"Україна у революційну добу. Рік 1917" - читать интересную книгу автора (Солдатенко Валерій Федорович)

ІІ. ПОЛІТИЧНІ СИЛИ Й СУСПІЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ

Повалення самодержавства знаменувало собою завершення цілої епохи історичного розвитку Росії, всіх її народів. Водночас відкривалися нові можливості наявних потенцій, пошуку якомога прийнятних, оптимальних варіантів суспільного розвитку.

На жаль, на сьогодні майже припинилися дослідження досвіду революційної доби з позицій альтернативності як достатньо універсального, методологічного принципу історичної науки. Однак порівняно недавно, у другій половині 80-х рр. ХІХ ст. було нагромаджено достатньо значний обсяг напрацювань на означеному зрізі. Гадається, є прямий сенс підійти до з’ясування ключових, визначальних моментів історії революційних подій з урахуванням незаперечних дослідницьких досягнень, у яких вирізнилося кілька сутнісних підходів.

Перший — його уособили П. Волобуєв, І. Пантін, Є. Плімак, Ю. Лісовський, В. Оскоцький та ін. — в найбільш загальному вигляді зводиться до того, що історичний процес не може не містити в собі множинності можливостей вибору, а значить — потенційної поліваріантності ходу подій. З урахуванням цього, після перемоги Лютневої революції перед Росією відкривалася головна альтернатива — буржуазно-реформістський шлях до капіталізму, вільного від залишків феодалізму, або ж — пролетарсько-революційний шлях до соціалізму. Однак, революція так прискорила хід історії, що восени 1917 р. народу треба було обирати між двома диктатурами — контрреволюційної вояччини (корніловщини) і диктатурою пролетаріату[89].

Представники іншого підходу (І. Ковальченко, В. Бовикін, В. Лаверичев та ін.) вважали, що потенційна наявність різних об’єктивних можливостей суспільного розвитку не свідчить ще про існування альтернативних варіантів, що альтернативними можна вважати лише ті ситуації, коли до об’єктивних можливостей додаються суб’єктивні фактори — здатність суспільних сил, орієнтованих на певні із існуючих можливостей, боротися за їх перетворення в життя. Виходячи з цього, Жовтнева революція не мала альтернативи, оскільки ні буржуазія, ні угодовці, що ратували за реформістський шлях буржуазного суспільства, не могли запропонувати нічого, що відвернуло б Росію від неминучої катастрофи. Нічим не могла б зарадити кризі і контрреволюційна диктатура. Очевидність цього для сучасників і була, як видається авторам такого підходу, основною причиною порівняно легкого придушення корніловського заколоту наприкінці серпня — на початку вересня 1917 р. А шлях до пролетарської революції і переходу до соціалізму не мав історичних альтернатив, були альтернативи іншого роду, пов’язані з наявністю різних можливостей для переходу влади до пролетаріату[90].

Оригінальнішим та більш гнучкішим, діалектичнішим постає підхід до проблеми, висловлений М. Гефтером. Він, зокрема, вважав, що поміщицько-буржуазно-монархічна контрреволюція не була абстрактною перспективою 1917 р., а навпаки — досить непростою, смертельною сутичкою із зовсім непередрішеним наперед фіналом. Перемога Жовтня була історично закономірною у широкому розумінні цього слова, ситуативно міг оформитися й інший результат. А далі — у перемозі, розвитку вже самої соціалістичної революції також могли бути альтернативні варіанти[91].

Слушною, не позбавленою раціонального зерна, думається, є пересторога І. Клямкіна, який вважав, що, при всіх очевидних ефектах, дослідникам все ж не слід абсолютизувати альтернативність як принцип, методологічний інструментарій, бачити і визначати межі правомірності і корисності використання цієї наукової категорії, тонко вплітати її у комплекс інших наукових методів[92].

З дискусій, що зародилися як на загальнометодологічному, крупно масштабному рівні[93], так і з приводу конкретноісторичних аспектів[94], важливо винести прагматичний урок. Не варто заперечувати “з порогу” відмінних точок зору, а, беручи від них все прийнятне, раціональне, прагнути до поєднання загальнофілософських висновків з результатами глибокого аналізу конкретно-історичної практики, виробити підхід, за якого б теорія і неупереджена оцінка конкретних подій, рівно як і інших можливостей їх перебігу — аж до цілковитого заперечення, тобто нездійсненності, діалектично взаємоопліднювали одна одну.

Повалення самодержавства, розвиток демократичних процесів, започаткованих Лютневою революцією, виявили два реальних шляхи подальшого розвитку. Перший ґрунтувався на тому, що головні зрушення — перехід влади в інші руки — уже позаду, а відтак залишається плавно, повільно, реформістськими методами зміцнювати новий лад, поступово стабілізувати ситуацію, не допускати нових сплесків емоцій, розгулу стихії.

Після повалення монархії з партій правого крила тільки кадети зберегли нагромаджений політичний капітал і стали по суті єдиною справді впливовою ліберальною партією, від позиції якої залежав розвиток подальших подій. Інші, насамперед октябристи, які відкрито підтримували з часів першої російської революції самодержавство, потрапили у смугу жорстокої кризи ще в час війни і відтоді не відігравали серйозної ролі у житті країни. Кадети ж поспішили оголосити себе республіканцями і навіть наполягали на відповідній назві — Партія народної свободи, хоча стара від них так і не відмилася.

Не біда, що з падінням самодержавства зникли можливості для реалізації ідеалу — парламентарної монархії — Росію проголошували “демократичною парламентарною республікою” з поділом законодавчої і виконавчої влади. Правда, тут же кадети обмовлялись, дане питання, як і всі інші (в цьому більше за все і проявлялася позиція кадетів, їх суть) вирішать Установчі збори. На практиці, вони йшли на все, якби тільки відстояти привілеї зажиточної верхівки суспільства, їх всевладдя над народом. “Для нас досить важливо, — заявив лідер кадетської партії П. Мілюков, — провести хирлявий човен Тимчасового уряду через розбурхану стихію революційного океану до жаданої пристані”[95].

Прихильники іншого шляху виходили з того, що лютий 1917 р. тільки широко відкрив двері для справжнього руху вперед, що Лютнева революція це лише переддень значно могутнішого, масштабнішого ривка, для стрімкого, форсованого досягнення соціалістичного ідеалу.

Перший шлях обґрунтовували, відстоювали Тимчасовий уряд, партії та організації, що його підтримували (кадети, меншовики, бундівці тощо; в Україні до таких поміркованих позицій наближались тупівці, українські соціал-демократи, українські есери). Другий шлях пропонували більшовики. Власне, ще під час Першої російської революції їх лідер — В. Ленін розробив концепцію переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Повалення самодержавства для більшовиків означало сигнал для переходу від боротьби за реалізацію Програми-мінімум РСДРП (повалення самодержавства) до здійснення Програми-максимум — встановлення влади робітників і селян — диктатури пролетаріату.

В 1917 р. не було слова популярнішого за “революція”. Про вірність їй, прагнення до здійснення її ідеалів заявляли всі без винятку політичні сили (монархічні партії були заборонені і їх колишні члени не виявляли відкрито своїх позицій), всі доводили, що в своїх діях турбуються лише за долю країни і народу, домагаються торжества справедливості.

“Революційність” прихильників офіційної влади не виходила за рамки збереження ладу, притаманного основним європейським країнам. Всі соціалісти іменували цей лад капіталістичним, оскільки за нього недоторканими мали залишатись приватна власність на засоби виробництва, керівні позиції в економіці й політиці цензових елементів, залежне економічне становище робітників і селян.

Принагідно слід сказати, що дуже мало конструктивну несуть у собі спроби деяких сучасних дослідників говорити про російське суспільство (українське — рівною мірою) після лютого 1917 р. як про якусь органічну цілість — “народ”, уникати навіть згадок про соціальні розмежування й суперечності[96]. Однак тоді елементарно неможливо віднайти ті пружини, які стали рушійними для тих по-суті “тектонічних” суспільних зрушень, що потрясли країну, весь світ уже за кілька місяців. У якийсь спосіб слід іменувати й ті групи — “страти”, які існували в реальному житті й природно втілилися в усіх тогочасних документах. Не передбачаючи нинішньої кон’юнктури, документи кожного політичного табору неодмінно оперують поняттями “заводчики”, “фабриканти”, “підприємці” (“капіталісти”, “буржуазія”), “великі земельні власники” (“поміщики”, “дворяни”) — на одному полюсі; “робітники” — промислові (“пролетаріат”) і сільськогосподарські (“наймити” — російською мовою — “батраки”), “селяни” (переважаюча маса населення, що жила з доходів від власної праці в аграрному секторі) — на іншому полюсі. Природно, між полярними верствами — проміжні, “заможні селяни”, “середні власники”, підприємці, торговці тощо, які прийнято було іменувати “дрібною буржуазією”.

“Злагоду”, “гармонію” такому неоднорідному суспільству мала забезпечити “демократія” — сформування такої моделі політичного устрою, який би, по-можливості, враховував інтереси різних верств, “згладжував” суперечності між ними, забезпечував “соціальний спокій” і стабільність. В тому, що Росія досягла саме такої стадії свого розвитку начебто переконував і весь світовий історичний досвід, логіка природної поступальності. неминуча сила прикладу, звички, інерції. На стороні тих, хто офіційно оголосив себе новими господарями країни, були також переваги багатства, культури і організації. Відтак, за логікою, народжувана політична конструкція поставала як життєво детермінована, “закономірна” — “законна”.

Однак, виявившись у ході Лютневої революції в цілому підготовленою до приходу до влади, очолювана лібералами російська еліта не вповні усвідомлювала непевність, навіть хисткість свого становища, відсутність гарантованої перспективи. Панівні верстви не мали масової соціальної бази в країні і лише на певний час, до прояснення свідомості трудящих могли експлуатувати політичну нерозвиненість мас і маніпулювати ними з допомогою обману, лестощів, нескінченних обіцянок, грошових подачок і поступок. Варто було мати на увазі, до довір’я до нових правлячих кіл було опосередкованим — через есеро-меншовицькі Ради, які підтримували Тимчасовий уряд. Швидше за все буржуазія і її партія — кадети не усвідомлювали всієї гостроти тих загальнополітичних, соціальних, економічних і міжнаціональних суперечностей, які перепліталися в тугий вузол, не лише не руйнувалися перемогою Лютого, але лежали в основі неминучої, стрімко наростаючої нової кризи російського суспільства.

Розраховуючи вести країну капіталістичним шляхом, кадети не в змозі були запропонувати політики, здатної вирішити бодай одне з найзлободенніших питань: про вихід з війни, відвернення розрухи і голоду, справді демократичний устрій держави, аграрне і національне питання. З усіх можливих шляхів підходу до управління суспільством буржуазія обрала не просто легкий і непопулярний, а й найменш ефективний, майже напевне програшний, тупиковий — проведення старої, збанкрутілої політики: продовження на догоду “доблесним союзникам” війни до “переможного кінця”, саботаж соціальних реформ (насамперед аграрної), а згодом — відмова від них, бездіяльність у боротьбі з розрухою і голодом. Навряд чи такий шлях, якщо не сподіватись на диво, міг відвернути назріваючу кризу. Більш того, він скоріше вів до її форсування, оскільки спроба звалити весь тягар війни, розрухи на плечі трудящих, бідування яких незмірно зростали у зв’язку з загибеллю нових мільйонів від війни, голоду, злиднів, контрреволюційного терору, зумовлювала піднесення класової самосвідомості, виховання мас на політичному досвіді, визрівання революційних настроїв.

Партії “демократичного блоку” в подіях 1917 р. спробували створити враження, ніби пливуть за течією, підігруючи масам революційною фразою. Фактично ж вони проводили політику підтримки контрреволюції і участі в ній проти народу. Меншовики і есери взагалі виключили як найближчу перспективу соціалістичну революцію. “Росія — країна відстала, бідна, зі слаборозвинутою промисловістю, з нечисленним пролетаріатом. Тому Росія ще далека від соціалізму”, - не втомлювався віщувати центральний орган меншовиків[97].

Не думаючи ні про що інше, крім буржуазно-демократичного шляху розвитку, угодовські партії прагнули зайняти “середню лінію” в революції, налаштовувались на реформістські методи діяльності. Вони були не проти того, щоб у перспективі за домовленістю з вітчизняною та англо-французькою буржуазією закінчити війну (після Лютого підтримували імперіалістичну політику продовження війни до переможного кінця), поступово відновити економіку, через Установчі збори законодавчо закріпити буржуазно-демократичні порядки. Але такі розрахунки були нереальними. По-перше, народні маси не могли, не хотіли невизначений час покірно поневірятися в умовах триваючої війни, зазнавати експлуатації при збереженні панування капіталістів і поміщиків. По-друге, російська буржуазія (політично незріла, консервативна, економічно вузькокорислива) не могла через своє класове становище повністю погодитися з планами дрібнобуржуазних партій, оскільки це було рівнозначно відмові від частини привілеїв, багатства і прибутків, хоча обставини і змусять її вживати заходів для виходу з кризи: здійснювати політичні маневри, йдучи на створення коаліційного Тимчасового уряду за участі представників есерів і меншовиків. Але ці кроки не могли привести до бажаної стабілізації обстановки через брак реальних планів розв’язання назрілих проблем. Вступ же есерів і меншовиків в “законний шлюб” з буржуазією виявиться в кінцевому рахунку згубним для них. Можливості політичного маневру у есеро-меншовицького блоку виявляться гранично звуженими: на догоду буржуазії доведеться відкласти програму навіть поміркованих буржуазно-демократичних реформ.

Конкретно-історична ситуація між Лютим і Жовтнем з її незвичайною складністю, динамізмом, крутими поворотами іманентно містила різні, змінювані час від часу можливості політичного розвитку. В. Ленін, що як ніхто інший, вірив у перемогу соціалістичної революції, разом з тим послідовно виступав проти примітивних уявлень про зумовленість саме такого результату боротьби і вбачав у реальній дійсності поліваріантність тенденцій. “Що дасть завтра наша революція — повернення до монархії, зміцнення буржуазії, перехід влади до більш передових класів — ми не знаємо, і ніхто не знає”[98], - писав він у червні 1917 року.

І все ж найімовірніше революція могла або зупинитися на буржуазно-демократичному етапі, або йти вперед, до соціалізму. Виключити можливість будь-якого з цих двох варіантів навесні 1917 р. було б неправильним, політично необачним.

Соціалістичний шлях у той історичний момент зумовлювався загалом сприятливою ситуацією для спроби реалізації віковічних прагнень трудящих до справжнього соціального, політичного й національного визволення[99]. Додаткову об’єктивну перспективу тут створювала відносна (порівняно з іншими країнами) слабкість сил, що прийшли до влади в результаті повалення самодержавства.

Реальна альтернатива буржуазно-реформістському шляху розвитку країни була запропонована партією більшовиків, яка задовго до 1917 р. виробила теоретичні уявлення про наступну після знищення царизму спрямованість суспільного процесу. І незважаючи на те, що ситуація спочатку складалась досить суперечливо та несподівано (двовладдя не мало аналога в історії), вона водночас підтвердила і принципові розрахунки більшовиків. Тому проведений В. Леніним протягом березня 1917 р. аналіз політичного становища в країні дозволив йому після повернення в Росію в першій же короткій промові на Фінляндському вокзалі проголосити курс на соціалістичну революцію.

“Своєрідність поточного моменту в Росії, - робив В. І. Ленін висновок у Квітневих тезах, — полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії внаслідок недостатньої свідомості і організованості пролетаріату, — до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідних верств селянства”[100]. Цей висновок становив стрижньову основу, центральну ідею стратегічного плану РСДРП(б) у період між Лютим і Жовтнем. Він визначав як головну політичну мету, так і умови її досягнення.

Квітневі тези жорстко, надійно обґрунтовували соціалістичну перспективу розгорнутих у країні процесів, чим істотно вирізняли російську революцію серед багатьох інших революцій, що захлинулись через відсутність ясної програми. Водночас вони стали планом розв’язання загальнонаціональних, загальнодемократичних завдань, поставали як реальні заходи порятунку країни від невідворотної катастрофи. Так буржуазно-реформістському шляху був протиставлений соціалістичний, прямо протилежний першому за своїм класовим змістом і спрямованістю. Причому, другий шлях, за ленінською категоричною, безкомпромісною оцінкою, був не просто можливістю, але єдиною можливістю, життєвою, настійною необхідністю.

“Шляху реформ, що виводить з кризи, — з війни, із розрухи — нема”[101], - підкреслював вождь більшовиків. Доводячи пізніше об’єктивний, закономірний характер соціалістичного вибору, В. Ленін писав: “Але в 1917 році, з квітня місяця, задовго до Жовтневої революції, до взяття влади нами, ми говорили відкрито й роз’яснювали народові: зупинитися на цьому (буржуазно-демократичному етапі. — В. С.) революція тепер не зможе, бо пішла вперед країна, ступив вперед капіталізм, дійшло до небачених розмірів розорення, яке вимагатиме (чи хоче цього хто-небудь чи ні), вимагатиме кроків вперед до соціалізму. Бо інакше йти вперед, інакше рятувати країну, змучену війною, інакше полегшувати муки трудящих і експлуатованих не можна”[102]. Очевидна перевага більшовиків полягала в тому, що вони не лише з надзвичайною оперативністю, без найменших вагань не лише вказали на об’єктивну необхідність переходу Росії до соціалізму, а й впевнено визнали основні віхи, розкрили їх конкретний зміст відповідно до умов країни: “…Ми підемо безбоязно до соціалізму і… ось якою дорогою лежить наш шлях: через республіку Рад, через націоналізацію банків і синдикатів, робітничий контроль, загальну трудову повинність, націоналізацію землі, конфіскацію поміщицького реманенту та ін.”[103]. Здійснення таких заходів і кроків, за ленінським висловом, відразу ж поставило б Росію однією ногою в соціалізм.

