"1Q82. Книга перша" - читать интересную книгу автора (Муракамі Харукі)

Розділ 18 (про Тенґо) Старший Брат більше не з'явиться

Після прес-конференції Комацу зателефонував і повідомив, що все пройшло безперешкодно й гладко.

— Чудова подія! — як ніколи збудженим голосом сказав він. — Я не сподівався, що вона так безпомильно з цим упорається. Відповіді на запитання були розумними й справили приємне враження на присутніх.

Почувши розповідь Комацу, Тенґо нітрохи не здивувався. Хоча не мав для цього особливих підстав, але прес-конференцією не переймався. Сподівався, що Фукаері сама дасть собі раду. Однак вираз «приємне враження» чомусь здавався стосовно неї недоречним.

— Наша таємниця не вилізла на поверхню? — для певності спитав Тенґо.

— Ні, за відведений короткий час Фукаері вміло ухилилася від незручних запитань. Крім того, насправді вони майже не були гострими. Бо журналістам сподобалася гарненька сімнадцятирічна дівчина, і вони зовсім не хотіли виступати в ролі негативних персонажів. Звісно, треба додати примітку: «Принаймні поки що». Що буде далі, невідомо. В цьому світі вітер змінює напрям у будь-яку мить.

Тенґо уявив собі, ніби Комацу із серйозним виразом обличчя стоїть на високій кручі й мокрим пальцем визначає, звідки дме вітер.

— В усякому разі, все це сталося завдяки тому, що ти навчив її, заздалегідь провівши з нею репетицію. Дякую! Повідомлення про отримання премії та перебіг прес-конференції має з'явитися в завтрашніх вечірніх газетах.

— У якому одязі була Фукаері?

— Одязі? У звичайному. В тонкому тісному светрі й джинсах.

— Груди випиналися?

— Так, випиналися. Їхня форма виразно впадала в очі. Вони здавалися наче щойно виготовленими й теплими, — відповів Комацу. — Слухай, Тенґо-кун, ця дівчина стане широко відомою як молода обдарована письменниця. Має гарний вигляд, трохи чудернацьку манеру говорити, але з біса кмітлива, А головне — навколо неї незвична атмосфера. Досі я був присутнім на дебюті багатьох письменників, але ця дівчина особлива. Якщо я так кажу, значить — так воно справді є. Б'юсь об заклад на ліву руку й праву ногу, що через тиждень журнали з надрукованою в них «Повітряною личинкою» з'являться на прилавках книгарень. І за три дні їх розпродадуть.

Тенґо подякував за важливе повідомлення і поклав слухавку. На душі йому трохи полегшало. Хай там що, принаймні першу перешкоду подолано. Але скільки їх ще чекає на нього попереду, він не здогадувався.

Перебіг прес-конференції наступного дня описали вечірні газети. Повертаючись із підготовчої школи, Тенґо купив у кіоску чотири вечірні газети й дома за читанням узявся порівнювати їхні статті.

Загалом усі газети подавали однаковий матеріал у не дуже великих замітках, але повідомленню про премію для молодого автора від літературно-мистецького часопису приділили виняткову увагу (майже в усіх попередніх випадках вони обходилися п'ятьма рядками). Як і передбачав Комацу, ЗМІ жваво зреагували на присудження такої премії сімнадцятирічній дівчині. У статтях писалося, що її «Повітряну личинку» одноголосно вибрало четверо членів конкурсної комісії, засідання якої скінчилося за п'ятнадцять хвилин без будь-яких суперечок. Сталася надзвичайно неймовірна подія — четверо самовпевнених активних письменників, зібравшись разом, зійшлися одностайно у своїх оцінках. Твір молодої авторки, стверджували газети, вже набув у літературному середовищі певного розголосу. В залі готелю, де пройшла церемонія вручення премії, відкрилася невелика прес-конференція, на якій авторка «ясно, з усмішкою на устах» відповіла на запитання журналістів.

