"Україна у революційну добу. Рік 1917" - читать интересную книгу автора (Солдатенко Валерій Федорович)

IV. ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ХВИЛІ ВЛІТКУ 1917 Р

Уже перші дні червня 1917 р. давали усі підстави думати й говорити, що Україна виступила в дуже жарке політичне літо. Невідворотність чогось надзвичайно важливого, відповідального, воістину доленосного вгадувалась, відчувалась майже всіма і практично на кожному кроці.

Незважаючи на заборону Керенського, 5 червня у Києві, в атмосфері крайнього нервового збудження, безперервних демонстрацій почав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 2 308 делегатів, які представляли понад 1,6 млн. солдатів. У багатьох виступах його учасників лунали заклики до повного розриву з Тимчасовим урядом, припинення будь-яких переговорів із ним. Центральній Раді не вдалося схилити з'їзд до поміркованої позиції. У схваленій резолюції з'їзд зажадав відміни рішень Тимчасового уряду і негайного визнання вимог, сформульованих Радою: «З'їзд пропонує Українській Центральній раді з цього приводу до уряду більше не звертатися і негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу»[365].

Що ж до власне військових питань, то з'їзд, засудивши позицію командних ешелонів російської армії у справі її українізації, поставив перед ними вимогу затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено десятьма особами) як «українську військову інституцію», заявив про обов'язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії, враховуючи, зокрема, процес створення загонів «Вільного козацтва», що набирав сили[366].

Українська Рада, вочевидь, могла б скористатися цією хвилею справді широкого народного антиурядового обурення (незадовго до цього схожі резолюції ухвалив також Український селянський з'їзд). Проте навіть у цей критичний момент вона не виявила достатньої твердості, побоюючись, щоб її дії не викликали ворожості, якихось каральних акцій з боку Тимчасового уряду. Про це свідчила, зокрема, телеграма до Петрограда, відправлена від імені губернської Ради об'єднаних громадських організацій комісаром М. Суковкіним з проханням пом'якшити ставлення уряду до українського питання.

«Для збереження на Україні й надалі спокійного життя й можливості планової праці для потреб армії, — говорилось у телеграмі, — губернський виконавчий комітет уважає необхідним, щоб Тимчасове правительство якнайскоріше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка безперервно розвивається, через те його дальшого ігнорування цілком не можна допустити. Найкращим способом заспокоєння, що мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу видання правительственного розпорядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимчасового правительства, національних і політичних організацій і партій при умові, що українці дістануть відповідне представництво. Сій нараді треба поручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаємних відносин України до цілої держави»[367]. І саме направлення телеграми, і її текст, за визнанням В. Винниченка, були погоджені з керівництвом Центральної Ради.

Однак Тимчасовий уряд все ще вважав, що момент для угоди не настав, і тому не поспішав з відповіддю.

Водночас збуджений настрій українських мас свідчив про те, що далі зволікати уже не можна. Делегати військового з'їзду відмовилися залишити Київ, вимагаючи певних рішень. Вони заявили про свою рішучість у разі відмови вдатися до найрадикальніших заходів. Кожен день, а то й година зволікання могли призвести до стихійного вибуху з непередбачуваними наслідками. Все це змушувало лідерів Української революції прискорити роботу над створенням універсалу.

Викладені вище факти дають змогу об'єктивно оцінити розмах і глибину революційних процесів, що відбувалися в Україні навесні — на початку літа 1917 р., дійсну роль у них Центральної Ради. Варто зазначити, що чимало істориків перебільшують вплив Ради на перебіг подій, ступінь її опозиційності Тимчасовому урядові, конфронтації з ним. Досліджуваний фактичний, документальний матеріал свідчить, що українська справа ставилась на порядок денний історії досить скромно. Навіть за умов, коли стосунки Української Ради і Тимчасового уряду набули виразних рис конфліктності, лідери українського руху прагнули втриматися на поміркованих позиціях. Сутність ситуації досить чітко виклав у одній з перших публікацій (якщо не першій) про тогочасні події М. Грушевський. У брошурі, що вийшла двома виданнями уже в 1917 р., — «Українська Центральна Рада й її Універсал» (редакція другого видання — «Українська Центральна Рада й її Універсали, перший і другий»), висвітлювані події озаглавлено досить промовисто: «Як У. Ц. Рада шукала порозуміння з Центральним Рос. Урядом» (лейтмотив дій Ради визначено гранично чітко); «Як поставився Центр. Рос. Уряд до домагань Українського народу» (зневажливо відкинув їх, виявив «якесь завзяте бажаннє ні в чім ані найменшім не дати згоди, не лишити ні тіні гадки про можливість порозуміння, або про охоту до неї»); «Як стрів се Український народ» (з великим обуренням, Всеукраїнський селянський з'їзд і, особливо, другий Український військовий з'їзд, що зібрався всупереч забороні О. Керенського, підштовхнули Центральну Раду до активізації дій, підготовки Універсалу)[368].

Не підлягає сумніву, що зростання напруженості у стосунках обох сторін було викликане, насамперед, відверто шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яку підтримувала великоросійська демократія. Це ображало почуття українців, породжувало зворотну оборонну реакцію, будило в масах бажання домогтися своїх прагнень, незважаючи на будь-чию протидію. Віддзеркаленням стану розвитку українського руху і став Перший Універсал, підготовлений і оголошений Центральною Радою спочатку на засіданні військового з'їзду (10 червня 1917 р.), а потім усенародно.

Історія підготовки Універсалу, аналіз його змісту, значення цього документа для подальшого розвитку революції і процесу державотворення, як правило, опинялися в центрі уваги всіх, хто намагався писати про події 1917 р. в Україні. Проте найцінніші тлумачення, очевидно, все ж належать М. Грушевському. Не тільки тому, що він, як ніхто, знав ситуацію, так би мовити, зсередини. А й тому, що оцінював він її здебільшого у контексті подій, які ще не перейшли у завершальну стадію, не з позицій врахування кінцевого результату, як це робила переважна більшість дослідників, коли можна було «розумувати» заднім числом.

Голова Центральної Ради у своїх мемуарах розкрив досить суттєві моменти, пов'язані з самим механізмом підготовки документа. Він згадує про враження, яке справила офіційна відмова Тимчасового уряду виконати вимоги українців, про те, в якій атмосфері Рада зважилася на відповідний крок, і як, урешті, готувався сам документ, які при цьому довелося долати суперечності. Серед іншого звертає на себе увагу такий епізод: «…Саме тоді вироблявся проект обіцяного Центральною Радою Універсалу. Винниченко взявся зробити перший начерк, звичайно дуже поміркований в [національних] домаганнях, сим разом унісся настроями хвилі і написав свій начерк в таких різких тонах, що присутній Єфремов рішуче запротестував, вважаючи такий напрям чистим авантюризмом, і заявив, що не тільки в редакції його брати [участь] не хоче [і] не підпише, але й у президії р[ади] не останеться. Винниченко заявив повну готовність «вигладити». Гладили так, що, як з жалем потім говорив один з молодих членів редакційного комітету прапорщик Потішко, від ген[ерального] військового комітету тільки й остався заголовок «Універсал». Дійсно, деяка загальність і невиразність в стилізації з'явилася як наслідок сеї операції»[369].

М. Грушевський досить тонко вловив і відтворив феноменальність рішення про найменування документа «Універсалом», що само по собі справляло часто більше враження, аніж його зміст: «Магічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократичного, селянського, соціалістичного, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Се слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перетопленої і о[чи]щеної в огні нового революційного руху, відкликалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових, кращих формах. Се була та містика, яка проноситься так часто в великих революційних рухах. Гасло, яке говорило кожному своє, не укладалося в ніяку формулу, вихоплювалося з усякого прецизування і будило несказану емоцію в підсвідомих покладах життя. У-ні-версал!..Воно вело в незнану далечінь нових національних досягнень, іще не явлених розумові, і тому мало таку чарівну силу»[370].

Центральна ідея Першого Універсалу полягала в словах: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Україні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням, — Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті»[371].

Звичайно, застосовані у документі надзвичайної політичної ваги формули дуже далекі від досконалості. З одного боку, заявляється про те, що народ України віднині буде вільним, сам порядкуватиме своїм життям через Українські Установчі збори. З іншого — декларується нерозривність з Росією, а доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими зборами. Однак творці Універсалу, палкі його прихильники оцінювали цей державницький документ дуже високо.

У згаданій вище брошурі «Українська Центральна Рада і її універсали», що вийшла в світ відразу ж після цих подій, М. Грушевський з методичною послідовністю викладає історію створення і основні напрями діяльності Центральної Ради, а після відтворення тексту Першого Універсалу вміщує спеціальний розділ «Що сказала Ц. У. Рада в Універсалі». Розкриваючи головні передумови появи цього документа, відомий політичний діяч відверто заявляє: «Перш за все важне було те, що У. Ц. Рада заговорила в сім Універсалі як власть, поставлена Українським Народом над собою на те, щоб кермувати і правити ним, так що її постанови і накази мають українською людністю пильно сповнятись.

Вона заявила, що, взявши на себе велике діло творення нового, свобідного і справедливого, автономного життя, положене на неї Українським Народом, вона не зложить з себе сього діла і не ухилиться від нього ні в якім разі, — які б не були трудні і небезпечні обставини, які б не були відносини до неї, яке б не було становище Рос. Центр. Уряду — чи схоче він помагати їй і працювати разом з нею, чи ні»[372].

М. Грушевський наголошував, що Центральна Рада обіцяє дбати про інтереси краю, вживе всіх сил і засобів для його всебічного розвитку. Він запевняв, що Рада дбатиме не лише про добро й успіхи українців, але так само піклуватиметься про добро й інтереси інших народностей, що живуть на українській землі, прагнутиме порозуміння з демократичними групами, що їх представляють, і планує разом з ними працювати над розбудовою нового ладу[373].

Всі люди доброї волі, за переконанням українського лідера, знайшли в Універсалі «заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привітали перехід Ради до активної роботи над захистом і упорядкуваннєм життя краю, до закладання підстав його автономного життя.

Ті ж, що підняли голос на нього, вичитали в нім те, чого в нім зовсім нема! Бож Ц. Рада в своїм Універсалі признавала єдність Росийської революції, визнавала санкцію Всеросийського Учредительного зібрання, і зовсім не розривала з Центральним Урядом, не претендувала на ніяку власть над неукраїнськими народностями, тільки над Українським Народом, що її настановив. Національне самооподаткування накладала тільки на українську людність, не чіпаючи не-Українців.

Ніяких анархичних, неорганізованих виступів не допускала. Всю адміністративну, публичну машину полишала без усякої поміхи і не робила перешкоди в її діяльности»[374].

М. Грушевський кожною своєю фразою прагне переконати, що ніяких помислів, окрім спокою й ладу для рідного краю, загального порозуміння у Центральної Ради не було, не хотіла вона сіяти й національну ворожнечу. Зовсім навпаки, «У. Ц. Р. ніби говорить сим Універсалом до всіх, хто живе на Україні: «Мир вам, братя-громадяне Української землі! Ми, У. Ц. Рада, стали на сторожі спокою й ладу України і вжиємо всіх сил Українського Народу, щоб забезпечити їй правильний порядок! Порозумійтеся, працюйте в згоді між собою і в тіснім зв'язку з нами, і спільними силами забезпечіть добре житє нашому краєви!»[375]

Зрештою, всі пояснення, що до них удається М. Грушевський, вкладаються й у лапідарну оцінку Першого Універсалу — «творення підстав української автономії» як важливого кроку до запровадження національної державності. Хоча, за оцінками фахівців, зокрема П. Христюка, «обрії майбутньої державної роботи ще тільки намічались», універсал з великим захопленням, ентузіазмом, радістю зустріли українці, підтримали справжні демократи за межами України. Однак привертає увагу й той факт, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, який продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, його силу. Жодним словом автори універсалу не обмовилися про проблему власної армії, чи бодай українізації існуючих збройних сил.

І якщо навіть припустити, що це робилося з дипломатичних міркувань, то й у цьому разі, мабуть, є всі підстави стверджувати, що пошук гаранта державного будівництва за межами своєї Батьківщини — вельми ненадійна, хибна, зрештою згубна позиція.

Щоправда, багато хто з лідерів Української революції добре розумів, що документ був далеким від досконалості, і через те різні верстви вкладали в нього свій власний смисл. Проте головне, на думку цих політичних діячів, полягало зовсім не в конкретних обіцянках. «Ні. Сила універсалу полягала в иньшому, а саме в тому великому принціпі, який він проголосив словами: «од нині самі будемо творити наше життя», і в тому великому, безмежному довіррі до творчих сил українського народу, яким пройнятий був весь універсал, на якому він весь, від початку до кінця побудований, — заявляв П. Христюк. — В цьому принціпі і в цій вірі треба шукати ключа до розгадки питання про причини надзвичайного успіху універсалу, про причини народного ентузіазму, викликаного ним.

Ці слова — «од нині ми сами, а не далекий Петроград, не далеке і чуже Временне Правительство і не хтось иньший, сами, тут у себе, без вічних перешкод, без вічного загаду, з власної волі будемо творити своє життя» — це було все. Тут містилась вся національно-політична і соціяльно-економична програма. Сказавши це, вже не так важко було нагадати навіть і про землю і про майбутні Установчі збори. Раз ми сами будемо творити своє життя, то ми вже нічого не забудемо, ми вже згадаємо про все: і про землю, і про війну, і про школу, і про нову народню власть на місцях, і про становище робітника на фабриці та заводі, і про самі фабрики та заводи, банки… Так думав український робітник і селянин.

Звичайно, це був революційний романтизм. Звичайно, цілком иньший зміст вкладали в те «ми сами будемо творити своє життя» — українське міщанство, здеклясова-на інтелігенція, дрібна буржуазія»[376].

Справді, ті, хто скеровував український рух, брав у ньому участь у 1917 р., багато в чому були романтиками революції. І в цьому крилася одна з визначальних причин тогочасного розмаху руху, але й, водночас, причина його аморфності, орієнтаційної невизначеності.

Ухвалення Першого Універсалу, події, що його супроводжували, стали справді визначною віхою у розвитку Української революції, українського руху, початком «відродження державного життя на Україні». І хоч би як хто тлумачив їх згодом, хоч би які оцінки давав, усі врешті-решт змушені погодитись, що це була одна з найвищих точок піднесення визвольного руху, а ті дні «стали історичними днями українського життя»[377]. «…Крива українського руху, — констатує М. Грушевський, — по високих прямовісних скоках під час першої української маніфестації в березні, під час національного з'їзду в квітні втретє піднялась різко високо, так, як, здається, вже потім ні разу не піднімалась. Червень […] 1 і 2 декади був, можливо, апогеєм українського руху, в кожнім разі його тріумфальним місяцем. Була се заслуга провідного українського осередка чи тільки чистим його щастям, се тяжко рішити. Але воно в кожнім разі незмірно підняло престиж і авторитет, і віру в його політичні здібності. «Прибудь щастя — розум буде», як то кажуть. В кожнім разі, незаслужено стали йому відмовляти в політичному розумі, коли щастя минуло»[378].

Мінорне закінчення наведеного уривка, очевидно, не стільки докір пізнішим аналітикам, скільки неприховане висловлення жалю з приводу того, що подальший розвиток подій мав підстави й для іншого, сприятливішого перебігу, й для значно ефективнішого результату, врешті-решт більш втішного фіналу, ніж це сталося насправді.

Демонстративний непослух українців, що виявився у скликанні забороненого властями військового з’їзду, а ще більше ухвалення й обнародування універсалу з декларуванням автономної України викликали величезний сплеск невдоволення в Петрограді. Причому обурення висловлювали не лише Тимчасовий уряд, правоцентристський спектр сил, а й ті загальноросійські партії, які на кожному кроці присягали на вірність демократизму і, навіть, соціалістичності — меншовики й есери.

В пресі зчинилася галаслива кампанія, в якій Центральну Раду, всю українську націю звинувачували в зраді революції, в зазіханні на розвал країни — найстрашнішому гріхопадінні в час війни, в допомозі ворогам Росії — Німеччині й Австро-Угорщині, в провокуванні анархізму й т. ін.

Особливу емоційність виявляли місцеві організації всеросійських партій і організацій. Так, наприклад, 2 червня 1917 р. на засіданні Київського Комітету об’єднаних організацій обговорювалося питання про ставлення до згаданої Декларації Центральної Ради і відповіді на неї Тимчасового уряду. Член Виконкому Петроградської Ради, І.Фрумін, якому як прибулому зі столиці, першому надали слово, сказав: “Уряд дивиться на Ц[ентральну] Р[аду], як на приватно-правову організацію, яка може вести широку культурно-освітню роботу. До вимог про негайне здійснення деяких елементів автономії уряд ставиться негативно, вважаючи, що це питання може бути розв’язане тільки У[становчими] З[борами]”[379]. Цю позицію рішуче підтримали також есер А.Лепарсоний, кадети Брантман і Крупнов, меншовики М.Балабанов, А.Доротов, іще група промовців. А.Карум (партійність невстановлена — В.С.) взагалі заявив, що довіри до керівників українського руху немає й “антидержавні явища, що відбуваються на ваших очах, недопустимі”[380]. Український соціал-демократ В.Паламарчук і український соціаліст-федераліст А.Ніковський мляво оборонялись. Останній, зокрема, вмовляв присутніх: “Ц[ентральна] Р[ада] не бажає бути крайовим урядом… Тимчасовий уряд має висловити лише свою думку з питання про автономію, але зрозуміло, він має вступити на шлях її здійснення. Ви нам не вірите, повірте нам і все буде гаразд”[381].

В ухваленій резолюції йшлося про підтримку “всією силою свого авторитету” позиції Тимчасового уряду і здійсненні лише “культурно-національн[их] лозунгів українців”[382].

На цьому тлі вирізнялася позиція хіба що більшовиків. І в центрі, і на місцях вони поставились до ситуації, що склалася навколо українського питання, інакше. РСДРП(б) взагалі виявилася єдиною партією, що відкрито виступила на підтримку законних вимог українського народу, рішуче затаврувала великодержавництво російської буржуазії та послужливих “соціалістів”.

Більшовики виходили з того, що українські верхи, виступаючи від імені всього українського народу, передусім дбали про свої власні інтереси. Водночас вони вважали, що було б невірно не бачити в українському буржуазному націоналізмі (саме так іменували ідейно-теоретичну платформу Центральної Ради РСДРП(б)), як і в націоналізмі будь-якої пригнобленої нації, “загальнодемократичного змісту проти гноблення”. Саме цей загальнодемократичний зміст і підтримала партія більшовиків.

2 червня 1917 р. В.Ленін написав статтю “Не демократично, громадянине Керенський!”. Стаття починається повідомленням Петроградського Телеграфного Агентства про те, що на засіданні Всеукраїнського селянського з’їзду в Києві 30 травня було оголошено телеграму військового міністра О.Керенського, в якій він, у зв’язку з воєнними обставинами, визнав несвоєчасним скликання Другого українського військового з’їзду. З’їзд кваліфікував розпорядження міністра порушенням свободи зборів щодо українців і надіслав Тимчасовому урядові та Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів телеграму протесту.

Повідомлення про заборону українського військового з’їзду, — пише В.І.Ленін, — “безперечно викликає величезну тривогу в рядах робітників-соціалістів.

Військовий міністр визнає “несвоєчасним” з’їзд українців і своєю владою забороняє цей з’їзд! Ще зовсім недавно громадянин Керенський “підтягував” Фінляндію, тепер він вирішив “підтягти” українців”. І все це робиться ім’ям “демократії”![383]

Далі вождь більшовиків нагадав слова О.Герцена про те, що коли подивитися на “художества” пануючих класів Росії, то стає соромно визнавати себе росіянином. Причому це говорилось тоді, коли Росія стогнала під ярмом кріпосництва, коли батіг і палка панували над країною. Тепер же, відзначив В.І.Ленін, “Росія скинула царя. Тепер від імені Росії говорять Керенські і Львови. Росія Керенських і Львових поводиться з підлеглими національностями так, що й тепер мимоволі просяться на язик гіркі слова О.Герцена.

Ми не говоримо вже про те, що своєю “великодержавною” націоналістичною політикою гр. Керенський тільки посилює, тільки розпалює саме ті “сепаратистські” прагнення, проти яких Керенські та Львови хочуть боротися”[384].

І В.Ленін пропонує питання, на які неможливі двозначні відповіді: ”Ми запитуємо: чи сполучне з гідністю навіть не соціалізму, а просто демократизму таке третирування пригноблених національностей? Ми запитуємо: де ж межа “пустощам” гр. Керенського і тих, хто з ним?

Ми запитуємо партію “соціалістів-революціонерів”: чи схвалює вона заборону українського з’їзду її почесним членом, громадянином Керенським?”[385].

Позиція більшовиків щодо демократичних вимог українського народу викладена у ленінському творі достатньо чітко. Подальший розвиток подій підтвердив правоту ленінської критики Тимчасового уряду, партій, що його підтримували.

4 червня питання про ставлення до українського руху обговорювалося на засіданні Київського комітету РСДРП(б). Учасники дискусії висловили думки, які дещо відрізнялися від ленінських і в частині категоричності, безумовності підтримки українських вимог і в частині вивіреного діалектичного, гнучкого ставлення до суб’єктів національно-визвольного процесу.

О.Горвіц, відзначивши солідність українського руху, наголосив на потребі боротися і з “українським шовінізмом і з великоросійським шовінізмом”[386]. Н.Осінський (Оболенський) заперечував, прагнув довести: “Те, чого українці вимагають, зовсім не є самовизначенням національностей, оскільки народ ще не проголошував це питання. Домагання Центральної Ради не варто сприймати за волю українського народу, оскільки вона вибрана не всезагальним голосуванням і є установою безвідповідальною. Голос усього населення, що живе на українській території, можна взнати лише шляхом всенародного голосування, за яке ми й будемо агітувати. Однак під час кампанії, що передуватиме референдуму, ми будемо агітувати проти сейму, бо сейм може розв’язати аграрне та низку інших питань не на користь всеросійського пролетаріату”[387].

Вирішальне слово залишилось за головою комітету Г.Пятаковим. Він промовляв двічі, а головними моментами стали наступні положення: “Ми підтримаємо українців (ясно, що мова про український рух, його керівництво — В.С.) в їх протестах проти всіляких циркулярних заборон уряду, на зразок українського військового з’їзду. Однак, загалом, підтримувати українців нам не доводиться, оскільки пролетаріату цей рух не вигідний… В цьому русі можно угледіти і боротьбу національної буржуазії проти елементів соціальної революції, вона прагне національними путами зв’язати революційний рух і повернути назад колесо історії. Це рух проти соціальної революції… Перед нами — два завдання: протестувати проти заходів уряду, і, зокрема, Керенського, з одного боку, і боротися з шовіністичними прагненнями українців — з іншої”[388].

