"1Q82. Книга перша" - читать интересную книгу автора (Муракамі Харукі)

Розділ 16 (про Тенґо) Дуже радий, що перероблений варіант сподобався

Після того як упродовж десяти днів Тенґо працював над «Повітряною личинкою», зробив її новим твором і передав Комацу, настали для нього спокійні, як штиль на морі, дні. Тричі на тиждень він читав лекції у підготовчій школі, зустрічався із заміжньою подругою. Решту часу витрачав на домашні справи, прогулювався, писав власне оповідання. Так минув квітень. Облетів вишневий цвіт, на деревах з'явилися бруньки, зацвіла магнолія — окремі стадії весни приходили на зміну одна одній. Дні спливали регулярно, плавно, без жодних пригод. Саме такого життя прагнув Тенґо. Щоб кожен тиждень безперервно, автоматично пов'язувався з наступним.

Однак у всьому цьому помічалася одна зміна. Добра зміна. Пишучи своє оповідання, Тенґо відчув, що в ньому самому народилося нове джерело. Вода в ньому не била ключем, а витікала маленьким струмочком між кам'яними брилами. Її було небагато, але текла вона безперестанку. Повільно, неквапливо. Можна було почекати, поки вона назбирається у заглибині, а тоді зачерпнути її пригорщею. Потім вернутися за стіл і все зачерпнуте перелити в текст. Таким чином оповідання природно просувалося вперед.

Мабуть, завдяки старанній праці над рукописом «Повітряної личинки» він зміг усунути брилу, яка досі перегороджувала шлях цьому джерелу. Тенґо не розумів, чому так сталося, але наслідок справді був перед його очима — «важку кришку з посуду нарешті знято». Здавалось, ніби його тіло полегшало, а він сам вибрався з тисняви й тепер може вільно рухати руками й ногами. Можливо, «Повітряна личинка» розбудила в ньому щось таке, що досі в ньому дрімало.

Тенґо відчув, що в ньому прокинулося щось схоже на прагнення. Такого стану душі він не пам'ятав від самого народження. І в середній школі вищого ступеня, і в університеті тренер з дзюдо і старші товариші часто йому казали: «Ти маєш характер, фізичну силу й часто тренуєшся. Але не маєш сильного бажання». Можливо, це була правда. Тенґо чомусь не вистачало волі будь-що перемогти. Він доходив і до півфіналу, й до фіналу, але часто програвав найважливіше змагання. Така його вада спостерігалася не лише в дзюдо, а в усьому іншому. Видно, через свою флегматичність він не мав сили волі боротися до загину. Те ж саме стосувалося написання оповідань. Він міг написати непоганий текст і створити по-своєму цікавий твір. Але не спромагався викликати в серці читача глибокий відгук. Після прочитання його твору читач залишався незадоволеним — мовляв, чогось у ньому бракує. А тому, доходячи до останнього етапу конкурсу, він ніколи не отримував премії молодого автора. Як і відзначав Комацу.

А проте, переробивши «Повітряну личинку», Тенґо вперше в житті відчув щось схоже на досаду. Поки переписував її, віддавався цій роботі з великим завзяттям. Водив ручкою, ні про що інше не думаючи. Та коли закінчив переписувати це оповідання й передав Комацу, то несподівано відчув глибоке безсилля. Коли воно трохи вляглося, з дна його душі натомість піднялося щось схоже на гнів. Гнів на себе самого. Мовляв, запозичив чужий твір і переробив його заради шахрайства. До того ж писав його з набагато більшим запалом, ніж свій власний. Від такої думки йому стало соромно за самого себе. Невже він не здатний правильними словами виразите те, що зберігається в його душі? Хіба це не прикро? Адже він може написати щось подібне, якщо тільки матиме бажання. Хіба не так?

Але такий намір треба підтверджувати ділом.

Тенґо рішуче відкинув недописаний рукопис і з чистого аркуша взявся писати зовсім нове оповідання. Заплющивши очі, він довго прислухався, як жебонить у ньому маленьке джерело. А тоді само собою з'явилися потрібні слова, які Тенґо потроху, неквапливо вкладав у текст.

У травні, після довгої мовчанки, подзвонив Комацу. Була майже дев'ята вечора.

— Вирішено! — сказав Комацу. В його голосі вчувалося легке збудження — рідкісна річ для нього.

