"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Отава вiдчував себе помолодiлим, виснаженiсть, викликана впертою роботою,
минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливiсть, що ними так умiв
вiн дивувати всiх, хто знав його ближче.
I, певно, в багатьох людей теж добiгали до кiнця днi перебування коло
моря, i люди радiли поверненню додому, але водночас жалко ┐м було
розлучатися з морем i горами, якась непевна тривога закрадалася в ┐хнi
душi, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подiти, кидалися то до
моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися
всi на концерт прибуло┐ з Москви знаменитостi, то забиралися в маленькi
кафе, набивалися туди набгом, сидiли там до пiзньо┐ ночi, а потiм раптом
згадували, що на автовокзалi став до дi┐ новий ресторан, надзвичайно
модерний, з фiнськими меблями, з грузинською чеканкою, i бiгли через усе
мiсто туди, щоб встигнути до закриття.
I в кафе "Ореанда" в цi днi було повно, аж трiщало. Десятки нових
вiдвiдувачiв, якi нiколи туди й не потикалися, блукали тепер помiж
столикiв i допитувалися, чи нема║ вiльного мiсця або хоч коли якесь там
мiсце звiльниться.
- Ореанда,глибоко зiтхаючи вiд насолоди, приказував iнженер,- прекрасне
слово! Особливо коло цього вiкна, наповненого морем. Ореанда.
- Сi-сi! - посвистiв поет.- Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати
цiну слiв. Ореанда - це сi-сi!
- Ще ║ симпатичне слово - "Асторiя",- докинув лiкар.- В Ленiнградi
рессоран "Асторiя" - просто чудо.
- Славнозвiснi слова! - вигукнув iнженер.
- Славнозвiснi - горезвiснi,- посмiхнувся Отава.- Астор був якийсь чи
то спекулянт, чи просто здирщик. Потiм пожертвував якiсь грошi на готель
чи на бiблiотеку - i от пiшло по всьому свiтi: асторi┐, асторii. Я
особисто не вiрю красивим словам.
- I красивим жiнкам,- сказав iнженер, дивлячись поза сво┐ми товаришами
кудись до дверей, щось там розрiзняючи в суцiльному сизому туманi вiд диму
й випарiв.
Вiн дивився туди так уперто, немов вичаровуючи сво┐м поглядом щось
бажане, що всi коло столика теж поступово стали переводити погляди до
дверей, i всi побачили свою художницю' з подругою, маленькою гостроносою
сухою жiночкою.
Вони стояли коло дверей, трохи розгубленi, знетямленi гамором i
задимленiстю, але, певно, надворi було сиро й холодно, ┐м не хотiлося так
вiдразу повертатися туди, звiдки вони щойно прийшли, тому вони з
безнадiйною наполегливiстю намагалися видивитися бодай одне вiльне мiсце.
Художницi, видно, стало жарко, бо вона розстебнула сво║ бiле пухнасте
пальтечко; може, ┐й i не хотiлося сюди йти, а тим бiльше не хотiлося отак
безглуздо стояти коло дверей i вишукувати те, чого тут однаково не
знайдеш, вона щось сказала сво┐й подрузi, зневажливо кривлячи сво┐ лукавi
уста, але та коротко ┐й вiдмовила i вперто блукала поглядом по залу з
байдужою затятiстю, притаманною жiнкам невродливим i трохи зневаженим, якi
звикли пробиватися в життi без будь-чи║┐ пiдтримки i завдяки цьому
виробили в собi твердий характер i неабияку наполегливiсть.
Мабуть, iсну║ магнетизм поглядiв, бо, зрештою, художниця повернула
обличчя до вiкна (а перед тим вона мовби навмисне вiдверталася}, i ┐┐
погляд зустрiвся вiдразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посмiхнулася,