Слід сказати, що Г.Пятаков приписав В.Леніну те, чого той не говорив, і дивним чином сполучив його з настроями, які тоді опанували багатьма місцевими партійцями. “Ленін пропонує референдум лише з питання відділення України”, — стверджує лідер київських більшовиків, хоча у В.Леніна цієї думки немає, і продовжує: “Якщо голосуванням за територіальним принципом буде вирішено не відділятися, в чому ми впевнені, то українці повинні тоді всі питання вирішувати спільно з рештою населення Росії, в загальноросійському закладі, де ми, зі свого боку, будемо відстоювати для українців обласну автономію. Але відстоюючи широку обласну автономію, ми будемо чинити спротив сейму, оскільки сейм може встановити й таможенні стіни й стати, таким чином, загрозою для пролетаріату. Скликати ж українські уст[ановчі] зб[ори] на вимогу однієї лише Ц[ентральної] Р[ади] без всенародного територіального голосування, немислимо й технічно нездійсненно. Що ж до військ, то ми будемо стояти за територіальні, однак не національні війська”[389].

Для створення резолюції й відозви російською і українською мовами було створено комісію у складі Є.Бош, О.Горвіца й Н.Косинського. Комітет запропонував комісії керуватись положеннями: “1) організація б[ільшови]ків веде боротьбу проти захватних імперіалістичних тенденцій російської буржуазії, проти утримування в руках держави інших національностей; 2) вимога відділення може бути підтримана лише в тому випадку, коли буде проведено плебісцит; До тих пір організація буде протидіяти прагненням Ц[ентральної] Р[Ади]. Якщо останньою будуть застосовані заходи насильства, то організація буде відповідати на них насильством; 3) організація б[ільшовик]ків підтримує плебісцит територіальний, а не національний”[390].

Як видно, гіпертрофовані інтернаціоналістські підходи Г.Пятакова (а він користувався в комітеті й організації дуже значним авторитетом) межували у деяких моментах з національним нігілізмом. А відтак значно лояльнішу щодо українства, гнучкішу, виваженіше лінію ще лише належало викристалізувати. Орієнтиром тут, як і в інших випадках були ленінські оцінки й підходи.

В.Ленін відразу ж не відгукнувся на появу Першого Універсалу Центральної Ради спеціальною статтею “Україна”, що вже 15 червня з’явилася в “Правде”.

Крах політики нового, коаліційного, Тимчасового уряду вирисовується все більш і більш рельєфно, — відзначав Ленін. — Виданий українською Центральною радою і ухвалений 11 червня 1917 року Всеукраїнським військовим з’їздом “універсальний акт” про устрій України являє собою пряме викриття цієї політики і документальний доказ її краху”[391].

Процитувавши положення Універсалу про автономію України, В.Ленін зауважив: “Це цілком ясні слова. З найповнішою точністю заявлено в них, що в даний час український народ відокремлюватися від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади “всеросійського парламенту”. Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з’єднання в одну державу двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією. Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися рідною мовою”[392].

Ленінська позиція загалом характеризується демократизмом, розумінням становища, що склалося на Україні, ясністю дій, які повинні привести не до дальшого відчуження двох братніх народів, а до зміцнення їх інтернаціональної єдності. “Революційна демократія Росії, — підкреслює вождь більшовиків, — якщо вона хоче бути справді революційною, справді демократією, повинна порвати з цим минулим, повинна повернути собі, робітникам і селянам Росії, братерське довір’я робітників і селян України. Цього не можна зробити без повного визнання прав України, в тому числі права на вільне відокремлення.

Ми не прихильники дрібних держав. Ми за найтісніший союз робітників усіх країн проти капіталістів і “своїх” і всіх взагалі країн. Але саме для того, щоб цей союз був добровільним, російський робітник, не довіряючи ні в чому і ні на хвилину ні буржуазії російській, ні буржуазії українській, стоїть зараз за право відокремлення українців, не нав’язуючи їм своєї дружби, а завойовуючи її ставленням як до рівного, як до союзника і брата в боротьбі за соціалізм”[393].

Таким чином, аналізуючи Універсал, В.Ленін дійшов ряду принципових висновків.

По-перше, про крах національної політики Тимчасового уряду, всіх урядових партій.

По-друге, про цілковиту законність вимог українського народу. При цьому В.Ленін досить визначено проводить різницю між вимогами народу і тим, що виразником цих вимог в конкретному документі стала Центральна рада).

По-третє, В.Ленін наголошує, що як вимога про автономію України, так і вимога про вільне відокремлення від Росії не може викликати заперечень не лише соціалістів, але й усіх демократів.

По-четверте, саме право на самовизначення аж до відокремлення і створення власної держави тільки й може бути найповнішою гарантією справді вільного об’єднання народів, дає змогу агітувати за їх державний союз.

По-п’яте, В.Ленін висловлює принципову позицію більшовицької партії, яка прагне до найтіснішого союзу робітників усіх націй проти єдиного фронту буржуазії. Проте шлях до такого союзу, на його переконання, лежить через повну добровільність об’єднання, забезпечення повного рівноправ’я, протиставлення класової солідарності трудящих єдності буржуазії різних націй.

Отже, торкнувшись конкретного питання, більшовицький лідер виклав основи національної платформи РСДРП(б) на шляху від буржуазно-демократичної революції до соціалістичної, показав, у чому полягала відмінність позицій справжніх демократів від псевдодемократів, псевдо соціалістів.

Не встиг В.Ленін закінчити статтю “Україна”, як до його рук потрапила кадетська “Речь” з новими нападками на справедливі вимоги українського народу. І вождь РСДРП(б) завершив працю такими словами: “Газета озлоблених буржуазних контрреволюціонерів, які напівзбожеволіли від люті, “Речь” шалено обрушується на українців, на їх “самочинне” рішення. “Вчинок українців” начебто “є прямий злочин проти закону, який викликає проти себе негайне застосування суворих законних кар”. В українському питанні, — зазначав автор, — додавати що-небудь до цієї вихватки озвірілих буржуазних контрреволюціонерів нічого. Геть контрреволюціонерів буржуазії! Хай живе вільний союз вільних селян і робітників вільної України з робітниками і селянами революційної Росії!”[394].

Кампанію безсоромного цькування українців підтримали партії меншовиків і есерів. Їх органи буквально переповнювалися гнівними матеріалами на адресу України. “Зрада”, “анархія”, “неподобство”, “розвал” лунало з їх шпальт.

І В.Ленін відгукнувся 17 червня в “Правде” новою працею “Україна і поразка правлячих партій Росії”. „В українському питанні, - зазначав автор, — правлячі партії Росії, тобто кадети, що мають більшість в уряді і всесильність капіталу в економіці, а потім есери і меншовики, що мають зараз явну більшість у країні (але безсилі в уряді і в економіці капіталістичної країни), ці правлячі партії всі зазнали явної поразки і притому в загальнодержавному масштабі і в одному з найбільших питань”[395].

В.Ленін переконливо довів, що угодовці мовчазно згодились зі всіма діями кадетів у Тимчасовому уряді: відмовою у пропозиціях автономії України, обрання населенням України одного представника центрального російського уряду тощо.

“Відмовлення в цих найскромніших і найзаконніших вимогах з боку Тимчасового уряду, — пише лідер РСДРП(б), — було нечуваною безсоромністю, дикою зухвалістю контрреволюціонерів, справжнім проявом політики великоруського “держиморди”, — і есери з меншовиками, знущаючись з їх власних партійних програм, терпіли це в уряді і захищають це тепер у своїх газетах! До якої ганьби впали есери і меншовики! Які жалюгідні викрути їх органів сьогодні, “Дела Народа” і “Рабочей Газеты”.

Хаос, сум’яття, “ленінство в національному питанні”, анархія — ось які вигуки дикого поміщика спрямовують обидві газети проти українців”[396].

В.Ленін у цій статті знову висловився на підтримку справедливих, законних вимог українців, вважав необхідним негайно їх задовольнити.

„Зовсім нічого страшного, ні тіні анархії і хаосу в рішеннях, ні у вимогах українців нема, — наголосив В.Ленін. — Поступіться перед ними, цими найзаконнішими і найскромнішими вимогами… Поступіться українцям — це говорить розум, бо інакше буде гірше, силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш. Поступіться українцям — ви відкриєте тоді шлях до довір’я між обома націями, до братерського союзу їх, як рівних!”[397].

Такий же лейтмотив і ленінської замітки “Ганьба”, надрукованої “Правдою” у ті ж дні[398].

Ленінські статті “Не демократично, громадянине Керенський!”, “Україна”, “Україна і поразка правлячих партій Росії”, інші праці були схвально зустрінуті в Україні. Більшовики Харкова надрукували статтю “Україна” в “Пролетарии”, а Луганська — в “Донецьком пролетарии”. На сторінках “Пролетария” була опублікована стаття “Україна і поразка правлячих партій Росії”. Друкувалися й інші твори.

Більшовики прагнули ознайомити з положенням праць свого вождя якомога ширші маси населення. Так, один з більшовицьких агітаторів зачитав надруковану в “Пролетарии” статтю “Україна” на зборах селян села Михайлівки Лебединського повіту Харківської губернії. Селяни схвально зустріли ленінське слово[399].

Навіть лідери українського руху змушені були визнавати обґрунтованість прихильність ленінської позиції щодо України. Наприклад, орган Української соціал-демократичної робітничої партії “Робітнича газета” 20 червня 1917 р. передрукувала статтю В.Леніна “Україна”, відзначивши її спокійний, дружній тон, “дійсне бажання говорити як рівний з рівним, як вільний з вільним”. Поряд були вміщені матеріали з меншовицької преси, що відбивали великодержавні позиції їх авторів. Всю добірку газета подала під характерною назвою “Де справжній соціал-демократизм?”.

Значно уважніше стали ставитися до українського руху, його вимог і потреб більшовики Києва, хоча подолати специфічну позицію Г.Пятакова і його прибічників вдалося далеко не відразу. Лише 23 липня 1917 р. під час обговорення питання про УІ з’їзд РСДРП(б) екстрене засідання міської організації вирішило повернутися до обговорення національного питання. Зібранню було запропоновано дві резолюції — Г.Пятакова і VII Всеросійської конференції (це було зроблено О.Горвіцем). Більшістю голосів було ухвалено резолюцію Квітневої конференції більшовиків, тобто ленінську резолюцію[400]. Це мало істотне значення, проте зовсім не означало, що в практичній діяльності київські більшовики надалі не допускали відходів від загальнопартійної тактики, завжди здійснювали вивірені політичні кроки. Все це достатньо гостро сприймалося суперниками, використовувалося в революційному протиборстві і часом достатньо виразно позначалося на перебігу подій в Києві — в центрі діяльності українських партій, національно- визвольного руху.

Звісно позиція більшовиків в українському питанні викликала лють у таборі великодержавників. Тимчасовий уряд, який у ході липневих подій висунув проти В. Леніна, інших лідерів РСДРП(б) звинувачення в державній зраді й розпочав їх переслідування, не знайшов нічого кращого як приписати В. Леніну, як німецькому агенту, агітацію серед українських військовополонених у німецьких таборах за відділення України від Росії[401]. Це був грубий наклеп, оскільки В. Ленін відверто не один раз заявляв про те, що є палким прибічником єдності українських і російських робітників, вітав факти, коли серед українських полонених „близькість до великоросів брала гору”. Він завжди доводив, що українське питання може бути ефективно розв’язане лише на засадах повної демократизації життя у цілій Росії, в тому числі й гарантуванням кожній нації свободи відділення[402].

Головним завданням Української революції після появи Першого Універсалу стало впровадження в життя накресленої у ньому програми, тобто рух до реальної автономії в складі демократичної федеративної республіки Росії. Цілком логічним був перший, багато в чому визначальний щодо наступного, крок — формування органу української виконавчої влади. Вже 15 червня 1917 р. на закритому засіданні президії (комітету) Центральної Ради був сформований Генеральний Секретаріат у складі: В. Винниченко (Голова Секретаріату і секретар з внутрішніх справ, УСДРП), С. Єфремов (секретар з національних справ, УПСФ), X. Барановський (секретар з фінансових справ, позапартійний), Б. Мартос (секретар із земельних справ, УСДРП), М. Стасюк (секретар з продовольчих справ, УПСР), С. Петлюра (секретар з військових справ, УСДРП), В. Садовський (секретар судових справ, УСДРП), П. Христюк (генеральний писар, УПСР). 26 червня секретарем у справах народної освіти був призначений І. Стешенко (позапартійний). На думку організаторів, Генеральний Секретаріат мав стати зародком українського уряду, хоча. на момент створення він замислювався швидше як технічно-виконавчий орган Центральної Ради. Чи не найпроникливіше оцінював процес творення і сутність владного органу — Генерального Секретаріату — його перший голова В. Винниченко. «Це не було Міністерство в звичайному розумінню, — зазначав він. — Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомої, організованої демократії. Це був уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра воля, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його»[403].

В. Винниченко звертає увагу на, здавалось би, парадоксальне становище Генерального Секретаріату. Не володіючи владою в традиційному розумінні слова (Секретаріат не мав у своєму розпорядженні жодного солдата, не мав впливу на жодного урядовця, не мав бюрократичного апарату, не мав коштів навіть для забезпечення свого існування), однак став «справжнім Правительством з великою моральною силою, з неписаними, необставленими тюрмою, нагайом і жандармом законами»[404]. Не випадково й розділ Першого Універсалу, присвячений народженню Генерального Секретаріату, його Голова назвав «Організація морально-правової влади»[405].

Значно заземленіше відтворює процес утворення Генерального Секретаріату і сутність його тогочасних завдань П. Христюк. Він виводить потребу нового органу з того, що Комітет Ради (Мала Рада) просто не міг упоратись із обсягом технічної роботи, який безперестанно збільшувався, й Генеральний Секретаріат задумувався просто як «технічно-виконавчий орган». При цьому автор указує на негативне ставлення й до Універсалу, й до кроків щодо його реалізації, у тому числі й до плану створення урядової установи не лише «переляканих есерів» (це ж визнає і В. Винниченко), а й правого («опортуністичного») крила українських соціал-демократів — Б. Мартоса та ін.[406]

За оцінками фахівців, створення Генерального Секретаріату стало важливим моментом у розвитку Української революції, українського державотворення ще й тому, що знаменувало собою початок розмежування владних функцій. Центральна Рада зосереджувалась віднині переважно на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції, а Генеральний Секретаріат брав на себе функції виконавчого органу.

Скрутне матеріальне становище обох органів, яке, за патетичними оцінками В. Винниченка, було нічого не варте у порівнянні з революційним оптимізмом й ентузіазмом українських державотворців, насправді негативно позначалося на діяльності владних структур, про що з сумом й іронією писали М. Грушевський[407] та й інші сучасники. Взагалі М. Грушевський з часом дедалі критичніше оцінював і мотиви, і сам факт утворення Генерального Секретаріату, і його потенціал та й результати роботи. «…В дальшім сей крок привів до великих ускладнень, ся екзикутива Ц. ради, «Генеральний[секретаріат» ані адміністраційної машини України царської формації не могла опанувати, ані своєї окремої сфери ділання не потрапила собі вимежувати, і се засуджувало Ц. раду на гострий, хронічний конфлікт з центром, розтятий, а не розв'язаний більшовицьким переворотом. Але для даного моменту він був логічним завершенням гасел універсалу і служив твердим і серйозним потвердженням їх»[408].

В. Винниченко дає чи не найголовніший ключ до розуміння того, яка роль відводилася власне державотворчим процесам у здійснюваній національній революції. В окремому параграфі книги, що має гранично чітке формулювання, — «Мета: національність, засоб: державність» В. Винниченко розкриває основні труднощі, які чекали на ініціаторів впровадження ідеалів революції в життя, і на патетичній ноті завершує: «…Нашою метою, істотною, ґрунтовною, була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, наштовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі»[409]. Безумовно, як і наступний параграф книги «Народ творить з нічого», наведений сюжет поряд із переконливою констатацією слабкої готовності нації в цілому до державотворчої діяльності, свідчить і про очевидні ілюзії щодо функцій створюваної держави, які визначали для неї лідери українства, і впевненість, що саме обраний шлях приведе до бажаного результату.

Переконує в тому і «Декларація Генерального Секретаріату», схвалена сесією Центральної Ради 26 червня 1917 р. В документі, передусім, доводиться феноменальність формування української влади, її унікальність і цілковита відмінність як від європейських, так і від російських зразків: «Не фізичне та економічне насильство; не темнота, затурканість і економічна залежність класів поневолених; не застрахування та гіпнотизування релігією, не нацьковування одної частини приспособлених на другу — не такі засоби дали нам, зібраним отут, право і силу вирішувати норми життя, обов'язкові для кожного, хто визнає себе українцем, — стверджується в Декларації. — Це право родилось і виросло з одного довір'я, чистого, не підмішаного ніяким примусом, законним чи незаконним. І Центральна Рада, приймаючи на себе ту волю і довір'я народу, стала невіддільною, органічно злитою частиною цього великого цілого»[410].

Сучасний момент визначався як надзвичайно важливий і відповідальний, коли згладжувалася межа між двома владами — моральною і публічно-правовою, коли формувалося справжнє народоправство з абсолютною довірою Центральній Раді. Остання, усвідомлюючи, що цей процес ще не завершено, здійснювала необхідні кроки до його прискорення. «Головним завданням Центральної Ради до деякого часу було об'єднання української демократії на грунті тільки національно-політичних домагань, — говорилось у декларації. — Але життя потроху розсунуло ці вузькі рамці. Самих національно-політичних домагань стало мало, час ставить вимоги ширші; народ хоче об'єднатись для задоволення і розв'язання всіх питань, які висуває йому і економічна, і соціальна обстановка. І через те Центральна Рада мусіла поширити свою платформу, мусіла стати національним сеймом, в якому мають освітлюватися і розрішатись всі ті питання, які висуває життя.

І тому-то утворення Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку іншого представницького органу. Тому-то Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі інтереси українського народу. Згідно з цими потребами поділено роботу між окремими секретарями: по внутрішніх справах, фінансових, судових, продовольчих, земельних, освітніх, міжнаціональних, праці, доріг, військових, торгу, промисловості»[411].

Далі в документі коротко окреслювались найголовніші завдання кожного секретарства. Варто зауважити, що вже обговорення декларації зборами Центральної Ради викликало суперечливе ставлення до неї, бажання фракцій удосконалити документ, проте досягти цього скільки-небудь ефективно так і не вдалося[412]. Вочевидь, мав рацію П. Христюк, доводячи: «Коли порівняємо її (декларацію. — В. С.) з Універсалом, то вона видається далеко меньш радикальною, ніж сам Універсал. Про ню можна сказати словами самої ж декларації, що в ній дійсно «стерті межі двох влад — моральної і публічно-правової» і що дійсно трудно сказати «в якій саме половині менше чи більше» стоячим уявляв себе Генеральний Секретаріат»[413].

Ще критичніше оцінював декларацію, а з нею й позицію Генерального Секретаріату М. Грушевський. Пізніше він зазначав: «Декларація була написана сіро, блідо, туманно і не викликала в Ц. Раді ні одушевлення, ні зацікавлення. Видима річ, автори її (правдоподібно, головно Винниченко з Христюком, голова з писарем) пильно вважали, щоб не заявити виразних претензій на публічно правову, загальнообов'язкову краєву владу і вимежувати для Генерального[секретаріату якусь спеціальну сферу ділання, щоб воно і не входило в конфлікт з російською державною машиною (провінціальною) і, з другого боку, не зіставалось тільки в межах «морального авторитету» національного осередка, ні для кого не обов'язкового, крім тих, хто схочуть добровільно йти за його директивами»[414]. М. Грушевський зауважує, що такий документ мало задовольняв Центральну Раду і відповідав інтересам подальшого розвитку революції, але почасти й виправдовує його загальним небажанням ставати на шлях узурпації влади. Водночас, він виводив характер документа з персонального складу Генерального Секретаріату: «В більшості він складався з дуже поміркованих укр[аїнських] соц[іал-[демократів[які рішучо були противні всяким таким «узурпаціям» і стояли на тім, що Генер[альний] секретаріат[має тільки «підготовляти підвалини» автономному ладові, а не братися до нього»[415].

Хоч би якими обмеженими уявлялися кроки лідерів Центральної Ради (навіть їм самим — й у момент здійснення, й ретроспективно), вони справили велике враження. З одного боку, ці кроки стимулювали поглиблення процесів Української революції, давали нові поштовхи визвольному рухові, з іншого — шокували Тимчасовий уряд. У Петрограді зрозуміли, що подальше зволікання з розглядом українського питання стає дедалі небезпечнішим — слід терміново знайти якесь рішення (розпливчасте звернення до українського народу від 16 червня брати до уваги не можна — це вже тоді не було ні для кого таємницею).

Великого вибору в Петрограда не було. П. Христюк уважає: «Временне Правительство мало два шляхи до розв'язання української справи: один, що його радили кадети — буржуазний, і другий — демократичний, що намітив Всеросійський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів своєю постановою в українській справі… По першому способу, треба було просто розігнать Центральну Раду, заарештувати членів Малої Ради і Військового Генерального Комітету і кінець. По другому — треба було їхати до Київа і миритись з Центральною Радою, йти на уступки, признаватись в своїх помилках. Не без боротьби було вибрано другий спосіб. Наперекір представникам буржуазії у Временнім Правительстві, демократично-соціялістична частина його, виконуючи постанову Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів, настояла на тому, щоб попробувати «помиритись з українською демократією», для чого і було послано міністрів Керенського, Церетелі та Терещенка до Київа»[416].

М. Грушевський оцінює кроки Української революції щодо петроградського центру як «шах королю» — «він ставив Тимчасовий[уряд щільно перед загрозою конфлікту і змусив його до уступок»[417].

В. Винниченко вважає, що Центральна Рада своєю надто обережною політикою, поміркованою тактикою виключала можливість репресій щодо українства: «Не було ні одного вчинку, який би дав право на таке насильство». Водночас на переговори уряд пішов не з доброї волі, а під тиском обставин, серед яких Голова Генерального Секретаріату виділяє не лише розстановку сил в уряді, а й розмах Української революції, якого побоювались в Петрограді. Враховувалось і те, що на момент переговорів представники загальноросійських політичних партій в Україні дійшли згоди з Центральною Радою, були готові делегувати своїх представників до її складу, підтримати державотворчі починання[418]. Власне, останню обставину М. Грушевський і П. Христюк уважають надзвичайно важливою, кваліфікують як «грунт» для порозуміння з Тимчасовим урядом[419].

На цікаву деталь у підготовці переговорів звертає увагу Д. Дорошенко. З посиланням на книгу П. Мілюкова «История второй русской революции», він наводить дані, згідно з якими Тимчасовий уряд планував відрядити до Києва спеціальну комісію на чолі з товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ князем Д. Урусовим. До комісії мали ввійти відомі шліссельбурзькі в'язні князь П. Кропоткін і Г. Лопатін, а також В. Вернадський, С. Ольденбург, М. Авксентьєв, В. Короленко. Зрозуміло, що на великі повноваження така комісія претендувати не могла і її діяльність не стільки прискорила б порозуміння в українських справах, скільки відтягла б розв'язання назрілої проблеми. Та зміна обстановки змусила відмовитись від початкового варіанта і направити повноважну міністерську делегацію[420].