Спочатку Тенґо не второпав, про що йдеться.

— Що?

— Яке там «що»! Щойно вирішено відзначити «Повітряну личинку» премією молодого автора. Всі члени конкурсної комісії проголосували одностайно. Суперечок не було. Зрештою, це природно. Бо йдеться про сильний твір. Хоч би там що, а наше діло рушило вперед. Тепер ми вже в одному човні. Треба нам триматися купи.

Тенґо зиркнув на календар, що висів на стіні. На сьогодні справді призначалося засідання конкурсної комісії. Він так завзято писав своє власне оповідання, що втратив відчуття часу.

— То що тепер буде? За порядком дня, — спитав Тенґо.

— Завтра про це оголосять газети. У вітчизняних газетах одночасно з'являться статті. А може, й фотографії. Уже тому, що мова йде про сімнадцятирічну красуню, буде багато розмов. Мені незручно казати, але ця топ-новина виявиться гучнішою, ніж, скажімо, тоді, коли премію молодого автора отримав би тридцятирічний учитель математики підготовчої школи, схожий на ведмедя, який прокинувся від зимової сплячки.

— Настільки відмінною, як небо від землі, — додав Тенґо.

— Шістнадцятого травня в готелі на Сімбасі відбудеться церемонія вручення премії. Заплановано провести прес-конференцію для журналістів.

— Фукаері буде присутня?

— Гадаю, буде. Тільки один раз. Присутність одержувача літературної премії обов'язкова. Якщо тільки ця процедура відбудеться без запинки, решта залишиться в таємниці. Мовляв, вибачте, але письменниця не любить виступати перед людьми. Такої лінії я суворо дотримаюсь. А якщо так, то все буде шито-крито.

Тенґо спробував уявити, як у залі готелю Фукаері дає прес-конференцію для журналістів. Ряди мікрофонів, численні спалахи фотоапаратів. Така картина не вкладалася йому в голові.

— Комацу-сан, ви справді хочете влаштувати прес-конференцію?

— Доведеться один раз, для годиться.

— Та це ж неможливо!

— А тому твоє завдання — зробити її можливою.

Тенґо замовк. На обрії, немов темна хмара, показалося зловісне передчуття.

— Гей, ти мене слухаєш? — запитав Комацу.

— Слухаю! — відповів Тенґо. — Що ви маєте на увазі? Яке завдання?

— Докладно пояснити Фукаері, що таке прес-конференція і як до неї готуватися. Запитання на таких заходах в основному схожі. Тож наперед заготов відповіді на ряд можливих запитань та убгай їй у голову. Ти ж викладаєш у підготовчій школі. І на цьому, гадаю, розумієшся.

— І це все я маю робити?

— Ага, ти. Фукаері чомусь довіряє тобі. Якщо ти скажеш, вона послухає. Я цього не зумію. Бо не маю права з нею зустрічатися.

Тенґо зітхнув. Якби була змога, йому хотілося б назавжди порвати з цим планом щодо «Повітряної личинки». Він зробив, що йому доручили, а тепер мав бажання зосередитися на своїй роботі. Однак передчував, що так легко не відв'яжеться від нього. Погане передчуття мало набагато більшу ймовірність справдитися, ніж добре.

— Післязавтра надвечір ти вільний? — спитав Комацу.

— Вільний.

— Фукаері тебе чекатиме, як завжди, о шостій у кав'ярні в Сіндзюку.

— Але, Комацу-сан, послухайте! Я не зможу цього зробити. Сам добре не знаю, що таке прес-конференція. Бо ніколи її не бачив.

— Здається, ти хочеш стати письменником. Якщо так, то спробуй уявити. Хіба письменницька робота не полягає в тому, щоб уявити собі те, чого ніколи не бачив?

— Але ж ви казали, що як тільки я перепишу «Повітряну личинку», то зможу нічого не робити. Мовляв, решта справи лягає на ваші плечі, а я сидітиму на лавці й стежитиму, як проходитиме гра.

— Тенґо-кун, якби я міг, то сам зробив би це з великою охотою. Адже не люблю просити в людей допомоги. Та оскільки не можу, то доводиться схилити голову перед тобою. Якщо порівняти з човном, що спускається вниз бурхливою річною, то я зараз не можу відпускати з рук стерна. А тому передаю тобі весла. Якщо ти з ними не впораєшся, то човен перевернеться і ми обидва загинемо. А разом з нами й Фукаері. Гадаю, ти не хочеш, щоб так сталося.

