"1Q82. Книга перша" - читать интересную книгу автора (Муракамі Харукі)

Розділ 20 (про Тенґо) Бідолашні гіляки

Тенґо не міг заснути. Одягнувши його піжаму й забравшись у ліжко, Фукаері міцно спала. Вмостившись на маленькому дивані, на якому часто і досить зручно перепочивав в обідню пору, Тенґо відчув, що сон його не бере, а тому сів за кухонний стіл писати розпочате велике оповідання. Електронна друкарська машинка залишилась у спальні, й довелося писати на папері кульковою ручкою. Однак через це він не відчував особливої незручності. Звісно, електрична друкарська машинка мала ту перевагу, що дозволяла швидко писати й зберігати написане в її пам'яті, але він любив класичний спосіб писання ієрогліфів рукою.

Взагалі Тенґо рідко писав художній твір уночі. Йому подобалося працювати вдень, коли надворі ходили люди. А от при навколишній темряві й тиші його текст іноді виходив надто густим. Часто доводилося написане вночі відразу переробляти. Замість витрачати на це час і зусилля краще було писати від самого початку завидна.

Та коли цього разу він писав кульковою ручкою після довгої перерви, то його голова працювала безвідмовно. Уява розправила крила, й оповідь текла вільно. Одна думка природно пов'язувалася з наступною, і цей потік майже не переривався. Кінчик кулькової ручки безперестанно й уперто поскрипував на білому папері. Як тільки рука втомлювалася, Тенґо відкладав ручку і, немов піаніст, що вистукує уявну гаму, ворушив у повітрі пальцями правої руки. Стрілки годинника наближалися до половини другої. Як не дивно, знадвору не долинали жодні звуки. Здавалось, ніби густі, як вата, хмари, нависаючи над містом, повністю їх поглинали.

Потім він знову брав ручку, й на папір лягали слова. Поки писав, раптом згадав, що завтра сюди прийде заміжня подруга. Як завжди, в п'ятницю, приблизно об одинадцятій ранку. А до того часу Фукаері треба кудись спровадити. Добре, що хоч дівчина не користується парфумами і туалетною водою. Бо якби в ліжку залишився чийсь запах, подруга відразу його відчула б. Він добре знав, що вона пильна й ревнива. Він не мав нічого проти того, що вона іноді спить з чоловіком. А от якби сама дізналася, що Тенґо завів знайомство з іншою жінкою, то всерйоз розлютилася б.

— Секс у подружньому житті — це щось зовсім інше, — пояснювала вона. — Як окремий рахунок.

— Окремий рахунок?

— З іншими статтями витрат.

— З використанням інших сторін настрою?

— Щось у тому дусі. Використовуються ті самі органи тіла, а от настрій зовсім інший. І це приємно. Як зрілій жінці, мені це вдається. Але спати з іншою жінкою я тобі не дозволяю.

— Та я цього не роблю, — відповів Тенґо.

— Навіть якби, наприклад, ти не мав статевого зв'язку з іншою дівчиною, сама лише твоя думка про таку можливість була б для мене образою.

— Лише думка про можливість? — здивувався Тенґо.

— Схоже, ти не розумієш жіночої психології. Хоча пишеш художні твори.

— Я гадаю, що це несправедливість.

— Можливо. Але я тобі справно її компенсую.

Тенґо задовольняли стосунки із заміжньою подругою. Вона не була красунею в загальноприйнятому розумінні. Але загалом з унікальними рисами обличчя, що, можливо, комусь видавалися навіть непривабливими, але йому вони відразу сподобалися. Крім того, вона виявилася досконалою сексуальною партнеркою. Багато від нього не вимагала. Лише старанного сексу (іноді двічі) кожної п'ятниці протягом трьох-чотирьох годин і відмови від інших жінок, от і все. Вона дорожила сім'єю й не збиралася її руйнувати заради Тенґо. Просто вона не діставала повного задоволення від сексу зі своїм чоловіком. Інтереси Тенґо та його подруги загалом збігалися.

Тенґо не відчував особливої жаги до інших жінок. Понад усе хотів свободи й спокою. Якщо міг забезпечити себе регулярним сексом, то більше нічого від жінки не бажав. І не дуже тішив себе думкою, що познайомиться з ровесницею, закохається в неї, зав'яже сексуальні стосунки й, природно, візьме на себе певну відповідальність. Подолання психологічних перешкод, появи непередбачуваних можливостей, неминучого зіткнення різних думок — увесь цей ряд труднощів він хотів обійти.