Важлива й інша деталь — міністри Тимчасового уряду, що прибули до Києва, за твердженням М. Грушевського, заявили, що «їм дана була повна власть на угоду з Ц. Радою». Однак у книзі П. Мілюкова зазначається, що «міністри кадети, які залишилися на місці (себто в Петербурзі), настояли на тому, щоб ніяких остаточних рішень прийнято не було»[421].

Сам же Голова Центральної Ради вносить у наведені відомості додаткову, на перший погляд, приголомшливу ноту: «Кн. Урусов був масон, особисто знайомий зо мною й нашими київськими масонами, російськими й українськими, і, очевидно, на сім грунті сподівався знайти спільну мову з українцями»[422].

Справді «масонський слід» «засвічується» у контактах російсько-українського політичного істеблішменту не вперше (і не востаннє)[423]. Примітно, що на відміну від інших учасників лож 1917 р. М. Грушевський розголосив традиційні для масонства таємниці порівняно швидко. Він, зокрема, розкрив і спроби впливу масонів особисто на нього, супроводжуючи факти відвертими міркуваннями й оцінками: «Пригадали мене собі після довгої перерви і браття-масони. Я був запитаний телефоном, чи не схотів би прийняти участь у відновленій діяльності ложі. Маю те враження, що ложа, може, й не переривала своєї діяльності, але ж перервала тільки зв'язки перед тим зі мною, і тепер, коли я раптом виплив на такій показній позиції, браття захотіли використати старі зв'язки напровсяке. Масонська організація працювала широко, вона здійсню[ва]ла свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв'язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських (тут се для мене було особливо ясно) — стояли в очевиднім зв'язку з масонською організацією, напр[иклад], судові пости заміщав Керенський з Григоровичем[Барським перед усіма братами. Отже, вважали потрібним використати й мене. Перші збори, одначе, мали характер обережного промацування, та й формально не вдались…»[424].

На друге засідання Голову Центральної Ради викликали до квартири Ф. Штейнгеля, що очолював місцеву ложу. «Рядом обережних, «наводящих» запитань мене, очевидно, хотіли опам'ятати, щоб я не заривався в українській політиці. Штейнгель, напр[иклад], питав мене, чи не перебільшую я свідомості української людності — чи можна собі уявити, щоб селянство свідомо ставилося до гасел, голошених Ц. радою, і сумнівно хитав головою над моїми, мовляв, оптимістичними поглядами. Очевидно, мене після сього признали непопутчиком, більше не кликали і замкнулися передо мною навсігди»[425].

Слід також мати на увазі й динаміку розвитку ситуації, що дедалі ускладнювалась для Тимчасового уряду. Провал червневого наступу російської армії на Південно-Західному фронті, що проходив територією України, змушував Тимчасовий уряд шукати опору в особі Центральної Ради, здатної вплинути на його стабілізацію через солдатів-українців. Ставало також дедалі очевидніше, що на Раду можна цілком покластися й як на своєрідну силу, стурбовану «наведенням порядку», «збереженням спокою» на Україні, тобто як на чинник, готовий активно протистояти революційній кризі, що наростала. Сам М. Грушевський, роз'яснюючи в ті дні політику Центральної Ради, недвозначно підкреслював: «Завданням ради є охорона краю від розкладу, анархії та економічної експлуатації. Універсал видано під тиском життєвих умов. Центральна рада весь час вважала бажаним контакт з Тимчасовим урядом, який неправильно орієнтувався у вимогах Центральної ради. Оскільки Центральний уряд знайде можливість виправити свою помилку, остільки й Центральна рада вважатиме своїм обов'язком співробітництво з ним». М. Грушевському вторив В. Винниченко, який заявив, що у разі, якщо Тимчасовий уряд відмовиться визнати крайовий орган, «Центральна рада не думає стати на захватний шлях. Центральна рада не закликає йти проти уряду»[426].

Центральна Рада погодилася ввести до свого складу представників «неукраїнської демократії», сподіваючись, що це також позитивно вплине на подальші стосунки з Тимчасовим урядом. У свою чергу, в Тимчасовому уряді розв'язання української проблеми було покладено насамперед на представників «демократії» — меншовиків та есерів. Саме завдяки їхнім старанням І Всеросійський з'їзд рад ухвалив 21 червня 1917 спеціальну резолюцію з українського питання. У ній зокрема говорилося: «Визнаючи у згоді зі своєю позицією з національного питання за всіма народами Росії право на вільний національний розвиток, з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів обіцяє революційній демократії України свою повну підтримку в справі здійснення демократичної автономії України із забезпеченням прав національних меншостей. Визнаючи далі, що ця автономія може бути остаточно здійснена у Російських Установчих зборах, з'їзд вважає за необхідне відповідно до побажань, висловлених Центральною Українською Радою, негайне створення Тимчасового уряду, який представляв би демократію всіх націй, що населяють Україну, для розробки засад автономного устрою України і для керівництва всією підготовчою роботою, зокрема, по скликанню з'їзду з представників усього населення України.

З'їзд пропонує Тимчасовому урядові ввійти в угоду з органами української революційної демократії для реалізації вказаного Тимчасового крайового органу і для проведення конкретних заходів, необхідних для задоволення національних потреб українського народу…»[427].

Привертає увагу той факт, що у вирішенні конкретного українського питання, автори резолюції відступали від абстрактно декларованого принципу «самовизначення націй» до туманного терміна «право на вільний національний розвиток». Обіцяючи «повну підтримку в здійсненні автономії» України, меншовики та есери відразу ж перестраховувалися застереженням про неможливість розв'язання цього питання до Всеросійських Установчих зборів. Вельми невизначена й вимога «негайного створення Тимчасового органу» «для розробки засад автономного устрою України». Можна припустити, що угодовці тут ураховували досвід власної участі у різного роду коаліційних органах і комісіях, робота яких майже ніякого ефекту не мала, однак ілюзію турботи про народні інтереси на якийсь час створювала.

Єдиним практичним пунктом резолюції, що мав реальний сенс, була пропозиція Тимчасовому урядові ввійти в угоду з органами «української революційної демократії». І цей, на перший погляд, сміливий хід вельми влаштовував буржуазію, оскільки, з одного боку, давав їй змогу освятити угоду з Центральною Радою, що готувалася, рішенням з'їзду рад, а з іншого — у разі ускладнень — звалити всю вину на ініціаторів такого кроку.

У такій обстановці Тимчасовий уряд відрядив до Києва для переговорів з Центральною Радою делегацію у складі І. Церетелі, М. Некрасова, О. Керенського та М. Терещенка. Переговори були схожі швидше на диктат сильнішої сторони, ніж на рівноправну розмову. Міністри відмовилися йти на зустріч із широким складом Центральної Ради, поки не нав'язали свою волю її керівництву (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов). Причому досягнуту угоду, за оцінкою М. Грушевського — «результат торгу», мали без будь-яких змін затвердити пленум Центральної Ради і Тимчасовий уряд.

Позицію української сторони досить рельєфно і лаконічно охарактеризував І. Церетелі через цитування В. Винниченка: «…За двісті з лишнім років спільного існування в межах однієї держави український народ звикся з російським народом та його побутом й уважає свій державний зв'язок із ним чимось природним. Він боровся зі старим режимом не для відокремлення від Росії, а для того, щоб домогтися гідного існування всередині Росії”[428].

За М. Грушевським, українські представники на переговорах міцно трималися своєї автономістсько-федералістської орієнтації, охоче погоджувались з вимогами Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати на Установчі збори, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією й не робити рішучих кроків щодо українізації армії. При цьому Голова Центральної Ради зауважує, що далеко не все йому в такій позиції подобалось. Але він обрав тактику скоріше обережного спостерігача, віддавши ключову роль В. Винниченку, поміркована лінія якого в даному випадку посилилась особистісними стосунками з меншовиком І. Церетелі. Останній же, зі свого боку, також виявився найактивнішим учасником переговорного процесу й у Києві, й у Петрограді.

Навряд чи за таких обставин критичні зауваження М. Грушевського щодо В. Винниченка слід визнати в усьому виправданими, тактовними. Адже М. Грушевський несе повну моральну відповідальність за досягнуті домовленості і є всі підстави поширювати загальну оцінку вироблених документів і на його діяльність. Сам же М. Грушевський так кваліфікував той варіант декларації, з яким урешті-решт погодились учасники переговорів і який взялись провести відповідно в Центральній Раді й Тимчасовому уряді В. Винниченко й І. Церетелі: «Дійсно, се був акт односторонній, ся декларація. Ц. рада обов'язувалася припинити «самочинне здійснювання автономії» до всеросійських[Установчих зборів, військову справу віддано на волю військового міністра — що він в українських домаганнях знайде нешкідливим для боєздатності армії. Тим часом, що взамін сього дасть Тимчасовий[уряд — з проекту не було видно»[429].

В такому разі на запитання, яке поставало саме собою, чому ж Рада погодилась на такий документ, що майже нікого не задовольняв, М. Грушевський відповідав: «Але уставити союз, хоч би на такій лихій підставі, з соціалістичними партіями російськими і спеціально київськими, заручитися поміччю їх провідників в ділі автономії і спільно з ними дати бій кадетам і всім іншим ворожим українству елементам — се здавалось цінним»[430].

Отже, вирішальним виявилось бажання суто мирним, безконфліктним шляхом досягти позитивного результату. Згода ж Тимчасового уряду на найкуціші домагання українства, визнання Центральної Ради і Генерального Секретаріату державними інституціями з дуже обмеженою компетенцією і без визначення території, на яку поширювалась би їхня влада, кваліфікувалась як легітимізація автономного стану України, його фактичне здійснення[431]. Так пояснював позицію української сторони В. Винниченко. В цій же площині схильним був шукати «додаткових», позакулісних пояснень і М. Грушевський.

Він висловлює жаль із приводу того, що В. Винниченко «не відкрив подробиць своїх розмов з Церетелі в сій справі (мова про книгу «Відродження нації». —В. С). Переказував тільки, що Церетелі, прощаючись, поздоровив його з автономією. Але мені здається, що подібну фразу ми чули від нього ще на конференції, коли, заспокоюючи наше сумління, за зречення з «самочинного здійснювання автономії», він сказав нам, прощаючись: «Повірте, товариші, ви вже маєте саму справжню автономію» (самую настоя-щую автономію)»[432].

Слід зазначити, що з перенесенням кулуарних дискусій на засідання Центральної Ради позиція її керівництва сприймалась далеко не однозначно. В рішучу опозицію до угоди стали члени УГВК, які кілька разів залишали засідання, проводили власні наради. Очевидно, не останню роль тут відігравало й те, що делегація комітету не спромоглась під час затяжних переговорів з О. Керенським домогтись дозволу на українізацію частин армії.

Нарешті угода була схвалена голосами всього 100 депутатів проти 70 при великій кількості тих, хто утримався[433].

Перебіг переговорного процесу в Києві, поступливість представників Тимчасового уряду, «українська справа» в цілому спричинили вихід кадетів О. Мануйлова, Л. Шингарьова та Д. Шаховського з кабінету, породили урядову кризу[434].

Однак українське питання, спосіб його розв'язання О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетелі стали скоріше приводом, а не причиною для рішучого кроку кадетів. Або ж українське питання було не єдиною, принаймні, не головною причиною такого кроку. Адже кадети на той момент не були в принципі проти автономії України. На засідання 2 липня 1917 р. вони принесли щойно ухвалену ЦК партії кадетів постанову про внесення до своєї програми пункту про крайову автономію й утворення спеціальної комісії для вироблення відповідного законопроекту. Але кадети були проти розв'язання такої важливої справи без попереднього погодження з ними. Тому амбіції взяли гору, й кадети відмовились прийняти «безформенну й юридично-неграмотну» декларацію Терещенка й Церетелі[435].

Надзвичайно важливо дати зважену, об'єктивну оцінку кінцевих наслідків, у які вилились переговори — Другого Універсалу Центральної Ради і постанови Тимчасового уряду — двох варіантів по суті однієї декларації. Щоправда, практично ніхто не вважав введені зміни, нюанси принциповими — просто кожна із сторін намагалася за рахунок форми, редакційних тонкощів дещо пом'якшити враження від досягнутої угоди на власну користь.

Петроградський документ повідомляв про рішення Тимчасового уряду: «Призначити вищим органом управління крайовими справами на Україні особливий орган, генеральний секретаріат, склад якого буде визначений урядом за погодженням з У. Ц. Р., поповненою на справедливих засадах представниками інших народностей, які живуть на Україні, в особі їх демократичних організацій. Через вказаний орган Т. У. здійснюватиме заходи, які стосуватимуться життя краю і його управління»[436].

Водночас Петроград продовжував наполягати, що проблема статусу України має остаточно вирішуватись Всеросійськими Установчими зборами, хоч дипломатично висловлював співчуття до розробки Центральною Радою відповідного проекту: «Вважаючи, що питання про національно-політичний устрій України і про способи розв'язання в ній земельного питання, у рамках загального положення про перехід землі в руки трудящих, має бути вирішене Установчими зборами, Т. У. із співчуттям ставиться до розробки У. Ц. Р. проекту про національно-політичне становище України в тому розумінні, в якому сама Рада знайде це відповідним інтересам краю, а також про форми розв'язання у ній земельного питання для внесення цих проектів до Установчих зборів»[437].

Значне місце у документі надавалося військовому питанню. «Тимчасовий уряд, — говорилось у декларації, — визнаючи необхідним зберегти під час війни бойову єдність армії, не вважає можливим допустити заходів, які можуть порушити єдність її організації і команди, як, наприклад, зміни в сучасний момент загального мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до системи територіального комплектування військових частин або надання командних прав якимось громадським організаціям. Разом із тим Уряд вважає за можливе надалі сприяти тіснішому національному об'єднанню українців у війську — через формування окремих частин виключно українцями, по-скільки цей спосіб, на погляд військового міністра, буде можливий з технічного боку і не порушить бойової сили армії»[438].

В обнародуваному 3 липня 1917 р. Другому Універсалі Центральна Рада повідомляла про результати київських переговорів, про те, що вони позитивно оцінені Тимчасовим урядом. У черговий раз заявивши про небажання відокремлювати Україну від Росії, автори документа заявляли: «Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах представниками наших народів, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людности нашого краю.

Поповнена Центральна Рада виділить наново зі свого складу окремий відповідальний перед нею орган — Генеральний Секретаріят, що буде представлено на затвердження временного правительства, яко носитель найвищої краєвої влади временного правительства на Україні.

У цім органі будуть об'єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України і разом з тим, як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та впорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.

В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного Управління, як орган временного правительства, Генеральний Секретаріят Центральної Ради, твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією»[439].

Дотримуючись принципової домовленості, даного на переговорах слова, український провід таким чином уявляв собі шлях досягнення головного стратегічного завдання руху: «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України, для внесення їх на затвердження Учредительного Зібрання.

Вважаючи, що утворення краєвого органу временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління Краєм до потреб місцевої людности в можливих до Учредительного Зібрання межах і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання»[440].

Звичайно, не обійшли увагою автори документа і найболючіше питання — про ставлення до процесу створення національних збройних формувань: «Що торкається комплектування українських військових частей, то для цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при генеральному Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенні військового міністра буде являтись з техничного боку можливим без порушення боєспособності армії»[441].

В заключних словах Універсалу дається пояснення, чому Центральна Рада виявляла таку обережність і поступливість. Вони були продиктовані необхідністю продовження революції в союзі з іншими народами Росії: «Оповіщаючи про це громадян України, ми твердо віримо, що Українська демократія, яка передала нам свою волю, разом з революційною демократією всієї Росії та її революційним Правительством прикладе всі свої сили, щоб довести всю державу, зокрема Україну, до повного торжества революції»[442].

Загальні підходи до оцінки постанови Тимчасового уряду і Другого Універсалу Центральної Ради від моменту їхньої появи були доволі критичними. Відображаючи сумарні настрої, П. Христюк писав: «Годі було б підходити до цих двох актів з точки погляду юридичного аналізу їх. Вже одне те, що ні в Універсалі, ні тим більше в Постанові Правительства, не було зовсім (навіть приблизного і хоч в самих загальних рисах) опреділення тої території, на яку мала поширюватись власть Ради і Секретаріату, зводило їх правно-державну вартість до дуже низького ступеня. Так само не надавала правно-державної цінности цим актам і та обставина, що в них не було зроблено навіть спроби дати хоч би в стислих рямцях опреділення компетенції майбутнього Секретаріяту. Особливо це відноситься до Постанови Временного Правительства, де цій надзвичайно важній справі уділено було буквально всього тільки десять слів, що через Генеральний Секретаріят «будуть переводитись міри і заходи в життю краю і його управлінню». Як саме і які саме міри — про це ні слова»[443].

І, звичайно, це було зроблено зовсім не через те, що російські міністри та представники Центральної Ради не розумілися на державному праві чи недооцінювали важливості точного визначення в згаданих актах території, компетенції владних структур та інших складових автономного управління краєм. Це робилося й не тому, що кожна із сторін прагнула перехитрити іншу, залишити можливість оформити в невиразні формули своє бачення проблеми. «Цього не було ані з боку української демократії, ані з боку Церетелі чи Керенського. Все це сталось через те, що одна й друга сторони надавали великого значення самому фактові порозуміння, що обидві сторони безумовно вірили одна одній. Центральна Рада вірила, що коли московська демократія раз вже пішла назустріч українському народові, то вже не буде більше ставити непоборимих перешкод вільному творенню нового автономного життя на Україні, і що з тими, можливими в майбутньому новими непорозуміннями, можна буде якось справитись при обопільнім бажанню. Російська демократія, в особі Церетелі, також не сумнівалась, що коли дати змогу Центральній Раді працювати над організацією краю, рахуючись не стільки з буквою угоди, скільки з вимогами революційного моменту, то Центральна Рада ніколи не поведе якоїсь акції, справленої на шкоду московській демократії і новій революційній Росії. Оця віра одної сторони до другої, віра в демократію, в кращі її ідеали, і була причиною «юридичної неграмотносте», скажемо так, обох документів. Мудрі вчені юристи московської буржуазії потім добре скористали з цього, на шкоду українському народові. Вони роз'яснили і московській і українській демократії, котра думала, що під словом «Україна» треба розуміти дійсно Україну, тобто всю територію, населену українським народом, що під Україною, на яку повинна поширитись вдасть Ради, можна розуміти і половину, і третину дійсної України і навіть один повіт. Що під «мірами і заходами» можна також розуміти не однакові річи. І ще багацько повчаючих річей роз'яснили ці вчені люде «невченій демократії».

Та, повторяємо, в той момент було не до того. В той момент не думали за те, що написані демократією документи буде роз'ясняти російська буржуазія. І на засіданню Центральної Ради було зустрінуто II Універсал і Деклярацію Временного Правительства, хоч і не з бурхливою, а все ж з радістю, з радісним почуттям переконаносте, що, нарешті, Україна дістає-таки фактичну автономію; що, нарешті, ця відроджена до державного життя робітничо-селянська країна здобула признання свого відродження з боку і московської демократії і Временного Правительства і тепер може вільніше і лекше, без непотрібних сварок і тертя, піти наміченим шляхом далі»[444].

Значно оптимістичніше оцінював Другий Універсал М. Грушевський. «Так з'явився сей великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України, — стверджував він. — Українську Центральну Раду, поповнену представниками національних меньшостей, Рос. Центр. Уряд признав верховним представницьким органом Української землі, і виконавчому органові її Генеральному Секретаріатові передає верховну краєву власть на всю українську землю. Се вже фактична автономія України, котрій тільки правну форму має дати автономний статут, що з участю представників національних меньшостей вироблятиме У. Центральна Рада»[445].

Дещо інакше підходив до факту досягнутої між Центральною Радою і Тимчасовим урядом угоди, а також сутності відповідних документів Д. Дорошенко. Він указує, що для петроградського керівництва угода «була актом, вимушеним тяжкими обставинами, актом, на який воно пішло з тяжким серцем. «Постанова» була зложена в поспіху, без довших міркувань і з юридичного погляду була зложена дуже неясно»[446].

Показово, що один з провідників українського лібералізму посилається у своїх висновках на авторитет і знання відомого російського юриста професора Б. Нольде (до речі, він був одним з експертів Тимчасового уряду і працював з першою українською делегацією під час її перебування в Петрограді). Йдеться про статтю Нольде в кадетській «Речи» (це саме роблять і М. Грушевський, і В. Винниченко[447]).

Б. Нольде кваліфікував угоду «безсумнівним однобічним актом державно-правного обману, в котрім, з одного боку, відчувається досвідчена рука старого європейського борця, вихованого в школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби, а з другого — недосвідчений і нічим не виправлений (очевидно, треба невиправданий. — В. С.) революційний ентузіазм. Ні з сього, ні з того правительство з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправило помилку царя Олексія Михайловича і Петра Великого: на швидку руку, поміж двома поїздами, три російські міністри та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави. Яко історик України пр. Груш/евський/ убрав договір у давні історичні форми, які, треба думати, мало оцінили призвичаєні до трохи якобінської манери нинішнього Петрограду його три контрагенти…»[448].

Водночас невиразність формулювань, на думку Д. Дорошенка, давала можливість тлумачити договір і в зворотному плані — як намагання всіляко обмежити можливості для втілення на практиці прагнень українців. Інакше кажучи, представники Тимчасового уряду вели політичну гру з прихованими цілями. Власне, тим же їм відплачували й українські діячі, —вважає Д. Дорошенко. Маючи за собою обмаль сил, вони не зважувались на відкриту боротьбу й вуалювали справжні задуми. «Треба признати, — резюмував історик-ліберал, — що керовники Ц. Ради майстерно відіграли свою ролю, і бар. Нольде дуже слушно наводив у згаданій вище статті паралель між 17 століттям, коли московське правительство укладало «статті» з українськими гетьманами, і київською угодою, але в данім разі не на користь москалів: на цей раз українці помінялись ролями з москалями і показали себе кращими дипломатами»[449].

Посилання на правничий авторитет Б. Нольде, можливо, й не в усьому доречні. Юрист мав перед собою чітке завдання — виправдати поведінку кадетів в українській справі й дискредитувати вчорашніх політичних партнерів, з якими довелося розійтися. Однак варто, мабуть, прислухатись до суті міркувань талановитого історика, до його оцінок одного з суперечливих епізодів боротьби за українську державність.

Адже більшість колег Д. Дорошенка наголошували на тому, що Другий Універсал у порівнянні з Першим був суттєвим кроком назад. Однак Д. Дорошенко переносить оцінку зовсім в іншу площину. Не заперечуючи радикалізму положень Першого Універсалу і явної поміркованості Другого, він звертає увагу на те, що Перший був швидше декларацією намірів, на які не було згоди уряду, а Другий став утіленням реальної, конкретної домовленості з легітимною владою. З цього погляду практичний процес державотворення був просунутий уперед майже в абсолютній відповідності з концепцією Української революції, з реформістською платформою лідерів Центральної Ради.

