"1Q82. Книга перша" - читать интересную книгу автора (Муракамі Харукі)

Розділ 19 (про Аомаме) Жінки, що діляться таємницями

— Карлики?. - заглядаючи в обличчя дівчини, лагідно спитала Аомаме. — А скажи, хто вони такі?

Однак Цубаса знову міцно стулила рот, а її очі, як і перед тим, утратили глибину. Здавалося, сказавши тільки одну фразу, вона витратила більшу половину своєї енергії.

— Твої знайомі люди? — запитала Аомаме.

Знову мовчанка.

— Вона досі кілька разів повторювала ці слова, — сказала стара пані. — Карлики. А що це означає, невідомо.

У цих словах учувалося щось зловісне. Вуха Аомаме сприймали цей неголосний звук наче далекий гуркіт грому.

— Може, карлики завдали їй шкоди? — спитала вона.

Господиня хитнула головою.

— Не знаю. Та хоч би там що, карлики, напевне, мають для неї важливе значення.

Дівчина поклала на стіл свої маленькі руки й, не змінюючи пози, своїми прозорими очима втупилася в одну точку простору.

— А що, власне, сталося? — спитала Аомаме господиню. І та почала загалом спокійно розповідати:

— Видно сліди ґвалтування. Причому неодноразового. Між ногами і в піхві — кілька жахливих рваних ран, пошкоджена й матка. Бо всередину її недорозвинених статевих органів удирався дорослий чоловік. А тому сильно поруйнував слизову оболонку матки — місце прикріплення заплідненої яйцеклітини. Лікар дійшов висновку, що, ставши дорослою, дівчина навряд чи зможе завагітніти.

Здавалось, що стара пані навмисне перед дівчиною викладає такі яскраві подробиці. Цубаса слухала все це мовчки. Вираз її обличчя ніби й не змінювався. Тільки інколи вона злегка ворушила ротом, але звуків не видавала. Справляла враження людини, яка з чемності слухає розповідь про когось незнайомого, що живе десь далеко.

— Та річ не тільки в цьому, — вела далі господиня. — Навіть якщо якимось чином функція матки буде відновлена, то, напевне, дівчина ніколи не захоче мати з будь-ким статевих стосунків. Бо, судячи з жахливих пошкоджень, неодноразово зазнала нестерпного болю. Згадка про нього так просто не зникне. Ви мене розумієте?

Аомаме кивнула. Міцно сплетені пальці обох її рук лежали на колінах.

— Інакше кажучи, готовим до запліднення її яйцеклітинам нема куди спускатися. Вони… — Зиркнувши на дівчину, господиня вела далі: — …вже стали безплідними.

Аомаме не знала, наскільки Цубаса розуміє зміст розповіді. Та незалежно від цього, вираз її обличчя видавав, що вона начебто перебуває десь-інде. Принаймні не тут. Здавалось, її душа замкнена десь у маленькій темній кімнаті.

Господиня пояснювала:

— Не можна казати, що єдиний сенс життя жінки полягає в тому, щоб завагітніти й народити дитину. Кожна людина вільна обирати, як їй жити. Але, як не крути, нікому не дозволено силоміць позбавляти жінку такого природного права.

Аомаме мовчки кивнула.

— Ясна річ, не дозволено, — повторила стара пані. Аомаме відчула, що її голос злегка тремтить. Здавалось, вона вже не може стримати своїх почуттів. — Ця дівчина сама звідкись утекла. А як — не знаю. Але більше їй ніде дітися. Бо ніде-інде не може бути в безпеці.

— Вона десь має батьків?

Стара пані нахмурилась і легенько постукала нігтями по столу.

— Відомо, що десь має. Але це вони дозволили скоїти з нею такий огидний вчинок. Коротко кажучи, дівчина втекла від них.

— Тобто батьки дозволили, щоб хтось ґвалтував їхню дочку? Ви це хочете сказати?

— І не тільки дозволили. А навіть заохочували.

— Як це так?… — здивувалася Аомаме. Більше слів не знайшла.

