"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

"зображали об'єктивнiсть", знай ретранслюючи тридцятилiтньої,
допере-будовчо-СРСР-iвської "свiжости" легенди про "продажних агентiв
американського iмперiалiзму", - аж доки пiд таким iнформацiйним натиском не
розгубилися вже й тi, хто сам складав на Майданi пожертви з власної кишенi,
та не махнули рукою: а чорть-його зна,мо', комусь там i платили...
"Опускали" iсторики - тим, що не написали про Майдан правду, "опускали"
кiнематографiсти - тим, що тiєї правди вчасно не зняли (цим, сердешним, то
вже й дивувати не доводиться - вiдмираюча професiя!)... Аж от коли далася
взнаки наша окраденiсть: для власної iсторiї, яка, несподiвано для всiх (i,
головне, для нас самих!), так слiпучо спалахнула на весь свiт усiма водночас
засвiченими "лiхтарями", в Українi просто не виявилося напоготовi
вiдповiдного культурного iнструментарiю. Iсторiя ж, котра не стає
культурою - оповiддю, текстом, задокументованою людською "сторi" про гнiв i
страждання, любов i вiру, - завжди приречена залишатися всього тiльки
вiдкритою зоною для полiтичних спекуляцiй. I не бiльше.
У прозi мене завжди найбiльше цiкавило саме це - як, у який спосiб
iсторiя стає культурою. Як "перекладаються" мовою лiтератури принципово
неохопнi оком суспiльнi процеси, у котрi втягнено мiльйони людей. Ця
книжка - нi в якому разi не персональна письменницька "хронiка революцiї",
хоча деякi, незнанi українському читачевi, iнформацiйнi штрихи до загального
тої революцiї портрета вона, сподiваюсь, i додасть. Але насамперед це спроба
вiдповiсти на головне питання, яке мене тодi мучило, - як водночас проживати
iсторiю i писати про неї. Як, перебуваючи "всерединi" неї, добувати з неї
смисл - той, котрий зрештою й вiдкладається в арсеналi культурної пам'яти
народу.
Опинившись восени 2004-го в епiцентрi iсторичних подiй, як усерединi
12-бального морського валу, я, хоч-не-хоч, змушена була приєднатись до
мiльйонiв моїх спiввiтчизникiв, якi своїми безпосереднiми зусиллями той
наростаючий вал i творили - хто як мiг. Хтось роздруковував за власний кошт
листiвки з Iнтернету, хтось записувався спостерiгачем на виборчiй дiльницi,
хтось, як мiй сусiд-бiзнесмен, дзвонив друзям по телефону й горлав так, що
чути було на цiлий пiд'їзд: "Надо что-то делать, ребята, зто же полная
жопа!", - почуття при тому, за моїми спостереженнями, керувало всiма одне й
те саме: нам вiдверто й брутально, без зайвих церегелiв давали зрозумiти, що
вiд нас нiчого не залежить, що долю нашої країни давно вирiшено без нас, i
чим менше ми будемо висовуватися, тим здоровiшi будемо, - i якраз це пекуче
приниження вiд нав'язаної свiдомости свого безсилля й спонукало дiяти: то
був єдиний спосiб зберегти самоповагу. Пiд цим оглядом мої моральнi реакцiї
нiчим не рiзнилися вiд реакцiй мiльйонiв українцiв. Тiльки от те, що я вмiла
робити найкраще i в чому могла бути найкориснiшою - думати й писати, - вже
не могло мати в моїй країнi й моїй мовi жодного практичного застосування:
для оприлюднення скiльки-небудь врозумливого тексту в українських медiях не
лишилося жодної вiдкритої трибуни. Натомiсть така трибуна, - видна до того
ж, за Гоголем кажучи, "на всi сторони свiту", - була в англiйськiй мовi, i
українському письменниковi на 14-му роцi "умовної незалежностi" не
зоставалось нiчого iншого, як на неї, "общепонятненьку", i перейти.
У нiч побоїська пiд ЦВК з 23 на 24 жовтня, коли вiдчуття вимушеної
нiмоти на вид цинiчної, до зубкiв озброєної брехнi зробилось нестерпним
фiзично, як кляп у горлi, з'явився на свiт документ, яким i вiдкривається ця
книжка, - "Лист iз Києва пiсля "ночi довгих ножiв"". Адресований моїм друзям