На запитання «Хочете й далі писати художні твори?» вона відповіла: «Художній твір — це лише форма висловлення певної думки. Цього разу вона випадково набрала форми оповідання, а от якого вигляду вона набере наступного разу, не знаю». Не вірилося, що Фукаері справді висловилася за одним разом такими довгими реченнями. Можливо, журналіст уміло з'єднав її короткі вислови в одне ціле й відповідно заповнив прогалини. А може, вона дала собі раду з довгими реченнями. Адже про неї важко сказати щось певне.

На запитання «Який ваш улюблений твір?» вона, звичайно, відповіла: «Хейке-моноґатарі». Один журналіст спитав, яка саме частина твору їй найбільше подобається. І тоді вона прочитала його напам'ять. Читала довго — хвилин п'ять. Присутні журналісти не приховували захоплення, і на якийсь час після того запала мовчанка. На щастя (мабуть, так треба сказати), не знайшлося журналіста, який запитав би її про улюблену музику.

На запитання «Хто найбільше радів присудженню премії?» вона зробила довгу паузу (цю сцену Тенґо добре собі уявив), а тоді відповіла: «Це — таємниця».

Судячи з прочитаного в газетах, Фукаері ні разу не збрехала, відповідаючи на запитання. Все, що вона сказала, було чистою правдою. Газети помістили на своїх сторінках і її фото, на якому вона здавалася набагато гарнішою, ніж у пам'яті Тенґо. Розмовляючи з нею віч-на-віч, він звертав увагу й на рухи, зміну виразу обличчя і слова, а от тепер, дивлячись на застигле фото, знову переконався, наскільки в цієї дівчини правильні риси обличчя. На маленькому фото, зробленому під час прес-конференції (як і раніше, на Фукаері був той самий літній светр), видніло своєрідне сяйво. Можливо, те саме, яке Комацу назвав «незвичною атмосферою».

Поскладавши вечірні газети, Тенґо пішов на кухню і, попиваючи з бляшанки пиво, взявся готувати просту вечерю. Твір, який він переробив, дістав одностайно премію молодого автора від літературно-мистецького часопису, здобув визнання громадськості й має шанс стати бестселером. Така думка його збентежила. З одного боку, він щиро радів, що так вийшло, а з другого — занепокоївся. Хоча таким був їхній план, його настільки легке здійснення насторожувало своїми можливими наслідками.

Поки Тенґо готував їжу, помітив, що його апетит зовсім пропав. Ще недавно він почувався голодним, а зараз уже не хотів нічого їсти. Загорнувши не до кінця приготовані страви у плівку, поклав у холодильник, сів на стілець у кухні й, поглядаючи на календар на стіні, мовчки потягував пиво. Календар йому подарували в банку, а тому на ньому красувалися фотографії гори Фудзі в різні пори року. Тенґо ще ні разу не піднімався на неї. Як і на Токійську вежу. І на дах будь-якої висотної будівлі. Його здавна не притягувала висота. «Чому? — подумав він. — Може, тому, що я жив, постійно дивлячись під ноги».

Передбачення Комацу справдилося. Літературно-мистецький часопис з надрукованою «Повітряною личинкою» розійшовся за один день і зник із книгарень. Таке бувало рідко.

Видавництво випускало його, зазнаючи щомісяця збитків. Його завдання полягало в тому, щоб за допомогою премії знаходити нових молодих письменників. Сам часопис майже не розраховував на широкий збут і прибуток. А тому розпродаж цього випуску за один день став такою ж сенсацією, як снігопад на Окінаві. Щоправда, й цього разу часопис залишився збитковим.

Про це повідомив Комацу по телефону.

— Чудово! — сказав він. — Якщо часопис розійдеться, люди зацікавляться цим твором і захочуть його прочитати. А тим часом друкарня невідкладно взялася друкувати «Повітряну личинку» окремою книжкою. В першу чергу, як екстрене видання. Тому вже не матиме значення, отримала Фукаері премію Акутаґави чи ні. Найважливіше, що книжка негайно надійде в продаж. Я не сумніваюся, що вона стане бестселером. Ручаюсь. Тож краще подумай зараз про те, на що ти використаєш гроші.

