"1Q82. Книга перша" - читать интересную книгу автора (Муракамі Харукі)

Розділ 17 (про Аомаме) Станемо щасливими чи нещасними?

І наступної ночі Місяців усе ще було два. Один — великий, звичайний. На диво білий, ніби щойно пробився крізь гору попелу. Та попри це, давній, добре знайомий. Місяць, позначений першими малими, але велетенськими значущістю кроками, які зробив Ніл Армстронґ спекотного літа 1969 року. А поряд виднів малий, овальної форми, зелений Місяць, який сором'язливо, немов недолуга дитина, притулився до великого.

«Напевне, щось негаразд з моєю головою, — подумала Аомаме. — Здавна Місяць був один, тож і тепер мав би бути одним. Якщо ж їх стало два, то, очевидно, в житті земної кулі відбуваються якісь різноманітні реальні зміни. Наприклад, різко змінився час навіть морського припливу й відпливу, що стало важливим предметом розмов у суспільстві. Що не кажи, я мала б це помітити. Це ж не просто я з якоїсь причини ненароком прогледіла газетні статті на цю тему.

Але чи це справді так? Чи можу я стверджувати це із стовідсотковою впевненістю?»

Аомаме на хвилину насупилася. «Зараз навколо мене відбувається щось дивне, — міркувала вона. — Непомітно для мене світ розвивається так, як йому хочеться. Враження таке, що всі роблять ходи в грі лише тоді, коли я заплющую очі. Якщо це так, то, можливо, в появі двох Місяців нема нічого дивного. Поки моя свідомість спала, звідкись з космосу з'явився, наче далекий двоюрідний брат, другий Місяць і зупинився у сфері тяжіння земної кулі.

Відбулося оновлення уніформи й штатної зброї у поліції. Поліцейський загін і група екстремістів у горах префектури Яманасі розгорнули завзяту збройну сутичку. Все це сталося непомітно для мене. Повідомлялося також, що Америка й СРСР побудували на Місяці космічну станцію. Невже між цим і збільшенням кількості Місяців існує якийсь зв'язок?». Аомаме спробувала згадати, чи в газетах зменшеного формату, які вона читала в бібліотеці, траплялися статті про новий Місяць, але нічого у своїй пам'яті не знайшла.

Вона не здогадувалася, в кого про це можна запитати і як поставити запитання. Чи можна запитати ось так: «Послухайте, мені здається, ніби на небі два Місяці. Ви не могли б поглянути, чи це так?». Та, як не крути, це дурне запитання. Якщо справді на небі стало два Місяці, то не знати цього — дивна річ, а якщо ж, як і раніше, на ньому лише один Місяць, то можуть подумати, що я — несповна розуму».

Аомаме вмостилася на складаному кріслі, закинула обидві ноги на бильця й задумалася над формою запитання. Спробувала вголос їх проказати. Але щоразу вони звучали по-дурному. Хоч-не-хоч, а ситуація зійшла з наїждженої колії. Запитати про неї логічно неможливо. Це ясно, як день.

Аомаме вирішила поки що відкласти на потім проблему другого Місяця. Краще трохи почекати. Бо не варто наразі завдавати собі зайвого клопоту. Зрештою, може, той Місяць коли-небудь зникне.

Пополудні наступного дня Аомаме подалася до спортивного клубу в Хіроо — проводити дві загальні та одну індивідуальну лекції з бойового мистецтва. Коли підійшла до конторки клубу, там, як не дивно, лежав лист від старої пані з Адзабу, в якому повідомлялося: «Хочу з Вами переговорити, якщо матимете вільний час».

Як завжди, слухавку підняв Тамару.

— Якщо можете, прийдіть до нас завтра. Для виконання звичної програми. Після того буде легка спільна вечеря, — передав він слова господині.

— Загляну після четвертої. З радістю разом повечеряю, — відповіла Аомаме.

— Гаразд, — сказав Тамару. — Отже, завтра після четвертої.

— Послухайте, Тамару-сан! Останнім часом ви бачили Місяць? — спитала Аомаме.

— Місяць? — здивувався він. — Той, що на небі?

— Так.

— Не пригадую, щоб спеціально дивився. Щось сталося з ним?

— Та ні, нічого не сталося, — відповіла Аомаме. — Значить, завтра після четвертої.

Після короткої паузи Тамару поклав слухавку.

І цього вечора Місяців було два. Обом не вистачало двох днів, щоб стати повними. Тримаючи в руці склянку з бренді, Аомаме довго, наче на нерозгадану загадкову іграшку, дивилася на двох Місяців — великого й малого. І що довше дивилася, то дедалі загадковішим видавалося їй їхнє поєднання. Якби могла, хотіла б звернутися до Місяця із запитанням. Мовляв, з якого це дива у тебе несподівано з'явився новий маленький попутник? Та, звісно, Місяць не дасть відповіді.

