"Володимир За¦ць. Втеча (Оповiдання)" - читать интересную книгу автора

заходився доводити своє, емоцiйно притискаючи до грудей повнi руки:
- Чого це сад мiй? Для всiх садив... Вiн - спiльний!
Але двiрничку вмовити було неможливо.
- Самi садили - самi й прибирайте! - урвала вона, стуливши в
посмiшцi губи, даючи зрозумiти цим, що вона теж не дурна i закони,
дяка боговi, знає не гiрше за iнших.
Пiсля цих подiй Мишко спохмурнiв i перестав вiтатися з сусiдами.
А тi теж скоро ухвалили, що "товстопикий iз шiстдесят третьої -
_скандалiст_ i _зануда_", i мовби його й не помiчали.
Згадуючи подiї рiчної давностi, Мишко тупцяв на ?анку, стривожено
й розгублено озираючи порожнiй двiр. I хоч як нечасто траплялися в цю
пору перехожi, все ж їх було досить, аби весь будинок дiзнався про
Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумiв, що за зовнiшньою
байдужiстю сусiдiв, за нарочитим iгноруванням його криється внутрiшня
зiбранiсть, чiпка й вiдточена пам'ять, яка вмить схоплює й мiцно
закарбовує кожну дрiбницю, Мишко знав i те, що, повернувшись увечерi
додому, цi суб'єкти розповiдатимуть приятелям i домочадцям, як
"Ковальчука жiнка додому не пускала, а вiн плакав i просився. Може,
посварились, а може, й iнша причина є".
Мишко зiщулено повiв плечима i примусив себе зайти в пiд'їзд.
Пiднявшись на другий поверх, вiн спинився перед дверима своєї
квартири, обережно, щоб не здiймати шуму, вiдiмкнув замок i прочинив
дверi. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще
сплять?..
Мишко глянув на годинник. Пiв на дев'яту. Вiн сiв у затемненому
коридорi на дерев'яний ящик для картоплi i вирiшив почекати. "Нехай
хвилинна стрiлка дiйде ось до цiєї трiщини на склi, тодi й подзвоню",
- подумав Мишко.
Стрiлка дiйшла до трiщини, потiм збiгло десять хвилин i ще десять,
а вiн усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кiлька разiв
пiдходив до дверей, прикладав вухо: воно тiльки шарудiло об
потрiсканий дерматин, а всерединi квартири було тихо. Зрештою,
наважившись, Мишко подзвонив.
Дверi вiдчинила дружина. На нiй висiла якась бузково-синя сорочка
до п'ят, обличчя було зiм'яте й непривiтне.
- Явився, - сказала вона сердито i, широко позiхнувши, подалась до
ванної.
Вiдчинились кiмнатнi дверi, звiдки, потираючи кулачками очицi,
вийшла п'ятирiчна дочка Свiтланка.
- А, це ти. Прийшов - не згубив пiдошов, - надто серйозно
промовила вона ще хрипким зi сну голосом, старанно наслiдуючи чиюсь
дорослу iнтонацiю.
- Цiлу нiч полював на "гракiв"? - з холодком у голосi поцiкавилась
дружина, виходячи з ванної.
- Я ж тобi ще звечора казав. Було багато викликiв. Не до "гракiв"
було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирiв.
Мишко говорив пiдкреслено лагiдно, аби дружина вiдчула, що нагоди
для сварки немає. Однак сварка мала вiдбутися: дружинi не терпiлось
вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в нiй уже давно.
- Звiсно! - з неприязною посмiшкою зронила вона, взявшись у боки