Переведення розвитку країни на новий, соціалістичний шлях розглядалося більшовиками не як щось незвичайне, надприродне, а як практичний вихід із кризи буржуазно-поміщицького ладу, з того тупика, в якому опинилася вона у 1917 р., тобто як конкретну відповідь на назрілі проблеми суспільного розвитку. У ленінській постановці соціалізм, що був метою і ідеалом робітничого руху, постав як загальнонаціональна потреба, а перехід до нього — як загальнонаціональне завдання.

Вперше в марксистській теорії і практиці В. Ленін знайшов варіант органічного поєднання соціалізму з національними умовами та інтересами конкретної країни — Росії і тим самим обґрунтував соціалістичну перспективу як нагальну загальнонародну справу. Величезне значення мала пропаганда тези, відповідно до якої розв’язання загальнодемократичних завдань може бути забезпечене виключно на шляху до соціалізму і аж ніяк не на платформі буржуазно-демократичного розвитку. Це відкривало можливості впливу на революційно-демократичний потенціал масового невдоволення і народного руху, спрямування його в річище формування соціалістичної революції.

Вибір шляху суспільного розвитку в поліетнічній країні з нерозв’язаним національним питанням, що дісталось у спадок від попереднього імперського режиму, не могло не внести своїх коректив у процесі вироблення, оформлення поглядів на перспективу, як віддалену, стратегічну, так і наближену, ситуативну.

Українські політичні партії, процес створення яких почався на рубежі ХІХ і ХХ століть і мав основною мотивацією розв’язання національного питання власними силами, з великим ентузіазмом зустріли повалення монархії, щиро вітали перші кроки Росії по шляху демократії. Всі вони вважали, що разом з іншими антисамодержавними чинниками зробили свій внесок у ліквідацію історичних пережитків — перешкод до соціального і національного прогресу. Однак це зовсім не означало, що стратегічна мета була вже досягнутою.

Неважко було передбачити, що нові правителі Росії не будуть поспішати з радикальними змінами у сфері міжнаціональних стосунків, неодмінно висуватимуть однією з абсолютних констант непорушність, цілісність держави, а замах на останню кваліфікуватимуть як найстрашнішу загрозу, підступний удар по революції, демократії. Відтак нагальною необхідністю був вибір курсу, лінії поведінки, які б якнайоптимальніше наближали до жаданої мети — повномасштабного відродження нації, виведення її на рівень передових спільнот.

Самим життям така відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як координаційно-політичний, організаційний, керівний центр усього українства. Особливу ж роль судилося відіграти її голові, безперечно найвідомішому, найпопулярнішому тодішньому громадському діячеві — М. Грушевському. З його поверненням “український рух у Києві зразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника. Ніхто в даний момент не під ходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство”, - відзначав Д. Дорошенко. Уже в першій своїй статті “Велика хвиля”, опублікованій 25 березня “Новою Радою”, “…Грушевський вірно схопив ситуацію і ясно поставив перед українством завдання, які розгортались перед ним з вибухом революції. Він рішуче і категорично заявив, що українські постуляти й домагання мусять зразу бути поставлені в усій їх широті”[104].

Д. Дорошенко вважає необхідним віддати належну “честь Грушевському, що він зразу поставив ці домагання конкретно в формі автономії України”[105].

Втім, слід відразу обмовитися, що суголосно з М. Грушевським відчувало, оцінювало момент, формулювало основні вимоги, бачило перспективу їх досягнення майже все політично активне українство, що інтенсивно втягувалося в суспільне життя. Так що від самого початку теоретичні напрацювання й узагальнення М. Грушевського з’являлися не як витвори “героя-одинака”, а органічно вінчали інтелектуальні зусилля національної еліти.

Шукаючи відповіді на питання — що робити, куди йти далі — ідеологи українського руху були єдині в тому, що розпочата революція несе в собі соціальне й національне визволення. Щоправда, ступінь зв’язку обох елементів, їхня питома вага в детермінації широкого народного руху оцінювалася по-різному.

Для тих, хто в 1917 р. став біля керма українського руху, не виникало жодних вагань у питанні про сутність і характер процесів, що розпочалися в Україні і мали завершитися, як вони сподівалися, досягненням стратегічної мети.

Беззастережно визначивши головною причиною політичного піднесення в Україні національний момент і, пов'язавши розв'язання існуючої суспільної суперечності з нагальною демократизацією всього укладу життя, вони були переконані, що революція в регіоні має національно-демократичний характер. Широка демократизація суспільного життя розглядалася при цьому як головний чинник докорінних перетворень в інтересах трудових мас, тобто включала в себе соціальний аспект.

Природно, комбінування складових процесу, що розпочався з поваленням самодержавства, уявлялося по-різному і залежно від обставин змінювалося. Не залишилися незмінними й погляди на співвідношення між визвольним рухом в Україні і загальноросійським процесом.

Так В.Винниченко вважав, що після лютневих подій в українському суспільстві відразу відпали будь-які інші орієнтації (що існували раніше), крім однієї — "Всеросійська Революція, Справедливість". Лідер українських соціал-демократів навіть через кілька років не міг утриматися від революційного пафосу, передаючи тогочасні настрої українства: "За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми.

Ми стали частиною, — органичною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?"[106]

Піднесеному сприйняттю Лютневої революції в Україні сприяла й поширювана інформація про те, що дуже велику, мало не головну, роль у поваленні царизму відіграли укомплектовані переважно українцями Волинський та Ізмайлівський полки Петроградського гарнізону. М.Грушевський і П.Христюк стверджували, що їх підготували до цього українські революційні організації Петрограда, а В.Винниченко відводив головну роль тут місцевій організації українських соціал-демократів[107]. Є свідчення і про те, що про вплив на командний склад полків завчасно потурбувалися масони, які домоглися від офіцерів обіцянок не вживать зброї проти виступів у Петрограді, по суті сприяти перевороту, що готувався[108].

Щоправда, П.Христюк крізь призму років дещо стриманіше, аніж його колеги по Центральній Раді, оцінив Лютневу революцію, можливості, які вона відкривала для подальшого цивілізаційного поступу: після "короткої спілки" всіх антимонархічних сил буквально наступного дня виявилась суперечність, навіть ворожість інтересів працюючих мас і тих, хто жив їх експлуатацією. "Конфлікт між двома силами — буржуазією і працюючими масами — почався одночасно на всіх просторах бувшої імперії, але пішов не всюди однаковим темпом і в однакових формах, ускладняючись місцевими умовами як соціально-економічного, так і національно-політичного характеру. Під впливом цих умов инакше розвинувся він на Україні, ніж на Московщині"[109].

Інший суттєвий момент, на думку П.Христюка, відразу ж виявився у повній нездатності великоруської ("московської") демократії належною мірою оцінити позитивну роль, великі демократично-визвольні потенції національних рухів, які були кваліфіковані "як буржуазні і контрреволюційні". З цього не вийшло нічого доброго для революції взагалі: "Хибним розумінням і відношенням до національних революцій з боку московської революційної демократії, яка по праву могла претендувати на революційний провід у всеросійському масштабі, було нанесено велику шкоду справі революції: загально-російський революційний фронт одразу ж було розбито по лінії міжнаціональної боротьби, в результаті чого на великих просторах бувшої Росії революційна боротьба пішла одночасно в двох напрямках: в напрямку соціально-економічної боротьби працюючих проти визискувачів і в напрямку національно-політичної боротьби нації з нацією, робітництва та селянства з таким самим робітництвом та селянством"[110].

Авторові цих рядків можна, мабуть, закинути, що такого швидкого прозріння щодо позиції великоросійської демократії в 1917 р. насправді не було й бути не могло. Однак наведений висновок не може скільки-небудь суттєво змінити оцінку загальної логіки тогочасних орієнтацій лідерів українського руху, основних напрямків, суті курсу, що ними обирався.

Найгрунтовніше платформа українського руху, а відтак — Української революції, розроблена у працях М.Грушевського. З методичною послідовністю він ішов від вихідних тем до заключних, повертаючись у разі потреби до тих сюжетів, тлумачення яких зумовлювалося новими обставинами.

Першою такою працею стала брошура "Хто такі Українці і чого вони хочуть", у якій прийдешні завдання обгрунтовувались всією попередньою історією українського народу, його сутністю й особливостями.

На чільне місце М.Грушевський поставив питання: "Що означає ся назва, хто такі українці, кого вони вважають своїми товаришами у своїм ділі, і чого вони хочуть для свого народу й краю"[111].

Ці питання, що самі по собі викликали інтерес у широкого загалу, безперечно, мали й досить вагоме політичне навантаження. Саме через ті чи інші відповіді на них визначалися підходи до тогочасного етапу суспільного розвитку, до формування конкретних завдань руху, котрий, як і будь-яке масштабне явище в історії, містив у собі поряд із елементом усвідомленої дії і величезний відсоток стихійності. Саме цю стихійність пропонувалось увести в певне ідейне й організаційне русло, дати їй чітку платформу, програму боротьби.

М.Грушевський дав дуже стислий, надзвичайно концентрований виклад історії українського народу, обгрунтувавши свій висновок таким чином: "Так, ми — стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми того історичного зв'язку не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наклала свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстання XVII віку, розвій українського народовладдя, козацького демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби за волю і рівність, котрої не знали інші народності руські. В ній ми остаточно сформувалися в український народ, а теперішні події закінчують його перетворення в українську націю"[112].

Варто наголосити, що навіть чимало термінів, здавалося б, досить зрозумілих, чітких, простих, на той час вимагали свого наукового тлумачення (самих термінів "Україна", "українець" офіційна Великоросія не знала й знати не хотіла, вживаючи умисне принизливі — "Малоросія", "малорос"), і М.Грушевський знову-таки з'ясовував їх не лише з академічною, але й із політичною метою.

"Хто може бути українцем і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша? — ставив він питання і відповідав: — Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

Але не тільки хто природжений українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання — се не важно. Його воля і свідомість вирішує діло. Коли він почуває себе найближчим до українців і ділом се показує, він українцям товариш і земляк"[113].

Голова Центральної Ради добре знав, яким полінаціональним унаслідок багатьох причин виявився склад населення України, й відразу застерігав, що українці з величезною повагою будуть завжди ставитись до представників будь-якої національності. "З ними українці будуть порозуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно з ними вони постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих українців, але і для всіх тих інших народностей, яких історична доля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами разом з українцями"[114].

Ці ж питання, але більш докладно, М.Грушевський обгрунтував в іншій брошурі того часу — "Звідки пішло українство і до чого воно йде". Щоправда, голова Центральної Ради прагнув з'ясувати суть українського минулого, еволюцію українського етносу, зміст "українського питання", причини та історію українського руху не лише для українців, а й для тих, хто зі здивуванням спостерігав за його зростанням і зміцненням.

"Теперішнє Українство, — наголошував Грушевський, — се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і великоросів, і тих, що від українського народу його права відбирали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе — те, що почалося багато віків тому"[115].

Звичайно, головну увагу лідери українського руху приділяли з'ясуванню становища України після повалення самодержавства. М.Грушевський присвятив цьому питанню низку статей у "Новій Раді" (25 березня — 15 квітня 1917 р.), виданих пізніше окремою брошурою "Вільна Україна".

Учений вважав, що з перемогою Лютневої революції багатовікові домагання українців зможуть нарешті здійснитися. Як послідовний демократ (у чомусь, можливо, ідеаліст і, навіть, утопіст), він виходив з уяви, що "у вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само як не може бути невільних людей!" Саме такою була точка зору М.Грушевського на українську справу в той момент.

"Велика хвиля настала! — стверджував головний ідеолог українства. — Впали з України кайдани, в котрі прибрала її лукава політика Московського царства, коли визволений великими зусиллями український народ передав у його опіку свою новоздобуту свободу!..Сю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї відповідні виводи зробити. Минули ті обставини, коли ми мусили виступати з петиціями, супліками, доводити свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до уживання в урядах і суді. Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодавчі органи до того, щоб вони зрушили українську справу в Росії з мертвої точки, признавши отсі елементарні домагання: занехання репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, заведення української мови в школі і в урядуванні"[116].

Так само, як і В.Винниченко, М.Грушевський був глибоко переконаний у тому, що і Росія в цілому, й Україна зокрема вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли відпала потреба оглядатися назад, а належало прямувати вперед, виходячи з нових реалій. Голова Центральної Ради вважав, що російська революція розв'язала українську проблему в тому розумінні, як вона поставала донедавна. "Нічого більш помилкового не може бути тепер, — відзначав він, — як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново уряду як наші домагання в даний момент. Не може бути більшого нерозуміння хвилі, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб в теперішності і сповненням їх думати задовольнити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми добивалися п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б се було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою і дійсно могло б мати своє значення, було б добром для нашого народу, охоронювало б його від переживання тяжких хвиль останніх літ, полегшило б йому дальший культурний похід. Воно, розуміється, потрібне й тепер, мусить бути уділене негайно, щедрою рукою, в розмірах найбільш широких, свобідних від усяких обмежень і застережень. Але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, "розв'язанням українського питання" для даного моменту. Се треба з усією рішучістю сказати про останню заяву тимчасового уряду про його співчуття до "культурно-національного самоозначення народностей Росії". Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи.

Великі події, пережиті нами, зняли гальма із скритої енергії нашого народу. Як пригнічена пружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих і своїх"[117].

Подальші події покажуть лідерам українського руху, що вони, "сп'янівши" від перших днів революції, переоцінили розмах демократії, її глибину в Росії. Проте саме така переоцінка зумовлювала підтримку керівниками національних рухів (у той час не лише українського) тих процесів, що відбувались у Петрограді, інших життєво важливих центрах країни, а також правлячих політичних кіл.

В.Винниченко вважав, що такою була позиція не лише керівництва українського руху, що "в цьому дусі мислило, почувало й діяло за тих днів усе національно свідоме, організоване українство"[118]. На підтвердження цієї думки він наводить заяву петроградської організації Товариства українських поступовців, зроблену в перших числах березня 1917 р.: "Ми, члени петроградського відділу Союза Українських Поступовців, глибоко переконані, що витворені державним переворотом нові правові умови особистого та громадського життя повинні забезпечити порішення тих завдань, які ставить собі український національний рух у об'єднанню з демократичними силами всієї країни.

Проголошені яко провідні державні основи гасла політичних свобод дають певність, що безповоротно одійшли в минуле всі національні обмеження, так ревно прикладані до українського народу за старого режиму й так широко використовувані ним у боротьбі з українським рухом у обставинах військового часу"[119].

Таким чином, уважаючи головною причиною суспільної активності українства довготривале гноблення російським царизмом, провідники національного руху були переконані, що повалення самодержавства відкривало можливості для задоволення нагальних вимог українців як етносу й водночас стимулювало об'єднання з усіма демократичними силами країни для здійснення програми таких перетворень, які виключали б повернення до попереднього стану й забезпечували реформування усіх сфер життя за кращими світовими зразками.

Найголовніше, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, — це воля, забезпечення права самим розпоряджатися своєю долею. Тому повалення самодержавства вони сприйняли як запоруку визволення, а в підтримці революції вбачали гарантію від реставрації старих порядків. "Українці не хочуть більше такої неволі ні собі, ні кому іншому на Україні і в усій російській державі"[120], - заявляв М.Грушевський.

Нагальною потребою часу було відстоювання демократичних свобод, народжених у Лютому: "Кожен повинний мати свободу висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу. Книги і газети повинні виходити, як тепер виходять, без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути ніякого примусу в вірі, як давніше було: кожний може держатися такої віри, якої хоче, і свобідно переходити з одної віри у другу"[121].

Іншим наріжним принципом-завданням мало стати забезпечення реальної рівності всіх людей. "Однакове право повинні мати пани і мужики, багачі і робітники, освічені і прості, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри — всім одне право. Всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку владу. Всім повинний бути доступ до виборних урядів, хто тямущий і може його сповняти. Всім має бути можливість учитися, просвіщатися, доходити розуму і знання"[122].

Забезпечення волі, свободи, рівності визначальною мірою залежало від характеру організації влади в країні. Отже, це питання теж належало до ключових. Голова Центральної Ради зазначав: "Щоб не було ніякої тісноти від влади людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої влади, тільки з вибору народного! Се називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою правив. Як у селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю!..Такий устрій, коли не має бути ні царя, ні короля, всі власті і всі установи мають бути з вибору народного, і сі вибори мають бути так уряджені, щоб у них мали право і дійсну перевагу люди всі, робочий народ — такий устрій зветься демократичною республікою, і українці хочуть його. Вони хочуть, щоб Росія з царства зробилася демократичною республікою"[123].

М.С.Грушевський пропонував водночас і перевірений досвідом передових країн механізм залучення народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це передусім запровадження демократичної виборчої системи. "Вибори мають бути такі, щоб всі мали право вибирати, щоб кожен мав тільки один голос і голос голосові був рівний. Щоб вибирали відразу кого треба, а не так, щоб вибирати спочатку виборщиків, а ті вже тільки вибиратимуть кого треба. Треба, щоб голосування було тайне, письменне — щоб не можна було знати, хто за кого голосував, і потім за те мститися і надокучати. Се зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне (всеобще), пряме (безпосереднє) і тайне. Воно найкраще запевняє право свобідного вибирання.

