_У2

_К90

^{_{(С) Видавництво «Веселка», 1983}}

Розділ IV У РІДНОМУ СЕЛІ

До Чорногородки Швачка й Письменний добралися на вечірній зорі. Біля перших хат Іван зупинився.

— А знаєш, — звернувся він до Микити, — якщо Зубрицький пізнав мене, біди не минути.

— На кожного звіра є своя міра, — жартома промовив Швачка. — Знайдеться вона й на вашого Стефана. Вовка боятися — в ліс не ходити. А до того ж — ми вільні птахи. Куди схотіли, туди й полетіли. Вдень — по сонцю, вночі — по Чумацькому Шляху. Чотири тижні — і ми за порогами. Тож вище голову, побратиме! Пішли.

— Тільки не вулицею, — ухопив Іван Микиту за рукав. — Давай краще понад Ірпенем. Береженого й бог береже.

Микита ще раз поглянув на свого супутника. Добрий він товариш, ласкавий, ніжний, але вже занадто м'який, дуже обережний… Що ж… час покаже своє. В Києві Письменний тільки сьорбнув лиха. А тут… Коли доведеться випити добрячий ківш, іншим стане. Та щоб не псувати настрою побратимові, відповів йому в тон:

— Як понад Ірпенем, то й понад Ірпенем. Аби до хати втрапити.

— Втрапимо! — зрадів Іван. — Я тут дорогу й помацки знайду.

Вузенька стежина круто звивалася поміж старезними вербами, які тягнулися понад річковою долиною. На травах з'явилася роса. Лугом стелився сизо-голубий туман, півколом обступаючи село. З-за Ірпеня долинув скрипучий голос деркача. Свиснула черепаха. Над головами прохуркотіли дикі качки. Швачка й Письменний звернули праворуч, проминули замок, церкву й пішли завулком. Він упирався в садибу Іванової матері.

На просторому подвір'ї, густо порослому споришем, під розлогою грушею, на невеличкому ослінчику, сиділа Іванова мати. За кілька кроків од неї жевріло багаття. В обкладеному жаром горняті кипів окріп. Мати саме збиралася кидати у воду галушки, коли побачила за ворітьми подорожніх. І хоч на землю впали сутінки, відразу впізнала сина й кинулася до воріт. Рясно заблищали сльози на її висохлому, порізаному зморшками обличчі. Вона впала синові на груди, обхопила його потемнілими руками за шию.

— А це Микита, мамо, — ніяково промовив Іван.

— Микита? — підняла мати заплакані очі на Швачку. — Он який ти красень. Недарма ж Іван про тебе так часто згадував. Добривечір тобі, сину.

— Доброго вам здоров'я, матінко, — вклонився Микита.

— Проходьте, дітоньки. Знімайте сакви⁽²⁶⁾ та вмивайтеся. Вода свіженька. Щойно принесла. А рушник — он на паколі. Я ж тим часом вечерю кінчу готувати.

Поки Микита з Іваном милися, мати поспіла з вечерею, їли мовчки. Микита смакував галушками, згадував минуле…

Кілька літ тому він, отаман Жерелівського куреня, їздив із Січі до Києва. Разом із писарем Війська Запорізького Семеном Драним возив Академії гроші. Назад поверталися Поірпінням, цими ж само селами. Першу зупинку зробили в Новосілках. Там і познайомився він з Іваном Бондаренком, що був тоді таким собі милим невгамовним хлоп'ям. Як горіли в нього очі, коли він дивився на козацькі строї⁽²⁷⁾, як хотілося йому на Січ! «Може, ви почекали б пару днів? — питав. — Я в Грузьку за день дістанусь. Мамі скажу — вона відпустить. І поїду». Ледве одговорили його… А через якийсь час… по смерті матері… він сам дістався на Січ. Який-то він зараз? Очевидно, змужнів, виріс… Сам Наум Дідушко взявся його вчити козацькому ремеслу. Побачити б їх. Незчувся, як сам до себе промовив:

— Нічого, вже скоро. Бо ж нам тепер одна дорога — за пороги.

— І знову пустився в згадки.

Тоді вони швидко повернулися на Січ. Та не міг Микита більше спокійно отаманувати. Серце розривалося від згадок про бачене на Правобічній Україні. Збиткування шляхти над знедоленим людом так врізалися в пам'ять, що їх несила забути. Ледве склепить було повіки, як з'являються перед очі знеславлені дівчата, знедолені матері, катовані на стайнях літні чоловіки.