Тенґо ще раз зітхнув. І чого це його завжди заганяють у таке становище, коли не можна відмовитися?

— Зрозуміло. Спробую зробити, що тільки зможу. Але не гарантую, що мені це вдасться.

— Так і роби. Буду тобі зобов'язаний. У всякому разі, Фукаері, здається, вирішила вести розмову лише з тобою, — сказав Комацу. — А тепер ще одне хочу тобі повідомити. Ми створюємо нову компанію.

— Компанію?

— Контору, офіс, виробництво… Назва не має значення. Компанію для управління літературною діяльністю Фукаері. Ясна річ, це буде фіктивна компанія. Планується, що офіційно компанія виплачуватиме винагороду Фукаері. Її представлятиме Ебісуно-сенсей. І ти станеш працівником цієї компанії. Незалежно від назви твоєї посади, отримуватимеш свою платню. Я також належатиму до неї, хоча моє ім'я ніде не фігуруватиме. Бо виникла б проблема, якби стало ясно, що я до неї причетний. Прибутки поділимо. Тобі доведеться лише ставити печатку на відповідних місцях документів. Решта піде гладко. Бо я маю здібного знайомого юриста.

Тенґо задумався над сказаним.

— Послухайте, Комацу-сан, я міг би вийти з цієї затії? Мені гроші не потрібні. Переписування «Повітряної личинки» приносило мені радість. Завдяки йому я багато чого навчився. Найприємніше, що Фукаері отримала премію молодого автора. Я підготую її, як тільки зможу, до того, щоб вона добре показалася на прес-конференції для журналістів. З цим якось дам собі раду. Але не хочу мати жодного стосунку з хитромудрою компанією. Бо це — добре організоване шахрайство.

— Тенґо-кун, назад нема вороття, — заперечив Комацу. — Організоване шахрайство? Можливо, це правда, якщо ти так кажеш. Так можна висловитися. Але ти мав би це знати від самого початку. Ми з тобою створили напівреальну письменницю і тоді ж задумали дурити громадськість, хіба ні? Природно, це пов'язано з грошима, для управління якими потрібна досконала система. Це ж не дитяча гра. Сюди не можна застосувати слова: «Я боюся. Не хочу брати участі в такому ділі. Гроші мені не потрібні». Якщо ти хотів сходити з човна, то мав би це зробити трохи раніше, коли течія ще була спокійною. А тепер уже запізно. Для створення компанії потрібне певне число її номінальних засновників, але залучити до цього не обізнаних із ситуацією людей не годиться. Будь-що тебе треба залучити до неї. З твоєю повною участю все піде успішно.

Тенґо замислився. Але жодна добра думка в голові не з'являлася.

— Маю до вас одне запитання, — сказав він. — 3 ваших слів я зрозумів, начебто Ебісуно-сенсей готовий взяти участь у новому плані. Він уже погодився представляти створену фіктивну компанію?

— Як опікун Фукаері сенсей знає всі обставини і погоджується на мою пропозицію. Поговоривши недавно з тобою, я відразу подзвонив йому. Він, звичайно, мене пам'ятає. Мабуть, не признавався тобі в цьому, бо хотів ще раз почути з твоїх уст характеристику про мене. Він захоплений твоєю гострою спостережливістю. Власне, що ти сказав сенсеєві про мене?

— Чого, власне, досягне Ебісуно-сенсей, якщо приєднається до здійснення цього плану? Я не думаю, що він це робитиме заради грошей.

— Це правда. Він — не така людина, щоб клюнути на дрібні гроші.

— То чого ж він утягується в таку небезпечну оборудку?

— Сам не знаю. Бо такій, як він, людині на дно душі не заглянеш.

— Якщо й ви, Комацу-сан, не можете туди заглянути, то, значить, воно лежить досить глибоко.

— Ну, як тобі сказати, — промовив Комацу. — Зовні безгрішний дідусь, а насправді загадкова особа.

— А наскільки з цим планом обізнана Фукаері?

— Того, що за лаштунками, не знає та й не має знати. Вона довіряє Ебісуно-сенсею і приязно ставиться до тебе. А тому я дістав від тебе неоціненну допомогу.

