"Павло Загребельний. Диво (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сучасна i з великими претензiяяи, накинув оком на: жiнку найвродливiшу,
точнiше, найгiоказнiшу в усьому санаторi┐. Була вона ще зовсiм молода,
висока, мiцно, але при║мно збудована, мала лукаво вигнутi уста i
рiзнобарвнi очi, стриглася пiд хлопця, носила завжди обтислi светри i
туристськi штани з еластику.
-Якщо я ┐┐ сьогоднi запрошу трохи побацати?-спитав iнженер,- Якi будуть
думки?
- Занудлива особа,- сказав поет,- я ┐┐ знаю. Вона теж з Москви.
Художниця. Вважа║ себе генiальною. Сi-сi!
- По-мо║му, навiть дуже при║мна особа,- зiтхнув лiкар, який починав уже
повнiти i завжди зiтхав, коли бачив струнких молодих жiнок.
- А що скаже професор? - поцiкавився iнженер.
- Якщо вона справдi художниця, то це вже не жiнка,- похмуро посмiхнувся
Отава,- якщо ж лишилася справжньою жiнкою, то нiяка вона не художниця.
- А Жорж Санд? - сказав лiкар.
- Виняток, який тiльки пiдтверджу║ правило.
- Сi-сi! - свиснув поет.- Менi така теорiя до вподоби. Старий, ти
генiй!
- I все ж таки я запрошу ┐┐ на якийсь твiстик,- затявся iнженер. До
снiданку вiн вийшов брезклий i злий.
- Як ваша художниця?-не втерпiв лiкар, втягуючи живiт, для чого йому
доводилося ставити руки на боки i непомiтно заганяти пальцями сво┐
"капiталiстичнi накопичення" пiд ребра.
- А нiяк,похмуро буркнув iнженер.- Отава сказав правильно.
- Ci-ci! - по-сво║му прокоментував iнженеровi слова поет.- А точнiше?
- По-перше, вона не вмi║ танцювати нi твiста, нi взагалi будь-чого
модного, а по-друге, вона вiдмовилася йти на танцi.
- Тобто навпаки,- уточнив Отава,- спершу вона вiдмовилася з тобою йти,
а вже потiм ти вирiшив, що вона не танцю║ твiста. Очевидно, ти послав
телеграму в Спiлку художникiв, i звiдти тобi пояснили.
- Сi-сi! - глумливо посвистiв поет.
Пiсля того цiкавiсть до художницi в ┐хньому товариствi не зменшилася, а
навiть побiльшала, але була то цiкавiсть чисто теоретична. Просто знiчев'я
перекидалися вони мiж собою двома-трьома словами про художницю, коли
бачили ┐┐ пiсля снiданку або обiду, лiкар зiтхав, бо така жiнка, така
жiнка, iнженер поскрегочував зубами, бо як вона смiла, як вона могла, поет
сiсiкав, бо не мiг терпiти поблизу ще одно┐ людини, яка хоче привласнити
неподiльне право на генiальнiсть, лише Отава був абсолютно байдужий до
художницi, як взагалi до всiх жiнок, якi жили в ┐хньому санаторi┐ i якi
зустрiчалися ┐м щодня на набережнiй, байдужий до танцiв, до знайомств, до
любовних пригод.
I хоч по-давньому кепкував зi сво┐х товаришiв, але поступово став
вiдчувати вдоволення щоденним сидiнням у кафе, спокiйним перекиданням
словами, мовчанкою. Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну
гiллячку за вiкном, вiдчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще
люди, доброзичливi, спокiйнi, гарнi, розумнi, хоч i не позбавленi якихось
там вад чи слабостей. Бо хiба ж позбавлений усього того добра ти сам?
Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всi вони мали
роз'┐хатися з санаторiю, вже вiяло з-за моря теплом, казали, що десь
буцiмто навiть зацвiло перше мигдалеве дерево, але цьому нiхто не вiрив;