Вибрані депутати мають становити закони людям. Вибрані власті мають завідудвати всіма справами. Власті всякі мають вибиратися тільки на певний час, на скільки там років, і за свою діяльність, за те, що вони зробили недобре, мають відповідати перед виборним судом. Вибрані до законодавчої роботи депутати крім того, що вибираються теж на недовгий час, скажімо на три роки, важливіші закони мають подавати під волю всього народу, щоб він свою думку про них вимовив"[124].

Природно, що предметом особливої уваги у програмі державного переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв'язання питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що населяли країну. Щодо цього лідери українського руху, здається, були підготовлені найбільшою мірою. Їхні погляди викристалізувались не лише у довготривалій боротьбі з шовіністичною політикою самодержавства, а й у затяжних дискусіях усередині самого руху. "Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту (Думи) тої республіки чи міністерства її, вибрані всіма людьми з Російської республіки. Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої звичаї, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться уряду чи Думі цілої республіки. Російська республіка занадто великий край, складається з ріжних великих країв, дуже не однакових, і народів дуже відмінних. Однакового закону не складеш для Сибіру і України. Трудно заразом порядкувати нашими хліборобськими краями і якими-небудь північними коло Білого моря або Тихого океану"[125].

Зважаючи на реальну політичну ситуацію, що склалася на той момент, варто було подумати над тим, які повноваження доцільно делегувати державному центрові, а які залишити місцям. Звичайно передбачити наперед всі можливі варіанти розвитку подій українські лідери не могли, проте головний напрям усе ж було визначено: "Українці через те хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ — як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі справи. А все інше, щоб порядкували у себе в краю виборні думи чи сейми та виборні міністерства, які вибере собі людність: щоб становили закони для свого краю, накладали податки і розпоряджалися ними і всіма прибутками свого краю, всіма землями і багатствами його, наділяючи скільки треба на потреби республіки"[126].

Слід було подбати про те, щоб надалі виключити всяку можливість розпоряджатися ресурсами, результатами праці людей будь-якого краю без їхньої згоди, домогтися, щоб вони були справжніми господарями власного регіону. На думку М.Грушевського, досягти цього можна було лише за умови будівництва в Росії федеративної демократичної республіки з широкою територіальною автономією національних країв.

"Українці добиваються того, — підкреслював учений, — щоб Україною всією правила виборна рада України, чи сейм, як його називають, та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край не питаючися ні в кого ухвали та підтвердження, крім свого народу — питалися волі виборців України, а не уряду республіки. Щоб вони були зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважливіші для сього союзу справи, а всередині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці, щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними. Сього хочуть українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій людності України, а найпаче робочому народові її!"[127]

Для досягнення поставленої мети (автономії України у складі федеративної Російської республіки) необхідно було провести значну організаторську роботу, за яку взялася з перших днів революції Центральна Рада. Від практичного виконання такої роботи вирішальною мірою залежало розв'язання соціальних проблем, забезпечення добробуту для більшості народу, який у минулому пригноблювався і експлуатувався. Голова Центральної Ради заявляв: "Коли ми здобудемо автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві свою законодавчу Думу (сейм), свій виборчий уряд (міністрів) — вибраний всією людністю України, тоді трудящий народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і робітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім сеймі таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей просвічених (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони забезпечать добробут робочих людей законами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не утримував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові"[128].

Оскільки Україна станом на 1917 р. залишалась переважно аграрним регіоном, найважливішою соціальною проблемою в ній залишалась земельна.

Аграрні відносини в Україні були дуже непростими. Велика кількість землі належала тим верствам, які не обробляли її самостійно, вдаючись до найму, експлуатації, здачі землі в оренду тощо.

Висловлюючи спільну позицію керівництва українського руху, М. Грушевський писав: "Організації й партії українські стоять на тім, що земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого скарбу (казни) і роздавати в користування людям, які будуть на тій землі працювати. Український сейм обміркує, як сю справу перевести: скільки землі зоставити у теперішніх землевласників, яким способом відібрати від них лишки — за яким викупом, і як наділяти потім людей землею з того земельного фонду"[129].

Водночас лідери українства, українських партій і організацій з самого початку революції виявляли підвищену обережність щодо аграрного питання, можливої радикалізації селянських вимог й, особливо, щодо темпів розв'язання проблеми. Більше того, відразу ж намітилася тенденція відстрочування з розв’язанням земельного питання, його відкладання "на потім".

"Се справа складна, — зауважував із цього приводу М.Грушевський, — котру треба добре обміркувати, щоб не скривдити непотрібно людей, не витворити даремного і шкідливого заколоту. Тепер до неї пориватися не можна. Охорони, Боже, хапатися тепер захоплювати землю, ділити її силоміць або нищити чиєсь хазяйство. І так край збіднів через війну, жалко кожної міри збіжжя, що могла б марно пропасти. А всякі вороги свободи скористувалися б із заколоту, щоб повалити свободу і вернути старі порядки, панування царя, поміщиків і чиновників — так як сталося десять літ тому. Тоді теж почалася свобода — та упущено її. Треба насамперед укріпити свободу, здобути волю Україні, її автономію, а тоді трудящий народ буде хазяїном на Україні і упорядкує земельну справу на українській землі так, аби було для нього найкраще і щоб до неї ніхто сторонній не мішався"[130].

Щодо робітництва платформа М.Грушевського була ще розпливчастішою, ніж щодо селянства. Спеціальні вимоги тут розчиняються у загальних положеннях "охорони праці трудящих" узагалі та справедливу винагороду за неї. Відстоюючи в той конкретний момент приватну власність на засоби виробництва (хоча в майбутньому відмова від цього принципу не виключалась), голова Центральної Ради висував дещо нечітку, не в усьому логічно узгоджену платформу: "Справедливо було б, щоб фабрики й заводи, так само як і руди і шахти, ліси і води і всі багатства земні, належали до самих трудящих, або до краю, до автономної України. Поки ж знайдеться для того відповідний спосіб, щоб задовольняв робітників, не шкодив розвиткові промислу — поки фабрики, заводи і великі промисли зостаються у володінні приватнім, треба дбати про те, щоб сили робітника шанувалися, його праця нагороджувалася справедливо. Для сього повинний бути заведений 8-годинний робочий день, а для неповнолітніх і того нижчий. Недільний спочинок повинен шануватися твердо. Мають бути заведені пенсії на старість і каліцтво. Треба уставити розмір заробітку, нижче котрого робітник не має діставати"[131].

Реформістський, поступовий характер пропонованого курсу тут цілком очевидний.

Лідери українського руху вважали за необхідне, насамперед в інтересах трудящих, скасування всіх податків, окрім одного — "прогресивно-доходового".

Надміру загальною, значною мірою абстрактною, більше схожою на продукт мріянь, аніж тверезого політичного розрахунку, виглядає позиція М.Грушевського щодо можливого розвитку продуктивних сил країни, що мав привести до поліпшення становища усіх громадян України: "Треба спільними силами — робочою силою, освітою і наукою розвивати продуктивну силу країни, її багатства, щоб того багатства ставало на всіх і здійснилось те побажання, висловлене здавна прихильниками робочого чоловіка: аби кожен діставав від громадянства по своїй потребі і уділяв громадянству свою працю, свій хист і знання по своїй спромозі. Аби люди не в'янули від непосильної праці, не занедбували своєї освіти, розвивали свої сили духовні і фізичні, свій хист і снагу, і щоб праця для них була втіхою і задоволенням, а не карою божою, не прокляттям тяжким"[132].

Очевидно, варто ще раз наголосити, що концепція Української революції не обмежувалась лише національно-державницькими завданнями. Соціальний аспект постійно перебував у полі зору керівників українського руху, виступав наріжним каменем, вихідним пунктом при визначенні стратегії боротьби. Це підтверджують і пізніші оцінки, коли лідери українства вдавалися до ретроспективного аналізу.

В урочистій промові з нагоди першої річниці Центральної Ради 20 березня 1918 р. М.Грушевський наголосив: "У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас — це інтереси трудящих мас"[133].

Ця теза ще більше посилювалася, конкретизувалася у газетних публікаціях 1918 р., що увійшли пізніше до брошури програмового характеру "На порозі Нової України". Здавалося б, добре обізнаний з першими результатами соціалістичного експерименту в його більшовицькому варіанті, палкий прихильник реформісьської політики М. Грушевський мав би відчувати певні сумніви, принаймні застереження, щодо його наслідків. Проте він і надалі засвідчує принципову відданість обраному Українською революцією курсові, не зрікається кінцевої соціалістичної орієнтації. "Нашій народній державі, - заявляє Грушевський, — ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би й буржуазна республіка, а проведеннє й поглибленнє правдивого послідовно розвиненого демократизму і можливе наближеннє до соціалістичного ладу, оскільки воно можливе в реальних обставинах кождого даного моменту, на кождім новім щаблю нашого життя"[134].

Голова Центральної Ради був твердо переконаний, що реформи, які становлять зміст Української революції, мають бути соціалістичними за своїм характером. Він знову і знову намагався довести: "Будуючи українську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюрократичної реакції. Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради й її соціалістичного міністерства, хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від сього не відступимо!"[135]

Слід сказати, що протягом десятиліть стало звичним цитувати ті численні висновки-зізнання з Винниченкового твору "Відродження нації", в яких стверджується, що українські соціалісти насправді виявились не стільки соціалістами (тут значно послідовнішими були більшовики), скільки буржуазними демократами, та й то поганими. Як правило, з праці в працю при цьому кочував висновок, що українські партії прикривали соціалістичною назвою своє справжнє — буржуазне нутро. Насправді ж, якщо неупереджено перечитувати В.Винниченка, зовсім неважко переконатися в іншому. Колишній голова Генерального Секретаріату передусім жалкує з приводу того, що українським лідерам не вдалося витримати саме соціалістичного курсу, що обставини змушували їх раз у раз відходити від принципової лінії, що їм не вистачило послідовності, наполегливості. Тому й результати виявились такими невтішними.

Недостатня соціалістичність, нехтування нагальними проблемами трудящого люду — одна з найсуттєвіших причин поразки Центральної Ради, Української революції — цю тезу послідовно обстоює і П.Христюк.

А М.Шаповал навіть через десятиліття після подій 1917 р. залишається категоричним: "Соціяльна структура населення на Україні така, що коли хочеш залишити буржуазний устрій, то мусиш залишити при владі російсько-жидівсько-польську буржуазію, значить національно і соціально українська нація залишиться в неволі. А коли хочеш влади української, то вона неминуче мусить бути селянсько-робітничою, з того неминуче буде треба перебудувати суспільний устрій відповідно інтересам селян і робітників. Це можливе шляхом лише соціяльної революції. Необхідність соціяльної революції є об'єктивна, цеб-то вона існує помимо нашої власної волі в самому характері суспільної структури.

Визволення праці українських селян і робітників ніяким иншим шляхом, ніж соціяльна революція, неможливе.

Подобається кому чи ні, але ми маємо лише один шлях — соціяльна революція"[136].

Водночас лідери українства були свідомі того, що їхнє бачення соціалізму значно відрізняються від максималістського, радикалістського, більшовицького варіанта, а шляхи революції, як вони їх собі уявляли, значно відрізнялися від тих, що відстоювалися РСДРП(б). Аналізуючи матеріали численних українських з'їздів, що незмінно присягали на вірність популярній на той час соціалістичній ідеї і формулювали завдання, які підпорядковувались її реалізації, П.Христюк зауважував: "Звичайно, з точки погляду прихильників комуністичної революції, українська революція була в той час по своїй соціально-економічній природі дійсно дрібно-буржуазною і ні в якому разі не соціалістичною і тим більше не комуністичною"[137]. Відповідаючи ж тим, хто намагався доводити, ніби український рух був по суті контрреволюційним, П.Христюк тут же уточнює: "Закиди в дрібнобуржуазности і контрреволюційности йшли на адресу українського революційного руху не з боку комуністів, а з боку тих російських і зрусифікованих єврейських партій (соціял-демократів, соц. — революціонерів і навіть правіших груп), які сами вважали революцію буржуазною і ставили її метою збудування російської демократичної, тоб-то справжньої буржуазної республіки, з порожніми, обманчивими політичними і громадськими свободами. В порівнянню з ними, соціально-економічні позиції, які боронила в революції українська демократія, були (хоч може не завше ясно формульовані) безсумнівно завше більш революційними, виходячи далеко за межі завдань "буржуазної революції""[138].

Безперечно, було б помилкою випинати одну сторону (національно-державну) в концепції Української революції, проте так само неправильно було б не враховувати і якісної характеристики її соціального стремління. А воно (це стремління) за всіма ознаками не вміщалося в рамки буржуазного демократизму і мало явно соціалістичну орієнтацію.

Політичні гасла, в яких відбивалася платформа українського руху на початку революції, продовжували досить міцну традицію. І видатний історик М.Грушевський вважав цей момент далеко не другорядним чинником: "Домагання народоправства і суто демократичного ладу на Україні у відокремленій, "незмішаній” автономній Україні, зв'язаній тільки федеративним зв'язком чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими народами і областями Російської держави, — се старе наше гасло, — відзначав він. — Підняте ще в 1840-х роках найкращими синами України Шевченком, Костомаровим, Кулішем, Гулаком, Білозерським і іншими, воно від того часу не переставало бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної роботи, культурної і громадської праці. Часами тільки воно не розгортувалося широко і прилюдно з причини цензурних заборон і репресій, якими старий режим Росії оточував гасла автономії і федерації. Але, як тільки українське громадянство діставало змогу свобідно висловити свою гадку, воно повторювалося безустанно всюди і завсіди: з трибуни першої і другої Думи, в пресі "днів свободи" і т.ін. Тепер же воно могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України.

Без сумніву, воно зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти об'єднання людності України без ріжниці верств і народностей. Середньою між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей і домаганням повної політичної незалежності"[139].

У момент вибору відповідальних політичних орієнтацій М.Грушевський зі скрупульозністю серйозного, розважливого вченого доводив, чому необхідно орієнтуватися саме на ідеал широкої територіальної автономії України.

Програма культурно-національної автономії як гасло вчорашнього дня, коли на більше в умовах поліцейсько-самодержавної Росії розраховувати було марно, з перемогою Лютневої революції стала просто завузькою. Не варто було ігнорувати й чисто психологічний момент: коли найскромніші вимоги українців (навчання українською мовою, запровадження її в урядових установах, суді, церкві, друкування книжок і періодики тощо) наштовхувались на нерозуміння і навіть ворожість з боку російських властей і політичних сил, це приводило до переконання вимагати власної державності, як запоруки досягнення мети руху, окремих її складових. "Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв'язку — се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад, — наголошував навесні 1917 р. М.Грушевський. — Всякі перешкоди, всякі вагання в задоволенні її з боку провідників Російської держави чи кермуючих кіл російського громадянства може мати тільки один наслідок — се пересування центра ваги в бік українського самостійництва. Про се самостійництво російські лідери заговорили з Думської кафедри ще перед війною. Але вони самі й дали йому зброю в руки своєю хиткою, ухильничою політикою в українській справі в сих останніх роках українського лихоліття. В теперішній хвилі прихильники самостійної, чи, вірніше сказати, незалежної України годяться зостатися на спільній платформі широкої національно-територіальної автономії і федеративного забезпечення державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеться він з хвилею, коли всеросійські централісти захотіли б вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній Російській республіці?

З сим треба великої обережності. Се повинно бути ясно керманичам Російської держави!"[140]

Як і належить справжньому науковцю, голова Центральної Ради з надзвичайною ретельністю обгрунтував сутність найголовніших вимог українців. Зокрема, ці питання розглядаються у йлшл брошурі "Якої ми хочемо автономії і федерації". Щоразу у своїх працях М.Грушевський сягав глибини проблеми, оперував потужним масивом історичного, статистичного матеріалу. Невідпорна логіка фактів поєднувалася в ученого з простотою, наочністю викладу, що робило його праці зрозумілими навіть малопідготовленому читачеві. Можна легко уявити, в якій нагоді вони були тогочасним агітаторам з українських партій.

Окремо М.Грушевський вибудовує систему прав і можливостей різних форм громадського життя в полінаціональних суспільствах: "повний централізм; децентралізація адміністраційна (бюрократична); самоуправа (самоврядування), вужча або ширша; автономія, вужча (обмежена), або широка; державність неповна (не суверенна); держава самостійна, незалежна"[141].

Стисло й переконливо схарактеризувавши ці рівні та підкріпивши висновки посиланнями на досвід різних країн, голова Центральної Ради з'ясовує феномен "широка національно-територіальна автономія". При цьому автор звертає увагу на те, що автономія може бути не національно-територіальною, а крайовою, або ж тільки обласною, не пов'язаною з територією, й посилається на приклад Австро-Угорщини, "бо там і були вироблені домагання національно-територіальної і чисто національної нетериторіальної автономії.