Тенґо переклав слухавку з однієї руки в другу. Доводилося якось устигати за розвитком ситуації.

— До речі, Ебісуно-сенсей уже не вчений? Звільнився з університету й книжок не пише.

— Так, порвав зв'язки з наукою. Був першокласним ученим, але, видно, не сумує за світом академізму. Вже давно не знаходив спільної мови з авторитетами й організаціями. Загалом єретик.

— І ким же він тепер працює?

— Здається, біржовим маклером, — відповів Комацу. — Консультує, куди робити інвестиції. Збирає на стороні купу грошей і, пускаючи їх в оборот, отримує прибуток. Безвилазно сидить у горах і підказує, які акції купувати або продавати. Має надзвичайну інтуїцію. Створив свою систему аналізу інформації. Спочатку забавлявся цим, а потім обрав собі таке заняття основною професією. Ось така історія. У цьому світі він начебто досить відомий. Одним словом, не бідний.

— Я не зовсім розумію, який зв'язок існує між культурною антропологією та акціями фондової біржі.

— Загалом ніякого. А от для нього існує.

— І заглянути на дно його душі будь-кому зась.

— Це правда.

Якийсь час Тенґо натискав пальцем на скроню. Потім зречено сказав:

— Післязавтра, о шостій вечора, зустрінусь, як завжди, у кав'ярні в Сіндзюку з Фукаері і домовлюся з нею щодо проведення прес-конференції для журналістів. Цього досить?

— Це заплановано, — відповів Комацу. — Тільки от що, Тенґо-кун, в той час не думай про якісь складні речі, а віддайся плинові подій. Бо така нагода трапляється в житті нечасто. Це світ гарного шахрайського роману. Приготуймося до будь-яких несподіванок і відчуймо густий запах переступу. Насолодімося крутим спуском униз. А як опинимося на краю водоспаду, то падаймо красиво разом.

Через два дні, надвечір, Тенґо зустрівся з Фукаері в кав'ярні в Сіндзюку. На ній був легкий літній светр, з-під якого виразно випиналися її груди, і тісні синюваті джинси. Волосся — пряме, довге, шкіра — лискуча. Навколишні чоловіки раз у паз так і зиркали на неї. Тенґо відчував їхні погляди. Однак вона, здається, цього не помічала. Ясна річ, якщо така дівчина отримала премію молодого автора від літературно-мистецького часопису, то, можливо, це стане невеликою сенсацією.

Фукаері вже повідомили, що «Повітряна личинка» отримала премію. Та по ній не було видно, що вона тим особливо втішена або схвильована. Здавалось, їй було однаково, отримала вона премію чи ні. Стояв по-літньому теплий день, але вона замовила гарячого какао. І тримаючи чашку обома руками, пила його, як щось дорогоцінне. Про прес-конференцію вона не знала, однак, почувши про неї, ніяк не відреагувала.

— Ти знаєш, що таке прес-конференція?

— Прес-конференція… — повторила Фукаері.

— Зберуться журналісти газет, часописів і ставитимуть тобі на сцені різноманітні запитання. І фотографуватимуть. Можливо, приїдуть телевізійники. Запитання і відповіді передаватимуть по всій країні. Те, що сімнадцятирічна дівчина отримала премію молодого автора від літературно-мистецького часопису, — рідкісна річ, яка стане топ-новиною в суспільстві. Будуть розмови про те, що всі члени конкурсної комісії проголосували одноголосно. Бо таке буває нечасто.

— Ставитимуть запитання, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.

— Вони ставитимуть, а ти відповідатимеш.

— Які запитання.

— Різні. Про твір, про тебе саму, твоє життя, майбутні плани. Можливо, варто зараз приготувати відповіді на такі запитання.

— Чому.

— Бо так буде безпечніше. Бажано уникнути непорозуміння й запинки у відповідях. Не завадить до певної міри підготуватися. Провести свого роду репетицію.

Фукаері мовчки пила какао. І дивилася на Тенґо так, ніби це її особливо не цікавить, але якщо він уважає, що треба, то… Іноді її очі були красномовнішими від її слів. Принаймні вони вимовляли набагато більше речень, ніж її рот. Але ж самими очима проводити прес-конференцію не годилося.

Тенґо вийняв з портфеля аркуш паперу й розгорнув його. На ньому він записав можливі запитання журналістів. Минулого вечора він довго сушив собі голову над ними.

