"Оксана Забужко. Let my people go" - читать интересную книгу автора

на Заходi - письменникам, видавцям, журналiстам, громадським дiячам, - за
кiлька днiв вiн облетiв свiтову павутину, був передрукований у нiмецькiй
"Suddeutsche Zeituhg" i канадськiй "Globe and Mail", у десятках
iнтернет-видань Європи й Америки, вiд Iрландiї до Польщi, i для багатьох
країн уперше прозвучав тодi, за визначенням американської "Вoston Globe", як
"Ukraine's Scream" - "крик України"... (Рецепцiя цього листа - то окрема
тема: видгукiв на нього надiйшли сотнi, але найдужче мене потряс був один -
вiд розгнiваного дiаспорного професора, який, хоч i вимовляючись своєю
"непоiнформованiстю" щодо українських справ, усе ж не завагався згорда
заявити, що український народ, мовляв, цiлком заслуговує на ту владу, яку
має, i "жахливi перебiльшення мiсiс Забужко" слiд просто iгнорувати, як
такi, що свiдчать про її неповагу до майбутнього народного волевияву на
пiдтримку чинної влади, - скiльки таких "ляпасiв" на адресу українського
народу було потiм, уже в днi Майдану, вiдважено в захiднiй пресi "старими
кремлiвськими псами", "лiвими", "троцькiстами", i ким-там-ще, про те в нас
широка публiка ще слихом не слихала, читаючи ж цього, першенького, я нiби
увiч побачила, як вiдбувалася свого часу колаборацiя захiдних iнтелектуалiв
i з гiтлеризмом та сталiнiзмом, - як, ситi й задоволенi, так само
роздратовано вiдповiдали вони тим, хто також пробував тодi "кричати": "У
Радянському Союзi панує абсолютна свобода" [Сартр, 1954], або ж, iще
вiдвертiше: "Ми пiдтримаємо вас тодi, коли ви будете сильнiшi" [Мальро,
1935], - "мiй" професор, нотабене, також цього лiта прибув в Україну з
доповiддю про Помаранчеву революцiю: тепер, коли ми "сильнiшi", вiн також
нас "пiдтримує", - знак, що за минуле столiття свiт не надто змiнився i, на
жаль, небагато чому навчився, тож тим приємнiше усвiдомлювати, що українцi
бодай деякi з урокiв своєї страшної iсторiї таки, Богу дякувати, засвоїли!)
Всi статтi й iнтерв'ю, зiбранi в першому роздiлi цiєї книжки, писалися
по-англiйському, напередоднi Майдану i в перший його тиждень (крiм єдиного,
вже "пiсля-майданного", росiйського iнтерв'ю: росiяни iнформацiйно
"привiдкрилися" до України щойно аж перед третiм туром), - коли спати
вдавалося по 2 - 3 години на добу, решту ж часу я працювала отим "криком
України" - або, коли завгодно, "фронтовим кореспондентом". Ця сторiнка, поза
сумнiвом, належить до iнформацiйної iсторiї нашої революцiї - i вже тому
мусить бути повернута сьогоднi (у перекладi на рiдну мову автора)
українському читачевi. Сподiваюсь, коли-небудь новi поколiння журналiстiв
будуть щиро шокованi, дiзнавшись, що 2004 року Україна не мала анi своїх
кореспондентiв на Заходi, анi постiйно акредитованих захiдних - у себе, а її
iнформацiйна iзоляцiя вiд так званого "цивiлiзованого свiту" була такою
моторошно глухою, що моя стаття з "Wall Street Journal Europe" була вивiшена
на одному з найiнтелiгентнiших (авжеж!) українських iнтернет-сайтiв,
"Обкомi", - у передруковi з inоsmi.ru: скороченою наполовину, зi змiненим
заголовком, - звичайна росiйська цензурна практика, про що українськi
журналiсти, ймовiрно, не пiдозрювали нi сном, нi духом... Як i за часiв
СРСР, в усьому, що дiється "на захiд вiд Чопа", Україна живилась - i досi
продовжує живитись - тими iнформацiйними покидьками, якi їй перепадають iз
росiйського столу.
У квiтнi в Нью-Йорку, пiд час першого Всесвiтнього фестивалю
письменникiв (подiя, про яку, знов-таки, росiйське телебачення розповiдало
досить широко, до нашого ж поля такi "гурманськi страви" вже не
доходять...), У розмовi з нiмкенею Карен Емке, авторкою пронизливих