На літературній сторінці суботніх вечірніх газет з'явилася стаття про «Повітряну личинку» під заголовком, що, мовляв, часопис, який надрукував цей твір, вмить розійшовся. Кілька літературних критиків поділилися своїми враженнями від нього. Загалом їхні оцінки виявилися позитивними. Вони відзначили силу літературного стилю, гостру чутливість і багатющу уяву, неймовірну для сімнадцятирічної дівчини. І вказували, що, можливо, цей твір свідчить про появу нового літературного стилю. А один рецензент звернув увагу на те, що «авторська уява знялася надто високо й начебто втратила точку дотику з реальністю». На думку Тенґо, це була єдина негативна оцінка. Але навіть цей рецензент зробив такий заспокійливий висновок: «Справді цікаво, які твори в майбутньому писатиме ця дівчина». У всякому разі, поки що становище складалося начебто непогано.

Фукаері зателефонувала за чотири дні до запланованої пати виходу «Повітряної личинки» окремою книжкою. Була дев'ята ранку.

— Не спите, — запитала вона, як і раніше, без запитальної інтонації.

— Звичайно, не сплю, — відповів Тенґо.

— Сьогодні пополудні маєте вільний час.

— Після четвертої.

— Можете зустрітися.

— Можу, — відповів Тенґо.

— Там, де попереднього разу, — спитала Фукаері.

— Так, — відповів Тенґо. — О четвертій, як і попереднього разу, в кав'ярні в Сіндзюку. До речі, фото в газеті вийшло дуже гарне. Фото з прес-конференції.

— Я була в тому самому светрі, — сказала Фукаері.

— Він тобі личив, — похвалив Тенґо.

— Бо форма грудей сподобалася.

— Можливо. Але в цьому випадку найголовніше те, що ти справила на людей приємне враження.

Фукаері на хвилю замовкла. Наче приглядалася до чогось, що поклала на найближчу поличку. А може, міркувала про зв'язок між приємним враженням і формою грудей. Зацікавившись цим, Тенґо відчув, що і йому цей зв'язок ставав дедалі незрозумілішим.

— О четвертій, — сказала Фукаері й поклала слухавку.

Коли ще перед четвертою Тенґо зайшов у знайому кав'ярню, Фукаері вже його там чекала. Поряд з нею сидів Ебісуно-сенсей. У сіруватій сорочці з довгими рукавами і темно-сірих штанах. Як завжди, випроставши спину, немов скульптура. Побачивши його, Тенґо трохи здивувався. Бо, за словами Комацу, той дуже рідко «спускається з гір».

Тенґо сів навпроти них обох і замовив каву. Хоча сезон дощів ще не почався, день видався спекотним, як у розпал літа. Однак, як і минулого разу, Фукаері потягувала тепле какао. Ебісуно-сенсей взяв каву з льодом, але не торкався її. Підтанув, утворюючи зверху прозорий шар води.

— От добре, що ви прийшли! — сказав сенсей.

Принесли каву, й Тенґо пригубився до чашки.

— Поки що все начебто йде добре, — ніби добираючи інтонацію, повільно сказав сенсей. — Ваші заслуги величезні. Передусім за них мушу вам подякувати.

— Дякую за добре слово, але в цьому ділі, як ви знаєте, я офіційно не існую, — сказав Тенґо. — Людина, що офіційно не існує, не має жодних заслуг.

Немов зігріваючись, Ебісуно-сенсей потер на столі руки.

— Е ні, не будьте таким скромним. Теоретично це так, але в реальності ви існуєте. Без вас ніщо так швидко не вийшло б. Завдяки вам «Повітряна личинка» стала набагато кращим твором. Набрала глибокого, багатого змісту, що перевищив мої сподівання. Очевидно, Комацу-кун добре розбирається в людях.

Сидячи поряд, Фукаері тим часом мовчки потягувала какао, як кошеня молоко. На ній була проста біла блузка з короткими рукавами й короткувата темно-синя спідничка. І, як завжди, ніяких прикрас. Коли нахилялася, її обличчя ховалося за довгим прямим волоссям.

