будь—кому шию свою підставляв, домагаючись ласки. 120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший, 121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища 122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі. 123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало, 124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну 125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави. 126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця 127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися. 128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175] 129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду. 130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце 131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани, 132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі, 133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти 134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить 135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити. 136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло. 137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся, 138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним, 139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало — 140] Вже amp; не волосся воно, а націлене в небо верхів'я. 141] Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших 142] Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи». 143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно 144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих. 145] Тільки—но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах 146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям, 147] Хоч гомонить з них по—своєму кожна,— почав свою пісню: 148] «Музо, Юпітером ти (над усім—бо — Юпітера влада!) 149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше 150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів, 151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали. 152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю, 153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши 154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно. 155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда—фрігійця 156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд, 157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати 158] Птахом, який блискавиці його має силу носити. 159] Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі, 160] Вже й Іліада несе,— він виповнює чаші й сьогодні, 161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає. 162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти 163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля. 164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить 165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне, 166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім. 167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні 168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали. 169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів 170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру. 171] Сам же себе він забув: хоча бог,— не цурається сітей, 172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо 173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить. 174] Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий: 175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176] 176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком 177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати. 178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря 179] Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні. 180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю, 181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити. 182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць — 183] Диск підхопити хотів,— але той від землі блискавично 184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя 185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє — 186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле. 187] То зігріває його, то висушує рани криваві, 188] Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу… 189] Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна. 190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий 191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,— 192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі: 193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,— 194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі, 195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия. 196] «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! — 197] Вигукнув Феб.— Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу. 198] Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна 199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили! 200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати 201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною. 202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти 203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі — 204] Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці. 205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра. 206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш. 207] Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний 208] Воїн—герой; на пелюстці і ймення його прочитають». 209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує, 210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши, 211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра, 212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї 213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього. 214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани, 215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!» 216] На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив. 217] Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта; 218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків, 219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне. 220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів, 221] Чи Пропетідами може пишатись,— за них йому сором, 222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177] 223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано— керасти. 224] Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!) 225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому 226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві—богу 227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських. 228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства, 229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла 230] Кіпру луги та міста. «А проте,— схаменулась,— у чому ж 231] Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада? 232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання, 233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю. 234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара». 235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги 236] Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині. 237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови. 238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера — 239] Це божество. За образу таку вони з волі богині 240] Першими тіло й принаду свою почали продавати. 241] Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть, 242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко. 243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували, 244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа, 245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати, 246] Хто б із ним ложе ділив,— без дружини обходився довго. 247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом 248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки 249] Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався. 250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось—ось — ти сказав би — 251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги. 252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво! 253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла. 254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись, 255] Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий! 256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки, 257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем — 258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити. 259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам 260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі, 261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти, 262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові 263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає, 264] Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию, 265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях — 266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола. 267] На покривало сідонської барви її приміщає — 268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию 269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178] 270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало. 271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці 272] Падали, тільки—но бризнула кров з білосніжної шиї. 273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши, 274] Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,— 275] Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»). 276] Хай до тієї,— додав,— що я вирізьбив, буде подібна». 277] Що мав на думці різьбяр,— золота здогадалась Венера, 278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині, 279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря. 280] Щойно додому прийшов,— нахилившись над ложем, цілує 281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала? 282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою — 283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну, 284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці 285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних 286] Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним. 287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає. 288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю — 289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили. 290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність 291] Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх 292] Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває 293] Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла 294] Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить. 295] Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала,— Венера. 296] Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,— 297] Й Пафа вона повила, від якого названо й острів. 298] Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем 299] Бути він серед людей, якби доля дітей не послала. 300] Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі, 301] Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня, 302] Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте. 303] Хто з вас повірить—таки, хай повірить і в кару за злочин. 304] Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,— 305] Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу, 306] Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився 307] Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті, 308] Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає 309] Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,— 310] Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася! 311] Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою 312] Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний. 313] В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула 314] З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька — це злочин, 315] Більший злочин, однак,— це кохання твоє. Звідусюди 316] Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво [179] 317] Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро, 318] Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними. 319] Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись: 320] «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,— 321] Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,— 322] Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин! 323] Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна 324] Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло 325] Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця 326] Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається, 327] Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи 328] Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок. 329] Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів 330] Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,— 331] Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена, 332] Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати — 333] З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну. 334] Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї, 335] Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме! 336] Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе — 337] Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком 338] Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити! 339] Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? — 340] Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими? 341] Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі 342] Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє: 343] Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього, 344] До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю. 345] Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна! 346] Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала? 347] Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе? 348] Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата? 349] Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся, 350] Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий, 351] Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила, 352] Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи 353] Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити. 354] Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться 355] Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!» 356] Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти 357] Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри, 358] Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір. 359] Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька, 360] Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі. 361] «Он яка доня моя,—здивувався Кінір,— соромлива». 362] Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози. 363] Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала [180] 364] Мужем назвати,— «Подібного,— мовить,— обличчям до тебе». 365] Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно, 366] Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши, 367] Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва. 368] Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому 369] Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з їдає, 370] Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову. 371] То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть 372] Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня 373] На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй 374] Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку, 375] Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку 376] В різні боки водночас, рівноваги зловити не може. 377] В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає. 378] Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу 379] Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав язала. 380] «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!» 381] Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати. 382] Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула, 383] Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо. 384] Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату, 385] Бачить: готується смерть — і б є себе в груди старенька, 386] Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї, 387] Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми, 388] Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало. 389] Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору. 390] Жаль їй, що так по—дурному зірвалася спроба померти. 391] Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди 392] Висохлі, молить колискою й покорг.ом першим, солодким, 393] Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає 394] І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися, 395] їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся,— каже,— 396] То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої. 397] Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля. 398] Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу. 399] Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить. 400] Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток 401] Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!» 402] Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі 403] Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого 404] Не запідозрила. «Мабуть, закохана»,— думка майнула. 405] Правду дізнатися хоче будь—що; до старечого лона 406] Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму 407] Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих, 408] Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною 409] Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе 410] Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, [181] 411] Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене,— каже,— 412] Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! — гукнула,— 413] Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?» 414] До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись, 415] Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу 416] То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,— 417] Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене 418] Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє. 419] Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди 420] Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові 421] Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті 422] Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!» 423] Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні 424] Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув; 425] Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся. 426] Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця 427] Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити, 428] Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись. 429] Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого…» — не посміла 430] Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку. 431] Свято Церери подружні жінки святкували щорічне. 432] Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг, 433] Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки. 434] Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе 435] Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць 436] Участь у святі так само взяла, володаря дружина. 437] Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе, 438] Няня Кініра сп янілим найшла, й, на біду розторопна, 439] Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву. 440] «Гарна з лиця»,— додає. Коли віком її поцікавивсь, 441] Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» — Кінір заохотивсь. 442] Та, лиш додому прийшла,— «Порадій, вихованко! —гукнула,— 443] Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна 444] Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно 445] Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний! 446] Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору 447] Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши. 448] Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає 449] Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались. 450] Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре, 451] Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона. 452] Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі 453] Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення: 454] Йде—таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором. 455] Няню стареньку за руку взяла однією рукою, 456] Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні. 457] Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі — [182] 458] Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі — 459] Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа — 460] Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада, 461] Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив, 462] Та відступать їй стара не дає; до високого ложа 463] Мірру насильно веде і, вручаючи,— «Ось тобі,— каже,— 464] Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає. 465] От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько. 466] Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим. 467] Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує. 468] «Батьку»,— сказала й вона, й те звертання поглибило злочин. 469] Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно 470] Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я. 471] Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку. 472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні 473] Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив 474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю, 475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,— 476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило 477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись, 478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає. 479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць — 480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю. 481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати. 482] Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги, 483] Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь, 484] Ласку ще мають у вас,— на сумну заслужила я кару, 485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила, 486] Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну: 487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!» 488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання 489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи 490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті, 491] Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора. 492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився. 493] Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге, 494] Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою. 495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило, 496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає. 497] «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину 498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала. 499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,— 500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі. 501] Слави й слізьми зажила: з—під кори випливаючи, краплі 502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи. 503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом. 504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183] 505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині, 506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний: 507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може. 508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів, 509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами. 510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна 511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула. 512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з—під кори виступає 513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди 514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми. 515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно 516] Бачимо голих Амурів—богів на картинах, таким ось 517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,— 518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука! 519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть—одлітають… 520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик, 521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою, 522] Щойно народжений,— вже ось дитя золоте, прехороше, 523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе. 524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську. 525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди 526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала. 527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно: 528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася: 529] Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає, 530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі 531] Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий. 532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо. 533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі 534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,— 535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає, 536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши. 537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич: 538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих, 539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе, 540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити 541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби. 542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди 543] Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,— 544] Радить йому,— а з відважними — ой, небезпечна відвага! 