Діло в тім, що в Австро-Угорщині права автономної самоуправи надано було (в 1860-х рр.) "коронним краям" або провінціям в такім складі, в якім вони були в той час, або, як висловлюються австрійські політики, — так, як вони "історично склалися". Наприклад, Галичина творить один "коронний край", так як її зліплено зовсім випадково і механічно з ріжних куснів колишньої Польщі: старе українське Галицьке князівство, з українською людністю, сполучено разом з корінними польськими землями (землею Краківською) і зроблено з них один край, що має спільний сейм, спільну крайову управу, вибрану ним, спільний крайовий скарб і т. д. Наслідок того був такий, що поляки із східної (української) Галичини разом з поляками західної (польської) Галичини, завдяки ще й недемократичній (цензовій) організації автономного представництва, мали більшість у сеймі, проводили такі постанови, які були корисні тільки для польської народності, витрачували крайові гроші на польські цілі, обсаджували всякі місця в самоуправі поляками і т.ін. Через те галицькі українці поставили здавна домагання поділу Галичини по національності на дві автономні території, українську і польську, себто щоб замінити автономію крайову автономією національно-територіальною. Такі домагання ставилися і в деяких інших краях, де були зліплені докупи території з ріжною людністю і їх можна без великого труда розділити"[142].

Довівши неприйнятність для України концепції культурно-національної автономії, М.Грушевський дає вичерпну відповідь на питання, що означатиме для України запровадження широкої національно-територіальної автономії.

Передусім на основі багаторічного вивчення історичних, етнографічних, антропологічних, статистичних, культурологічних, семантичних та інших наукових даних М.Грушевський якнайточніше окреслив межі українських земель, поставивши водночас питання про їх соборність — збирання в єдине ціле. Щоправда, мова спочатку йшла про території, що входили на той час до складу Росії.

"Українці хочуть, — зазначав М.Грушевський, — щоб з українських земель Російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи іншого питання — об'єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять ввійти губернії цілком або в переважній частині українські — Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Од них треба відрізати повіти і волості неукраїнські — як скажімо, північні повіти Чернігівської губ., східні — Кубанської тощо, а прилучити натомість українські повіти сусідніх губерній, як Хотинський та Аккерманський Бесарабської, східні частини губернії Холмської, полудневі окрайці губ. Городенської, Мінської, Курської, західні частини Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губ. Так утвориться територія, де українська людність становитиме більшість (у містах тепер українців менше, але міста мусять іти за більшістю окресленої території)”[143].

Визначилися й ті політико-правові координати, в межах яких українці планували здійснювати на власній території свій автономний лад: "Ся українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самопорядкування від самого споду ("дрібної земської одиниці") аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в певних справах, спільних для всієї Російської держави, вона має приймати постанови загального її представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально її людності і людності всієї Російської республіки. Отсе розуміється, коли говориться, що ми хочемо національно-територіальної автономії України, широкої, політичної, демократичної"[144].

Голова Центральної Ради досить популярно й водночас переконливо роз'яснював, на який ефект можна розраховувати, стаючи на шлях запровадження автономії України в тому широкому розумінні, як воно розумілося лідерами українського руху.

Українці на своїх соборних теренах стануть господарями власної долі, спрямовуючи головну масу ресурсів краю на задоволення потреб свого народу (звичайно, враховуючи й національні меншини, задовольняючи їхні права і інтереси).

Неабиякі переваги неурізаний автономний лад міг забезпечити в економічній галузі. "Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку і поступу, — зазначав М.Грушевський. — Вона має своє море і гори, великі ріки, світові транзитні шляхи, велику масу родючого грунту, умови для доброго догляду худоби, запаси лісу і водної сили, вугілля і залізо — сі дві основи сучасного промислу, інші метали і мінерали, кліматичні місця і лікувальні курорти, а до того, головне, людність робочу, енергійну, кріпку, що зростає швидко, одним словом — всякі підстави для того, щоб стати країною багатою, економічно незалежною, а не такою відсталою і занедбаною як тепер. Але для сього треба, щоб кермування економічними справами належало до самого краю, до його автономних органів — щоб ріжними тарифними штуками не відтягалося продуктів від найбільш корисних для них шляхів, щоб митною (таможенною) політикою не було скалічено розвитку промислу і торгівлі, щоб економічну енергію і сировий продукт не притягати штучно до ріжних позакрайових фабрично-промислових районів, і т.ін."[145]

Важливим пунктом національної програми, якому голова Центральної Ради приділяв особливу увагу, була вимога широкої національно-територіальної автономії України у складі федеративної демократичної Російської республіки, а не Росії взагалі.

"Становище України, — наголошував М.Грушевський, — буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі частини Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв'язаними федеративним зв'язком"[146].

Так само, як і в питанні про сутність широкої національно-територіальної автономії, вчений детально роз'яснює, що таке федеративний лад, наводить яскраві приклади зі світової практики про формування федерації згори і знизу, розкриває переваги такої форми міжнаціонального устрою, зокрема наголошує на очевидних перевагах такого варіанта, коли складові частини союзної держави й надалі залишаються державами, що об’єднуються в ній, складаються дуже ріжнорідно, — зауважує вчений. — Але скрізь проводиться постанова, що зв'язок сих держав непорушний, — поодинокі держави-частини, ввійшовши в союз, не мають права виходити з нього — вони зрекаються сього права. На зверх, щодо інших держав, союзна держава виступає як одне тіло — право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частин. Так само провід військовими силами і флотом держави. Поза тим конституція, звичайно, вираховує ті справи, які належать до союзних федеративних органів, а все інше належить до місцевих органів самопорядкування держав-частин"[147].

Безперечно, співвідношення повноважень між суб'єктами федерації і її центром визначені тут найзагальніше. Зрозуміло, що потрібно було провести грунтовну роботу, аби синтезувати й досягнення науки, й розрахунки політиків-практиків. Виходячи з цього, М. Грушевський не був надміру категоричним. Навіть в рамках однієї роботи він допускав й інші варіанти розв'язання дуже непростої (не лише з наукової і практичної, а й з емоційної точки зору) проблеми. Навіть за формою такі сюжети вибудовані як передбачення, побажання.

"Такі загальнодержавні справи, мабуть, будуть: справа війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових (таможенних), нагляд за поштами, телеграфами і залізницями держави (деякі залізниці, мабуть, і далі будуватиме республіка, і вони будуть в спільнім завідуванні її міністрів і міністрів крайових), надання певної одностайності карному і цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншостей в крайовім законодавстві та за порядком надання громадянських прав чужинцям.

Все не обійняте загальним законодавством республіки належатиме до законодавства крайового. Сейм вибиратиме свій виконавчий комітет, чи раду крайових міністрів, для порядкування справ області і захисту інтересів краю в Раді міністрів республіки: вони будуть стежити за тим, щоб діяльність міністрів республіки та її парламенту не входила в сферу прав українського сейму і його міністерств. Осібні міністри-земляки в українськім кабінеті будуть пильнувати права національних меншостей української землі. Військо українське — поки не буде замінене міліцією — хоч підлягатиме розпорядженням центральної воєнної влади республіки, буде відбувати свою службу в межах України, утримуватися її коштом і не виводитиметься з української території інакше як при оголошенні війни. Право зносин з пограничними державами в справі охорони своїх торговельних і всяких інших інтересів мусить бути за Україною, і при укладанні трактатів республіки мусить мати голос міністр український, так само й міністри інших членів федерації. Війна і мир також не можуть бути вирішені без їх участі"[148].

При бажанні неважко виявити певні суперечності, недосконалості в наведених міркуваннях, зокрема у питанні про загальнофедеральне військо, національні військові сили тощо. Проте, очевидно, цього не варто робити, оскільки М.Грушевський застерігає, що деталі бажаного устрою будуть уточнені, викристалізувані у проекті автономного статуту України, який планувала розробити Центральна Рада.

Не варто було поспішати з остаточним вирішенням даного питання і з іншої досить поважної причини, на яку звертає увагу М.Грушевський — діалектики зміни центра ваги у міжнаціональних, міждержавних стосунках на різних етапах вибудови автономними частинами федеративного цілого. "На практиці помічається таке цікаве явище, — пише М.Грушевський: — автономні провінції старанно одстоюють свої автономні права від всяких втручань центральної влади і пильнують її поширення. Але доти тільки, доки загальна державна організація виявляє явну чи приховану охоту до того, щоб накидати їм свою волю. Коли ж вона щиро зрекається сих домагань і надає своїм складовим частинам, бувшим провінціям, всі права розпоряджатися собою — тоді, утвердивши свою державність і автономність, частини починають навпаки йти до того, щоб установити між собою якомога тіснішу одностайність, невимушену спільність. Так що можна сказати: до федерації частини-держави виявляють охоту до руху від центру, після федерації — ідуть до центру. Се треба мати на увазі супроти ріжних балачок противників федеративного ладу, ніби то федеративний лад веде до розвалу і розділу держави"[149].

Досягнення Україною широкої національно-територіальної автономії у складі федеративної демократичної Російської республіки, вважав один із найавторитетніших ідеологів Української революції, відповідає спільним інтересам як України, так і Росії. При цьому М.Грушевський наголошував, що воля українського організованого народу домогтися програмної мети тверда і непохитна, хоча, звісно, найприйнятнішим варіантом було б поступове, безболісне розв'язання проблеми.

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що обираючи стратегічні орієнтири і шляхи розвитку Української революції, її лідери виходили з того, що вона за характером була національно-демократичною, у своїй стратегічній меті органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення із необхідністю соціальних зрушень в інтересах широких мас українства (демократизацію у найглибшому і сутнісному втіленні). Провідники революції мали на меті забезпечити всі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної та ефективної життєдіяльності кожного члена суспільства.

Природно, що конкретно-історичні умови, в яких розвивався революційний процес, постійно змінювались. Відповідно обиралася й тактика досягнення мети. Однак мета залишалася незмінною, чітко усвідомлюваною політично активною частиною українства.

Сформульовані М. Грушевським домагання, платформа Української революції були миттєво підхоплені всім українським інтелектуальним проводом, передусім Товариством українських поступовців, яке вже 25–26 березня провело свій з’їзд. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву організації на “Союз українських автономістів-федералістів”. Було також підтримано ініціативу щодо скликання Українського національного конгресу, висунуту дещо раніше Центральною Радою[150].

Паралельно активізувалася, розпочавши низку нарад, Українська радикально-демократична партія (теж майбутніх соціалістів-федералістів), що об'єднувала переважно інтелігентські та ліберально налаштовані українські кола, які були головним активним елементом Товариства українських поступовців. Після цих нарад 6–7 квітня (які не внесли змін ні в назву, ні до програми партії) радикал-демократи, фактично відновивши свою діяльність, повели, під проводом обраного на нарадах тимчасового Центрального Комітету (у складі — В.Біднова, Д.Дорошенка, С.Єфремова, Ф.Матушевського, А.Ніковського, В.Прокоповича, О.Шульгина, С.Ерастова та інших) досить успішну партійну роботу в українських інтелігентських колах, а також і доволі широку непартійну культурну і національно-партійну діяльність.

Наприкінці березня 1917 р. у Харкові відновила свою діяльність Українська народна партія, яка ще 1902 р. виділилася з Революційної української партії (РУП) і, слідом за своїм імпозантним лідером М.Міхновським, сповідувала радикально-самостійницькі гасла. Партія ніколи не була численною, впливовою. Можливо, ця обставина виявилась вирішальною, коли навесні 1917 р. в революційній атмосфері УНП теж еволюціонувала на автономістсько-федералістську платформу. «…Російська держава мусить бути вільною дружньою спілкою вільних народів, мусить бути перебудована на федеративних основах”, - декларували у березні 1917 р. колишні самостійники[151].

Якщо основній частині РУП свого часу вистачило півтора року для усвідомлення нездійсненності ближчим часом самостійницьких гасел і переходу до автономістської платформи, інша частина витратила на цей шлях ще півтора десятка років. Цей факт обминають чимало істориків, вважаючи його, очевидно, чимось протиприродним й алогічним щодо М. Міхновського і його нечисленного оточення. Однак нічого дивного в тому немає. Будь-яка політична сила мусить рахуватися з реаліями, особливо піклуючись про відповідність курсу, що обирається, настроям тих, чиї інтереси вона прагне відбивати й боронити. Тому-то й перехід УНП у табір автономістів-федералістів цілком виправданий, закономірний.

Однак заради справедливості слід згадати, що самостійницькі уподобання, мабуть, ніколи не полишали М.Міхновського, його друзів, які при першій-ліпшій нагоді готові були знову висунути свої старі, справді виношені, вистраждані гасла. І вони так, власне, і чинили в 1917 р. та в наступні роки.

4-5 квітня 1917 р. відбулася конференція УСДРП, яка підтримала курс на демократизацію суспільства і загальносоціалістині гасла. Водночас, не бажаючи розривати єдиного інтернаціонального фронту, соціал-демократи висловили думку, що революція на Україні піде своїм окремим шляхом, не розчиняючись у загальноросійському процесі, що вона буде проводитись у своєрідних формах, своїми місцевими революційними силами». Конференція пристала до автономістсько-політичних орієнтацій. У схваленій резолюції зазначалося: «Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначення; приймаючи під увагу, що федеративний устрій російської держави, як союза автономних національно-територіальних або просто територіальних одиниць, не тільки не може шкодити розвиткові пролетаріята всієї Росії, - а тим більше українського, — але і користний для нього; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць — це найкраща гарантія демократичних і національно-політичних прав кождої нації або країни, — конференція української соц-дем. робітничої партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давнє домагання партії — автономію України, яко першу, невідложну пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та всієї України. Рівночасно, виходячи з рямок партійної програми, виголошеної на з’їзді 1905 р., конференція, рахуючись з виключністю подій і домаганнями життя, думає можливим взяти на себе право позволити товаришам по партії піддержувати принціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання демократій иньших націй»[152].

Тими ж днями відбувся й установчий з'їзд УПСР, на якому об'єдналися місцеві організації, що існували ще з часів першої російської революції. Було обговорено важливі програмні питання, а через те, що з'їзд виявився "ще більш революційним в національній програмі" (у порівнянні з конференцією УСДРП — В.С.). П.Христюк зазначає, що серед делегатів намітилась група з "виразними самостійницькими тенденціями" і "в результаті було ухвалено, хоч і не самостійницьку, але досить радикальну постанову…"[153].

При цьому автор звертає увагу на те, що принцип суверенності українського народу (у формі широкої національно-територіальної автономії — В.С.) мав утілитися в життя через Українську Установчу Раду, яка мала бути скликана раніше Російських Установчих зборів. Якщо до цього додати постанову з'їзду про зосередження українських солдатів в окремих полках, то, на думку П.Христюка, цілком виправданим було б вважати, що "українська партія соціалістів-революціонерів зайняла з-поміж всіх українських партій найбільш радикальну позицію в національній справі, тим самим ставши в авангарді революційної боротьби українських трудових мас за національне визволення"[154].

Хоча в інших програмних і тактичних питаннях з'їзд УПСР ухвалив рішення, що мало чим відрізнялися від платформ інших українських політичних партій, саме українські есери почали порівняно швидко набирати силу й авторитет, збільшувати свої лави. Цей успіх пояснюється передусім тим, що головні сили партії було кинуто в селянське середовище, й порівняно швидко їй вдалося підкорити своєму впливу професійну класову організацію — Селянську спілку.

Таким чином, найвпливовішими і найпомітнішими політичними силами, що активно включилися з перших днів революції у боротьбу за національне визволення в Україні, стали дві соціалістичні і одна демократична інтелігентська партії. Такий стан партійної роботи слід визнати досить серйозним і перспективним, оскільки названі партії репрезентували й охоплювали всі три головні суспільні верстви, з яких складалась українська нація: селянство, робітництво та інтелігенцію.

Можна звернути увагу на три суттєвих моменти, які характеризують позицію українських політичних партій на початку революції.

По-перше, тотожність їхніх платформ була настільки очевидною (особливо в УСДРП і УПСР), що на з'їзді українських есерів навіть обмірковувалось питання "про злиття в одну соціалістичну партію всіх соціалістичних партій України"[155].

По-друге, ця ж обставина, спільні виступи в національно-визвольній боротьбі дали змогу українським партіям, за оцінкою П.Христюка, "повести за собою весь український народ і фактично вели його доти, доки не були зреалізовані національні домагання українського народу і не наступив період загостреної клясової, соціально-економічної боротьби"[156].

Не беручи до уваги очевидну переоцінку автором тогочасного ступеня впливу українських партій на маси, варто все ж погодитися з ним у тому, що схожість, навіть тотожність їхніх політичних курсів справді створювали реальні передумови для об'єднання тих верств населення, що за ними йшли, у єдиний потік.

По-третє, важко не помітити й досить суттєвої суперечності в діяльності українських партій: за своїми платформами і орієнтирами вони були дуже схожими на відповідні загальноросійські організації. Особливо багато підстав для таких висновків давали українські соціал-демократи. На конференції партії навіть обговорювалося питання про об'єднання з РСДРП (меншовиками). Основою такого об'єднання мало стати визнання РСДРП(м) принципів УСДРП, зокрема її національної програми і національних організацій. Переконавшись, що політична ситуація перешкоджає негайному об'єднанню з РСДРП(м), конференція ухвалила вважати за необхідне: "а) входити в частинні порозуміння і об'єднання з окремими с.-д. організаціями рос. соц. — дем. партії при умові признання ними наших домагань і б) доручити Бюро у. с.-д. р. партії зав'язати зносини з окремими фракціями р. с.-д. р. партії в цілі вияснення їх відношення до нашої національної програми та справи об'єднання"[157].