— Я хотів обов'язково це сказати вам особисто. А тому попросив цієї зустрічі, — сказав сенсей.

— Вам не варто цим перейматися. Бо для мене переписування «Повітряної личинки» мало велике значення.

— Та я подумав, що треба вам подякувати.

— Нема за що, — сказав Тенґо. — А можна вас запитати про Ері-сан?

— Звичайно. Якщо зумію відповісти.

— Ви стали її офіційним опікуном?

Сенсей хитнув головою.

— Ні, не став. Хотів би, якби вдалося. Але, як уже казав, я повністю втратив зв'язок з її батьками. Якщо говорити юридичною мовою, я не маю жодних прав щодо неї. Я тільки взяв її на виховання, коли сім років тому вона прибула до нас.

— А коли так, то чи не здаватиметься, що ви хочете приховати її існування? Тож якщо вона приверне до себе загальну увагу, можуть з'явитися проблеми. Адже вона ще неповнолітня.

— Чи не виникнуть неприємності, якщо, наприклад, її батьки порушать судову справу й заявлять, що хочуть забрати її назад до себе? Чи не заберуть її примусово туди, звідки вона насилу втекла? Ви це хочете сказати?

— Так. І це для мене загадка.

— Цілком природне запитання. Але ж і вони перебувають у такому становищі, що не можуть відкрито робити якихось кроків. Бо що більше Ері ставатиме відомою, то більшу людську увагу вони привернуть до себе своїми діями. А цього вони зовсім не бажають.

— Хто — вони? — запитав Тенґо. — Ви маєте на увазі «Сакіґакі»?

— Саме їх, — відповів сенсей. — Релігійну організацію «Сакіґакі» як юридичну особу. Але ж і я за сім років досяг певних успіхів у вихованні Ері. Та й вона явно бажає залишатися в нашому домі. І хоч би якими були обставини життя її батьків, вони, по суті, ось уже сім років як покинули її напризволяще. Тож так просто віддати її я не можу.

Тенґо зібрався з думками і сказав:

— Як і заплановано, «Повітряна личинка» стане бестселером. Epi-сан приверне до себе увагу людей, а в «Сакіґакі», навпаки, принишкнуть. А як, на вашу думку, розгортатимуться події ділі?

— І я цього не знаю, — спокійно відповів сенсей. — Що буде далі — це сфера невідомого для будь-кого. Карти немає. Ніхто не знає, що нас чекає за наступним поворотом, поки його не зробимо. Здогад неможливий.

— Здогад неможливий? — спитав Тенґо.

— Авжеж. Це можна здатися безвідповідальним з мого боку, але саме неможливість здогаду — суть усієї цієї справи. Уявіть собі, що ви кидаєте камінь у ставок. Бульк! — і гучний плюскіт шириться навколо. А тоді, затамувавши подих, ви стежите, чи щось не виринає зі ставка.

Якийсь час усі троє мовчали. Кожен подумки уявляв собі, як по воді розходяться жмури. Дочекавшись, поки уявні хвилі на ставку вляглися, Тенґо поволі розтулив рота.

— Як я вже вам казав, ми зараз чинимо своєрідне шахрайство. Можна сказати, що робимо антисоціальний вчинок. Можливо, в майбутньому заробимо великі гроші, але брехня наростатиме, як снігова лавина. Одна брехня породить іншу, і між ними встановляться такі заплутані зв'язки, що врешті-решт ніхто не дасть собі з ними ради. І якщо правда вилізе наверх, то всі причетні люди, включно з Ері-сан, зазнають якоїсь шкоди або, в гіршому випадку, пропадуть — будуть поховані в очах суспільства. Ви погоджуєтесь зі мною?

Сенсей торкнувся рукою оправи окулярів.

— Мабуть, доведеться.

— А проте, якщо вірити Комацу-сану, ви збираєтеся стати представником компанії, яку він створив під «Повітряну личинку». Тобто ви візьмете безпосередню участь у проекті Комацу-сана. Іншими словами, ви готові добровільно нести всю відповідальність.

— Можливо, так у підсумку й вийде.

