"Меридіани (На украинском и русском языках)" - читать интересную книгу автора (сборник)

НІ ПАБАР І НІПАБАРІЯНИ

Герман ще раз оглянувся навколо. Навіть поверхня “моря” на Ні Пабарі була виразно опуклою, як на велетенському глобусі. Здавалося, що це справді вода, котра здіймається півсферою над сушею.

— Як бачиш, — посміхнувся прадід Германа Юрій Степанович Чуєв. — Тут до горизонту рукою подати. А на Землі всі розміри і відстані у тисячу разів більші. Словом, Земля — планета, а це — її мініатюрна копія. Довжина екватора — три з половиною кілометра, глибина “атмосфери” — близько п’яти метрів. Більшість річок перестрибнути можна. На це диво наші давні предки витратили кілька століть виснажливої праці. Навіть з допомогою сергусіянської техніки нелегко було працювати тоді людям під землею. Незвичайно!

Так, це була справді незвичайна споруда. Якщо весь астероїд Ні Пабар являє собою губчастий “стільник”, тобто велетенську гору, пронизану лабіринтами печер, то в його центрі древні земляни “вирізали” досить велику кулю, надавши їй якомога більшої схожості з тодішньою Землею. Власне, це й був велетенський “глобус” планети Земля, на якому у масштабі приблизно 1:1000 було рельєфно відтворено все: і моря, і океани, і материк. Цей “глобус” утримується всередині астероїда численними скелями, що з’єднують його зі “стільником”. Кожна чарунка “стільника” виконана зі зцементованих порід, ізольована від інших двома герметичними дверима…

Герман поглядав на прадіда Юрія, той — на нього. Обоє в задумі мовчали. Та що тут скажеш такого, що могло б виразити всі розмаїті почуття подиву і захоплення інженерною доцільністю мешканців Ні Пабара і водночас співчуття до його населення, вимушеного стільки років поневірятися у космосі без сонячного світла і природного повітря?..

Астронавти вже знали, що більшість нілабаріян лежать у глибоких печерах у стані анабіозу. Постійно чергувала на космічній станції Ні Пабара лише частка древніх землян, котра, відбувши свою дворічну вахту, теж засинала на десятки років. До цього змушували побоювання за ті запаси повітря, води й продовольства, які були розміщені на Ні Пабарі як у тілі цього центрального “глобуса”, так і в кожній чарунці—печері зокрема. Життя ж усьому Ні Пабару давала компактна термоядерна установка, побудована древніми сергусіянами ще тоді, коли Ні Пабар був величезною горою на материку Маорія. Це вона освітлювала і обігрівала всі закутки губчастого астероїда, живила пристрої з регенерації повітря і води, теплиці, розташовані десь в глибині оцієї центральної кулі.

Герман ледве відірвав зачудований погляд від поверхні “моря” і повернувся до скелястого берега, на якому під засушеною пальмою сидів прадід Юрій і, лаштуючи кінокамеру, показував ліворуч, поверх невеликої “затоки”. Там, під склепінням печер, майже над самісіньким “суходолом” у межигір’ї, клубочилися імітовані хмари, лунав далекий грім, спалахували блискавки.

— Гроза хоч не справжня, а лабораторна, — вже не посміхаючись, підвівся прадід, — проте слід поберегтися. За таких умов ми з тобою, правнуче любий, перетворюємось у чудові громовідводи! А це вже не іграшка. Тікаймо он у ту печеру під горою. Здається, в ній домовлялися зустрітися учасники пікніку.

Двоє Чуєвих, зібравши речі, швидко попрямували до чорного отвору печери. І тільки вскочили під її гранітні склепіння, як сюди докотилася штучна грозовиця.

— Сюди, до нас! — гукав з глибини освітленої високої печери академік Курганов. — Зараз ми без машини часу побуваємо у далекому минулому Землі. А поки з’являться дійові особи, пропоную предкам і нащадкам славного племені Чуєвих по кухлю кави, звареної за рецептом 14-тисячолітньої давності!