Господиня захитала головою.

— Це жахлива історія. Із непростими обставинами. Несхожими на звичайне домашнє насильство. Знайомий лікар сказав, що треба повідомити поліції. Але я попросила не робити цього. Він ставився до мене добре, а тому я змогла якось його вмовити.

— То чому ж ви не повідомили поліції? — спитала Аомаме.

— Над цією дівчиною вчинено наругу, що явно суперечить людській моралі й заслуговує суспільного осуду. Це підлий злочин, що, природно, мав би бути суворо покараний, — уважно добираючи слова, сказала стара пані. — Та якби навіть я зараз звернулася до поліції, то які, власне, заходи вони могли б ужити? Як бачите, дівчина майже не говорить. Не могла б нормально пояснити, що з нею сталося. А якби й змогла, то нема способу довести, що це правда. Якщо передати дівчину в руки поліції, то, можливо, її відішлють назад до батьків. Бо їй нікуди їхати, а батьки, що не кажіть, мають на неї право. Якби вона повернулася до них, то, боюсь, повторилося б те саме. А цього не можна допустити.

Аомаме кивнула.

— Я сама її виховаю, — впевнено сказала господиня. — І нікому не віддам. Не збираюся передавати навіть батькам, якщо приїдуть сюди. Десь заховаю.

Якийсь час Аомаме переводила погляд то на господиню, то на дівчину.

— То можна встановити, який чоловік учинив над нею сексуальне насильство? Він один?

— Можна. Один.

— Але на нього не можна подати в суд?

— Він дуже впливова людина, — відповіла стара пані. — Має надзвичайно сильний безпосередній вплив на її батьків. Вони були й залишаються досі під ним — роблять те, що він наказує. Безхарактерні й нерозсудливі люди. Усе, що він каже, здається їм абсолютно правильним. А тому якщо їм скажуть, що треба віддати йому дочку, вони не спроможні опиратися. Всі його слова приймають на віру й слухаються. Навіть не знаючи, що з нею там роблять.

Аомаме не відразу зрозуміла, що сказала господиня. Якийсь час напружувала мозок, щоб зібратися з думками.

— Це якась особлива організація?

— Так. Особлива організація обмежених, із хворою психікою людей.

— Своєрідна секта? — запитала Аомаме.

Стара пані кивнула.

— Так. Надзвичайно шкідлива й небезпечна секта.

«Звісно, це не що інше, як секта. Люди, які роблять те, що їм наказують. Безхарактерні й нерозсудливі. Не було б нічого дивного, якби таке саме сталося і зі мною», — прикусивши губу, подумала Аомаме.

Звичайно, всередині «Братства свідків» не доходило до ґвалтування. Принаймні вона не відчувала такої загрози. Її оточували спокійні й щирі «брати й сестри», які серйозно ставилися до своєї віри, поважали її вчення, іноді жертвуючи навіть життям. Але ж не завжди правильні спонуки приводять до правильних наслідків. І ґвалтування не обмежується лише тілом. Насильство не завжди має видиму форму, а з його ран не завжди тече кров.

Цубаса викликала в пам'яті Аомаме образ її самої в такому віці. «Я з власної волі зуміла якось звідти втекти, — згадала вона. — А от ця дівчина, зазнавши такої глибокої травми, навряд чи зможе вернутися назад у свій первісний, природний стан». Від такої думки у грудях Аомаме різко защеміло. У дівчини вона виявила те, що, можливо, сталося з нею самою.

— Аомаме-сан, — ніби відкриваючи таємницю, сказала господиня. — Вибачте, що я, знаючи, як це негарно, розслідувала ваше походження.

Почувши ці слова, Аомаме похопилась і глянула на неї.

— Відразу після того, як ми вперше тут поговорили. Була б рада, якби не образилися за це на мене.

— Та ні, я не ображаюся, — відповіла Аомаме. — У нашому становищі таке розслідування цілком природне. Бо ми робимо незвичайну справу.