Один із лідерів УПСР досить критично відгукнувся на рішення конференції УСДРП, саркастично зауваживши з цього приводу: "Само собою розуміється, що з цих балачок про об'єднання нічого не вийшло", а "окремі фракції рос. соц. — дем. партії виясняли своє відношення до національної програми укр. соц. — дем. не в кабінетах і не резолюціями, а запеклою боротьбою проти тієї програми і навіть самої партії, називаючи її не соціалістичною і не робітничою, а дрібнобуржуазною, міщанською і шовіністичною, хоч українська соц. — дем. партія була (за винятком частини національної її програми і діяльности в цій галузі) типовою меньшевицькою російського типу соц. — дем. партією"[158].

Якщо останнє зауваження визнати слушним, то доведеться, усупереч закидам П.Христюка проти УСДРП, погодитися з тим, що й інші українські партії за своїми програмами мало чим різнилися від загальноросійських. І в цьому переконує не лише вся попередня логіка міркувань автора, а й плани об'єднання різних українських політичних організацій в одну спільну партію.

Пропаганді ідей Української революції, українського відродження надзвичайно прислужився випуск перших українських газет. Питання про створення власного друкованого органу Центральна Рада висунула вже 13 березня 1917 р. А 19 березня — в день української маніфестації — вийшов у світ перший номер «Вістей з Української Центральної Ради». У ньому було вміщено повідомлення про створення Центральної Ради, про її організаторів-засновників, звернення Центральної Ради до українського народу, інформацію про перші кроки діяльності українського керівного центру, інші матеріали.

25 березня було започатковано видання «Нової Ради» — значною мірою рупора тупівської інтелігенції, соціалістів-федералістів. 30 березня з’явився перший номер органу УСДРП — «Робітничої газети». Дещо пізніше дістали можливість поширювати свої ідеї українські есери. Вони досить ефективно використовували газету «Народня воля» — офіційний орган ЦК Селянської спілки.

Повсюдно виникали різноманітні українські організації, що справляли дедалі помітніший політичний вплив на перебіг подій. Активізувалася «Просвіта», зміцнювалися військові клуби, множилися професійні спілки, наймасовішою і найавторитетнішою серед яких була Селянська спілка, де переважали українські есери.

Найважливішою подією початкового етапу Української революції став Всеукраїнський національний з'їзд (конгрес), проведений у Києві 6–8 квітня 1917 р. з ініціативи й під керівництвом Центральної Ради. Його значення зумовлювалося уже самою метою скликання форуму. За місяць революції український визвольний рух набув такого розмаху, що Українська Центральна Рада у своєму первинному складі не могла вже розраховувати на успішне керівництво ним. Все українське суспільство, його провід також відчували потребу в перетворенні Центральної Ради на авторитетніший і правоздатніший орган, аніж той, який було створено на початку березня 1917 р. переважно з представників київських громадських організацій. Водночас виникало бажання у такий своєрідний спосіб продемонструвати свої потенції і можливості у всеукраїнському масштабі й намітити завдяки підтримці авторитетного національного органу принципову лінію національно-визвольної боротьби, неминучість якої ставала дедалі очевидною.

У статті М. Грушевського «На Всеукраїнський з’їзд», опублікованій 29 березня 1917 р., містився заклик до українців і неукраїнців «всіх областей, країв і закутків нашої національної території, що стоять на українській політичній платформі», взяти активну участь в його роботі, яка сприятиме успішному виконанню покладених на нього сподівань. Центральне завдання з»їзду, наголошував М. Грушевський, — «завершити нашу організацію. Центральна Рада, створена у Києві з представників усіх київських організованих українських верств і доповнена делегатами організацій позакиївських, уже тепер, в своїм тимчасовім складі, являється признаним усім свідомим українством центральним українським урядом. З»їзд має дати йому останню форму, вибрати його в постійнім уже складі… одним словом, привести в систему і порядок всеукраїнську національну організацію».

Разом з тим М.Грушевський у своїх мемуарах, повертаючись до подій того часу, наводить деякі факти, свої міркування із цього приводу, які, з одного боку, дещо "приземлюють" значимість форуму, а з іншого — розкривають "внутрішню логіку" підготовки з'їзду. Голова Центральної Ради зазначає, що ініціатори акції хотіли провести її "як можна скорше, щоб задокументувати перед центральним урядом серйозність і невідкличність українських соціальних домагань. Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати все до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав постільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо, яскраво і недвозначно, — коли ми хотіли добитись розв'язки українського питання. А ми ж і не думали ні про яку іншу розв'язку, крім мирної. Через голови наших київських неприятелів і клеветників нам треба було показати не тільки Тимчасовому урядові, а всьому російському громадянству, що наші домагання — се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожду проволоку, і жартувати таким відкладанням "до Установчих зборів", котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна. Що сі домагання треба задовольнити негайно, коли Тимч[асовий] уряд і вся демократична Росія хоче, щоб український народ брав до серця її інтереси, і охороняв, і підтримував як свої!.."[159].

В історичній літературі за зібранням закріпилась майже повсюдно єдина назва — конгрес. Проте його основний ініціатор і організатор наводить цілком переконливі докази на користь того, що конгрес планувався на дещо пізніший термін, а на початку квітня 1917 р. було ухвалено скликати саме з'їзд: "Щоб підвести базу під Укр. Центр. раду як всекраєве представництво, ми вважали потрібним організацію конгресу України по територіальному принципу: щоб представництво було від всієї людності певної територіальної одиниці. Тоді перевибрана таким конгресом Ц.Рада була б органом волі краю — мала б право конститувати.

Але відразу, в тодішніх обставинах ми на се не сміли пускатись. Тому те, що ми скликали, — було українським національним з'їздом, коли б він удавсь, за ним можна було б скликати-таки всекраєвий конгрес. Але і для з'їзду я виробив систему представництва мішану, так що в ній, крім представництва національного, було дещо і від представництва територіального. Представництво давалось українським національним організаціям — від кожних десяти організованих в якійсь організації українців можна було послати на з'їзд одного представника; але одного представника могла послати і кожна сільська громада, котра б того схотіла, кожна фабрика чи завод, і кожна військова частина. Тільки такі представники, наділені письменними мандатами, матимуть право рішаючого голосу на з'їзді — се ми підчеркували, щоб не дати притоки трактувати його як самочинне і невідповідальне зборище — всі інші гості будуть на з'їзді гістьми без права голосу"[160].

Очевидно, зважаючи на згадані вище обставини і ретроспективно оцінивши роль форуму у розгоранні визвольного руху, процесі державотворення сучасний дослідник І. Хміль свою працю, присвячену даній проблемі, назвав так: «На шляху відродження української державності (Український національний конгрес-з»їзд 6–8 квітня 1917 р.)» (К., 1994).

З 28 березня і до моменту скликання форуму в українських газетах з номера в номер друкувалися повідомлення про скликання 6 квітня 1917 р. національного з»їзду, про норми представництва на ньому і пропоновану програму. «Представників мають прислати всі українські організації, - повідомлялось в документі, - політичні, культурні, професійні, територіальні, які приймають домагання широкої національно-територіальної автономії України і всеї повноти політичного і культурного українського життя, себто: організації партійні; товариства культурні просвітні і економічні; організації робітничі, селянські, військові, духовенства, службовців, молоді всяких шкіл; села, міста і повіти»[161].

Якщо кількість членів організації не перевищувала 50, вона мала право направити одного делегата з вирішальним голосом, більше 50 — відповідно двох, понад 100 — трьох, 200 — чотирьох, 300 — п’ятьох (але не більше)2. З дорадчим голосом участь у з’їзді міг взяти, з дозволу президії, будь-який “організований українець”[162].

Передбачалося виголошення загальноінформаційних рефератів:

“1. Державне право і федеративні змагання на Україні.

2. Федералізм. Домагання демократичної Федеративної Російської Республіки.

3. Автономія широка і обмежена; національно-територіальна і національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України.

4. Права національних меншостей та їх забезпечення”[163].

Передбачалося також обговорення низки рефератів з конкретніших проблем досягнення автономного статусу України у федеративній демократичній республіці Росія.

Побоювання організаторів, що через погану інформованість, незадовільну роботу транспорту, а, можливо, й низьку політичну активність українства з’їзд виявиться не досить представницьким, не виправдались. З існуючих в історіографії тверджень, що присутніми були 1500 делегатів (П.Феденко), 900 (М.Грушевський, П.Христюк) найбільш вірогідною видається цифра 700 (В.Винниченко). В усякому разі найближчими до неї є долі про голоси, подані під час виборів Голови та членів Центральної Ради. Очевидно, досить значною була й кількість запрошених, що спричинилося до певного різнобою у підрахунку делегатів. Проте й остання із наведених цифр вельми переконлива і справляє неабияке враження.

Після століть нещадного гноблення й безупинних переслідувань українство навдивовижу швидко відродилося й буквально вибухнуло небаченою активністю. Почесне місце серед делегатів, які прибули на з’їзд, посіли відомі українські культурні та громадські діячі — М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, І.Шраг, П.Стебницький, Л.Старицька-Черняхівська, Д.Дорошенко, М.Загірня (Грінченко), С.Ерастов, М.Левицький.

Проте, безперечно, має рацію В.Верстюк, стверджуючи, що головним «героєм» з»їзду став до того незначний (або ж дуже мало репрезентований українським рухом) елемент — селяни, солдати, робітники[164]. Разом з інтелігенцією, студентською молоддю вони упродовж найкоротшого часу, буквально блискавично, стали усвідомлювати себе частинками, складниками єдиного національного організму, гордо називати себе «українцями». В чомусь — інтуїтивно, в чомусь — свідомо, але беззастережно вливаючись до лав руху, вони тим самим безповоротно надавали йому масового національно-політичного спрямування й характеру. Це зворушило навіть академічно-холодного М.Грушевського: «Щирий порив відразу об’єднав і злив в одно тіло сю кількатисячну громаду, що зібралася з різних частин України вперше на великі національні збори»[165].

Вся робота з’їзду стала яскравою маніфестацією міцніючої національної єдності, впевненого перетворення різноликої і різнорідної армії делегатів на виразний, цілком певний, цілеспрямований представницький орган нації.

Активність делегатів можна охарактеризувати як бурхливу — протягом трьох днів сталося більше 300 виступів, не рахуючи величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з’їзду практично з усіх куточків України та і з-поза її меж[166].

Душею форуму став М.Грушевський, який відкривав з’їзд, був одностайно обраний його почесним головою, постійно перебував у епіцентрі дискусій. З його позицією солідаризувались доповідачі, промовці, його ідеї, теоретичні висновки переносилися до документів, що ухвалювались.

Першого дня було виголошено й обговорено реферати: «Державне право і федеративні змагання на Україні» (доповідач Д.Дорошенко); «Федералізм. Домагання демократичної федеративної Російської Республіки (О.Шульгин); «Автономія широка і обмежена, національно-територіальна й національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України і права національних меншостей та їх забезпечення» (Ф.Матушевський).

На завершення першого дня роботи з»їзду за пропозицією М.Грушевського було зачитано і після врахування деяких поправок одностайно прийнято резолюції, в яких синтезувалися тогочасні настрої українства:

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх иньших народностей, котрі живуть на Українській Землі.

2. Що той автономний устрій України, а також і иньших автономних країн Росії матимуть повні гарантії для себе в федеративнім ладі.

3. Тому єдиною відповідною формою державного устрою З’їзд вважає федеративну демократичну Республіку Російську.

4. А одним з головних принципів української автономії — повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні»[167].

Наступного дня Український національний форум ухвалив додаток до четвертого пункту постанови: «З’їзд визнає необхідним, щоби в тих країнах Федеративної Російської Республіки, в яких український народ складає меншість людности, українському народові будуть забезпечені права меншости на таких же умовах, на яких на Україні забезпечуються права меншости неукраїнців»[168].

7 квітня делегати з’їзду заслухали реферати: «Основні підстави організації української автономії (М.Ткаченко), «Спосіб і порядок фактичного творення автономії України. Українська автономія і Всеросійські Установчі збори (Ф.Крижанівський), «Про територію і населення автономної України» (В.Садовський), «Про забезпечення прав національних меншин» (П.Понятенко), «Конкретні українські домагання до Тимчасового уряду» (С.Колос). Як підсумок висовлених міркувань і положень було ухвалено таку резолюцію:

«1) Український Національний з’їзд, признаючи за Російськими Установчими зборами право санкції нового державного ладу в Росії, в тім і автономії України, і федеративного устрою Російської Республіки, вважає одноче, що до скликання Російських Установчих зборів, прихильники нового ладу на Україні не можуть залишатися пасивними, але в порозумінні з меншими народностями України мають негайно творити підстави її автономного життя.

2) Україенський з’їзд, йдучи назустріч бажанням Тимчасового правительства щодо організації і об’єднання громадських сил, признає негайною потребою організацію Краєвої Ради (Областного Совета) з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств, до чого ініціативу повинна взяти Українська Центральна Рада.

3) Український з’їзд, визнаючи право всіх націй на політичне самоопреділення, вважає: а) що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею пограничної людности; б) що для забезпечення того необхідно, щоб були допущені на мирну конференцію, крім представників воюючих держав, і представники тих народів, на території яких відбувається війна, в тім і України»[169].

Хоча М.Грушевський пізніше критично оцінював рівень виголошених рефератів та їх обговорення, все ж академічна форма проведення національного з’їзду виявилася досить продуктивною, зважаючи на умови, за яких відбувалася Українська революція. Така форма, з одного боку, допомагала ефективно збагачувати визвольний рух новітніми теоретичними надбаннями, викристалізовувати лінію боротьби, а з іншого — відразу випробувала на широкому загалі, наскільки правильно обрано курс революції. З’їзд переконливо продемонстрував, що автономістсько-федералістські орієнтації панували в українському середовищі практично неподільно. Нечисленні прихильники самостійницьких поглядів мали всі підстави для серйозних розчарувань.

Того ж дня було заслухано вітання, з якими виступили представники різних організацій і регіонів не лише України, а й інших народів — російського, польського, єврейського, естонського. Про сутність і факт деяких привітань повідомив секретар з’їзду. «Другий день роботи Українського національного з’їзду, — писала «Нова Рада» — був днем незабутньо величного братання представників мало не всіх народів, які населяють Росію, і слов’янських племен поза її межами. В цьому одбився настрій всіх недержавних народів, які прагнуть здобути волю, постановити так, щоб ні одна нація не мала права і змоги неволити другу. Зал засідань став місцем єдности не тільки українського народу, а й усіх тих, хто зазнав лиха від панування централізму. І здавалося, що вже здійснилася мрія про рівність і братерство»[170].

Останній день роботи з’їзду було присвячено проведенню виборів до Центральної Ради. М.Грушевський двічі (7 та 8 квітня) доповідав про засади виборів, норми представництва, які після обговорення були затверджені. Спочатку, таємним голосуванням, за наполяганням М.Грушевського, обирався Голова Центральної Ради, потім — відкрито — два його заступники і, нарешті — депутати Ради.

М.Грушевський був обраний керівником органу практично одностайно (за — 588 голосів, 5 голосів було віддано за кожного з претендентів, що висувалися з’їздом і також балотувались на високу посаду).

Заступниками Голови обрали В.Винниченка і С.Єфремова.

До складу Центральної Ради з’їзд обрав 115 депутатів: від просвітніх та інших організацій м. Києва — 13; від київських військових організацій — 8; від кооперативних організацій, Селянської спілки, вчительства і студентства — по 5; від Українського жіночого союзу — 1; від Союзу українських автономістів-федералістів — 5; від УСДП — 4; від УПСР і УРДП — по 3; від самостійників — 1; від більшості губернських міст — по 3; від губерній (окрім центрів) — по 4 депутати. Дістали представництво в Центральній Раді й українці Кубані, Бессарабії, Петрограда, Москви, Ростова, Саратова[171]. Загалом вісім українських губерній і великі міста отримали 60 місць в Раді, тобто більше половини.

Природно, що у складі Центральної Ради високою виявилась питома вага активних учасників визвольного руху (І.Стешенко, Л.Старицька-Черняхівська, А.Яковлів, Д.Дорошенко, В.Прокопович, Є.Чикаленко, Ф.Матушевський, А.Ніковський, О.Шульгин, О.Степаненко, М.Стасюк, М.Ткаченко, В.Садовський, М.Міхновський та ін.). Водночас чимало депутатських мандатів отримала й перспективна молодь, яка не забарилася вийти на арену активної політичної діяльності (П.Христюк, М.Шраг, М.Єреміїв, Л.Чикаленко, М.Любинський, М.Левітський, В.Павелко, С.Колос).

На перших же організаційних зборах 8 квітня 1917 р. М.Грушевський запропонував обрати Виконавчий Комітет під назвою Комітет Центральної Української Ради (пізніше він дістав назву Малої Ради) у складі 20 чоловік. Головою Комітету було обрано М.Грушевського, його заступниками — В.Винниченка та С.Єфремова, товаришем голови — Ф.Крижанівського, скарбником — В.Коваля, секретарями — В.Бойка, С.Веселовського. Членами Комітету стали Х.Барановський, О.Вілінський, В.Запорожець, С.Колос, З.Мірна, А.Ніковський, М.Одинець, В.Прокопович, В.Садовський, М.Стасюк, Л.Старицька-Черняхівська, Л.Чикаленко, П.Христюк, (кандидатом — О.Шульгин). Було прийнято також рішення об’єднати агітаційну та інформаційну комісії в організаційну, а її голову — Д.Антоновича — запросити до Комітету товаришем голови. Склад Комітету Центральна Рада затвердила.