Астронавти плазмольота впереміж з ніпабаріянами сиділи на численних сіруватих валунах, що всіювали долівку великого гроту. Ніпабаріянин, одягнутий у звірину волохату шкіру, подавав гостям глиняні кухлі, від одного погляду на які у Юрія Степановича мимоволі забило подих: в археологічних музеях Землі кілька черепків з таких кухлів вважалися б виключно рідкісною знахідкою!

— А так! — перехопив погляд Юрія Степановича Курганов. — Оті шкури на “офіціанті” — звичайний маскарад. Такими були земляни, коли до них уперше спустилися сергусіяни. А кухлі справжні, кожному по 14–15 тисяч років! Та запросили нас сюди не заради них. Чи не так, Кореню Туорудовичу? Не ображаєтесь, що я так вас величаю?

Лисий, сухорлявий, стрункий, але невисокий на зріст ніпабаріянин, котрого астронавти вже добре знали, щось запитав у свого помічника у білій довгій одежі вченого-жерця, послав його ще далі в глиб печери і, звертаючись до всіх друзів Курганова, сказав:

— Мого батька звали Туорудом. У нас усі носять імена батьків чи матерів. І я Туоруд. А запросили ми вас сюди ось для чого. Як пам’ятаєте, ми спустилися в центр Ні Пабара, щоб побачити точну копію Землі до катастрофи. Спершу це було просто ядро майбутнього астероїда, утворене для міцності споруди. Перетворити його в копію Землі порадили сергусіяни.

Тепер ми умовно перебуваємо на тодішньому узбережжі Зеленого моря, тобто, по-вашому, Льодовитого океану. Зараз ви це місце називаєте півостровом. Таймир. Як бачите, з імітації рослинності в наш час, при тодішньому розміщенні полюсів Землі, тут був помірний пояс. … Але час уже вирушати на Маорію, друзі!

Мандрівники почали групами виходити з печери, а разом з ними рушив до виходу і Герман. Поряд крокувала онука Туоруда, маленька, на диво струнка Натадмар. Не вперше за цю подорож по Ні Пабару Герман вловлював і на собі майже по-дитячому обожнювальний погляд цієї вісімнадцятилітньої нілабаріянки, що незвично тривожив хлопця. А вона довірливо вклала свою маленьку руку в його широку долоню:

— Не поспішай, Германе. У тебе такі широкі кроки, що мені хоч біжи за тобою!

— Розумієте, шановна Натадмар…

— Ти знову забув, що у нас немає звертання на “ви”! — радісно і дзвінко засміялась дівчина. — За це ти знову беззастережно виконаєш якесь моє бажання!

— Вони всі у тебе однакові! — почервонівши, озирнувся довкола Герман. — Ти вже доросла, а тобі досі пустощі в голові.

— Та які ж це пустощі? — всміхалася Натадмар. — У нас усі дівчата бажають, щоб юнаки носили їх на руках. Хоч трохи. А ти такий великий і дужий, що можеш через всю Маорію мене перенести!

— Ти от що, — зовсім зашарівся Герман, бачачи, що дехто вже посміхається, прислухаючись до слів ніпабаріянки. — Прошу тебе, краще розкажи, що ти знаєш про свою Маорію. Добре?

— Як хочеш, — закопилила губенята Натадмар. — Починати з координатів? Це я знаю — адже прамбу, або, по-вашому, вищу освіту у жерців одержала… Так от…

Герман стис руку дівчини: мандрівники знову йшли під високими склепіннями печер, що обіймали ядро Ні Пабара. Шлях недовгий — всього близько чотирьох кілометрів по екватору “глобуса”. Однак уже через півгодини мандрів по напівтемних катакомбах із затхлим повітрям астронавти відчули втому. А ще треба було дістатися до тої великої печери, долівка якої зображала Маорію — зниклий на Землі материк. Мовчазний і зосереджений ніпабаріянин Бусуд, поглядаючи вперед, впевнено вів незвичайний загін по маршруту. Колись древні земляни прийняли сергусіянських космонавтів за богів з неба. А тепер ось у його загоні екскурсантів — нащадки землян! Який складний світ!

— Так от, — пролунав голос Натадмар. — Так от, про координати. Але спершу про координати тих місць, якими ми будемо проходити. Кажуть, що на Землі все, що ми зараз бачимо, у тисячу разів більше. Не знаю. Я звикла до Ні Пабара. Ось до цього Зеленого моря, яке ви чомусь назвали Льодовитим океаном.

