"Меридіани (На украинском и русском языках)" - читать интересную книгу автора (сборник)ЖИВА РІКА ВСЕСВІТУСильне, але не різке світло ллється зі стелі на операційний стіл, на якому лежить головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв. Ніпабаріянин Чавпуд знову і знову схиляється над його розсіченими грудьми. Час від часу лунають уривчасті накази хірурга і асистент Габрієлопа не подає, а твердо вкладає в його руку новий інструмент. Туоруд, котрого земляни з плазмольота назвали Коренем, стоїть за крок від столу і, важко дихаючи крізь пов’язку, стежить за точними і спокійними рухами ножиць і скальпеля. От хірург вийняв з грудей Чуєв а зранене серце і обережно, немов боячись зробити боляче, передав його асистентові. Потім прикипів очима до шкали апарата штучного кровообігу. Ритмічно здригалася чутлива стрілка. Як не був підготовлений Корінь до цієї миті, а його мимоволі охопив неспокій. Серце Сергія Чуєва тепер лежить на хірургічній таці нерухомою частинкою тіла, а живить його лише бездумний механізм. Та хірург уже знову схилився над розсіченими грудьми пацієнта. — Серце — 250! — говорить хірург, не підводячи голови від рани. Корінь повертається і бачить під прозорою плівкою на столі кілька зморщених кульок, які називаються штучними серцями. Йому, астроному, далекій від медицини людині, не віриться, що ця схожа на ядро волоського горіха річ з кулак завбільшки, вільно розкриється, стане еластичною і запульсує в людських грудях. Габрієлопа взяла одне з сердець, занурила його в розчин і швидким рухом подала хірургові. Чавпуд узявся до найвідповідальнішої частини операції. Корінь знав, що сергусіянські вчені працювали над штучним серцем кілька століть, пережили багато невдач і розчарувань, доки створили двигун з заданою програмою роботи від ста до трьохсот років. В кожному такому серці був атомний мікродвигун у капсулі завбільшки з півпальця. Він міг би займати значно менше місця, якби не потреба надійної захисної оболонки від опромінення. Штучне серце! Чавпуд каже, що воно працюватиме наче живе, чутливо вловлюючи біоструми тіла. — Увімкнути штучне серце — 250! — здригнувся від слів хірурга Корінь. Габрієлопа подала Чавпудові шнур з двома клемами, хірург обережно підключив їх на мить до штучного серця, і воно сколихнулося, запульсувало. — Вимкнути автомат штучного кровообігу! Все робилося швидко, точно, обережно. Ще раз перевіривши роботу серця, хірург зняв ранорозширювачі і взявся закривати основний розріз. — Протиракова вакцина введена? — Ви про це вже всьоме питаєте, — не задоволено відповіла Габрієлопа, пораючись біля апаратів. — Правильно. Сім разів від мір, як кажуть друзі з плазмольота. А тим паче в такій справі. Ну, от і все. Жити тепер нашому гостеві всі двісті п’ятдесят років! Ну, забирайте хворого в камеру. Щасливих йому снів! — Ви все жартуєте! — забринів знову голос Габрієлопи. — Самі ж знаєте, що у хворого повністю відключена пам’ять! А в тому залізному горісі, що називається плазмольотом, його чекають дружина і син. Скільки років чекають! Хіба хто з наших міг би отаке витримати?! — Так, це правда. Ослабли духом і тілом ніпабаріяни за цей політ. Доки ми ще там, на Землі, готувалися до наступу катастрофи, доки перед усією Маорією стояла близька і велика мета: врятувати надбання цивілізації для наступної людської ери, кожен з нас був богатир тілом і духом. А тепер як буде? Було три тисячі жителів на Ні Пабарі, а залишилося 243. Скільки ніпабаріян померло від невідомих хвороб чи загинуло в далеких світах. Та ще страшніше — втрата мети, сенсу життя. Кого б не взяв з дорослого населення, кожен з нас захворів на найстрашнішу хворобу — апатію і байдужість. З точки зору стимулювання життєвих процесів, це можна пояснити: наші люди не вірили, що, повернувшись, ми застанемо на Землі високу цивілізацію. Хто ж знав, що за наші сто шістдесят чотири роки польоту на рідній планеті минуть тисячоліття? А хто може знати і уявити невідомий нікому вплив тривалого польоту з величезною космічною швидкістю на організм не просто істоти, а саме розумної істоти, народженої і сформованої в Сонячній системі рідної Галактики? — Але тепер все має змінитися? — запитала Габрієлопа. — На Ні Пабарі тільки й розмов, тільки й сподівань на зустріч з людьми вторинної цивілізації. Всі вони — як древні наші воїни. Тільки ще вищі за нас зростом, сильні, могутні! — Але й вони були уражені хворобою краба, не забувай! Ми називали цю хворобу, занесену у Сонячну систему мандрівниками з Крабовидної