— Я ставитиму запитання, а ти відповідатимеш, вважаючи мене журналістом.

Фукаері кивнула.

— Ти досі написала багато творів?

— Багато, — відповіла вона.

— Коли почала їх писати?

— Давно.

— Добре, — сказав Тенґо. — Можна відповідати коротко. Говорити зайвого не треба. Так добре. А замість тебе писала Адзамі?

Фукаері кивнула.

— Такого не слід говорити. Це — наша таємниця.

— Не говоритиму, — сказала Фукаері.

— Ти сподівалася отримати премію, коли посилала свій рукопис на конкурс?

Дівчина всміхнулась, але рота не розтулила. Запала мовчанка.

— Не хочеш відповідати? — спитав Тенґо.

— Так.

— Гаразд. Коли не хочеш відповідати, краще мовчи й посміхайся. Мовляв, недоречне запитання.

Фукаері кивнула.

— Звідки ти взяла сюжет «Повітряної личинки»?

— Від сліпої кози.

— Слово «сліпий» — дискримінаційний термін. Серед присутніх журналістів можуть бути люди, у яких станеться легкий серцевий напад.

— Дискримінаційний термін…

— Його пояснення забрало б немало часу. В усякому разі, краще сказати «від кози з поганим зором».

— Від кози з поганим зором.

— Так добре, — сказав Тенґо.

— Слово «сліпий» не годиться, — підтвердила Фукаері.

— Саме так. Відповідь загалом правильна.

Тенґо далі ставив запитання.

— Що сказали твої шкільні друзі про цю премію?

— Я не ходжу до школи.

— Чому не ходиш?

Відповіді не було.

— Художні твори й далі писатимеш?

Знову мовчанка.

Тенґо допив каву й поставив чашку на тарілочку. З динаміка, вмонтованого під стелею, лилася неголосна пісня із мюзиклу «Звуки музики», виконувана в супроводі струнних інструментів. «Краплі дощу на трояндах і вуса на кошенятах…»[29]

— Мої відповіді погані, — спитала Фукаері.

— Непогані, — відповів Тенґо. — Зовсім непогані. Загалом удалі.

— От добре, — сказала Фукаері.

Тенґо казав таки правду. Незалежно від того, що за одним разом дівчина вимовляла тільки одне речення і не вживала розділових знаків, її відповіді в певному розумінні були досконалими. Найбільше йому сподобалося, що вона не барилася з відповіддю. Відповідала, дивлячись співрозмовнику прямо в очі, не кліпаючи повіками. Це свідчило, що її коротка відповідь щира, а не виражає зневаги до запитання. Крім того, мабуть, ніхто не зрозуміє всього точно, що вона каже. Саме цього хотів від неї Тенґо. Справляти враження щирої і водночас напускати на співрозмовника туману.

— Які художні твори тобі подобаються?

— «Хейке-моноґатарі».

«Чудова відповідь!» — подумав Тенґо.

— Який розділ того твору?

— Всі.

— А крім того?

— «Кондзяку-моноґатарі».[30]

— Сучасну літературу читаєш?

Фукаері на мить задумалася.

— «Сансьо Даю».

«Чудово, — подумав Тенґо. — Оґаї Морі[31] написав оповідання «Сансьо Даю»[32] на початку епохи Тайсьо.[33] Вона вважає цей твір сучасною літературою».

— Чим ти захоплюєшся?

— Слухаю музику.

— Яку музику?

— Баха.

— Що особливо тобі подобається?

— Від BWV 846 до BWV 893.[34]

Трохи подумавши, Тенґо сказав:

— «Добре темперований клавір». Перший і другий томи.

— Так.

— Чому ти називаєш твори цифрами?

— Так легше запам'ятати.

Для математика «Добре темперований клавір» Баха — справді небесна музика. В ньому рівноправно використовуються звуки всієї октави, а прелюдії та фуги написані в мажорі й мінорі. Разом у двох томах міститься повний цикл — сорок вісім творів.

— А що ще тобі до вподоби?

— BWV 244.

Тенґо не міг згадати, що таке BWV 244. Номер пам'ятав, а от назву забув.

Фукаері почала співати:

На хвилю Тенґо втратив мову. Фукаері не дотримувалася строго музичного інтервалу, але її німецька вимова була на диво виразною і точною.