— В його центрі тепер знаходиться Північний полюс Землі.

— Ніяк не звикну. Мій дід каже, і нас цьому вчили, що Північний полюс Землі — це точка на південному мисі теперішньої Гренландії. А Південний полюс — це десь біля острова Двох Китів. От поглянь на наш “глобус”.

Герман огледівся довкола і здогадався, що острів Двох Китів тепер земляни називають Новою Зеландією.

— Це вже я зрозумів. Так розміщувалися Полюси Землі до катастрофи?

— Атож. До зустрічі з кометою Кідра-47.

Герман подивився праворуч. Древня Гренландія, хоч і була тут у тисячу разів меншою за справжню, все ж здавалася великою. Загін знову крокував швидко, він міг за годину обійти Ні Пабар по екватору і тому Гренландія хутко зникла, а під ногами вже розлягався рельєфний макет якоїсь материкової суші.

— Материк Еса, або, по-вашому, Америка, — розповідала дівчина. — До катастрофи цей континент був значно менший, як бачиш.

— Та тут вони всі майже іграшкові. Мій батько пам’ятає (Герман не наважився відкритися цій чудній дівчині у потаємному: пам’ять Сергія Чуєва служила йому вже постійно і чітко), що за цим материком Північної Америки йде далі Південна. Чи не так?

— Он вже Маорію видно!

Герман подивився вперед. Мандрівники перейшли ще одну дуже опуклу “водну” поверхню і вдалині відкрився острівець — континент Маорія. Обрисами він нагадував кленовий листок, який вперше Герман побачив у гербарії плазмольота ще в дитинстві, коли вони залишилися на кораблі вдвох з матір’ю. Мати! Як вона почуває себе зараз там, поряд з батьком у ніпабаріянській лікарні. Батькові покращало. Він пригадав усе, що з ним сталося, пізнав Лан і всіх астронавтів. Лан навіть раділа з цього. Однак і досі батько не йняв віри, що Герман — його син, розмовляв з ним неохоче.

З дня останньої зустрічі на чолі Германа лягла глибока зморшка. Нерозрадний смуток зачаївся в очах юнака. Тим-то прадід Юрій і взяв правнука у цю, здавалося, веселу мандрівку — пікнік по Ні Пабару.

— Знову замислився? — торкнулася рукою плеча Германа Натадмар. — І що мені з тобою робити? Ледь я змовкаю, тебе вже нема зі мною! Так я ніколи не виконаю доручення свого діда Туоруда!

— Якого доручення? — здивувався юнак.

— Та щоб тебе з задуми виводити, до дійсності повертати. Та не мені тебе розраджувати! До тебе не дівчину треба було приставити, а бездушного “ЛЯЛ-20”. Ото б вас і двоє було! Один одному — пара!

— Он воно що! — мимоволі посміхнувся Герман, вперше бачачи, як сердиться чарівна ніпабаріянка. — А чим цей ваш “ЛЯЛ-20” такий знаменитий?

— Це жива істота, яку древні сергусіянські космонавти добули на одному астероїді в Галактиці і доставили на Землю. Тільки ця істота — представник кристалічного життя. Отій кулі з невідомої речовини — 20 мільйонів років! Ми називаємо “ЛЯЛ-20” Кібером, але він знає більше за всіх нас і вас про зародження і вмирання світів у кількох Галактиках! Розмовляє з представником будь—якої цивілізації його мовою з першого ж побачення. Для життя йому потрібне одне — сонячне світло. Та я ось вас зведу — побачиш і почуєш. А ось і Маорія.

— Я її вже добре бачу, — байдуже, все ще думаючи про батька, відказав Герман. — На цьому місці — тепер Тихий океан. Якщо мене запитають на Землі, де була колись Маорія, ваша батьківщина, я дам точні координати. Ти бачила глобус теперішньої Землі?

— Бачила. Там з’явилася Австралія, якої на нашому глобусі нема.