Туманності ще тисяч двадцять років тому, крабовою, а вони, нові наші друзі, найменували її раком. Добре, що ми хоча вміємо з нею боротись. Тепер люди з плазмольота величають нас рятівниками, а того не знають, що це вони врятували нас від зникнення у безвісті! Корінь-Туоруд, нахиливши лису голову, уважно прислухався до розмови хірурга Чавпуда з асистентом. Так, вони, звичайно, праві. І кому, як не йому, старійшині Ні Пабара, знати, що зустріч з землянським плазмольотом відкриває нову, чудову сторінку в історії минулого, сучасного і майбутнього рідної Землі! — Старійшино! — вивів Кореня з задуми голос лікаря-жерця Гідопа. — Наш гість розплющив очі і просить напитися! — Яка радість! — пошепки сказав Корінь і гучно додав: — Виконайте його прохання і не відступайте від нього ні на крок! Хай поряд з вами буде “ЛЯЛ-20”. Хай вхопиться він за ниточку пробудженої свідомості. Оповістіть весь Ні Пабар: є заради чого жити і діяти! Згадайте і застосуйте ліки Сонця! Хай ніхто не знатиме спокою, доки наш гість не здобуде втрачену силу розуму! Корінь наблизився до Чавпуда: — Кілька днів залишається до зустрічі з астронавтами плазмольота, — сказав він. — Як проходить їх лікування? — Гості закінчують повторний десятирічний курс. Це — надійно. Кожен з них отримає такий імунітет до крабової хвороби, що вже ніхто з їхніх нащадків до двадцятого покоління не захворіє. Крім того, міліграм крові від такого донора зможе назавжди здолати крабову хворобу в іншої людини Землі. Одне мене лише бентежить… — Що саме? Є випадки білкової несумісності нашої крові з їхньою? — Та ні! Просто після лікування наші друзі ще трохи підростуть. Чи не викличе це в них якихось негативних емоцій? Вони ж і так усі високі на зріст, а скоро стануть в порівнянні з нами просто велетнями! — Треба до всього бути готовими. Я викличу на розмову їхнього професора Петровського і пораджусь. …В той час, коли знайомі астронавтам ніпабаріяни докладали всіх зусиль, щоб вилікувати головного радиста плазмольота, зворушливо готувалися до зустрічі, на плазмольоті розгорнулися не менш хвилюючі і бурхливі події. Весь екіпаж корабля був розбуджений від електросну, і в каютах панувало незвичайне пожвавлення. Астронавти готувалися до виходу на дивний астероїд. Ті, що “проспали” двадцять років польоту і не помітили свого лікування, дивувалися не стільки тому, що вони знову цілком здорові, скільки зустрічі з юнаком Германом і його матір’ю Лан, якої, всі запевняли, зовсім не торкнувся час. В залі астронавігаційної професор Петровський, оточений друзями, розкривав секрети зцілення землян. — Справа в тому, друзі, що всім вам, доки ви спали, була введена вакцина, виготовлена з крові землян, у яких уже виробився імунітет. — Я був здоровий, — мовив Герман. — Навіщо ж і мені ввели ту вакцину? — Е, синку, хто знає, чим нас ще зустріне таємничий космос? Тепер з нашої крові можна виготовити стільки протиракових ліків! І найцікавіше в них те, що ми тепер рости будемо, Германе! — Як рости? — не зрозумів Герман. — А дуже просто. Рости, і вже! — посміхнувся Юрій Олексійович. — Ти сьогодні скільки разів снідав? — Двічі, — почервонів юнак. — І вже зараз відчуваю страшенний голод. — То ж бо то й воно! — весело схопився з крісла професор. — Ходімо до їдальні. Запевняю тебе, що там ми побачимо цілий загін астронавтів! Якраз час обіду. Герман, простуючи коридорами до просторого залу їдальні, думав про загадкову заяву професора. В їдальні й справді вже було повно астронавтів. Герман розповів про новину: всі підростатимуть, мов діти. Хтось хмикнув, художник Ксенія Василівна здивовано озирнулася, немов шукаючи поглядом дітей у залі, та згодом всі замовкли, звернувши запитливі погляди на Юрія Олексійовича. Професор спокійно доїв страву, витер губи і руки, сьорбнув сухого сергусіянського вина. — Я слухаю вас. — На скільки сантиметрів ми підростемо? — злякано подивилася на нього і без того висока лаборантка Лариса Лєскова. — Невже набагато? — Цього я не можу точно сказати, — посміхнувся Петровський. — Все залежить від особливостей кожного окремого організму. Але попередні підрахунки свідчать про те, що кожен з нас може підрости на 20–25 сантиметрів. — Двадцять сантиметрів — мінімум? — злякано зойкнула Лариса. — Я нагадуватиму жердину! — Я за максимум! — бадьоро загув бас низенького на зріст академіка Курганова. — Прибуду на Землю велетнем! Герман, досить високий на зріст для свого віку, гадав про інше: якщо йому судилося одержати “максимум”, як тоді бути з космічним