Такого поняття, як «відповідальність», Тенґо побоювався і сахався. Досі примудрявся уникати становища, яке нею супроводжувалося. Не заходити у складні людські стосунки, як тільки можна, не брати на себе зобов'язань, так би мовити, врівноважити прибутки й видатки, жити вільно й спокійно — от чого він постійно прагнув. Заради цього був ладен витерпіти всяку скруту.

Аби уникнути відповідальності, Тенґо на ранньому етапі свого життя навчився бути непомітним. Перед людьми не виставляв своїх здібностей, не висловлював власної думки, не випинав свого «я», а старався, по змозі, применшити свою особу. Від самого дитинства опинився у становищі, коли доводилося власними силами виживати, ні на кого не надіючись. Однак у ті роки реальної сили він не мав. А тому, коли подував сильний вітер, мусив хапатися за будь-що у сховку, щоб не здуло. Про такий засіб мав завжди пам'ятати. Як сироти з романів Діккенса.

Загалом досі все начебто складалося сприятливо. Від різноманітної відповідальності ухилявся і далі. В університеті не залишився, на державну службу не влаштувався, не одружився, а підшукав собі порівняно вільне заняття, задовільну, з малими вимогами, сексуальну партнерку і, використовуючи багато вільного часу, писав художні твори. Зустрів Комацу, літературного наставника, й завдяки йому регулярно діставав роботу з текстами. Власні твори, які написав, ще не побачили світу але його життя проходило поки що більш-менш добре, Близьких друзів і коханки, що сподівалася на одруження з ним, не мав. Досі Тенґо знався приблизно з десятьма жінками, мав з ними статеві зв'язки, але тривали вони недовго. Все ще принаймні залишався вільним.

Однак після того, як у його руки потрапив рукопис «Повітряної личинки», в його спокійному житті утворилося кілька тріщин. Передусім його майже силоміць утягай у план, який придумав Комацу. Ця вродлива дівчина потрясла його душу з кількох несподіваних боків. А завдяки переписуванню «Повітряної личинки» в ньому начебто настали внутрішні зміни. І він запалився гарячим бажанням писати власний твір. Звичайно, це добра зміна. Та водночас у його самодостатньому життєвому циклі, підтримуваному майже в ідеальному порядку, назрівала, очевидно, якась переміна.

У всякому разі, завтра — п'ятниця. Прийде заміжня подруга. І до того часу треба кудись спровадити Фукаері.

Фукаері прокинулася після другої години ночі. Все ще в піжамі, відчинила двері й зайшла в кухню. Випила велику склянку води з-під крана. Потім, протираючи руками очі, сіла за стіл навпроти Тенґо.

— Не заважатиму, — як завжди, без запитальної інтонації спитала вона.

— Ні. Зовсім не заважатимеш.

— Що пишеш.

Тенґо згорнув папір і відклав кулькову ручку.

— Нічого особливого, — відповів він. — Крім того, думав скоро закінчити.

— Можна з вами трохи побути, — спитала Фукаері.

— Будь ласка. Я вип'ю вина, а ти?

Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого не треба.

— Просто хочеться з вами побути.

— Добре. Бо я також ще не хочу спати.

Піжама Тенґо була для дівчини завелика, а тому Фукаері сильно підкотила і рукави, й поділ. Коли нахилялася, то з-під коміра частково визирали опуклості її грудей. Дивлячись на Фукаері у своїй піжамі, Тенґо відчував, як йому дух перехоплює. Він відчинив холодильник і вилив у склянку залишки вина у пляшці.

— Ти не голодна? — запитав Тенґо. По дорозі додому вони заходили в невеликий ресторан поблизу станції Енкакудзі й з'їли спагеті. Небагато, а крім того, відтоді минув певний час. — Може, приготувати щось просте, скажімо, сандвіч абощо?

— Я не голодна. Краще прочитайте, що ви написали.

— Що я оце написав?

— Так.

Тенґо взяв ручку й, затиснувши між пальцями, покрутив нею. В його великій руці вона здавалася страшенно маленькою.

— Зазвичай я не показую людям рукопису, поки не допишу до кінця й не відредагую. Бо це погана прикмета.