Місяць довше за будь-кого зблизька спостерігав за земною кулею. Тож, напевне, бачив усі вчинки та явища, які мали на ній місце. Але він мовчить і нічого не розповідає. Лише холоднокровно й вірно зберігає важке минуле. На ньому нема ні повітря, ні вітру. Порожнеча виявляється зручною для такого безперешкодного переховування. Ніхто не здатний розкрити його душу. Аомаме піднесла йому назустріч склянку.

— Останнім часом ти з ким-небудь спав? — запитала вона.

Місяць не відповів.

— Товаришів маєш?

Місяць не відповів.

— Ти іноді не втомлюєшся від такого спокійного життя?

Місяць не відповів.

Як завжди, перед будинком її зустрів Тамару.

— Бачив Місяця. Учора ввечері, — сказав він передусім.

— Так?

— Зацікавився ним після того, як ви спитали про нього. По довгій перерві він здався мені гарним. Може навіяти спокійний настрій.

— Дивилися з коханою людиною?

— Так, — відповів Тамару. І торкнувся пальцем носа. — А хіба з Місяцем щось сталося?

— Та ні, нічого не сталося, — відповіла Аомаме. — Просто останнім часом я чомусь ним перейнялася.

— Без причини?

— Так, без особливої причини, — відповіла Аомаме.

Тамару мовчки кивнув. Здавалось, робив якісь припущення. Він не довіряв речам, яким бракувало причини. Однак цього разy більше не допитувався, а, як завжди, повів Аомаме за собою до солярію. Господиня, в тренувальному джинсовому костюмі, сиділа у спеціальному, для читання, кріслі й, слухаючи улюблену інструментальну п'єсу «Lacrimae»[36] Джона Дауленда,[37] читала книжку. Аомаме кілька разів її чула й запам'ятала.

— Вибачте за вчорашній клопіт, — сказала господиня. — було б краще, якби я раніше попросила зустрічі, але тільки зараз знайшовся вільний час.

— Про мене не турбуйтеся, будь ласка, — відповіла Аомаме.

Тамару приніс на таці чайник з квітковим чаєм і налив його у дві вишукані чашки. Коли за ним зачинилися двері, господиня й Аомаме слухали музику Дауленда й, поглядаючи на буйно розпущені квіти азалії, спокійно пили принесений чай. «Щоразу, опинившись тут, ніби потрапляю в інший світ, — подумала Аомаме. — Повітря набирає ваги, а час пливе по-особливому».

— Як слухаю цю музику, то іноді мене глибоко вражає така річ, як час, — ніби прочитавши думки Аомаме, промовила господиня. — Чотириста років тому, як ми тепер, люди слухали ту саму музику. Хіба це не дивно?

— Та як вам сказати… — відповіла Аомаме. — Але ж, до речі, чотириста років тому, як ми, вони дивилися на той самий Місяць.

Ніби трохи здивувавшись, господиня глянула на Аомаме. І потім кивнула.

— Так, правду кажете. Та якщо подумати, то, можливо, в тому, що ми слухаємо ту саму музику через чотири століття, насправді нема нічого дивного.

— І, можливо, треба сказати, що бачимо майже той самий Місяць, — сказала Аомаме. Й глянула на господиню. Однак, здається, ці слова її не зацікавили.

— На цьому компакт-диску записано музику, виконану на стародавніх інструментах, — сказала господиня. — 3 використанням таких, як тоді, інструментів і тогочасних нот. Іншими словами, звучання музики в основному таке саме, як і колись. Як і Місяць.

— Тільки речі залишаються незмінними. А от людська чутливість, мабуть, відрізняється тепер від колишньої. Тодішня ніч, напевне, була набагато глибшою, темнішою, а Місяць сяяв набагато яскравіше. І, безперечно, люди не мали тоді ні грамплатівок, ні касет, ні компакт-дисків. А тому не мали змоги щодня, будь-коли, як заманеться, в такій нормальній формі слухати музику. Вона завжди була особливою, — сказала Аомаме.

— Правду кажете, — погодилася господиня. — Ми живемо в такому зручному світі, а тому наша чутливість, напевне, ослабла. Місяць на небі залишився тим самим, але, можливо, ми бачимо щось інше. Напевне, чотири століття тому ми мали багатшу, ближчу до природи душу.

— Однак той світ був жорстоким. Більша половина дітей через хронічні епідемії й недоїдання вмирали, не досягнувши зрілого віку. Люди гинули, як мухи, від поліомієліту, туберкульозу, натуральної віспи й кору. Серед простого народу траплялося небагато людей, яким сповнилося понад сорок років. Жінки народжували багато дітей, але після тридцяти років ставали беззубими й схожими на немічних бабусь. Щоб вижити, люди часто вдавалися до насильства, дітей змалку змушували тяжко — так, що в них кістки деформувалися — працювати, а дівчата-підлітки часто ставали повіями. Продавали своє тіло також хлопці-підлітки. Більшість людей жила, ледве зводячи кінці з кінцями, далеко від світу душевного багатства й чутливості. Вулиці міст кишіли каліками, жебраками й злочинцями. І, мабуть, тільки невелика частка людей могла зворушено споглядати Місяць, захоплюватися п'єсами Шекспіра й слухати чарівну музику Дауленда.

