"Меридіани (На украинском и русском языках)" - читать интересную книгу автора (сборник)

ЖИВА РІКА ВСЕСВІТУ

Сильне, але не різке світло ллється зі стелі на операційний стіл, на якому лежить головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв. Ніпабаріянин Чавпуд знову і знову схиляється над його розсіченими грудьми.

Час від часу лунають уривчасті накази хірурга і асистент Габрієлопа не подає, а твердо вкладає в його руку новий інструмент. Туоруд, котрого земляни з плазмольота назвали Коренем, стоїть за крок від столу і, важко дихаючи крізь пов’язку, стежить за точними і спокійними рухами ножиць і скальпеля.

От хірург вийняв з грудей Чуєв а зранене серце і обережно, немов боячись зробити боляче, передав його асистентові. Потім прикипів очима до шкали апарата штучного кровообігу. Ритмічно здригалася чутлива стрілка. Як не був підготовлений Корінь до цієї миті, а його мимоволі охопив неспокій. Серце Сергія Чуєва тепер лежить на хірургічній таці нерухомою частинкою тіла, а живить його лише бездумний механізм. Та хірург уже знову схилився над розсіченими грудьми пацієнта.

— Серце — 250! — говорить хірург, не підводячи голови від рани.

Корінь повертається і бачить під прозорою плівкою на столі кілька зморщених кульок, які називаються штучними серцями.

Йому, астроному, далекій від медицини людині, не віриться, що ця схожа на ядро волоського горіха річ з кулак завбільшки, вільно розкриється, стане еластичною і запульсує в людських грудях.

Габрієлопа взяла одне з сердець, занурила його в розчин і швидким рухом подала хірургові. Чавпуд узявся до найвідповідальнішої частини операції.

Корінь знав, що сергусіянські вчені працювали над штучним серцем кілька століть, пережили багато невдач і розчарувань, доки створили двигун з заданою програмою роботи від ста до трьохсот років. В кожному такому серці був атомний мікродвигун у капсулі завбільшки з півпальця. Він міг би займати значно менше місця, якби не потреба надійної захисної оболонки від опромінення.

Штучне серце! Чавпуд каже, що воно працюватиме наче живе, чутливо вловлюючи біоструми тіла.

— Увімкнути штучне серце — 250! — здригнувся від слів хірурга Корінь.

Габрієлопа подала Чавпудові шнур з двома клемами, хірург обережно підключив їх на мить до штучного серця, і воно сколихнулося, запульсувало.

— Вимкнути автомат штучного кровообігу!

Все робилося швидко, точно, обережно. Ще раз перевіривши роботу серця, хірург зняв ранорозширювачі і взявся закривати основний розріз.

— Протиракова вакцина введена?

— Ви про це вже всьоме питаєте, — не задоволено відповіла Габрієлопа, пораючись біля апаратів.

— Правильно. Сім разів від мір, як кажуть друзі з плазмольота. А тим паче в такій справі. Ну, от і все. Жити тепер нашому гостеві всі двісті п’ятдесят років! Ну, забирайте хворого в камеру. Щасливих йому снів!

— Ви все жартуєте! — забринів знову голос Габрієлопи. — Самі ж знаєте, що у хворого повністю відключена пам’ять! А в тому залізному горісі, що називається плазмольотом, його чекають дружина і син. Скільки років чекають! Хіба хто з наших міг би отаке витримати?!

— Так, це правда. Ослабли духом і тілом ніпабаріяни за цей політ. Доки ми ще там, на Землі, готувалися до наступу катастрофи, доки перед усією Маорією стояла близька і велика мета: врятувати надбання цивілізації для наступної людської ери, кожен з нас був богатир тілом і духом. А тепер як буде? Було три тисячі жителів на Ні Пабарі, а залишилося 243. Скільки ніпабаріян померло від невідомих хвороб чи загинуло в далеких світах. Та ще страшніше — втрата мети, сенсу життя. Кого б не взяв з дорослого населення, кожен з нас захворів на найстрашнішу хворобу — апатію і байдужість. З точки зору стимулювання життєвих процесів, це можна пояснити: наші люди не вірили, що, повернувшись, ми застанемо на Землі високу цивілізацію. Хто ж знав, що за наші сто шістдесят чотири роки польоту на рідній планеті минуть тисячоліття? А хто може знати і уявити невідомий нікому вплив тривалого польоту з величезною космічною швидкістю на організм не просто істоти, а саме розумної істоти, народженої і сформованої в Сонячній системі рідної Галактики?

— Але тепер все має змінитися? — запитала Габрієлопа. — На Ні Пабарі тільки й розмов, тільки й сподівань на зустріч з людьми вторинної цивілізації. Всі вони — як древні наші воїни. Тільки ще вищі за нас зростом, сильні, могутні!