— Погана прикмета.

— Я сам так вирішив.

Якийсь час Фукаері дивилася на Тенґо. Потім заправила комір піжами.

— Ну то почитайте мені якусь книжку.

— Почитати книжку, щоб ти заснула?

— Так.

— Тобі Ебісуно-сан часто читав книжки, правда?

— Бо сенсей завжди не спав до світанку.

— Сенсей читав тобі й «Хейке-моноґатарі»?

Дівчина хитнула головою.

— Слухала касету.

— І тому запам'ятала? Напевне, касет було багато?

Обома руками дівчина показала розміри стопки касет.

— Дуже багато.

— А який розділ ти прочитала напам'ять на прес-конференції?

— «Втеча Йосіцуне із столиці».

— Про те, як після розгрому дому Тайра, Йосіцуне, переслідуваний Йорітомо, покинув Кіото? Коли почалася міжусобиця в клані Мінамото, який здобув перемогу?

— Так.

— А ще який розділ можеш прочитати напам'ять?

— Назвіть, який хочете послухати.

Тенґо спробував згадати, які епізоди містяться у «Хейке-моноґатарі». В такому довгому творі їх безліч. І Тенґо вибрав «Битву в затоці Данноура».

Упродовж двадцяти секунд Фукаері мовчки зосереджувалася. А потім почала:

«Вже воїни Мінамото стрибнули на кораблі Тайра. Вже стерничі й веслярі, забиті, постріляні з луків, лежали на дні суден, якими не було кому керувати. Князь Томоморі в човнику перебрався на корабель, де перебував імператор Антоку.

— Настав час нашої загиблої, — сказав він, — приберіть усе, що може образити людський зір! — Із цими словами, бігаючи по судну від носа до корми, сам прибирав, змітав, скидав у море непотріб.

— Як іде битва? — навперебій запитували його придворні дами.

— Зараз самі побачите незрівнянних воїнів Сходу, — голосно розсміявшись, відповів Томоморі.

— Як ви можете в такий скрутний час насміхатися з нас?! — стогнучи й голосячи, вигукнули придворні дами.

Ніідоно вже давно в душі вирішила. Переодягнувшись у темний жалобний одяг і високо підібравши край хакама[38] із суканого шовку, затиснула під пахвою скриньку із священним нефритом, застромила за пояс священний спис, взяла на руки малолітнього імператора Антоку й сказала:

— Я всього-на-всього жінка, але ворогові в руки не дамся! І не покину імператора! Спішіть за мною, всі, хто зважився!

Імператорові Антоку сповнилося вісім років, а здавався він набагато старшим. Його чудове чорне волосся сягало майже до пояса. Він був таким гарним, що ніби осявав усе навколо своєю красою.

— Куди ви мене ведете? — запитав юний імператор, і Ніідоно крізь сльози відповіла:

— Хіба ви ще не знаєте? У попередньому житті ви дотримувалися Десятьох заповідей Будди і в нагороду за це народилися в новому житті імператором, володарем десяти тисяч колісниць! Однак тепер зла карма зруйнувала ваше щастя. Спочатку зверніть свої очі на схід і попрощайтесь з храмом Ісе-дзінгу, а потім, обернувшись на захід, прочитайте у своєму серці молитву Будді, щоб прийняв вас у Західній Чистій землі. Країна наша — маленька, як купка розсипаного проса, земля смутку! А я відведу вас у блаженну Чисту, райську землю, — казала вона крізь сльози.

Імператор, у переливчасто-зелених шатах, з розділеним на два ряди і зав'язаним на вухах волоссям, склав докупи маленькі долоні, вклонився спочатку сходу, попрощався з храмом Ice, потім, обернувшись до заходу, прочитав молитву Будді, й тоді Ніідоно, намагаючись його заспокоїти, сказала: — Там, на дні, під хвилями, знайдемо другу столицю! — і разом з імператором пірнула в морську безодню».

Слухаючи її оповідь із заплющеними очима, Тенґо уявив собі, ніби перед ним біва-хосі.[39] Він знову мимоволі відчув, що «Хейке-моноґатарі» — епічна поезія, передавана з уст в уста. Звичайно Фукаері говорила рівно, майже без інтонації, а от коли почала читати напам'ять уривок «Хейке-моноґатарі», її голос став навдивовижу сильним і барвистим. Здавалось, ніби в неї щось вселилося. Перед ним воскресла картина величної морської битви, що відбулася в протоці Каммон 1185 року. Поразка дому Тайра була остаточною, і Токіко, дружина Кійоморі, втопилася разом з малолітнім імператором Антоку.