Господиня всміхнулася.

— Ви — дуже цікава людина.

— Я — звичайнісінька людина. Тільки люблю читати книжки. Здебільшого історичні.

— І мені подобаються історичні книжки. Вони свідчать, що в основному ми тепер такі самі, як і колись. Змінився одяг і спосіб життя, але наші думки і вчинки залишилися майже незмінними. Зрештою, людина — це лише переносник генів, дорога, якою вони мандрують. Вони переїжджають на нас, як на конях, з одного покоління до іншого. Гени не думають про те, що таке добро, а що зло. Вони не знають, станемо ми щасливими чи нещасними. Бо ми для них лише засіб. Вони думають тільки про те, що найкорисніше для них.

— А проте нам доводиться думати над тим, що таке добро, а що зло. Правда?

Господиня кивнула.

— Маєте рацію. Людині доводиться про це думати. Однак основою нашого життя керують гени. І, природно, через це виникають суперечності, — сказала вона, всміхнувшись.

На цьому розмова про історію скінчилася. Жінки допили квітковий чай і перейшли до вправ з бойового мистецтва.

Того ж дня в «Садибі плакучих верб» відбулася проста вечеря.

— Ви не проти того, якщо приготуємо просту вечерю? — спитала господиня.

— Звичайно, не проти, — відповіла Аомаме.

Страви підвіз на ручному візку Тамару. Готував їх, напевне, професійний кухар; а Тамару подавав й обслуговував господиню з гостею. Він вийняв з відерця, наповненого шматками льоду, пляшку білого вина й звичним рухом рук налив у склянки. Воно було пахуче й смачне. На стіл подав варену білу спаржу, салат «Niçoise» та яєчню з крабовим м'ясом. А також рогалики й масло. Все свіже й смачне. Достатню кількість. Господиня завжди їла небагато. Вишукано орудуючи ножем і виделкою, вона потрошки, як пташка, підносила шматочки їжі до рота. Увесь той час Тамару чекав у найдальшому кутку солярію. Аомаме завжди мимоволі дивувалася, як такий огрядний чоловік тривалий час може залишатися непомітним.

Під час вечері жінки лише інколи перекидалися словами, їхня увага зосереджувалася на їжі. У повітрі лилася тиха музика. Концерт для віолончелі Гайдна — також один з улюблених творів господині.

Прибравши тарілки, Тамару приніс кавник. Коли, наливши кави в чашки, хотів піти, господиня підняла до нього палець.

— На цьому все. Дякую, — сказала вона.

Тамару легко вклонився. І, як завжди, безшумно вийшов, тихо зачинивши двері. Поки жінки пили каву, компакт-диск скінчився і в кімнаті знову запала тиша.

— Між нами панує взаємна довіра, згода? — дивлячись Аомаме прямо в очі, сказала господиня.

Аомаме коротко, але беззастережно погодилася.

— Маємо спільну важливу таємницю, — вела вона далі. — Так би мовити, віддаємося одна одній під опіку.

Аомаме мовчки кивнула.

Свою таємницю Аомаме вперше відкрила господині в тій самій кімнаті. Вона добре пам'ятає, як це сталося. Вона мусила звірити комусь коли-небудь свій душевний тягар, що вже досягав крайньої межі. Жити з ним наодинці більше не могла. Тож коли господиня взялася її розпитувати, Аомаме рішуче відчинила двері до таємниці, яку довго тримала під замком.

Про те, що її найкраща подруга, зазнавши тривалий час від чоловіка фізичного насильства, втратила душевну рівновагу і, не зумівши втекти від нього, після великих страждань наклала на себе руки. Майже рік по тому Аомаме знайшла привід для відвідання дому того чоловіка і, вдало придумавши певну ситуацію, завдала йому смертельного уколу гострим вістрям голки в шию. Не залишивши слідів рани і крововиливу. Зробила так, ніби настала проста природна смерть. І ніхто в цьому не засумнівався. Аомаме ні тоді, ні тепер не вважала, що зробила неправильно. Докорів сумління не відчувала. А проте не могла позбутися тягаря, що зумисне забрала життя в однієї людини.

Стара пані уважно слухала довге зізнання Аомаме. Слухала мовчки, аж поки Аомаме, раз у раз запинаючись, скінчила свою розповідь. А тоді, запитавши про деякі незрозумілі подробиці, взяла її руки й довго стискала.

— Ви правильно зробили, — сказала вона повільно, з повним розумінням. — Якби той чоловік і далі жив, то в майбутньому подібна доля могла б спіткати й інших жінок. Такі чоловіки завжди десь знаходять собі жертву. Здатні повторювати те саме. Ви вирвали зло з коренем. Це не просто особиста помста. Будьте спокійні.