Після 8 квітня до складу Центральної Ради були додатково включені:

1) А.Вовченко (солдат залізничного батальйону);

2) Г.Дежур-Журов (Таврія);

3) П.Погорілко (від харківського духовенства);

4) В.Чеховський і 5) Чернота (від м. Одеси).

Переобрано представників від студентства: Ю. Охрімович; О. Севрюк; М. Салтан; М. Чечель; Саливон (кандидат); А. Полонський (кандидат); від самостійників — М. Шаповал

Таким чином, відразу ж після з’їзду склад Центральної Ради почав збільшуватись, що згодом стало правилом.

На завершення третього дня роботи національний з’їзд ухвалив такі рішення:

«1) Український національний з’їзд протестує проти претензій на землі непольські, заявлені тимчасовою Польською Державною Радою в декларації на заклик Тимчасового уряду Російського до з’єднання польського народу з вільною російською державою. Народ український не потерпить ніяких намагань до захоплення прав на територію України, политу його потом і кров’ю.

2) Український національний з’їзд, вислухавши заяви і конкретні пропозиції українських делегатів армії і флоту, доручає Центральній Раді ті конкретні домагання подати Тимчасовому уряду.

3) Український національний з’їзд ухвалив послати привітання українцям на фронт.

4) Український національний з»їзд доручає Центральній Раді взяти, якомога скоріше, ініціативу союзу тих народів Росії, які домагаються, як і українці, національно-територіальної автономії на демократичних підставах в Федеративній Російській Республіці.

5) Український національний з’їзд ухвалює доручити Центральній Раді організувати з своїх депутатів і представників національних меншин комітет для вироблення проекту автономного статуту України. Цей статут має бути запропонований для затвердження конгресові України, організованому так, щоб він висловлював волю людности всієї території України. Санкція автономного устрою України визнається, згідно з революцією попередніх днів, за Установчими зборами.

6) Український національний з’їзд, вислухавши передані йому зі зборів Селянської спілки резолюції щодо заборони, продажу й закладу землі і лісів, а також довгострокової оренди скарбів підземних (вугілля, руди та инших), постановляє передати їх Центральній Раді для відповідної заяви Тимчасовому урядові»[172].

Безперечно, Український національний з’їзд виконав завдання, що покладалися на нього історичним моментом. П.Христюк згодом, підсумовуючи результати роботи форму, зробив такий загальний висновок: після прийняття делегатами постанов "не могло бути двох думок про напрям і об'єм українського національного визвольного руху. Національно-територіальна автономія України, з забезпеченням прав національних меньшостей, в федеративній демократичній російській республіці — от коротка формула, вислів національно-політичних домагань українського народу під ту хвилю. Не розійшлося українське суспільство і в методах досягнення автономного устрою України. Таким методом однодушно була визнана народня революційна творчість, будова знизу — волею, власними силами і по власному розумінню українського народу"[173].

Визначальну роль з'їзд відіграв і в оновленні, власне, новому формуванні Центральної Ради та її керівних органів. Проте акценти у різних діячів, учених розставляються по-різному. Якщо В.Винниченко, П.Христюк, М.Шаповал і у принципах формування Ради й навіть процедурі, перебігу виборів убачають незаперечне торжество демократії, то Д.Дорошенко схильний до значно стриманіших оцінок, а М.Грушевський вдається до ряду критичних зауважень і цілком логічних застережень."…Проект організації Центральної ради, — пише він, — був моїм ділом. Я проектував вибір голови перевести з'їздом дефінітивно, а решту членів тимчасово від представників губерній, міст, професійних організацій і політичних партій, які на з'їзді знайдуться, з тим, щоб сі представники були потім перевибрані на місцях або замінені іншими делегатами з місць. Так мав утворитися національний парламент, а заразом проведена при тім національна організація (при проведенні виборів) мала приготовити грунт до парламенту України як території ("краєвої ради")… Не дуже твердий з погляду принципів державного права проект сей мав [як]раз корисну сторону, що давав постійне перманентне краєве [керівництво], яке поновлялось поволі, постійно і непомітно, не творячи безхазяйних антрактів, не відкриваючи гострих агітаційних періодів, що в тодішніх незвичайно хитких і неурівноважених відносинах могло бути дуже небезпечним. Проект був прийнятий і здається мені, що пізніший досвід оправдав сю доволі оригінальну концепцію. Перейти до представництва вибраного загальним голосуванням нам доля не судила. Але обставини латали нашу Ц. раду різними доволі влучними латками, скріпляли наше представництво різними додатками від неукраїнських елементів, і вона як революційний орган трималась і жила…"[174].

Критично висловлювався М.Грушевський і щодо новоствореного керівного центру українського руху — Комітету Центральної Ради, обраного для постійної роботи."…Склад комітету, — відзначав він, — був доволі сірий і мало революційний: забагато було інтелігенції, забагато [е]с-фів (крім Єфремова, Прокопович, Ніковський, Старицька-Черняхівська, Вілінський, Бойко, Мірна), з [е]с-деків, крім Винниченка, — В.Садовський, Стасюк, Чикаленко, з [е]с-рів тільки Христюк"[175].

В.Винниченко і П.Христюк дуже високо оцінювали з'їзд як етапну віху в історії Української революції. Лідер українських соціал-демократів вважав його "першим кроком відродженої нації по шляху державности", "першим каменем" "у будові української державности", "першим підготовчим етапом у творенню як ідей української держави, так і в частковому переведенню їх в життя". "В кожному разі для українства, для свідомих його елементів і для тих елементів, які інтуітивно, законами чистої природи схилялись до свого самопізнання (а їх були міліони), для української нації Всеукраїнський Конгрес у квітні 1917 р. і вибрана ним Центральна Рада були революційно-правними органами, а воля їхня, постанови їхні мали морально-обов'язковий характер.[176]

…І з гордістю кожний українець може сказати, що не насильство, не примус, не обман, не грабіж чужого були фундаментом нашої відроджуваної держави, а добра воля, щиросердне хотіння, ентузіазм і самовідданість всіх складових і будівничих елементів її". Ці слова набувають особливої ваги з огляду на те, в якій ворожій атмосфері всіляких інсинуацій, невщухаючих цькувань, жорсткої, грубої протидії відбувалися підготовка до з’їзду і сам форум, з яким нерозумінням, розратуванням були сприйняті його рішення[177].

На історичну роль з’їзду вказує і П.Христюк: "Національним Конгресом закінчився період української революції — національно-культурницький і підготовчий — і почався другий період — національно-політичної боротьби"[178]. Так само високо, щоправда без зайвого пафосу, оцінював з'їзд і післяз'їздівську ситуацію М.Грушевський. "Організовані українські групи, що утворили Центральну Раду в тимчасовім складі, мали ще те вдоволення, — писав він, — що переконалися, наскільки та політична платформа, яку вони виставили для даного моменту, відповідала вимогам і поглядам ширшого українського громадянства. Воно через своїх делегатів на з'їзді ухвалило їх роботу і зоставило без змін основні підстави національної тактики, визначені ними"[179].

Відзначаючи величезну роль форуму в ідейно-політичному єднанні українства, слід підкреслити і рішення з’їзду, спрямовані на поглиблення і поширення організаторської роботи в масах, створення на місцях розгалудженої мережі комітетів і організацій національно-державницької орієнатції як опори Центральної Ради, запоруки подальшого розвитку Української революції.

Після з’їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс авторитет Центральної Ради як верховного органу, справжнього центру українського визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі.

Отже процес вибору суспільно-політичної альтернативи українством здійснювався надзвичайно відповідально, обраний принциповий орієнтир став результатом виваженого, серйозного підходу до проблеми кращих умів нації, передусім, найавторитетнішого громадського діяча, визначного вченого М. Грушевського.

Однак на сьогодні вельми поширеним є підхід, за яким діяльність Центральної Ради має оцінюватись загалом якщо й не негативно, то, принаймні, невисоко, оскільки хибними виявилися уже два відправних, наріжних моменти її політики — народоправство (соціалізм) і автономістсько-федералістські орієнтації. Саме вони, буцімто, й завадили у 1917 р. скористатись з наданого історією рідкісного сприятливого шансу, завели націю на манівці.

До речі, у розрахунках суворо враховувалось і те, що із здобуттям нацією демократичних гарантій, можливості порядкувати власним життям, із виключенням втручання у її автономну життєдіяльність національне відродження зможе розвинути таку масштабну волю й енергію, за яких українцям вже будуть і не потрібні штучні відмежування від чужих впливів чи конкуренцій. А належність до великої могутньої держави дозволить ефективно скористатись із її очевидних переваг, особливо важливих за умов продовження світової війни.

Як вчений-аналітик, який блискуче опанував надбанням світового досвіду, М. Грушевський був абсолютно переконаний у перевагах ладу, заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.

Водночас, залишаючись завжди справжнім демократом за способом думання і всім змістом своєї поведінки, провід Української революції не допускав “накидання” (тобто нав’язування) вистражданої і вивіреної політичної лінії суспільній свідомості мас (а про маніпулювання нею або ж її обман мови взагалі не могло бути). Тому М. Грушевський делікатно пропонував: в умовах піднесення Української революції гасло автономно-федералістського переустрою Росії “могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України”[180].

Отже, мова йшла про цілком природне засвоєння запропонованих гасел масовим визвольним рухом, животворне його опліднення. І з цього погляду позиція і передбачення голови Центральної Ради та його колег виявились цілком виправданими.

Автономістсько-федералістський стрижень концепції Української революціх не залишився голою кабінетною абстракцією. Сформульовані Центральною Радою гасла перетворились на стійкі переконання мільйонів українців і матеріалізувалися у тисячах і тисячах постанов найрізноманітніших форумів: від загальнонаціональних і загальнопартійних до волосних і вузькокорпоративних. Відбувалось унікальне органічне єднання породження наукового інтелекту з інстинктивними прагненнями, стихійним (радше, — неоформленим) волевиявом широких мас.

Центральна Рада начебто проявляла масам їх внутрішні потяги, настрої й об’єктивно перетворювалась на осереддя руху, що швидко наростав. У тритомнику заступника голови Центральної Ради і голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка “Відродження нації” є прикметний підрозділ з дещо іронічною назвою “І хведеративна”[181]. Справжній мислитель, тонкий знавець національної душі і талановитий художник блискуче, щемливо-тепло відтворив процес визрівання політичної і національної свідомості у всіх верствах українства, особливо в селянському середовищі. “На Україні, - писав він, — все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була “своя”, вона добре знала потреби “простих людей” і хотіла здійснити ці потреби. Ці потреби називались “Автономія України” і “федеративна Росія”. В цих словах містились і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до “простої” мови, й узаконення його відмінності від “руського”, “кацапа”, й ліквідація образливої вічної зневаги цього “кацапа” до “хахла”. Й, нарешті, в цих словах було вирішено питання війни й землі. Реалістичний моністичний розум селянина ці дві категорії, - національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, органічно пов’язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти автономії, той і проти землі.

…Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитаннями, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликами до себе, манили обіцяннями, — селяни на це тільки крутили головами й казали: “І хведеративна!”[182]

Без великої загрози помилитись, можна стверджувати, що будь-яка інша ідеологічно-політична конструкція, окрім гасла “широка національно-територіальна автономія у федеративній, демократичній республіці Росія”, не могла так сколихнути українські маси, згуртувати їх, спрямувати до спільної мети. І якщо правильною є теза, що політика — мистецтво можливого, то варто визнати — найближчим до оптимально можливого був саме вироблений Центральною Радою курс.

З іншого боку, кожен неупереджений об’єктивний дослідник подій 1917 р. знає, що самостійницькі гасла залишались поодинокими слабкими голосами надто вузького кола особистостей і майже ніякого практичного впливу на політичні настрої і організацію визвольного руху не мали. Інших же тогочасні політичні сили просто не витворили.

За великим рахунком, у найголовніших параметрах обраний Центральною Радою курс був значною мірою сумісним з тим напрямом, якого дотримувався Тимчасовий уряд Росії. Щоправда, вплив ліберальних елементів в Центральній Раді був меншим, ніж у Тимчасовому уряді, а позиції лівих, соціалістичних партій — явно сильніші. Однак розбіжності на цьому грунті були не настільки істотними, щоб набрати форми непримиренних суперечностей, перерости в конфлікт. Можливо тут грали роль більше навіть не об’єктивні чинники, а суб’єктивні, особистісні зв’язки і контакти, домовленості і взаємні зобов’язання. Такі цілком могли бути досягнуті все по тій же масонській лінії.

У процесі підготовки повалення самодержавства Верховна рада “вільних каменярів” потурбувалася про те, щоб розподілити між собою портфелі у майбутньому уряді[183]. На конвенті 1916 р. (в його роботі від України взяли участь Ф. Штейнгель, С. Чебанов та О. Зарубін) було ухвалено “заздалегідь підготуватися, як у центрі, так і на місцях до того, щоб після падіння самодержавства керівні посади в органах влади посіли члени масонських лож чи особи, близькі до них і залежні від масонів… Завдання було захопити керівництво в свої руки й не залишатися внаслідок революційних подій осторонь”[184].

Незадовго до вирішальних подій у Києві кілька разів з’являвся масон О. Керенський — одна з ключових постатей в архітектоніці будови російської влади після Лютого. Він заручився у місцевих ложах не лише моральною, а й матеріальною підтримкою для здійснення перевороту, а зайнявши посаду міністра юстиції в Тимчасовому уряді, подбав про те, щоб на ключових посадах в Києві опинились “брати”.

Так, начальником Київської військової округи було призначено масона К. Оберучева. За рекомендацією іншого “брата” Д. Григоровича-Барського, призначеного О. Керенським старшим головою Київської судової палати, дружина М. Грушевського звернулася сама до К. Обручева, щоб вирішити питання про безпечне повернення до Києва чоловіка, що й було зроблено з величезною оперативністю[185]. Заступником М. Грушевського (товаришем Голови Центральної Ради) став масон А. Ніковський, а до першого складу війшли масони С. Єфремов, О. Зарубін, В. Леонтович.

Природно, все це не могло не накладатися й на вироблення політики, на характер поведінки, вчинки живих особистостей, якими були діячі українського руху, з усіма притаманними їм людськими почуттями і, навіть, вадами (“людський фактор”).

А відтак га висхідних рубежах Українська революція, при всіх своїх відмінностях і особливостях, не була альтернативним шляхом щодо курсу, обраного і здійснюваного Тимчасовим урядом. Потрібен був час, щоб виявилися внутрішні суперечності в таборі тих, хто, здавалось, могли бути союзниками, спільниками в суспільному житті, у справі перебудови Росії.

Втім час потрібен був і для того, щоб відбулося усвідомлення того, що обраний Центральною Радою шлях розходиться і з лінією, яку виборювали більшовики.

Діячі ліворадикального політичного спектру, які найактивніше впливали на перебіг революційних подій в Україні, зустріли і 1917 рік, і повалення самодержавства здебільшого у значному віддаленні від рідних місць.

Дуже авторитетні і впливові у передвоєнний час серед київських більшовиків Є. Бош і Г. Пятаков (вони послідовно очолювали місцеву організацію у 1911–1912 рр.) після арешту, засудження на довічне заслання до Сибіру змогли здійснити втечу і через Владивосток, Японію і США дісталися в Швейцарію. Вони взяли участь у Бернській конференції соціал-демократичних організацій, почали разом з В. Леніним, М. Бухаріним, Г. Зінов’євим видання журналу “Комунист” як міжнародного органу лівих соціал-демократів. Однак через теоретичні незгоди в оцінці ступеня розвитку капіталізму (“імперіалістичний економізм”), ставленні до демократичних рухів, національному питанні Г. Пятаков і Є. Бош розійшлися з В. Леніним, його прибічниками, виїхали до Скандинавії, де продовжували революційну діяльність. Зв’язку з Україною, крім спорадичного, рідкісного листування з рідними, не мали.

Ф. Сергєєв (Артем) — впродовж ряду років визнаний лідер харківських більшовиків ще в 1910 р. втік із Сибіру до Харбіну, а з 1911 р. перебував у Австралії. Природно, зв’язків з Україною не мав, та й вкрай обмежену інформацію про події на Батьківщині одержував з багатомісячною затримкою.

Обидва депутати Державної думи від пролетарських центрів Лівобережжя — М.Муранов (Харківщина) і Г.Петровський (Катеринославщина) разом з іншими депутатами-більшовиками відбували заслання в Сибіру.

Правда, набирали сили, ставали дедалі впливовішими їх дещо молодші колеги, такі як С. Буздалін (Харків), Ш. Грузман (Горлівка), Е. Квірінг, М. Копилов, С. Гопнер (Катеринослав), В. Бистрянський (Ватін), М. Зарніцин (Київ), М. Тарногородський (Вінниця), Г. Ачканов, П. Старостін (Одеса). Однак, за винятком хіба що Е. Квірінга, вони так і не переростуть масштабів місцевих працівників і ніхто з них не стане діячем із широким теоретичним мисленням, власним баченням шляхів розвитку революції, здатних приймати неординарні самостійні рішення тощо.

Будучи щирими й порядними людьми, хорошими, дисциплінованими виконавцями, в своїй поведінці вони все ж залежали від зовнішніх імпульсів, ішли за рішеннями, які продукувалися центральними партійними установами. Об’єктивне визнання цього факту ще не означає, що вони, керовані ними організації були лише сліпими виконавцями чужої волі, слухняними знаряддями (агентами) тільки чиєїсь політики, яка зовсім не відповідала інтересам і прагненням місцевого населення. Щоб використати потенціал останнього у бажаному напрямку, для досягнення злочинних завуальованих задумів буцімто треба було запропонувати оманну політику, просто обдурити широкі верстви трудящих.