Вслід за нею кинулись у воду й інші придворні дами, боячись потрапити в руки воїнів зі Сходу. Приховуючи свої гнітючі думки, Томоморі напівжартома спонукав придворних дам до самогубства. Мовляв, інакше вони зазнають, що таке живе пекло. Тож ліпше самим укоротити собі життя.

— Розповідати далі, — спитала Фукаері.

— Ні. Досить і цього. Дякую, — відповів приголомшений Тенґо. Він добре розумів, чому журналісти на прес-конференції проковтнули язика. — Але ж як ти зуміла запам'ятати такий довгий текст?

— Повторно слухала касету.

— Звичайна людина не запам'ятає цього, навіть якщо слухатиме багато разів, — сказав Тенґо.

І тоді він раптом подумав: свою пам'ять Фукаері розвинула до такої великої міри тому, що не могла читати, а слухала. Так само вмить поглинають силу-силенну зорової інформації діти, що мають «savant syndrome».

— Почитайте книжку, — сказала Фукаері.

— Яку ти хочеш?

— Маєте книжку, про яку недавно розповідав сенсей, — спитала вона. — Книжку, в якій фігурує Старший Брат.

— «1984»? Ні, не маю.

— А про що вона.

Тенґо згадав її сюжет.

— Я читав її дуже давно у шкільній бібліотеці, а тому подробиць не пам'ятаю. В усякому разі, книжка вийшла у світ 1949 року й стосується далекого в той час майбутнього 1984 року.

— Стосується цього року.

— Так. Саме цього, 1984 року. Майбутнє стало реальністю, яка сама негайно перетворюється у минуле. У цьому романі Джордж Орвелл змалював похмуре суспільство, у якому майбутнє підпорядковане тоталітаризмові. Людьми суворо управляє диктатор на ім'я Старший Брат. Інформація там обмежена, історію безперестанку переписують. Головний персонаж працює в установі, в одному з відділів якої змінюють мову. Створюють нову й відкидають стару історію. Відповідно до цього виробляються нові слова, а наявним надається інший зміст. Історія так часто переписується, що ніхто не знає, де правда, де ворог, а де союзник. Ось такий роман.

— Переписується історія.

— Забрати правильну історію — це все одно, що позбавляти людину частини своєї індивідуальності. Це — злочин.

Фукаері задумалася над почутим.

— Наша пам'ять складається з двох частин — індивідуальної та колективної, — пояснював Тенґо, — які тісно між собою переплітаються. Історія — це колективна пам'ять. Коли її забирають або переписують, ми стаємо нездатними зберегти свою первісну індивідуальність.

— Але ж і ви переписуєте.

Засміявшись, Тенґо ковтнув вина.

— Я доклав рук до твого оповідання лише для зручності. Це зовсім не те, що переписувати історію.

— Однак книжки про цього Старшого Брата ви не маєте, — спитала Фукаері.

— На жаль. Тому не можу тобі почитати.

— А якусь іншу.

Тенґо підійшов до книжкової полиці й оглянув корінці книжок. Досі він прочитав їх багато, але зберіг мало. Не любив зайвих речей у квартирі. А тому прочитані книжки (за рідкісними випадками) відносив до букініста. Купував лише ті, які збирався негайно читати, а найголовніші з них читав уважно і вбивав собі в голову. Інші потрібні книжки позичав для читання в найближчій бібліотеці.

Книжку вибирав довго. Оскільки не звик читати книжки вголос, то не знав, яка з них годиться для голосного читання. Нарешті після тривалого вагання взяв книжку «Острів Сахалін» Антона Чехова, яку дочитав минулого тижня. В цікавих місцях приклеїв закладки, а тому зараз міг прочитати їх вибірково.