— Але й вони були уражені хворобою краба, не забувай! Ми називали цю хворобу, занесену у Сонячну систему мандрівниками з Крабовидної Туманності ще тисяч двадцять років тому, крабовою, а вони, нові наші друзі, найменували її раком. Добре, що ми хоча вміємо з нею боротись. Тепер люди з плазмольота величають нас рятівниками, а того не знають, що це вони врятували нас від зникнення у безвісті!

Корінь-Туоруд, нахиливши лису голову, уважно прислухався до розмови хірурга Чавпуда з асистентом. Так, вони, звичайно, праві. І кому, як не йому, старійшині Ні Пабара, знати, що зустріч з землянським плазмольотом відкриває нову, чудову сторінку в історії минулого, сучасного і майбутнього рідної Землі!

— Старійшино! — вивів Кореня з задуми голос лікаря-жерця Гідопа. — Наш гість розплющив очі і просить напитися!

— Яка радість! — пошепки сказав Корінь і гучно додав: — Виконайте його прохання і не відступайте від нього ні на крок! Хай поряд з вами буде “ЛЯЛ-20”. Хай вхопиться він за ниточку пробудженої свідомості. Оповістіть весь Ні Пабар: є заради чого жити і діяти! Згадайте і застосуйте ліки Сонця! Хай ніхто не знатиме спокою, доки наш гість не здобуде втрачену силу розуму!

Корінь наблизився до Чавпуда:

— Кілька днів залишається до зустрічі з астронавтами плазмольота, — сказав він. — Як проходить їх лікування?

— Гості закінчують повторний десятирічний курс. Це — надійно. Кожен з них отримає такий імунітет до крабової хвороби, що вже ніхто з їхніх нащадків до двадцятого покоління не захворіє. Крім того, міліграм крові від такого донора зможе назавжди здолати крабову хворобу в іншої людини Землі. Одне мене лише бентежить…

— Що саме? Є випадки білкової несумісності нашої крові з їхньою?

— Та ні! Просто після лікування наші друзі ще трохи підростуть. Чи не викличе це в них якихось негативних емоцій? Вони ж і так усі високі на зріст, а скоро стануть в порівнянні з нами просто велетнями!

— Треба до всього бути готовими. Я викличу на розмову їхнього професора Петровського і пораджусь.

…В той час, коли знайомі астронавтам ніпабаріяни докладали всіх зусиль, щоб вилікувати головного радиста плазмольота, зворушливо готувалися до зустрічі, на плазмольоті розгорнулися не менш хвилюючі і бурхливі події.

Весь екіпаж корабля був розбуджений від електросну, і в каютах панувало незвичайне пожвавлення. Астронавти готувалися до виходу на дивний астероїд. Ті, що “проспали” двадцять років польоту і не помітили свого лікування, дивувалися не стільки тому, що вони знову цілком здорові, скільки зустрічі з юнаком Германом і його матір’ю Лан, якої, всі запевняли, зовсім не торкнувся час. В залі астронавігаційної професор Петровський, оточений друзями, розкривав секрети зцілення землян.

— Справа в тому, друзі, що всім вам, доки ви спали, була введена вакцина, виготовлена з крові землян, у яких уже виробився імунітет.

— Я був здоровий, — мовив Герман. — Навіщо ж і мені ввели ту вакцину?

— Е, синку, хто знає, чим нас ще зустріне таємничий космос? Тепер з нашої крові можна виготовити стільки протиракових ліків! І найцікавіше в них те, що ми тепер рости будемо, Германе!

— Як рости? — не зрозумів Герман.

— А дуже просто. Рости, і вже! — посміхнувся Юрій Олексійович. — Ти сьогодні скільки разів снідав?

— Двічі, — почервонів юнак. — І вже зараз відчуваю страшенний голод.

— То ж бо то й воно! — весело схопився з крісла професор. — Ходімо до їдальні. Запевняю тебе, що там ми побачимо цілий загін астронавтів! Якраз час обіду.

Герман, простуючи коридорами до просторого залу їдальні, думав про загадкову заяву професора. В їдальні й справді вже було повно астронавтів. Герман розповів про новину: всі підростатимуть, мов діти.

Хтось хмикнув, художник Ксенія Василівна здивовано озирнулася, немов шукаючи поглядом дітей у залі, та згодом всі замовкли, звернувши запитливі погляди на Юрія Олексійовича.

Професор спокійно доїв страву, витер губи і руки, сьорбнув сухого сергусіянського вина.

— Я слухаю вас.

— На скільки сантиметрів ми підростемо? — злякано подивилася на нього і без того висока лаборантка Лариса Лєскова. — Невже набагато?

— Цього я не можу точно сказати, — посміхнувся Петровський. — Все залежить від особливостей кожного окремого організму. Але попередні підрахунки свідчать про те, що кожен з нас може підрости на 20–25 сантиметрів.

— Двадцять сантиметрів — мінімум? — злякано зойкнула Лариса. — Я нагадуватиму жердину!

— Я за максимум! — бадьоро загув бас низенького на зріст академіка Курганова. — Прибуду на Землю велетнем!

