"Україна у революційну добу. Рік 1917" - читать интересную книгу автора (Солдатенко Валерій Федорович)ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІВизначення політичними силами революційних платформ, вибір перспективних напрямків поступу стали надзвичайно важливими, базовими складовими суспільних процесів, які наповнювали сенс життя України на доленосному історичному рубежі. Не менш важливо було переконати якомога ширші маси у правоті пропонованих курсів, розбудити, розвинути їх активність, згуртувати соціально-мобільні елементи й закличними гаслами спрямувати їх до досягнення намічної мети. Лідери Центральної Ради, партії, які визначали її політичне обличчя, розробляли визвольні плани у 1917 р., виходили з того, що головні питання, винесені життям на порядок денний, найдоцільніше було розв’язувати за допомогою Установчих зборів. Саме зі Всеросійськими Установчими зборами пов’язувались сподівання на досягнення автономії пригноблених народів і встановлення федеративного устрою в Російській республіці. Однак Тимчасовий уряд, обіцяючи якомога швидше скликати Установчі збори, не приховував очевидних труднощів з практичною реалізацією цього плану, не міг дати будь-яких гарантій, що цей задум взагалі удасться втілити в життя. За такої ситуації було б безвідповідальним лише декларувати вірність програмі автономії і федерації й чекати скликання Установчих зборів. Тому керманичі Української революції вже з перших тижнів після повалення самодержавства схилялися до того, щоб поступово запроваджувати в Україні елементи автономного ладу, розраховуючи на прихильність Тимчасового уряду до такого роду акцій. Голова Центральної Ради в одному з перших своїх виступів у пресі висловлював переконання: “…Новий лад, власне, чекає від громадянства, щоб воно якскорше, не гаючися, саме організувалося відповідно новим принципам свободи й самодіяльності, приноровляючися до обставин місцевого життя, до вимог даного моменту, — аби скріпити новий свобідний устрій і забезпечити його від усяких лукавих замислів явних і тайних ворогів свободи й демократизму”[218]. М. Грушевському здавалося, що Тимчасовий уряд добре розуміє: на місцях мають творитися нові форми організації, згідно з новими умовами. Він, вочевидь, дещо переоцінював відомості про санкціонування петроградською владою кроків щодо запровадження елементів автономії литовцями, білорусами, естонцями. Українці, на його думку, також мали, не гаючись, стати на шлях самочинного творення власного життя. “Ми не можемо із складеними руками сидіти і чекати, що нам принесуть Установчі збори — який там лад буде установлений, який напрям візьме перевагу — централістичний чи федералістичний, чи признає він автономію, якої хочемо, чи заперечить”[219], - наполягав М. Грушевський. Покладатися лише на Установчі збори було б недоцільно ще й тому, що невідомо було (та й передбачити неможливо), яким виявиться їхній склад, якими взагалі виявляться домінанти і підходи. Тому голова Центральної Ради звернувся до українського народу з таким закликом: “Ми не можемо в таких обставинах ризикувати тим, що являється питанням життя і смерті в нинішніх умовах для нашого народу і для всього краю, для всієї людності його — його широкою автономією. Ми не можемо ставити сього домагання в залежність від того, чи збереться на Установчих зборах централістська чи автономно-федералістична більшість, чи автономісти-федералісти потягнуть за собою інших. Ми мусимо іти напевне. Тільки поставивши всіх перед фактом, ми розвіємо їх сумніви — так, як реальні виступи українства в останніх тижнях примусили замовкнути старі балачки про те, що, мовляв, українство не має грунту в масах, і т. ін. Тільки творячи самі автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами і вінчаючи об’єднання автономним органом цілої України (я намічаю тут план, а не хронологічний порядок сеї роботи, котра повинна йти одразу знизу, зверху і зсередини), ми доведемо тим самим реальність, життєвість і корисність сього домагання”[220]. При цьому М. Грушевський вважав за необхідне енергійно підтримувати Тимчасовий уряд у його прагненнях закріпити й розвинути демократичний лад у Росії. Петроград мав переконатися в тому, що з України для нього немає загрози, а українці не марнували б часу. Тимчасовий уряд, згідно з такою логікою, повинен був санкціонувати запровадження автономії в Україні, а Установчим зборам залишалося б лише освятити вже здійснене. “Ухваливши нову організацію краю, — переконував учений і політик, — об’єднаною волею представництва України, організованого так, щоб воно дійсно могло виявити волю людності всієї нашої країни, — ми не будемо з тривогою чекати висліду Установчих зборів, як розгравання якоїсь всеросійської лотереї, а будемо знати, що вони нам дадуть. Дадуть те, що, властиво, по самій ідеї своїй дати повинні — останню юридичну санкцію того устрою, який виробиться на місцях, в національних і всяких інших областях у згоді з принципами свободи й демократизму, за порозумінням місцевих національних і класових груп, і Установчим зборам буде запропонований вже для остаточного підтвердження і затвердження”[221]. М. Грушевський — еволюціоніст, прихильник поступальної, реформістської тактики пропонував рухатися до автономії України не напролом, а повільно, зате напевне, щоб необережним, незваженим кроком не загубити всієї справи: “Домагання, котрі висуває нинішня хвиля, можуть бути прикрою несподіванкою для багатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можливості, і тактовно, скільки є змоги, — але рішуче, рішуче, рішуче! Fortiter in re suaviter in modo, як говорить старе прислів’я (твердо щодо самої речі, м’яко щодо форми). Перед вагою моменту і відповідальністю, яку він кладе на всіх нас, мусять відступити на другий план всякі інші огляди й рахунки. Воля нашого народу мусить бути сповнена”[222]. Лідери Української революції були переконані, що домагання українства справедливі, цілком відповідають історичному моментові, завданням демократизації суспільного ладу в Росії і будуть із розумінням сприйняті всією російською громадськістю, правлячими колами. Тому, навіть після негативної, більше того — відверто-ворожої реакції на події перших днів революції в Україні, Голова Центральної Ради не полишав надії на порозуміння: “Сподіваємося, що керманичі Російської республіки ще таки зрозуміють, що те, чого ми домагаємося, се невідступна потреба українського народу, від котрого не відступить, бо не може і не сміє відступити, хто б не стояв на чолі його, які б верстви і групи ним не проводили. Зрозуміють, що в інтересах свободи і революційних здобутків керманичі Росії повинні мати український народ за собою, а ніяк не проти себе. А зрозумівши, скоро зрозуміють і те, що може їм дати український народ, най залишать свої підозрілі, невірні відносини до нього і його змагань. Бо ж і нема другого народу, більше відданого інтересам свободи і здобутків революції, як народ український. Але покладатися йому треба тільки на себе, і за себе вміти постояти!”[223] Ідеологам Української революції довелося враховувати, що в російському суспільстві протягом сторіч склалася традиція підозрілого й ворожого ставлення до будь-яких українських прагнень, а особливо — щодо кроків, спрямованих до власної державності, бодай у найобмеженіших формах. Інакше й бути не могло: найпоміркованіші заклики до національної свободи, відродження національного життя апріорно кваліфікувалися як злочинний сепаратизм, як загроза цілісності й засадам багатонаціонального організму. І все ж демократи за переконанням, українські лідери сподівалися, що здоровий глузд візьме гору навіть тоді, коли з Петрограда залунали перші великодержавні загрозливі окрики на адресу українства. Тому потрібно було докласти чимало зусиль, щоб довести широкій громадськості правомірність і реальність своїх задумів, здійснення яких не могло завдати ніякої шкоди ані російському народові, ані російській державності, не послабило б країну перед розв’язанням проблеми завершення Світової війни, а, навпаки, — зміцнило б її позиції і авторитет на міжнародній арені. Відповідаючи на численні закиди українцям щодо їхнього бажання виділитися зі складу Росії, М. Грушевський чітко, з почуттям національної гідності заявляв: “Українці не мають наміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий намір, вони виступили б щиро й одверто з таким гаслом — бо тепер за се вони б нічим і не ризикували. Коли вільно полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли, домагатися відлучення України і повернення її в те становище, в якім вона стояла перед актом 1654 р. — безправно нарушеним російським урядом. Але українці не мають наміру відділятися від Російської республіки. Вони хочуть здержатися в добровільному і свобідному зв’язку з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не обмежувала їх свободи і самостійності національного життя. Для того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб російський уряд і великоруське громадянство, з свого боку, щиро і одверто відреклися всяких явних і тайних забаганок правити Україною проти її волі, верховодити нею, використовувати (експлуатувати) її засоби для завдань, які українцям чужі. Хочуть, щоб великоруське громадянство і російські партії признали, що Україною мають правити не вони, а український народ, із урахуванням прав меншостей (втім, і тих великоросів, які живуть і житимуть на українській землі), але з признанням державних прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире признання з обох сторін, тоді відносини будуть щирі і сердечні, свобідні від усяких укритих, задніх думок!”[224] Сутність стратегічної мети, на яку орієнтувалося українство, викладалася вченим також гранично чітко і відверто: “Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмежовуватись — вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству України була змога порядкувати крайові справи, будувати долю краю без усяких сторонніх втручань і без можливості таких втручань. Вони знають свої сили і засоби й певні того, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань збоку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому не треба буде яких-небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренції”[225]. Такі погляди не були винятком, вони ставали надбанням широких кіл українства не лише завдяки зусиллям М. Грушевського та його однодумців і соратників. Вони ніби “проростали” знизу, з глибинних традицій, з давніх програмних вимог, із ситуації, що склалася, детермінувалася особливостями психологічного сприйняття, аналізу тогочасних процесів. Так, В. Винниченко категорично стверджує: “Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих “самостійників” або людей занадто вже, хворобливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц. — дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси”[226]. Лідер українських соціал-демократів був переконаний, що ідеї самостійності, сепаратизму надзвичайно шкідливі для тогочасного моменту суспільного розвитку, здатні підірвати єдність революційних сил Росії[227]. “Та й для чого відокремлюватись, — запитував своїх опонентів В. Винниченко, — коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською школою, як нищою, так середньою, й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності нашого народу, пущені по природньому, найлегшому, найраціональнішому шляхові різних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазначення взаємних прав і обов’язків цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались на користь інертного ненажерливого центру”[228]. Як учений-аналітик, озброєний знанням світового досвіду, Михайло Грушевський намагався довести усім політично свідомим і чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити й діяти, переваги ладу, заснованого на федералістських началах, над централістським, унітарним державним устроєм. Неодноразово посилаючись на позитивний приклад Німеччини, він стверджував: “Добиваючися федеративного устрою Російської республіки, українці зовсім не мають наміру тим ослабляти її або розривати. Говорити щось подібне можна хіба тільки розраховуючи на людську неусвідомленість. Землі, зв’язані федеративним укладом, становлять одну державу. Їх союз зв’язує не завсіди — приймаючи його, вони зрікаються права самовільно виходити з союзу. Вони заінтересовані, щоб їх союз був сильним і безпечним, щоб нікому не спадало на думку зачіпати або кривдити його членів. Те, що кожний з народів чи країв, членів сього союзу, має сам своє державне право, являється державою, зовсім не ослаблює їх потягу до спільного державного зв’язку, на користь котрого, в спільнім інтересі, сі держави-члени зрікаються дечого з своїх прав. Германія стала федерацією вже кількадесят літ, а проте федеративний зв’язок зовсім не ослабив її — навпаки, се найбільш солідарна, найбільше внутрішньо міцна держава з усіх сучасних. Стара Росія не могла ніяким примусом добитися такої внутрішньої єдності. Нова Російська республіка, коли хоче удержатися в цілості і силі, повинна щиро зректися всяких намірів тримати когось силоміць на припоні, до кінця провести принцип свободи і самоозначення у внутрішніх відносинах. А такою, до кінця проведеною системою свобідних і рівноправних відносин, може бути тільки федерація”[229]. Українці не приховували, що запровадження федеративного ладу в Росії призведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак вони вважали це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених у минулому націй і народів, а й для самих росіян. Водночас це не означало обмеження інтересів будь-якої нації у межах федерації. “Не значить се, — наголошував М. Грушевський, — що громадяни з інших країв Російської республіки не будуть мати приступу, скажімо, до України, що з України виженуть “кацапів”, що великоросам не буде тут змоги вести якесь діло, служити, мати заробіток. Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права, наприклад, на Україні — може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла. Нема сумніву, що до всіх державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй великоруській мові і діставати від них відповіді. В усіх більших містах, безсумнівно, будуть школи для дітей великоросів із російською мовою і т. ін. Через те не може бути мови, щоб автономія України чи федеративний уклад Російської республіки загрожували великоросам доступ до Чорного моря, до українського вугілля, заліза чи до чогось іншого”[230]. Лідери Української революції — спадкоємці славних визвольних традицій кирило-мефодіївців, зберегли вірність і їхнім ідеям слов’янської федерації. Торжество Російської революції, федеративну перебудову держави вони вважали головною стратегічною метою, яка відкриває шлях до реалізації давнього задуму європейського масштабу: “Я твердо вірю, та й не один я, що велика революція російська — тільки б її заховати від упаду та від анархії — дуже вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій — так як тепер здається близькою і здійсненною. І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних склдових частин — одного з опор сеї Європейської федерації”[231]. Виборюючи автономію України, провідники Української революції водночас брали до уваги багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали всі необхідні умови для повнокровного життя, вільного розвитку. Попередня тривала боротьба українського народу за незалежність, за світлі ідеали свободи, страждання, що випали на його долю, просто зобов’язували його дбати не лише про власне благополуччя, а й домагатися рівноправності для кожного народу, для кожної національної меншини, з повагою ставитися до будь-чиїх національних інтересів. Голова Центральної Ради чітко виклав свою позицію і з цього питання: “Ми, ті що несли прапор визволення в найтяжчі часи неволі, зостанемося під ним і виступимо рішуче проти всякого ухиляння від тих принципів, котрі написані були на стягу українства. Будемо рішуче поборювати всякі шовіністичні течії, коли б вони стали прокидатися серед нашого громадянства або з провокаційними завданнями прищіплюватися йому з якої-небудь сторони. Ми виступимо рішуче проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгромадянами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в політичну розважність котрого ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами…”[232]. На початкових етапах революції, звичайно, не було можливості чітко визначити ті політичні механізми (наприклад, рівень представництва), за допомогою яких можна було реалізувати плани забезпечення національної рівності в автономній Україні. Однак уже тоді намічалися очевидні принципи діяльності й конкретні заходи, як незаперечні й першочергові. Це, насамперед, застосування мови національних меншин у зносинах з урядами і органами самоврядування у тих національних територіях (округах), де ці національні меншини становили певний мінімум. Це також забезпечення можливостей для навчання у таких місцевостях рідною мовою, створення відповідних культурних і релігійних товариств за фінансового сприяння державних установ України. Детальніше ці питання мав розробити комітет для вироблення автономного статуту України, який планувала створити Центральна Рада з участю представників національних меншин. До ухвалення такого статуту українському громадянству, як національній більшості, належало пильнувати за тим, щоб не порушувалися будь-чиї національні права і свободи. “Всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей несимпатичні й небажані взагалі коли б то не було, — зауважував М. Грушевський. — Тепер же, в нинішніх обставинах, коли так треба такту і розваги, порозуміння і солідарності для досягнення великої мети, — вони недопустимі зовсім. Їх треба попросту признати національним злочинством і виступати проти них з усією рішучістю”[233]. Особливо твердо і рішуче М. Грушевський, його соратники й однодумці виступали проти гасла “Україна тільки для українців”, яке нерідко трактувалося як заклик до того, щоб представники інших національностей, передусім “кацапи”, забиралися геть з України. Насправді ж подібні гасла ні в 1917 р., ані в попередні роки не висували і не підтримували українські політичні партії, широкий демократичний рух у цілому. Навколо цього гасла ще з дореволюційних часів об’єднувалася лише досить нечисленна група радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським. Якщо в попередні роки, зауважував М. Грушевський, подібні погляди ще можна було до певної міри зрозуміти (аж ніяк не виправдовуючи) — як своєрідну реакцію на великодержавний шовінізм, всілякі утиски українців, нелюдські знущання з них, то з початком революції вони ставали просто шкідливими. Саме на цьому грунті в 1917 р. виникла гостра ідейна дискусія, що згодом переросла у відкриту боротьбу між українськими соціал-демократами, есерами, соціалістами-федералістами і групою М. Міхновського. Позицію останнього українські демократи кваліфікували як авантюрну, провокаційну, шовіністичну, а з часом — навіть як фашистську. М. Грушевський із цього приводу відверто заявляв: “Ні я, ні мої товариші, організовані українці, не згоджувалися з такими поглядами, не мали ніяких таких гадок, навпаки — завсіди проти них виступали і виступатимуть, бо вони не згідні ні з нашими принципами, ні з інтересами України. Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе. Всякий, хто водиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був — великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків — той нам не потрібен, без ріжниці, чи він не українець, чи українець”[234]. З часу Української революції й до сьогодні не вщухає дискусія щодо вірності обраного й здійснюваного Центральною Радою народ оправного й автономістсько-федералістського курсу. А відтак доречною видається потреба у з’ясуванні історичної справедливості й наукової обґрунтованості критики позицій проводу національно-визвольного руху. У зарубіжній історіографії найрельєфніше нападки на платформу Української революції представлені в згаданих вище працях Р. Млиновецького. Власне “зверхзавданням” своїх публікацій автор вважає захист тих політичних елементів, які дотримувались самостійницьких ідей і за всяку ціну прагне довести, що будь-яка інша лінія була в 1917 р. не лише невиправданою, але й злочинною. Вочевидь, вважаючи кращим методом захисту напад, Р. Млиновецький намагається будь-що здискредитувати соціалістів, автономістів-федералістів і кидається “відбронзовувати” ті постаті Української революції, які були “ворогами ідеї відновлення держави предків”. Це — автономісти. “Саме ці автономісти, — стверджує автор, — своєю ортодоксією у справі автономії і тільки автономії спричинилися у великій мірі до катастрофи, що нею закінчилися ті змагання, а опинившися по спричиненій ними катастрофі на еміграції, звичайно, використали частину вивезених державних грошових засобів на те, щоб скинути з себе відповідальність в очах сучасників і майбутніх поколінь шляхом публікування неповних, високотенденційних, а навіть сфальшованих описів подій і видавання спрепарованих у власному інтересі матеріалів до історії визвольної боротьби”[235]. Прикметно, що “під приціл” Р.Млиновецького потрапляють передусім М.Грушевський, В.Винниченко, П.Христюк, Д.Дорошенко, М.Шаповал, І.Мазепа. Першими згадуються Винниченків трьохтомник “Відродження нації”, “де події висвітлені з суб’єктивного становища автора, в ту пору — лівого, комунізуючого соц. — демократа” і “чотирьохтомова праця Христюка “Матеріали до історії української революції”, в якій матеріали ті або відповідно спрепаровані, або підібрані так, щоб могли доводити таку тезу: коли б влада цілковито належала укр. соц. революціонерам і вони не мусіли б рахуватися з іншими партіями — то могли б своїми реформами випередити, соціалізувавши землю, московських большевиків і спираючися на “трудові ради”, забезпечити існування Укр. Центр. Ради та й перемогу над усіма ворогами..”[236]. Далі розвінчується Д.Дорошенко, який як “драгоманівець” і автономіст Дістається за несумлінність і неправдивість М.Шаповалу[238], а на довершення — за запізніле прозріння — М.Грушевському, людині, “яка не хотіла звертати увагу на попередження, що прямує до прикритої зверху ями — впавши в неї (і потягнувши мільйони своїх земляків), пише “Кінець московської орієнтації”[239]. Що ж до інших авторів, в тому числі і мемуаристів (праці не називаються, окрім “Літописа української революції” О.Доценка і тритомника “Україна в огні й бурі революції” І.Мазепи, та ще двох — трьох інших), то Р.Млиновецький вважає, що “всі вони не виходять поза межі “приписової схеми”, бо зрештою всі вони, за малими винятками, або самі належали до табору автономістів, або уважали вказаним у всьому підтримувати, а пізніше виправдувати політику автономістів[240]. Як прихильника самостійницьких поглядів, а відтак і непримиренного ворога автономізму Р.Млиновецького, звичайно, можна зрозуміти. Однак, навряд чи можна визнати переконливою систему доказів, до якої він вдається. Прикметно, що після виходу в 1970 р. у канадському видавництві “Чужина” першого тому другого видання праці “Нариси з історії українських визвольних змагань”[241] автор швидко переконався у тому, що більшість читачів його просто “не зрозуміла”, і змушений був те визнати у передмові до другого тому, який побачив світ у 1973 р.[242] Оскільки жодних нових доказів добути не вдалося, Р.Млиновецький просто перелічив всі найсуттєвіші сумніви щодо своєї попередньої книжки з категоричним рефреном — “незаперечним фактом є..” (на с. 11–12 він вживається 12 разів — практично у кожному реченні), очевидно, сподіваючись, що заклинаннями можна замінити аргументи. Інакше, як іронічно, це навряд чи може сприйматись. Народна мудрість давно проголосила: “Скільки не повторюй слово “цукор” — у роті солодко не стане”. Не судилося спростувати її і Р.Млиновецькому. Образи ж, навіть на емігрантську пресу, яка “не почула” сенсаційних “відкриттів” і звинувачення її в упередженості — як результаті змови “таємних автономістів”[243] дедалі посилюють враження, м’яко кажучи, делікатності становища, у яке потрапляє автор. Нав’язливій ідеї — боротьбі “всіх і вся” проти самостійників (начебто іншої мети ніяка українська політична сила не переслідувала), Р.Млиновецький підпорядковує всі тогочасні скільки-небудь помітні політичні акції — з’їзд Товариства українських поступовців, Український національний з’їзд (конгрес), з’їзди й конференції УПСР, УСДРП, товариства “Просвіта”, учителів, агрономів, кооператорів тощо. Звичайно, всі названі, як і численні інші зібрання, були майже суціль автономістськими за складом і за ухваленими рішеннями, що дуже не подобається Р. Млиновецькому і єдине пояснення, яке він може дати домінуючій тенденції, зводиться до того, що “автономісти мали більший досвід у провадженню зборів, чим самостійники, і могли використовувати допомогу “впливових громадян”, що здебільшого були людьми поміркованими, льояльними, отже і москвофілами-автономістами”[244]. Ось досить типовий для Р.Млиновецького зразок антисамостійницьких дій “підступних автономістів”. На Національному З’їзді “виступав і Міхновський, але… з позачерговою заявою” (і то з обмеженою часом) в справі українського війська, але тому, що її передала преса цілком спотвореною — не подаємо її. З неї в звідомленнях виключені були всі гасла самостійницького характеру”[245]. На логічні питання — які гасла виголошував М.Міхновський, і які не потрапили до газетних звітів — відповіді в книзі годі й шукати, як невідомо взагалі, звідки у автора є інформація щодо змісту виступу лідера самостійників. Читач беззастережно чомусь повинен вірити Р.Млиновецькому… і крапка. Що стоїть за висновком — інтуїція автора, чи його “специфічна логіка” — ролі не грає. Однак науковець, та й, врешті-решт, будь-який хоч трішки допитливий і уважний читач обов’язково і в даному разі, і в безлічі інших випадків буде просто збентежений подібним “дослідницьким” рівнем книги Р.Млиновецького і змінити цього враження неможливо. Додаткове підтвердження тому — запропонована оцінка факту виборів Національним З’їздом до складу Української Центральної Ради лише одного самостійним — В.Отамановського із загальної кількості 115 чоловік. “..Гумористично мале число (один), — пише Р. Млиновецький, — мало на меті з одного боку приховати правду, що то був з’їзд автономістів, а з другого — викликати вражіння, що самостійників майже немає”[246]. Брудне політиканство, підступні змови, безсовісний обман — ось головний арсенал засобів, що використовувались автономістами у боротьбі з самостійниками — практично на кожному кроці твердить Р.Млиновецький[247]. Що ж, коли хтось бачить лише те, що він хоче бачити, і не зважає ні на об’єктивні факти, ні на здоровий глузд, сперечатися з ним немає сенсу. Все й так очевидно. Що торкається діяльності самостійників, то бодай якихось документів, фактів, окрім відомих (скажімо, з праць все тих же В.Винниченка, П.Христюка, Д.Дорошенка) Р.Млиновецький майже не наводить[248]. Оскільки ж питома вага таких надто невелика, то їх вкраплення в текст (як водиться, з посиланнями), очевидно, покликані хоч якось “прикрити” практично абсолютну відсутність підкріплень на всі інші твердження, виклади фактів, переповідання документів, яких ніхто ніколи не бачив. Виникає природна підозра в тому, що, крім примітивних фантазувань, Р.Млиновецькому важко щось пред’явити читачеві. Натомість без належних підстав автор будь — яку згадку в пресі про радикальні елементи українства, українських партій, про рішучі висловлювання в національній сфері, тим паче, згадки про сепаратизм, шовінізм тощо однозначно ототожнює з самостійництвом[249]. Те, що є незаперечним (“незаперечними фактами”, “незаперечною правдою” і т. ін.) у Р.Млиновецького, наприклад, твердження, що “українські народні маси бажали створення своєї власної цілком самостійної української держави”)[250], викликає не тільки сумніви, а й цілком обґрунтовані (тобто надійно підкріплені фактами, документами) заперечення, абсолютні спростування. Та й сам автор майже на кожній сторінці висловлює розлогі жалі з приводу низького рівня політичної культури й національної свідомості народних мас (вони були “національно цілковито несвідомими”[251], особливо селянства й солдатів, які на кожному кроці давали себе ошукати, завести на манівці тощо, чим без кінця займались автономісти[252]. Заслуговує на відтворення (передати це власними словами просто неможливо) й підсумок, до якого приходить Р.Млиновецький, “дослідивши” питання про співвідношення впливу самостійників і автономістів на перебіг подій в Україні: “Але, хоча також самостійників і Хоч далеко не у всіх деталях, Р.Млиновецьким правильно і переконливо відтворюється хіба що процес створення перших українських військових формувань[254]. І то мало не єдиний сюжет, з основним висновком з якого — про особливу роль самостійників, персонально М.Міхновського, деяких його прибічників у започаткуванні цього процесу можна погодитись. В притаманному йому стилі (на кожному кроці “демагогія”, “крутійство”, “обман автономістів”) автор виконав і другий том праці, щоправда у войовничому запалі часто виходячи за межі хронологічно означеного об’єкту розмови. До передруку в Україні другого тому так і не дійшло. Можливо — з огляду на надто вже істотні порушення будь-яких уяв про елементарні вимоги до наукового дослідження. А, можливо — тому, що навіть в час розпалу “холодної війни” книзі було влаштовано обструкцією емігрантських кіл. Втім, автора те, схоже, не особливо збентежило. Він пояснював замовчування своєї праці підступними діями “тайних автономістів”, які й за кордоном захопили в свої руки пресу, а більшість читачів з легкістю дає себе завести в оману, не може піднятися до розуміння “відкриттів” палкого апологета самостійництва[255]. На жаль, гіпертрофована самовпевненість Р.Млиновецького також чомусь не насторожує тих, хто вдається до популяризації аж надто сумнівних публікацій. Гірше за все, що це робиться навіть у шкільних підручниках, посібниках. Втім, є спроби й віднайти власну, додаткову аргументацію на користь позиції Р. Млиновецького. Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків[256]. Його автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти — про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи бездоганними навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф.Турченка і Г.Кривоший, яка відкриває збірник: “Магістралі й глухі кути Української революції”. Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі. В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємопереплетеними й взаємозумовленими. Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф.Турченко і Г.Кривоший хотіли б, щоб, розпочавшись із лютневого соціального катаклізму, подальші процеси в Україні (на той час невід`ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб “на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку Української революції — В.С.) соціальні суперечності і антагонізми, питання про соціально-економічний лад в майбутній державі не розкололи націю”[257]. “Підганяючи” українську ситуацію під європейський контекст (швидше — схему), автори розвідки, без будь-яких на те серйозних підстав, вважають, що Українська революція розпочиналася за загальновідомим сценарієм, оскільки, за їх переконанням, “з вирішенням соціально-економічних питань люди готові були деякий час почекати”[258]. Звичайно, будь-якому читачеві бажано було б знати, про яких людей мова. Невже про безземельних селян, голодуючих солдаток та їхніх дітей, виснажених від перевтоми робітників? Бажано було б також, щоб запропонований висновок підтверджувався документами щодо настроїв цих “людей”, зафіксованих, скажімо, в резолюціях їх зібрань тощо. Однак, відчуваючи очевидний брак у таких документах, у конкретних фактах, історики спритно підміняють предмет розмови (взагалі дуже примітна риса й інших статей збірника). “Перспектива відновлення українського суверенітету, — ведуть далі Ф.Турченко і Г.Кривоший, — об’єднувала всю націю, всі соціальні групи”[259]. І зовсім не зважаючи на те, що національна консолідація далеко не тотожна відмові від соціальних прагнень, тим більше, що суспільство в Україні було поліетнічним, автори статті закликають на допомогу М.Грушевського, який на початку революції писав: “Національні почуття — скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського суспільства — від панських і буржуазних груп до пролетарів”[260]. Зрозуміло, що М.Грушевський тут відзначає тільки історичні особливості, які сприяли формуванню однакових прагнень різних верств українського суспільства в національній сфері. Однак вчений і політик зовсім не констатує відсутності у трудящих бажання і готовності боротись за свої соціальні інтереси. Навпаки, в основі запропонованої Головою Центральної Ради концепції революції лежала ідея народоправства, реалізація якої була немислима без кардинальних соціальних змін у суспільстві. І саме ці соціальні зміни, запровадження в життя справжнього, всеохоплюючого демократизму тільки й могли бути найвірнішим гарантом реалізації національних, національно-державних прагнень українців. А.Турченко та Г.Кривоший навіть не помічають, всупереч власним висновкам, тут же пояснюють, що основною причиною “затягування” в досягненні “політичного суверенітету України” стало те, що керівництву Центральної Ради “не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення”. Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв’язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. “Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями”[261], - змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф.Турченко і Г.Кривоший. І доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку. Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам. Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв’язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, “відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства” — поміщицтвом, буржуазією, іншими зажиточними верствами. Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М.Грушевського, який на початках революції чимало говорив про “безкласовість”, “безбуржуазність” української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до “необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя”[262]. Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті “неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні (“Союзы земельних собственников”, “Союзы фабрикантов и заводчиков”, галузеві об`єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу”[263]. Констатація недалека від істини. Дивне ж те, що у об’єктивних процесах, виявляється, винен той же М.Грушевський, його оточення. “Таким чином, — прямо продовжують свої міркування Ф.Турченко і Г.Кривоший, — інтереси імущих верств українського суспільства штучно (?! — В.С.) фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план”[264]. Тобто, суб’єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати — свавільно управляти об’єктивними суспільними процесами. І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із “глухих кутів” нерозуміння, убезпечити від “рецидивів класово-партійного підходу”, самі “заплуталися у трьох соснах”. Тому й змушені вдаватися до демагогічних прийомів. “Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу”[265], - твердо заявляють Ф.Турченко і Г.Кривоший. Однак тут доведеться нагадати, що, згідно конкретно-історичного підходу, кожна революція здійснюється за своїми “правилами”, що диктуються реальними обставинами, із дією безлічі об’єктивних чинників, а не вигаданими “заднім числом” “правилами” сучасних істориків, кон’юнктурна “запрограмованість” яких виявляється на кожному кроці. Так мало не на кожній сторінці відповідного підрозділу статті (“Поміщики, капіталісти й національна солідарність”) Ф.Турченко й Г.Кривоший повторюють, що через соціалістичні погляди лідерів Української революції до роботи в Центральній Раді “не були допущені” поміщики й капіталісти. Як це можна було зробити в 1917 р. при пануванні практично ніким і нічим не обмеженої демократії, відсутності будь-яких адміністративних важелів у М.Грушевського, В.Винниченка та інших соціалістів — загадка, якщо, втім, не допустити, що такий результат був природним, реальним виявом тієї ж таки соціальної революції, переплетіння її з національно-визвольною боротьбою, чого сучасні історики так би не бажали. Адже це вже не “за їх “правилами”. Не менш довільно згадані автори поводяться і при з’ясуванні такого важливого аспекту Української революції як боротьба в ній двох тенденцій — автономістсько-федералістської та самостійницької. Безумовні симпатії Ф.Турченка і Г.Кривоший на боці самостійників, у першу чергу М.Міхновського. Що ж до автономістів, відношення до них однозначно критичне. Дослідники вважають, що “самостійники, добиваючись для України незалежності, вели значно реалістичнішу політику, ніж автономісти”. Прорахунки самостійників “були прорахунками у тактиці боротьби, у той час коли прорахунки автономістів були стратегічними”[266]. Дивно, але для Ф.Турченка і Г.Кривоший реалізм є швидше абстрактним поняттям, аніж конкретним. У противному випадку, як можна пояснити те, що “значно реалістичніша політика” самостійника з початку ХХ століття і аж до кінця 1917 р. М.Міхновського мала надто обмежене коло прибічників, тоді як гасла автономізму і федералізму були явно домінантними в середовищі політичної еліти і незрівнянно сильніше підтримувались масами. Реалізм в політиці — це і можливості втілення в життя найпривабливіших, найсправедливіших задумів. Переважна більшість лідерів Української революції в 1917 р., керуючись саме реалістичними підходами, науковим аналізом ситуації, віддавала перевагу автономістсько-федералістським орієнтаціям. Однак, на думку згаданих авторів, метою Української революції була зовсім не автономна Україна, як то доводили М.Грушевський, В.Винниченко, М.Ковалевський, С.Єфремов та ін., як було визнано в тисячах резолюцій найрізноманітніших зібрань українців, підтверджено їхніми діями. За Ф.Турченком і Г.Кривоший, “мета революції визначається не програмами її лідерів, не їх прагненнями, а тим більше суб’єктивними оцінками своєї діяльності”[267]. Можна цілком припустити, що історики через 80 років після подій, що вивчаються, можуть бачити крізь призму наступних суспільних процесів якісь аспекти досвіду глибше, сутнісніше, аніж учасники революцій. Однак це зовсім не може бути достатньою підставою для того, щоб, всупереч відомим фактам, довільно переінакшувати історію на догоду певним уподобанням. Така ситуація (по суті — зрада принципу історизму) неминуче веде саме в ті “глухі кути”, в які, на думку сьогоднішніх істориків, завели Українську революцію її керманичі. Знайомлячись із працями запорізьких дослідників, їх критикою концепції М.