Перед тим як читати, Тенґо коротко розповів про неї. Про те, що Чехов мав лише тридцять років, коли 1890 року вирушив на Сахалін. Що ніхто не знає, чому він, успішний молодий письменник з наступного, після Толстого й Достоєвського, покоління, здобувши високу літературну репутацію, вирішив покинути яскраве життя в Москві й податися самому на край світу і там довго жити. Освоєння Сахаліну відбувалося як місце заслання засуджених, яке для звичайних людей було символом нещастя і злигоднів. Тоді ще не було сибірської залізниці, а тому Чехову довелося проїхати на возі понад чотири тисячі кілометрів по тій страшно холодній землі. Таке випробування жорстоко підірвало його й так кволе здоров'я. І от коли Чехов у серпні закінчив свою далекосхідну подорож, то його книжка «Острів Сахалін» як її підсумок збентежила багатьох читачів. Її літературний бік вкрай обмежений. Бо це скоріше службова доповідь про обстеження цього краю та про його топографію. «Чого це Чехов у дорогоцінний для письменника час узявся до такої марної, беззмістовної роботи?» — перешіптувалися люди. Дехто з критиків докоряв: «Це — спроба надати своїй особі суспільної значущості». Висловлювалася також думка, що, «можливо, він не мав про що писати й поїхав збирати матеріал». Тенґо показав Фукаері карту, додану до книжки, і на ній — Сахалін.

— Чому Чехов вирушив на Сахалін, — запит їла дівчина.

— Питаєш, що я про це думаю?

— Так. Ви читали цю книжку.

— Читав.

— І що ви думаєте.

— Можливо, навіть сам Чехов не знав точної причини, — відповів Тенґо. — Тобто просто захотів туди поїхати. Поки дивився на форму острова Сахалін, його раптом охопило таке нездоланне бажання. Щось подібне буває і зі мною. Іноді дивлюся на карту і відчуваю, що будь-що треба туди поїхати. У багатьох випадках їхати ту, и далеко й незручно. Та все одно нестерпно кортить дізнатися, які там краєвиди і що там відбувається. Таке бажання — як кір. А тому іншій людині годі вказати, звідки взявся такий запал. Це — просто цікавість. Непоясненний потяг. Звісно, в той час подорож від Москви до Сахаліну була надзвичайно трудною, тож, гадаю, у випадку Чехова причина була не тільки в цьому.

— А в чому, наприклад.

— Чехов був письменником і водночас лікарем. І, можливо, тому як учена людина хотів власними очима обстежити хворий орган такої велетенської держави, як Росія. Він почувався незатишно через те, що був відомим письменником, який живе в місті. Відчував утому від літературної атмосфери в Москві й ніяк не міг звикнути до облудних літературних колег, готових з будь-якого приводу підставляти ногу один одному. Гидував злими від природи критиками. Подорож на Сахалін, можливо, була своєрідною прощею з метою очиститися від такого літературного бруду. Однак острів Сахалін багато в чому пригнітив його. Чи не тому він не написав жодного літературного твору на зібраному під час подорожі матеріалі? Просто такий матеріал не міг стати основою для написання художнього твору. І хворий орган держави, так би мовити, став його особистим. А може, саме цього Чехов і хотів?

— Це — цікава книжка? — спитала Фукаері.

— Я читав її з цікавістю. В ній багато ділових цифр і ряди статистичних даних і, як я вже казав, нема літературного колориту. В ній Чехов яскраво проявився як учений. Але саме в цьому я вбачаю чистоту його наміру. Раз у раз у цей діловий переказ вкраплюються надзвичайно вражаючі оцінки людей, які йому траплялися, й опис краєвидів. Навіть як діловий документ ця книжка непогана. А подекуди просто чудова. Наприклад, своїми розділами, написаними про гіляків.

— Гіляків, — повторила Фукаері.

— Гіляки[40] — це аборигени, які жили на Сахаліні набагато раніше, як туди переселилися росіяни. Спочатку вони жили на півдні острова, але перемістилися в його центральну частину під тиском айнів, що прибули з Хоккайдо. Самі ж айни покинули Хоккайдо під напором стародавніх японців. Чехов зблизька спостерігав швидку втрату самобутності гіляків під пливом колонізації Сахаліну росіянами і намагався досить точно її описати.

Тенґо розгорнув розділ з описом життя гіляків і почав читати. Читав, іноді скорочуючи й змінюючи текст так, щоб слухачка легше зрозуміла.

Тенґо на цьому зупинився і передихнув. На зосередженому обличчі дівчини, однак, нічого не міг прочитати.