Тому Д. Дорошенко зовсім не випадково наводить слова з промови М. Грушевського після виголошення на пленумі Ради постанови Тимчасового уряду й Другого Універсалу: «Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органом — Радою і Секретаріатом. Ми повинні знати, дістаючи ці органи, що треба все об'єднати під їх управою, щоб від моральних форм власти ми перейшли до правової власти»[450]. Д. Дорошенко вважає, що «це був момент тріумфу для політики Грушевського, і Ц. Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію»[451].

Момент досягнення Українською революцією важливого рубежу збігся з загостренням ситуації в країні, з посиленням позицій правих сил. Особливого забарвлення перебіг кризи набув в Україні, передусім у Києві.

Сталося так, що саме на час ухвалення Другого Універсалу припало солдатське заворушення, що набуло гучного розголосу як «виступ полуботківців». Незважаючи на те, що цю подію не обминув своєю увагою жоден історик, котрий аналізував розвиток революції в Україні в 1917 р., тут і досі залишається дуже багато незрозумілого. Брак документів (можливо, про це хтось своєчасно подбав), непослідовність, непередбачуваність поведінки і самих полуботківців, і тих, хто мав до цієї справи причетність, не дають змоги однозначно передати й оцінити перебіг подій. Найповнішу на сьогодні картину розвитку солдатського заворушення було відтворено "Українським історичним журналом"[452].

Використовуючи історіографічні набутки, надзвичайно важливо, по-можливості, якнайдетальніше відновити всю історію створення полку імені П. Полуботка, досвід його участі у політичному житті України. Тут, як у краплині води, відбилася вся суперечливість тогочасної ситуації і дій українського проводу і поведінки солдатів. У липневому виступі полуботківців надзвичайно рельєфно і повчально втілилися, здається, всі непрості тенденції українізації армії, звиви розвитку національного військового руху.

Витоки історії створення ще однієї важливої української військової одиниці відносяться ще до середини травня 1917 року. На той час у Чернігові накопичилася значна кількість новобранців-українців. Під проводом військовика-патріота Павленка під впливом агітації самостійницьких елементів, в тому числі і тих, хто прибув із Києва, солдати почали самочинно готуватися до організації в український полк[453]. УГВК вирішив якомога швидше відправити їх на фронт як організоване ціле і розпочав відповідну підготовчу роботу.

У двадцятих числах травня кілька ешелонів чернігівських новобранців прибули до Києва. Розмістилися вони разом із вихідцями з інших регіонів, зокрема солдатами з Пензи, на розподільчому пункті в селі Грушки, що знаходилося на Брест-Литовському шосе, поблизу Києва. Тут підготовча робота до їх відправки на фронт як української частини (а всього тут зосередилося 5 тисяч чоловік) була продовжена і набула нового розмаху.

Однак досить швидко з'ясувалося, що ситуація виходить з-під контролю УГВК. Більше того, бранці дедалі активніше відмовлялися виконувати розпорядження комітету, особливо його вимогу готуватися до відбуття на фронт. Однією з причин стало те, що в число прибулих із Чернігова потрапило 62 злочинця-каторжника, 20 колишніх жандармів і один околоточний наглядач[454]. Частина бранців виявляла елементарну недисциплінованість. Як ті, так і інші почали вмовляти всіх солдатів взагалі відмовитися від'їжджати на позиції, а залишитись у Києві, "щоби тут захищати свободу України". "Фронт наш в Києві, - говорили ці агітатори, — ми повинні тут захищатися"[455].

Мабуть, не варто нехтувати і досить цікавими свідченнями командуючого Київської військової округи полковника К.Оберучева^{4}, який згодом писав: "В той час, коли робились героїчні зусилля для того, щоб зламати ворога (червневий наступ)…, я не міг послати жодного солдата на поповнення діючої армії… Ледве но я посилав в будь-який запасний полк наказ про висилку маршових рот на фронт, як в полку, що до того часу жив мирним життям і не думав про українізацію, скликався мітинг, піднімався український жовто-блакитний прапор і лунав заклик "Підемо під українським прапором!". І затим — ні з місця. Проходять тижні, місяць, а роти не рухаються ні під червоним, ні під жовто-блакитним прапором". І в такій ситуації знайти більш-менш прийнятний вихід було дуже непросто. "Само по собі зрозуміло, — зазначає Далі К. Оберучев, — що можна було силою змусити виконувати свої розпорядження. І сила така у мене в руках була". Але "виступаючи силою проти ослушників, що діяли під прапором Українським, ризикуєш заслужити докір, що ведеш боротьбу не з анархічними виступами… а борешся проти національної свободи і самовизначення народностей"[456].

Головнокомандуючий Південно-Західним і Західним фронтами А Денікін повністю поділяв такі ж оцінки і навіть ще жорсткіше висловлювався на адресу українізації армії, УГВК, персонально С. Петлюри, П. Скоропадського. Генерал вважав, що за українізацією в значній мірі стояло елементарне небажання воювати, прагнення ухилитися від участі в бойових діях і, як наслідок, все це неминуче вело до дестабілізації і розвалу фронту[457].

Не абсолютизуючи наведених міркувань, водночас не можна з ними певною мірою і не погодитися. Це підтвердив і розвиток подій, настрій солдатів у Грушках. Вони серйозно вагалися. Нерішучість виявили і УГВК і Центральна Рада. Саме в цей час вони потрапили в надзвичайно складну ситуацію.

Генеральний військовий комітет настільки поринув у розв'язання проблеми з грушківцями, що перебрав на себе і відповідальність за подальше існування цього солдатського гурту.

Представники грушківців 19 червня 1917 року звернулися до УГВК з вимогами:

"1) Ми просимо признати нас 2-м козацьким полком імені гетьмана Полуботка;

2) признати виборну нашу старшину;

3) просимо порад і літератури;

4) вимагаємо зброї, одежі, їжі"[458].

Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився, почасти з принципових міркувань, почасти тому, що не міг виконати їх із об'єктивних причин. Він призначив певний строк (яким він був, встановити так і не вдалося, хоч це, очевидно, і не так важливо, але ясно, що було це до 21 червня), після якого грушківці мали відправитися на фронт, "в іншому випадку УГВК буде вважати їх не українцями і зречеться їх"[459].

Остання теза надзвичайно симптоматична: навряд чи можна з такою легковажністю формулювати вимоги, навіть погрожувати, неприкрито тиснути на маси. Якщо ж така заява не блефування, а формула реальної політики — тоді, як мовиться, слід чекати біди.

І біда справді наближалася. Солдати прислали до УГВК депутацію, яка заявила, що після видачі обмундирування (про зброю мови вже не було) і відпочинку (ця позиція викликала зрозуміле здивування) вони готові відправитися на позиції під українським прапором як полк імені гетьмана П. Полуботка.

За свідченнями М. Падалки виходить, що ідея організації полку і присвоєння йому ім'я П. Полуботка належала Українському військовому клубу імені П. Полуботка в Києві[460], тим його членам, які були невдоволені нерішучою політикою Центральної Ради, її лояльним ставленням до російського уряду. "Сюди належали, — пише М. Падалка, — деякі члени клубу імені Полуботка, як напр. п.п. Міхновський, Лук'янів, Павелко, члени Генеральної комісії та Центральної Ради, наприклад, Горемика та інші. Ці особи, а також деякі старшини Полуботківського полку були ідейними організаторами, які накинули думку виступу полуботківцям… Вони хотіли силою подій, силою фактів повернути історичний руль, направити діяльність Центральної Ради по інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасового Правительства як Уряду України. Вони гадали, що поставлена перед фактом Центральна Рада відкине попередню тактику і піде по бажаному для організаторів повстання напрямку, сама стане на шлях рішучої політики…"[461].

Так, масове незадоволення солдатів-новобранців, щоденне погіршення їх становища переростало в обурення, яке направлялося в русло виступу під цілком визначеними політичними гаслами і цілком усвідомленою, хоч і недостатньо обґрунтованою, продуманою метою. Кинуті в солдатське середовище заклики знаходили в їх серцях відгук і почали поширюватися. Частина солдатів побувала на вокзалі і вела там агітацію серед тих, хто від'їжджав на фронт, з метою схилити і їх на свій бік, але ці спроби були марними. Одночасно була досягнута домовленість провести 21 червня разом з представниками полку імені Б. Хмельницького і українських військ Київського гарнізону нараду, щоб остаточно вирішити долю солдатів-новобранців.

Того ж дня питання про грушківців розглядалось і на сесії Центральної Ради. Доповідь зробив член УГВК, член Малої Ради М. Полозов (Полоз). Він поставив питання про те, що не всі українізовані частини підпорядковуються УГВК як "вищій інституції організованого українського війська". Зокрема це стосується організованого в Чернігові полку під проводом Павленка. Генеральний Комітет намагався перевести полк до Києва, аби далі відправити його на позиції в один із українських корпусів. Коли вони прибули до Києва, то підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого — недисциплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати на фронт, а залишатися тут у Києві, бо тут наш фронт, тут треба боронити волю України[462].

М. Полозов доводив, що задовольнити вимоги солдатів-грушківців УГВК просто не може, оскільки матеріально-технічне забезпечення здійснюється в сформованих уже запасних полках. "Генеральний Комітет переконався, — відзначив доповідач, — що люди цього ешелону просто не хотять йти на фронт, прикриваючись лише своїм українством"[463].

Член Української Ради військових депутатів Вротновський-Сивощатка з посиланням на інформацію від козаків 1-го українського полку додав, що "до цього ешелону в Чернігів приїздили самостійники, обіцяли їх перевезти до Києва, озброїти і там залишити. Треба роз'яснити, бо вони не знають, хто такий Генеральний Комітет; чи то Полозов чи П.Міхновський"[464]. Вротновський-Сивощатка запропонував вжити до полуботківців найрішучіших заходів.

Мельник, що також брав участь у переговорах, інформував про заперечення грушківцями наявності в їх середовищі карних злочинців і колишніх жандармів, які вже нібито усунуті. Він схилявся до того, що полуботківці — "справжні патріоти-українці" — вимагають їх відправити на фронт як українські частини, хочуть, щоб з ними рахувались і їх визнали як УГВК, так і російські власті. За твердженням Мельника, "ешелон хоче, щоб Київ було українізовано."

На пропозицію В. Винниченка було ухвалено негайно спорядити до солдатів від Української Центральної Ради "поважну делегацію, щоб нейтралізувала той недобрий настрій, який існує серед 5000 солдатів, який може бути загрозою для решти українського війська". До складу делегації включили В. Винниченка, М. Ковалевського, С. Петлюру, О. Шульгіна, Д. Стасюка, Діденка, Пугача і Левченка[465]. Однак солдати дуже прохолодно зустріли останніх, залишилися байдужими до промов В. Винниченка і С. Петлюри.

Взаєморозуміння на нараді досягти не вдалося, і 22 червня Центральна Рада повернулася до питання про солдатів, які вже визначено іменували себе полуботківцями, хоч в інформаціях слова "полк Полуботка" іронічно бралося в лапки. Декілька представників від солдатів прибули на сесію Ради. Один із них особливо протестував проти тверджень М.Полозова про те, що в складі полуботківців є карні елементи. М. Полозов дав довідку, що в розпорядженні УГВК є відповідні офіційні відомості від чернігівського прокурорського нагляду.

Доповідач Вротновський-Сивощатка був змушений визнати, що зусилля В. Винниченка і С. Петлюри, які напередодні намагалися надоумити солдатів-грушківців, не мали впливу на слухачів, зустрілись ними холодно, тоді як промови Майстренка та Гудієнка, проводирів "полуботківців", зустрічались оплесками. Врешті було поставлено питання руба: "Хто має стояти на сторожі інтересів Українського народу? Чи Центральна Рада й Генеральний військовий комітет, чи 5000 "полуботківців"? Чи признають "полуботківці" авторитет Української Центральної Ради і чи будуть вони коритися постановам її, чи ні?" Тоді виступив Гудієнко і вніс таку пропозицію: "полуботківці" будуть коритись Українській Центральній Раді, коли її постанови будуть добрими. Після цього була виголошена промова (очевидно, когось із представників Центральної Ради — В.С.), котра вплинула на "полуботківців", і під час голосування всі підняли руку за те, що будуть коритись Українській Центральній Раді без застережень[466]. Д.Журавель повідомив, що напередодні представники полуботківців на чолі з прапорщиком Майстренком вели підбурливу агітацію у полку імені Б. Хмельницького. Полк захвилювався, і представникам Центральної Ради довелося докласти чимало зусиль щоб утихомирити солдатів.

Д. Гречко відстоював думку, що серед полуботківців переважна більшість — гідні люди, патріоти, і не варто доводити справу до того, щоб розійшлися недобрі, компрометуючі чутки про Центральну Раду.

В. Винниченко у своєму звіті висловив думку, що полуботківці бояться їхати на фронт і потрапити там до неукраїнських частин. Він також відзначив, що солдати перебувають під впливом агітації елементів, які свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом[467].

Виступив також представник полуботківців Осадчий. Він, зокрема, заявив, що полуботківці мають одну мету — боронити Україну, але ось вони вже четвертий день сидять без хліба, голі, босі, без офіцерів, без організації. У багатьох прострочені документи, що може дати привід кваліфікувати їх дезертирами. "Ми прохаємо, — жалівся солдат, — дати нам лікарську допомогу, бо люди хворіють, не маючи їжі. Прохання упорядкувати полкову канцелярію, що для нас вельми необхідно. Нарешті, ми прохаємо не забувати нас своєю порадою, присилати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас говорили бог зна чого. Ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто з членів Генерального Комітету. Се для нас найважніше…Рада козаків доручила нам, делегатам, висловити Українській Центральній Раді повне своє довір'я, а також Генеральному Комітетові, котрий нас зрікся…"

Із великою доповіддю виступив С. Петлюра. Він детально розповів про історію виникнення конфлікту. Навів дані, що, власне, з Чернігова прибуло лише 700 осіб. До них приєдналися близько 1000 новобранців, із яких УГВК мав на меті поступово сформувати 2-й запасний полк, та до них самочинно вже на розподільчому пункті приєдналося 2600 чоловік, що мали йти на фронт як маршова рота. Ось цих "2600" С. Петлюра і вважав ініціаторами бродіння, непокори, загальної дезорганізації. І саме цим "2600" УГВК три дні тому заявив, що "він зрікається".

Обговорення доповідей було дуже бурхливим. Із запереченням С. Петлюрі і М. Полозу знову виступили козак Осадчий і Д. Волошко. Останній, зокрема, відкинув спробу голови УГВК роз'єднати полуботківців. "Нас не 2000, понад 5000"[468], - категорично заявив він.

Після довгих дебатів було ухвалено резолюцію: "Українська Центральна Рада, вислухавши доклади делегації товаришів солдатів, що мешкають в Грушках і членів Центральної Ради, які були надіслані 21 червня в об'єднане засідання представників української частини місцевого гарнізону, постановила:

I. Закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дисципліни, яка мусить керувати озброєною революційною українською демократією.

II. В інтересах української національної справи запропонувати товаришам солдатам негайно виконати приказ Генерального Комітету і виступити до указаного комітетом українського запасного полку"[469].

Суперечності набули нових масштабів. Солдати — грушківці дедалі активніше йшли шляхом самочинної організації. Вони обрали собі командира полку ім. П. Полуботка — прапорщика Романенка і виконком полкового комітету у складі: голова — прапорщик Майстренко, члени — прапорщик 98-го запасного піхотного полку Стріленко, рядовий 635-го піхотного Киселинського полку Сподаренко, рядовий Осадчий, секретар-єфрейтор лейб-гвардії Гродненського гусарського полку Квашенко[470]. 23 червня в друкованому органі УСДРП — "Робітничій газеті" з'явилася стаття "Хто робить дезорганізацію?". її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про те, що винні у загостренні ситуації з солдатами-полуботківцями вищі військові командири на чолі з військовим міністром, які чинять перешкоди щодо направлення українського поповнення саме у корпуси, визначені для українізації. "Результати такої політики ми бачимо вже. У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони мали йти на фронт. Дізнавшись, що українців обманюють, вони зупинились у Києві й не хотять їхати, поки їх не сформують у полк і не гарантують, що пошлють тільки в українські корпуси.

Розуміється, що це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує той план реформування українських частин, який виробив Український Генеральний Військовий Комітет і на який згодився уряд. Це непорядок, дезорганізація. З цим треба боротись.

Але ж, хто перший той непорядок заводить? Чому вищі російські військові власті так безцеремонно ламають своє слово і сміються як з самих себе, так і з українців? Для чого вживаються такі заходи, щоб не додержати свого обіцяння?"[471].

Проте Центральна Рада, УГВК добре розуміли, що лише такими статтями справі не зарадити. Тим більше, що анархічно-диструктивна пропаганда поширювалася в солдатському середовищі і загрожувала надзвичайно неприємними наслідками. Український Генеральний Військовий Комітет 26 червня звернувся до українців Київського гарнізону зі спеціальним наказом-відозвою (наказ № 5). У документі, зокрема, говорилося: "Ходять чутки по Києву про те, що провокатори та прислужники старого царського уряду під'ючують українців-солдат до безчинств і погромів. Ходять чутки, що ці пройдисвіти під'ючують темних людей навіть розігнати Центральну Раду і Український Генеральний Військовий Комітет і захопити власть у свої руки. Сі пройдисвіти каламутять людей, викликають неспокій, не дають ні Центральній Українській Раді, ні Українському Генеральному Військовому Комітету працювати на добро України"[472].

Попереджаючи солдатів про небезпеку подібної агітації, УГВК разом за тим звертався до свідомості українських солдатів і офіцерів: "Стійте на сторожі революції і ладу на Україні, не допустіть до того, щоб наша довгождана і великими жертвами здобута воля України була скаламучена і знесилена темними людьми та всякими пройдисвітами!"[473]. Саме в той час до Києва прибули міністри Тимчасового уряду О. Керенський, М. Терещенко та І. Церетелі. У складних тяжких переговорах з Центральною Радою йшов пошук компромісу. Ситуація з полуботківцями на цьому фоні виглядала не лише невчасною, непривабливою, а й просто розпачливою.

Можна, очевидно, зрозуміти М. Грушевського, який на засіданні Центральної Ради 28 червня на запит М.Біляшівського про хід влаштування справ з полуботківцями ухильно відповів, що УГВК у цьому питанні ввійшов у необхідні зносини з відповідними інституціями[474]. Насправді, Генеральний Комітет удався до одного з відчайдушних, водночас ризикованих кроків — розпорядився зовсім припинити видавати їжу полуботківцям. У відповідь ті провели 29 червня демонстрацію біля Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада.

У передчутті дуже неприємної перспективи 1 липня 1917 р. питання про полуботківців обговорював на своєму засіданні Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Спроби деяких українських лідерів зняти з себе відповідальність за вчинки грушківців були відкинуті. Підполковник Поплавко (член УГВК) вступив у полеміку з генералом Л.Кондратовичем (теж членом УГВК) і доводив, що Генеральному Комітету, незалежно від того, визнають його військові власті, Тимчасовий уряд чи ні, слід вдатися до рішучих дій. Адже УГВК закликав українських солдатів до українізації і тепер не має права відходити в сторону від їхніх домагань. "Ми стоїмо перед "полуботківщиною", — прямо заявив Поплавко. — Коли ми не задовольнимо тих бажань, з якими йдуть до нас люди, то знайдуться інші, котрі зіграють на бажанні людей і поведуть їх за собою. Ми стоїмо перед загрозою втратити всякий авторитет і вплив на маси"[475].

С. Петлюра був змушений змиритися з тим, що як на фронті, так і в тилу наростає стихійний рух солдатів-українців[476]. Ситуацію ускладнювали постійні домагання військових властей вивезти з Києва полк ім. Б. Хмельницького — найнадійнішу опору Ради. Ю. Капкан^{5} стверджував, що він скільки міг відтягував відправку богданівців на фронт, "вважаючи, що полк потрібен в Києві". Він просив Центральну Раду як найвищу українську владу врешті-решт визначитися в цьому питанні і дати йому вказівку, що він мав робити[477].

Але, судячи з усього, вийти на якісь чіткі, розумні рішення не вдалося. "Масла у вогонь" додало обнародування Другого Універсалу Центральної Ради, який був розцінений радикально налаштованими елементами українства як крок назад у порівнянні з Першим Універсалом, як "здача позицій". У бік керівників Ради відразу полетіли політичні стріли. За таких обставин саме полуботківці виявилися тим середовищем, де нападки на лідерів руху, крайні лозунги сприймалися з особливим ентузіазмом.

Тим часом надходили відомості з фронту, де спроба наступу завершилася повним провалом. У пресі з'явилося чимало матеріалів, що досить яскраво і детально відтворювали трагедію. Звісно, це не додавало рішучості полуботківцям, дедалі пригнічувало їх.

Власне, фронтові події вплинули на все політичне життя Росії. Лавиноподібно накопичувалася нова криза. її спалахи в Києві віщували невідворотні громові удари, зважаючи саме на настрої полуботківців, на перспективу їх підтримки в інших військових частинах міста. З липня на засіданні Малої Ради С. Петлюра повідомив у позачерговому виступі про новий наказ головнокомандуючого щодо відправки на фронт полку ім. Б. Хмельницького. Голова УГВК схилявся до виконання наказу, висловлювався і за конкретну дату — 5 липня, вважаючи що є достатньо сил, щоб дати відсіч будь-яким контрреволюційним намірам. Та ось знову виринуло питання про ставлення до полуботківців, і його обговорення значно змінило тональність загальної розмови. "Вісті з Української Центральної Ради" так передають хід дебатів: "Д.Садовський: "Я думаю, що ми мусимо розв'язати сю справу в той спосіб, аби збутись мілітаристичних впливів, які б вони не були. Ми мусимо позбутись військової диктатури, яка може нам загрожувати".

Д. Стешенко настоює на тому, аби полк залишити. На це ми маємо не тільки моральну підставу, але й погляд Оберучева, який гадає, що нам мілітарна підпора обов'язково потрібна.

Д. Поплавко подає середню вихідну. Полк Полуботка залишити, але з тим, щоби вони усунули від себе всі непевні елементи.

Д. Шульгін рішуче заявляє про висилку полку.

Полковник Пількевич: "Ми підійшли до справи не з належного боку. Ми повинні мати на увазі, що ми, Генеральний Комітет, сил не маємо, що зауважив і Керенський, а тому ми приказів видавати не можемо і відповідати за них теж не можемо"[478].

Приймається резолюція Петлюри: "В тих випадках, коли до Генерального комітету звертаються різні українські військові частини з запитаннями, чи йти на фронт, чи ні, і для яких постанови Генерального Комітету являються з їх власної волі обов'язковими, то Генеральний Комітет має право давати вказівки відповідно до загального становища, на якому в даному моменті стоїть Центральна Рада."

Приймається пропозиція про звернення до Верховного Головнокомандуючого, аби полк Богдана Хмельницького залишити в Києві[479].

Увечері того ж дня відбулося засідання представників українських військових частин, які перебували в Києві. Хід цього засідання досить повно відтворив М.Падалка (до речі в інших документах знайти наведені ним подробиці не вдалося, що дає серйозні підстави вважати М.Падалку учасником цього засідання). Інтерес становлять і авторські оцінки того, що відбулося:

"Майже перед самим днем виступу зроблено було останню, спробу запобігти повстанню шляхом вироблення спільної платформи між Центральною Радою, Генеральним Комітетом та представниками опозиційно настроєних військових частин, яких морально підтримували організатори виступу.