Аомаме обхопила обличчя руками й гірко заплакала. Плакала за Тамакі. Господиня вийняла хусточку й витерла їй сльози.

— Дивовижний випадковий збіг, — рішучим тихим голосом сказала вона. — І я з абсолютно такої ж причини прибрала людину.

Підвівши голову, Аомаме глянула в очі господині. Не знаходила слів. Мовляв, про що вона говорить?

А стара пані вела далі:

— Звичайно, я безпосередньо до цього рук не приклала. Не маю такої фізичної сили або особливої майстерності, як ви. Прибрала відповідними засобами, якими можу розпоряджатися. Але жодних конкретних свідчень не залишила. Навіть якби я зараз у цьому зізналася, завести на мене кримінальну справу не змогли б. Як і у вашому випадку. Якщо є суд після смерті, то мене судитиме Бог. Та цього я нітрохи не боюся. Я не зробила нічого неправильного. Я скажу це відкрито перед будь-ким.

Господиня полегшено зітхнула. І провадила далі:

— Виходить, ви та я маємо обидві важливу таємницю. Правда?

І цього разу Аомаме не зрозуміла, про що говорить господиня. Прибрала? Обличчя Аомаме втратило нормальний вираз — на ньому проглядав глибокий сумнів і страшне потрясіння. Щоб заспокоїти її, господиня спокійним голосом дещо їй пояснила.

Так само, як Тамакі Оцука, її дочка з подібної причини вкоротила собі життя. Невдало вийшла заміж. Стара пані від самого початку розуміла, що її подружнє життя не складеться щасливо. На її думку, наречений явно мав розбещену душу. І перед тим він мав проблеми, пов'язані, можливо, з глибокими причинами. Однак годі було запобігти цьому шлюбові. Як і слід було сподіватися, виразне домашнє насильство стало звичним. Поступово втрачаючи гідність і впевненість у себе, її дочка опинилася в стані депресії. Позбавлена можливості жити самостійно, вона, як мурашка, що потрапила в пащу личинки «мурашиного лева», не зуміла з нього вибратися. І от одного разу разом з віскі проковтнула надто велику дозу снодійного.

Судово-медична експертиза виявила на її тілі сліди насильства — садна від ударів і лютих побоїв, перелом кісток, опіки від придушеної сигарети. Видно, той чоловік мав схильність користуватися мотузкою. Здеформовані соски. Чоловіка викликали в поліцію, провели розслідування. Він признався, що до певної міри вдавався до насильства, але робив це зі згоди дружини — мовляв, їй це подобалося — під час статевого акту.

Врешті-решт, як і у випадку з Тамакі, поліція не змогла, завести на законній основі проти нього кримінальну справу. Дружина була мертвою і не зверталася раніше зі скаргою до поліції. А чоловік займав певне суспільне становище і найняв собі обізнаного з кримінальними справами адвоката. Крім того, ніхто не сумнівався, що мало місце самогубство.

— І ви вбили того чоловіка? — рішуче спитала Аомаме.

— Ні, того чоловіка не вбила, — відповіла господиня.

Так і не зрозумівши змісту її розповіді, Аомаме мовчки дивилася на неї.

— Колишній чоловік дочки, ця підла людина, все ще живе на цьому світі. Щоранку прокидається в ліжку, обома ногами ходить вулицями. Я не збиралася його вбивати.

Стара пані зробила паузу. Чекала, коли її слова осядуть в голові Аомаме.

— Я знищила його в очах суспільства. Повністю. Іноді я маю таку силу. Він — слабосила людина. По-своєму розумний, з добре підвішеним язиком, до певної міри визнаний у суспільстві, але слабосилий і підлий. Насильство над жінками й дітьми в родині здебільшого чинять слабі чоловіки. Саме через свою слабість вони не можуть не пожирати слабших за себе. Знищити його було легко, тож він удруге не підніметься в очах суспільства. Дочка померла досить давно, але я й досі безперестанку стежу за ним. Навіть якби він спробував піднятися, я цього не допустила б. Він усе ще живе, але водночас залишається трупом. Життя собі не вкорочує. Бо не має відваги. От як я роблю. Не просто вбиваю. А немилосердно, безперервно мучу його живим. Ніби здираю з нього шкіру. А прибирала я інших людей. Коли була реальна причина відсилати їх кудись-інде.

А ще стара пані розповіла Аомаме, що наступного року після самогубства дочки заснувала власний притулок для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Поряд із «Садибою плакучих верб» вона володіла невеликим двоповерховим будинком, який збиралася найближчим часом знести, а тому нікому не здавала в оренду. Трохи полагодивши його, вона вирішила використати його як притулок для жінок, яким нема де дітися. За допомогою столичного юриста відкрила «Консультацію для жінок — жертв насильства», у якій добровольці почергово давали поради жінкам особисто або по телефону й підтримували зв'язок із нею. Тож у разі нагальної потреби жінок поміщали в притулок. Бувало, навіть із дітьми, серед яких траплялися неповнолітні жертви статевого насильства з боку батька. Жінки перебували тут доти, доки не знаходили собі надійнішого місця проживання. А поки що вони забезпечувалися потрібними для життя речами — харчами й одягом. Допомагаючи одна одній, вони жили своєрідним спільним життям. Усі витрати сплачувала особисто стара пані.