А чумацькі розповіді… То про шляхетські наїзди, то про знущання католиків над православними, то про зажерливість орендарів…

І не стерпіла душа. Діждався Микита виборів, подякував козакам за честь — і вже на другий день подався на Київщину. Вів за собою десяток найсміливіших і найвідважніших. На Білоцерківщині стрілися з Савкою Плиханенком. Разом добралися до Чернечого лісу, знайшли чату Лазаря Таранця. І сказав Микита сивовусому Лазарю:

— Приймай, батьку, в свою сім'ю. Небагато нас, та гнІ9 потроїть наші сили. На кожного можеш покладатися, як на самого себе.

Радий був Таранець такому поповненню. Тремтіли пани, десятою дорогою обминали Чернечий ліс, а невгамовні гайдамаки з'являлися то в одному селі, то в другому, перестрічали їх то під Васильковом, то під Фастовом. А потім… увесь загін потрапив у пастку. Щоб дати змогу Таранцю відірватися і врятувати загін, він, Швачка, з кількома товаришами прийняв удар на себе… Лягли тоді трупом усі його друзі. На очах у нього схопили Єгора Степанова…

Славний був гайдамака Єгор. Дуже славний. І пожартувати вмів, і постояти за себе. І страху не знав — ні в дозорі, ні на вивідинах, ні в бою. Тоді-то й він, Микита, мало не потрапив у руки ворога. Коли б не Грицько Заєць, що відволік його, пораненого навиліт у груди, в непрохідне болото, навряд чи топтав би ряст наступної весни. Спасибі Грицьку… За два дні були вони в Білогородці. Там і виходила його Грицькова Оленка… Тяжка була рана. Гоїлась довго. Багато сил забрала. А тоді пішов Микита в Київ. Там земляка зустрів, шевцювати став.

Згадки перервав надтріснутий голос біля сусіднього двору:

— Агей там! Досить ляси точити! Спати пора — завтра на шарварок! Треба греблю гатити: панський млин стоїть!

Долинули й інші вигуки:

— Кожну суботу ходимо, а це й у неділю гониш?

— Не дадуть людині й відпочити.

— Ну-ну! Побазікайте. Скажу пану Стефану — зараз пельки заткне.

Мати залила вогонь, зібрала миски.

— Ходімо, діти, в хату. Подалі від гріха. То осавула Мусій Мандрика. Не доведи бог з ним зв'язатися…

Уже в хаті Микита запитав стареньку:

— Новий посесор у вас, матінко?

— Ага, синочку. Посесор новий, а порядки старі. Ще гірші, ніж були раніше. Панщини — чотири дні. Шарварки — мало не кожної суботи. А чинш… Не менше десяти злотих. Та ще сотню грибів, та ще кошик ягід… А взимку — п'ять курочок, чотири качки, дві гуски. Та хіба перелічиш усе? Що пан побачить — усе його… Інакше — бідна твоя головонька, нещасна спинонька. Геть-чисто сполосують.

— І люди мовчать? — обурився Микита.

— Що ж ти поробиш, сину, голими руками… На гайдамаків тільки й надія… Коли б не вони, давно Зубрицький з Мандрикою всіх зі світу позводили б… Добре, що Чернечий

ліс не за горами….

Мати важко зітхнула, витерла сльози: певне, згадався батько. Іван підійшов до неї, обняв за плечі.

— Не плачте, мамо. Згадайте, як тато казали: ми плачем — пани сміються. Хіба ж у нас голови немає, щоб їх примусити кривавими слізьми плакати?

— А будуть плакати! — загорівся Швачка. — Зубрицького ми завтра ж провчимо!

— Не треба, синочку, — благально мовила мати. — Себе занапастиш.

— Громадою підемо. По-доброму спробуємо.

Спати лягали пізно, та вже на світанку були на ногах. Письменний вийшов за ворота. То тут, то там збиралися чоловіки, невдоволено гомоніли.

— То як там, Іване? — запитав Швачка, вмиваючись.

— Люди вже йдуть до греблі.

— Тоді — пора, — повісив рушника на пакіл Микита.