3-го липня 1917 р. у Києві на Златоустівській вулиці в помешканні початкової школи відбулось історичне засідання з ініціативи полуботківців. На це засідання біля 9-ої години вечора прибули: представники полуботківського полку — поручник Романовський, бунчужний Бондаренко та інші старшини і козаки, старшини Богданівського полку на чолі з командиром того полку полковником Капканом, який був разом з тим членом Генерального Комітету, ад'ютант полковника Капкана поручник Шаповал, штабс-капітан Ластівенко (після командир Богданівського полку, забитий більшовиками в грудні 1917 року в м. Полтаві), прапорщик Калініченко, поручник Демуцький та інші, також сотенні ради й козаки.

Прийшли представники інших частин м. Києва. Полуботківці нарікали на Центральну Раду та на Генеральний Комітет за їх недбальство до полку й домагалися, щоб було запрошено на засідання голову й членів Центральної Ради та Генерального комітету. їхнє бажання задовольнили. "Біля 11 години ночі в залу засідання прибули голова Генерального Комітету С. Петлюра, Винниченко, Шульчин і представник фронту. Після відкриття засідання виступили промовці, які обвинувачували Генеральний Комітет та Центральну Раду в байдужому ставленні до страждань полуботківців, яких голих і босих полковник Оберучев хотів вислати на фронт, так рівно ж і до інших частин українського війська."[480].

Після виступів прапорщика Калініченка, С. Петлюри, В. Винниченка полуботківцям було запропоновано "виступити на фронт, позаяк їх оборона непотрібна для Центральної Ради, бо на її захист у будь-який момент може прибути з фронту півтора мільйона українських вояків.

Після цього голова Генерального Комітету вніс запитання зібранню, чи довіряє воно Генеральному Комітету. Гучними оплесками більшості дано було противну відповідь, і о 2-й годині ранку 4-го липня члени Центральної Ради і Генерального Комітету покинули залу засідання. Таким чином, єдності думки не було досягнуто. На свої пекучі питання полуботківці не найшли співчуття. Представники їх із загрозами на адресу противної партії вийшли. Засідання не розвіяло тяжкої атмосфери, всі передбачали, що в найближчому часі вдарить грім"[481].

Відсутність у Центральної Ради усталених поглядів на проблеми, подібні тим, які породили полуботківці, навіть страх перед ними досить красномовно підтвердив епізод, який відтворив у своїх спогадах М. Грушевський. Він пригадував: "4 липня прийшла до мене, до Центральної Ради, депутація від ешелону, що йшов з Саратова на фронт. Заявили, що вояки сього ешелону — українці — проголосили себе полком мого імені і просять мене прийняти від них парад. Я послав їх до Генерального військового комітету і незадовго одержав відповідь Генерального комітету, що він принципово згоден признати їх "другим українським полком Грушевського", коли вони з того титулу не збираються ухилятися від військових наказів. Депутати сказали, що вони з титулу не бажають собі ніяких привілегій і цілком послушно йдуть на фронт. Як потім виявилось, між старшиною знайшлись українські романтики, один з них прислав книжку своїх віршів, де був один, присвячений моєму поворотові з заслання — в шевченківськім стилі, затитулований, скільки пригадаю:."Повертається Грушевський". Прикро було мені прив'язувати своє ім'я до полку — але не мав я духу й відмовити. Якби я мав змогу — я б сей полк мого імені розіслав додому, орати і сіяти, і творити життя. Але що я міг зробити? Я "прийняв парад", привітав се (…) людське стадо, послане на заріз, поцілував ікону — полкову святиню, котру мені показали. За тиждень потім їх відправили на фронт — вони пішли без всякого отягання. Потім з фронту приїздили до мене їх делегати, я розпитував, як їм ведеться, вони казали, що нічого. Наспіли на фронт уже після галицької різні і в огонь не пішли. Але пізніш, в грізні січневі дні, опинилися в Києві, попали в тутешній огонь, і мені незмірно було тяжко чути, як розстріляли якогось солдата, що йшов з полкової канцелярії "за пакетами", тому тільки, що він назвав себе вартовим, які його затримали, — солдатом "полку Грушевського"[482].

Щоб спонукати полуботківців залишити Київ, лідери Української Ради і УГВК домоглись прийняття Першим Українським полком ім. Б. Хмельницького спеціальної ухвали, в якій заявлялося, що полк "не вважає полуботківців за своїх братів, відмовляє їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Центральної Ради"[483].

Полуботківці все більше відчували свою приреченість. Саме в момент крайнього відчаю, ввечері 4 липня 1917 року у Грушках з‘явилися "люди", які покликали "йти до міста, де їм Дадуть хліба і обмундирування"[484]. Слідча комісія Київської військової округи з'ясувала пізніше, що тими агітаторами — людьми", які стимулювали енергію полуботківців, були офіцери[485].

Такі ж агітатори (можливо ті ж самі) і з такими ж пропозиціями "побалакати про наші українські справи" завітали пізно ввечері 4 липня і до казарм Першого Українського козачого запасного полку ім. Б. Хмельницького. Ймовірно, що серед них були й загітовані відповідним чином полуботківці (так, зокрема, назвав агітаторів на слідстві бунчужний Романенко)[486]. Однак, слід мати на увазі, що полуботківцями іменували і всіх членів клубу ім. гетьмана Полуботка. Саме в цьому розумінні такий термін широко вживав, як уже відзначалося, М. Грушевський.

О. Знаменський вважає, що не підлягає сумніву належність цих агітаторів-офіцерів до УГВК[487].

Думається, що таке твердження може бути вірним лише частково. Лідери УГВК — В. Винниченко, С. Петлюра, як було з'ясовано вище, ніяк не могли запропонувати полуботківцям подібних дій. На такий крок могли відважитися хіба що М. Міхновський та його малочисельні прихильники в Генеральному Комітеті. Проте прізвище М. Міхновського жодного разу не фігурує у відомих документах. Однак не залишає відчуття, що він все ж був активним учасником полуботківського виступу, начебто постійно знаходився "за кадром", і саме від нього виходили початкові імпульси. Таке враження особливо посилюються при з'ясуванні такого моменту, як наявність у повсталих плану дій.

О. Щусь вважає, що план захоплення головних установ у місті для того, щоб підтримати "новий український уряд" було розроблено на засіданні полкового комітету полуботківців[488]. Можливо це так і було, та ймовірніше все ж припустити, що в своїх загальних рисах виконувався він раніше, а 4 липня ввечері, вже після безрезультатних переговорів з емісарами Центральної Ради і УГВК, його було обговорено, востаннє відкориговано й затверджено. На таку думку наводять зіставлення подій, що безпосередньо передували липневому виступу, з деякими документальними свідченнями, а також цікавими мемуарними зразками і ходом самого повстання.

О. Знаменський також вважає, що план був розроблений заздалегідь, зважаючи передусім на те, що солдати завчасно були поділені на загони на чолі з начальниками[489]. М. Падалка в числі інших аргументів, що підтверджують завчасне розроблення і підготовку солдатів-грушківців до повстання, наводить факт риття окопів і укріплень біля Грушківських казарм[490]. Як цілісний і спеціальний документ, названий "План робіт 2-го українського полку ім. П. Полуботка з 3 на 4 липня 1917 року", він свого часу став надбанням міністра іноземних справ Тимчасового уряду, лідера кадетів, відомого історика П. Мілюкова. Як він опинився в нього — невідомо, можливо "потрапив випадково не в ті руки, для яких він передбачався"[491] (за Д. Дорошенко — через російську контррозвідку)[492], проте інтерес становить, звісно, чималий.

Щоправда, ще в 20-ті роки деякі дослідники, серед них той же Д. Дорошеннко, поставилися до цього документа (його крім П.Мілюкова у власних руках не довелося тримати) з певною недовірою, пересторогою[493]. Інші, з посиланням на періодику 1918 р., шукали аргументи на користь його існування[494]. З часом же істинність плану полуботківців перестала братися під сумнів, хоча нових доказів, ні позитивних, ні негативних вже не наводилось[495].

Через неможливість вивчення оригіналу документа, думається, можна все ж таки висловити припущення, що план дійсно існував. Твердженням і свідоцтва П. Мілюкова можна довіряти, зважаючи не лише на високий фаховий авторитет. Порівняння пунктів плану і наступних дій повсталих наочно переконують у значній їх подібності, що важко пояснити простою випадковістю. Суттєве значення має датування плану "З 3 на 4 липня 1917 року", що наводить на думку про завчасну підготовку документа, до якого були внесені певні корективи після перенесення моменту виступу на добу (наприклад, згадка про Другий Універсал Центральної Ради, опублікований у газетах 4 липня 1917 року — В.С.).

Єдине, що викликає якщо не сумнів, то, принаймні, запитання — це купюри документа (що криється за пропусками?). Згідно з документом, введеним в обіг П.Мілюковим, передбачалося:

"1) Сповістити окремими листівками всі українські частини Києва о першій ночі, що 2-й укр. полк імені П. Полуботка виступає;

2) о третій годині ночі зайняти всі важливі пункти Києва, для чого: а) захопити головне помешкання Оберучева: тут буде знаходитися весь наш виконавчий комітет. Це — головне місце, тут буде наш резерв… б) захопити квартиру Лепарського (начальника міліції)… в) штаб кріпості, Цитадель, г) Раду робітничих і солд. депутатів… д) штаб Київської військової округи..; там головна військова сітка, склад військових бланків, типографія; ж) Товарова станція; з) скарбницю… і) банк; к) головна квартира міліції… л) мости на Дніпрі… м) Жидівський базар”[496].

На чолі повсталих мають бути "Своїх 6 людей, котрі мусять усім завідувати і вести повстання". Це молодший урядник Осадчий (автор плану) — "голова", Квашенко — секретар, поручник Романенко (що пристав неохоче), прапорщик Майстренко (найдіяльніший керівник), прапорщик Стріленко і молодший урядник Сподаренко"[497].

За твердженнями М. Падалки організатори акції "вживали всіх заходів, щоб виступ був найбільш організований, були спроби налагодити контакт з деякими частинами українського війська, що виділилися з московського і перебували по різних місцях України, як наприклад Полтава, Кременчук та ін."[498]

В ході слідства у справі полуботківців з'являлися твердження, що повсталі мали на меті за планом захопити лише військові об'єкти, а цивільні пункти вони зайняли "по ходу", "між іншим"[499]. Такі міркування викликають певний сумнів. Як знати, чи не могли вони з'явитися через бажання судити полуботківців не за цивільним кодексом (повстання в революційну добу швидше закономірність, аніж алогізм, безсумнівно, кримінальний злочин), а за порушення військової присяги?

За оцінкою П. Мілюкова, який застерігає, що полуботківський епізод він викладає за офіційними даними, все "підприємство було задумане надто поспіхом і надто кустарно, але, все ж нитки підприємства йшли далі полкової організації "полуботківців". Власне, ця організація була ознайомлена з планом лише в останню хвилину. Із десяти членів полкового комітету п'ятеро висловлювалися проти пропозиції Майстренка заарештувати полковника Оберучева і поруч. Лепарського, захопити установи міста і потім передати владу Ц. Раді. Майстренко приніс підкріплення — валізу з кількома пляшками горілки, пригостив членів виконавчого комітету і схилив на свій бік ще трьох. Потім, розробивши "план" і відозву до гарнізону (що не дійшло між тим за адресою) вик. комітет запросив всіх сотенних командирів і пригостивши тих, які заперечували, розподілив між сотнями різні доручення"[500].

Щодо деталей, які, за П.Мілюковим, супроводжували прийняття плану, то навряд чи в них можна беззастережно вірити. "Горілка" як аргумент з'являлася завжди, коли понад усе, будь-якими засобами прагнули дискредитувати український національний рух. Мабуть, такою ж мірою це стосується і зауважень відомого історика щодо сил, які стояли за підготовкою виступу полуботківців.

"Невизначеністю становища, — пише П. Мілюков, — користувалися, звичайно, елементи, які прагнули до повного відділення України від Росії. їх було ще небагато, вони не були сильними і змушені були укривати свою діяльність від стороннього ока. Але у вирішальні моменти ця діяльність все-таки виходила назовні. Таким виключним моментом, який викривав підпільну роботу більшовиків на Україні, стала підготовка руху, що стояла в безпосередньому зв'язку з Петроградським повстанням 3–5 липня"[501].

У цих твердженнях — ціла низка неточностей, підтасовок, свідомих перекручень. Найсуттєвіші з них — причетність більшовиків до самостійницьких замірів (навіть не варто доводити, наскільки далекі вони були від них) і безпосередній зв'язок київських і петроградських подій. Жодними фактами, документами скомпоновані висновки не підтверджуються.

Проте П. Мілюков стоїть на своєму. За його логікою тяжким становищем полуботківців "скористалися партійні керівники, щоб провести за допомогою "полуботківців" військове повстання в місті, приурочене на той час, коли і в Петрограді готувалось повстання більшовиків…Сам виступ було намічено спершу з 3 на 4 липня. Але так як до цього часу не була завершена попередня підготовка, то вирішено було відстрочити виступ на день"[502].

Очевидно, це якраз той випадок, коли два начала — політичне і наукове не змогли замиритись і, як правило, постраждала істина. Ненависть до політичного супротивника виявилася настільки великою, що взяла гору над тверезим аналізом. Справедливості ради варто сказати, що П. Мілюков далеко не єдиний, кому довелося зазнати душевного роздвоєння, мук внутрішньої боротьби і самовизначення. М. Грушевський теж розв'язував подібну проблему. Щоправда, вістря його політичних випадів спрямовувалося в інший бік. Голова Центральної Ради, посилаючись на відомості УГВК, зауважує, що полк полуботківців у ніч з 3 на 4 липня "задумав виконати той план, про який оповідано місяць тому Лепарському: захопити головніші установи м. Києва — і не знати властиво, що далі: чи організувати нове українське правління, чи віддати Цент[ральній] раді фактичну владу, — се зісталось секретом організаторів, які потім непомітно зійшли з[і] сцени, не відкривши своїх планів"[503].

Тут М. Грушевський має на увазі провокацію, яку вчинив у ніч з 5 на 6 червня 1917 р. начальник Київської міліції Лепарський. Він доповів командуючому КВО К.Оберучеву, ніби під кінець першого дня роботи II Всеукраїнського військового з'їзду було ухвалено терміново захопити всі найголовніші державні установи в Києві. К. Оберучев, не одержавши від М. Грушевського твердого запевнення у відсутності такого рішення (а голова Центральної Ради на засіданні з'їзду в той час не був), направив юнкерів для охорони банку, скарбниці, інших установ. На ранок з'явився наказ К. Оберучева із закликом до населення міста зберігати спокій. Однак дуже швидко з'ясувалося, що Лепарський вдався до звичайної містифікації і тим нажив собі слави провокатора[504].

Різні газети протягом червня поверталися до історії з планом захоплення міста українськими вояками (планом Лепарського), і він дійсно в деяких параметрах і конкретних моментах збігався з планом, за яким діяли і солдати-грушківці. Проте виводити прямо "план полуботківців" з "плану Лепарського", думається, все ж не варто. Більше вражає не збіг обох "планів", а їх непродуманість, недовершеність, відсутність кінцевої мети.

Це ж підтверджується і відсутністю чіткої логіки у мотивуванні дій полуботківців: "Розглядаючи сучасне становище народів, які населяють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких домагається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення народів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Для цього ми "всіх росіян і ренегатів, які гальмують роботу українців, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з Російським Урядом. Визначаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілкомс підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні, як у своїй хаті"[505].

Щонайменше викликає подив та обставина, що творці плану розраховували у разі його реалізації привести до повновладдя силу, яка поки-що явно ухилялася від прямої, відкритої конфронтації з Тимчасовим урядом, не йшла на рішучі кроки щодо державного самовизначення України. З цього погляду в Києві на той час існувала лише одна скільки-небудь впливова відома організація, що намагалася тиснути на Центральну Раду, вимагаючи від неї кардинальної позиції. Це був Український військовий клуб імені П. Полуботка на чолі з М. Міхновським. Зрозуміло, що реакція клубу на обнародування Другого Універсалу могла бути лише негативною, що и зафіксував документ. (До речі згадка про Другий Універсал — ще один доказ остаточного прийняття плану — 4 липня 1917 року.

Водночас привертає увагу певний алогізм конструкції другої фрази вищенаведеної цитати: "Після проголошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступаємо до заведення порядку на Україні". Із значною мірою вірогідності можна думати, що частина фрази, взята в дужки, з'явилася набагато пізніше від основної її частини. Решта могла бути сформульована лише напередодні, в момент чи відразу після ухвалення Першого Універсалу (тобто близько 10 червня 1917 р.)

Щодо правомірності подібного роду міркувань слід послатись і на досить цікаві свідчення одного з найближчих друзів М. Міхновського — С. Шемета. У 1925 р. він опублікував спогади, в яких стверджував: "У Міхновського вже в червні 1917 року повстає план проголосити державну самостійність України, спиратись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на сій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивились на акт проголошення самостійності і на богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялись залишитися без головного свого керівника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений в плани полуботківців, Капкан на всі їх пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же час в зносини з головою обраного Військовим З'їздом Комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення самостійності України таким чином упав"[506].

Зі слів С. Шемета можна зробити висновок, що самостійницькі настрої М. Міхновського в червні (а не липні) втілились у намір (план) проголосити державну самостійність України (не задля реалізації Першого Універсалу, а навпаки — всупереч йому). Основним знаряддям при цьому мав послужити полк ім. Б. Хмельницького (про полуботківців — жодної згадки) Важливо звернути увагу і на те, що "план упав" через зраду Ю. Капкана, а не в результаті спроби його здійснення через полуботківців.

Останнє зауваження має спеціальне сутнісне навантаження. Адже значного поширення знайшли твердження одного з найавторитетніших дослідників життєвого шляху і творчої спадщини М. Міхновського — П. Мірчука. З посиланням на спогади С. Шемета П. Мірчук пропонує вже такий, надто відмінний від вищенаведеного, план: "Міхновський уклав зі своїми однодумцями план збройного виступу з метою перебрання в Києві та в усій Україні фактичної влади в українські руки та передання її Українській Центральній Раді як формальному і фактичному урядові самостійної Української держави. Міхновський вірив, що керівники Української Центральної Ради, переконавшись у безпідставності свого страху перед силою Росії та бачучи безсилля російського Тимчасового правительства протиставитись силою державницьким змаганням українського народу, всі як один закинуть свій "автономізм" та "федералізм" і сміливо прейдуть на шлях відвертого націонал-державного самостійництва. Тим більше, коли їх не проганятиметься з керівних постів, а навпаки, передастся їм всю захоплену українськими повстанцями фактичну верховну владу в Україні.

Переведення переговору (очевидно перевороту — В.С.) в Києві лягло на зформовані вже два українські національні полки — "Богданівців" і "Полуботківців". Проголошення повної самостійності України мало відбутися на могилі Тараса Шевченка над Дніпром. Було вирішено повезти полк "Богданівців" пароплавом на могилу для участі в тому святочному проголошенні самостійності Української Держави, після чого полк мав повернутися до Києва, де тим часом "Полуботківці" повинні були захопити в свої руки всі важливі пункти"[507].

Оскільки план М. Міхновського П. Мірчук викладає з посиланням лише на одне джерело — спогади С. Шемета, варто відзначити, які елементи відрізняють його від першоджерела, одночасно давши їм (цим елементам) оцінку. План виглядає аж надто фантастичним: затяті "автономісти" і "федералісти" мали "всі як один закинуть" свої принципи й пристати на самостійницькі державницькі ідеї політичного діяча, якого вони вважали не меншим ворогом, аніж більшовиків. Можливо навіть більш небезпечним, оскільки допустили ще в той час співпрацю з організаціями РСДРП(б), а М. Міхновсьського вважали "українським фашистом", безвідповідальним авантюристом тощо[508].

Проте, як це не дивно, а саме такі контури, які наведені С. Шеметом, окресляться пізніше у діях полуботківців.

П. Мірчук твердить, що проведення перевороту лягло на вже сформовані два полки — богданівців і полуботківців. В іншому місці своєї книги автор доводить, що саме П. Міхновський починає організовувати полуботківський полк[509]. Оскільки солдати-грушківці стали рішуче вимагати визнання їх полком імені П. Полуботка, в двадцятих числах, точніше навіть наприкінці червня (М. Падалка без будь-яких підтверджень називає середину червня)[510] викликає закономірне запитання — чи не змістив П. Мірчук події у часі?

Викликає і природний подив, чому сформований, діючий полк (богданівців) мав відправитися до Канева, тоді як із солдатами-новобранцями, чия боєздатність, організованість, політична орієнтація були більш ніж проблематичними, пов'язувався ключовий, найвідповідальніший пункт плану — захоплення Києва (з вояками штабу КВО, за деякими даними, близько 60 тисяч чоловік — В.С.)) Відправка богданівців до Києва в такому разі логічна лише в одному сенсі — позбавити Центральну Раду єдиної військової опори в Києві.

Цікаво, що П. Мірчук випускає в своєму цитуванні останнє речення С.Шемета, де йдеться про провал плану, й натомість зазначає: "Капкан виявив змову Винниченкові і Петлюрі і за їхньою намовою здержав "богданівців", як їх новий командир від участі в змові і в умовлений час з полком "богданівців" на могилу Шевченка не поїхав.

Полк богданівців, натомість розвивав свою роботу згідно з планом безперебійно"[511].

І зрештою ще один історичний момент. За словами С. Шемета виходить, що план М. Міхновського провалився тоді ж, у червні 1917 року, і тоді ж, тобто ще до полуботківського руху, він змушений був залишити Київ. Точно відомо одне — М. Міхновського було вислано на Румунський фронт, проте коли це сталося, на жаль, даних немає. Але ні М. Грушевський, ні В. Винниченко, ні Д. Дорошенко, ні П. Христюк не вказують на прямий зв'язок М. Міхновського з подіями 4–6 липня 1917 року в Києві.

П. Скоропадський вважав, що "проти Міхновського з'єднались обидві українські соціалістичні партії — есдеки і есери. Винниченко, Петлюра і Грушевський спільними силами старалися вирвати з його рук провід над національним рухом в війську, але це їм вдалося зробити тільки за поміччю Керенського, який, як я чув, на прохання Петлюри заслав Міхновського (що був як адвокат прикомандирований до Київського військового суду) в далекий кут Румунського фронту"[512].

Жодного разу прізвище Міхновського не згадується в документах, публікаціях українських газет початку липня 1917 року. Все це дає підстави вважати не лише недоведеним твердження про участь М. Міхновського у повстанні полуботківців, а й у підготовці його плану. Швидше можна згодитись на те, що М. Міхновський був незаперечним натхненником самочинного творення українських збройних сил як оплоту самостійності Української держави. І з цього погляду (саме з цього погляду) формування полуботківського полку на зразок богданівського (здійсненого за наполяганням М. Міхновського і за його планом) можна кваліфікувати як дітище М. Міхновського, втілення його намірів.