До притулку регулярно приходив юрист і консультант, щоб опікуватися ними й обговорювати наступні заходи. Іноді, у вільний час, навідувалась і господиня «Садиби плакучих верб», вислуховувала кожну жінку окремо й давала слушні поради. Підшуковувала для них роботу й житло. Якщо виникали проблеми, які вимагали фізичного втручання, то їх уміло розв'язував Тамару. Скажімо, траплялися випадки, коли чоловік дізнавався про місце перебування жінки й приходив забирати її силоміць додому. Тоді ніхто інший, крім Тамару, не міг успішно й швидко з ним упоратися.

— Однак лише я і Тамару не в змозі дати собі з усім раду, бо трапляються випадки, коли не вдається знайти реального способу допомогти жінкам на підставі закону, — сказала господиня.

Аомаме побачила, що обличчя старої жінки під час розмови набирало щораз сильнішого яскраво-червоного відтінку. Одночасно з цим враження від його звичної добродушності й витонченості слабшало й кудись зникало. Натомість на ньому проглядало щось більше, ніж простий гнів і ненависть, що, можливо, ховалося в найглибшому закутку її душі, як маленьке тверде безіменне зернятко. Однак стриманість в її голосі не змінилася.

— Звичайно, не можна розпоряджатися чужим людським життям лише з тієї практичної причини, щоб негайно отримати страховку й не витрачатися на шлюборозлучний процес. Нам доводиться переходити до дії лише тоді, коли зібрано й справедливо, суворо перевірено всі факти й зроблено висновок, що цього чоловіка, який не може жити, щоб, як паразит, не смоктати крові із слабого, не варто жаліти. Типа із розбещеною душею, невиліковного, нездатного до перевиховання, негідного далі жити на цьому світі.

Господиня замовкла і якийсь час дивилася на Аомаме поглядом, що ніби проникав крізь кам'яну стіну. А тоді так само спокійно додала:

— Таких людей треба якимось способом прибирати. Так, щоб не привертати до них громадської уваги.

— А це можливо?

— Людину можна прибрати по-різному, — добираючи слова, відповіла стара пані. А потім зробила паузу. — Я можу запропонувати певні способи. Маю таку силу.

Аомаме задумалася над сказаними словами. Вони здалися їй надто невизначеними.

— Ми з вами абсурдним чином утратили дорогих людей і зазнали глибокої душевної рани, яка, можливо, ніколи не загоїться. Однак не годиться склавши руки сидіти й постійно дивитися на неї. Треба встати й перейти до наступної дії. Не заради особистої помсти, а набагато ширшої справедливості. А ви, до речі, не допомогли б мені в роботі? Мені потрібна надійна, здібна співробітниця. Людина, з якою можна поділитися таємницею і разом виконувати місію.

Щоб проаналізувати розмову і збагнути слова старої жінки, Аомаме витратила певний час. Це було неймовірне зізнання і пропозиція. І щоб визначити своє ставлення до цього, також був потрібен час. А тим часом господиня, сидячи на кріслі в незмінному положенні і не спускаючи погляду з Аомаме, зберігала мовчанку. Вона її не квапила. Видно, збиралася чекати до самого кінця.

«Напевне, вона по-своєму божевільна, — міркувала Аомаме. — Однак голова в неї працює справно. І психіка начебто в нормі. Ба більше, вона в неї незворушна, несхибна й стійка. Спирається на реальні факти. Ні, це — не божевілля, а скоріше щось схоже на божевілля. Можливо, його можна назвати чимось близьким до справедливого упередження. Зараз вона хоче, щоб я розділила з нею це божевілля чи упередженість. З однаковою незворушністю. Вважає, що я здатна на таке».

Аомаме хтозна-скільки думала. І поки заглибилася в думки, відчуття часу ніби кудись зникло. Тільки серце твердо вибивало свій ритм. Заглядаючи в різні закутки своєї пам'яті, вона поверталася в часі назад так, як риба піднімається до верхів'я річки. Там вона бачила знайомі картини, відчувала давно забуті запахи, смуток за чимось дорогим і різкі болі. Зненацька її прошив тонкий промінь світла, що невідомо звідки взявся. Їй здалося, ніби вона стала на диво прозорою. Підставивши руку до нього, вона побачила її протилежну сторону. Раптом відчула, ніби стала легкою. І тоді подумала: «Навіть якщо я зараз піддамся божевіллю чи упередженню і загину, а світ повністю зникне, то все одно мені нема чого втрачати».