— «Страсті по Матвію», — сказав Тенґо. — А текст розумієш?

— Не розумію, — відповіла дівчина.

Тенґо хотів щось сказати, але не знаходив слів. А тому хоч-не-хоч звернув погляд на аркуш паперу й перейшов до наступного запитання.

— З хлопцем дружиш?

Фукаері хитнула головою.

— Чому?

— Бо не хочу завагітніти.

— Але ж можна дружити з хлопцем і не вагітніти.

Дівчина нічого не сказала. Тільки кілька разів кліпнула очима.

— Чому не хочеш вагітніти?

Фукаері все ще мовчала. І Тенґо здалося, що він поставив дуже дурне запитання.

— На цьому закінчимо, — сказав він, запихаючи перелік запитань у портфель. — Насправді невідомо, які запитання будуть, але ти можеш відповідати на них, як захочеш. Ти спроможна це зробити.

— От і добре, — ніби заспокоївшись, сказала дівчина.

— Ти вважаєш, що не варто готувати відповідей для прес-конференції?

Фукаері здвигнула легко плечима.

— І я з тобою згоден. Я також радо цього не робив би. Але просив Комацу-сан.

Дівчина кивнула.

— Однак, — сказав Тенґо, — я хотів би, щоб ти нікому не казала, що я переробив твою «Повітряну личинку». Розумієш?

Фукаері кивнула двічі.

— Я сама писала.

— В усякому разі, «Повітряна личинка» — твій власний твір, а не чийсь. Це від самого початку ясно.

— Я сама писала, — повторила дівчина.

— Ти перероблений варіант читала?

— Мені Адзамі його прочитала.

— І яке твоє враження?

— Ви дуже добре пишете.

— Тобто він тобі сподобався?

— Наче я сама написала, — сказала Фукаері.

Тенґо глянув на неї. Вона пила з чашки какао. Йому довелося робити зусилля, щоб не дивитися на привабливі опуклості її грудей.

— Радий це почути, — сказав Тенґо: — Переписування «Повітряної личинки» принесло мені багато радості. І, звісно, вимагало чимало праці. Щоб не зіпсувати того факту, що «Повітряна личинка» — твій власний твір. Тому для мене було важливо, остаточний варіант тобі сподобається чи ні.

Фукаері мовчки кивнула. І, ніби щось перевіряючи, торкнулася рукою гарненької мочки вуха.

Підійшла офіціантка й налила у дві склянки холодної води. Ковтнувши її, Тенґо зволожив горло. І, набравшись відваги, висловив думку, яка перед тим виникла в його голові.

— Я хотів попросити тебе одну особисту річ. Звісно, якщо ти не проти.

— Яку.

— Чи ти не могла б прийти на прес-конференцію в тому самому одязі, що й сьогодні?

Фукаері незрозуміло глянула на Тенґо. А тоді перевела погляд на окремі частини свого одягу. Так, наче досі не помічала, в чому одягнена.

— Прийти в цьому одязі, — спитала вона.

— Так. Одягтися для прес-конференції так само, як сьогодні.

— Чому.

— Бо він тобі личить. Гарно виступає форма грудей. Це лише таке моє передчуття, але мені здається, що журналісти саме на це звернуть увагу й не задаватимуть надто складних запитань. Якщо не хочеш, не роби. Силувати не буду.

— Увесь одяг вибирає Адзамі, — сказала Фукаері.

— А не ти?

— Мені байдуже, що одягати.

— І сьогоднішній одяг вибрала Адзамі?

— Адзамі.

— Але він тобі личить.

— Гарна форма одягу і грудей, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.

— Саме так. Так би мовити, впадають в очі.

— Светр і бюстгальтер як слід дібрані, — спитала вона.

Тенґо відчув, як у нього запашіли щоки під проникливим поглядом дівчини.

— Не знаю, чи як слід дібрані, але, в усякому разі, начебто справляють добре враження, — відповів він.

Фукаері не відривала від нього своїх очей. І серйозно спитала:

— Звернуть на це увагу.

— Безперечно, — обережно сказав Тенґо.

Фукаері заглянула у виріз светра — мабуть, щоб перевірити, яка на ній білизна. Потім якийсь час дивилася на розпашіле обличчя Тенґо, як на щось рідкісне.

— Зроблю, як кажете, — промовила вона нарешті.