Можна згоджуватися з тим, що думки М. Міхновського, його плани червня 1917 р. були використані і коли виробляли план повстання полуботківців. Однак існують серйозні підстави для заперечень про безпосередню дотичність М.Міхновського до створення плану повстання полуботківців від 4 липня 1917 р. і його реалізації.

Інакше важко пояснити і ще один суттєвий момент — вказівку П. Мілюкова на те, що автором плану є молодший урядник (в інших документах — рядовий — В.С.) Осадчий.

Виступ солдатів-глушківців розпочався згідно з виробленим планом, після півночі 5 липня 1917 р. Без особливих вагань наелектризований, зголоднілий, озлоблений натовп полуботківців на перший же рішучий заклик кинувся до Києва. Уже з 2-ї години ночі з 4 на 5 липня в штаб Київської міліції стали надходити повідомлення, що на Сирці збираються дуже збуджені солдати-українці. З вигуками "Хліба дайте — ми голодні!" вони почали розтікатися в різних напрямках[513]. Орган українських соціал-демократів "Робітнича газета" так описувала початок виступу: "Вночі з 4 на 5 липня начальник київської міліції п. Лепарський одержав відомості про те, що на Сирці збираються солдати, що звуть себе "полуботківцями", українці з полку ім. П. Полуботка, і щось заміряють робити, але що саме, сього ніхто докладно не знав. Не знали, як показали дальші події, й самі "полуботківці". Ясно лише одно — сих людей ніби умисне виголоджували кілька днів, бо першим їх криком було "ми голодні й босі — ми хочемо хліба!" Се сказали вони богданівцям, які хотіли їх заспокоїть й закликали до порядку.

І от ця зголодніла маса, ще відповідно загітована, рішила скористатись тимчасовим заколотом, який виник в зв'язку з останніми петроградськими подіями. Не уявляючи собі ясно, що саме їм треба робити, не маючи ніякого плану, ніяких ідейних гасел — маси голодних людей ідуть і роблять низку непотрібних, нерозважних вчинків"[514].

Полуботківці передусім захопили зброю і кілька автомобілів у казармах 1-го запасного Українського полку в залізничному батальйоні і 5 авіапарку. Богданівці, за деякими твердженнями, спробували заступити дорогу бунтівникам, за іншими ж — перейшли відразу на їх бік[515].

За свідченнями командира полку імені Б. Хмельницького його підлеглі в складі чотирьох рот вийшли з Бендерських казарм назустріч полуботківцям, не захопивши жодного патрона[516], і дружелюбно пропустили повсталих біля Караваєвих дач до міста[517].

Дещо інакше подає початок виступу П. Мілюков: "Богданівці спершу було заступили шлях полуботківцям і відібрали відозви членів вик[онавчого] комітету, які від'їхали на автомобілях. Але Майстренко почав кричати "вперед". Богданівці, переговоривши з полуботківцями, вирішили, що їх справа — добра, а Капкана слід заарештувати. Останньому довелось заявити, що він готовий іти разом…"[518].

Між 3 і 4 годинами ранку полуботківці на кількох автомобілях з'явилися на Хрещатику і Олександрівській вулиці, почали обеззброювати і заарештовувати міліцейських чиновників і постових міліціонерів. Близько 5 години вони захопили штаб. міліції при Старокиївському районі і заарештували там начальника міліції міста поручика А. Лепарського. Після свого звільнення, приблизно через кілька годин, А. Лепарський розповів, що особи, які його заарештовували, стверджували, що вони діяли від імені двох полків — гетьмана Полуботка і Богдана Хмельницького.

На запитання А. Лепарського, чи знають солдати про акт Центральної Ради (очевидно мова йшла про Другий Універсал — В.С.) і чи знаходять вони, що їх дії йдуть врозріз з цим актом, було одержано відповідь: "Ми не знаємо і знати не хочемо. Якщо буде потрібно, заарештуємо і Центральну Раду"[519].

Через деякий час з'явився і якийсь самозваний начальник міліції, що зажадав від Лепарського передачі справ. У приміщенні помічника начальника міліції доктора Анохіна були зламані всі шафи і пограбоване все майно. Із арсеналу штабу міліції забрано 155 револьверів системи "наган" і 70 тис. патронів до них, 15 револьверів системи "Сміт і Вессон", австрійські шашки та інше озброєння[520]. Під час розподілу майна і зброї між солдатами виникали сутички й бійки.

На запитання, навіщо полуботківці вдалися до роззброєння міліції, ті відповіли: "Ми діємо за наказом командира полку Богдана Хмельницького Капкана, який всім розпоряджається"[521].

Солдати також спробували відібрати у помічника комісара Старокиївського району Гуляєва ключ від камери, де знаходилися заарештовані, але, зустрівшись з рішучим опором, відмовилися від наміру.

Близько шостої години ранку полуботківці оточили приміщення державного банку і виставили свій караул. До приміщення, що всередині охоронялось юнкерами, вони зайти не наважилися. Було також зайнято казначейство, що паралізувало його роботу: приміщення заповнило більше 300 чоловік[522].

Солдати-полуботківці оточили ряд державних установ, серед яких будинок присутственних місць. Поширились чутки про захоплення пошти і телеграфу, та невдовзі надійшли офіційні повідомлення про те, що їх охорону продовжують здійснювати юнкери першої школи прапорщиків.

Виникли безпорядки. М. Грушевський стверджує, що до повсталих приєдналася частина Українського Генерального військового комітету (хоч не називає жодного імені). Це, звичайно, вплинуло на моральний дух повстанців і, на думку Голови Центральної Ради, в значній мірі пояснює початкові успіхи солдатів-грушківців.

Полуботківці прислали автомобіль до будинку, в якому мешкав Голова Центральної Ради — М. Грушевський, і запропонували йому через прислугу поїхати з ними. Довідавшись про його відсутність, вони спокійно від'їхали. Мета ж їх візиту і подальші плани щодо Голови Центральної Ради так і залишились нез'ясованими[523].

Паралельно здійснював свої маневри і Перший Український полк. На шосту годину ранку його основні сили зосередилися біля будинку Центральної Ради. Тут командир полку Ю. Капкан підписав наказ: "Тимчасово беру на себе владу в м. Києві до з'ясування становища. Прошу мені підкорятись і завіряю, що жодних безпорядків не буде. Наказую всім військовим частинам м. Києва у повному складі з'явитись до Української Центральної Ради і чекати моїх розпоряджень. Проти українців ніяких виступів не робити"[524].

Дії Ю. Капкана, зокрема наведений наказ, більшість дослідників схильні розцінювати передусім як пряме свідчення причетності до виступу полуботківців Центральної Ради. Зокрема, О. Знаменський вважає, що Рада безпосередньо підбурила полуботківців на виступ, коли стало відомо про збройну демонстрацію петроградських робітників і солдатів, яка поставила під сумнів подальше існування Тимчасового уряду. В такій обстановці, турбуючись і про свою власну долю (на випадок падіння петроградського уряду), і щоб випередити можливий виступ київських більшовиків, було вирішено використати збуджених, знервованих солдатів-полуботківців[525]. Досить складна схема-розрахунок. І виглядає, здається, логічно. Та в кожному з елементів допущено хоч невеличке, та все ж перебільшення. Весь вищенаведений фактичний матеріал не дає достатніх підстав для таких висновків, яких дійшов О. Знаменський.

Що ж до наказу Ю. Капкана, то, думається, він має оцінюватися не як логічне продовження вчинків полуботківців, чи як акт, що з них витікає і їх вінчає, а навпаки, як такий, що намагається перешкодити розвитку, поширенню небажаних процесів, як спроба опанувати становищем, звести нанівець те, що встигли заподіяти полуботківці, стати на заваді їхніх наступних проявів. Адже саме даний наказ став підставою для того, щоб направити солдатів-богданівців на чолі з деякими членами УГВК для зміни караулів полуботківців. І це почало здійснюватись уже зранку 5 липня, тобто ще до того, як "мавр зробив свою справу", як оговтались і перейшли у рішучий контрнаступ військові власті штабу КВО.

Тим часом повсталі солдати продовжували розтікатися по місту, займаючи установи, влаштовуючи погроми, наводячи жах на громадян. Вони швидко зайняли Либідський район. Було заарештовано коменданта м. Києва генерала Цицовича. А в квартирі генерала К. Оберучева, який саме перебував у поїздці по підпорядкованих йому частинах у Житомирі, натовп полуботківців вчинив справжній погром[526].

Забрано дорогоцінності, значну кількість речей. Але сюди встигли прибути юнкери і солдати, вірні командуванню штабу округи. Погромників заарештували і доставили до Маріїнського палацу. В одного із заарештованих вилучили офіційне посвідчення члена Ради полку ім. гетьмана Полуботка.

Щодо особистої позиції і дій Ю. Капкана міркування, які заслуговують на увагу, наводить М. Падалка: "Полковник Капкан знав про організацію виступу й організаторів його, навіть більш того, був в зв'язку з ними, але виступити не хотів і не міг. Невдалий виступ Богданівського полку разом з полуботківцями міг би здискредитувати тоді ще слабе українське військо в Києві і привести до небажаних наслідків. Отже, полковнику Капкану приходилося грати подвійну ролю: він був у зв'язку з організаторами повстання, хоч участи в підготовці його й не брав, з другого боку мусив солідаризуватися з Генеральним Комітетом як вищою українською військовою владою і виступити проти полуботківців[527].

У ході подій офіцери, що командували полуботківцями, вдались і до морального шантажу. Так, оточивши наряд юнкерів, що охороняли склад тилової збройної майстерні Південно-Західного фронту, вони заявили начальнику караулу, що "стався переворот, всі наділені владою особи на чолі з комендантом і начальником міліції заарештовані і на їх місця призначені українці". Офіцери додали, що "сьогодні буде опубліковано Український маніфест Центральної Ради"[528]. "Психологічна атака" мала успіх — караул юнкерів було знято і зловмисники одержали (хоч і офіційно оформлені довідкою складу) 10 кулеметів і 1200 гвинтівок[529].

За іншими даними, полуботківці захопили в арсеналі 1500 рушниць[530].

На більшість киян виступ полуботківців справив враження вибуху бомби. Гнітючий почасти панічний настрій посилювався з виходом газет, які на перших сторінках крупним шрифтом з відтінком трагічності повідомили про останні події. Тут же вміщувалися надто тривожні телеграфні матеріали про сплеск стихії в Петрограді.

Очевидці були збентежені небаченим до того дійством. Один з них так описує влаштований полуботківцями похід-демонстрацію до приміщення Центральної Ради: "В повітрі було тихо, сонце світило яскравою. Заповідався чудовий, погідний день.

Я дійшов до Бесарабки й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід Маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено.

Я зупинився. Не тому, що походи з українськими прапорами були рідкістю в ті часи. Навпаки, до тих походів у 1917 р. око так призвичаїлося, що вони вже не робили на глядача більшого, як усяке повсякденне явище враження…Але той похід, який я побачив ранком 5 липня, сильно вразив мене якоюсь відмінністю, не буденністю, непохожістю на всі інші походи. Був се глибоко мовчазний, зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалася глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, кінцем якого була смерть або побіда. Рішучість і зосередженість тієї маси людей на цілі, до якої вони йшли, була так різко позначена на їх руху, що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні потому я в своєму житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мені незатерте глибоке враження.

Я стояв, мов окам'янілий, і дивився. Таке ж враження, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинилися і мовчки вглядалися в цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючись ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених у руках крісах без слів промовляла про те, Що це не парад, а якась данина на вівтар своєї батьківщини й святого обов'язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура бойова маса вояків, — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маячив жовто-блакитний бойовий український прапор"[531].

Проходячи повз будинок Педагогічного музею, полуботківці вигукували: "Слава Українській Центральній Раді!"[532].

Різною була реакція політичних кіл на розвиток кризи в Києві. Мабуть, найбільш поінформованими про настрої полуботківців, їхні можливі дії були Центральна Рада, Український Генеральний військовий комітет. У приміщенні Української Ради скликано екстрену нараду Генерального Секретаріату за участю членів УГВК, коменданта міста генерала Цицовича, якого повсталі досить швидко звільнили з-під арешту, начальника штабу Київської військової округи, а також представника полуботківців — командира полку, прапорщика Романенка. В результаті командир повсталих дав згоду передати всі караули, зайняті полуботківцями, полку ім. Б.Хмельницького[533].

Засідання в Генеральному Секретаріаті відбувалося уже після одержання інформації про розстріл демонстрації в Петрограді і зосередження влади в руках Тимчасового уряду. Безумовно, це не могло не вплинути на зміст рішення. Операція ж зі "зміною караулів" була, очевидно, найбезболіснішою і водночас давала Центральній Раді можливість наступного маневрування, більше того, нагромадження політичного капіталу за будь-якого варіанту розвитку подій.

В офіційному повідомленні "Робітничої газети" позиція і дії Центральної Ради знайшли таке висвітлення: "Коли про події довідалась Українська Ц. Р[Ада] й Генер. Військ. Комітет, вони негайно ж вжили всіх заходів, щоби встановити у місті спокій і порядок.

Був викликаний полк ім. Хмельницького і за його допомогою вже на 1-шу годину дня було знято всі караули полуботківців і припинено всякі непорядки у місті. Майже ніде полуботківці не робили опору, лише при видаленню їх зі вещевих складів і арсеналу виникли сутички й дійшло до вжиття зброї. Є поранені й убиті з тої й з другої сторони. Витісняли тут полуботківців юнкери"[534].

Участь чинів Центральної Ради і УГВК в агітації серед полуботківців здебільшого була ефективною. Газета так передає один з епізодів: "Члени Ради вступають у розмову з солдатами. Український військовий депутат прап. Герасименко звертається до сотні з короткою промовою і запитує, чи довіряють вони Центральній Раді."Віримо!" — дружно одповідають солдати і погоджуються йти назад в свої казарми"[535].

Дії Центральної Ради і Штабу Київської військової округи координувалися. Ще о 10 годині ранку на нараді представників Генерального секретаріату Центральної Ради і командування КВО було досягнуто угоди, згідно з якою полковник Ю. Капкан відмінив наказ про зосередження в своїх руках повноти влади і зобов'язав всі військові частини підкорятися розпорядженням командуючого округою[536].

Мабуть, вперше дійшли не просто згоди, а такої єдності поглядів і дій, коли керівництво операціями довіряли представнику УГВК. Виконуючий обов'язки головного начальника Київської військової округи генерал-лейтенант Трегубов (Оберучева, як зазначалося вище, в Києві на той час не було) видав такий наказ по Київському гарнізону: "Члену Українського Генерального Військового Комітету, що состоїть при Центральній Раді, Генерального штабу ген-майору Кондратовичу доручаю за згодою Української Центральної Ради встановити порушений в деяких частинах гарнізону м. Києва порядок. В разі потреби звертатись до коменданта за нарядом війська. 5 липня 1917 р. Ген. — лейт. Трегубов"[537].

Не можна відкинути і свідомого прагнення начальства штабу КВО якомога більше "задіяти" для придушення виступу полуботківців УГВК. Адже саме 5 липня в "Робітничій газеті" з'явилася стаття "Військовий Генеральний Комітет" за підписом "Д.А.", що своєрідно тлумачила положення ІІ-го Універсалу, в якому не було згадки про Генеральний військовий комітет, а йшлося лише про представництво Центральної Ради у різних військових інстанціях з метою комплектування окремих українських частин. "Отже, — зазначалося в публікації — ясно, що завданням Генерального Комітету має бути комплектування українських частин, значить організація їх і тільки. Права і обов'язки командування до Генерального Комітету не належать. Міністри, що вели переговори з Центральною Радою, рішуче побачили порушення єдності армії в уділенню Генеральному Комітетові права командування.

Розуміється, це право дуже важливе, але і дуже відповідальне. Віднині, позбавившися права командування, Генеральний Комітет, а з ним і Центральна Рада, не несуть ніякої відповідальності за виконання військових обов'язків українськими частинами.

Відправка українських частин на фронт, згода чи незгода їх іти в атаку, це все тепер діло їх і загального командування, Український Генеральний Комітет в тому вмиває руки. Члени Генерального Комітету, можливо, як громадяне, але як приватні громадяне, могли б проводити агітацію відповідно своїх переконань, але це ні в якому разі віднині не є їх обов'язком[538].

Отже не судилося УГВК вийти „сухим із води”. Обставини випередили його розрахунки. Щодо наказу генерала Трегубова, не треба володіти особливим даром фантазії, щоб зрозуміти, що військовою мовою у військовий час означають формулювання „встановити порушений порядок”, „в разі потреби” і з „нарядом війська”. Як мінімум, у конкретній ситуації для полуботківців це обіцяло роззброєння їх будь-якою ціною і насильну відправку на фронт.

Для "наведення порядку" крім Першого українського запасного піхотного полку ім. Б. Хмельницького штабом КВО були виділені 3-я школа прапорщиків, підготовча командна школа, гвардійський кірасирський полк, 2-й запасний саперний батальйон, артилерійський підрозділ[539].

Видано наказ про негайну здачу повсталими зброї[540]. При певних розбіжностях поглядів щодо використання військової сили (Центральна Рада прагнула все ж по змозі м'якше, делікатніше розв'язати конфлікт) одними вмовляннями, звичайно, не обійшлося. Так, невдовзі після блокади банку туди були направлені посилені наряди юнкерів, які заарештували всіх полуботківців, що там знаходились, і відвели їх до штабу фортеці. Аналогічні арешти відбулися і в ряді інших пунктів, де виялялися безчинства повсталих. За повідомленням "Киевской мысли" "заарештовані безперервним потоком зранку доставляються в штаб фортеці і палац (Маріїнський палац — В.С.). мобілізовано всі сили Київського гарнізону, військові частини енергійно придушують безчинства полуботківців, які весь час продовжуються.

В палаці встановлено безперервні чергування із представників штабу фортеці, штабу військової округи, Рад робітничих і військових депутатів і громадських організацій.

На вулицях затримують масу осіб з пограбованими речами. їх доставляють у Палац, піддають допросам"[541]. Старшин переправляли до приміщення Центральної Ради, де під чесне слово і зобов'язання повернутись у казарми їх відпускали[542].

О 13-ій годині надійшли повідомлення про перші збройні сутички. В телеграфному батальйоні, що усмиряв полуботківців з'явилися поранені. Поширилися чутки, що були вже й убиті.

Що ж до більшовиків, то немає фактів, які б підтверджували їхню причетність до виступу полуботківців. Проте, як відомо, вони вели постійну пропаганду проти війни, за укладення миру, викривали імперіалістичні наміри Тимчасового уряду. Тому на більшовиків, передусім, і вирішено було покласти відповідальність за ганебне воєнне фіаско.

У пресі розпочалася гучна антибільшовицька кампанія, подекуди траплялись антибільшовицькі ексцеси, (юнкерами з санкії есеро-меншовицького виконкому ради робітничих депутатів були заарештовані двоє членів більшовицької фракції[543]) що змусило організації РСДРП(б) вдатися до тактики оборони. Так, не маючи інформації про переговори в Грушках делегації Центральної Ради, не знаючи і про виступ полуботківців, а посилаючись лише на репресії проти більшовиків, вранці 5 липня члени виконкому Ради робітничих депутатів-більшовиків внесли до президії виконкому екстрену заяву. Її повний текст: події нинішнього дня набрали такого обороту що екстрене засідання В.К. вкрай необхідне. За розпорядженням властей палац (Маріїнський палац, в якому містились тоді керівні центри ряду політичних партій, серед них Київський комітет РСДРП(б) і рада робітничих депутатів — В.С.) зайнято розгнузданою кампанією юнкерів. Двоє наших товаришів (Горвіц і Каплан) були заарештовані. До палацу і з палацу нікого не пропускали. Громадянин Фрумін заявив при свідках, що він розпорядився заарештувати більшовиків. Голова ВК Ф.Р.Д. Незлобін, не бентежачись, заявив Майорову (члену Київського комітету РСДРП(б) — В.С.), що таких мерзотників, як більшовики слід заарештовувати і т. д. В місті запанувала диктатура контрреволюційної вояччини, яка діє, очевидно, у повній згоді з партіями меншовиків і народників. Це один бік справи.

Як природний і неминучий наслідок цих обурливих заходів серед солдатів і робітників наростає невдоволення. З години на годину окремі частини військ можуть виступити на вулицю, щоб припинити цю контрреволюційну роботу. Ми вимагаємо негайного скликання Виконавчого К-ту і запровадження в Києві свободи зборів, переміщення і агітацій. Палац має бути очищений від юнкерів і прапорщиків. Всі пани, які віддали розпорядження, що суперечать законам революції, повинні бути негайно заарештовані і передані революційному суду робітників і солдатів.

У випадку, якщо Вик. К-т відмовиться прийняти відповідні заходи, ми не можемо поручитися за спокій в Києві і знімаємо з себе відповідальність за можливі кровопролиття”[544].

В документі привертає увагу кілька моментів: По-перше, він був підготовлений і внесений до виконкому Київської ради робітничих депутатів 5 липня, коли нічні події ще не були відомі членам комітету РСДРП(б)[545] і на них немає жодного посилання.

По-друге, генеральна спрямованість документа-засудження військових властей, лідерів меншовицько-есерівської ради робітничих депутатів за вчинені обіцяні кроки проти більшовиків.

У "Голосі соціал-демократа" документ опубліковано під назвою "Збройний виступ контрреволюціонерів".

В умовах виступу полуботківців ультимативні вимоги більшовиків справили певне враження на членів виконкому ради робітничих депутатів. Виконком ухвалив негайно звільнити заарештованих членів комітету (що без затримки було здійснено) і обрав трійку (двоє більшовиків і меншовика) для розслідування інциденту[546].

Було також ухвалено рішення про тимчасову заборону вуличних мітингів і зборів.

У відозві до населення, підписаній виконкомами Рад робітничих і військових депутатів, комітетами більшовиків, меншовиків, есерів, Бунду, УСДРП, Київською групою соціал-демократів Польщі і Литви зазначалося, що "темні сили намагаються використати народну нужду породжену кривавою війною і загальною розрухою в державі… В крові народній, в розгромі і розрусі бажають вони загубити справу революції і повернути владу старим насильникам. Відозва закінчувалася закликом не допускати "жодних самочинних виступів, здатних зіграти на руку контрреволюції"[547].

Коли до виконкому надійшли відомості про те, що полуботківці оточили майстерні і склади "Арсеналу", а всюди виставлені посилені караули юнкерів, обрана виконкомом трійка направилася до "Арсеналу".