— Зрозуміло, — відповіла Аомаме. І, на хвилю стиснувши губи, додала: — Якщо зможу, готова допомогти.

Господиня міцно стиснула її руки. Відтоді Аомаме ділилася з нею своїми таємницями й виконувала разом з нею місію — чимось схожу на божевілля. Та ні, можливо, це справді було божевілля. Однак Аомаме не могла визначити межі між цими двома речами. Крім того, вони разом посилали в далекий світ чоловіків, не вартих жалю з будь-якого погляду.

— Відтоді, як ви в міському готелі в Сібуї відправили на той світ того чоловіка, минуло небагато часу, — спокійно сказала господиня. Слова «відправити на той світ» звучали так, ніби йшлося про переміщення меблів.

— За чотири дні буде два місяці, — уточнила Аомаме.

— Ще не минуло двох місяців, — вела далі господиня, — а тому небажано, щоб я просила вас виконати наступне завдання. Принаймні на півроку я хотіла б його відкласти. Бо якщо перерва буде надто короткою, воно завдасть вам великого душевного напруження. Бо це, так би мовити, незвичайна справа. А крім того, можуть, знайтися люди, які подумають, що надто високою є частота серцевих нападів у чоловіків, тим чи іншим чином пов'язаних із моїм притулком.

Аомаме злегка всміхнулася. І сказала:

— Бо на світі багато недовірливих людей.

Стара пані також усміхнулася.

— Як ви знаєте, я надзвичайно обережна людина. Не покладаюся на випадок, сподівання або везіння. Врешті-решт, шукаю найрозумнішої можливості й, коли її не знаходжу, вдаюся до крайньої. І навіть тоді, коли це стає неминучим, усуваю всі можливі ризики. Старанно перевіряю всі фактори, добре готуюся і, тільки впевнившись у тому, що все буде гаразд, звертаюся до вас. А тому досі не сталося проблемного випадку. Я правду кажу?

— Правду, — підтвердила Аомаме. Так воно справді й було. Меблі переміщалися на підготовлене місце. План операції заздалегідь ретельно пророблявся. Вона лише один раз колола чоловіка у певне місце на шиї гострим вістрям голки. І залишала його після того, як переконувалася, що «відправила його на інше місце». Досі все проходило гладко й продумано.

— Та от про наступного чоловіка тяжко говорити. Здається, вам доведеться зробити кілька особливих зусиль. Час для виконання завдання ще не визрів, залишилося чимало невизначених факторів, не можу, як раніше, запропонувати певної ситуації. Бо цей випадок трохи відрізняється від усіх попередніх.

— Чим?

— Той чоловік займає незвичне становище, — обережно добираючи слова, пояснила стара пані. — Конкретно кажучи, має серйозну охорону.

— Він що, політик?

Господиня хитнула головою.

— Ні, він — не політик. Але про це ми поговоримо згодом. Я довго думала над тим, як можна було б обійтися без вашої участі. Але ніщо не обіцяє успіху. Звичним способом до того чоловіка не дістатися. Так що, вибачайте, я не придумала нічого іншого, як просити вас.

— Це нагальна робота? — спитала Аомаме.

— Ні, не нагальна. Але й не така, щоб відкладати її надовго. Бо якщо спізнитися, то, можливо, постраждає більше людей. А крім того, наданий нам шанс обмежений. Важко передбачити, коли трапиться наступний.

За вікном зовсім стемніло, а солярій огорнула тиша. «Цікаво, чи зійшов Місяць?» — подумала Аомаме. Але з того місця, де вона сиділа, нічого не було видно.

— Я маю намір розповісти вам про все докладно. Але перед тим хочу, щоб ви побачили одну людину. Зараз підемо вдвох до неї, — сказала стара пані.

— Вона живе в цьому притулку? — запитала Аомаме.

Господиня повільно вдихнула й видала з глибини горла тихий звук. У її очах спалахнуло небачене раніше світло.

— Шість тижнів тому її прислали з «Консультації», упродовж чотирьох тижнів вона не промовила ні слова, ніби потрапила в прострацію. Знала тільки своє ім'я та вік. Їй, у жахливому стані, дозволяли ночувати на станції, і після переведення з однієї поліцейської дільниці до іншої врешті-решт прислали до нас. Я потроху з нею розмовляла. Довго переконувала її, що тут безпечно і нема чого боятися. Тепер вона почала трошки говорити. Плутаною, уривчастою мовою. Та коли я зібрала докупи все, що вона сказала, то загалом зрозуміла: з нею щось сталося. Щось страшне, яке не можна висловити словами. Щось сумне.

— Вона також зазнала насильства від чоловіка?

— Ні, — сухо відповіла господиня. — Вона ще не має десяти років.