— Може… не треба, Микито, — засумнівався Іван. — З однієї халепи ледь вискочили, а тепер…

— Е ні, друже. Я за кущами не звик ховатися. І тобі не раджу.

— Та я ж не ховаюся. Тільки мати… їм і так життя немає.

— З'їсть тоді нас Мандрика, — обізвалася й мати.

Микита скинувся:

— Будете мовчати, вони ще не так розпережуться! На похиле дерево всі кози скачуть. І коли в тобі, Іване, заговорить батькова кров?

— Та я ж… — нерішуче почав Іван.

— Пішли! — попрямував до хвіртки Микита. Іван стенув плечима й рушив за товаришем. Біля першого гурту зупинилися. Привіталися. Микита запитав:

3 якого це часу, люди добрі, ви до церкви почали з лопатами ходити?

Не смійся, чоловіче, — креснув очима найближчий до нього селянин. — Іди собі, куди зібрався.

— Це мій побратим, — втрутився в розмову Іван, — Микита Швачка. У Києві шевцював, а тепер… додому повертається…

Селяни мовчали.

— То чого ж панові так притьмом закортіло, щоб ви й у неділю на шарварок ішли? — запитав Микита.

— Тут, чоловіче, таке діло, — сказав худий, мов скіпка, селянин. — Хліба в людей нема, а на ярмарку тіки хура⁽²⁸⁾ якась появиться, так покупців — повно-повнісінько. Отож і хоче пан Зубрицький піджити, а тут вода греблю розмила, млин став.

— На голодних ротах наживається, гадина.

— Та ще й не в Бишеві, і не у Фастові продає, а в Бердичів везе. На дорогу по чотири дні тратимо.

— А ви не йдіть! — різко махнув рукою Швачка.

— Як-то? — обізвалося разом кілька голосів.

— А так. Не йдіть — та й усе. Беріть жінок, матерів — та й рушайте до церкви.

— Вона у нас на замку, чоловіче добрий.

— Схоче пан — відчинить, не схоче — накаже титарю…

— А то й ключі забере.

— Якщо не забрав і цього разу…

Швачка посміхнувся:

— Біда невелика, якщо й забрав. Хіба не можна у нього забрати?

— Не бачив ти, чоловіче, смаленого вовка, — промовив підстаркуватий селянин. — А пахолки в нього навіщо?

— А вила та коси у вас? Ви ж не овечки, а люди!

— Скільки там нас, чоловіче… Жменька.

— В одному селі жменька, в другому жменька. А зійдетеся докупи, то пани й писнути не посміють.

— У панів — сила, а в нас що? Вилами й косами багато не вдієш…

— А за батька Хмеля?

— Тоді й козацтво піднялося.

— Козацтво ніколи осторонь не лишалося. Ні за Наливайка, ні за Трясила, ні за Палія. Козацтво завжди з селянами в спілці було!

— Швачка теж із козаків, — вставив своє слово в розмову й Іван.

— Із запорізьких? — недовірливо покосився на нього селянин із злими, колючими очима.

— Навіть отаманом був, — докинув Іван.

— А ти підеш з нами? — запитав хтось позаду.

— Пішли, — замість відповіді промовив Швачка.

— Підемо всі! — розпалився й Іван. — Над нами знущаються, а ми мовчати будемо?

— А воно й правда, — виступив наперед підстаркуватий селянин. — Твій батько, Іване, ніколи панам у зуби не заглядав. Поки він був живий, то й орендар пазурів не показував.

— Пішли! — ще раз гукнув Іван.

Гурт рушив до панського двору.

Замок посесора стояв на острівці. Від слободи його відділяла річка, від села — глибокий рів. По краях острівця тягнувся частокіл, і потрапити на панське подвір'я можна було тільки через перекидний місток. Коли селяни наблизилися до замку, місток був піднятий.

Микита ще здалеку побачив, що не так просто пробратися до пана Зубрицького. Він запитав, чи немає у кого-небудь з присутніх надійних людей серед панських слуг. Найближчі до нього селяни мовчки розвели руками.

— Зачекайте, друзі, — нараз пролунав знайомий голос із задніх рядів. За хвилину перед Микитою стояв високий голубоокий чоловік літ на п'ятдесят, з довгим русявим чубом.