— Правду кажете. Проходимо надзвичайно делікатною, тонкою лінією. Тож маємо довіряти одна одній. Але ж із жодним партнером цього не можна досягти, якщо нічого про нього не знаєш. Ось чому я розслідувала все, що вас стосується Від сучасного до минулого. Звісно, майже все. Бо дізнатися все про людину нікому не дано. Можливо, й Богові.

— І дияволу, — додала Аомаме.

— І дияволу, — повторила стара пані. І злегка всміхнулася — Я дізналася, що ви самі в дитинстві зазнали душевних ран, пов'язаних із сектою. Ваші батьки були й залишаються досі палкими членами «Братства свідків». І не простили вам того, що ви зреклися їхньої віри. Через це ви й зараз страждаєте.

Аомаме мовчки кивнула.

А господиня вела далі:

— Чесно кажучи, «Братство свідків» не можна назвати нормальною релігією. Якби в дитячі роки ви сильно поранилися й, захворівши, потребували операції, то могли б утратити життя. Бо релігія, що заперечує потрібність операції для врятування життя на тій підставі, що це буквально суперечить Святому Письму, — це не що інше, як секта. Це надмірне зловживання догмами віри.

Аомаме кивнула. «Дітям у «Братстві свідків» передусім утовкмачують у голову думку про заборону переливання крові, — згадувала вона. — Мовляв, набагато більше щастя потрапити в рай, вмерши з чистим тілом і душею, ніж упасти в пекло, зробивши переливання крові всупереч Божим заповідям. Так навчають дітей. Для компромісу нема місця. Залишається одне з двох — упасти в пекло або потрапити до раю. Діти ще не можуть критично мислити й не знають, чи така логіка правильна з погляду всього суспільства й науки, їм доводиться повірити в те, чого навчають батьки. Якби в дитячому віці я опинилася в ситуації, яка вимагала б переливання крові, то відмовилася б від нього, як веліли батьки, й вибрала б смерть. І потрапила б хтозна-куди — в рай чи кудись-інде».

— Ця секта відома? — запитала Аомаме.

— Вона має назву «Сакіґакі». Мабуть, ви про неї чули. Бо певний час ця назва щодня з'являлася в газетах.

Аомаме не пам'ятала її. Але мовчки навмання кивнула. Бо їй здалося, що так буде краще. Усвідомлювала, що живе зараз не у 1984-му, а в трохи зміненому 1Q84 році. Це все ще була гіпотеза, яка, однак, з кожним днем ставала щораз реалістичнішою. В цьому новому світі, напевне, залишилося ще багато чого невідомого. Їй доводилося всього остерігатися.

Стара пані вела далі:

— «Сакіґакі» виникла спочатку як невелика сільськогосподарська комуна, якою управляла група «нових лівих», що втекли з міста, однак у певний момент вона круто змінила свій курс і перетворилася на релігійну організацію. Причини й перебіг цієї зміни невідомі. Можна сказати, навіть дивні. У всякому разі, більшість її членів начебто в ній залишилася. Тепер вона має ліцензію як юридична особа, але про справжню її діяльність громадськість майже нічого не знає. Кажуть, що в основному вона належить до системи езотеричного буддизму та, мабуть, її віровчення схоже на пап'є-маше. А проте ця секта швидко здобула собі послідовників і постійно зростає. Хоча той важливий інцидент якось зачепив її, але зовсім не завдав помітної шкоди. Бо вона на диво вміло вжила контрзаходів. Скоріше навпаки — зробила собі з цього рекламу.

Передихнувши, господиня розповідала далі:

— Громадськості вона майже невідома, але має засновника якого в організації називають «лідером». Вважають, що він має особливі здібності. Що, використовуючи їх, іноді може вилікувати важку хворобу, передбачити майбутнє й викликати різноманітні надприродні явища. Звісно, все це майстерне шахрайство, але воно, очевидно, притягає до себе чимало людей.

— Які надприродні явища?

Стара пані звела докупи свої гарні брови.