Грушевського (зауважимо, також історика з неабиякими аналітичними здібностями), не можна не звернути уваги на ще одну умоглядну конструкцію. В їх уяві в 1917 р. існувала Україна (точніше нація, яка обирала свою долю) і решта колишньої імперії — Росія. Оскільки українські автономісти “не зустрічали підтримки російського суспільства, без якої федерація звичайно ж була неможлива, Україна повинна була або погодитися на дальше перебування у складі унітарної Росії, перебудованої у відповідності з інтересами домінуючих в ній політичних сил, або наважитися на повний політичний розрив із нею. Якогось третього, компромісного шляху (а федерація — це завжди міжнародний компроміс) не було. Отже, незалежно від поглядів і прагнень окремих партій чи їх політичних лідерів, український визвольний рух стояв перед завданням досягнення незалежності. Тому прагнення самостійників співпадали з логікою історичного процесу, у той час як дії автономістів гальмували цей розвиток”[268]. Однак, варто пам’ятати, що Росія у своїй абсолютній більшості складалася з національних регіонів. А лютий 1917 р. поклав початок демократичній децентралізації романівської “тюрми народів”. Українська революція стала органічною складовою цього об’єктивного процесу. Автономістсько-федералістський курс Центральної Ради враховував політичні реалії й передбачав переустрій держави (тієї ж таки Росії) на демократичних засадах із збереженням її цілісності, що мало надважливе значення в умовах імперіалістичної війни, коли Україна перетворилася на один із головних об’єктів чужоземних зазіхань. Варто пам’ятати, що подібні до позицій Центральної Ради погляди сповідували і лідери більшості національних окраїн (регіонів) колишньої імперії. В результаті це дозволяло надійно просувати справу державотворення — виборювати автономію явочним шляхом. Що ж до самостійництва, то при всій повазі до його речників, не можна сказати, щоб вони запропонували нації скільки-небудь переконливі гарантії утримання незалежної державності, якби така була проголошена. Це не могло не усвідомлюватись як відповідальними політиками, так і широким загалом, який не поспішав висловити своєї прихильності, ще більше — бажання конкретними діями підтримати абстрактно дуже привабливі (і безумовно — історично справедливі) гасла самостійників. Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М.Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСФ. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-соціалістів, утворена в грудні 1917 р. Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно — їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. “Їх голос звучав сильно, — майже патетично заявляють Ф.Турченко і Г.Кривоший, — інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! — В.С.). Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі.. відверто упереджене і не аргументоване”[269]. Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента “Киевской мысли” від Першого всеукраїнського військового з’їзду, в настроях якого “політичний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій”[270]. Що з’їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М.Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва — безперечно. Цього не можна було не “помітити”. Що ж до “переваги радикальних націоналістичних тенденцій”, то такими для ліберальної (хтось ладен сьогодні іменувати її правосоціалістичною), великодержавної “Киевской мысли” були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року. Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з’їзді після виступу самостійника О.Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б.Мартоса неясно, чому зчинився “страшний рев”, “крик”, “галас” — від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з’їзду на чолі з В.Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О.Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної Ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність — широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то “панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії..Ідея самостійності підтримки з’їзду практично не знайшла”[271]. Більше “фактів”, окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно — не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: “Подібні приклади можна довго продовжувати”. Неважко передбачити, якби у Ф.Турченка і Г.Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається “останній козир”: “Зрештою робота по їх (“подібних прикладів” — В.С.) систематизації вже проведена у двотомній монографії М.Млиновецького, в книжці П.Мірчука “Українська державність. 1917–1920 рр.” (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про “нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М.Міхновським”, “тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об’єктивний дослідник не має права відмахуватися..”[272]. Те, що “деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів — це та ж сама “пісня”, що й “подібні приклади можна довго продовжувати” — доводити не варто. Що праця М.Млиновецького — то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення — показано вище. Крайня заангажованість позиції П.Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф.Турченко і Г.Кривоший мляво застерігаються — “можна довго сперечатися про якість цих робіт”. Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально “тонуть” у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і “козирна карта” швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф.Турченко і Г.Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ’єктивності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини не вповні науковими методами. Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф.Турченка і Г.Кривоший[273]. З погляду вище висловленого важливо ще раз звернутися до тлумачення самого поняття національно-визвольних революцій не в абстрактно-відстороненому сенсі, а з проекцією конкретно на ситуацію 1917 р. Це питання достатньо ґрунтовно розробив один з найактивніших учасників подій і, водночас, основоположник української соціологічної науки і, мабуть, найвидатніший її представник ХХ століття М. Шаповал. У спеціальній праці “Соціологія українського відродження” і фундаментальній книзі “Велика революція й українська визвольна програма”[274] автор зібрав максимально повний фактичний матеріал і на основі його всебічного, прискіпливого аналізу дійшов незаперечних висновків. “92 % українців у хліборобстві — працюють фізично, 4–5 % українців у промислі стоять наймитами-робітниками, значить працюють фізично. Українці в торгівлі (а їх дуже мало там) так само стоять на нижчому рівні, де фізична праця. Українці в промислі — ремісники, так само на фізичній праці. Нарешті, невелика групка (5 %) українців працюють розумово (духовно), як вільні фахівці — лікарі, адвокати, професори і учителі, письменники і журналісти, урядовці і службовці нижчої ранги. Це значить, що ціла нація наша складається з Українська нація є лише Отже, наша нація зведена до становища кляси в суспільстві і то Влада — росіяни, жиди, поляки, румуни, чехи. Наука і культура — росіяни, поляки, румуни, жиди. Промисел — росіяни, жиди, поляки і ин. Торгівля — росіяни, жиди, поляки і ин. Хліборобство — українці. Це є тип національних відносин на Україні. Що в кожній групі є додатки українців, переважно як фізичної сили, це характеру відносин не міняє. Устрій суспільства на Україні є системою Такий у нас суспільний устрій, така суспільна будова, або, як кажуть по-вченому, — Глибокий, ретельний аналіз співвідношення класового (соціального) і національного аспектів щодо загальної оцінки української нації, окрім суто академічної ваги, мав величезне політичне значення. Він переконливо підтверджував правомірність численних документів 1917–1920 рр., у яких ішлося про надзвичайно повільну диференціацію української нації, відсутність у ній досить розвинутих експлуататорських класів, про майже суцільно селянський характер українства. І коли поставало питання про те, хто мав прагнути визвольної революції, хто мав здобути завдяки їй свободу, то йшлося, насамперед, про 37 млн. селян, 1,5 млн. робітників, а також ремісників і трудову інтелігенцію. Важливо було з’ясувати й те, від чого й від кого слід було визволятися. Для М. Шаповала, як і для В. Винниченка, П. Христюка, М. Грушевського, сумнівів у цьому питанні не було (принаймні, в теорії): від визиску, гноблення поміщиків і капіталістів. “А хто на Україні поміщики і буржуазія? Росіяни, поляки, румуни, угорці і по всіх наших землях ще й жиди. Отже, чужі нації (а вони в нас класово панують) акумулюють, скупчують капітал з Автор наголошує, що на відміну від розвинутіших націй, де зростання національного капіталу приводить до його використання в інтересах розвитку культури, освіти, науки, в українській нації цього немає. В Україні з народної праці живиться й зростає чужий капітал, який захоплює у свої руки міста і владу, розвиває на українській землі чужоземну культуру для підкорення української. “Тепер ясно, від чого треба визволяти український народ. Майже весь український народ — селяни, робітники, трудова інтелігенція — стоїть в ярмі праці, працює на чужий капітал, який з На останньому автор наголошував не випадково. І в 1917 р., і пізніше соціалістам доводилось полемізувати з політичними суперниками, які обстоювали переваги капіталістичного суспільства для розв’язання завдань національного відродження, національного державотворення. Сперечаючись з ними, М. Шаповал писав: “І як же злочинно проти України орудують оті українські “інтелігенти”, що захищають капіталістичну систему і хочуть будувати українську державу на капіталізмі. Це очевидно тепер: вони хочуть, щоб і далі вся наша нація служила На жаль, є навіть такі робітники і селяни, що нічогісінько не тямлять у громадських справах та по дурному горлають за попами і панами, обороняючи капіталістичний устрій. Цим вони орудують на користь буржуазії і поміщиків, на користь чужого капіталу, у якого вся нація в неволі. Ось до чого неволя і темнота довела наших людей, котрі підтримують нашихє ворогів, свідомо того ніби не бажаючи»[278]. Ідеологи Української революції, безперечно, розуміли, що єдність українства перед лицем інонаціональних сил у 1917 р. існує лише в потенції, скоріше навіть — в ідеалі. Однак тогочасні обставини вони вважали досить сприятливи для такого єднання, а саме єднання — вкрай необхідним, власне, головною запорукою досягнення визвольної мети. Так, Голова Центральної Ради неодноразово заявляв, що досягти бажаного — автономії у федеративній Росії — можна лише за умови згуртування всіх українців без класової різниці. До такої мети, стверджував він, «повинні тепер іти спільно й однодушно всі — селяни, робітники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського. Не повинні тепер спорити про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій. Тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об’єднує — спільну мету нашу. А мета наша: забезпечити свободу, що революція здобула, здобути право своєму народові, у всім полишаючи права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в федеративній Російській республіці за ухвалою Всеросійських установчих зборів. До сього йдуть разом усі українці, і з ними повинен іти всякий, хто хоче добра українській землі»[279]. Керманичі Української революції пов’язували її переможне завершення значною мірою з психологічною єдністю українського народу. На думку М. Грушевського, тут відігравали вирішальну роль два моменти: величезний природний потенціал краю, що впливав на формування національного характеру, позначився на сутності національного інтересу, і, зумовлені віковічною боротьбою, спільні національні почуття. З цього приводу М. Грушевський писав: “Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже. Ми знаємо, що може наш народ, і ми не боїмося, що хтось потягне в нього щось з-під носа, коли українці зможуть розвинути відповідно свої сили і засоби. Наш край великий і багатий, один з найкращих країв на світі, створений для розвитку великої, економічно сильної держави. Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності. Національні почуття — стільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського громадянства — від панських і буржуазних груп до пролетаріїв. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дісціпліні. З сею міцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в східній Європі”[280]. Українські лідери розраховували на те, що справі Української революції можуть значною мірою посприяти також представники інших національностей, що проживали в краї. Ці сподівання ґрунтувалися, передусім, на демократичному спрямуванні задуманих перетворень в Україні, на абсолютній відмові від шовіністичної ідеології і практики. Зовсім не в інтересах України було нехтувати послугами досвідчених фахівців у різних галузях життя, передусім, в управлінському апараті, промислово-виробничій сфері лише тому, що вони були не українцями за походженням. За умови свідомої роботи на благо нової України росіянам, євреям, полякам, представникам інших народів мала виявлятися повна довіра. Це мало принципове значення ще й тому, що сил свідомого українства було замало для того, щоб за короткий час здійснити заміну ними всіх, без винятку, суспільно значущих функціонерів. Голова Центральної Ради неодноразово наголошував: “Ми, навпаки, хочемо затримати на місцях всіх старих корисних, ідейних робітників, щирих прихильників свободи і демократизму, готових приноровитись до потреб нового життя українського народу і цілої України. Коли ми виводимо свідомих українців на провідні місця, то тільки для того, власне, щоб дати новий напрям, нову орієнтацію діяльності сих установ і організацій в умовах визволеного українського життя. Без усякої радості віддаємо ми на се діло наших товаришів, відриваючи від нашої організаційної роботи, і вони приймають сі доручення не як добрий кусок, а як малоприємний обов’язок перед даною хвилею. Потреби української національної роботи — організаційної, літературної й політичної — такі великі тепер, що стараємося відставляти від неї якнайменше сил, і тому завсігди готові зоставити кожне місце в руках людини нам співзвучної, суголосної, що стоїть на грунті інтересів краю і його людності, признання прав і потреб української більшості, при забезпеченні прав меншостей. Чим більше буде таких певних і суголосних, солідарних з нами людей з не українців, тим легше буде робота українців, і тому вони можуть їх тільки вітати тут, на Україні”[281]. Звичайно, в 1917 р. в умовах невщухаючої боротьби ідеологи Української революції не оперували такими абсолютними даними, не вдавались до такого ретельного, всебічного аналізу, як це стало можливим пізніше для М. Шаповала, у тиші професорського кабінету. Однак це, мабуть, було не так уже й важливо, оскільки значною мірою адекватним реальним процесам було уявлення про загальну картину класово-політичного розмежування в суспільстві України — як основи для висновків про рушійні сил революції, її суперників і ворогів. Прикладів такого роду можна навести чимало. Так, уже в першому номері “Робітничої газети” М. Ткаченко переконливо доводив: “На Україні вся промисловість в руках не українського народу, здебільшого росіян, а працюють там найбільше українські люди, на заводах, фабриках, шахтах, економіях; значить всі багатства, що створює своєю працею український народ, йшли досі на чужу культуру, на чужу освіту, на скріпленє становища чужих багатирів”[282]. В одному з найгрунтовніших (щодо обсягу роз’яснюваного матеріалу) документів українського руху 1917 р. — доповідній записці делегації Української Центральної Ради Тимчасовому урядові і Виконавчому Комітетові Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, також, як про сам по собі зрозумілий, що не підлягає сумніву, факт, говорилося: “…В даний момент української буржуазії, котра визнає себе такою, на Україні нема. Є окремі особи, невеличкі групи, котрі гуртуються по своїм класовим інтересам коло економічно пануючих класів, але класів, повторяємо, ще нема”[283]. Саме з цього виходили лідери Української революції, розробляючи політичну платформу, готуючи рішення найважливіших форумів, ведучи освітньо-виховну, ідеологічну роботу. Висуваючи на перший план завдання консолідації сил (бази), як засобу досягнення накресленої мети, Голова Центральної Ради доводив: “Ся база може утворитись тільки об’єднаннєм, щирим і міцним, правдиво-демократичних, а передусім — соціалістичних елементів України, без ріжниці національності. Коли гасло “єдності революційного фронту України”, проголошене в недавніх дебатах Ц. Ради, було виставлено не для хвилевого ефекту, а серйозно і продумано, в повній свідомості його значення, то воно може бути дуже цінним початком такого об’єднання. Треба його тільки щиро і сміливо продумати до кінця всій демократії, і тоді вона прийме за свою всю ту програму твердої солідарності демократії села і демократії міста, твердого об’єднання демократичних груп українських і неукраїнських і укріплення української державности їх силами”[284]. Таким чином, для М. Грушевського безкласовість (або ж брак класової розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки про обов’язкову необхідність поєднання зусиль різних класів, незалежно від національної ознаки для досягнення стратегічної мети Української революції — всеосяжного національного відродження. Сама ж Українська революція уявлялася йому достоту демократичною, навіть більше — соціалістичною і за змістом, і за орієнтаціями та ідеалами. М. Грушевський ніби застерігав від пізніших підходів тих істориків-дослідників, які з тези “безкласовості” української нації автоматично виводили прагнення лідерів Української революції затушовувати існуючі класові суперечності в українському суспільстві, об’єднувати експлуатованих з експлуататорами в єдиний національний фронт для боротьби з інонаціональними силами як поза межами України, так і в ній самій. Однак спрощений варіант “лобового” протистояння соціально-політичних і національних сил не підтверджується ані визначальними теоретико-політичними документами 1917–1918 рр., ані тогочасними письмовими й усними виступами лідерів Української революції, ані, зрештою, реально здійснюваною політикою. Щоправда, слід відразу ж зауважити, що абсолютної узгодженості в цьому питанні шукати було б марно. Практично кожна скільки-небудь непересічна особистість мала тут свою думку, намагалася довести правомірність власних поглядів. Так, В. Винниченко у питанні про рушійні сили Української революції основний акцент робив на природній єдності української нації, яка, на відміну від інших, не встигла “роздертись” антагоністичними суперечностями. Це, на його думку, створювало об’єктивні передумови для національного відродження. Висування ж на перший план соціальних гасел Винниченко вважав передчасним, небажаним, таким, що може розколоти, розбити українство, перешкодити досягненню головної мети. “Нас об’єднує ідея національної організації, - наголошував лідер українських соціал-демократів на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді у червні 1917 р. — Всі ми, усі наші класи повинні об’єднатися в процесі національної революції. У нас немає ще таких класів, які не могли б працювати разом з демократичними масами, і в цьому наше щастя… У нас ще немає капіталістичного класу, бо ми, як нація, ще не сформувались”[285]. Дещо іншою у цьому питанні була позиція М. Порша і П. Христюка, тих, хто стояв, так би мовити, лівіше за В. Винниченка. Вони схильні були більше уваги приділяти суперечностям як у самій українській нації, так і в міжнаціональних стосунках в Україні, послідовніше враховувати інтереси бідніших категорій населення. Ті, хто представляв правий фланг політичного спектра, — С. Єфремов, Д. Дорошенко, В. Прокопович та ін., навпаки, пов’язували перспективу українського відродження, української державності із заможнішими елементами українства, а відтак — спокійніше, поміркованіше ставилися до таких же елементів і з числа інших націй. Таким чином, керівним колам українського руху було важко досягти єдності поглядів у питанні про рушіїв революції на досліджуваному історичному етапі. Власне, цей факт підтверджується й наявністю відразу кількох українських політичних партій, кожна з яких мала свою власну програму, своє бачення шляхів і методів здійснення революції. Природно, що вони відбивали значною мірою й саму структуру українського суспільства, суперечності, що в ньому існували, а також і прагнення до національного згуртування. Найбільш численною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів. Хоча процес її організаційного оформлення завершився лише на Установчому з’їзді 4–5 квітня 1917 р., партія напрочуд швидко зростала, набувала авторитету, ваги в українстві. Зумовлювалось це кількома чинниками, з яких найважливішими були такі. Партія репрезентувала інтереси селян — найбільшої соціальної групи української нації. Діяльність партії не була обтяжена застарілими стереотипами. Її керівництво складали молоді за