міжпланетним костюмом — КМК? Він же “пошитий” на певний зріст! — Не біда! — заспокоїв його капітан Новиков. — Внесемо конструктивні зміни. От тільки ліжка в каютах доведеться змінювати, одяг новий та взуття шити. Та попереду — три місяці польоту до Землі, встигнемо перебудуватися. Герман зітхнув. Юнак щораз частіше помічав, що з ним коїться щось незвичайне. Недавно в каюті, коли він чи то спав, чи то снив у задумі, йому перед очима раптом яскраво і до болю в серці вималювалася картина прощання екіпажу плазмольота з землянами перед відбуттям у космос. Герман начебто й собі стояв серед астронавтів, але був не Германом, а його батьком — Сергієм Вікторовичем Чуєвим… Бліде обличчя матері. Беззвучно ворушаться губи, але Герман, тобто Сергій Чуєв, угадує слова: “Бережись, синку. Повертайся, рідний!” Ця болюча картина уривалася. Їй на зміну напливав сон, незвичайний, прекрасний і бажаний. Він на Землі. Іде вулицею якогось незнайомого і водночас дуже рідного міста. Он там і його будинок сяє проти сонця прозорим фасадом. В одному з під’їздів хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів. Далі Герман підходить до берега ріки, сідає в глісер поряд з якоюсь білявою дівчиною. Пропливають павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвертається на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Герман оглядається і помічає на собі уважний погляд блакитних очей незнайомої. — Вибачте, ви не Сергій Чуєв? — Так, — згоджується Герман. — Я Сергій Чуєв. А що? Я забув запропонувати вам зручне місце? Ви образились? Дівчина сміється. Потім кудись зникає, і Герман зустрічає її вже в саду. — Привезіть з космосу на Землю дерево вічної юності, — наказує йому білява. — А хто ви? Та дівчина знову зникає. Натомість Герман бачить великий зал, де сидять люди, земляни, які проводжають його в космос. Серед них він бачить і ту біляву дівчину з великими голубими очима. — Я — Ліда Копанюк, — дарує вона Германові щирий усміх. — Буду чекати на ваше повернення!.. Розплющивши очі, Герман довго не міг зрозуміти, чи сон це був, чи спогад. Останнє — неймовірне. То чому ж він і тепер, прокинувшись, доповнює в думці подальші події?.. “Космічне божевілля! — ворухнулося в серці жахливе припущення. — Негайно розповісти про все академіку Курганову і професору Петровському”. Олексій Платонович Курганов, стривожений розповіддю юнака, вимагав подробиць. — А мені все ясно, — переможно поглянув на колегу Юрій Олексійович Петровський. — Колись ваш біологічний геній відкрив нам передачу думки на відстань, пам’ятаєте? Ну й досить з вас, біологів. Тепер наша черга. Все, що розповів Герман, — один з сильних проявів спадкової пам’яті. — Спадкової пам’яті? — вигукнув Курганов. — Та ви розумієте, на що замахуєтесь? — Не я, — посміхнувся Петровський, — а сергусіяни. Герман — син Лан, про це не треба забувати! — Справді, — погодився Курганов. — За всіма останніми подіями якось не думалося, вірніше, я не сподівався, що отак відразу код пам’яті РНК сергусіян уже в першому поколінні покаже себе. Гм! Якось незвично і незвичайно, але й чудово! Тільки не віриться, щоб це був перший прояв. Германові ж — двадцять! — Прояви були й раніше, — торкнувся плеча Германа Петровський. — Я просто не хотів йому все розжовувати. Нудно було б йому тоді в нерухомому плазмольоті. — Я багато вже про що здогадуюсь, — втрутився у розмову вчених Герман, — але ще більше для мене залишається неясного. Отже? — Отже, ніякої космічної хвороби психіки у тебе нема, — відповів Петровський. — Ще в десятирічному віці у тебе помічалися прояви спадкової пам’яті, тобто ти тоді почав уже “згадувати” те, що знав твій батько. — Батько? — нараз згадав подробиці свого “сну” Герман. — Тепер я розумію… Але хто вона, ота дівчина, про яку я вам розповів? Чи немає якихось слідів події… Ну, щоб уточнити, чи правильно передається код пам’яті РНК… Курганов і Петровський переглянулися і, не втримавшись, розреготалися. — Все передається правильно, Германе, навіть сильніше, ніж можна було сподіватися. Та ще при тому, коли в коді РНК зашифрований дівочий образ! Тут і сил для “згадування” докладати не треба, молоде серце його так і малює… А от з формулами трохи складніше, чи не так? — Петровський весело і дружньо поглядав на Германа, мовляв, знаю я всі твої секрети, хлопче! — Все правильно, — вже без посмішки сказав Петровський. — Проглянь кінофільм з кадрами прощання астронавтів з землянами. Здається, там є якась дівчина, з якою прощався твій батько. |
||||
|