_У2

_К90

^{_{(С) Видавництво «Веселка», 1983}}

Розділ II ШЛЯХТИЧ СТЕФАН ЗУБРИЦЬКИЙ

Переночувавши в Грицька Зайця, Микита й Іван раненько рушили далі. На форпості⁽¹²⁾ їх затримали лише на кілька хвилин. Поручик, потягуючись, недбало оглянув паспорти, запитав, що хлопці несуть у клунках, та й махнув рукою — ідіть живі-здорові.

І знову запорошена дорога вела Швачку й Письменного вперед і вперед, то вибігаючи на пагорби, то обминаючи їх. Позаду залишилися Гнатівка, Лука, Музичі. Спочили під розлогими вербами. Дісталися до Новосілок. Та не проминули й десяти хат, як біля одного двору помітили посеред вулиці підводу з хатнім начинням, поряд з нею чоловіка, жінку й трьох діток, навпроти них — наїжаченого шляхтича, який, розмахуючи канчуком, репетував що було сили, а під тином — пахолка з парою верхових коней.

— Що трапилося? — запитав Микита.

— Ідіть, куди йдете, — буркнув шляхтич. — Без вас розберемось.

Жінка, тоненька, скоцюрблена, з потемнілим, зморшкуватим обличчям, простягла до Микити тремтливі руки:

— Заступіться хоч ви, люди добрі. Життя не стало. За Ірпенем хотіли спокійно зажити, так на тобі… догнав… назад вертає.

— Замовкни, ледащице! — замахнувся шляхтич канчуком. — Пащекувати почала. Панщину не відробили, чинш⁽¹³⁾ не сплатили…

— Неправда, пане, — обізвався й чоловік, збиваючи на потилицю облізлу баранячу шапку. — Увесь чинш давно в твоїх коморах, а панщину по сьогодні всю відробили.

— Ще й ти, бидло, рота роззявляєш! — шляхтич полоснув селянина канчуком по плечах.

— Не так, пане, б'ють, — ухопив Швачка шляхтича за руку, повернув до себе й щосили уперіщив по спині костуром, на який спирався.

— Ах ти драб⁽¹⁴⁾ нещасний! — скрикнув шляхтич, вихопив з піхов шаблю. — Пропився до канцура — та ще й на шляхетну людину руку здіймаєш?! Так май лее, проклятий! — Він розмахнувся шаблею, та Швачка, вдаривши костуром по зап'ястю, вибив зброю з рук. Шабля задзвеніла й упала на землю за кілька кроків від пахолка.

— Оце так драб! — захоплено вигукнув той.

— У-у-у-у, бидло, — завив шляхтич і з піднятими руками кинувся до пахолка. — Боронити пана треба, а він зуби скалить.

Швачка зупинив шляхтича, кивнув пахолкові:

— Розмотуй, чоловіче, мотузку, що біля сідла, та неси сюди.

З-за тинів почали виглядати сусіди. Одна з жінок наблизилася до Швачки:

— Знайшовся-таки козак, що дав одкоша драпіжнику⁽¹⁵⁾ оцьому. Уже так знавісніли пани, що життя нема.

Підійшло кілька чоловіків.

— Поможіть пана на коня висадити, — попросив їх Микита.

— Та що ти, чоловіче, — відсахнувся перший із них. — За таку нечисть руками братися?

— Ех ви, — спалахнув Швачка. — А що ж, шию їм підставляти?

Він підхопив шляхтича на оберемок, кинув на коня, повернув обличчям до хвоста.

— Прив'язуйте його! Та поміцніше! А то ще звалиться ненароком.

Чоловіки гуртом ухопилися за мотузку, швидко обплутали нею пана.

— Ну… як, мостивий? — засміявся Микита. — Не мулько?

— Я шляхтич Стефан Зубрицький, а ви!..

Швачка повернувся до пахолка:

— А ти хто?

— Ян Байрацький, пане-брате.

— Звідки?

— 3 Чорногородки…

Письменний подався вперед.

— З Чорногородки? — перепитав.

— Пан Зубрицький посесором⁽¹⁶⁾ у Чорногрродці…

— Ну, чоловіче, — перервав його мову Швачка, — то й паняй туди. Тільки ж гляди мені! Розв'яжеш пана… не радий будеш, що й на світ появився. Отак.

— Та що ви?! — здивувався Байрацький. — Будьте спокійні. Все буде так, як ви наказуєте.

Схиливши голову й ховаючи криву усмішку, Ян Байрацький повів коней уздовж вулиці. З дворів виходили селяни, улюлюкали, свистали, глузували з. шляхтича, а він мовчки крутився на коні, перелякано блимав виряченими очима й подумки проклинав усе на світі.

— А ви, — повернувся Микита до втікачів, — мандруйте собі далі. Проїдете трохи більше як півмилі, побачите поворот праворуч. Село виднітиметься. То. Княжичі, а по другий бік Ірпеня — Жорнівка. Там російський форпост. Туди й прямуйте. Хай щастить вам.

Жінка вклонилася Швачці й Письменному:

— Спасибі вам, людоньки добрі, спасибі. Хай вас доля не цурається.

Чоловік підійшов до Микити, міцно обняв його, поцілував.

— Вік буду дякувати вам, — сказав.

Посадивши дітей і жінку на воза, він поїхав до ковороту⁽¹⁷⁾, а Швачка й Письменний пішли на Мостище.