віком, сповнені оптимізму й енергії політики (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, М. Шраг, М. Чечель та ін.). Їхній радикалізм подобався масам, проте брак досвіду. Інтелігентських сил тривалий час не давав змоги партії зайняти домінуюче становище в Центральній Раді, Генеральному Секретаріаті. Саме з УПСР пов’язував політичне майбутнє України М. Грушевський, який у 1917 р. перейшов до лав українських есерів (щоправда, організаційно своє членство в партії він оформив пізніше), викликавши тим самим здивування своїх учорашніх однопартійців-тупівців. Програма УПСР, ухвалена ІІ з’їздом (15–19 липня 1917 р.), передбачала “своїм конечним завданням перебудову сучасного капіталістичного ладу на лад соціалістичний… З тою метою партія організує українську демократію — робітництво та трудове селянство. Її практичним завданням являється об’єднання всіх шарів працюючого, визискуваного люду для того, щоб вони визнали себе єдиним трудівничим класом, побачили в цьому єднанні запоруку свого класового визволення, і шляхом планомірної організованої боротьби дійшли до соціального перевороту, який тільки забезпечить їм всебічний гармонійний розвиток духовних і фізичних сил, та поведе людство на вищі щаблі поступу”[286]. До осені 1917 р. УПСР, за різними оцінками, налічувала від 75 до 350 тис. членів, хоча останню цифру дослідники вважають завищеною, малореальною[287]. Найближчою до українських есерів була Українська соціал-демократична робітнича партія. Ведучи свій родовід від Революційної української партії, УСДРП претендувала на роль партії українського робітничого класу. Вона була не дуже численною (за оцінками І. Кураса, восени 1917 р. УСДРП налічувала близько 5 тис. чоловік[288]). Проте, на відміну від есерів, у лавах українських соціал-демократів, особливо в керівному ядрі, працювало чимало досвідчених політиків, талановитих літераторів (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш М. Ткаченко, В. Садовський, Б. Мартос, І. Мазепа та ін.). Значно поступаючись кількісно українським есерам у Центральній Раді, українські соціал-демократи з червня 1917 по січень 1918 р. домінували в Генеральному Секретаріаті. Керуючись програмою, ухваленою ще в грудні 1905 р., УСДРП провела в 1917 р. конференцію і IV з’їзд, рішення яких мали велике значення для теоретичного обгрунтування курсу Української революції. Постійно ініціювалось обговорення найважливіших перспективних завдань українського руху в пресі, на різних представницьких форумах тощо. Саме від позиції УСДРП вирішальною мірою залежав ступінь консолідації різних партійних сил, а відтак — і соціальних груп української нації. В партії поступово посилювався вплив лівого крила, що спричинило її розкол й оформлення у грудні 1917 р. УСДРП (лівих). Найдосвідченіші теоретичні сили в 1917 р. були зосереджені в Українській партії соціалістів-федералістів (С. Єфремов, А. Ніковський, В. Прокопович, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, О. Шульгін, О. Саліковський та ін., ще на початку року з ними залишався й М. Грушевський). УПСФ була наступницею Товариства українських поступовців (з березня по червень 1917 р. мала офіційну назву — Спілка (Союз) українських автономістів-федералістів). Партія представляла передусім інтелігенцію, науковців, тому була нечисленною (скільки-небудь вірогідних даних про кількість членів партії немає, однак і про діяльність тих, хто не був представлений у її керівництві, теж відомо мало), помітного впливу на маси не справляла. Орієнтація цієї партії на заможніші верстви нації породжувала певну недовіру до неї з боку УСДРП та УПСР, хоча в багатьох інших питаннях спостерігалася схожість позицій, що й зумолювало їхню співпрацю у Центральній Раді. У програмі УПСФ, затвердженій на партійній конференції, що відбулася у вересні 1917 р., досить чітко були сформульовані її ідеали: “Українська Партія соціалістів-федералістів — партія соціалістична, бо в основу свого світогляду і своєї практичної роботи кладе вона інтереси й потреби трудящих мас, їх обороняє, з них виходить, оцінюючи ті чи інші громадські події, ними керується і в програмних заявах, і в тактичних виступах. Національні змагання свої партія єднає з загальнолюдськими ідеалами рівності, волі й братерства, що зможуть справдитися повною мірою тільки тоді, коли настане пора повного розкріпачення праці, коли прийде лад соціалістичний”[289]. Відображаючи погляди й інтереси переважно цензових елементів, УПСФ, звичайно, виявляла певну осторогу щодо рухів трудящих, у своїй пропагандистській роботі прагнула переконати українців у шкідливості поспішних, радикальних дій. Внаслідок цього українські соціалісти-федералісти схилялися до протиставлення власної нації іншим, особливо росіянам. Так, газета “Нова Рада” у редакційній статті “Розрухи і боротьба з ними” заявляла: “Ми ні кришки не помилимось, та і про це свідчать щоденні депешні звістки офіційного Петроградського агентства, що майже 75 % всіх анархічних розрухів припадає на східню Росію, а тільки яких 25 % на всі інші частини держави, між иншим і українські губернії. Чому це так? Ясно, що розрухів менше там, де більш культурна людність, де зрозуміли волю і її силу не в анархічних виступах, а в найсвятішому її розумінню”[290]. Згадані три партії (УПСР, УСДРП і УПСФ) представляли майже весь спектр українського суспільства (про Українську демократично-хліборобську партію і Українську партію соціалістів-самостійників ітиметься нижче). Вони мали цілком зрозумілі особливості, відмінності, зумовлені певними ціннісними орієнтаціями. Водночас їх об’єднували два спільних моменти принципового, навіть визначального характеру. По-перше, всі згадані партії твердо заявляли про свою відданість соціалістичному ідеалові. По-друге, вони були єдині в тому, що Україна має здобути широку національно-територіальну автономію у складі Російської демократичної федеративної республіки. Природно, така одностайність у баченні політичної і національної перспективи могла слугувати надійним фундаментом для об’єднання зусиль цих українських соціалістичних партій у досягненні спільної мети, що й спостерігалося в діяльності Центральної Ради, Генерального Секретаріату. Таке об’єднання могло сприяти і консолідації сил українства в цілому. В будь-якому разі, на першому етапі революції така перспектива виглядала не лише ймовірною, бажаною, а й закономірною. Єдність УПСР, УСДРП, УПСФ, їхня продумана політика могли сприяти залученню на бік Української революції інших партій, що діяли в Україні в 1917 р. і представляли різні соціальні верстви та національні групи. Цей аспект, природно, не випадав з поля зору українських політиків. Однак спроби українських соціал-демократів порозумітися з місцевими меншовицькими організаціями виявилися безрезультатними — останні беззастережно підтримали великодержавницький курс Тимчасового уряду. А більшовики Києва після певних вагань відмовились від зробленої ними раніше пропозиції про співпрацю і розпочали в “Голосе социал-демократа” кампанію нападок на УСДРП, звинувачуючи українських соціал-демократів у шовінізмі та інших гріхах[291]. Утім важливе значення мало вже те, що українські соціал-демократи прагнули до співпраці з тими, хто був готовий приєднатися до боротьби за українську справу. Водночас проводу нації треба було мати чітку позицію і щодо суперників та ворогів Української революції. Особливо непросто було розібратися у питанні про тимчасових попутників, з якими доводилося контактувати лише до певної межі, постійно пам’ятаючи, що врешті-решт доведеться розійтися, виборювати авангардну роль, право скеровувати суспільні процеси. Такими тимчасовими попутниками, насправді ж незамаскованими суперниками, серед найбільш авторитетних у 1917 р. українських партій лідери Центральної Ради вважали самостійників. Розійшовшись ще на зорі століття в революційній українській партії у поглядах на головне гасло визвольної боротьби — самостійність (М. Міхновський) чи автономія у складі федерації (В. Антонович, В. Винниченко, М. Порш), майже одні й ті ж дійові особи не змогли зійтися, помиритись і в 1917 р., у вирішальний для українського народу час. Просто до старих незгод додалися нові, а суперечності від того лише поглибились і загострились. Форми їхнього вияву були найрізноманітніші, а примирення, на обопільний погляд, — вимушеними, нетривкими і малоперспективними. Переважна більшість лідерів українських партій вважала, що їм не по дорозі з тими націонал-радикальними елементами, які могли своїми авантюристичними гаслами і діями швидше зашкодити, аніж допомогти досягненню мети Української революції. Тому поставало завдання викриття хибних поглядів, відмежування від них. “Різні вихватки, не згідні з… нашими принципами, — заявляв М. Грушевський, — походять часом від людей, розневрованих пережитим українським лихоліттям, нагінками уряду і неприхильністю російського і зросійщеного громадянства. Не хочу тим виправдувати їх, але все-таки вбачаю в тім деякі “лагодячи обставини” (“смягчающія обстоятельства”), коли маємо тут до діла з людьми, які давніше справді терпіли за своє українство. Але се, мабуть, буває дуже-дуже рідко. Скільки можу судити, далеко частіше вихвачуються з такими шовіністичними гаслами люди, які дуже тихо сиділи під час попередніх нагінок на українство і стали виявляти незвичайну прудкість, тільки коли запахло в повітрі печеним. Вони дійсно виявляють велику готовність спихати кацапів і займати їх місця з “присвоєним содержанієм, отопленієм, освещенієм” й всіма іншими “онерами”. Але ся готовність їх не викликає ніякого співчуття в кругах організованого українства!”[292]. Самостійницька течія, всупереч безпідставним твердженням деяких авторів, виявилась малопотужною і не впливовою. Проте вона змушувала помітно нервувати керівників, які грали перші ролі в Українській революції. М. Грушевського, В. Винниченка, М. Ткаченка дратували самостійницькі гасла членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, які вони пропагували, писали на транспарантах і несли на демонстраціях. М. Грушевський неодноразово заявляв, що від таких гасел як від провокаційних, екстремістських і анархічних має відмежовуватися справжня українська демократія. Лідерам Центральної Ради довелося по суті визнати свою поразку у справі створення Першого українського полку ім. Б. Хмельницького. Центральна Рада, як відомо, рішуче виступила проти ініціативи полуботківського клубу щодо самочинного формування українських військових частин. В. Винниченко не лише роз’яснював принципову позицію соціалістів у питанні про армію як таку, а й саркастично висміював зусилля щодо творення власних збройних сил і залякував обивателів перспективою зміцнення контрреволюції під самостійницькими лозунгами. “Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші, запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом, — писав він. — Бунчуки, булави, дипломати, пани-державці. Кріпак спішить на шляхтича перевернутись, острогами дзеленьчати, нагаєм помахувати. Недурно другий нововизволений кріпак — поляки (як ходять чутки) не хотять республіки, а неодмінно короля. Ми не здивуємось, коли наші кріпаки забажають і собі короля, щоб зовсім як у панів було”[293]. Однак створений проти волі Центральної Ради, богданівський полк саме їй присягнув на вірність (а кому ще можна було присягати?) і Рада змушена була змінити позицію, намагалася, бодай зовні, вдавати, що розвиток подій з українізацією армії нею контролюється. Варто зауважити, що лідери Центральної Ради винесли свої висновки з цього гіркого уроку. Уже на І Всеукраїнському військовому з’їзді вони взяли переконливий реванш. М. Грушевський, В. Винниченко зробили все, щоб здискредитувати ініціатора з’їзду і найбільш імовірного його голову — М. Міхновського. В хід було пущено все, аж до фізичного відсторонення М. Грушевським М. Міхновського з трибуни в момент відкриття з’їзду, щоб провести в керівники солдатського форуму маловідомого на той час у середовищі військових С. Петлюру, який тільки-но повернувся до лав УСДРП. Той же таки С. Петлюра за активної підтримки, навіть під тиском М. Грушевського та В. Винниченка, став ще й головою Українського генерального військового комітету (УГВК), що у повному складі (18 осіб) увійшов до Центральної Ради. І хоча волею солдатів до УГВК обрано було й популярного у військових колах поручика М. Міхновського, його одинокий голос просто губився в Центральній Раді. Однак довго миритись з таким вимушеним “співжиттям” лідери Центральної Ради не бажали. При першій нагоді (сумнівна, заплутана справа з виступом полку ім. П. Полуботка у липневі дні, й не менш “темна” справа з планами військового перевороту) керівництво Центральної Ради домоглося висилки небезпечного конкурента подалі від Києва. Лаври організатора українізації армії дістались Центральній Раді й персонально — С. Петлюрі, а самостійництво не становило більше реальної загрози. Коли ж щось подібне починало маячіти на горизонті (українізація 34-го гвардійського корпусу, створення загонів “Вільного Козацтва” тощо), як відразу ж розпочиналась масована ідейно-політична атака — і переможцем знову виходила Центральна Рада. Прихильники автономістсько-федералістського курсу не просто доводили неспроможність планів самостійництва, всіляко відмежовувалися від них, а й звинувачували його прихильників, по суті, у пропаганді українського шовінізму, національної виключності, національної нетерпимості. Прикладом може слугувати стаття К. Шишацького “Союз української державності”, вміщена в друкованому органі УПСР “Народна воля”. “На жаль, — пише автор, — погане зерно безправности народної проросло і в нашім народі, краще сказати серед одної частини нашої інтелігенції, розвивається вороже відношення не до людської думки, не до визискувачів і гнобителів, а просто до всього одного якогось народу. Починає і в нас розвиватися ота погана думка, що ми є кращий народ, ніж инши, що ми мусимо ненавидіти якийсь инший народ, словом починає рости серед одної частини української інтелігенції — шовінізм”[294]. Як приклад, у статті згадується відомий “Катехізм України”, що вийшов друком у видавництві “Вершигора” (так звані “Десять заповідей Української народної партії”). Автор з обуренням цитує другу із заповідей: “Усі люди твої браття. Але Москалі, Ляхи, Угри, Румуни та Жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас”[295]. У статті різко засуджується також виступ колишнього члена Української народної партії О. Степаненка 2 червня 1917 р. в Театрі Садовського, на мітингу, організованому “Союзом Української Державності”. Автор зазначає: “Самостійництво” і “Українська державність”, на думку Степаненка, помогає в тому, що український народ є самостійний, великий, сильний, що він сам “може писати комусь закони”, тобто народ український і сам може гнітити инші народи і “горе тому, хто стане йому на перешкоді”. При вигуці останніх слів авдиторія гучно плескає. Промовець далі настроює всіх малосвідомих слухачів підбором слів і думок до бажання в “бараній ріг” зігнути тих, що стануть на перешкоді новому народові. Увесь час було чути людиноненависні вигуки, розпалювання звірячих інстинктів людини”[296]. Природно, що від таких позицій справжні демократи прагнули якомога швидше відмежуватись. Якісь зовнішні риси схожості у позиціях, стосунках лідерів Української революції щодо самостійництва начебто виявлялися й у ставленні до більшовизму. Тут також, на перший погляд, були моменти, коли здавалися можливими співпраця, спільні дії, проте у фіналі — та ж сама обопільна несумісність, ворожнеча й смертельна військова сутичка. Насправді ж, у сутнісному значенні справа постає зовсім інакше. Більшовики обстоювали право націй на самовизначення, незмінно заявляли про необхідність розв’язання українського питання, підтримували українство у його справедливих вимогах до Тимчасового уряду. Здавалося б, лідери Центральної Ради мали більше підстав порозумітися з більшовиками, аніж з самостійниками. Однак епізоди “мирного співіснування”, ситуації, коли обидві політичні сили опинялись “по один бік барикад”, виявились аж надто короткочасними, вимірювались буквально годинами. У стосунках обох сторін переважало напружене протистояння, непримиренна боротьба (вона, щоправда, не завжди масштабно виплескувалась назовні, а відтак не була широковідомою, добре зрозумілою і ясно усвідомлюваною). У революційному поступі більшовики дедалі активніше заявляли про себе як про реальну політичну силу, набували дедалі більшого авторитету, змушували рахуватися з собою. Історично ж склалося так, що вони не могли не увійти в конфлікт з керівництвом Української революції. Адже досягнення проголошеної стратегічної мети — здійснення соціалістичної революції — вирішальною мірою залежало від їх підтримки масами, передусім трудящим людом. Причому РСДРП(б) ніколи не збиралася обмежуватися у своїх замірах лише етнічними російськими („руськими”) територіями. Вона вважала природним полем своєї діяльності й усі національні регіони Росії. І навіть за умови реалізації права націй на самовизначення, виникнення національно-державних утворень сподівалася на досить легкий прорив їхніх кордонів завдяки політиці пролетарської солідарності, вербування прибічників і союзників привабливими гаслами і радикальними соціальними заходами. Отже, більшовики у своїх стратегічних задумах, у тактиці революційного протиборства розраховували значною мірою на ті ж верстви населення України, що й Центральна Рада, лідери Української революції. Тому-то з перших же днів після повалення самодержавства вони розгорнули найактивнішу боротьбу за оволодіння масами. Українська революція мала багато ворогів. Головною платформою, на якій відбувалося їхнє об’єднання, завжди був, насамперед, великодержавний, великоруський шовінізм. Ті, хто тією чи іншою мірою дотримувались концепції єдиної і неподільної Росії, вважали Україну споконвічною російською територією (хіба що з незначними особливостями), а українське питання — “німецькою вигадкою”, ніяк не могли примиритися з перспективою краху імперії, виділенням з її складу однієї з найблагодатніших і найрозвинутіших частин, з “торжеством сепаратизму”, “мазепинства”. Такі погляди сповідували майже всі загальноросійські партії, що підтримували Тимчасовий уряд, були провідниками його лінії на місцях, представники яких, власне, й складали цей уряд. У радянській історіографії незмінно проводилася ідея класової спорідненості Тимчасового уряду і Центральної Ради, схожості (якщо не тотожності) здійснюваної ними політики. Саме цим пояснювалась поміркованість позиції лідерів Української революції, приписувана їм ворожість інтересам трудящих. Безперечно, у цій логічній комбінації далеко не все виглядає бездоганним і переконливим. Якщо в Тимчасовому уряді постійно був сильним, навіть домінуючим вплив лібералізму (навіть тоді, коли з нього виходили кадети), Центральна Рада завжди залишалася організацією, яку складали й скеровували представники соціалістичних партій (соціалістичних не лише за назвами, а й за програмами, переконаннями). Центральна Рада підтримувала Тимчасовий уряд не тому, що в усьому поділяла його курс, а насамперед тому, що вважала здійснювану в Україні революцію складовою загальноросійського демократичного процесу. Саме торжество демократизму у всеросійському масштабі розглядалося як один із визначальних гарантів вирішення завдань Української революції. Послідовне ж запровадження демократичного ладу вважалося практично невідворотним, природним, зрозумілим і майже для всіх бажаним. Тому лідери українства прагнули не відмежовуватись від започаткованих у Росії демократичних процесів, а, навпаки, брати найдіяльнішу участь у їх поглибленні. Можливо, розрахунок лідерів Центральної Ради на те, що їм удасться переконати противників демократичного вирішення українського питання, був ілюзорним, проте цьому варіантові вони віддавали явну перевагу над свідомою конфронтацією і провокуванням рішучих акцій. Викладені вище аргументи (звичайно, вони не