Микита відразу пізнав у ньому новосільського знайомого Яна Байрацького й немало здивувався його появі. По-своєму зрозумівши погляд Швачки, Ян поспішив пояснити:

— Нічого поганого про мене не думайте. Так трапилося. Учора в Мостищі нам зустрілися шляхтичі Ленкевичі, що з Бишева поверталися. Вони розв'язали Зубрицького, а мене відшмагали так, що оце ледве до Чорногородки дошкандибав. Спинився перед замком та й думаю: куди ж мені йти? Аж бачу — весь люд піднявся, до пана Стефана поспішає. Чому ж мені осторонь лишатися? Я там усі входи й виходи знаю. Може, допомога потрібна буде.

— Гаразд, Яне. Довго думати не будемо, часу мало. Допоможи нам у замок пробратися, а там видно буде.

Байрацький підійшов до рову, гукнув:

— Агей, хлопи! Опускайте місток! Відчиняйте ворота!

— Ач який прудкий! А то навіщо?

— Ти що, Миколо, задрімав? Хіба не бачиш, що людей веду? Треба пана запитати, чи оту ковбаню за. млином засипати, чи ні. Та й довбню треба взяти — чим же палі забивати?

— Таж пускати хлопів до замку не велено,

— То я тобі хлоп? Бидло ти! Зараз же скажу пану Стефану, аби всипав тобі гарячих по саму зав'язку! Знатимеш, як патякати!

— Та йду вже, — буркнув челядник і почав спускатися з вежі.

— Тепер не зівайте, — шепнув Швачка селянам. — Спочатку я піду з Яном. А як дорога вільна буде, рушайте й ви.

Поки Микита перемовлявся з чоловіками, міст опустився, рипнула брама. Швачка ступив на подвір'я, відсторонив челядника:

— Не плутайся під ногами. Зробив своє діло — і ні пари з уст.

Челядник закліпав переляканими очима:

— Ви не смієте… Я варту гукну.

Швачка показав йому здоровенного кулака:

— Одним ударом вола звалюю. Невже охота скуштувати, чого він вартий? Сказано ж тобі: сядь і мовчи, то й мовчи. Або… ліпше — клич пана! Скажи — селяни порадитись прийшли.

Посесор вискочив із покоїв сам не свій: хлопи хочуть вести перемови з паном? Де таке видано?

— Що хлопи хочуть? — крикнув Зубрицький і почав пильно придивлятися до гурту, ніби хотів запам'ятати всіх тих, які непрошеними з'явилися перед його очі. Микита відокремився від гурту, наблизився до пана:

— Ми тільки хочемо запитати, чи пану Стефану відомо, який сьогодні день?

— А ти хто будеш, хлопе? Я тебе не знаю… Хто ти? І як ти смієш так зі мною розмовляти?

— Знаєш, пане, — усміхнувся Микита. — Знаєш. Ми ж учора в Новосілках знайомилися. Я на коня тебе підсаджував. Невже у пана посесора така вже коротка пам'ять?

— Ах ти ж ребелізант⁽²⁹⁾ проклятий! Ах ти ж волоцюга!

— Не галасуй, пане, даремне, — зупинив його Микита. — Перед тобою не два хлопи, а все село.

Зубрицький обвів селян збентеженими очима, озирнувся на пахолків. Важко зітхнув: що зроблять півтора десятка ледачих пахолків проти такої юрми?

— Так який же сьогодні день, пане? — повторив своє запитання Швачка.

Зубрицький роблено усміхнувся!

— Неділя сьогодні.

— Отож, пане. Люд у церкву зібрався, а ти наказав її замкнути і гнати всіх на шарварок. Де ж це хто бачив таке?

— Чотири дні працюємо на пана, — озвався дебелий парубок, виважуючи сокиру, — кожної суботи шарварок. Для себе тільки один день і лишається.

— А цей тиждень і його відбирають, — обізвався підстаркуватий посполитий.

— То як же, пане Стефане? — звузив повіки Микита.

Зубрицький зрозумів, що треба поступитися.

— Гаряча пора зараз, дуже гаряча. Могли б і зимою відпочити. Та коли вже притьмом до церкви захотілося, то я… не проти. Скажіть титарю: я дозволив. А на шарварок… у понеділок, — він кинув ключі підстаркуватому посполитому й швиденько пішов до покоїв.