Є. Бош згадує: "Біля запертих складів зі зброєю скупчилося чоловік 30–40 неймовірно обідраних людей, які щось вигукували, більшою мірою неозброєних. Їх оточили з вулиці, але не з боку будівлі, чоловік 25 добре озброєних юнкерів, що спокійно спостерігали за обідранцями. Коли ми під'їхали, все одразу замовкло, юнкери запобігливо пропустили нас до "повсталих". На наші запитання „повстанці” деякий час нічого не відповідали, потім почулись окремі вигуки "Чого говорити, бери зброю". Але тут із їхніх же рядів пролунали голоси протесту: "Досить кричати, це члени виконкому Ради робітничих депутатів. Із плутаних відповідей кінець-кінцем з'ясувалося, що вони 3 дні сидять без хліба і що прийшли до них увечері "люди" і стали кликати "йти в місто, там дадуть хліба і обмундирування"”[548].

Досить просто, дещо примітивно і навіть з певним елементом сумного комізму, та врешті-решт (і це головне) ефективно ситуацію біля "Арсеналу" вдалося розрядити. "Поспостерігавши деякий час, як чоловік 150 полуботківців, що розташувалися біля "Арсеналу", начебто для обстрілу боязно, нерішуче вичікують і боязно озираються по боках, товариші з осередку (більшовиків) виступили непомітно і розсипалися в рядах полуботківців, де повели дружні розпитування і розмови. Зібравши достатні відомості, вони повернулися до "Арсеналу" і запропонували робітникам відкрити ворота і накормити "повстанців", через те, що вони жодної небезпеки для "Арсеналу" не становлять і все говорять одне: "Хліба не дають. З дні не їли". І коли члени виконкому Ради робітничих депутатів приїхали до "Арсеналу" (це було, очевидно, між 14.30 і 15.00 годинами, оскільки з Маріїнського палацу комісія виїхала о 14 годині З0 хвилин[549] — В.С.), там уже все було ліквідовано, частина розійшлась, а частина мирно жувала хліб, запиваючи окропом. До вечора вся комедія припинилася, і полуботківці пішли спокійно в казарми, посилені наряди юнкерів були зняті[550].

За схожим сценарієм розвивалися події і в 3-му авіапарку. На той час тут досить міцні позиції завоювали більшовики. Репресії проти останніх викликали у авіапарківців протест. Вони виділили у розпорядження організації РСДРП(б) З автомобілі, почали видавати зброю[551].

Можливо, остання обставина і зіграла вирішальну роль у тому, що в атмосфері наростаючої антибільшовицької кампанії, намагаючись обов'язково віднайти винних, виконавчі комітети громадських об'єднаних організацій і Ради робітничих депутатів, а також військові власті направили військовому міністру телеграму, в якій, зокрема, зазначалося: "Бунтівники при сприянні 3-го авіапарку захопили склад фортеці, пограбували склади, захопили штаб округу та ін.”[552]. Проте голова Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченко і Генеральний секретар у військових справах С Петлюра спростували у своїй телеграмі-заяві такі твердження. З самого рання, — говорилось у спростуванні, - парк було захоплено несподівано „полуботківцями”, а потім завдяки діяльним і тактовним заходам 3-го авіаційного парку, які виявились в тому, що повстанців нагодували і скупчили в подвір'ї майстерень парку та завдяки розпорядності голови українського комітету парку військового урядовця Кустовського і коменданта парку, які безперестанно діставали вказівки від Генерального Секретаріату Центральної Ради, справа була щасливо в межах парку полагоджена без пролиття крові. Таким чином поміч парку, про яку говорить виконавчий комітет, виявилась не в приєднанні до анархічного виступу "полуботківців", а навпаки в діяльній і тактовній його локалізації"[553]. Згодом В.Винниченко і С. Петлюра додавали, що значна частина загітованих полуботківців вирішила, не зважаючи на протидію своїх командирів, залишитися на території парку[554].

Дещо інакше цей епізод висвітлено в книзі "1917 год на Киевщине. Хроника событий": „Натовп полуботківців, який прибув до 3-го авіапарку, висунув вимогу видати зброю із сусідніх з авіапарком складів. На вимогу паркового комітету солдат склади зі зброєю були відчинені, і солдатам видали патрони, гвинтівки і кулемети. На 11 годину більшість озброєних солдат, вишикувавшись по взводах, зайняли фортечні вали для відсічі ланцюга солдатів 2-го запасного понтонного батальйону, що наступав на авіапарк. Завдяки вжитих командуванням заходів наступ було припинено. До 4-ої години дня, коли ліквідація виступу полуботківців в місті підходила до кінця, в авіапарк прибули представники командування і У.Ц.Р. і запропонували солдатам, що знаходяться в авіапарку, залишити межі майстерень. Більшість солдатів авіапарку до другоїгодини приступили до роботи. Лише невелика частина їх, озброєна гвинтівками, була в ланцюгу на фортечних валах. Після уходу з парку полуботківців та інших солдатів ця частина також приступила до роботи"[555].

Таке трактування подій в 3-му авіапарку здійснено на матеріалах публікацій газет ("Киевская мьісль", "Нова Рада", "Робітнича газета"). Варто додати лише те, що за даними "Киевской мысли", полуботківці одержали в свої руки зі складів 10 кулеметів і 5 тис. гвинтівок[556]. Та як би там не було, ясно одне — до крайніх заходів, до кровопролиття справа в 3-му авіапарку не дійшла.

Надвечір виконкоми громадських об'єднаних організацій, рад робітничих і солдатськіх депутатів направили військовому міністру офіційне повідомлення про виступ полуботківців[557]. До нього, безумовно надійшли відомості і від штабу КВО. У відповідь О. Керенський передав телеграфом до Києва вимогу командуючому округом "всіма наявними засобами "охороняти порядок у військах і негайно припиняти будь-які спроби відкритої непокори, протидії і збройного опору владі Тимчасового уряду. В разі необхідності міністр пропонував "рішуче діяти відповідно до обстановки, не чекаючи подальших вказівок"[558].

Військове командування КВО вжило ряд рішучих заходів для опанування ситуацією. Керівництво діями щодо боротьби з безчинствами було передано генерал-майору Оболєсову. Спеціальним наказом заборонялися без відома останнього будь-які кроки[559].

У свою чергу Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко надіслав інформацію Тимчасовому уряду: "У відповідь на ваше запитання про відгуки петроградських подій в Києві повідомляю: Центральна Рада і виконавчі комітети послали до Петрограда телеграму з заявою про цілковиту готовність всіма силами піддержувати Тимчасове правительство і з осудом виступів безвідповідальних груп. Видана відозва до населення Києва і всього краю.

Вночі на 5 липня група українців-вояків біля 5000 чоловік, яка складалася з ешелонів, що проходили через розбивний пункт, та самовільно і всупереч розпорядженню Генерального Комітету назвала себе полком імені гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули коло державних установ. Генеральний Секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо гарнізону, як українці, так і росіяни охороняють місто.

Частину повсталих заарештовано. Інші повстанці під впливом рішучих заходів Генерального Секретаріату лишають фортецю та арсенал. Охорону беруть на себе полк імені Хмельницького, сапери, юнкери та інші частини гарнізону. За згодою Секретаріату з командуючим військовою округою охорона міста та околиць, а також відновлення порядку доручено члену Генерального Комітету генералу Кондратовичу.

Секретаріат у справі заспокоєння міста йде в тісному контакті з місцевими комітетами громадських організацій, Ради робітничих та солдатських депутатів. Місцеві організації більшовиків, разом з іншими революційно-демократичними організаціями, сприяють заспокоєнню. Не вірте агентським і газетним звісткам — вони складені нашвидку, під впливом непровірених чуток, які розповсюджуються наляканою людністю. Відомо поки що тільки про одного пораненого"[560].

Незважаючи на вжиті заходи, роззброїти всіх полуботківців, вичерпати конфлікт 5 липня так і не вдалося.

Зокрема, на Печерську до самої ночі йшли багатолюдні мітинги, виступали численні промовці. Щоправда, значну частину полуботківців вдалося повернути до казарм.

У ніч з 5 на 6 липня 1917 р. під головуванням М. Грушевського відбулося засідання Малої Ради, яке, звичайно, першим питанням розглянуло події, викликані виступом полуботківців. У його обговоренні взяли участь М. Ковалевський, М. Грушевський, Б. Мартос, Л. Кондратович і Березнюк. Ухвалили: "Доручити Генер[альному] Секр… по військовим справам, щоби він негайно розглянув події з полуботківцями, вияснив дійсний стан справи, випустив окремі повідомлення до населення міста Києва з виясненням правдивого характеру події і зложив справоздання на слідуючому засіданні Малої Ради"[561].

На виконання рішення Ради Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко і Генеральний секретар військових справ С. Петлюра звернулися з відозвою "Од Генерального Секретаріату". Виклавши хід повстання, давши йому негативну оцінку, вони завершували її словами: "Повідомляючи про сумний і недопустимий вчинок гвалтівників-українців, Генеральний Секретаріат повідомляє громадян міста Києва і цілої України, що він, беручи після Універсалу Центральної Ради й декларації Російського Тимчасового уряду в свої руки владу, обороняючи інтереси революції на Україні, не допустить, щоб волю і громадський лад ким би то не було порушено. Закликаючи громадян до спокою, до праці, Генеральний Секретаріат разом з тим повідомляє, що він зуміє дати раду тим, хто йде всупереч волі наших найвищих установ і заважає їм працювати на добро України та революції"[562].

Ніч з 5 на 6 липня 1917 року пройшла в цілому спокійно. Біля всіх державних установ було виставлено посилені пости юнкерів, солдатів, вірних військовому начальству, за допомогою міліції мобілізовано дружинників. У Маріїнському палаці здійснювали чергування представники ради робітничих і ради селянських депутатів, міського виконавчого комітету, громадських об'єднаних організацій, інших громадських організацій і партій.

До ранку місто було в значній мірі звільнено від полуботківців. Щоправда, не обійшлося без інцидентів. Останньою виходила з міста та частина повсталих, яка зай. мала штаб фортеці на Печерську. Вертаючись у Грушки, на місце свого постійного перебування, полуботківці о 4.30 ранку зустрілися на перехресті Бібіковського бульвару і Володимирської вулиці з патрулем Першого ім. Б.Хмельницького полку, який в цей час ішов згори од Володимирського Собору. Спокійно пропустивши полуботківців, патруль з Бібіковського бульвару звернув на Володимирську, прямуючи до приміщення Центральної Ради. На Володимирській, недалеко від перехрестя, у цей час стояв другий патруль з юнкерів 3-ої школи прапорщиків. Юнкери також спокійно пропустили полуботківців, але побачивши зараз же за цим богданівців, що звертали на Володимирську, подумали, що то повернулися полуботківці, і кинулися до зброї.

Пострілами з кулемета і рушниць було вбито одного солдата полку ім. Б.Хмельницького і двох легко поранено. За розпорядженням військових властей начальника караульного дозору було заарештовано і розпочато слідство[563].

За повідомленням інформаційних агентств і очевидців, полуботківці, залишаючи Київ, забрали з собою "багато рушниць, патронів і кільканадцять кулеметів, а прийшовши в Грушки, окопались там"[564].

Ранком того ж дня до полуботківців направили трьох представників — від Генерального Військового Комітету та ради військових депутатів, Генерального Секретаріату, щоб умовити їх "скласти зброю та відправитися на фронт. Цієї мети досягнути не вдалось, але вмовляння все ж таки зробили на вояків той вплив, що вони вирішили поважно вести переговори з представниками нашої крайової влади і отримали для цього організоване представництво, а не випадкове, як було перше.

Обрано було по одному представникові від кожної сотні, яких у полуботківців є 16, та ще від якихось там полкових установ, — всього біля 20 душ"[565]. Делегація мала прибути до Центральної Ради наступного дня. Тим часом у деяких місцях Києва зчинялась стрілянина, до військових властей і міліції надходили виклики, але винуватців не знаходили. Поодинокі солдати, що бродили містом, заарештовувались.

Об 11 годині ранку в Маріїнський палац надійшло повідомлення, що в 2-му саперному запасному батальйоні, який недавно був приведений до Києва з Харкова і відомий своєю схильністю до більшовизму, ведеться агітація з метою приєднання до полуботківців. В батальйон терміново відрядили представників ради робітничих і ради солдатських депутатів для контрагітації[566].

Емісари рад роз'їхались і по інших частинах гарнізону, повсюдно проводили роз'яснювальну роботу, організовували збори, на яких ухвалювалися резолюції в дусі позицій Київських рад, резолюції підтримки Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів, підтримки Тимчасового Уряду в його боротьбі з "анархічною меншістю і будь-якими контрреволюційними проявами"[567]. Чимало військових частин направляли своїх представників з пропозиціями надати допомогу в приборканні повсталих, та потреби в цьому не було.

Відбулось об'єднане засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій, військових депутатів, а також представників партій. Обговорювалося питання про заходи щодо остаточної ліквідації наслідків виступів полуботківців. Доповідач генерал Трегубов доводив, що виступ ніяк не можна вважати заворушенням. На його думку, намічена програма рішучих заходів не виконана через прагнення Центральної Ради і виконкомів рад робітничих, військових депутатів залагодити справу мирним шляхом. Вирішено було створити при головнокомандуючому округом комітет у справі розв'язання всіх питань, пов'язаних з виступом полуботківців[568].

Газети повідомили, що внаслідок останніх подій в Петрограді і Києві УЦР вирішила визнати за існуючим складом Генерального Секретаріату всі повноваження крайового органа влади"[569]. Вечірній випуск "Киевской мысли" вийшов з редакційною статтею "До спокою!" Цікаві перші оцінки причин і ходу повстання солдатів: "Київ учора став ареною хвилювань, які викликали тривогу в місті. Рух голодних і недисциплінованих "полуботківців" став набувати спочатку надзвичайно бурхливих форм. Київські хвилювання стали відбиттям петроградської громадянської війни. Правда, нічого подібного тому, що було в Петрограді, в Києві не було. Зголоднілі люди, що просили хліба, просили, щоб їх хоч один раз нагодували як слід, дуже мало „нагадували тих, які в Петрограді стріляли впродовж вулиць. Але привид розрухи і анархії з'явився вчора в Києві…"[570].

Автори статті вважали, що виступ ліквідовано завдяки єдності всіх демократичних сил як українських, так і неукраїнських, і попереджували, що ситуацією можуть скористатися різного роду темні сили, які вже піднімають голови[571].

Заарештованих 5 липня полуботківців із Маріїнського палацу перевели до штабу фортеці. Розпочате слідство відразу ж виявило, що серед затриманих і залучених до дізнання були особи з безумовно карним минулим. Так, у числі "полуботківців" упізнали Бугаєва, який начебто керував погромом квартири К.Оберучева. В карно-пошуковому відділені Бугаєв давно стояв на обліку як відомий злодій, небезпечний рецидивіст. Правда, його вже в палаці випустили з поля зору і лише через тиждень випадково розпізнали серед заарештованих, які знаходились у приміщенні гауптвахти. Бугаєв перебував там під вигаданим прізвищем Долговенка[572].

Тим часом кількість затриманих за підозрою участі в повстанні з кожним днем збільшувалася. Лише в ніч з 6 на 7 липня в Бульварному районі заарештовано 80 полуботківців, у Плосскому районі — 34. Усіх їх доставлено до комендантського управління. Згодом з'ясувалося, що до полуботківців приєднались і деякі охоронці порядку. Серед них — завідувач одного із відділень Подільського району Відек, що особисто заарештував комісара району, сприяв арешту інших чинів міліції, вилученню зброї.

У Лук'янівському районі допомогу полуботківцям надав міліціонер П. Динников[573].

Також установлено, що діяльну участь у русі полуботківців взяли колишні поліцейські чини. Так 7 липня на Єврейському базарі був затриманий і доставлений в управління Бульварного району колишній городовий Д. Гладенький, який прослужив 4 роки в поліції. У нього вилучили прохідне посвідчення, підписане командиром полку ім. П. Полуботка прапорщиком Романенком. Під час обшуку на квартирі у Д. Гладенького знайдено значну кількість зброї[574].

Підраховані і жертви. Крім згаданого солдата богданівського полку, інші були теж випадковими: чиновник карно-пошукового відділення Войцехівський (побитий під час самосуду), Феткевич (поранений невідомим пострілом у спину з револьвера), двірник з М. Житомирської вулиці (вбитий автомобілем полуботківців)[575].

У ніч на 7 липня в деяких місцях сталися ексцеси. Так, група полуботківців здійснила набіг на селище Пуща-Водиця. Було влаштовано трус дач і вилучено знайдену зброю.

7 липня з Житомира "з поїздки по округу" повернувся комендант КВО полковник К. Оберучев[576] і надав діям щодо ліквідації конфлікту в Києві більшої рішучості, жорстокості. На його настрій, очевидно, вплинув і факт погрому власного помешкання. Коли делегація полуботківців, обрана напередодні в Грушках, направилася до Педагогічного музею для переговорів з Центральною Радою, то частина її була заарештована, решта дісталася до місця, подолавши значні труднощі і спізнившись у результаті на 2 години. Заарештовані члени делегації теж були доставлені до Центральної Ради представником міліції через кілька годин і звільнені лише після посвідчення членів Центральної Ради.

Під час переговорів між делегацією полуботківців і членами Ради та Секретаріату делегати вели себе поміркованіше, ніж у попередні дні. Основним домаганням було послати їх на фронт єдиним полком. Погоджувалися навіть не формуватись остаточно в Києві, а "щоб лише принципіально визнати їх полком". Аргументувалося це тим, що коли розкидають по різних частинах, над ними можливі знущання через вчинені бешкети. Для цього просили ще раз звернутися до російського уряду за дозволом.

Залишення зброї постійно не домагались, а на тому, щоб полк звався іменем гетьмана Полуботка і зовсім не настоювали, бо їм, як самі визнавали, "після всього того, що сталося, сама ця назва буде викликати неприхильне ставлення до полку."

У скоєному полуботківці не визнавали своєї вини, доводячи, що вони лише провели демонстрацію без людських жертв, а якщо такі й були, то сталося це через тих, хто нападав.

Усіх карних злочинців та непевних осіб полуботківці охоче погоджувалися видати, оскільки самі не хотіли, щоб ті були серед них; і як тільки буде дана згода йти на фронт полком, то на другий же день вони виступлять, не чекаючи технічного облаштування[577]. Переговори ці уже давно наближалися до кінця, коли на нараду приїхав генерал Л. Кондратович, що керував штабом на Сирці, створеним для роззброєння повстанців (там же перебували командир полку ім. Б. Хмельницького Ю. Капкан і член Українського Генерального військового комітету В. Поплавко). Л. Кондратович повідомив, що К.Оберучев дав розпорядження вжити найрішучих заходів і силою примусити полуботківців іти на фронт. На виконання цього розпорядження до Грушок послано військо з гарматами, зокрема кірасирів 2-го саперного батальйону і курсантів підготовчої школи прапорщиків[578].

В. Винниченко і Л. Кондратович зараз же поїхали до Оберучева з проханням не застосовувати зброї, а зачекати до 12 години ранку 8 липня, коли вони сподівалися на відповідь із Петрограда. Така відстрочка, на їх думку, не пошкодить, і на другий день полуботківців можна буде так само втихомирити, визнавши їх полком, або примусивши їх силою скласти зброю.

Такого ж змісту телеграму В.Винниченко відразу ж направив по прямому проводу Тимчасовому уряду.

К. Оберучев відмовився відмінити своє розпорядження, посилаючись на те, що спинити війська, які уже вирушили і незабаром будуть у Грушках, неможливо.

Після цієї звістки переговори були припинені і делегати-полуботківці, переконавшись, що Генеральний Секретаріат нічого вже не зможе вдіяти, повернулися до Грушок, щоб запобігти можливій провокації та умовити полуботківців скласти зброю. Однак делегати зазначили, що хоча вони не бажають кровопролиття, але не мають наміру здати зброю К. Оберучеву, а лише Центральній Раді[579].

На двох автомобілях разом з делегацією полуботківців до Грушок поїхали від Генерального Секретаріату І. Стешенко та Б. Мартос з метою, щоб до прибуття посланого К.Оберучевим війська умовити полуботківців скласти зброю не перед збройною силою останнього, а перед моральним авторитетом Центральної Ради. Але там уже розпочалася стрілянина.

Різні джерела по-різному визначають ініціаторів сутичок. Та, очевидно, за тих обставин це вже було непринципово. Адже одна збройна сила йшла на іншу, і тут найменший конфлікт відразу ж закінчувався застосуванням зброї. А в результаті вбито чотирьох солдатів-грушківців, поранено трьох кірасирів і двох курсантів[580].

Делегатам від Генерального Секретаріату з великими труднощами вдалося вгамувати пристрасті. При цьому довелося ще раз посилати гінця до К. Оберучева (цим гінцем був Б. Мартос) і відмовити його від виконання наказу про арешт всіх офіцерів-полуботківців.

Врешті-решт в обстановці напруженого, та все ж спокою полуботківці надвечір стали здавати зброю солдатам полку ім Б. Хмельницького[581]. Лише до "Арсеналу" було відправлено 14 возів, наповнених конфіскованою зброєю[582].

Тим часом по місту стали поширюватися чутки про намір більшовиків і солдатів 3-го авіапарку приєднатися до полуботківців. Виконком Ради робітничих депутатів на прохання комітету РСДРП(б) у зверненні до населення запевнив, що будь-якої участі у повстанні полуботківців більшовики не брали, а навпаки, разом з іншими партіями й організаціями вживали заходів до локалізації подій[583].

Вночі кірасири, що охороняли Сирецькі табори, здійснили трус зброї у полуботківців, вилучили 5 кулеметів і значну кількість револьверів[584], пограбували особисті речі.

Вранці у редакційній статті "Ганебна брехня і контрреволюційна агітація" більшовицької газети "Голос соціал-демократа" повідомлялося: "Незважаючи на те, що Київським комітетом РСДРП більшовиків із самого початку було ясно і визначено заявою, що він ніякого відношення не мав і немає до виступу "полуботківців", незважаючи на те, що більшовики брали участь у складанні і редагуванні відомої відозви до населення м. Києва[585], яка закликала до заспокоєння, і дали свій підпис, темними елементами розпускаються і підтримуються ганебні чутки, що всім рухом "полуботківців" керують більшовики.

Особливе поширення ці чутки одержали серед юнкерів шкіл прапорщиків, серед яких в цьому напрямку ведеться найзавзятіша агітація.

Ця контрреволюційна агітація темних особистостей вже отримала відповідну оцінку з боку Бюро Всеросійського Центрального Виконавчого комітету робітничих і солдатських депутатів і Виконавчого Комітету Всеросійської Ради селянських депутатів в його "Відозві до всіх громадян", яка закінчується закликом "Не піддавайтеся на темну гру провокаторів".

Темна гра провокаторів — до цього ми нічого не хочемо додати!"[586].

Поширення чуток щодо причетності більшовиків до повстання "полуботківців" було доповнено і посилено кампанією звинувачення їх у діях на користь країн австро-німецького блоку.