вичерпані), очевидно, найбільшою мірою й зумовлювали у підсумку те, що Центральна Рада постійно відмежовувалась від планів самочинного запровадження навіть обмежених форм державності (автономії), прагнучи до легітимності. Не останню роль тут відіграв розрахунок на формування у суспільній свідомості сприятливих вражень про Центральну Раду, Генеральний Секретаріат. Однак така позиція — з прицілом на демократичну перспективу, зовсім не означала, що в конкретних умовах здійснення Тимчасовим урядом антиукраїнського курсу існувала реальна можливість союзу чи хоча б порозуміння з кадетами. Це засвідчили численні кампанії цькування українського руху, розгорнуті кадетами в періодичній пресі, їхня відверто ворожа реакція щодо найпоміркованіших домагань українців. Не можна стверджувати, що хоч у чомусь кращими були стосунки з ліберально настроєними колами в самій Україні, особливо в Києві. Скоріше атакували справа, аніж підтримували Українську революцію і представники загальноросійської демократії — меншовики і есери. Вони постійно шукали можливості для блокування Української революції, її контролювання, обмеження рамками того ж таки офіційного курсу Тимчасового уряду. Відкидаючи ідеї “вузького націоналізму”, меншовики та есери доводили, що зусиллями демократії однієї національності українське питання розв’язувати не можна, що тут мають прислухатися до голосу всієї Росії. Тим-то не могло бути й мови про взаємопорозуміння з панами Обручевими, Лепарськими, Кирієнками, Незлобіними, демократичний флер яких ніяк не міг замаскувати їхньої великодержавницької суті[297]. Постійна конкуренція (якщо не ворожнеча) існувала між українськими партіями, створеними ними організаціями, а також організаціями, що керувалися загальноросійськими партіями, наприклад радами робітничих і солдатських депутатів. І причини тут коренилися, очевидно, не лише в гострому протистоянні між національними і класовими (інтернаціональними) організаціями. В останніх українці вбачали носіїв централістичного начала, великодержавництва. Так, соціал-демократ, публіцист Є. Касименко в “Робітничій газеті” доводив, що органічний демократизм українства виключає загрозу українського централізму. “А от що робити з “революционной демократией” в особі Київської ради робітничих і воєнних депутатів, яка являється проводирем російського централізму на Україні, - не знати, — заявляв автор. — Централізаторська праця “революціонной демократії” не вгаває, набираючи на грунті національної ворожнечі до українства яскравих шовіністичних форм”[298]. Непростими виявилися стосунки і з єврейськими рухами та партіями, що їх представляли (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи). В масі своїй і єврейство, і його партії підтримували прибічників неподільної Росії. З демократичних мотивів вони якийсь час заявляли про свою підтримку ідеалів Української революції, проголошених у перших Універсалах Центральної Ради, делегували до неї значну кількість своїх представників. Водночас вони постійно пильнували, щоб українське державотворення “не зайшло надто далеко”, не привело до відокремлення України від Росії, і щоб у соціальній сфері українці також недалеко відривалися від російської демократії. Отже, розстановка класово-політичних, партійних сил, карколомно переплетена з непростим національним складом населення України, не обіцяла простої, легкої перемоги Української революції. Навпаки, лідерам, стратегам руху необхідно було виявити величезну винахідливість, займати гнучку позицію щодо кожної соціальної верстви і національної групи, щоб у вирішальні, критичні моменти мати на своєму боці перевагу сил. Навряд чи могла бути продуктивною занадто спрощена схема дій, пропонована М. Шаповалом (просто дивно, що вона базувалася на такому добротному, ґрунтовному соціологічному матеріалі). Один з есерівських функціонерів вищого ешелону вважав, що Українська революція як революція українського селянства проти “чужоплемінних поневолювачів-визискувачів” неодмінно перетвориться на революцію соціальну. Однак за умов, що склалися (нерозвинутості української нації), “перебороти неукраїнську частину суспільства”, яка майже монопольно володіла засобами виробництва і була в політичному відношенні незрівнянно активнішою, здійснити “українізацію України” було справою явно утопічною[299]. Це пізніше визнав і сам М. Шаповал: “Епоха революції нам не принесла визволення і не могла принести”[300]. Водночас сьогодні, очевидно, є достатньо підстав стверджувати, що пропаганда тези про безкласовість, безбуржуазність української нації була викликана не стільки бажанням затушувати, згладити існуючі класові розшарування та суперечності, скільки глибокою переконаністю в тому, що в національно-визвольній, національно-демократичній революції національний інтерес може виступати домінантним, інтегруючим чинником, могутньою цементуючою силою. Щоправда, розраховувати на те, що цей інтерес “спрацює” сам по собі, автоматично, не було жодних підстав. Адже революція вважалася не просто національно-визвольною, а національно-демократичною. Послідовний же демократизм у 1917 р., як уже зазначалося вище, ототожнювався лідерами Української революції з рухом по шляху соціальних перетворень в інтересах найширших верств українства. Але ж цей дійсно демократичний курс не міг привести до реальних зрушень без застосування значних зусиль, цілеспрямованої організаційно-політичної роботи. Зрозуміло, що активна протидія такому курсові з боку відвертих противників суспільного прогресу була просто неминучою. З іншого боку, невіддільна від загальноросійських процесів, Українська революція мала постійно конкурувати, суперничати з ліворадикальними варіантами розв’язання назрілих у Росії суперечностей, найбільшою мірою породжуваних і найрельєфніше представлених діяльністю більшовиків. Відгородитися від заразливих впливів останніх на учасників революційних дій було просто неможливо. Більшовицький вплив можна було нейтралізувати або ще ефективнішою політикою в соціальній сфері, або ж перевагою очікуваного сумарного результату: як у національній, так і в соціальній галузях одночасно. Мабуть, сутність такої надзвичайно складної ситуації лідери Української революції не могли осягнути відразу. З часом, переконавшись у неефективності здійснюваного курсу, вони схильні були шукати причини своїх поразок у зовнішніх чинниках, а не у власних прорахунках, власній безпорадності тощо. Постійно опиняючись у позиції “ображених”, яких виправдовує інтелігентність, делікатність поведінки, керівники українського руху не могли розраховувати на стійке ініціювання політичних дій, нерідко не встигали за стрімкими процесами, пленталися у хвості подій. Після українського з’їзду, що продемонстрував не лише ідейну консолідацію українства, а й готовність його піднятися на нові щаблі боротьби, революційний процес в Україні набирав дедалі більшої сили. Навколо національних прапорів, під національними гаслами гуртувались передусім українські селяни й солдати — головна, визначальна рушійна сила Української революції. Домінантною лінією, безперечно, стала боротьба за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки. Перетворення Центральної Ради на всеукраїнський центр, поширення інформації про її позицію, плани і домагання зі схваленням і непідробним ентузіазмом сприймались населенням краю. Наочне свідчення тому — велетенський вал кореспонденції, яка щоденно надходила до Ради. Її лейтмотив — схвалення діяльності, моральна й, почасти, матеріальна підтримка визвольних, державотворчих зусиль, запевнення у готовності влитися до рядів борців за нову Україну. Безперечно, лідерів революції це тішило, надихало, зміцнювало їхню впевненість у правильності обраного шляху. Однак Центральна Рада як головний революційний чинник не змогла перевести панівні настрої, наявні потенції у матеріальне, організаційне русло. Точніше, не все зробила для цього. Хвиля революційного піднесення, реальні здобутки могли б бути значно більшими, якби політичному проводу вдалося віднайти й утілити у практику адекватні тогочасній морально-психологічній атмосфері організаційні рішення — такий цілком переконливий висновок роблять дослідники, вивчаючи суспільні процеси, що відбувалися в Україні навесні — улітку 1917 р. Зрозуміло, чому Д. Дорошенко так критично оцінював стан українського руху після завершення національного з’їзду. Він уважав, що завдання організаційної роботи, накреслені Головою Центральної Ради, виконувались далеко не так успішно, як планувалось і як того вимагали інтереси Української революції. “Україна дійсно вкрилась сіткою — але не загальнонаціональних комітетів, — а партійних організацій “Селянської Спілки”, яка національну справу ставила лиш як формальне гасло для переведення виключно соціальних завдань — без викупної експропріяції землі у приватних власників та її соціялізації. Виявився великий брак інтелігентних сил на провінції. Київ стягував на себе значне число активніших українських діячів, і на місцях не було кому переводити директиви, подавані з центру. До того ж виявилося, що по всіх майже більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України. Це все виразно можна побачити, коли поглянути, як розвивалося в перші місяці революції громадське життя в таких містах, як Катеринослав, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів, Житомир, та инші значнічіщі міста на Україні”[301]. Досить своєрідно пояснював Д. Дорошенко поступове зростання авторитету Центральної Ради у великих містах. Головну причину цього він убачав не стільки в успіхах національного будівництва, скільки в порозумінні лідерів українського руху з Тимчасовим урядом[302]. Проведений Д. Дорошенком аналіз (якого, на жаль, бракувало іншим дослідженням) дав можливість виявити один із надзвичайно суттєвих стратегічних прорахунків лідерів Центральної Ради — відсутність належної уваги до провінції, політичну самоізоляцію у столиці. “Революційна українська демократія, — зауважував він, — маючи один об’єднуючий центр в Київі, зумівши підійти на початку до ширших мас українського населення й використати зразу перший ентузіазм по вибуху революції, дуже зручно провадила справу захоплення влади в Київі й здійснення української автономії…Опанувавши осередок, Київ, та й то не цілком, провідники Ц. Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, яка жила своїм життям і прислухалася все ще до Петербурга й до Москви; не потрафили зорганізувати ні вірного собі адміністративного апарата на місцях, ані використати стихійний порив серед військових мас”[303]. Зрозуміло, що ефективність керівництва українським рухом з боку Центральної Ради вирішальною мірою залежала від якісного складу самого цього органу, який зазнавав практично перманентних поповнень, трансформацій. За ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю Центральної Ради протягом травня — липня 1917 р. у Києві відбулися всеукраїнські селянський, два військових і робітничий з’їзди. Всі вони заявили про підтримку Ради, її політики, обрали Всеукраїнські ради селянських, військових і робітничих депутатів. Ці Ради в повному складі влилися до Центральної Ради. Увійшов до складу Центральної ради й Український Генеральний військовий комітет, обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом. Після поповнення Центральної Ради представниками національних меншин чисельність депутатів досягла 588 (липень 1917 р.). Проте кількість мандатів і надалі збільшувалась. Оскільки не всі вакансії, що визначилися попередніми розрахунками і домовленостями, своєчасно заповнювалися, в історіографії панує різнобій щодо кількісних характеристик Ради в конкретні історичні моменти. Кваліфіковану експертизу цього питання здійснив В. Верстюк[304]. За точку відліку він цілком обґрунтовано взяв задокументовану цифру — розрахунковий склад Центральної Ради на момент Шостих загальних зборів — 5–9 серпня 1917 р. Загальна кількість мандатів дорівнювала 798. Найбільше їх належало Всеукраїнській Раді селянських депутатів — 212. Проте на з’їзді були обрані лише 134 депутати. Решта мала дообиратися на місцях. Та значна кількість мандатів Радою селянських депутатів так і не була використана. З великим ступенем вірогідності можна гадати, що серед селян досить високою, можливо, навіть переважаючою, була питома вага бідняцького елементу. Зі 132 депутатів Всеукраїнські військові ради 60 % були солдатами, за походженням, зрозуміло, теж здебільшого селяни, 40 % — офіцерами. З 26 членів УГВК лише троє належали до нижчого військового рангу. 100 мандатів належали Всеукраїнській раді робітничих депутатів. 81 місце відводилося для територіального представництва в Центральній Раді. Вищий представницький орган був досить строкатим щодо партійної належності його членів: у різні часи до його складу входили представники 19 політичних партій[305]. Хоча формально партійне представництво в Раді не перевищувало п’яти мандатів від партії (саме по стільки мандатів урешті-решт отримали УПСФ, УПСР, УСДРП, трудовики), фактично членів партій було незрівнянно більше, оскільки вони проходили до Ради в результаті виборів на різних з’їздах і як представники певних організацій. За партійною належністю формувалися й фракції, що справляли вирішальний вплив на політику українського проводу. Найчисленнішою була фракція українських есерів. Проте домінуючі позиції в Раді займали українські соціал-демократи, які мали у своєму складі порівняно більше інтелектуальних, досвідчених, політично зрілих і підготовлених до масштабної державницької діяльності працівників. Поступово зменшувався вплив на політику Ради фракції есерів. Аналізуючи зміни у персональному складі Центральної Ради, Д. Дорошенко звертає увагу на еволюцію якості вищого представницького органу за рахунок національно свідомого українського громадянства. Спочатку це були, передусім, відомі в минулому діячі, зокрема члени ТУПа. “Але вони не грали в Ц. Раді керуючої ролі: перш за все, склад Ц. Ради дуже скоро поповнився зовсім новими людьми, вибраними від ріжних з’їздів, число членів Ц. Ради виросло до кількох сот, і в цій масі потонули Туповці і взагалі старші українські діячі. Та й сам провідник укр. руху, голова Ц. Ради проф. М. Грушевський виразно став на бік соціалістів-революціонерів та членів Селянської Спілки, оточив себе юними співробітниками “лівого” напрямку і від своїх недавніх товаришів з ТУПа відгородився зовсім виразно. Ц. Рада дуже скоро прийняла дуже радикальний соціалістичний напрям”[306]. Очевидно, відомий історик перебільшує ступінь радикалізму та лівизни Центральної Ради. Остання (звичайно, не на всі сто відсотків) все ж відбивала соціальну структуру українського суспільства, сумарний ступінь політичної активності та дієздатності різних політичних сил, їхні настрої і уподобання. З цього погляду обличчя Ради, спрямування її курсу більш-менш жорстко детермінувалися розстановкою класово-політичних сил й іншими просто бути не могли. Однак на процес вибору тієї чи іншої політичної лінії суттєво впливали й інші чинники, насамперед, відносини з неукраїнськими партіями. І тут виникало чимало ускладнень, суперечностей, нерідко застосовувалися досить сумнівні прийоми боротьби. Зокрема, загальноросійські партії ніяк не могли подарувати українцям, що вони зважилися провести свій національний з’їзд. Друковані органи цих партій, свідомо фальсифікуючи його рішення, ще довго доводили, що поведінка українців загрожує стабільності держави, веде до її роздроблення, а відтак — до краху. Чимало гучних висловів, на кшталт — “українцями завдається удар у спину революції, демократії” — готували суспільну свідомість до того, що головними винуватцями за будь-які наявні та й майбутні негаразди будуть саме українці, їхні непомірні домагання. Особливу войовничість виявляли місцеві проросійські організації в Україні, передусім у Києві. Перше масштабне загострення відносин між українською і загальноросійською демократією сталося з приводу крайового з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся в Києві наприкінці квітня 1917 р. Після того, як організаціям загальноросійської демократії не вдалося підпорядкувати собі український рух, перехопити ініціативу агітаційно-пропагандистської роботи, особливо на селі і в армії, обидві сторони почали діяти не лише на противагу одна одній, а й на шкоду. Представники загальноросійських партій, що контролювали Київську раду солдатських депутатів, без будь-яких консультацій з спорідненими українськими організаціями і без відома останніх вирішили скликати 23 квітня крайовий з’їзд рад. Довідавшись про це, комітет Селянської спілки розіслав від свого імені телеграму до своїх губернських і повітових філій із закликом прислати на з’їзд якомога більше своїх представників. Буквально протягом двох днів до Києва прибуло близько 200 делегатів-селян від “Спілки”. 150 делегатів прибуло зі Звенигородського повіту на Київщині. Решта представляли сім інших губерній. На запрошення рад робітничих і солдатських депутатів прибуло 80 делегатів, головним чином, солдатів. Спроби ініціаторів з’їзду якось урівноважити представництво (було запропоновано затвердити по два делегати від повіту), природно, не мали успіху. Зібрання розкололося на дві частини, кожна з яких ухвалила свої резолюції. Вони були різними за змістом і характером, більше того — присвячені зовсім різним питанням[307]. Якщо робітничі і солдатські депутати намагалися визначитись у загальнополітичних і соціальних питаннях, то делегати-спілчани ухвалили резолюції про автономію України у складі федеративної республіки, що формування українських військових частин і про розв’язання земельної справи українським народним сеймом. Розкол у лавах демократії за національною ознакою ще більше поглибили з’їзди організацій Селянської спілки Київщини, Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини й Поділля. А довершив справу Всеукраїнський селянський з’їзд 28 травня — 2 червня 1917 р., який енергійно підтримав Центральну Раду. Доводиться констатувати, що настрої делегатів від селян (до Києва прибуло півтори тисячі делегатів з правом вирішального і тисяча — дорадчого голосу) виявились значно лівішими, аніж у його керівництва (есери та соціал-демократи). Обговорюючи загальнополітичні питання, ставлення Тимчасового уряду до вимог національно-територіальної автономії України, селяни настійливо заявляли: “…Нам не треба просити, а вимагати…Організуємось міцніше, дамо один другому руку, і прийнявши виклик до боротьби, розпочнемо її” (С. Одинець); “Якщо нам у цьому праві (на автономію. — В. С.) відмовляє революційний (Тимчасовий. — В. С.) уряд, то ми повинні взяти його самі, спираючись на революційну організацію всього українського народу і зокрема селянства” (Ковалевський, делегат від Уманського повіту, одного прізвища з лідером УПСР. — В. С.); “Діти нам не простять, коли ми не доб’ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі! Прийшов час, коли ми мусимо взяти своє! Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше!”[308] Селянський з’їзд ухвалив резолюцію “Про відношення до Тимчасового уряду”, якою приєднався до позиції Центральної Ради і зажадав якнайскорішого задоволення українських вимог, доручивши Центральній Раді разом із радою селянських депутатів “негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки”. З’їзд також висловився за скликання Центральною Радою з’їзду народів, що поділяють федералістський принцип перебудови держави і зажадав від Центральної Ради “докласти всіх сил до прискорення організації українських територіальних (крайових) зборів”. Делегати заявили про необхідність якнайшвидшої українізації всіх громадських інституцій та органів місцевого самоврядування[309]. В аграрному питанні з’їзд став на платформу ліквідації приватної власності на землю, підтримав проект соціалізації землі, за який виступали українські есери (М. Ковалевський) і відхилив програму муніципалізації, запропоновану соціал-демократами (В. Винниченко). У прийнятій резолюції заявлялося: “Визнаючи, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і інші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріату, Перший Всеукраїнський селянський з’їзд постановляє: “1. Приватна власність на землю має бути скасована. 