— Наскільки я розумію, ви, Ебісуно-сан, надзвичайно розумна людина, із здоровим глуздом і широким кругозором. Однак не знаєте, до чого приведе цей проект. Кажете, що не можете передбачити, що з'явиться за наступним поворотом. Ось чому я не збагну, чому ви втягуєтеся у таку непевну, сумнівну аферу.

— Я зворушений вашою похвалою, але… — сенсей на хвилю запнувся, — не розумію, що ви тим хочете сказати.

Настала мовчанка.

— Ніхто не знає, що станеться, — раптом утрутилася Фукаері. І замовкла. Чашка какао в її руках уже спорожніла.

— Це правда, — погодився сенсей. — Ніхто не знає, що станеться. Ері має рацію.

— Але ж якісь сподівання повинні бути, — сказав Тенґо.

— Є такі, — відповів сенсей.

— Можна зробити припущення щодо ваших сподівань?

— Звичайно.

— Можливо, ви думаєте, що випуском у світ «Повітряної личинки» зумієте розкрити, що сталося з батьками Ері-сан. Мовляв, ніби кидаєте камінь у ставок.

— Загалом ваше припущення правильне, — погодився сенсей. — Якщо «Повітряна личинка» стане бестселером, представники ЗМІ вмить збіжаться, як коропи у ставку. Правду кажучи, вже й тепер зчинився великий шум. Після прес-конференції до нас ринуть потоком пропозиції від журналів і телебачення про інтерв'ю. Ясна річ, вони дістають відмову, але з виходом книжки ситуація ще більше розігріється. Якщо ми погодимося на інтерв'ю, то вони, очевидно, різними способами розслідують походження Ері. І тоді, рано чи пізно, докопаються до таємниць її біографії. Хто її батьки, де і як виховувалася і хто тепер нею опікується. Напевне, подадуть це як цікаву новину.

Я долучився до цього проекту також без особливої охоти. Живу собі спокійно в горах і зовсім не бажаю будь-чим знову привертати до себе людської уваги. Бо таким чином не зароблю ні гроша. Але особисто думаю, що варто було б, кинувши добру приманку, зацікавити ЗМІ батьками Ері. Нехай дізнаються, де й що вони роблять. Іншими словами, звалити на плечі ЗМІ те, чого не може або не хоче виконати поліція. Я гадаю, що, вміло використовуючи такий розвиток подій, можна врятувати двох людей. В усякому разі, подружжя Фукада і для мене, й, звісно, для Ері надзвичайно дороге. Не можна примиритися з тим, що вони пропали безвісти.

— Якщо припустити, що подружжя Фукада перебувають там, то, власне, з якої причини упродовж семи років їх мали б тримати під вартою? Це дуже тривалий час.

— І я цього не розумію. Залишається тільки гадати, — відповів сенсей. — Як я вам недавно казав, «Сакіґакі», спочатку революційна сільськогосподарська комуна, в певний момент відділилася від революційної фракції «Акебоно», різко змінила курс і перетворилася на релігійну організацію. У зв'язку з інцидентом, що стався з вини «Акебоно», в цій релігійній організації поліція провела розслідування і дійшла висновку про її непричетність до збройної сутички. Після того вона неухильно зміцнювала свої позиції. І не просто неухильно, а, правильніше сказати, дуже швидко. Однак суть її діяльності громадськості майже невідома. І ви, мабуть, про неї нічого не знаєте.

— Зовсім нічого не знаю, — сказав Тенґо. — Телебачення не дивлюся, газет не читаю, а тому, здається, не встигаю пристосовуватися до суспільних норм.

— Е ні, не лише ви не знаєте. Вони діють потай — так, щоб ніхто з людей нічого про них не довідався. Інші, так звані «нові» релігійні організації працюють відкрито й потроху притягують до себе вірних, а от «Сакіґакі» такого не робить. Бо їхня мета не полягає в тому, щоб збільшити кількість своїх послідовників. Звичайна релігійна організація намагається залучити до себе якомога більше людей для того, щоб гарантувати собі сталі доходи, а от «Сакіґакі» начебто не має такої потреби. Вони шукають не грошей, а скоріше здібних людей. Цілеспрямованих, з різноманітними професіями, здорових і молодих прибічників. А тому силоміць нікого до себе не затягують. Будь-кого не приймають. Серед тих, що приходять, вибирають після співбесіди кращих. Або рекрутують професіоналів. Завдяки цьому створили високоякісну, з високим моральним духом бойову релігійну організацію. Зовні вони ніби зайняті сільським господарством і віддаються суворому релігійному подвижництву.