— Що це конкретно означає — невідомо. Правду кажучи, я зовсім не цікавлюся такого роду окультними речами. Подібне шахрайство практикується з давніх-давен у всіх кутках світу. Спосіб завжди той самий. Однак таке ганебне явище, як видно, не хиріє. Бо більшість людей у світі не просто вірить у щось, а хоче, щоб воно було правдою. Такі люди, навіть заплющивши очі, нічого не бачать. Тож обдурити їх так само легко, як скрутити руку немовляті.

— «Сакіґакі»… — вимовила Аомаме. «Ніби назва якогось експреса, — подумала вона. — А не релігійної секти».

Почувши слово «Сакіґакі» й немов реагуючи на прихований у ньому особливий зміст, Цубаса на мить опустила очі. Але відразу підвела їх і знову показала, як і раніше, своє безвиразне обличчя. Здавалось, наче в ній раптом закрутився і тут же затих вихор.

— Засновник цієї секти зґвалтував Цубаса-тян, — повідомила господиня. — Домігся цього під тим приводом, що подарує їй духовне пробудження. Заявив батькам, що такий обряд треба виконати перед першим місячним. Мовляв, подібне чисте духовне пробудження можна надавати лише непорочним, як вона, дівчатам. І що різкий біль при цьому — це неминуча перешкода, яку треба подолати, щоб піднятися на вищий духовний рівень. Батьки всьому цьому вірили. Просто дивно, наскільки дурною може стати людина. Такий випадок стався не лише з Цубаса-тян, а, за здобутою інформацією, також з іншими дівчатами. Засновник секти — збоченець, що має розбещену статеву схильність. У цьому нема сумніву. Релігійна організація та її віровчення — це лише зручний засіб для прикриття його похоті.

— А як звати ватажка секти?

— На жаль, ще не знаю. Його називають просто «лідером». Що він за людина, яка його біографія і який вигляд — також невідомо. Всі наші пошуки нічого не дають. Вони повністю блокуються. Він сидить у штаб-квартирі секти й майже не показується людям. Усередині зустрічається з обмеженою кількістю своїх прихильників. Кажуть, завжди перебуває в темній кімнаті й віддається медитації.

— Але ми не можемо залишити його в спокої.

Господиня зиркнула на дівчину й поволі кивнула.

— Не можна допустити більших жертв, так?

— Коротко кажучи, нам треба вжити якихось заходів.

Стара пані поклала свою простягнуту руку на руку Цубаси. І. на хвилю поринула в мовчанку. А потім сказала:

— Правду кажете.

— Ви не сумніваєтесь, що він повторює такі збочені вчинки? — спитала Аомаме.

Господиня кивнула.

— Маємо тверді докази того, що здійснюється організоване ґвалтування.

— Якщо це справді так, то цьому треба покласти край, — спокійно промовила Аомаме. — Як ви кажете, не можна допустити більших жертв.

Здавалося, ніби в душі старої пані змагається кілька думок. І тоді вона сказала:

— Про цього «лідера» нам треба докладніше й глибше знати. Двозначності не може бути. Бо, що не кажіть, від цього залежить людське життя.

— Цей чоловік майже ніколи не показується людям?

— Так. І, мабуть, має сувору охорону.

Примруживши очі, Аомаме уявила собі спеціальну мініатюрну плішню, заховану в глибині шухляди. Її гостре вістря.

— Можливо, це буде важка робота, — сказала Аомаме.

— Особливо важка, — погодилася господиня. І, відпустивши руку дівчини, приклала середній палець до брови. Це означало — так бувало нечасто, — що вона напружено над чимось думала.

Аомаме промовила:

— Гадаю, що буде практично важко вирушити самій в гори префектури Яманасі, проникнути всередину релігійної секти, що перебуває під суворою охороною, ліквідувати її лідера й безпечно звідти повернутися. Бо це ж не кінофільм про ніндзя.

— Звичайно, я не думаю вас туди посилати, — серйозним тоном сказала господиня. І, ніби згадавши, що це жарт, злегка всміхнулася. — Про таке не може бути й мови.