Проте виявляла себе і дія інших чинників. Так, член Київського комітету РСДРП(б) М. Майоров пізніше навів досить цікавий факт: "Коли полуботківці були вже оточені на Сирці і військові частини за наказом штабу КВО розпочали наступ на Грушки, повсталі солдати в пошуках виходу послали своїх представників до більшовиків, прохаючи допомоги у них і висловлюючи свою згоду віддатися в повне їх розпорядження"[587]. Але об'єктивно більшовики мало чим могли зарадити справі. "Ми тоді не думали піднімати повстання негайно проти влади, — веде далі М. Майоров, — по-перше, не було достатніх об'єктивних умов, і крім того, покладатися на полуботківців, оскільки це не були революційні солдати, а переважно дезертири, які не хотіли йти на фронт, було б занадто легковажно. Полуботківці готові були визнати себе не лише українцями, але й китайцями, аби тільки не йти на фронт. Ми вирішили відповісти на їх запрошення, приславши до них свого представника, який радив їм відмовитись від повстання, оскільки Рада їх зрадила Штабу; ми їм обіцяли взяти на себе зобов'язання надати їм сприяння шляхом вимоги від Штабу не застосовувати до них репресій.

Цим, по-перше, ми показали Штабу, що солдати звертаються до нас, як до єдиної партії, яка захищає інтереси солдатської маси і що ми користуємося великою популярністю серед цих мас, і, врешті — решт, що повстання може бути ліквідоване, якщо Штаб прийме нашу пропозицію"[588]. В аналогічному плані змальовував взаємини полуботківців з більшовиками і М. Грушевський[589]. Як свідчать інші документи, в тому числі і заява Центральної Ради, виконкомів рад і об'єднаних громадських організацій, політичних партій[590], повідомлене М. Майоровим цілком відповідало дійсності. Проте не підлягає сумніву і те, що основну роль у мирному розв'язанні конфлікту все ж відіграла Центральна Рада, члени Українського Генерального військового комітету, які з відчайдушними зусиллями, в грозовій атмосфері посилення позицій реакційної вояччини добивалися відправки на фронт полуботківців.

8 липня 1917 р. Генеральний Секретаріат заслухав повідомлення І. Стешенка і Б. Мартоса про переговори з полуботківцями в Грушках 7 липня і про здачу полуботківцями зброї полкові Б. Хмельницького. Генеральні секретарі заявили, що, на їх думку, при відправці полуботківців на фронт їм слід видати посвідчення, в якому б зазначалося, що Центральна Рада визнає їх полком ім. Полуботка і буде клопотатися про затвердження полку урядом[591]. Стешенко доповів про умови, на яких полуботківці згодилися віддати зброю:

"1) Полк Ц. Р. визнає на папері і буде настоювати перед міністром і Ген. Штабом про затвердження полку; 2) Рада дає прапора; 3) Начальники остаються теперішні при полку і Ц. Р. буде клопотатись про їх затвердження (крім тих, проти затвердення котрих будуть подані важні причини); 4) З ешелонами одправляються члени Ц. Р. для одстоювання прав признаного полку; 5) Обмундирування видається до посадки; 6) До посадки робиться пильний огляд козаків, через те що між козаками є багацько хворих; 7) Ц. Р. береться клопотати про жалування для козаків з 1-го червня; 8) При ешелонах повинна бути організована медична допомога; 9) Зброя, яка єсть при полку, віддається по наказу Ц. Р.; 10) Козаки видають всіх уголовних, видачі яких буде домагатись прокурор".[592]

Далі В. Винниченко доповів про незгоду начальника Кабінету військового міністерства присвоїти полуботківцям назву, якої вони домагаються. Таку назву, як ні до чого не зобов’язуючу, можна було дати вже на місці. С. Петлюра доповів про заходи, яких вжив УГВК для відправки полуботківців на фронт, в український корпус.

Генеральний Секретаріат ухвалив:

1. "Видати полуботківцям таке свідоцтво: 1. Ц. Р. цим посвідчує, що після того, як козаки з Грушок зложили зброю і увільнили себе од злочинних елементів, Ц. Р., приписуючи їм негайно йти на фронт, визнає можливим, що козаки пішли на фронт під назвою полку ім. Полуботка, але не маючи права затвердити полк, буде клопотатися про затвердження його перед Временним Правительством. 2. Ген. Військ. Ком., як орган організаційний в справах військових, має подбати про те, щоб козаки з Грушок пішли до одної дивізії і, по-можливості, до одного полку, щоб тому полку було дано назву полку імені П. Полуботка. 3. Коли прав-во через обставини воєнного часу цього не зможе зробити, тоді козаки мають право вступити в ту військову одиницю, яку їм вкаже військова власть. 4. При ешелонах полуботківців мають бути командировані представники Ц. Р. для спроводу полуботківців і налагодження справи на місці. 5. Дальше ведення справи з полуботківцями на основі зазначених вище постанов доручено Генеральному Секретареві по справах військ. С.Петлюрі"[593].

На засіданні Малої Ради 9 липня було обговорено інцидент з полуботківцями, що стався в ніч на 8 липня. Для вивчення питання в Грушках виїжджали член комітету Центральної Ради Л. Чикаленко і член ради військових депутатів Авдієнко. Після їх повідомлення ухвалили "звернутись до Генерального Секретаріату з запитанням чи відомо йому, що обіцяних Штабом військової округи "полуботківцям" грошей не дали, хліба також не дають, що кірасири учинили над ними грабунок, насильство та побої, і яких Генеральний Секретаріат вжив по цій справі заходів, — про все це повідомити Центральну Раду"[594].

З метою розслідування виступу полуботківців, для з'ясування винних і їх покарання до Грушок була споряджена численна слідча комісія. Досить швидко у слідчого з особливо важливих доручень А. Новоселицького, що керував дізнанням, зібрався цілий том свідчень, документів.

До справи були притягнуті полковий комітет у повному складі на чолі з його головою прапорщиком Майстренком (він, щоправда, зник) і всі сотенні командири, деякі рядові.

Спочатку притягнутим до відповідальності цивільні слідчі органи висунули звинувачення по 13 і 263 статтях уложення про покарання (повстання). Керувалися при цьому припущенням, що полуботківців можна кваліфікувати як цивільних осіб, оскільки належать до невизнаного військовим начальством полку. Потім логіка міркувань, підходів змінилась. Оскільки полуботківці рекрутувалися в значній мірі з рядових різних полків, що до того існували на законних підставах, їх вирішили вважати за таких, що перебувають на дійсній військовій службі. Слідство дійшло також висновку, що громадянські установи захоплювалися полуботківцями "лише поступово, заради зарані виробленого плану захоплення всіх військових установ"[595]. У зв'язку з цим щодо притягнутих до відповідальності було встановлено склад злочину, який передбачався 110 статею військового статуту, а саму справу зосереджено в руках військових властей[596].

Для характеристики особового складу полуботківців слідство передало в газети формуляри деяких заарештованих:

"І. Паренчук — був засуджений на 6 рок. каторжних робіт за розбій.

Ів. Цвіткун — до 6 років каторг. робіт за намірене вбивство.

Яким Шербак і М. Бездорожний -10 років каторг. робіт за розбій.

І. Горбатовський і Максим Тріпачка — 12 років каторг. робіт за вбивство.

Гр. Заєць — 4 роки каторжних робіт за підпал.

Гр. Онопенко — безстрокова каторга за вбивство.

Нестор Мукомол — 10 років каторг. Роб. за вбивство.

Павло Мекшун — 10 років каторг. Роб. за вбивство.

Петро Максимович — 12 р. кат. Роб. за вбивство.

Мих. Богданенко — судився 7 разів, в останній раз одержав вирок на 3 роки і 3 міс. арест від.

Андрій Романов — розшукується київським розподільчим пунктом як той, що захопив гроші своїх товаришів — солдатів і зник з ними"[597].

Газета "Киевская мьюль" так завершила публікацію цього списку: "Ось вони пташата полуботківського гнізда. Кого тут немає! — Вбивці, злодії, розтратчики товариських грошей, розбійники і дезертири. Загалом осіб з таким багатим карним минулим серед полуботківців нараховується близько 100"[598].

Центральна Рада, українські політичні партії відразу ж відмежувалися від дій полуботківців, рішуче їх засудили. По гарячих слідах уже 5 липня 1917 року було підготовлено цитоване вище звернення "Від Генерального Секретаріату Центральної Ради", в якому є й такі слова: "Коли про подію з донесень командира козацького ім. Богдана Хмельницького полку довідавсь Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради і Український Військовий Генеральний Комітет, то зразу ж вжито було відповідних заходів, щоб припинити бешкет. Про те доведено було до відома українців-вояків Київського гарнізону, та про необхідність повернути спокій м. Києву. Однодушно вчинок ґвалтівників був засуджений і одностайно українці-вояки разом з іншими частинами гарнізону виступили в оборону революції та порядку. Одночасно з сими заходами в Ген. Секретаріаті в справі утихомирення бунтівників було вжито заходів з боку Київського Виконавчого Комітету Громадських Організацій і Комітету Рад Роб. і Солд. Депутатів. Але порозумівшись між собою й скупчивши сили в одному центрі — Центральній Раді, куди переїхав з двірця заступаючий Н-ка Округи, Генеральному Секретаріатові і громадським організаціям удалося зразу ж спинити небезпечний рух зкаламученої юрби"[599].

У документі привертає до себе увагу спроба зв'язати виступ полуботківців з подіями в Петрограді, хоч виступ визрівав задовго до цих подій і на них немає жодних посилань в інших документах. Очевидно, зовсім не випадково замовчується участь на боці повсталих частини солдатів вірного Центральній Раді полку ім. Богдана Хмельницького. Спеціально наголошується на позитивній ролі керівництва цього полку в ліквідації конфлікту. Проводиться думка про спонтанність виступу, стихійність дій повсталих. Ще більшою мірою це відчувається в передовій статті "Невідомий виступ" Робітничої газети за 6 липня: "В ніч з 4 на 5 липня у Києві зайшли неприємні події. Розрухи сталися серед невеликої частини українського війська. Як виявилося уже вранці учора, ці розрухи зовсім не були свідомою і тим більше умисною потугою внести дезорганізацію в організованість українських революційних сил, як, з другого боку, ще яскравіше виявилося, що учасники розрухів не мали метою захопити владу. Секретаріат Центральної Ради з перших переговорів з учасниками розрухів побачив, що цей рух власне не має політичного характеру, а безпосередньою, дійсною його причиною була господарська неумілість місцевої командної влади, яка не потрапила координувати свого поступування з діяльністю організаційної влади. Розуміється несвідомий, мало організований рух Центральній Раді, спираючись на свої організовані сили, дуже легко було вгамувати, і Ц. Рада це зразу з усією рішучістю зробила"[600].

Редакція "Робітничої Газети" досить вправно пов'язала події в Києві з подіями в Петрограді і поклала на кадетів відповідальність за кризу в обох центрах: „…Не можна закривати очей на те, що такі несподівані вибухи можуть повторятися і надалі і невідомо, до чого привести. Позавчора у Петербурзі, учора у Києві, сьогодні невідомо де. Хай наштовхнув на розрухи в Петербурзі і у Києві протиреволюційний вчинок кадетів. В тім їх вина і відповідальність і від них давно уже час раз на все відмежуватися революційній демократії. Але те, що окремий черговий виступ кадетів проти революції викликає такі несподівані ефекти, показує, що грунт для таких небезпечних для революції розрухів надто відповідний"[601].

Закінчувалася стаття досить знаменитими міркуваннями-застереженнями: "Ми вже не раз звертали увагу на те, що дійсний ворог революції, це той господарський розлад, викликаний війною, який осуджує масу люду на хронічне недоїдання і обертає її в горючий, легко запальний матеріал.

Тепер, коли війну не скінчено до початку жнив, і продовольча справа надалі стоїть в дуже сумному стані, небезпечність стихійних розрухів стає все більшою, і в один сумний день революційна влада зможе з нею не справитися.

Ця небезпека поза Україною є ще більшою, ніж на Україні, бо тривожні чутки про голод над Волгою до нас вже доходять. Під цим поглядом революція, дійсно, в небезпеці, і всі організовані сили держави, безумовно, відповідають, коли не зовсім енергійно домагаються припинення війни і — викликаного війною господарського безладдя[602].

У публікації "Робітничої Газети" в порівнянні з попереднім документом з'являється ряд нових, важливих моментів.

По-перше, значно визначеніше говориться про стихійність руху полуботківців.

По-друге, робиться спроба довести його локальний характер, неспроможність вплинути на український рух в цілому, українізовані військові частини, зокрема.

По-третє, відповідальність за виступ покладається на місцеві військові власті, які детонували вибух невмілими, а ще точніше — безвідповідальними господарськими рішеннями, або ж просто безгосподарністю.

По-четверте, всі заслуги у ліквідації повстання Центральна Рада привласнювала собі.

По-п'яте, конкретизується, які саме події в Петрограді малися на увазі, коли йшлося про зв'язки з ними виступу полуботківців — це не стихійний вибух мас, а вихід з уряду міністрів — кадетів через незгоду з курсом уряду в українських справах.

Новим елементом є обережна пропаганда необхідності боротьби за припинення війни і ліквідації викликаної нею господарської розрухи.

Все ж Центральна Рада, українські партії, судячи з усього почували себе не досить певно, а свої тлумачення подій вважали не вельми переконливими. І 7 липня та ж "Робітнича Газета" в новій передовиці "Робота темних сил" розставляє вже нові акценти щодо відомих подій: "Київ пережив ніч і кошмарний день. Тисяч п'ять темних задурених, підбурених людей вийшли з свого закутку, напали серед ночі на город, вчинили страшенний заколот серед людності, кількох поранили, одного, здається, вбили. Виясняється, що це робилося за приводом таємних керівників.

Во ім'я чого?

Во ім'я особистих, потайних, нечистих намірів і цілей, що заховалися за спинами одурених ними людей. Це давня історія. Вона почалася ще з того часу, як один з членів клуба ім. гетьмана Полуботка підбурював зібраних на розподільчому пункті солдат із Чернігова не слухатися Генерального Комітету і не йти на фронт, поки їх не буде сформовано в полк імені гетьмана Полуботка. Робота цього "оборонця" дала такі свої наслідки: ми бачили їх вночі з 4 на 5 липня. Чого добивалися людці, що вислали на город юрбу зголоднілих і намовлених ними солдат, угадати не трудно: чого хоче злодій, підпаливши будинок і нагнавши паніку на населення"[603].

Таким чином, тут на перший план у ролі зачинщиків виступають уже самостійники, від яких лідери Центральної Ради, Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, природно, відмежувалися. Більше того, дії самостійників дістали досить різку критичну оцінку: "Що цим людям до революції, до того, що на всяку паніку страшенно ласа чорна сотня? Що їм до тої самої України, іменем якої вони весь час прикриваються, щоб досягти своїх темних, потайних, злодіяцьких цілей, вони не тільки Київ, усю Україну й увесь світ можуть утопити в крові.

Мети своєї, однак, заховані ватажки не досягли: Київ не перелякався. Генеральний Секретаріат Центральної Ради разом з громадськими революційними організаціями твердо й рішуче спинив стихію. Юрбу полуботківців виведено з Києва. В сіх днях вона має виїхати на фронт"[604].

Центральна Рада, її соціалістичні лідери обіцяли принципову боротьбу за чистоту ідеалів українського руху, вважаючи, що з ліквідацією полуботківського конфлікту, від'їздом солдатів на фронт не виключена можливість нової, підбурливої агітації. Адже "ті приховані потайні винуватці нікуди не виїдуть. Зціпивши зуби, вони будуть знов підкопуватися під організацію вільного життя України. Перші переходові дні нового державно-політичного устрою нашої землі вони покропили кров'ю й обкурили чадом бешкету. Можна подумати, що ці люди навмисне провокують весь час Центральну Раду і все українське відродження, навмисне кидають під ноги їй каміння, немов нанявшись у когось для цієї гидкої, контрреволюційної й контр-української роботи.

Але нехай ці панки пам'ятають, що їхні заміри нічого спільного не мають з українською демократією, на яку вони хотять таким нечесним способом опертись. Хай не забувають, що єдиною піддержкою для них може бути темнота, затурканість отих "рабів німих", на спині яких вони хотять виїхати. Але минулися часи затяжної безпросвітньої темноти. І минеться з нею робота темних сил"[605].

Цього ж сюжету і приблизно в такій же спосіб торкнулись і генеральні секретарі І. Стешенко та Б. Мартос у своїй заяві для преси після ліквідації конфлікту."…Вважаємо за обов'язок заявити, — зазначили вони, — що мирне полагодження справи було полегшене потім, що од полуботківців ще до часу осади Грушок військом (7 липня — В.С..) зникли керівники — ініціатори непевних подій, які траплялися до цього часу"[606].

Хоч у даній заяві йдеться про "керівників-ініціаторів", а в редакційній статті про "потаємних винуватців" подій, на увазі малися, ймовірно, М. Міхновський — "один з членів клубу ім. Гетьмана Полуботка", його однодумці. Логіка тут очевидна.

План організації полку ім. Гетьмана П. Полуботка справді напрочуд нагадував план створення з ініціативи М. Міхновського полку ім. Б.Хмельницького. Обґрунтування дій повсталих багато в чому теж перекликалися з ідейною позицією М. Міхновського і його прихильників.

Версія про те, що потаємні винуватці залишаються в Києві і будуть шкодити українській справі, загрожувати спокою, схоже, схиляла власті на віддалення ідейних натхненників руху полуботківців від Києва.

Чи стосувалося це особисто М.Міхновського — категорично стверджувати не можна.

П. Мірчук проте вважає, що не лише стосувалося, а й стало приводом до його арешту. "При цій нагоді, - зауважує історик, — В. Винниченко не забув скористатися догідним для себе положенням, щоб остаточно розправитись із провідником українських самостійників-націоналістів Миколою Міхновським. Міхновського на наказ Винниченка теж було заарештовано, тільки нібито у зв'язку з наказом військової команди, щоб він як військовик в активній службі негайно зголосився до праці на новому місці призначення на Румунському фронті. Під ескортом військової жандармерії Міхновського відправлено до російських військових частин на Румунському фронті"[607].

Такої ж точки зору дотримуються й автори новітніх публікацій про життєвий шлях М. Міхновського[608].

Однак є підстави для певних сумнівів щодо тверджень про час висилки М. Міхновського.

По-перше, до цього часу ніхто не виявив жодного документа, жодної тогочасної газетної згадки, жодного прямого мемуарного свідчення про участь М. Міхновського у подіях 3–8 липня 1917 р.

По-друге, якби М. Міхновського справді було заарештовано в справі полуботківців, то навряд чи мало б сенс без пред'явлення звинувачення переводити його на фронт, а не провести, приміром, слідство. Принаймні якісь сліди розв'язки слідчої справи повинні були залишитись.

По-третє, уважне ознайомлення з працями М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка дає підстави для висновку, що ніхто з них не пов'язує висилку М. Міхновського з Києва з виступом полуботківців. Як правило, цей факт згадується в іншому контексті, у зв'язку з провалом плану проголошення самостійності України за допомогою богданівців.

Остання обставина, очевидно, є визначальною для тих авторів, які вважають, що М. Міхновського було покарано ще до липневої розв'язки, тобто десь у червні[609].

В такому разі всі вищенаведені натяки, очевидно, переслідують не стільки мету вказати на певних винуватців, скільки спробувати зняти тінь підозри з Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету. Так зароджувалась одна з прикрих традицій — покладати відповідальність за прорахунки і провали на минуле, засуджувати це минуле і його діячів.

Історія ж з полуботківцями скінчилась якось буденно, тихо.

12 липня о 9 годині ранку у Володимирському соборі було відправлено панахиду по "козаках українського полку ім. гетьмана Павла Полуботка Миколі Забіяці й інших, яких вбили юнкери 6 й 7 липня…" О 12 годині дня на Братському кладовищі було відправлено панахиду на могилі покійних[610].

Основна ж маса полуботківців невдовзі була переправлена на фронт. 14 липня виїхала полкова канцелярія і старшини, начальник полку. Останній ешелон залишив Київ 29 липня[611].

Хоч Центральна Рада домоглася того, щоб полк відправився як єдине ціле, вручила солдатам свої прапори, виділила представників, щоб супроводжувати ешелони до фронту, настрій у полуботківців був невеселий. М.Майоров зауважував: "Залишаючи Київ, вони (полуботківці — В.С.) посилали прокляття Центральній Раді, називали її буржуазною і обіцяючи допомогти більшовикам у боротьбі з Тимчасовим урядом, якщо це знадобиться, заявляючи, що вони будуть готові при першому випадку виступити на допомогу нашій партії. І дійсно був випадок, коли в боротьбі з нами Центральна Рада хотіла використати їх проти нас, але вони нагадали Центральній Раді про ті послуги, які їм більшовики надали"[612]. Якщо тут і було перебільшення, все ж не можна не відчувати по тону інших матеріалів гнітючого враження, яке справила на сучасників дана подія. Воно мало змінилося й після ряду позитивних відгуків про їхню поведінку на фронті[613]. Заарештовані полуботківці були посаджені "до найгіршої в'язниці — б.16 Косого Капоніру Печерської фортеці, військові патрулі всяко знущалися над обеззброєними[614]. Ув'язнені передавали на волю листи, просили допомоги[615].

Слідство посувалося повільно. Здавалося, всі політичні сили, офіційні власті зацікавлені в тому, щоб "спустити його на гальмах". Ув'язнених звільнили без будь-якої мотивації лише в ході жовтневих подій.

Гадається, наведені факти, документальні свідчення багато де в чому говорять самі за себе. У повній відповідності з їх суттю і духом хоч і складно, та все ж можна в цілому об'єктивно відтворити одну із найзаплутаніших подій 1917 р. в Києві та й в Україні в цілому.

Виступ полуботківців уособив усю багатогранність суперечливість революційного процесу, поєднання в ньому елементів стихійності й усвідомленості, цілеспрямованої дії, тобто високого благородного пориву й егоїстичного інтересу, віддзеркалив усю велич і трагізм переламної епохи. Проблеми, що виникали в процесі створення полку ім. П.Полуботка, в тій чи іншій мірі виявляли себе під час формування практично всіх інших українських військових одиниць (і великих і малих) доби Тимчасового Уряду.

Багато в чому схожою була і поведінка різних політичних сил, які так чи інакше стикалися з військовим чинником як таким. Тому все, що було пов'язано з полуботківцями, багато в чому проявляє загальні тенденції, дозволяє зрозуміти спільні закономірності щодо формування національних військових частин, коли джерельна база виявляється ще обмеженішою, число фактів, подробиць — незрівнянно меншим, хоча кінцеві результати — відомими, майже завжди однаковими.

Принагідно можна зауважити, що немає скільки-небудь переконливих підстав для висновку, до якого прийшов В. Капелюшний: трактувати виступ полуботківців не лише в контексті тих суперечностей, які наповнювали процес українізації армії, військового будівництва, а “значно ширше”, як “невдалу спробу українства вже влітку 1917 р. проголосити самостійність України”[616]. На жаль, автор не навів жодного нового документа, з якого випливав би такий радикальний висновок, навіть не зробив спроби бодай якось по-новому трактувати вже відомі джерела, віднайти у них аргументи на користь своєї позиції.

З цього погляду значно виваженішим (у чомусь — обережнішим) постає підхід, викладений у новітньому виданні документів про український визвольний рух у 1917 р.[617] Принаймні він не дисонує з усіма виявленими фактами.