— Власне, на яке вчення спирається ця релігійна організація?

— Імовірно, дотримується певних догм. Причому еклектичного характеру. Загалом це організація езотеричного типу без цілісного віровчення, яка в центр своєї діяльності ставить працю та релігійний аскетизм. З досить суворою дисципліною. Ніякої половинчастості ні в чому не допускає. Наслухавшись про неї, молодь, яка прагне такого життя, з'їжджається з усієї країни. Організація міцно спаяна й становить повну таємницю для зовнішнього світу.

— Має керівника?

— Зовні начебто не має. Не визнає культу особи, а перебуває під колективним керівництвом. Однак про її внутрішній стан нічого до кінця невідомо. Я збирав, як тільки міг, інформацію про неї, але з-за її огорожі просочується мізерна кількість відомостей. Одне можу сказати: організація невпинно розвивається і начебто має достатні фінанси. Її земельні володіння розширюються, а споруд й устаткування стає щораз більше. Та й огорожа навколо зміцніла.

— А також ім'я її лідера, Фукади-сана, несподівано перестало згадуватися.

— Правду кажете. Все це здається неприродним і незрозумілим, — сказав Ебісуно-сенсей. Він зиркнув на Фукаері, а потім знову перевів погляд на Тенґо. — У «Сакіґакі» ховається якась велика таємниця. Видно, в певний момент в ній сталося щось схоже на структурні зміни. А що саме — невідомо. Внаслідок цього «Сакіґакі» зробила крутий поворот від сільськогосподарської комуни до релігійної організації. Саме тоді раптово з відкритої, поміркованої організації вона перетворилася на сувору й надзвичайно секретну секту.

Я думаю, що, може, в той час усередині «Сакіґакі» відбувся своєрідний державний переворот, у який втягнувся і Фукада. Як я казав раніше, Фукада не мав найменшої схильності до релігії. Був послідовним матеріалістом. І не міг сидіти склавши руки, коли організація, плід його рук, готувалася змінювати свій курс. Напевне, доклав усіх сил, щоб завадити такому процесові, й, можливо, зазнав поразки в боротьбі за лідерство всередині «Сакіґакі».

Тенґо замислився над сказаними словами.

— Я вас розумію, та якщо це так, то чи не краще було б вигнати Фукаду-сана з організації? Мирно — так само, як відділилася фракція «Акебоно». Хіба була потреба в тому, щоб утримувати його під вартою?

— Маєте рацію. У звичайному випадку не було б потреби завдавати собі клопоту з домашнім арештом. Та, можливо, Фукада зберігав якусь таємницю? Небезпечну для його опонентів у разі її оприлюднення. А тому конфлікт не скінчився тільки вигнанням Фукади. Як засновник комуни, він тривалий час виконував роль її фактичного керівника. Бачив на власні очі, що досі в ній відбувалося, надто багато знає. А крім того, був досить відомою колись у суспільстві людиною. Його ім'я. Тамоцу Фукада, тісно пов'язувалося з колишніми часами та й зараз подекуди зберігає свою харизматичність. Якби Фукада опинився поза «Сакіґакі», то його висловлення і дії хоч-не-хоч привернули б до себе людську увагу. А якщо так, то організація не могла так просто відпустити подружжя Фукада, навіть якби воно цього бажало.

— А тому ви хочете зрушити цю справу з мертвої точки, збудивши інтерес громадськості тим, що Epi-сан, дочка Тамоцу Фукади, сенсаційно дебютувала як письменниця, а її твір «Повітряна личинка» став бестселером.