— Мене тривожить ще одна річ, — заглядаючи господині в очі, мовила Аомаме. — Карлики… Власне, хто вони такі? Що вони заподіяли дівчині? Можливо, потрібна також інформація про них?

Приклавши палець до брови, стара пані відповіла:

— І мене це тривожить. Дівчина майже не говорить, але, як я вже казала, неодноразово повторила слово «карлики». Можливо, вони мають для неї особливе значення. Однак вона не сказала, хто вони такі. Як тільки мова про них заходить, дівчина замовкає. Трохи почекайте, будь ласка. І це з'ясуємо.

— Маєте якісь міркування про те, як добути докладнішу інформацію про «Сакіґакі»?

Господиня спокійно всміхнулася.

— Це проста формальність, бо нема на світі нічого, чого не купити за добрі гроші. І ми їх збираємо. Особливо для цього випадку. Може, доведеться трохи почекати, але потрібну інформацію обов'язково матимемо.

«А проте є речі, які ні за які гроші не можна купити, — подумала Аомаме. — Наприклад, Місяць».

— Ви справді збираєтеся взяти Цубасу до себе на виховання? — змінила тему розмови Аомаме.

— Авжеж, цілком серйозно. Думаю офіційно зробити її названою дочкою.

— Але ж, гадаю, знаєте, що така юридична процедура непроста. Бо, що не кажіть, ситуація складна.

— Звичайно. Але я до цього готова, — відповіла стара пані — Скористаюсь усіма засобами. Зроблю все, що зможу, аби дівчину нікому не віддати.

У її голосі вчувалася різка нотка. Ще ніколи вона не покачувала так явно перед Аомаме своїх почуттів. І це трохи збентежило Аомаме. Здається, господиня прочитала на її обличчі таке побоювання.

І, ніби відкриваючи таємницю, стишеним голосом вона сказала:

— Я ще нікому про це не розповідала. Зберігала досі глибоко в душі. Бо прикро про це вголос говорити. Правду кажучи, під час самогубства дочка була вагітною. На шостому місяці. Мабуть, вона не хотіла народжувати дитини від того чоловіка. А тому разом з плодом у лоні вкоротила собі життя. Якби була щасливо народила, то її дитина мала б приблизно стільки років, як оця дівчина. Тоді я втратила одночасно два дорогоцінних життя.

— Як жаль! — сказала Аомаме.

— Але будьте спокійні. Така особиста обставина не затьмарить моєї розсудливості. Я не наражатиму вас на зайву небезпеку. І ви для мене дорогоцінна дочка. Ми вже одна сім'я.

Аомаме мовчки кивнула.

— Цього чоловіка будь-що треба знищити, — наче сама собі, сказала господиня. А тоді глянула на Аомаме. — Якомога скоріше треба послати його в інший світ. Перед тим, як він нашкодить іншій людині.

Аомаме подивилася на Цубасу по той бік стола. Дівчина, що своїм поглядом зосередилася на чомусь уявному, здалася Аомаме лише тінню людини.

— Та водночас квапитися не варто, — додала господиня. — Нам треба бути обережними й терпеливими.

Залишивши господиню з дівчиною, Аомаме вийшла сама з кімнати. Господиня сказала, що побуде з Цубасою, поки та не засне. У холі на першому поверсі четверо жінок сиділи за столом і, схиливши голови одна до одної, пошепки про щось розмовляли. В очах Аомаме це було нереальне видовище. Здавалось, ніби жінки творили композицію уявної картини, яку можна було б назвати «Жінки, що діляться таємницями». Навіть коли Аомаме проходила повз них, створена ними композиція не змінилася.

