"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

хоча безкровних революцiй не буває. Того самого Алiка, про якого в Українi
всi забули. I не тiльки про нього. Хто ще пам'ятає iм'я мiлiцiонера з
Черкащини, вбитого вранцi в день другого туру? (До речi, а що там з його
вбивцями - досi розшукуються?) Або iм'я того чоловiка - з Обухова,
здається? - який, побачивши 24-го листопада на телеекранi порожнiй Майдан
Незалежностi й почувши, що "беспорядки в Києве улеглись", покiнчив iз собою?
(А про нього ж мали б писати всi пiдручники XXI столiття - як про першу
пряму жертву iнформацiйної вiйни!) А хто-не-будь хоч чув iмена тих мешканцiв
Тростянця на Сумщинi, якi свiй "Майдан" провели в реанiмацiї, бо вiдмовились
пити за здоров'я "кандидата вiд влади", як того вимагали вiд усiх присутнiх,
ввалившись до бару, мордатi й голомозi мужчини в шкiряних куртках? I, до
речi, як почувається той зоотехнiк iз Житомирщини, якого 23 жовтня на
мiтингу пiд ЦВК був збив своїм джипом той самий "прикутий до лiжка" нардеп,
чиє пухкеньке личко пiвроку нон-стопом сяє до нас iз телеекранiв?...
Була революцiя. Був народ. Були жертви. Були герої.
А лишилися - тiльки полiтики з безецно, по-ексгiбiцiонiстському
виваленими нам перед очi брудами своєї полiтичної кухнi та веселi
хлопцi-журналiсти, якi, страшенно собою вдоволенi, гасають iз камерами по
нiчних шинках Києва - то за дiвчиною сина президента, то за хлопцем дочки
прем'єр-мiнiстра...
Нацiя з "вiдбитою" iсторичною пам'яттю (треба вiддати належне - її дуже
довго нам вiдбивали!) у черговий раз спускає в каналiзацiйну трубу свою
iсторiю - просто тому, що не вмiє собi з нею порадити.
- Я побачила, що таке iсторiя, - сказала менi в днi Майдану одна молода
американка. - Нам говорили про 11 вересня, що це iсторiя, i той день справдi
багато змiнив у нашому життi, але я тiльки тут, у Києвi, побачила - нi,
iсторiя - це зовсiм iнше. Це - як одночасний вибух багатьох-багатьох
довгонакопичуваних тенденцiй. Як невидимий газ, що тече по трубах, - i треба
тiльки iскри, щоб його присутнiсть враз зробилась видимою, i всi лiхтарi
спалахнули.
Це було найрозумнiше з усього, що я чула про Майдан. I менi було сумно
й боляче, що я це почула вiд американки - а не вiд своїх землякiв, якi в цей
час переймалися куди практичнiшими питаннями. Наприклад, тим, хто стане в
новому урядi мiнiстром культури...
- Яку книжку про вашу революцiю ви б порадили перекласти? - спитав у
мене нещодавно мiй шведський видавець. Йому, бiдацi, i в головi не клалося,
що українськi книгарнi можуть бути досi не заваленi десятками
"пейпербекових" iсторiй революцiї, - з усiма її драматичними людськими
сюжетами, кожен iз яких тягне на окреме оповiдання, та з усiма дбайливо
зафiксованими iменами її жертв i героїв. I як поясниш, що в нас i
книгарень-то "своїх", - не росiянами, цебто, орендованих, - на цiлу
величезну, за європейськими мiрками, країну набереться не бiльше сотнi, i
книжок, усiх сукупно, видається на рiк не бiльше, нiж у враженому масовою
неписьменнiстю Конго або Зiмбабве? Що культурна й iнтелектуальна окраденiсть
давно стала для українцiв нормою - настiльки, що ми її вже й не
помiчаємо?...
Цiлий рiк Майдан "опускали" всi, кому не лiнь. Полiтики, якi, без
сорому казка, привласнили його собi, у дитинно щирому переконаннi, нiби
задля них вiн i збирався. Журналiсти, якi пустили були його повз вуха
суцiльним нерозбiрливим шумом, гейби рок-концерт, а потiм довго й поважно