— Сім років — досить тривалий період. Але за цей час мені нічого не вдалося з'ясувати. І якщо тепер не зважитися на рішучий крок, то загадка може залишитися нерозгаданою.

— Ви намагаєтеся виманити із хащі великого тигра за допомогою Epi-сан як приманки.

— Ніхто не знає, що з хащі вирине. Не обов'язково великий тигр.

— Але з ваших слів я здогадуюся: ви подумки не виключаєте, що до Фукади-сана застосовано насильство.

— Така можливість не виключена, — задумано відповів сенсей. — І ви, напевне, знаєте, що в замкнутому, однорідному колективі може статися багато чого.

Запала гнітюча мовчанка. Її перервала Фукаері.

— Бо прибули карлики, — сказала вона тихо.

Тенґо перевів погляд на неї. Її обличчя, як завжди, залишалося безвиразним.

— Прибули карлики, і тому всередині «Сакіґакі» щось стався? — запитав він.

Дівчина не відповіла. Тільки перебирала пальцями ґудзики на блузці.

Ніби перехопивши в неї слово, Ебісуно-сенсей сказав:

— Я не знаю, хто такі карлики, яких описала Ері. Зрештою, вона й сама не вміє пояснити словами, хто вони. А може, й не збирається пояснювати. Однак, можливо, карлики зіграли якусь роль тоді, коли сільськогосподарська комуна різко перетворилася на релігійну організацію.

— А може, щось схоже на карликів, — сказав Тенґо.

— Правду кажете, — погодився сенсей. — Я не знаю, хто до цього причетний — карлики чи щось схоже на них. Та мені принаймні здається, що, вивівши в «Повітряній личинці» карликів, Ері хоче сказати щось важливе.

Сенсей довго дивився на свої руки, а тоді підвів голову.

— Як ви знаєте, Джордж Орвелл у романі «1984» вивів диктатора під іменем Старший Брат. Ясна річ, в алегоричній формі він розповів про сталінізм. І відтоді слова «Старший Брат» стали функціонувати як суспільна метафора. В цьому велика заслуга Орвелла. Однак тепер, у 1984 році, вони стали дуже відомими й дуже розпізнаваними. Тож якби з'явився Старший Брат, то ми, показуючи на нього пальцем, казали б: «Обережно! Це — Старший Брат!» Іншими словами, в сучасному суспільстві Старший Брат більше не з'явиться. Замість нього на сцену вийшли карлики. Вам не здається, що це досить цікава аналогія?

Не відриваючи очей від Тенґо, сенсей ледь-ледь усміхнувся.

— Карлики — невидимі істоти. Ми навіть не знаємо, добрі вони чи погані. Але вони невпинно підкопують землю під нашими ногами. — Сенсей зробив коротку паузу. — Можливо, нам треба передусім дізнатися, хто такі карлики, щоб з'ясувати, що сталося з подружжям Фукада й також з Ері.

— Так що? Ви хочете виманити карликів? — запитав Тенґо.

— Та невже можна виманити істот, про яких невідомо, існують вони чи ні? — спитав сенсей, усе ще з усмішкою на губах. — Хіба ваш «великий тигр» не є реальнішим?

— У всякому разі, Epi-сан незмінно залишається приманкою.

— Е ні, слово «приманка» до неї не підходить. Краще назвати її центром буревію, навколо якого потім усе почне крутитися. Я цього сподіваюся.

Сенсей повільно крутнув пальцем у повітрі. І провадив далі:

— Ері перебуває в центрі цього буревію, але сама не рухається. Рухається все навколо неї.

Тенґо мовчки слухав.

— Якщо дозволите скористатися вашою небезпечною метафорою, то, можливо, не тільки Ері, але й ми всі станемо приманкою, — сказав сенсей і, примруживши очі, глянув на Тенґо. — Включно з вами.

— Мене попросили тільки переробити «Повітряну личинку». Так би мовити, відвели мені підсобну технічну роль. Так складалася справа, яку розпочав Комацу-сан.

— Справді.

— Але потроху все начебто змінилося, — сказав Тенґо. — тими словами, до первісного плану Комацу-сана ви внесли свої поправки?

