_У2

_К90

^{_{(С) Видавництво «Веселка», 1983}}

Розділ III В ГОСТЯХ У ДІДА ГРИГОРІЯ

Пройшовши трохи, Микита з Іваном повернули ліворуч і попрошкували берегом Ірпеня. Зліва до стежки підходила річкова заплава, заросла лепехою та очеретом, справа, з пагорба, на схилі якого тулилося село, збігали вузенькі стяжки, щедро засаджені городиною й засіяні яриною.

— Яке багатство, — промовив Микита. — А люди бідні, обшарпані, виснажені… Всього можна вдосталь мати. Городина — аж буяє, сіна — хоч продавай. Жито й пшениця — до землі клоняться. Та панство до своїх рук все прибирає. Завжди йому мало, завжди хочеться більше. Все заграбастали б, усім заволоділи б. І ланами, і сінокосами, і лісами, і річками. За дрова — плати, за гриби — плати, за суниці — плати. Міст переїхав — і то плати. І по якому тільки праву?

Івана теж обсіли важкі думи. Мати за панською роботою світа не бачить. Панщина, шарварки⁽¹⁸⁾ чинші… А вже й старість підкрадається…

За Новосілками Швачка й Письменний піднялися на косогір'я, перетнули дорогу й вийшли на горбок. Прямо перед ними, за річковою долиною, лежало село Мостище, тулячись до вузенької річечки Трубище, що впадала в Ірпінь. Лівіше нього, поближче до Ірпеня, лежала слобода⁽¹⁹⁾ з кількох дворів. Хати в селі старі, похилі, на слободі — нові, покриті свіжою соломою, огороджені рівненькими тинами. Відразу видно, що люди живуть на волі. І хати кращі, і двори багатші. Хліви та клуні — в кожного. Мабуть, недавно пан «слободи» цим утікачам надав. Що ж… Поживуть десять, п'ятнадцять років, а там… знову на панщину, знов у ярмо…

— Зайдемо, друже, на пасіку. Тут дідок один господарює, — запропонував Швачка.

Спустилися у вибалок, знову перетнули дорогу й пірнули у старезний дубняк на крутосхилому пагорбі. За приірпінськими лугами видно було Чернечий ліс, село Дзвінкове та хутір Господарець, що притулився між лісом і річкою. За хвилину хлопці вийшли на галявину, де під яворами біліла приземкувата хатинка. За нею манячіла катрага⁽²⁰⁾, попід ліщиною тягнулися два ряди пнів. Солодко пахла гребка, посіяна перед вуликами.

— Агов, діду! — гукнув Микита.

З катраги вийшов сутулуватий чоловік років шістдесяти. Великий крислатий бриль і білий полотняний одяг виразно виділяли його на темно-зеленому тлі дерев. У діда було сухорляве лице, глибоко посаджені сині очі, довгий прямий ніс, гостре круте підборіддя, потемніла на сонці шия.

— Добридень, діду Григорію, — привітався Швачка.

— Доброго здоров'я чесним людям, — бадьоро відповів господар пасіки.

Іван теж низько вклонився пасічникові.

— Це ти, Микито? — здивувався Григорій. — А то ж хто буде?

— Іван Письменний, діду. Товариш мій… З Чорногородки. Спудеєм у Київській академії був…

— Прошу до хати. Спека надворі, а я в хатині травички свіжої настелив — прохолодніше трохи стало. Водички джерельної нап'єтеся. Медку скуштуєте. Заходьте.

Швачка й Письменний зайшли до хати. Вона була невеличка. У лівому кутку стояла розмальована цибатими півнями присадкувата піч, за нею — піл, над ним — жердка з одягом, 3 правого боку, через усю хатину, — довга дубова лава, біля дверей — судник, у протилежному кутку — стіл, над ним — дві ікони, лампадка, обіч, зліва, — ослін і скриня. Стіл покритий чистим білим обрусом, скриня — мережаним рядном. Над скринею — картина: козак Мамай сидить біля коня, грає на кобзі.

Дід поставив на стіл миску із стільниками, поклав у другу кілька малосольних огірків.

— Пригощайтеся, хлопці. Будьте як дома.

Швачка й Письменний дружно взялися за їду. Невдовзі повернулися до господаря, подякували.

— Що ж новенького у вас, діду? — поцікавився Микита.

— Ет, — махнув рукою старий, — які там новини… Всі люди щодня на панщину ходять до Ленкевичів. Осавула каже: взимку спочиватимете, вам же влітку треба відроблять щотижня по три дні, а взимку — лише по два. А як полічимо, що влітку по шість днів ходили, то всю зиму гулятимете. Тільки ж як прийде зима — інше заспіває. Це не перший раз. Шарварки видумає, гвалти⁽²¹⁾. А ви в Новосілках чорногородського посесора не бачили? До обід він на греблі так галасував, що луна аж до Ірпеня котилася. Хтось утік від нього, чи що… Так він жінок зустрів наших — і все розпитував, чи не бачили, не чули…

— Стрічали ми його, — і Швачка розповів дідові про сутичку із шляхтичем.

— Он воно що! Зубрицький — клятий чоловік. Дуже клятий. Ще лихіший наших Ленкевичів. Вся Чорногородка через нього сльози ллє. Давно пора його провчити. Жаль тільки, що мало у нас таких сміливців, як ти, Микито.

— Нічого, діду. Носив вовк овець — понесли вже й вовка.

— Коли б же то. Раніше посесори не так розперізувались. Гайдамаків боялися.