Стара пані й Аомаме перетнули двір, відімкнули невеличку дерев'яну хвіртку й попрямували до притулку, що містився поряд із «Садибою плакучих верб». У цьому затишному двоповерховому дерев'яному будинку колись давно мешкала обслуга садиби. Сама будівля справляла приємне враження, але через свою застарілість не годилася для здачі в оренду. А проте цілком підходила як притулок для жінок, які не мали куди дітися. Над нею, ніби оберігаючи, широко розпустив своє віття старий дуб, а вхідні двері прикрашало гарне різьблене скло. Кімнат загалом налічувалося десять. Іноді вони були заповнені, а іноді порожні. Та здебільшого в них спокійно мешкало п'ять-шість жінок. Зараз у вікнах половини кімнат палало світло. Тут завжди панувала дивна тиша, інколи порушувана дитячим голосом. Здавалось, сам будинок затамував подих. Різноманітних шумів, супутників життя, тут ніколи не чутно. Біля воріт була прив'язана вівчарка, яка тихо гарчала, а потім кілька разів гавкала, коли сюди наближалася людина. Невідомо хто і як навчив її люто гавкати, коли підходив чоловік. Однак Тамару вона любила більше за всіх.

Коли господиня підійшла до вівчарки, вона відразу стихла й, заметлявши хвостом, радісно засопіла носом. Стара пані, нахилившись, кілька разів легенько поплескала її по голові. Аомаме також пошкребла її пальцями за вухом. Вівчарка пам'ятала обличчя Аомаме. Була розумною, але чомусь любила їсти сирий шпинат. Після того господиня відімкнула вхідні двері.

— Цю дівчину доглядає одна жінка, — сказала господиня. — Живе з нею разом і на моє прохання, як тільки може, не спускає з неї очей. Бо я все ще боюся залишати її наодинці.

У притулку жінки щодня навзаєм піклувалися, розповідали одна одній про пережиті злигодні, ділилися болями від завданих душевних ран і тим самим мимоволі підтримували одна одну. Завдяки цьому вони часто поволі, природним чином, одужували. Ті, що раніше тут оселилися, навчали нових пожильців правил співжиття у притулку й передавали найпотрібніші речі. Прибирали й куховарили почергово. Звісно, серед них траплялися й такі, що віддавали перевагу самотності й не хотіли розповідати про себе. Самотність і мовчання таких інші жінки поважали. Однак більша половина жінок щиро розказували своїм сусідкам, що потрапляли в подібне становище, свою історію і прагнули спілкуватися. Крім пиятики, куріння й приходу сторонніх людей без дозволу, ніщо інше не заборонялося.

У будинку був один телефон і телевізор. Вони стояли у спільному холі, поряд з передпокоєм, де також зберігся старий диван, стільці й обідній стіл. Більшість жінок майже цілий день проводили в цій кімнаті. Але телевізор вмикали рідко. І якщо вмикали, то негучно. Жінки більше любили читати книжку, перегортати газету, сидіти над рукоділлям або, наблизившись впритул одна до одної, тихо про щось перемовлятися. Траплялись і такі, що цілий день малювали. Це був дивовижний простір. Ніби тимчасове місце перебування між реальним і потойбічним світом з тьмяним освітленням. І в погоду, і в негоду, серед дня і вночі воно було однаковим. Щоразу, заходячи сюди, Аомаме почувалася недоречною істотою, байдужим чужинцем. Бо цей притулок скидався на своєрідний клуб, куди не кожного приймали. Щоправда, самотність цих жінок мала інше походження, ніж самотність, яку відчувала Аомаме.

Коли з'явилася стара пані, троє жінок у холі підвелися. З першого погляду було видно, що вони ставляться до неї з глибокою повагою. Господиня веліла їм сісти.

— Не треба вставати. Бо я хочу поговорити лише з Цубаса-тян.

— Цубаса-тян у своїй кімнаті, — сказала жінка з довгим прямим волоссям, що здавалася одного віку з Аомаме.

— Вона з Саеко-сан. Начебто ще не може спускатися вниз, — додала трохи старша жінка.

— Мабуть, доведеться ще трохи почекати, — з легкою усмішкою на губах сказала господиня.

Всі троє мовчки кивнули. Вони добре розуміли, що означає «доведеться ще трохи почекати».

Піднявшись у кімнату на другому поверсі, господиня веліла маленькій, непомітній, мов тінь, жінці на якийсь час вийти з кімнати. Жінка на ім'я Саеко, ледь-ледь усміхнувшись, покинула кімнату, зачинила за собою двері й спустилася вниз сходами. У кімнаті залишилася десятирічна дівчина на ім'я Цубаса. Дівчина, господиня та Аомаме сіли за невеличкий обідній стіл. Вікно заслоняли товсті штори.

— Цю гостю звати Аомаме-сан, — звернулася господиня до дівчини. — Вона працює зі мною. Тому можеш не хвилюватися.

Дівчина зиркнула на Аомаме, а тоді легенько, майже непомітно, кивнула.

— А це — Цубаса-тян, — відрекомендувала її господиня. І запитала: — Цубаса-тян, коли ти сюди прибула?

Дівчина ледь-ледь, на один сантиметр, хитнула головою — мовляв, не знаю.