2. Вся земля на Україні без викупу поступає в Український Земельний Фонд, яким порядкує сам народ через Український сойм, повітові та волосні земельні комітети, вибрані на демократичних основах. Всеросійські Установчі збори все це повинні затвердити”[310]. Землю з фонду мали право отримувати лише ті, хто на ній працює, за нормою “не менше споживчої і не більше трудової”. Ішлося також про доцільність передання великих зразкових господарств у розпорядження хліборобських товариств, “як осередків майбутнього соціалістичного господарювання”[311]. Формою організації українського селянства було визнано Селянську спілку. Обраний з’їздом Тимчасовий Центральний Комітет Селянської спілки ввійшов у повному складі до Всеукраїнської ради селянських депутатів, а остання, відповідно, до Центральної Ради. Селянський з’їзд, його рішення дістали досить високу оцінку сучасників та істориків. Йшлося, зокрема, про високий ступінь політичної зрілості селянства, його радикальну позицію в національно-державному питанні. З того часу, на думку Д. Дорошенка, “організація революційної пропаганди на українському селі майже цілком увільнилась від зв’язку й залежності від партії російських соціалістів-революціонерів і створеного ними Всеросійського Селянського Союзу”[312]. Автор звертає увагу й на те, що Всеукраїнський селянський з’їзд ухвалив відкликати українських делегатів із Виконавчого Комітету Всеросійської ради селянських депутатів, залишивши там всього п’ять осіб “для зв’язку”. У даному разі Д. Дорошенко применшує реальний вплив російської партії есерів і водночас перебільшує авторитет, що його мали серед селянства українські есери, Селянська спілка. Щоправда, явно не симпатизуючи українським есерам і спілчанам, колишній соціаліст-федераліст уважає, що причиною цього була зовсім не висока національна свідомість українського селянства, а його сподівання отримати жадану землю. А зробити це найголосніше обіцяли, на думку Д. Дорошенка, саме українські есери та Селянська спілка. “Отак, як влучно висловився з цього приводу покійний В. Липинський, поняття України підмінювалося поняттям “десятини” землі, обіцяної тому, хто впишеться до української партії ес-ерів і голосуватиме “за Україну”. Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, витворився ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту. За Україну давали десятини”[313]. З цілковитим розчаруванням Д. Дорошенко оцінював процеси, що розгорталися в українському селі навесні — улітку 1917 р. Однією з головних причин негативних, за його переконанням, тенденцій була позиція й діяльність українських соціалістичних партій, передусім есерів. “З упадком усякого стримуючого авторитету й усякої влади, українське село почало швидко котитись в площину анархії. На верх випливали найгірші елементи села, які найбільш галасували, хапались за крайні гасла і тероризували більш статечні, спокійні круги населення. Неустанна агітація есерівських агентів, ваблючи поділом панської і казенної землі, розпалювала соціальну ненависть і будила найгірші інстинкти. Вже в кінці літа всякі заклики до порядку, до спокою, до вичікування, що постановлять установчі збори, — заклики, які ішли з центру, втратили всяку силу. То тут, то там виникали розрухи: пограбування панського майна й худоби, самовільні захоплення землі, порубка лісу, підпали й грабування винокурень. Коли до осени ці окремі розрухи не переходили ще в загальний погром, то тільки завдяки інерції українського села, завдяки літній праці коло господарства. Але на осінь можна було сподіватись великих і загальних розрухів, як воно на ділі й сталось”[314]. Зважаючи на те, що для поступового сповзання з національних завдань Української революції до рівня “примітивних соціальних інтересів” існували об’єктивні передумови, Д. Дорошенко непохитний у тому, що головну причину такого становища слід убачати все ж у позиціях лівих (і не лише лівих) українських соціалістичних партій, які втратили віру в можливість здійснення національної революції. “Перші українські з’їзди, — пише історик, — а особливо Національний Конгрес, проходили під знаком справжнього національного ентузіазму, але провідники руху, починаючи з самого Грушевського, мабуть, не вірили, що при помочи чисто національних гасел можна потягти за собою народні українські маси. Тому вони старалися розпалити соціальні апетити й устремління і під їх покришкою перепровадити в життя, переформувати українські національні й політичні постуляти. Конкуренція з боку російських лівих партій в їх демагогичній пропаганді, особливо з боку большевиків (ця пропаганда зросла стихійно, коли восени насунула на село маса збольчевичених салдатів і почала ширити й проводити в життя большевицьке гасло: “грабуй награбоване!” примушувала й українських ес-ерів усе більше “схилятись наліво”, себто манити селянство все більш радикальними перспективами захоплення й поділу панської землі. І ніхто не зостановлявся над питанням, що з того всього буде, чи стане на всіх землі, коли забрати у панів, чи можна її справедливо між усіх розділити, і як це відіб’ється на інтересах народнього господарства? Коли деякі з більш поміркованих партій, наприклад українські ес-ефи, або російські народні соціалісти виставляли більш ділові й помірковані програми в земельній справі, то ці партії не мали ніякого успіху й збірали на виборах мізерне число голосів (як це було в кінці року на Чернігівщині з есерами та нар. соц. при виборах до всеросійських установчих зборів)”[315]. Д. Дорошенко висловлює жаль з приводу того, що патріотичним силам самостійницького напрямку, лібералам, цензовим елементам було нелегко діяти в 1917 р., оскільки “своє бажання зберегти власність і взагалі не допустити до соціалістичних ексцесів довелось висловлювати дуже обережно. Взагалі консервативні елементи українського суспільства були дуже затерті й зтероризовані демагогією лівих партій. Провінціяльна адміністрація на місцях опинилася майже скрізь в руках революційної демократії, яка дуже підозріло ставилася до всіх поміркованих і консервативно настроєних людей, скрізь добачаючи “контрреволюцію”. Спіраючись на ріжні революційні комітети, а особливо на ради салдатських депутатів, вона вживала дуже часто й насильства, щоб не дати своїм противникам чим-небудь виявляти діяльність: розганяла збори, не дозволяла друкувати відозви, а то й просто арештовувала під закидом “контрреволюції”[316]. Д. Дорошенко вважав, що однією з помилкових орієнтацій Центральної Ради, причин її майбутніх невдач було те, що лідери українства на практиці відвернулися від великих власників, які сповідували консервативні настрої. Саме їх він називав найнадійнішими елементами, спираючись на які тільки й можна було виробити й реалізувати серйозний політичний курс. Тому один із колишніх лідерів соціалістів-федералістів був переконаний, що революційна українська демократія після перших успіхів з неминучістю мала зазнати й відчутних невдач. Адже, “на жаль, всі ці успіхи спіралися на непевній основі: на найбільш екзпанзівних, несталих елементах суспільства, на використанні настроїв, які не могли продержатися довго й часто переходити по контрасту в зовсім протилежні почуття; всі статочні, консервативні, творчі елементи суспільства були залишені поза бортом і тим самим загнані в опозиційне становище…”[317]. Таке широке цитування міркувань авторитетного історика не видається надмірним, оскільки останнім часом, слідом за Д. Дорошенком, в історіографії не бракує спроб довести, що Центральна Рада, український провід не змогли запропонувати політики, яка б була вибудувана за чіткою системою пріоритетів — спрямовувала вістря боротьби спочатку на досягнення національно-державницької мети, а вже по тому мала б шукати підходи і до розв’язання соціальних проблем. Д. Дорошенко, можливо, й сам того не бажаючи, але об’єктивно аналізуючи минулий досвід (і за документами і за особистою причетністю до нього), змушений визнати, що будь-яка політика, яка не враховувала соціалістичних аспектів або ж не ставила їх на чільне місце, виявлялась у революційній атмосфері, в буремний час безперспективною, наперед програшною. Можна, звичайно, шукати й винних, можна їх знаходити — спочатку в середовищі загальноросійських партій, потім — щодалі більше — в особі більшовиків та лівих есерів, а потім і національних політичних сил. Однак таке пояснення аж ніяк не може претендувати на вичерпне, або хоча б на таке, що ґрунтується на головних, визначальних чинниках. Тому, очевидно, є сенс звернутися до оціночних сюжетів тих політичних діячів, які в 1917 р. безпосередньо відчували на собі тиск настроїв народної стихії та, взявши на себе відповідальність за курс Української революції, намагалися й пізніше пояснювати його об’єктивну зумовленість. Це, передусім, В. Винниченко і П. Христю, які, зокрема, з полярно протилежних позицій розглядали зміст і дух рішень, ухвалених селянськими з’їздами 1917 р., їх органічну відповідність стратегічним завданням революції. Обидва автори прагнули до ретроспективних спростувань як охарактеризованих вище претензій, так і тих звинувачень Центральної Ради, українських партій, передусім українських есерів, у недостатній революційності, у правих збоченнях, що свого часу лунали з табору противників національного руху. П. Христюк, наприклад, із цього приводу заявляє: “Немає потреби перечисляти тут тих численних селянських з’їздів — губерніяльних, повітових і волосних, які відбулись в квітні-травні місяці, щоб довести, що не було ані одного з’їзду, на якім селянство не домагалось би передачі землі без викупу до рук працюючих і негайного припинення війни. Гасло — земля трудовому селянству і домагання миру зробилися загальними і цілком безспорними. І коли одкинути національно-політичну частину ухвал українських селянських з’їздів, то в частині соціально-економічній і загальнополітичній їх самий найбільший “демократ і революціонер” того часу не знайшов би нічого ані реакційного, ані буржуазного. Вони являлись по своєму змісту точнісінько такими, якими вони були і у загальноросійської демократії, яка кидала на український визвольний рух пляму руху дрібнобуржуазного і реакційного по своїй соціально-економічній природі, виключно через те, що українські трудові маси домагалися одночасно з соціально-економичним і національно-політичного визволення. В домаганнях же національно-політичних не було нічого ані шовіністичного, ані буржуазного, ані реакційного”[318]. Водночас В. Винниченко і П. Христюк наголошували на відмінності курсу українських політичних партій, що їх зараховували до ліворадикального напряму, від політики, яка здійснювалась більшовиками. Тому-то провідні історіографи Української революції практично одностайні у своїх підсумкових оцінках: “Звичайно, з точки погляду прихильників комуністичної революції, українська революція була в той час по своїй соціально-економічній природі дійсно дрібно-буржуазною і ні в якому разі не соціалістичною і тим більше не комуністичною”[319]. Водночас у праці П. Христюка є досить цікаве і влучне спостереження: “Закиди в дрібнобуржуазности і контрреволюційности йшли на адресу українського революційного руху не з боку комуністів, а з боку тих російських і зрусифікованих єврейських партій (соціал-демократів, соц. — революціонерів і навіть правіших груп), які сами вважали революцію буржуазною і ставили її метою збудування російської демократичної, тобто справжньої буржуазної республіки, з порожніми обманливими політичними і громадськими свободами. В порівнянню з ними, соціально-економічні позиції, які боронила в революції українська демократія, були (хоч, може, не завше ясно формульовані) безсумнівно завше більш революційними, виходячи далеко за межі завдань “буржуазної революції”[320]. І в цьому пункті оціночні позиції Д. Дорошенка, В. Винниченка і П. Христюка, маючи, як уже згадувалося вище, зовсім різні точки відліку, збігаються. Тим самим, очевидно, зростає і вагомість спільного висновку, якого дійшли автори різними шляхами. Практична одностайність даного висновку набуває особливого значення ще з однієї причини. За будь-яких підходів не може підлягати сумніву той факт, що соціальні орієнтації Центральної Ради були значно лівішими, аніж курс Тимчасового уряду, в якому завжди домінували ліберальні впливи. Як переважно і трапляється в житті, в даному випадку політичні розрахунки ідеологів концепції Української революції певною мірою підтверджувались, а в чомусь зазнавали коригування, іноді досить суттєвого, іноді ж виявлялося, що вони взагалі мало в чому відповідають, а то й зовсім не відповідають потребам практики. Досить переконливим свідченням цього став процес революціонізування солдатських мас, українізації армії, виразними віхами якого стали українські військові з’їзди (новітні оцінки історії скликання, проведення з’їздів, ухвалених на них рішень містяться в публікації О. Й. Щусь “Всеукраїнські військові з’їзди”, що вийшла в серії “Історичні зошити”. Київ. 1992. № 7). У загальній атмосфері демократизації суспільного життя в країні, піднесення національного руху солдатські маси, природно, ніяк не могли залишатися осторонь всеохоплюючих процесів. Тут просто протиприродною й алогічною виглядає позиція всеросійських політичних партій і державних органів, які “обурювались” з приводу втягування в “націоналізм” армії. Вона, згідно з їхніми численними заявами, мала на фронті боронити спільну Вітчизну і не могла виконати своєї місії, зазнавши “руйнування” (перебудови за національним принципом). Однак незаперечним фактом залишається й те, що більш-менш чіткого уявлення про ставлення до армії, про перспективи творення власних збройних сил у лідерів Української революції тривалий час не було. Так, торкаючись питання про прерогативи федерації, М. Грушевський передбачав, що “загально-державними справами, мабуть, будуть: справи війни й миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки…”[321]. Водночас він наголошував, що “українське військо, — поки не буде замінене міліцією, — хоч і підлягатиме розпорядкам центральної воєнної власті республіки, буде відбувати свою службу з української території інакше, як при оголошенні війни”[322]. Інші керівники українського визвольного руху не мали чітких уявлень про роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, які вимагали негайної організації національних збройних сил, інші течії в Центральній Раді дотримувались протилежних поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. К. Винниченко, який тривалий час вважав творення власної армії справою непотрібною, почасти навіть шкідливою. “Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій”, - доводив заступник Голови Центральної Ради. — Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народних, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в цей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі”[323]. У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім усього іншого, бралася до уваги його “делікатність”, можлива негативна реакція центру. Навіть сама постановка цього питання могла спричинити жорсткі заходи з боку російського уряду. Проте саме життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після Лютого змусили українських лідерів визначити свою позицію щодо необхідності створення національних військових формувань. Пожвавлення національного життя, сподівання на швидке розв’язання назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті й у тилу, на Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибіру — скрізь, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді на згадану вже представницьку українську маніфестацію прибули військові частини, укомплектовані українцями, деякі — у повному складі. Очолила маніфестацію військова варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулася не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних орієнтацій. Справжньою окрасою київської маніфестації 19 березня стали кілька тисяч озброєних українських вояків. Нарада українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалила заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Ю. Ган, поручик М. Міхновський (мобілізований під час війни до армії, М. Міхновський, як юрист за фахом, був призначений до Київського окружного суду в ранзі поручика), прапорщик П. Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для здійснення українізації у війську[324]. 22 березня 1917 р. збори офіцерів-українців проголосили себе “Установчою Військовою Радою”[325]. За прикладом Києва військові клуби, ради створювались й у інших містах[326]. Повсюдно скликались віча військовослужбовців[327]. Варто наголосити, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. Так, М. Грушевський із цього приводу писав: “Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці найсильнішою розчиною для українського руху. Само собою, в тім, що організаційна українська хвиля найсильніше пішла в військових кругах, не було нічого несподіваного — в війську взагалі зібрався самий цвіт, сама сила громадянства, і в російській революції взагалі військо виявило себе найбільш активно. Більш несподівано було, що сей рух вилився в домагання формування нових українських військових частей та переформування й вилучення їх в осібні армії. Привід до сього дало формування польських легіонів, розпочате за старого режиму дивним дивом як р аз на Україні: в Києві й його околицях, де такий факт не міг не подражнити чуття місцевої людності”[328]. Дещо інакше прагнення військовослужбовців до самоорганізації на українському грунті пояснював П. Христюк: “Щоб зрозуміти цілком цей надзвичайно сильний процес національного пробудження в широких сірих солдатських масах, треба мати на увазі те, що в складі нижчого старшинського персоналу російської армії було багацько бувши учителів, переважно сільських народних шкіл. Українське народне вчительство було тим свідомим національно і демократичним елементом в армії, який допоміг проникнутись і розвинутись національному почуттю в українських солдатських масах”[329]. Мабуть, варто додати, що саме ця обставина була причиною значного дилетантства у справі національного військового будівництва. Прагнучи до згуртування в українських частинах, українські солдати на початку не висували якихось далекосяжних цілей. Як і їхні побратими інших національностей, вони щиро хотіли миру. Та оскільки війна, незалежно від їхньої волі, тривала і солдатові не дозволялося скидати шинелі, то він хотів нести тягар служби як українець і на своїй землі, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, брати участь у боротьбі “за вільну Україну”. Ці настрої виливалися у вимоги територіальної системи формування військ: виокремлення українських військовослужбовців, що перебували за межами України (в гарнізонах) в окремі українські військові частини і їх поступової передислокації в Україну, а також створення з українських військовослужбовців на фронтах окремих частин і переміщення їх на Український фронт. Однак ці настрої і прагнення з самого початку наштовхнулися на відверто вороже ставлення з боку Тимчасового уряду. Останній побачив у намірах і діях українських військовослужбовців загрозу боєздатності армії, її спроможності й надалі вести війну з країнами Четверного союзу. Розгорнулася галаслива кампанія у пресі, публікувалися заяви членів Тимчасового уряду, представників політичних партій, що входили до нього, із засудженням спроб “українізації” армії і навіть із погрозами на адресу України. Та, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні, а шовіністичні виступи хоча й заслуговують жалю, проте не стануть офіційною позицією центрального уряду. Щоб не завдати шкоди єдності демократичного фронту, делікатне питання про власні збройні сили вони намагалися дещо затушувати. Крім того, Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд з часом зрозуміє: формування українських військових частин не тільки не створює загрози боєздатності армії, а навпаки, веде до її зміцнення, виступає важливим чинником, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни. В. Винниченко роз’яснював: “Недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли ним зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею інші кулемети, які б вогнем любові до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на позиціях. Не казенний ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм. А патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку непануючих націй, міг здержати солдата на фронті. Солдатові треба було якомога конкретніше, реальніше представити необхідність оборони. Його треба було запалити життєвою, наочною любов'ю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можливості ближче до рідних кожному солдатові околиць. Тут він реально бачив би необхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів»[330]. Тим часом Український військовий рух набирав сили знизу. Великого розголосу набули події, пов'язані із створенням першої масштабної української військової одиниці — полку. Наприкінці квітня на київському збірному етапному військовому пункті зосередилося близько трьох тисяч солдат-українців. Частину з них сюди направили військові коменданти деяких міст за бажанням самих солдатів. Військовослужбовці запропонували своєму начальству сформувати з них український полк і направити його як окрему частину на фронт. В умовах масового дезертирства і відмов від відправки на фронт така пропозиція здавалася виявом патріотизму. Бажання солдат підтримала Центральна Рада. Та інакше цей намір був сприйнятий Тимчасовим урядом, його органами на місцях, представниками військового командування і навіть тими демократичними організаціями, які керувалися загальноросійськими партіями. На об'єднаному засіданні Київського Виконавчого Комітету об'єднаних громадських організацій і президії Київської Ради робітничих депутатів, Ради солдатських депутатів, а також коаліційної Ради київського студентства було ухвалено рішення про відправку трьох тисяч українських солдат «в загальнім порядку для скомплектування військових частей»[331]. Коли надії на порозуміння з властями і демократичними організаціями зникли остаточно, солдати під проводом штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка, який одужував у Києві після поранення, вирішили самочинно оголосити себе Першим Українським полком ім. гетьмана Б. Хмельницького, обрали старшин і стали вимагати від командування направити полк на Південно-Західний фронт. Значну організуючу роль тут відіграли члени Київського товариства Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка, зокрема його керівники М. Міхновський та Ю. Ган. За цих умов, а також зважаючи на можливість хвилювань у солдатському середовищі, фронтове командування змушене було відмовитися від погроз силою розігнати «дезертирів» і пристати на пропозицію солдатських низів. До полку записалося 3574 видужуючих вояків. Його командиром було обрано георгієвського кавалера Д. Путника-Гребенюка[332]. Щоправда, військове командування тут же зробило спробу дезорганізувати по суті вже сформовану бойову одиницю. Воно «дозволило» виділити 500 вояків, які мали стати «кадром» для комплектування добровільного полку, решта ж вояків повинні були просто відправитись на фронт. Хоча таке рішення не могло повною мірою задовольнити ані солдатів, ані керівників українського руху, Центральна Рада вирішила не загострювати далі ситуації і піти на компроміс. У спеціальній резолюції з цього приводу від 15 квітня зазначалося, що Центральна Рада вважає себе абсолютно непричетною до інциденту і що водночас вона із «задоволенням прийняла до відома заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії… Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частин поза фронтом, а не фронтових. Ті солдати, які належать до фронтових частей, а випадково опинилися б на будуче в Києві, не можуть претендувати на сформування з них окремих українських частин. Творення окремих українських частин на фронті бажане, але в теперішню хвилю це можуть вирішити вищі військові власті»[333]. Пояснюючи поступливість Центральної Ради у такому важливому, принциповому питанні, В. Винниченко писав: «Бо, іменно, найважливіше для нас було це признання (визнання військовим командуванням першого українського полку як самостійної військової одиниці. — В. С). Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкідлива, ми готові були ждати більш відповідного часу»[334]. Спеціальною відозвою Центральна Рада закликала солдатів до відправки на фронт. Причому Рада бажала того щиро, намагаючись довести, що вона збирається виборювати свої права зовсім не силою зброї. Полк же богданівців зажив своїм життям. У дні роботи І Українського військового з'їзду полку було передано малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького (вишитий черницями Фроловського монастиря). Під цим прапором полк склав присягу на вірність Україні[335]. Свою позицію з приводу формування перших військових одиниць в Україні висловив і Д. Дорошенко. На його думку, «творення власної національної армії, як головної основи української державності — ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси — імення наших гетьманців, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла»[336]. Спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обиралися Ради і комітети. Так, наприкінці квітня у Катеринославі відбулося віче солдатів-українців 228-го запасного піхотного полку, яке обрало полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневій демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором[337]. Наростанню українського руху у військах сприяла й Центральна Рада, яка створила спеціальну військову комісію для завідування військовими справами. Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий комітет, представники деяких фронтових частин і військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. їх учасники ухвалили таку резолюцію: «З огляду на те, що єднання на національному грунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли». У документі визначалися також норми представництва і порядок денний. Українцям кожної окремої частини (полк, флотський екіпаж, окрема морська команда, дивізіон, дружина, транспорт, окремий батальйон, госпіталь, парк тощо) надавалося право направити на з'їзд по одному представникові. Крім того, з українців кожних чотирьох частин — по одному офіцерові (чи лікарю, чиновнику), а там, де тільки одна частина, — по два представники, з яких один повинен бути солдат, а другий офіцер (чи лікар, чиновник). Військові українські організації направляли на з'їзд не більше двох представників. Серед основних питань, що мали обговорюватися на з'їзді, були такі: «4) Планомірність проведення одноплемінності полків і військових частин на Південному і Південно-Західному фронтах без найменшої шкоди для існування організації цілої армії. 5) Питання про офіцерський командний склад та про поповнення тих військових частин, що організовані на підставі ч. 4»[338]. Перший Український військовий з'їзд відбувся у Києві 5–8 травня 1917 р. Понад 700 делегатів представляли 993 400 українських вояків[339]. За іншими даними, взятими з «Вісника Українського генерального військового комітету», на з'їзді були представлені 1 580 702 українців-вояків[340]. З'їзд став помітною віхою у національно-визвольній боротьбі. У своїх ухвалах він висловився за негайне здійснення рішень Національного конгресу: оголошення спеціальним актом Тимчасового уряду принципу національно-територіальної автономії України, негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, а в Україні — заснування обласного органу, який мав би працювати разом із представником уряду у краї. Центральна Рада визнавалась єдиним компетентним органом, покликаним розв'язувати всі справи, що стосуються цілої України, й репрезентувати її у стосунках з Тимчасовим урядом. Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно рішучішими, радикальнішими, аніж позиція лідерів Центральної Ради. Зокрема, В. Винниченко, С. Петлюра намагалися надати документам з'їзду більшої поміркованості. Вони ледве вгамували масове обурення, викликане оголошенням телеграми Виконавчого комітету Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів на адресу з'їзду. Телеграма закликала українських військових утриматись від самочинних дій до скликання І Всеросійського з'їзду рад, на якому планувалося розглянути питання про формування національних військових частин[341]. Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії: «В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) в військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до фльоти, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській фльоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців (їх питома вага сягала тут 75 %. —В. С.) — поповнювати її надалі виключно українцями»[342]. Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді було утворено Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб. До комітету ввійшли, зокрема, В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, генерал М. Іванов та ін. Головою комітету обрано С. Петлюру, який з 1916 р. працював помічником уповноваженого Земського Союзу на Західному фронті, а після Лютневої революції був обраний головою Української Ради Західного фронту і прибув як її делегат на І Український військовий з'їзд. Після з'їзду українізація війська набула ще більших масштабів. Центральне командування змушене було змиритися з таким становищем, хоча принципового рішення уряду з цього приводу все ще не було. З огляду на вагання Центральної Ради військовий з'їзд зажадав від неї негайно вжити рішучих заходів щодо здійснення рішень Національного конгресу. Намагаючись стимулювати активність Ради, з'їзд включив до складу її делегації, що мала відбути до Петрограда, чотирьох своїх представників — О. Пилькевича, С. Письменного, Д. Ровинського, А. Чернявського. В середині травня 1917 р. делегація у складі 10 осіб прибула до Петрограда й звернулася до Тимчасового уряду і Виконкому Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів зі спеціальною декларацією — доповідною запискою. Складається враження, що Центральна Рада не стільки вимагала законних прав для України, скільки вибачалася за те, що ходом подій, настроями мас її врешті змусили звернутися до високого керівництва: «…Українська Центральна Рада, як представницький орган в організованій українській демократії, досі грала, та й зараз грає, стримуючу та керуючу по організованому руслу ролю. Але вона могла й може це робити тільки до того часу, поки ця організація йде в контакті з натуральним розвитком народного руху. Коли через щось вона повинна буде припинити, або навіть загаяти свою організаційну діяльність, вона буде знесена стихійним потоком…»[343]. Керівники Української революції намагалися переконати (досить багатослівно і якось боязливо) Петроград у тому, що вони його союзники, що їх турбує спокій і лад у краї тією ж мірою, як і столичне начальство. І звернення до правлячих інстанцій продиктоване, передусім, прагненням не випустити вибухонебезпечну ситуацію з-під контролю: «…Ми берем на себе сміливість звернути найсерйознішу увагу Тимчасового Уряду, Ради Роб. та Солд. Деп. і всієї російської демократії на сучасний стан речей і закликаємо піти нам назустріч в розв'язанні нашого тяжкого, відповідального завдання — направлення української стихії по такому шляху, який не тільки не допомагав би усе збільшуючій сварці, а навпаки, допоміг би організації сил всієї Росії. Ми закликаємо як можна уважніше прислухатись до гомону цієї стихії… До самого останнього часу Укр. Центр. Рада вважала можливим удержуватись від того, щоб ставити які-небудь вимоги урядові, давно вже заявлені цілою низкою постанов з'їздів українського народу»[344]. Водночас у документі містились обережні закиди на адресу всеросійської демократії та державних структур у нехтуванні питаннями, що можуть набути дуже небажаного звучання, породити дестабілізуючі процеси. І лише у цьому контексті керівники українського руху нарешті зважувались сформулювати обережні вимоги-пропозиції: «Але все зростаюче нерозуміння завдань і мети української демократії російським громадянством, а також ворожнеча його до українського руху, а з другого боку — зростаюче недовір'я української демократії до російського громадянства й збільшуючийся напір на нас з боку цієї демократії, приводить нас до твердого й міцного переконання, що єдиним правильним вирішенням становища буде негайне задоволення вимог, які українська демократія в особі Укр. Центр. Ради подає Тимчасовому урядові й Раді Робітничих та Солдатських Депутатів, і які ми коротенько переказуємо тут: 1) Зважаючи на однодушні вимоги автономії України, встановлені українською демократією, сподіваємось, що Тимчасовий уряд виразить в тім чи іншім акті принципіально доброзичливе відношення до цього гасла…»[345]. Складається враження, що автори документа не лише витримали весь мислимий обсяг дипломатичних канонів, а й надали своїм домаганням якомога делікатнішого вигляду. «…Отже, ніякого страхіття ми не домагалися, — справедливо зауважував В. Винниченко з приводу змісту записки. — Ми тільки скромно хотіли, щоб Правительство «в тому чи іншому акті висловило принципіально своє прихильне відношення до сього постулату» — автономії України. Тільки принципіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихильно». Не заводьте її зараз, ми готові стільки там треба ждати здійснення цього постулату; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви прихильно ставитесь…»[346]. Поряд з іншими, до цитованого вище документа було внесено і такий пункт: «В інтересах підвищення бойової сили армії та відновлення дисциплши необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові частини, як в тилу, так, по змозі, і на фронті»[347]. Очевидно, лідери Центральної Ради більше турбувалися про те, щоб допомогти Тимчасовому уряду здійснювати його військові заміри, аніж про те, щоб створювати збройний, військовий оплот тієї державності, яку вони виборювали. Щоправда, представники Українського Генерального військового комітету 20 травня 1917 р. висунули Тимчасовому урядові свої додаткові вимоги: оповістити про існування комітету «як органу, що відає всіма військовими організаціями, установами та питаннями, і до якого в цій справі повинні звертатися всі українські громади», надіслати в комітет дані про всіх без винятку військовослужбовців-українців; передислокувати в Україну деякі військові частини, виділити у запасних частинах солдат-українців в окремі (осібні) сотні, курені, команди з умовою залишення їх поки що в тих же самих місцях і в тих же частинах, де вони перебували; дати Генеральному комітетові право поповнення полку богданівців, а також визначених на фронті трьох корпусів. В поданому документі містилася також вимога повернення старовинних запорозьких клейнодів (булав, бунчуків), а також знамен городових українських полків, що зберігались у Петербурзі, Москві та інших містах Росії[348]. Однак делегація після тривалих поневірянь, усіляких принижень і образ ні з чим повернулася до Києва[349]. Події, пов'язані з першою спробою домовитися з Тимчасовим урядом з приводу стратегічної проблеми — національно-територіальної автономії України і питання, що набуло особливої гостроти, — створення українських військових формувань — висвітлили досить принципові моменти, що мали далекосяжні наслідки, трагічно відбилися на всій подальшій долі революції. По-перше, відставання українського проводу від революційних настроїв мас, що в даному випадку так рельєфно виявилося, поступово перетворилося на хронічну хворобу. Відставання це аж ніяк не було прикрою випадковістю. Воно логічно випливало з тогочасних домінуючих уявлень лідерів Центральної Ради про можливість досягнення головної мети поточного моменту — запровадження національно-територіальної автономії України — шляхом кабінетної домовленості з Тимчасовим урядом. Поширювались ілюзії, що доленосне рішення можна «лагідно» випросити у великодержавників-урядовців. Однак прихильників такого курсу чекало жорстоке розчарування. В. Винниченко, який очолив делегацію України до Петрограда в середині травня 1917 р., доповнює дані істориків про поневіряння українців у столиці власними враженнями. З болем згадуючи про події тих днів, він пише: «…Я мав честь бути учасником як сеї, так і всіх останніх делегацій до Петрограду, й можу сказати, що коли відродження нації повинно добуватися, крім усяких інших способів, і пониженням, і соромом, то українська демократія й цим щедро заплатила як усій руській нації, так і її найпоступовішій демократії. І з гіркостю, і з жальом мушу зазначити, що коли руський Уряд понижував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливістю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу…»[350]. Здавалося б, лідери Центральної Ради зважилися висунути настільки обмежені, настільки скромні вимоги, що навіть з погляду найпримітивнішої демократії проти них важко було будь-що заперечити, і все ж вони нахабно відкидалися шовіністами Петрограда. Це особливо бентежило українських керманичів. По-друге, позиція Центральної Ради щодо солдатських мас і українізації армії детермінувалась її загальнополітичним курсом. Вона намагалася не дистанціюватися від центру, боялася якимось рішучими діями викликати його невдоволення, негативну реакцію. Останнє вважалося однаково загрозливим відразу з двох точок зору: а) Центральна Рада побоювалася завдати бодай найменшого удару по єдності загальноросійського демократичного фронту, в міцності якого вона вбачала головну запоруку поглиблення революційного процесу; а з останнім пов'язувалася вся подальша доля українського народу, розв'язання як соціальних, так і національних завдань. б) В умовах воєнного часу необачними політичними діями можна було викликати не лише невдоволення, а й репресії з боку уряду воюючої держави. Тим більше, коли це безпосередньо торкалося питань про боєздатність армії, стабільність фронту, єдність командування тощо. В той час, на думку М. Грушевського, розвиток подій збільшував «обопільне роздражнення якраз на найбільш небезпечнім, воєннім грунті. А відповідальні політичні і громадські діячі об'єднаного російсько-польсько-єврейського фронту одночасно кували з сього зброю проти цілого українського руху, недвозначно натякаючи на його заміри йти дорогою насильницьких захоплень і тим самим оправдуючи всякі насильні репресії проти нього… Що ж, признаюсь, що і я в тих часах жив в безнастанній свідомості можливості урядового наскоку — трусу, арештування, заслання і т. д. Настрої урядових кругів робили се цілком можливим…»[351]. Звичайно, сьогодні з такою логікою можна й не погоджуватись. Можна жалкувати з приводу браку в лідерів українського руху політичної інтуїції і досвіду. Можна дивуватись (і навіть обурюватись!) виявами їхньої безпринципності й відвертої боязкості. Однак завдання історика полягає в тому, щоб якомога об'єктивніше відтворити досліджувані факти, явища та їхнє бачення, тлумачення суб'єктами історичного процесу. А ключові постаті революції в Україні в 1917 р., вирішуючи глобальні проблеми, що постали перед українством, керувалися власною логікою, хоч би якою недосконалою і вразливою вона уявлялася нам сьогодні. Загальними підходами до проблеми українізації армії (у ширшому тлумаченні — до масштабів розвитку українського руху) зумовлювалося й ставлення до самочинних дій самостійницьких елементів, на зразок М. Міхновського. «При ворожім настрої до українського руху, російських провідних кругів спеціально, серед провідників ради військових депутатів, на чолі котрої стояв отой «рядовий» Таск, перейнятий просто ненавистю до українців, — з одної сторони, а з другої — російської номенклатури, можна було напевно сказати, що всяка спроба самочинності і була б задавлена прямо з садичною жорстокістю, і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації»[352]. Передбачаючи можливість такого розвитку подій, лідери Української революції, відповідно, обирали оптимальну, на їхню думку, лінію поведінки. «…Історія богданівського полку, — резюмував М. Грушевський, — показала занадто ясно і настрої сього антиукраїнського Київського гарнізонного окруження і нестійкість українського воєнного елементу, який не від того був, щоб вимахувати корогвами під ослоною Укр[аїнської] Центр[альної] ради, але сам до оружного конфлікту, до кривавої боротьби не мав найменшої охоти. Се відчувалось, і сам Михновський — неврастеник, що робив враження просто-таки боягуза, тратив відвагу і витривалість при якім-небудь твердім натяку до нього, — не давав ніякої запоруки, що він умів би серйозно провести такий конфлікт. Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо, як се бувало з нашими пізнішими воєнними революціонерами — Капканом, Шаповалом й іншими. Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв з агітації Михновського, змусили наших товаришів з Ц. ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв'язкам впливи Ц. ради, від котрої сей гурток держав себе осторонь і, очевидно, хотів вести справу на власну руку, без її контролю»[353]. Так чи інакше, лідери Української революції вважали, що своєю поміркованістю, стриманою позицією щодо українізації армії, розвитку національно-визвольного руху взагалі, вони убезпечують його від передчасного прямого зіткнення з переважаючими силами суперників, готових використати будь-який привід для рішучої розправи. Тому, навіть з плином часу, М. Грушевський наполягав на тому, що «рішуча постава українських кругів, особливо фронтових представників, кінець кінцем опам'ятала урядові круги і, рахуючись з можливістю величезного замішання на фронті, вона залишила всякі гадки про «протиділання» і рішила піти на поступки. В результаті українство виграло справу для даного моменту…»[354]. Очевидно, з М. Грушевським можна у чомусь погодитись (принаймні, спробувати зрозуміти його), хоча лише до певної межі. Події в Україні та навколо неї у 1917 р. дають підстави для серйозних міркувань і зовсім неоднозначних висновків. Адже Голова Центральної Ради згодом і сам змушений був визнати, наскільки малорезультативними і невтішними виявились реальні здобутки українства, наскільки вони не відповідали сподіванням мас, які дедалі більше розчаровувались централістським курсом Петрограда, а відтак — усе менше довіряли своїм керівникам, а головне — втрачали віру в правильність обраного шляху. М. Грушевський з цього приводу писав: «Коли стало відомо з доповідей делегатів в Центральній Раді, на різних публічних зібраннях і в пресі, як зневажливо поставилися представники уряду в комісії до українських домагань, без дальших міркувань признали їх неможливими і знов поставили під сумнівом повномочність Центральної ради говорити іменем укр[аїнського] народу — після таких великих з'їздів, після соток заяв признання і солідарності з усіх кінців української землі, гнів і роздраж[н]ення охопило українське громадянство, навіть найбільш помірковані його верстви. Так цінила російська демократія — сіль і печінка їй в зуби! — нашу лояльність, нашу повздержавність, з котрою ми глумили свою неохоту до війни і затискали зуби, щоб не крикнути того, що піднімалось у нас в горлі, щоб не розбити «єдиного революційного фронту»! На те ми билися з своїми шовіністичними і самостійницькими елементами, щоб не вийти за межі можливого в рамцях сього єдиного фронту?»[355]. Цим справа не обмежилась. Невдовзі Тимчасовий уряд надіслав відповідь на декларацію, в якій зухвало відкинув усі вимоги українців: від видання акту про автономний устрій України до визнання компетенцій Центральної Ради. «…Встановлюючи основні положення своєї постанови, уряд звернув увагу на такі принципові міркування, — говорилось у цьому документі. — Чи можливо визнати Центральну Українську раду правомочною у розумінні визнання її компетенції щодо вираження волі всього населення, місцевостей, що їх ця рада бажає включити у числі 12 губерній у територію майбутньої автономної України. Оскільки ця Рада не обрана всенародним голосуванням, то уряд навряд чи може визнавати її виразницею точної волі всього українського народу. Тому уряд вважає, що як з формального, так і з тактичного боку питання про встановлення автономії України можуть вирішити тільки Установчі збори. Тому для уряду було б важко видати акт з цього питання, бо це мало б вирішальне значення. Крім того, без точного визначення змісту поняття автономії України, видання такого акту призвело б до непорозумінь у територіальному та інших відношеннях…»[356]. Природно, відповідною була реакція і на прохання щодо створення національних військових підрозділів: «Що до справи самостійного українського війська, Тимчасове правительство признало можливим тимчасове порішення цієї справи тільки в тім об'ємі, в якім це означив міністр війни у своїх заявах українським організаціям в Києві»[357]. Опублікована в газетах відповідь Тимчасового уряду викликала хвилю обурення і протестів українського населення. Зокрема, вона була розвінчана делегатами Всеукраїнського селянського з'їзду, які водночас висловили невдоволення й діями Центральної Ради. У дні роботи з'їзду делегати дізналися про ще один «демократичний» крок Тимчасового уряду — заборону другого Всеукраїнського військового з'їзду, який мав відкритися через кілька днів. Впадала у вічі саме антиукраїнська спрямованість акції. Адже в ті дні у Петрограді відбувався польський військовий з'їзд, скликався Всеросійський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів. Узагалі, то була перша заборона будь-якого з'їзду з часу повалення самодержавства. Всі ці обставини ще більше загострювали ситуацію. Центральна Рада засідала кілька днів поспіль, намагаючись знайти вихід із становища, що склалося. Нарешті, З червня за пропозицією українських есерів була ухвалена резолюція, в якій ішлося про необхідність звернутися до українського народу «із закликом організуватися і приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні»[358]. Для викладення суті своїх вимог Центральна Рада планувала видати спеціальний Універсал. Природно, містила резолюція й вельми характерний для Ради пасаж: «…Центральна рада використала всі способи, щоб увійти в згоду з Тимчасовим урядом у справі проголошення принципу автономної України і, взявши до уваги, що стихійне зростання українського руху набуває дедалі більших розмірів, що відмова Тимчасового уряду може цей рух спрямувати по небажаному шляху, УЦ Рада ухвалила тепер з ще більшим напруженням сил приступити до організації і спрямування цього руху, щоб не привести край і всю Росію до анархії й занепаду здобутків революції»[359]. Цим документом Центральна Рада, змушена під тиском мас висунути хоча б обмежені вимоги щодо автономії України, все ж залишала відкритим шлях для можливої угоди з Тимчасовим урядом. Паралельно з Центральною Радою, очолюваними нею силами, дедалі масштабнуу діяльність в Україні розгортав і політичний табір, що виборював у 1917 р. альтернативний курс. Це були місцеві організації більшовиків. Надзвичайно важливою передумовою завоювання ними помітних позицій став доволі високий рівень їх ідейної єдності, досягнутий уже в ході обговорення Квітневих тез і рішень VII (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б). За винятком Київської організації більшовиків, про яку йшлося вище, всі місцеві організації надзвичайно оперативно і схвально сприйняли ленінську платформу, згуртувалася навколо висунутих вождем лозунгів. На це, власне, й була спрямована цілеспрямована робота, розмах якої виявився вражаючим. Квітневі тези та інші твори В. Леніна, які пропагували та деталізували стратегічний курс партії, стали широко відомими в Україні. Сотні примірників “Правды” з текстом ленінського документа, одержаних в регіоні, передрук тез харківськими більшовиками в своєму органі — “Пролетарий”, і катеринославськими — в “Звезде”, видання їх листівкою в Києві і вміщення до брошури, що побачила світ в Харкові, дозволяє вважати, що загальна кількість примірників Квітневих тез, поширених у краї, досягала 30 тисяч. Після обговорення більшовики Макіївки, Луганська, Горлівсько-Щербинівського і Берестово-Богодухівського районів Донбасу, Харкова, Катеринослава, Маріуполя, Конотопа, ряду сільських партійних організацій підтримали запропонований В. Леніним курс. Настрої більшовиків України багато в чому висловив представник партійної організації селища Нелепівки (Катеринославська губернія) Н. Дубовий, який уже на зборах більшовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів 5 квітня 1917 р. заявив: “Все, що тут товариш Ленін пропонує, все це правильно. Потрібно брати нам фабрики й заводи та виганяти капіталістів. Ось у нас хазяїв немає. На нашому руднику 10 тис. робітників, і ми зараз працюємо самі, без хазяїна. Поставили охорону рудника, весь порядок виконуємо… Тов. Ленін в усьому, що він говорив, в усьому правий”[360]. Активно підтримавши на загальнопартійній конференції ленінські ідеї і настанови, переважна більшість делегатів від партійних організацій України багато зробили для їх пропаганди в масах. На численних зборах, мітингах виступали С. Гопнер, М. Копилов, М. Майоров, О. Ємельянов (Сурик), О. Іванов, І. Гаєвський, Ф. Бурий, Ф. Земіт, І. Вишняков та ін. У дусі рішень конференції повсюдно приймались резолюції, розгорталась, активізувалась робота партійних організацій в масах. У центрі уваги більшовиків був насамперед пролетаріат — основна революційна сила у здійсненні соціалістичної революції. Робітничий клас України складав приблизно п’яту частину загальнопролетарської армії країни — 3,5 з 18,5 млн. чоловік. Найзгуртованішим, найорганізованішим і політично зрілим загоном були промислові робітники, чисельність яких тут на початок 1917 р. перевищувала 1 млн. чоловік. Дві третини всіх промислових робітників України було зосереджено у Донецькому і Криворізькому басейнах, що й визначило особливу роль цього району як своєрідного бастіону в боротьбі пролетаріату України і всієї країни за владу рад. Більшовики України провели величезну роботу щодо створення мережі пролетарських організацій — рад, профспілок, фабзавкомів, загонів Червоної гвардії — і своєю активною, цілеспрямованою політикою забезпечували революційний, наступальний характер їх діяльності. В Україні не припинявся процес організації й зміцнення рад робітничих і солдатських депутатів, захопивши після великих міст і практично всі інші населені пункти, гарнізони. Майже на кожному підприємстві з більш-менш значною кількістю робітників були створені фабрично-заводські, рудничні і шахтні комітети. Так, лише в Києві на початок літа 1917 р. діяло 320 фабрично-заводських комітетів. Повсюдно відновлювались старі і створювались нові профспілки. Найміцніші позиції більшовики завоювали серед металістів, які мали свої профспілки в усіх великих промислових центрах України; лише в 11 найзначніших з них налічувалось 128 тис. чоловік. Ударна міць робітничого класу концентрувалася в загонах Червоної гвардії, створенню і зміцненню яких РСДРП(б) надавала великого значення, природно вбачаючи у озброєнні пролетаріату, інших верств трудящих надійний гарант забезпечення революційних інтересів, в тому числі і в умовах двовладдя. У процесі розгортання революційної боротьби відбулось поступове об’єднання дій рад, профспілок, фабзавкомів, інших пролетарських організацій, створювались умови для дальшої консолідації робітничого класу. Необхідною умовою згуртування рядів пролетаріату був перехід робітничих мас, насамперед їх організацій на ленінські позиції, їх неухильна більшовизація. Процес цей набув досить значних масштабів уже навесні — влітку 1917 року. Слюсар Олександрівського рудника, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії більшовик В. Стожок писав у “Правду”: “Ленінці! Ленінці — кричать нам кожен день… Особисто Леніна ми не знаємо, але що він говорить — знаємо. Він говорить те, що нам потрібно…”[361]. Справа полягала в тому, що В. Ленін, партія запропонували таку політичну і соціально-економічну платформу, таку стратегію боротьби за нове життя, які виявилися близькими і зрозумілими масам, вони втілювали в наукові концепції і теорії те, що народ відчував, до чого він інстинктивно прагнув. Найрадикальніше налаштовані представники пролетаріату вливались у ряди більшовиків. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Донецькому і Криворізькому басейнах, де на липень 1917 р. було зосереджено більше 60 % членів РСДРП(б), що працювали в Україні. Під впливом більшовиків зростала організованість пролетарів, які домагалися все більших успіхів у боротьбі за запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, встановлення контролю над виробництвом. Значної уваги надавали партійні організації і політичній освіті, організації біднішого селянства — найближчого союзника пролетаріату. Питома вага цієї категорії трударів на Україні була досить високою — 57 % від загальної кількості сільських жителів. Міські партійні організації регулярно направляли в сільські райони агітаторів і пропагандистів для роз’яснення програми, політики та лозунгів більшовиків, а також для надання допомоги селянській бідноті в організації революційної боротьби за землю, у створенні селянських рад та комітетів, вивільненні їх з-під впливу зажиточних елементів, іменованих по простанародному куркулями, земських чиновників. Більшовики прагнули якомога ширше розвинути ініціативу селянської бідноти, підвести її до розуміння необхідності спільної з пролетаріатом боротьби за перемогу соціалістичної революції. Через газету “Голос социал-демократа” більшовики Києва, наприклад, роз’яснювали трудівникам села: “Для того, щоб земля була забезпечена селянству, щоб урожай не дістався поміщикам, щоб влада захищала інтереси селян, а не поміщиків, необхідно, щоб вона була народною, а не поміщицькою і буржуазною, а такою вона буде, коли вся влада перейде до рук рад робітничих і селянських депутатів. Ця влада не допомагатиме, як Тимчасовий уряд (коаліційне міністерство) поміщикам проти селян, а допомагатиме селянам проти поміщиків. До цієї влади повинен прагнути весь бідний люд”[362]. Позиція більшовиків у аграрному питанні привертала до себе дедалі більшу увагу й середнього селянства, яке хоч і довіряло ще переважно есерам, з кожним місяцем пересвідчувалось у нездатності, а може й небажанні Тимчасового уряду, угодовців здійснювати реальні практичні кроки назустріч прагненням трудящих. Так поступово селянство залучалося у революційну боротьбу, логікою якої підводилося до необхідності повалення експлуататорського ладу. Досить показова у цьому плані вітальна адреса від селян села Старо-Михайлівки Бахмутського повіту Катеринославської губернії, яку вони прийняли на першотравневому мітингу, проведеному спільно з робітниками Вознесенського рудника. “У цей великий день 1 Травня, день міжнародного єднання усіх трудящих, — зазначалось у документі, - ми, громадяни с. Старо-Михайлівки, з радістю приєднуємо свій голос до багатомільйонного голосу товаришів робітників усього світу, даємо вірне слово йти з вами пліч-о-пліч у боротьбі за кращу вашу і нашу долю, за кращий справедливий суспільний лад, аж до здійснення заповітних сподівань усіх трудящих — міжнародного соціалізму”[363]. Успіхові більшовиків України в селянському середовищі істотно допомагала широко розгорнута робота партійних організацій в армії, переважно селянської за своїм складом. На Південно-Західному і Румунському фронтах, а також у військах тилових гарнізонів України налічувалось близько 3,5 млн. солдатів. 40 тис. чоловік служило на Чорноморському флоті. Організації РСДРП(б) взяли щонайактивнішу участь у бурхливому процесі демократизації армії, поступово зміцнюючи свої позиції на фронті і в гарнізонах, дедалі ефективніше впливали на умонастрої солдат, їх дії. Свідченням цього, зокрема, стало практично повсюдне проведення братання — тактики, проти якої виступали всі політичні партії і групи країни, окрім більшовиків. Взагалі, тісний взаємозв’язок між питаннями про характер влади і характер власності, в тому числі і земельної, про закінчення війни справляли чимдалі більше враження не лише на робітників, трудящих селян, солдат, а й на більш широкі демократичні верстви. Це ж багато в чому визначало кінець-кінцем тяжіння до спільного русла власне соціалістичного та демократичних рухів, учасники яких все менше вірили у можливість розв’язання назрілих проблем без кардинальних змін у політичному курсі країни. Більшовицькі лозунги дедалі проникали і в середовище учасників національно-визвольного руху, ставали предметом обговорення, порівняння з позиціями інших партій. В переламні часи, коли маси швидко проймалися настроями революційного нетерпіння, програмні положення більшовиків про право націй на самовизначення аж до державного відокремлення, конкретизовані в 1917 р. в гасла утворення Української республіки рад і перетворення колишньої “тюрми народів” на союз вільних республік виглядали не лише привабливо, а й достатньо радикально, порівняно перспективніше за позиції тих, хто закликав іти легітимними шляхами до розв’язання українського питання, переконувати владний центр у необхідності робити певні поступки. Певний ефект мали й пропагандистські зусилля більшовиків, спрямовані на взаємопоєднання національних і соціальних аспектів революційної боротьби, заклики боротися проти і “своєї” й “чужої” буржуазії. Орган Катеринославського комітету РСДРП(б) газета “Звезла” писала: “Наше завдання — роз’яснювати, що поза класовою боротьбою національне розкріпачення немислиме”[364]. Звісно, партія більшовиків сприймалася більшістю учасників українського визвольного руху як проросійська, великодержавна сила, а її лозунги кваліфікувались здебільшого як оманні, нещирі. Однак, відсутність помітного прогресу у розв’язанні національного питання на основі поміркованої позиції лідерів Центральної Ради давала певну поживу для сумнівів щодо вірності обраного курсу. Одним з наслідків цього було й те, що спочатку поодинокі, а потім і дещо численніші погляди зверталися у бік більшовицької платформи як можливої засади досягнення національних ідеалів. Так поволі зароджувалися точки тяжіння, елементи для наближення різних потоків визвольної боротьби з, хай на початках вельми невиразною й проблематичною перспективою їх взаємодоповнення, поєднання. Намагаючись спрямувати наростаючу активність мас на досягнення все нових і нових рубежів, обираючи для цього досить рішучі форми і методи досягнення цілей, більшовики до липня 1917 р. орієнтувалися здебільшого на мирний шлях розвитку революції. І хоч вони нещадно викривали і своїх “найближчих” політичних суперників — меншовиків, есерів, національні партії, нерідко допускаючи і елементи сектантства (блоки і угоди вважалися доцільними лише з інтернаціоналістськими елементами), курс на мирний розвиток революції не закривав можливостей для співпраці з іншими політичними течіями, партіями, організаціями. Певні перспективи для здійснення широких демократичних кроків і перетворень об’єктивно створювались, зокрема, у радах робітничих, солдатських і селянських депутатів, у ймовірному проведенні в життя лозунгу “Вся влада радам!” Проте навіть повна перевага угодовців у радах, практично безперешкодна, гарантована можливість зосередження всієї влади у своїх руках поступилися у розрахунках цих партій орієнтації на вже існуючий лад, на підтримку Тимчасового уряду, його органів на місцях. В результаті більшовики, що й так виявляли настороженість і недовіру до тимчасових, ситуативних попутників, партнерів, дедалі обставинами потрапляли у позицію політичних гравців, для яких можливості маневру, вільного вибору невпинно звужувались, а лінія поведінки жорстко детермінувалась всією сукупністю малозалежних від них чинників. |
||
|