За вхідними дверима Аомаме присіла навпочіпки й погладила вівчарку, яка радісно заметляла хвостом. Аомаме дивувалася, чому собака стала такою беззастережно щасливою. Аомаме ніколи не тримала вдома нікого — ні собаки, ні кота, ні пташки. Не купувала квітів у горщиках. Потім вона раптом згадала й глянула на небо. Та за його плоскими сірими хмарами, що віщували настання сезону дощів, Місяця не побачила. Був тихий, безвітряний вечір. Хоча за товщею хмар і проглядало тьмяне місячне сяйво, Аомаме не змогла визначити, скільки Місяців на небі.

Прямуючи до станції метро, Аомаме роздумувала над дивовижністю цього світу. Якщо, як казала господиня, ми — лише прості переносники генів, то чому багатьом із нас доводиться жити дивним життям. Якби ми жили просто, думаючи тільки про те, як підтримати його і продовжити людський рід. то хіба мета генів про передачу ДНК повністю не досягалася б? Які переваги дає генам те, що люди живуть складним, заплутаним, іноді навіть дивним життям?

Яку користь приносить генам чоловік, що знаходить радість у ґвалтуванні дівчат перед першим місячним, здоровенної статури «голубий» охоронець, глибоко побожні люди, що вмирають, відмовляючись від переливання крові, жінка, що вкорочує собі життя снодійним препаратом на шостому місяці вагітності, жінка, що вбиває гострим вістрям голки чоловіків, які створюють проблеми, жінконенависники й чоловіконенависники? Гени насолоджуються такими хитромудрими життєвими епізодами як яскравим стимулом чи використовують їх для якоїсь мети?

Аомаме не розуміла цього. Вона тільки знала, що тепер уже іншого життя не вибере. Хоч би там що, доведеться їй жити тим, яке випало. Повернути назад куплений товар і взяти новий не випадає. Хоч би яким дивним і спотвореним воно було, залишиться по-своєму переносником генів.

«Було б добре, якби господиня і Цубаса стали щасливими, — міркувала вона на ходу. І навіть подумала, що готова пожертвувати собою заради їхнього щастя. — Бо я не маю вартого уваги майбутнього». А втім, правду кажучи, вона не вірила, що в них обох складеться спокійне, задовільне або принаймні звичайне життя. «Більш-менш ми однакові, — думала вона. — У процесі життя кожна з нас несла на своїх плечах надто важкий тягар. Як казала господиня, ми — одна сім'я. Розширена сім'я, що має щось спільне — глибокі сердечні рани, свої вади й веде нескінченну війну».

Думаючи про це, Аомаме відчула, що сильно бажає фізичної близькості з чоловіком. «І чого це, як на зло, захотілося його саме в такий час? — здивувалася вона й захитала головою. Не могла визначити, чим спричинена така підвищена статева жага — нервовим напруженням чи природним покликом яйцеклітин, що в ній накопичилися, або хитромудрим задумом генів? Очевидно, в неї досить глибокі корені. У такому випадку Аюмі, напевне, ось так висловилася б: «Ох і хочеться добрячого сексу!» «Що ж робити?» — задумалася Аомаме. Можна піти до знайомого бару в пошуках підходящого чоловіка. Проїхати на метро одну зупинку до Роппонгі. Але ж вона страшно втомилася. А крім того, не була в такій формі, щоб спокусити чоловіка. Не нарум'янена, в тенісних туфлях і з вініловою спортивною сумкою. Вона вирішила повернутися додому й, відкоркувавши пляшку червоного вина, самовдовольнитись і заснути. Так буде найліпше. І більше не думати про Місяць.

Чоловік, який сидів навпроти у вагоні метро від Хіроо до Дзіюґаоки, з першого погляду їй сподобався. Мав понад сорок років, овальне обличчя й невелику залисину. Непогану форму голови. Здоровий колір обличчя і модні окуляри з тонкою чорною оправою. Добірний одяг — білу теніску під літнім піджаком з тонкої бавовняної тканини. На колінах тримав шкіряний портфель. Взуття з м'якої брунатної шкіри. З вигляду службовець, але начебто не дуже солідної компанії. Редактор видавництва, працівник контори невеликої будівельної фірми або текстильної фабрики тощо. Він зосереджено читав книжку кишенькового формату із суперобкладинкою.