— Та ні, я не збирався вносити жодних поправок. Комацу-сан мав свій намір, а я — свій. Але поки що обидва наші наміри збігаються.

— Обидва наміри, ніби осідлавши одного коня, успішно просунули план уперед, чи не так?

— Можливо.

— Двоє людей, що вирушили кожен у своєму напрямі, тимчасово їдуть разом на коні однією дорогою, а що буде потім — невідомо.

— Ви — письменник, а тому досить гарно висловилися.

Тенґо зітхнув.

— Я не думаю, що попереду надзвичайно світла перспектива. Та, в усякому разі, вороття, здається, вже нема.

— А якби й було, то навряд чи вдалося б повернутись на початкову позицію, — уточнив сенсей.

На цьому розмова скінчилася. Тенґо також не мав чого додати.

Ебісуно-сенсей встав першим. Сказав, що повинен зустрітися з кимось недалеко звідси в одній справі. Фукаері залишилася. Якийсь час Тенґо сидів навпроти неї й мовчав.

— Ти не голодна? — запитав він.

— Особливо ні, — відповіла вона.

Оскільки кав'ярня вже була переповнена, то вони обоє майже одночасно вийшли надвір. Якийсь час ішли без жодної мети вулицями Сіндзюку. Була вже майже шоста, і багато людей квапилося до станції. Місто тонуло в сонячному сяйві. Після підвальної кав'ярні воно здавалося навдивовижу штучним.

— Куди тепер поїдеш? — спитав Тенґо.

— Особливо нема куди, — відповіла Фукаері.

— Провести додому? — запитав він. — Тобто до квартири в Сінано? Ти сьогодні там зупинишся?

— Туди не поїду, — відповіла вона.

— Чому?

Фукаері не відповіла.

— Хочеш сказати, ніби тобі здається, що краще туди не їхати? — спитав Тенґо.

Дівчина мовчки кивнула.

Тенґо кортіло запитати, чому вона вважає, що краще туди не їхати, але передчував, що все одно не дістане нормальної відповіді.

— Ну, то повернешся в дім сенсея?

— До Футаматао дуже далеко.

— А ще кудись можеш поїхати?

— Попрошуся до вас, — відповіла вона.

— Може, тобі там не сподобається, — добираючи слова, обережно сказав Тенґо. — Я мешкаю сам у тісній квартирі. Та й Ебісуно-сенсей цього не дозволяє.

— Сенсею байдуже, — відповіла дівчина. І здвигнула плечима. — І мені також.

— А от мені, можливо, не байдуже.

— Чому.

— Одним словом… — почав Тенґо й запнувся. Не міг пригадати, з чого почав. У розмові з Фукаері часто таке траплялося. Умить обривалася нитка думок. Так, ніби раптом зривався вітер і розкидав ноти, потрібні для гри на музичному інструменті.

Фукаері простягла праву руку й, ніби заспокоюючи, легко стиснула його ліву руку.

— Я вас не зовсім добре розумію, — сказала вона.

— Наприклад, що?

— Ми одне ціле.

— Одне ціле? — здивувався Тенґо.

— Разом книжку написали.

Тенґо відчув долонею силу її пальців. Не надмірну, але рівну і впевнену.

— Правду кажеш. Ми разом написали «Повітряну личинку». І разом нас зжере тигр.

— Тигр не з'явиться, — на диво серйозним тоном сказала Фукаері.

— От і добре! — зрадів Тенґо. Однак не дуже почувався щасливим. Можливо, тигр не з'явиться, але що з'явиться натомість, не знав.

Обоє стали перед квитковою касою станції Сіндзюку. Фукаері, все ще тримаючи Тенґо за руку, дивилася на нього. Навколо них, ніби річкова течія, пропливали люди.

— Гаразд. Якщо хочеш зупинитися у мене, зупиняйся, — здавшись сказав Тенґо. — Бо я зможу переспати на дивані.

— Дякую, — сказала Фукаері.

Тенґо подумав, що оце вперше з її уст почув слово подяки. Та ні, можливо, не вперше, але коли — ніяк не міг згадати.