— Ну, то що? Читати далі? Чи вибрати іншу книжку? — запитав він.

— Я хочу знати більше про гіляків.

— Ну, то читатиму.

— У ліжко можна повернутися, — спитала Фукаері.

— Можна, — відповів Тенґо.

Вони обоє перейшли до спальні. Фукаері залізла в ліжко, а Тенґо сів поруч на принесений стілець. І тоді читав далі.

— Крузенштерн.

— Гадаю, це один з перших дослідників острова. Чехов старанна людина і прочитав різні книжки, написані до того часу про Сахалін.

— Читайте далі.

— Нещасні гіляки, — сказала Фукаері.

— Гіляки — чудові люди, — сказала Фукаері.

На цьому Тенґо трохи перепочив, а Фукаері, не висловлюючи жодних вражень, тільки мовчала.

Заплющивши очі, Фукаері надзвичайно спокійно дихала. Якийсь час Тенґо дивився на неї, але не міг визначити, спить вона чи ні. А тому, розгорнувши іншу сторінку книжки, вирішив читати далі. Хотів міцніше приспати дівчину, якщо вона заснула, і тому голосніше читав текст Чехова.

Здавалося, що Фукаері повністю заснула. Тенґо прислухався — вона дихала спокійно, як під час сну. Він згорнув книжку й поклав на столик поруч із ліжком. Тоді встав і загасив світло у спальні. Насамкінець ще раз глянув на її обличчя. Вона лежала горілиць і, міцно стуливши губи, мирно спала. Тенґо зачинив двері й вернувся на кухню.

Однак писати власного твору вже не міг. Пустельний краєвид морського берега на Сахаліні міцно засів в його голові. Тенґо чув гул тамтешніх хвиль. Заплющивши очі, подумки уявив собі, що стоїть сам-один у глибокій задумі на лінії прибою безлюдного Охотського моря і переймається його сумним, безнадійним настроєм. На краю цієї землі Чехов, напевне, відчував гнітюче безсилля. Адже бути російським письменником наприкінці дев'ятнадцятого століття, можливо, означало нести тягар долі, повної безвиході й болю. Чим більше він намагався втекти з Росії, тим сильніше Росія прив'язувала його до себе.

Тенґо долив води у склянку з-під вина, почистив зуби у ванній, загасив світло на кухні і, лігши на диван під вовняним укривалом, спробував заснути. У вухах усе ще гучно шуміло море. Але згодом його свідомість ослабла, і Тенґо поринув у глибокий сон.

Він прокинувся о пів на дев'яту ранку. Фукаері в ліжку не застав. Позичену піжаму вона скрутила й кинула у пральну машину, що стояла у ванній кімнаті. На кухонному столі залишила записку: «Що зараз роблять гіляки? Іду додому». Ієрогліфи — маленькі, кутасті й начебто неприродні. Справляли враження ієрогліфів, викладених на піщаному березі зібраними черепашками й побачених згори. Тенґо взяв записку й запхав у шухляду стола. Якби її побачила подруга, що мала прийти об одинадцятій, то, напевне, зчинила б скандал.

Тенґо акуратно застелив ліжко, поклав книжку Чехова на книжкову полицю. Потім приготував каву й підсмажив тости. Снідаючи, відчув, ніби в грудях засіло щось важке. Поки зрозумів, що це — обличчя Фукаері під час сну, минув певний час.

«Може, я закохався в неї? Е ні, такого бути не може, — переконував він себе. — Та все-таки щось у ній іноді просто фізично потрясає мою душу. Однак чому я цікавлюся піжамою, яку вона одягла? Чому мимохіть брав її в руки й нюхав?»

Надто багато запитань. «Письменник — це не людина, що розв'язує проблеми. Це людина, що порушує їх», — так казав Чехов. Чудовий афоризм, але Чехов однаково дивився і на творчість, і на власне життя. Порушував проблеми, але не розв'язував їх. Знаючи (бо як лікар не міг не знати), що хворіє невиліковним туберкульозом, намагався нехтувати цим фактом і навіть на смертельному ложі не вірив, що вмирає. Харкаючи кров'ю, вмирав зовсім молодим.

Хитнувши головою, Тенґо встав із-за стола. «Сьогодні прийде заміжня подруга, — подумав він. — Зараз треба випрати білизну й підмести підлогу. А думати буду пізніше».