Вочевидь, тут виявляється надто поверхове розуміння механізму здійснення революцій як всеосяжних, глибинних рухів. Підняти на них маси, мобілізувати на довготривалі історично відповідальні нерідко ризикові й, навіть небезпечні для окремої особистості дії можна лише при принциповому співпадінні векторів розуміння сутності наявних проблем і шляхів їх розв’язання. При цьому часто вибір шляхів і методів досягнення мети здійснюється не вільно, а жорстко детермінується цілою низкою обставин і виявляється сутнісно одним і тим же, незалежно від рівня усвідомлення і обґрунтування (від ідейно-теоретичного до рефлекторно-прагматичного), внутрі- чи позасуб’єктного народження й оформлення.

Втім відзначене слугувало і об’єктивною підставою для розходжень, часом конфліктів, без яких, очевидно, рух вперед взагалі неможливий.

Слід сказати, що В. Леніну, його оточенню доводилось нерідко докладати чималих зусиль, щоб привести місцеві більшовицькі організації (ступінь їх організованості, дисциплінованості, ідейної монолітності нерідко істотно перебільшується) так би мовити, “до єдиного знаменника”. Відмінності ж у позиціях останніх породжувалися, передусім, специфікою місцевих умов, бажанням регіональних лідерів врахувати їх у конкретній політичній діяльності. І хоча, врешті-решт, центру різними методами (критикою, переконанням, тиском і т. ін.) вдавалося долати ті особливості у здійсненні спільного курсу, які, на думку керівного ядра партії, шкодили її монолітності, мобільності, бойовитості, об’єктивна їх наявність в очах пересічних громадян викликала враження наближення більшовиків до корінних інтересів мас на найрізноманітніших зрізах, бажання реалізувати їх у конкретних діях. У всякому разі причин для появи нездоланної стіни між широкими масами України і більшовиками через підлеглість останніх поза національним центрам практично не було, абож вони не виявляли себе достатньо потужно.

Більшовики України після виходу з підпілля нараховували в своїх рядах біля 2 тис. членів (до 30 % з них працювали в об’єднаних з меншовиками організаціях). Вони почали швидко поповнюватись і налагоджувати роботу з поверненням із заслань та еміграції провідних у минулому працівників.

У числі перших зі Скандинавії до Росії, правда не без додаткових труднощів змогли повернутись Г. Пятаков і Є. Бош. Хоча першим великим пунктом їх зупинки була столиця, де, природно, вирували найбільші політичні пристрасті, подружжя твердо вирішило прямувати до Києва. Там, на їх гадку, вони, їх досвід і зв’язки були потрібні більше, аніж деінде, і там можна було принести якнайбільшу користь революційній справі.

І доля розпорядилася так, що саме особиста позиція Георгія Пятакова багато в чому вплинула на лінію поведінки київських більшовиків, вибір їх орієнтацій, призвела, врешті, до серйозної спроби оформлення найзначнішої опозиції загальнопартійному курсу.

Позиція Г. Пятакова досить ретельно виявилась уже у ставленні до телеграми В.Леніна більшовикам, які від’їжджали до Росії від 6 березня 1917р. “Наша тактика: повне недовір’я, ніякої підтримки новому уряду; Керенського особливо підозрюємо; озброєння пролетаріату — єдина гарантія; негайні вибори в Петроградську думу; ніякого зближення з іншими партіями…” — наставляв В. Ленін[186]. З тих, хто входив до складу групи більшовиків, яким вона була адресована, Г. Пятаков^{3} і Є. Бош відразу ж виступили проти ідей, викладених у телеграмі.

13 березня Є. Бош зробила на засіданні Бюро ЦК доповідь про директиви, одержані від В. Леніна. Зачитавши телеграму, вона повідомила, що лідеру більшовиків був направлений запит у зв’язку з тим, що останні два пункти видались недостатньо ясними. Тут же було запропоновано розпочати дискусію про тактику і після короткого обміну думками ухвалено виробити платформу, яка б розкривала лозунги, запропоновані Бюро ЦК. Однак, комісія, якій це було доручено, не виконала наміченої роботи. На засіданні бюро ЦК 22 березня при обговоренні питання про платформу були схвалені резолюції “Про Тимчасовий уряд” і “Про війну і мир”, опубліковані зі вступом “Наша платформа” в “Правде”? 18, від 26 березня 1917 р. Обом документам притаманні положення, характерні для тогочасної позиції Бюро ЦК (про контроль рад за діяльністю Тимчасового уряду, вимоги до Тимчасового уряду, якому давалась розпливчата характеристика, відмовитись від загарбницьких планів, запропонувати всім країнам, що воювали, мир і т. д.)[187]. Принципову тактику з таких найважливіших питань не змогла виробити і Березнева нарада партійних працівників.

На момент обговорення ленінської телеграми Бюро ЦК в Петрограді знаходилась представник Київського комітету РСДРП Д. Іткінд. Вона одержала документ як директиву і привезла його до Києва. Позиція Бюро ЦК щодо ленінської телеграми, можливе знайомство Д. Іткінд з поглядами з даного питання Г. Пятакова і Є. Бош, які очолювали в минулому Київську організацію, непослідовна позиція частини керівників комітету з ряду ключових питань революції, що намітилась на той час, передрішили характер прийнятого Київським комітетом РСДРП рішення за результатами поїздки свого представника до Петрограду. На засіданні, яке відбулося 19 березня, комітет постановив не оголошувати на наступних зборах партійної організації привезену Д. Іткінд “Телеграму більшовикам, які від’їжджали до Росії”. У зв’язку з цим Д. Іткінд не включила інформації про документ В.Леніна до своєї доповіді про результати відрядження до Центрального Комітету партії, зробленої на зборах 21 березня[188].

Тим часом, до Києва прибули Г. Пятаков і Є. Бош, які “без розкачки” поринули у роботу.

23 березня 1917 р. обидва вчорашніх емігранти виступили на засіданні комітету з доповідями “Про платформу ЦК і партійну нараду, яка скликалася на 28 березня”. Під впливом їх доповідей було вирішено створити спеціальну комісію для вироблення платформи Київського комітету. До її складу ввійшли Є. Бош, В. Бистрянський, І. Крейсберг, Г. Пятаков, М. Савельєв /Петров/. Наступного дня комітет уже заслухав доповідь комісії для вироблення платформи, ухвалив запропонований проект і доручив Г. Пятакову здійснити кінцеву редакцію документа для представлення загальним зборам організації1. Однак, 29 березня, після обміну думками, було вирішено відкласти прийняття запропонованого Г. Пятаковим документа до чергових зборів у зв’язку з тим, що представник організації М. Савельєв знаходився в той час на нараді партійних працівників у Петрограді. З метою уточнення позиції більшовиків щодо війни було доручено комітету на додаток до платформи виробити спеціальну резолюцію. Звертає на себе увагу той факт, що, не діждавшись схвалення платформи черговими зборами, комітет на своєму засіданні 1 квітня 1917 року доручив В. Бистрянському і О. Горвицю зібрати об’єднане засідання пропагандистів і агітаторів, прочитати їм доповіді про платформу Київського комітету і запропонувати “ у своїх виступах триматися цієї платформи”2. Не вплинув на позицію Г. Пятакова, його прибічників і передрук з Правди “Голосом социал-демократа” 25, 28 і 30 березня статті В. Леніна “Листа з далека. Лист 1. Перший етап першої революції”.

Члени організації виявили принциповість, відклавши більшістю голосів прийняття запропонованого В. Бистрянським проекту резолюції про війну, автоматично знявши питання про схвалення платформи комітету на загальних зборах 4 квітня.

Однак Г. Пятаков і його однодумці намагались, чого б це не коштувало, здійснити свої задуми. Об’єднавши більшість у комітеті, вони 6 квітня знову внесли на затвердження зборів резолюцію про війну і схвалення платформи комітету. Часте проведення зборів приводило до того, що в них не завжди могла брати участь більшість членів організації. Склад присутніх теж змінювався. На зборах 6 квітня, як показує підрахунок за результатами голосування резолюцій, було всього 323 чоловіка, тобто не більше ј складу організації. За цих умов Г. Пятакову і його однодумцям удалося домогтися схвалення напрацьованих ними документів[189] (9 квітня вони були опубліковані “Голосом соціал-демократа”).

Головна ідея платформи містилась уже у вступному абзаці: “Ми вважаємо, — говорилось у платформі, — що розвиток продуктивних сил і соціальна міць пролетаріату не досягли в Росії того рівня, за якого робітничий клас може здійснити соціалістичний переворот. Встановлення соціалістичного ладу, яке є кінцевою метою всієї нашої діяльності, не входить тому до числа завдань, які стоять перед нами в ході революції, що здійснюється”[190].

Вся політична робота більшовиків повинна була, згідно платформи, зводитися до здійснення Програми-мінімум РСДРП. Цікаво, що ще в грудні 1916 р. в зауваженнях на статтю Г. Зінов’єва про максималізм, В. Ленін назвав в корені невірною ідею автора про те, “наче б то ті її /мінімум програми/ вимоги… в підсумку дають перехід до принципово іншого загального устрою”…Думати так значить принципово перейти на позицію реформізму і залишити точку зору революції соціалістичної.

Програма-мінімум є така програма, яка принципово сумісна з капіталізмом, не виходить із його рамок”[191].

Таким чином, доля надала Г. Пятакову і Є. Бош шанс першим донести в революційну Росію суть нової ленінської тактики. Однак вони зробили чимало, щоб посіяти недовір’я до неї в центральних органах партії і протипоставити їм свою позицію в Київській організації.

Можна припустити, що на тогочасній позиції Г. Пятакова позначився і авторитет Георгія Плеханова. Перший марксист Росії не лише не сприйняв ленінського політичного курсу, а й неодноразово різко негативно висловлювався на адресу В. Леніна, його Квітневих тез. Він зокрема писав, що “російська історія ще не змолола тієї муки, з якої буде з часом спечено пшеничний пиріг соціалізму”. А серед аргументів фундатор російської соціал-демократії наводив наступні: “Соціалістичний лад передбачає щонайменше дві обов’язкові умови: 1) високий ступінь розвитку продуктивних сил (так званої техніки); 2) вельми високий рівень свідомості в трудящому населенні країни. В Росії немає ні того, ні іншого”, - вважав Плеханов, а тому “розводитися про організацію соціалістичного суспільства в нинішній Росії значить вдаватися в безсумнівну і при цьому вкрай шкідливу утопію”. Отже, соціалістичну перспективу в Росії 1917 р. заперечував і Плеханов…

Втім схвалення Київською організацією платформи комітету не означало кінцевого торжества антиленінських поглядів. Їм ще належало увійти у відкрите протистояння з ленінськими ідеями.

7 квітня до Києва повернувся із загальнопартійної наради М. Савельєв. Перед від’їздом із Петрограда 5 квітня він одержав один примірник підготовленого до публікації в “Правде” варіанта тез. “Я списав їх олівцем на окрему записку, — згадував представник Київського комітету більшовиків, — і ось з цим новим євангелієм революційного комунізму приїхав до Києва”[192].

Порівняння документа, з яким ознайомився у Петрограді М. Савельєв з текстом тез, надрукованих у “Правде”, і тими підготовчими матеріалами, що зберігаються у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), дозволяє висунути передбачення: М. Савельєв скопіював один із перших варіантів ленінської праці, можливо, навіть, у момент ознайомлення ще незавершеної. Ймовірно й інше. М. Савельєв з невідомих причин (наприклад — не встиг чомусь) переписав тільки перші 8 із 10 тез і далі оперував саме тим неповним документом, який з часом набув такого вигляду через кількаразове копіювання як завершений.

Важливим було і те, що М. Савельєв був присутній на ряді перших ленінських виступів після повернення з еміграції і обнародуванні В.Леніним тез 4 квітня на зборах більшовиків і на об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів у Таврійському палаці[193].

Відразу ж після приїзду до Києва, вже увечері 7 квітня 1917 року М. Савельєв зробив доповідь, в якій розгорнуто охарактеризував свою поїздку до Петрограда, висвітлив хід роботи Березневої партійної наради, Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів, доповів суть запропонованої В. Леніним лінії поведінки в революції. Доповідач охарактеризував ленінську доповідь на об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків як могутній удар по об’єднавчих тенденціях.

Далі М. Савєльєв зачитав згадані 8 тез і виклав ленінську аргументацію для їх розвитку. На жаль, на цьому чорновик протоколу засідання комітету 7 квітня обривається. Однак обговорення доповіді було продовжено на засіданнях 9 і 10 квітня в обстановці гострої полеміки. М. Савельєву довелося досить довго відповідати на численні питання, якими його буквально засипали члени комітету. Причому, в більшості питань проглядалося несприйняття ленінських ідей, апріорі критичне ставлення до них. М. Савельєв спокійно і принципово відстоював вірність ленінських положень. У ряді випадків йому довелося висловити й власні погляди щодо складних теоретичних проблем і вони в цілому співпадали з тими висновками, які були сформульовані В. Леніним пізніше.

Сюжет протоколу з питання “Про позицію, яку зайняв т. Ленін завершується чітким записом: “Тов. Савельєв (Петров) повністю приєднується до тез Леніна і вважає, що вони у зв’язку з тим, що капіталізм зайшов у безвихідь, цілком виправдовуються в міжнародній соціальній революції”[194].

Єдиною, хто підтримав тоді М. Савельєва і прийшов йому на допомогу в роз’ясненні ленінських орієнтирів, була агент ЦК РСДРП О. Розмирович.

Однак більша частина членів Київського комітету — Г. Пятаков, Є. Бош, В. Бистрянський, О. Горвіц, Д. Іткінд, М. Кугель та ін. виступили проти Квітневих тез. Основний їх доказ — незрілість Росії для соціалістичної революції[195].

“Поразка уряду, соціалістичний переворот неможливі, оскільки немає всіх економічних передумов, — стверджував М. Кугель. — Тов. Ленін неправий, приймаючи буржуазно-дем. переворот за переворот соціалістичний”. “Диктатура пролетаріату зараз неможлива, оскільки маси політично не виховані, не підготовлені до організації господарства, до відвернення продовольчої кризи”, — вторив йому А. Горвіц. “В нашій платформі, — натискав Г. Пятаков, — говориться визначено, що ми зараз не йдемо до соціалізму, а т. Ленін кличе до захоплення влади. Ленін все ж таки проти У[становчих] З[борів], але для нас ясно, що тепер можуть бути тільки У[становчі] З[бори], а не Республіка Рад Роб. Солд. і Наймит. Деп.” Є. Бош також особливо акцентувала на тому, що платформа Київського Комітету корінним чином розходиться з ленінськими тезами. “Тов. Ленін, — підкреслювала вона, — знаходить можливим соціалістичний переворот, у нас можливий тільки демократичний переворот. Говорячи про соц. переворот, ми підтримуємо контрреволюцію. Тов. Ленін говорить — геть Т[тимчасовий] У[ряд], а київська організація говорить: ми критикуємо Т[тимчасовий] У[ряд], ми боремося з ним, викриваємо, але не скидаємо. Тов. Ленін говорить — не У[становчі] З[бори], - а ми вимагаємо У[становчі] З[бори]… Ми повинні підтримувати резолюцію київського комітету, тепер час настільки серйозний, що дотримуватись авторитетів неможливо”[196].

В позиції противників переходу до соціалістичної революції виявилась невіра у революційні потенції російського пролетаріату, в можливість залучення селян на бік соціалістичної революції. О. Горвіц, наприклад, твердив, що в “Росії головна маса населення дрібнобуржуазна і тому реакційна. Подальший розвиток революції позначить розходження між пролетаріатом і селянством”. Д. Іткінд також намагалась довести, що тези передчасні через дезорганізацію і непідготовленість мас, несвідомість солдат. Вона вважала, що в соціалістичній революції широкі маси селянства не підуть за пролетаріатом. М. Кугель пророкував: “Якби пролетаріат взяв у свої руки владу в нашій аграрній країні, революція була б програна”[197].

В. Бистрянський, О. Горвіц у своїх міркуваннях відстоювали думки, що без соціалістичної революції на Заході вона неможлива в Росії, а тому і неприйнятні тези В. Леніна.

Г. Пятаков і його прибічники недооцінювали ролі рад у революційному процесі, продовжували ратувати за підтримку Тимчасовго уряду. Аргументація при цьому була плутаною і непереконливою. Так, М. Кугель говорив, що “перехід влади до Рад неможливий, тому що Ради — влада революції і при встановленні республіки вони скасуються… Ми, звичайно, не можемо довіряти уряду, але поки що терпимо його… Тов. Ленін говорить про повалення уряду, але уряд спирається на Р.Р.Д., а тому треба повалити Р.Р.Д.” Г. Пятаков пояснив своє неприйняття ленінських ідей так: “В тезах говориться про передачу влади Радам Р.Д. і Р.С.Д., тобто, про диктатуру пролетаріату, яка неможлива при капіталізмі”[198].

Відкидалась і ленінська тактика щодо імперіалістичної війни. Братання М. Кугель кваліфікував як утопію, а О. Горвіц назвав “не марксистським способом ліквідації війни, а анархічним”. Висловлювались сумніви і відносно економічної платформ партії більшовиків (М. Кугель: — “націоналізація землі — небезпечний експеримент”[199].