— Я не про те. Ти бачила, що на місці вашої Маорії тепер Тихий Океан? Так, так, лише окремі острови нагадують про колишні її обриси. Ваші вчені доводять, що саме сюди, на Маорію, впала половина планети, захопленої з близької до Землі орбіти кометою. Так? Отож, поки все це дуже схематично, але мені здається, що я маю рацію, думаючи про причини утворення гігантського кільця гір на Землі після катастрофи. Маорія від велетенської сили удару опустилася на дно океану, а навколо “лунки” виникли “видавлені” з верхніх шарів Землі гори. Така моя гіпотеза. От як зустрінуться наші і ваші вчені на раду, перевірю, наскільки я правий. Якої ти думки про мої припущення?

— Не знаю. Можливо, ти правий. Недарма всі жінки з плазмольота вважають тебе людиною з могутнім аналітичним розумом. Кажуть, що тобі все дуже легко дається. А я думаю про інше. Якщо про все швидко і легко дізнаєшся, чи не нудно жити?..

Герман не встиг відповісти на відверте і колюче запитання Натадмар. Загін тоді йшов до столиці Маорії Другабсу, що означає Володар світу.

Це було єдине місце на Ні Пабарі, де в синерамах були відтворені споруди — будинки, дороги, площі.

Саме тут зустрічати астронавтів вийшло кілька древніх другабсців. Герман вдивлявся в обличчя людей, котрі, здавалося, щойно прокинулися від важкого сну. Обличчя літніх ніпабаріян були непроникливі і зосереджені. Молоді, а таких було мало, поводили себе більш жваво: здіймали вгору обидві руки, щось вигукували, посміхалися.

Група мандрівників попрямувала до печери Вищої Думки. Посеред печери була розташована піраміда останнього володаря Маорії Михфедчета. Піраміда складалася з ідеально відполірованих гранітних кубів. Герман уже знав, що десь за цими гранітними кубами в своїй усипальниці в стані анабіозу перебував сам Михфедчет. Колись він заповідав “розбудити” його при наближенні Ні Пабара до Землі. Після зустрічі з плазмольотом рада старійшин Ні Пабара вирішила не турбувати Михфедчета і справлялася зі всіма ділами за допомогою колективної думки. Ніпабаріяни довідалися від астронавтів плазмольота про нову високу цивілізацію на Землі, і бажання швидше дістатися додому стало невідворотним. Деякі вчені-жерці Ні Пабара, знаючи, як суворо охороняв таємниці знань Михфедчет, розповідали, що він просто хотів якнайдовше зберегти владу династії Михфедчетів бодай на цій “грудці”, щоб потім, повернувшись на Землю, утвердитися на ній богом. Для повернення на планету на Ні Пабарі досі зберігалася сергусіянська ракета. Герман ледве усвідомив холодну жорстокість правителя Маорії: це він перед катастрофою затримав сергусіянський корабель, знищив його екіпаж, залишивши лише пілота Кремга Зея, якого поклав в усипальниці поряд з собою.

— Як бачиш, — поглядаючи на піраміду Михфедчета і немов угадуючи думки Германа, сказав капітан Новиков, — тут все так дивно переплелося, що не відразу второпаєш, як поводитися. Колись люди на Землі за допомогою космонавтів Сергуса досягли високого рівня науки і техніки. Адже перший візит сергусіян на Землю відбувся за шість сторіч до глобальної катастрофи. За цей час на Землі сталися зміни, сліди яких ми досі знаходимо на острові Пасхи, в джунглях Мексики, Африки, в печерах Тібету, пісках Сахари. В музеях космічних знахідок Сергуса я бачив докази започаткування цивілізації на Землі. Другу експедицію на Землю сергусіяни надіслали за кілька десятків років до катастрофи. Тепер зрозуміло, чому сергусіянська ракета не повернулася… Кремг Зей… Ось хто знає те, про що ми лише здогадуємося.

— Завтра рада вчених Ні Пабара і плазмольота, там і зустрінетесь з ним, — підійшла до Германа і Новиков а Натадмар. — Дозвольте, капітане, забрати вашого похмурого друга. Я хочу ще сьогодні почути його сміх.

Герман заглянув в очі Натадмар і несподівано посміхнувся: такими вони були незвично серйозними і сердитими у цієї веселої і милої істоти.