"Рiки виходять з берегiв" - читать интересную книгу автора (Кулаковський Віталій Михайлович, Сиченко...)



















Віталій КулаковськиийПетро Сиченко

повістьДля старшого шкільного віку




Художник Микола БогданецьКИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1985


У2

К90





Рецензент та автор післямови доктор історичних наук М. Ф. Котляр







(С) Видавництво «Веселка», 1983










Розділ V ЛИХО НЕ ХОДИТЬ ПООДИНЦІ

З двору Зубрицького Письменний і Швачка повернулися додому. Запросили і Яна Байрацького до себе, бо йому тепер нікуди було діватися. Пообідали. Розговорилися. Події останніх днів навіяли спогади. Почав Байрацький:

— Я мав повідати вам про себе. Ось і нагода трапилася.

Ян почав здалеку. Розповів, що жив колись поблизу Кракова. Двоє було їх у батька — він та сестра Ванда. Бідували — страх і згадувати. А коли вже батько не міг кінці з кінцями звести, переїхали на Україну, в Добромиль. Мулярів у Добромилі не бракувало, але заробити було де. Мало-помалу й розжилися. Дім змурували своїми руками і в дім придбали дещо. Так і не зогляділися, як Ванда їхня на порі стала. Тут би Янові женитися, але ж і Ванда на виданні. Сказав тоді Ян батькові: «Зберемо Ванді посаг, видамо її, а потім і я вже подумаю про себе». Згодився батько, а мати просльозилася навіть від радості за сина. Небавом знайшлася й пара сестрі. Правду мовити, не по душі було те батькові, бо наречений — шляхтич. Станіславом Копиткевичем звали його. Він служив хорунжим у кварцяному(30) війську. Батько твердив, що пан Станіслав не пара Ванді. Пробували вмовити її — й на мову не здалася, гіркими сльозами облилася. Вирішив батько з паном хорунжим поговорити. Чим переконав його пан Станіслав, невідомо, та вже на другий день благословили молодих. Гарна пара вийшла. І жили вони гарно. Пан Станіслав мав свій маленький маєток біля Добромиля. Але недовго їм щастя усміхалося. Ласо позирав на той маєток шляхтич-гульвіса Ігнацій Новицький.

Одного весняного дня, коли пан Станіслав подався до Львова за покупками, Новицький зробив наїзд на маєток Копиткевича. Ванду люди сховали, а дім згорів. Повернувся пан Станіслав на голе місце. Але то ще не все. Лихо не ходить поодинці, а в парі. Не застав пан Станіслав і своєї дружини. Не знесла вона наруги, померла. Тоді Копиткевич повіз до коронного трибуналу позов на того шляхтича. Банітували(31) Новицького — і він мов крізь землю провалився: ні слуху ні духу. А горе помалу звело в могилу батька, а там і матір. Пан Станіслав подався на креси(32), а Ян продав свій дім та й бобі світ за очі пустився. П'ятнадцять літ не світу микався, поки на слід пана Станіслава натрапив. Той тепер у Білій Церкві поручиком служить. Оце до цього він і їхав.

— А як же пан до Зубрицького потрапив? — поцікавився Микита.

— Дістався я до Бишева, заночував там і дізнався, що пан посесор чорногородський нову кам'яницю мурувати збирається, знаючих людей шукає. А мені гроші до зарізу потрібні — і подався я до Стефана Зубрицького. Таку йому кам'яницю звів, що ліпшої на всьому Поірпінні не знайдете. Самі ж бачили. У Харлінського в Бишеві — і то гірша. У Тиші-Биковського, брата фастівського біскупа, і в Кощіївці, і в Бузовій — звичайні хати проти неї. А це ж… палац.

— А нащо посесору тут кам'яниця? — запитав Микита Швачка, ніби й не знав того. — Розбагатів так, що злоті муляють?

— Страх примусив. Колись у нього, розповідають, був непоганий дім, але дерев'яний. Гайдамацький ватаг Лазар Таранець пустив його з димом.

Швачка лише усміхнувся на ті слова.

— Оце діждуся пана Станіслава (він у Бишів до друга свого Рожнятовського поїхав) та й поступлю до нього на службу.

Помовчали якусь мить. Кожен думав про своє: Ян — про Білу Церкву, Письменний — про Запорізьку Січ та про її школу, де так потрібні знаючі дидаскали(33) Микита — про той останній бій гайдамацької чати з шляхетським роз'їздом. Де нині Лазар Таранець? А Єгор Степанов? Жаль, якщо загинули. Микиті пригадалася розповідь Степанова про те, як пан за непослух катував канчуками, як забивав у колодки. Порятували тоді Єгора товариші.

Пустив він червоного півня своєму князеві, пристав до ватаги лісовиків, які нагонили страх на панів всієї Московської губернії. А князівські слуги до сім'ї вчепилися. Над дружиною збиткуватися почали, над малими дітками. Кинувся Єгор з друзями жінку й дітей рятувати, а на них солдати, князем викликані, в засаді чекали. Схопили Єгора та ще двох лісовиків, забили в колодки — і в солдати. Єгор не скорився і там. Тоді його покарали шпіцрутенами(34) й погнали під Азов. Він тікав — і потрапив до рук ординців, а там — і на турецьку галеру.

Одного разу на морі знялася буря. Галера розбилася об скелі прибережні. Мало хто врятувався тоді. Разом з Єгором до берега добралося тільки троє. Був серед них запорожець один. Повів їх на Січ. Довгою і незвичайно важкою була та дорога. Добралися вони з горем пополам. Але й тут не пощастило Єгорозі: під самим Новосіченським ретраншементом(35) нарвався на знайомого офіцера — і знову довелося йому солдатські сухарі жувати. Лише за третім разом, як перекинули їхній полк до Києва, таки вирвався на волю. У Чернечому лісі пристав до гайдамаків. Прийняли його ватажани Лазаря Таранця, полюбили за мужність і веселу вдачу…

Так у розмовах і спогадах і недільний день минув.