— А хіба гайдамаки й тут бували? — обізвався Письменний.

— А де ж їм бувати, як не тут? Кращих місць і не треба. Кругом ліси. Он за горбами — Богушівський, правіше — Новосільський, за Ірпенем — Чернечий. У Новосільському лісі — яр. Глибокий-глибокий. А кругом гущавина — не пролізеш. Наші люди Гайдамацьким його називають. Тут Іван Подоляка в п'ятдесятому зупинявся⁽²²⁾. А дрібних ватаг скільки через нього на Полісся перейшло! А за Ірпенем, на російській стороні, в Чернечому лісі — скільки їх бувало!

— А ви, діду, часом не були в гайдамаках? — поцікавився Іван.

— Та хто ж про це говорить, сину? Дізнаються отакі волоцюги, як Зубрицький або наші Ленкевичі, зразу на суху гілляку потрапиш.

— Ми ж… — почав було Микита.

— Та знаю… що не підведете… На Чигиринщині я починав… З Мамаєм разом.

— З Мамаєм? — недовірливо протягнув Письменний. — З отим, що намальований?

— З ним, сину мій, з ним. То… лише парсуна. Та ще й нікудишня. А справжній Мамай — такий красень був, такий, що розказати важко… Дивіться на картину, а я розкажу вам… про нього.

Жив на світі козак-нетяга⁽²³⁾ Мамай. Не знав він, коли родився, не відав, коли хрестився. Ліс зелений був його батьком, сира земля — матір'ю, дуб, що на картині, — братом, сивий кінь — другом, а кобза — порадницею. Летів степом Мамай як вітер-легкокрил, стинав панам голови, як стебла косар. Страх тікав від нього, лихо обминало. Тільки слава опереджала. Одних вона на ноги піднімала, інших — на коліна ставила. Не було такого куточка на Вкраїні, де б не чули про нього, не було такої днини, коли б не просили для нього смерті пани. А він тільки сміявся з того. Сідав під дубом, клав на коліна кобзу, запалював люльку, підкликав когось із своїх хлопців. «Як там на світі білому? Чи все гаразд?» — питав. «Та біля Брусилова пан один селян у хліві замкнув, димом від соломи, змішаної з гноєм, другий тиждень душить,» — відповідав той. Підіймав Мамай очі на дуба, гілля оглядав. «Є ще гілляка вільна?» — питав. «Є!» — озивалися хлопці гуртом. «Щасти вам!» — говорив Мамай. І злякано стогнала земля, і сердився вітер, відстаючи від коней, і майоріли над жухлою тирсою козацькі чуби… Приводили пана. «Голубчики-братчики, — стогнав він. — Я ж не поляк. Я ж свій. Не губіть душі благочестивої». — «А ми й не губимо, — говорив Мамай. — Ми її до раю направляємо. А щоб до неба ближче було — на дуб підіймаємо». І тремтів дуб, і гнулася гілляка, і сохло від тягаря грішного листя на дубі тому. Скільки гілляк — стільки й панів побувало на дереві. І всох старезний велетень, і скам'янів на віки вічні…

— І ви з тими хлопцями літали, діду?

— Літав, мій сину, літав. Не одну чату із Запоріжжя у наші краї: вів. Спочатку йшли на Чигирин, потім — на Лисянку, тоді — на Корсуні», Богуслав, Канів, Білу. Церкву, Мотовилівку, а звідтіля — лісом на Дзвінкове. Бачите… ген там… за Дзвінковим… видно шмат поля. То Польце. Урочище таке. А он там, де верба найвища підіймається, на Ірпені є переміл⁽²⁴⁾. Води там по коліна. Та ще й кладка є. От перебиралися ми через той переміл, а тоді стежечкою-стежечкою понад Трубищем — і до цього, пагорба. Пасіки тут не було ще, ніхто не жив. Відпочинемо трохи, а тоді — прямісінько на Новосільський ліс — і в Гайдамацький яр. Запам'ятайте і ви, хлопці, цей шлях. Може, знадобиться колись.

— Не ті часи, діду, — промовив Письменний.

— Та що ти, Іване? — вигукнув Микита. — Ось провідаєм твою матір, домовимось із кимось, щоб допомагав їй, а самі — на Запоріжжя. Там однодумців стрінемо немало.

— А так, — загорівся Григорій. — їх чимало не лише на Запоріжжі, а по всій Україні. У зимівниках багато залишилося тих, які нищили панів ще в п'ятдесятому⁽²⁵⁾. Ні, хлопці, не згасла в людей віра, не зникла надія на волю. Ще підніметься люд проти панства. Як за батька Хмеля.

— Я теж вірю. Прийде час, коли пани заплачуть від нас. І не тільки слізьми, а й кров'ю, — сказав Микита. — А зараз… Нам пора, діду, рушати далі. Сьогодні хочемо до Чорногородки добратися.

— З богом, діти, — підвівся з лави Григорій, — Коли доведеться бути на Запоріжжі, кланяйтеся від мене всім побратимам у Канівському курені. Скажіть — Григорій Непийвода кланяється. А тут я, запам'ятайте, може, знадобиться, — Григорій Кошовий. З Коша прийшов, так тутешні люди й прозвали Кошовим.

Розпрощалися. Швачка й Письменний спустилися до млина, перескочили греблю й запорошеною доріжкою, що відділяла Мостище від його слободи, попрямували на Дубову Шию, від якої до Чорногородки — рукою подати.