545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе! 546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,— 547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же: 548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева, 549] Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі. 550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась: 551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — [184] 552] Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера: 553] «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє. 554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя 555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі 556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу 557] Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває — до нього 558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди. 559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову: 560] «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших 561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка 562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала. 563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша. 564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто, 565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа! 566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш». 567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись 568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити, 569] Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись, 570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною. 571] Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає, 572] А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!» 573] Справді нечувана! Врода, проте,— неабияка сила! 574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова. 575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу; 576] «Щоб аж такою ціною,— гукнув,— домагатись дружини?» 577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних. 578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув, 579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,— 580] Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами,— промовив,— 581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої 582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився». 583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати. 584] Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,— 585] Спало на думку йому,— не попробувать щастя? Сміливим 586] Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе 587] Мовить юнак Гіппомен,— мов окрилена, діва знялася. 588] «Скіфська стріла так не мчить»,— захопивсь молодець аонійський 589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила 590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом. 591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче, 592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся, 593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки. 594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла 595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою 596] Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони. 597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва; 598] Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. [185] 599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту. 600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна — 601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,— 602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? — 603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє, 604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде: 605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же 606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук. 607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши, 608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!» 609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька 610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись? 611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий, 612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя 613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене! 614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода. 615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих? 616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий? 617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському? 618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув 619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться? 620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа! 621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась 622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада. 623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу? 624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила 625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним! 626] Отже, впаде через те, що будь—що хотів жити зі мною? 627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине? 628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь, 629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене! 630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший! 631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу! 632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе! 633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша, 634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,— 635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» — 636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала — 637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить. 638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу. 639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці 640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся 641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє». 642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні. 643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром. 644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,— 645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186] 646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати 647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє 648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим. 649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши, 650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена, 651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила. 652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє 653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній. 654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули 655] І, не стоптавши посівів струнких,— по жовтавім колоссі. 656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! — 657] Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно! 658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене! 659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея 660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька. 661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала, 662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього. 663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена, 664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна 665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги. 666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось, 667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила. 668] Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали. 669] Все—таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати 670] Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду. 671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину 672] Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути. 673] Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!» 674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти, 675] Золотом сяюче яблуко по—молодецькому кинув. 676] Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї 677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила; 678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші. 679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,— 680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду. 681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан 682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку — 683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу. 684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством 685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару. 686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели, 687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши 688] Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли. 689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини 690] Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши. 691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині, 692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187] 693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали 694] Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень. 695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили. 696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати 697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних. 698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,— 699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці, 700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди 701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою. 702] Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо. 703] Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших, 704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви. 705] їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають, 706] Щоб нападати,— грудьми, а не спиною, щоб утікати; 707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!» 708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих 709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує. 710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору, 711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався, 712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра. 713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани 714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь, 715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину 716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає. 717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру 718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали — 719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула 720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить: 721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю. 722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся 723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди. 724] Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна,— каже,— 725] Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний 726] Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням, 727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння. 728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно, 729] Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу 730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра 731] Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня 732] Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи 733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають 734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години — 735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має. 736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить 737] Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна: 738] Мовби ось—ось опадуть, до стебла пелюстки притулились. 739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.