— Дякую, — сказав Тенґо. На цьому підготовка до прес-конференції скінчилася.

Тенґо провів дівчину до станції Сіндзюку. Більшість чоловіків ішли тротуарами без піджаків. Траплялися і жінки без ліфчиків. Людський гомін, перемішаний з автомобільним гуркотом, створював вільний специфічно міський гул. Вулиці продував свіжий вітерець. «Власне, звідки долітає до Сіндзюку вітер з таким чудовим запахом?» — дивувався Тенґо.

— Повертаєшся зараз до того дому? — запитав він дівчину, їзда туди в переповненій електричці забирала надзвичайно багато часу.

Фукаері хитнула головою.

— Маю кімнату в Сінано-маті.

— Зупиняєшся там, коли стає пізно?

— Бо до Футаматао надто далеко.

Поки вони йшли до станції, Фукаері, як і колись, тримала ліву руку Тенґо. Як мала дитина руку дорослої людини. Але від потиску руки такої вродливої, як вона, дівчини він, природно, відчував, як швидко калатає його серце.

Прибувши на станцію, Фукаері відпустила його руку. І в автоматі купила квиток до Сінано-маті.

— Про прес-конференцію не турбуйтеся, — сказала дівчина.

— Та я не турбуюся.

— Я і так впораюся.

— Розумію, — сказав Тенґо. — Не турбуюся. Не сумніваюсь, що все пройде успішно.

Нічого не сказавши, Фукаері зникла в людській юрбі за турнікетом.

Розставшись з Фукаері, Тенґо зайшов у невеличкий бар поряд з книгарнею «Кінокунія» і замовив тонік з джином. Він іноді туди навідувався — йому подобалося це старе приміщення, без музики. Сівши перед шинквасом і ні про що не думаючи, якийсь час Тенґо дивився на свою ліву руку, яку ще недавно стискала Фукаері. На ній ще залишився дотик її пальців. Потім перед його очима спливла гарна форма її грудей. Настільки гарна, що не викликала жодних сексуальних бажань.

Поки він згадував це, йому закортіло поговорити по телефону із заміжньою подругою. Поговорити про будь-що — про труднощі виховання дітей чи про ступінь підтримки уряду Накасоне. Просто вкрай хотілося почути її голос. І якби була змога, зустрітися де-небудь і зайнятися сексом. Однак телефонувати їй додому не годилося. Слухавку міг підняти її чоловік. Або діти. Тенґо їй не дзвонив. Такого правила між ними дотримувався.

Він замовив ще одну порцію тоніку з джином і, поки очікував її, уявив собі, як на маленькому човні спускається вниз бурхливим потоком. «А як опинимося на краю водоспаду, то падаймо красиво разом», — казав по телефону Комацу. «Та невже можна вірити його словам? — подумав Тенґо. — Хіба, опинившись перед самим водоспадом, він сам не перестрибне на найближчу кам'яну брилу?». «Тенґо-кун, вибач, я згадав, що маю залагодити одну справу. Тож покладаюся на тебе», — скаже на прощання, а я не встигну врятуватись і впаду красиво вниз. Таке можливе. Станеться на сто відсотків.

Повернувшись додому, Тенґо ліг спати й побачив сон. Виразний, як ніколи раніше. Про те, що він — маленька деталь велетенської загадкової іграшки. Не проста, а така, що постійно змінює свою форму. А тому не може знайти собі відповідного місця. Крім того, шукаючи того місця, за відведений йому час він мусив воднораз позбирати аркуші нот для тимпана, які порозкидав повсюди сильний вітер. Він збирав їх одного за одним і складав за номерами сторінок. Та поки це робив, сам змінювався, наче амеба. Ситуація ніяк не поліпшувалася. Потім звідкись прийшла Фукаері й узяла його за ліву руку. І тоді він перестав змінювати свою форму. Раптом і вітер ущух, і ноти вже не розліталися. «От і добре!» — подумав Тенґо. Однак відведений йому час почав доходити до кінця. «На цьому закінчимо», — тихо оголосила Фукаері. Одним реченням. Час умить зупинився. Світові настав кінець. Земна куля поволі перестала обертатися, всі звуки й світло зникли.

Коли наступного ранку Тенґо прокинувся, світ, на щастя, все ще існував. Усе вже рухалося вперед. Як велетенська колісниця з індійського міфу, що трощить усе живе на своєму шляху.