Якби була змога, Аомаме хотілося піти кудись з ним і віддатися бурхливому сексу. Вона уявила собі, як міцно, що аж кров зупинялася, стискає однією рукою його твердий прутень, а другою ніжно масажує обидва яєчка. В неї аж рукизасвербіли від нетерплячки. Пальці мимоволі то стискалися, то розмикалися. За кожним подихом плечі то піднімалися, то опускалися. Кінець язика облизував губи.

Однак на станції Дзіюґаока вона мусила зійти з вагона. Чоловік їхав далі хтозна-куди, не відриваючись від книжки, і навіть не підозрював, що був об'єктом еротичних фантазій. Здавалось, не звертав уваги на те, яка жінка сидить навпроти. Виходячи з вагона, Аомаме загорілася бажанням вирвати з його рук осоружну книжку, але, звісно, передумала.

О першій годині ночі вона міцно заснула. І приснився їй еротичний сон. Уві сні вона мала прекрасні груди, величиною і формою схожі на грейпфрути. Соски тверді, великі. Тулилася ними до чоловікового живота. Пожбуривши одяг на підлогу, лежала гола, широко розкинувши ноги. Хоча уві сні не могла бачити, але в той час на небі пливли поряд два Місяці: один — великий, давній, другий — новий, маленький.

Спали в одній кімнаті Цубаса й стара пані. Дівчина, в новій крапчастій піжамі, спала, злегка підібгавши ноги, на ліжку. Господиня, не роздягнена, спала у кріслі. На її колінах лежало вовняне укривало. Вона хотіла піти, як тільки Цубаса задрімає, але сама тим часом заснула. Навколо будинку, що містився на високому пагорбі, запанувала тиша. Іноді сюди долинали вихлопи мотоциклів, що мчали далекими вулицями, і сирени швидкої медичної допомоги. Біля дверей будинку лежала калачиком вівчарка. На заслонені штори вікон падало світло ртутних ламп. Хмари почали розриватися, і в їхніх просвітах раз у раз показувалися обидва Місяці. Світовий океан регулював свої припливи і відпливи.

Цубаса спала з трохи розтуленим ротом, припавши щокою до подушки. Дихала надзвичайно спокійно й майже не ворушилася. Тільки іноді злегка посмикувала плечем. Чубик спадав на очі.

Згодом її рот повільно розтулився, і з нього один за одним вибралися карлики. Вони з'являлися поодинці, уважно озираючись навколо. Якби стара пані прокинулася, то, напевне, побачила б їх, але вона спала міцним сном. Карлики про це знали. Їх було всього п'ятеро. Коли вилазили з рота Цубаси, то були завбільшки з її мізинець, а коли опинялися назовні, то, повільно розтягуючись, як складані меблі, досягали тридцятисантиметрового зросту. Всі мали на собі однаковий, нічим не прикметний, одяг. Їх, з однаковими обличчями, годі було розрізнити.

Вони спустилися з ліжка на підлогу й витягли з-під нього клубок завбільшки з м'ясний пиріжок. Сіли навколо нього й почали завзято смикати. Простягаючи руки до цього білого пружного й пухкого клубка, вони звичними рухами витягували напівпрозорі білі, начебто липкі, нитки й завдяки цьому потроху збільшували його розміри. Їхній власний зріст незабаром досяг шістдесяти сантиметрів. Карлики могли його вільно змінювати відповідно до потреби.

Робота тривала кілька годин. П'ятеро карликів так нею захопилися, що не видавали жодного звуку. Працювали спільно, злагоджено, без зупинки. А Цубаса і стара пані тим часом, не ворушачись, і далі спали. Як ніколи, міцним сном спали всі інші жінки притулку. Мабуть, і німецькій вівчарці щось снилося, бо, лежачи на траві, вона видушувала з глибин підсвідомості невиразні звуки.

А над головою, немов змовившись, два Місяці обсипали світ дивовижним сяйвом.