Герман, досить високий на зріст для свого віку, гадав про інше: якщо йому судилося одержати “максимум”, як тоді бути з космічним міжпланетним костюмом — КМК? Він же “пошитий” на певний зріст!

— Не біда! — заспокоїв його капітан Новиков. — Внесемо конструктивні зміни. От тільки ліжка в каютах доведеться змінювати, одяг новий та взуття шити. Та попереду — три місяці польоту до Землі, встигнемо перебудуватися.

Герман зітхнув.

Юнак щораз частіше помічав, що з ним коїться щось незвичайне. Недавно в каюті, коли він чи то спав, чи то снив у задумі, йому перед очима раптом яскраво і до болю в серці вималювалася картина прощання екіпажу плазмольота з землянами перед відбуттям у космос. Герман начебто й собі стояв серед астронавтів, але був не Германом, а його батьком — Сергієм Вікторовичем Чуєвим… Бліде обличчя матері. Беззвучно ворушаться губи, але Герман, тобто Сергій Чуєв, угадує слова: “Бережись, синку. Повертайся, рідний!”

Ця болюча картина уривалася. Їй на зміну напливав сон, незвичайний, прекрасний і бажаний.

Він на Землі. Іде вулицею якогось незнайомого і водночас дуже рідного міста. Он там і його будинок сяє проти сонця прозорим фасадом. В одному з під’їздів хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів.

Далі Герман підходить до берега ріки, сідає в глісер поряд з якоюсь білявою дівчиною. Пропливають павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвертається на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Герман оглядається і помічає на собі уважний погляд блакитних очей незнайомої.

— Вибачте, ви не Сергій Чуєв?

— Так, — згоджується Герман. — Я Сергій Чуєв. А що? Я забув запропонувати вам зручне місце? Ви образились?

Дівчина сміється. Потім кудись зникає, і Герман зустрічає її вже в саду.

— Привезіть з космосу на Землю дерево вічної юності, — наказує йому білява.

— А хто ви?

Та дівчина знову зникає. Натомість Герман бачить великий зал, де сидять люди, земляни, які проводжають його в космос. Серед них він бачить і ту біляву дівчину з великими голубими очима.

— Я — Ліда Копанюк, — дарує вона Германові щирий усміх. — Буду чекати на ваше повернення!..

Розплющивши очі, Герман довго не міг зрозуміти, чи сон це був, чи спогад. Останнє — неймовірне. То чому ж він і тепер, прокинувшись, доповнює в думці подальші події?..

“Космічне божевілля! — ворухнулося в серці жахливе припущення. — Негайно розповісти про все академіку Курганову і професору Петровському”.

Олексій Платонович Курганов, стривожений розповіддю юнака, вимагав подробиць.

— А мені все ясно, — переможно поглянув на колегу Юрій Олексійович Петровський. — Колись ваш біологічний геній відкрив нам передачу думки на відстань, пам’ятаєте? Ну й досить з вас, біологів. Тепер наша черга. Все, що розповів Герман, — один з сильних проявів спадкової пам’яті.

— Спадкової пам’яті? — вигукнув Курганов. — Та ви розумієте, на що замахуєтесь?

— Не я, — посміхнувся Петровський, — а сергусіяни. Герман — син Лан, про це не треба забувати!

— Справді, — погодився Курганов. — За всіма останніми подіями якось не думалося, вірніше, я не сподівався, що отак відразу код пам’яті РНК сергусіян уже в першому поколінні покаже себе. Гм! Якось незвично і незвичайно, але й чудово! Тільки не віриться, щоб це був перший прояв. Германові ж — двадцять!

— Прояви були й раніше, — торкнувся плеча Германа Петровський. — Я просто не хотів йому все розжовувати. Нудно було б йому тоді в нерухомому плазмольоті.

— Я багато вже про що здогадуюсь, — втрутився у розмову вчених Герман, — але ще більше для мене залишається неясного. Отже?

— Отже, ніякої космічної хвороби психіки у тебе нема, — відповів Петровський. — Ще в десятирічному віці у тебе помічалися прояви спадкової пам’яті, тобто ти тоді почав уже “згадувати” те, що знав твій батько.

— Батько? — нараз згадав подробиці свого “сну” Герман. — Тепер я розумію… Але хто вона, ота дівчина, про яку я вам розповів? Чи немає якихось слідів події… Ну, щоб уточнити, чи правильно передається код пам’яті РНК…

Курганов і Петровський переглянулися і, не втримавшись, розреготалися.

— Все передається правильно, Германе, навіть сильніше, ніж можна було сподіватися. Та ще при тому, коли в коді РНК зашифрований дівочий образ! Тут і сил для “згадування” докладати не треба, молоде серце його так і малює… А от з формулами трохи складніше, чи не так? — Петровський весело і дружньо поглядав на Германа, мовляв, знаю я всі твої секрети, хлопче!

— Все правильно, — вже без посмішки сказав Петровський. — Проглянь кінофільм з кадрами прощання астронавтів з землянами. Здається, там є якась дівчина, з якою прощався твій батько.