— Шість тижнів і три дні тому, — сказала господиня. — Можливо, ти не рахуєш днів, а от я роблю це акуратно. Знаєш, чому?

Дівчина знову легенько хитнула головою.

— Бо іноді час особливо важливий, — пояснила стара пані. — Його підрахунок набуває тоді великого значення.

В очах Аомаме Цубаса видавалася звичайною десятирічною дівчиною, яку будь-де можна зустріти. Як на свій вік була досить високою, але без опуклостей на худих грудях. Очевидно, потерпала від хронічного недоїдання. Риси обличчя — непогані, але враження від нього — страшно бліде. Очі — немов запітніле скло, за яким нічого не видно. Висохлі губи раз у раз нервово ворушилися — здавалося, намагалися щось сказати, але не знаходили слів.

Господиня вийняла коробку шоколаду з принесеного паперового пакета. На коробці — зображення гірської ущелини в Швейцарії. А всередині — десяток гарних шоколадок різної форми. Стара пані дала одну дівчині, одну — Аомаме, а ще одну поклала собі в рот. Те ж саме зробила Аомаме. Тільки після цього Цубаса й собі взялася смоктати шоколадку. Якийсь час усі троє зосередилися на шоколаді.

— Ви пам'ятаєте, якими самі були в десятирічному віці? — запитала господиня Аомаме.

— Добре пам'ятаю, — відповіла Аомаме. У такому віці вона потиснула руку одному хлопцеві й поклялася кохати його все життя. Через кілька місяців у неї почалося перше місячне. У той час у житті Аомаме сталося чимало змін. Вона вирішила віддалитися від віри й порвати зв'язок з батьками.

— І я добре пам'ятаю, — сказала господиня. — У такому віці батько забрав мене до Парижа, де я пробула цілий рік. Він працював тоді дипломатом. Ми мешкали у старих апартаментах поблизу Люксембурзького парку. Був кінець Першої світової війни, і залізничні станції кишіли пораненими солдатами — молодими, немов діти, і старими. Париж у будь-яку пору чарує своєю красою, але в мене залишилося тільки враження від кривавих наслідків війни. Люди, які втратили очі, руки й ноги в жорстоких боях на передовій лінії, блукали вулицями, немов покинуті душі. В очі мені впадали лише білі бинти на поранених чоловіках і чорні жалобні стрічки на жіночих руках. Багато нових домовин тягли коні на возах до кладовища. Зустрічаючись з ними, люди на вулицях відвертали очі й замовкали.

Стара пані простягла через стіл руку. Дівчина, після короткого роздуму, підняла свою руку з коліна й поклала на руку господині. А та потиснула її. Мабуть, так само стискали її руку батько або мати, коли в дитинстві вона розминалася з катафалком на розі паризької вулиці. І підбадьорювали — мовляв, не бійся, ти в безпеці.

— Чоловіки щодня виробляють кілька мільйонів сперматозоїдів, — сказала стара пані. — Ви це знали?

— Приблизно, — відповіла Аомаме.

— І я, звичайно, точно не знаю. В усякому разі, безліч. І все це вони випускають за одним разом. А от кількість дозрілих жіночих яйцеклітин обмежена. Знаєте, скільки їх?

— Точно не знаю.

— Протягом життя їхня кількість не перевищує приблизно чотирьохсот штук, — сказала господиня. — Вони не утворюються щомісяця, а зберігаються в жіночому організмі від самого народження. Після того як у жінки почалося перше місячне, вони щомісяця дозрівають і виходять назовні. У цій дівчині вони також зберігаються. Оскільки в неї ще не почалося місячне, вони залишаються неторканими. Наче в якійсь шухляді. Безперечно, їхнє завдання полягає в тому, щоб зустріти сперматозоїда й запліднитися.

Аомаме кивнула.

— Головна відмінність у ментальності чоловіків і жінок спричинена різницею в системі розмноження. Ми, жінки, з фізіологічного погляду, живемо заради того, щоб захистити обмежену кількість наших яйцеклітин. І ви, і я, і ця дівчина, — сказала стара пані з легкою усмішкою на губах. — Щоправда, в моєму випадку треба сказати «жила», в минулому часі.

«Я досі вже витратила двісті яйцеклітин, — швидко прикинула подумки Аомаме. — Залишилася половина. Можливо, з оголошенням: «Заброньовано».

— Однак її яйцеклітини не заплідняться, — сказала господиня. — Минулого тижня знайомий лікар провів обстеження і сказав, що її матка порвана.

Скривившись, Аомаме глянула на господиню. Потім, злегка повернувши голову, зиркнула на дівчину. Слів не знаходила.

— Порвана?

— Так, порвана, — відповіла господиня. — І ніяка операція вже не допоможе.

— Власне, хто вчинив таке? — спитала Аомаме.

— Ще точно невідомо, — відповіла стара пані.

— Карлики, — сказала дівчина.