Не дивно, що у процесі дискусії М. Лебєдєв вніс і узагальнюючу пропозицію про те, що “Київський к-т не згоден з тезами Леніна”[200].

Вже 10 квітня 1917 р. Київський комітет РСДРП прийняв резолюцію: “Вважаючи тези т. Леніна ще недостатньо обґрунтованими і розвинутими, Київськ. к-т утримується поки що від прийняття резолюції щодо тез, залишаючи їх у межах дискусії”2.

Враховуючи прагнення однодумців Г. Пятакова затягнути, а то і зовсім зірвати обговорення Квітневих тез, приховати їх зміст від рядових членів партії, М. Савельєв ознайомив з ленінським документом найчисельнішу в Києві Міську району партійну організацію (яка об’єднувала біля 1000 із загального числа 1500 членів партії). Збори більшовиків Міського району, обговоривши тези В.Леніна, схвалили їх більшістю голосів[201].

Активно підтримала Квітневі тези революційна молодь Києва[202]. Так, 9 квітня М. Савельєв виступив з повідомленням про Квітневі тези на зустрічі з ініціативною групою молодих робітників по створенню спілки соціал-демократичної робітничої молоді. Учасники зустрічі прийняли рішення заслухати аналогічну доповідь М. Савельєва на зборах робітничої і студентської молоді міста. Через два дні такі збори відбулися. Після закінчення доповіді було вирішено надіслати вітальну телеграму В. Леніну. Молодь, зокрема Мальчиков, Лапідус, Мішухіна й інші з великим ентузіазмом пропагували тези, виступали за їх визнання, боролись проти їх противників у комітеті й організації[203].

З ініціативи М. Савельєва привезений ним варіант тез (із несуттєвими, викликаними, швидше за все, технічними причинами, скороченнями) був розмножений на гектографі і поширений у місті листівкою. Це був єдиний у країні передрук одного із перших варіантів твору В. Леніна. Цінність цього видання зростає у зв’язку з тим, що інших листівок з текстом Квітневих тез не виявлено, (оригінал єдиного примірника листівки знаходиться на збереженні в Центральному державному архіві громадських об`єднань України (колишньому Партійному архіві Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу ІМЛ при ЦК КПРС — ф.57, оп. 2, Д. 56а, л.І). Очевидно, листівка вийшла 10–12 квітня 1917 р. Пізніше вона, швидше за все, була б передрукована із “Правды”. Даних про наклад листівки немає, хоч ті відомості, що дійшли до наших днів зі спогадів учасників подій, зокрема Мальчикова, які свого часу, на жаль, не були записані, документально оформлені, видали листівку у кількості 2 тис. примірників. Так, не зважаючи на маневри Г. Пятакова, зусиллями М.Савельєва з ленінським твором одержали можливість ознайомитися значна частина партійців ще до вирішального етапу його обговорення.

На цей момент до Києва надійшов і номер “Правды” від 7 квітня 1917 року, в якому була опублікована робота В. Леніна (в Києві у цей час одержували більш як 100 примірників органа ЦК РСДРП). Все це не могло не відбитися на характері подальшої боротьби прибічників радикальнішої стратегії і тактики з прихильниками інших, поміркованіших поглядів.

На засіданні комітету 11 квітня було вирішено винести обговорення Квітневих тез на загальні збори 15 квітня. 13 квітня таке ж рішення було ухвалено щодо порядку денного наради більшовиків Південно-Західного краю, призначеної також на 15 квітня[204].

Однак 14 квітня на засіданні комітету прибічники Г. Пятакова 7 голосами проти 4 провели рішення, в якому відзначалося, що комітет знаходить ленінські тези “взагалі неприйнятними і залишається на своїй попередній платформі і резолюції про війну”. Було відкинуто також пропозицію присутньої на засіданні О. Розмирович — представника Центрального Комітету — про те, щоб все-таки обговорити тези на загальних зборах організації.

Проведені 15 квітня загальні збори членів організації, заслухавши ленінські тези, доповідь М.Савельєва про Всеросійську нараду Рад і Квітневі тези, а також резолюцію комітету від 14 квітня, ухвалили постанову: “Вважаючи питання, які підняті в тезах В.І.Леніна, дуже важливими і складними, загальні збори Київської організації РСДРП не знаходять можливим прийняти без детального обґоворення певну резолюцію про своє ставлення до них, для чого призначають окремі збори найближчими ж днями”. Збори вирішили також опублікувати тези В.Леніна в черговому номері газети “Голос социал-демократа”[205]. Слід відзначити, що Г. Пятаков, В. Бистрянський і М. Лебєдєв, які входили до складу “вузької редакційної колегії” і вирішували всі справи, пов’язані з веденням органу, не виконали постанови зборів, і тези так і не були надруковані в газеті. Більше того, прибічники Г. Пятакова добились, що “Голос социал-демократа” перестав передруковувати статті з “Правды”, а комітет прийняв рішення про скорочення обсягу публікацій у газеті щодо загальнотеоретичних питань[206].

15–17 квітня в Києві відбулася окружна нарада більшовиків Південно-Західного краю. На ній були присутні делегати від більшовицьких організацій і груп: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської губерній, а також представник Гомельської групи більшовиків. У роботі наради взяли участь представники Бюро ЦК РСДРП О. Розмирович, М. Савельєв, І. Шварц. Нарада заслухала і детально обговорила доповіді про війну і про ставлення до Тимчасовго уряду. Співдоповідачем з обох питань виступав М. Савельєв, який виклав у ході виступів основні ідеї Квітневих тез В. Леніна. Нарада (на ній було обрано Окружний комітет на чолі з Є. Бош, до якого війшов і Г. Пятаков) схвалила резолюції в дусі ленінських постанов і висновків[207].

Ухвали наради, не зважаючи на деякі незначні теоретичні недоречності, свідчили про те, що переважна більшість членів партії організацій п’яти губерній схвалила ленінський стратегічний курс.

За цих умовах діяльність Г. Пятакова і його прибічників почала все наочніше набирати рис фракційності. 19 квітня на загальних партійних зборах (були присутні, щоправда, не більше як 300 із 1900 членів організації) комітет заявив про те, що складає свої повноваження. Але збори 221 голосом проти 6, при 22, які утримались, відхилили цю заяву[208]. Тоді, знову-таки з метою тиску на рядових членів організації, комітет дав згоду зберегти свої повноваження до кінця обговорення Квітневих тез. При переході зборів до розгляду цього питання надійшла рішуча вимога “З`ясувати загальним зборам, з яких міркувань комітет виніс резолюцію, яка відхиляє тези”. На підтримку тез виступили рядові більшовики. Зокрема, солдат Петров вніс резолюцію зі схваленням Квітневих тез В.Леніна і вимогою “провести їх в життя”[209]. Д. Іткінд після всього згадувала: “Було страшно бурхливе засідання. Особливо протестувала молодь, очолювана тов. Мальчиковим і велика група Міського району[210]. Незадоволені таким поворотом подій, Г. Пятаков і його прибічники, під приводом затягування дебатів, домоглися рішення про перенесення обговорення питання на наступні збори, а потім практично саботували їх, заявивши від імені комітету про відмову від обговорення принципових політичних питань у зв’язку з тим, що тимчасово виконують функції керівного органа. Більшість членів комітету перешкодили проведенню чергових партійних зборів, якого вимагали члени організації і частина членів комітету[211].

В такій обстановці більшість комітету вдалася до нових маневрувань. Не рахуючись з волею і, навіть, рішучими протестами значного числа членів організації, вони домоглися на зборах 19 квітня переобрання делегата на УП партійну конференцію. Замість М. Савельєва делегатом була обрана Є. Бош.

На своєму засіданні 20 квітня комітет схвалив інструкцію для делегатів на конференцію, у відповідності з якою делегатам від Київської організації було запропоновано керуватися платформою комітету[212]. Це рішення так і не було доведене до всієї партійної організації, більшість якої, як свідчить із вищесказаного, не поділяла поглядів Г. Пятакова і його прибічників. Про це свідчить і рішуча підтримка поглядів вождя партії ініціативною групою молоді міста, яка надіслала 19 квітня В.Леніну телеграму: “Спілка молоді, - говорилося в ній, — гаряче вітає тов. Леніна як ідейного керівника революційного пролетаріату, як справжнього і стійкого борця проти гніту капіталу, за соціалізм і вітає в його особі революційних борців Інтернаціоналу”[213].

22 квітня “Голос социал-демократа” надрукував на свої сторінках статтю “Похід буржуазії проти революційної соціал-демократії”, яка свідчила про великий авторитет В. Леніна і висунутих ним лозунгів в партійних масах.

Ленінські ідеї завоювали загальнопартійне визнання. Це красномовно засвідчила VII /Квітнева/ Всеросійська конференція РСДРП(б), у роботі якої взяло участь 17 посланців від 11 більшовицьких організацій України, що нараховували вже більше 8,5 тисяч членів партії. Переважна більшість делегатів від партійних організацій України, як і посланці інших регіонів країни, з перших же засідань активно підтримали ленінську позицію. За цих умов Г. Пятаков та інші делегати від Київської організації не зважились виступити проти загальнопартійної лінії. Г. Пятаков протиставив ленінським ідеям свої погляди лише з одного — національного питання.

Більшовицькі організації України в короткий час схвалили рішення конференції, настирливо пропагували їх і приступили до роботи по мобілізації мас на їх виконання.

Поступово ставав на послідовно-ленінські позиції і Київський комітет РСДРП(б). Комітет заслухав повні звіти всіх делегатів конференції і представника ЦК РСДРП(б) М. Савельєва на спеціальному засіданні, яке відбулося 8 або 9 травня. Майоров і М.Савельєв відхилили спроби Г. Пятакова та його прибічників перекрутити інформацію про хід роботи конференції, применшити значення прийнятих рішень (в “Голосе социал-демократа” було опубліковано лише 2 резолюції, прийняті VII конференцією РСДРП(б) — про війну і з аграрного питання. Це було значно менше, ніж в інших більшовистських виданнях України). Підводячи підсумок характеристиці найважливіших резолюцій конференції, М. Савельєв відзначив, що “під кінець (конференції — В.С.) більшовизм вийшов оновленим, єдиним, як ніколи. Подальший розвиток більшовизму піде саме цією лінією”.

Навіть ті з членів Київського комітету, які раніше займали антиленінські позиції, як, наприклад, Д. Іткінд, визнали, що після ознайомлення з результатами роботи Всеросійської конференції у комітеті виробляється “ясна лінія” з корінних питань революції2. Дедалі активніше починали боротися за ленінську політичну лінію Є. Бош, М. Майоров та інші керівні працівники Київської організації, які ще зовсім недавно підтримували Г. Пятакова. Протягом травня — червня більшовики Києва прийняли ряд рішень в дусі резолюцій Квітневої конференції.

У газеті “Голос социал-демократа” була надрукована стаття М. Зарніцина ”Боротьба з господарською розрухою”. Автор активно відстоював ленінську економічну платформу партії більшовиків. “Тепер, — відмічалося в статті, - революція створила в особі Рад. Роб. Солд. і селянських депутатів такі органи самодіяльності революційного народу, які з успіхом могли б здійснити контроль над суспільним виробництвом і розподілом продуктів. Тов. Ленін перший вказав на це відразу після приїзду до Росії у відомих своїх “тезах”. 7 і 8-й тези проголошували:

“7. Злиття негайне усіх банків країни в один загальнонаціональний банк і введення контролю над ним з боку Р.Р.Д.

8. Не “запровадження” соціалізма, як наше безпосереднє завдання, а перехід негайно тільки до контролю з боку Р.Р.Д. за загальним виробництвом і розподілом продуктів”.

Ці тези показались тоді чимось “страшним” і “жахливим” не тільки представникам дрібнобуржуазних партій народників і меншовиків, але й деяким більшовикам.

Життя, однак, швидко показало, наскільки був правий в даному разі тов. Ленін”.

Слід окремо відзначити той факт, що процитовані ленінські тези стосувались суті робітничого контролю — питання, якого не змогла зрозуміти секретар окружного комітету РСДРП(б) Є. Бош навіть після розмови з В. Леніним на VII загальнопартійній конференції. З цієї точки зору симптоматична і кінцівка статті, підкріплена посиланням на матеріали конференції: “… Тільки перехід всієї влади в руки Рад Роб. Солд. Сел. і Наймитських депутатів дасть можливість здійснити у загальнодержавному масштабі в інтересах народу, а не проти народу контроль над виробництвом і розподілом, і трудову повинність.

До тих пір, доки цей перехід не здійснився, вказані заходи можуть здійснюватися в окремих місцях “місцевими революційними органами всенародної влади, коли для цього є можливість (Резол. Всерос. Конф.)”[214].

2 і 23 червня відбулися засідання загальноміської конференції більшовиків Києва (періодичні засідання конференції прийшли на зміну загальним партійним зборам, які стали неможливими у зв‘язку з чисельним зростанням організації — В.С.). У результаті обговорення питання про національно-визвольний рух Г. Пятаков і його прибічники зазнали рішучої поразки. Конференція прийняла ленінську резолюцію VII конференції РСДРП(б) з національного питання[215].

Загальноміська конференція, яка відбулася 21 і 28 травня, прийняла рішення про широкий передрук брошур центрального партійного видавництва “Прибой”, і про те, щоб друкований орган комітету — “Голос социал-демократа” вівся в дусі “Правды”[216]. А конференція, яка проходила 30 липня, після доповіді про “Голос соціал-демократа”, констатувала, “що напрямок газети повністю відповідає постановам останьої загальнопартійної конференції і співпадає з поглядами комітету”[217].

Отже, в Києві обговорення питань, пов’язаних з напрацюванням і прийняттям нового стратегічного курсу партії більшовиків, зусиллями Г. Пятакова і його прихильників вилилось у гостре протиборство прибічників різних підходів до оцінки перспектив революції. Щодо гостроти ця боротьба не мала собі рівних у партії. Достатньо сказати, що питання, пов’язані з обговоренням Квітневих тез, 7 раз ставились на засіданнях комітету, двічі на загальних партійних зборах, на окружній партійній нараді Південно-Західного краю, а платформа Київського комітету, протиставлена тезам, по три рази вносилась до порядку денного засідань комітету і загальних зборів. У ході боротьби комітет, який мав періодичний друкований орган, перешкоджав передруку на його сторінках тез В. Леніна, на що прибічники ленінської позиції відповіли публікацією листівки з текстом ленінського документа.

Конкретно-історично склалося так, що представники саме Київської організації змогли одержати повнішу, за будь-яку іншу периферійну організацію, інформацію про сутність ленінських стратегічних і тактичних настанов. За малим винятком, навряд чи хто із місцевих більшовиків, окрім київських, міг, наприклад, уже в двадцятих числах березня знати про ленінську телеграму більшовикам, які від’їжджали в Росію. Не відомо, чи привіз хто-небудь, окрім М. Савельєва в свою організацію варіант тез іще до появи в своєму місті “Правды” з текстом ленінського документа. Не багато було і тих делегатів з місць, які слухали доповіді В. Леніна про стратегію і тактику партії в перші дні квітня і оперативно, подібно М. Савельєву, доносили їх зміст до товаришів по організації. Однак, ленінським висновкам негайно протиставлялись погляди Г. Пятакова і його прибічників, які мали в Київському комітеті тимчасову перевагу. Можна допустити, що теоретична дискусія в Києві у квітні-травні 1917 року була продовженням суперечок, які вели В. Ленін і Г. Пятаков щодо основних питань революційного руху в 1915–1916 роках. Безперечно, що вона вилилась у найбільшу в країні відверту опозицію ленінським ідеям.

Власне, полеміка навколо Квітневих тез до VII Всеросійської конференції РСДРП(б) так і не була завершена. Більше того, робились спроби навіть дискредитувати прийнятий конференцією стратегічний курс партії, зокрема, знову протипоставити йому власні плани дій.

Ніде, окрім Києва, неприйняття ленінських пропозицій не привело до створення власної, альтернативної платформи для внесення її на форумі партії як ідейно-політичної основи для можливого організаційного оформлення групи /фракції/ членів партії, які дотримувалися відмінних від ленінських поглядів.

У Київській організації виявились непідготовленими до сприйняття нових радикальних теоретичних висновків не стільки рядові члени партії, скільки керівництво комітету, що обумовило особливий драматизм дискусії, в якій більшість організації могла йти на відстоювання своєї лінії тільки до певної межі, чим спритно скористались Г. Пятаков, його прибічники, які стали на шлях фракційності.

Обговорення в Київській організації принципового, стратегічно важливого ленінського документа відбило рівень тодішнього демократизму відносин і внутріпартійної практики, коли загальна політична лінія вироблялася в процесі вільного обміну поглядами за повної можливості їх відстоювання. Досягнутий за таких умов ступінь згуртування був особливо міцним, бо, по-суті, виключав нав’язування будь-кому яких-завгодно рішень.

Схвалення більшовиками України, інших регіонів країни ленінського стратегічного плану було вибором курсу на соціалістичну революцію. Це була серйозна альтернатива шляху, на який став Тимчасовий уряд і до якого схилялася Центральна Рада. Однак обрані теоретичні моделі мали ще пройти сувору перевірку в горнилі непростих процесів, які були в спромозі породити й такі злами ситуацій, коли первісний вибір соціально-політичної перспективи різними силами неминуче мав бути не лише скоригований, а й суттєво змінитися.